11 лютого 2011 року Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Одесі провів "круглий стіл" експертів "Арабський Світ на порозі нової епохи: від автократії до демократії?".
Основна мета "круглого столу" - проаналізувати причини і основні чинники революційних подій в арабських країнах, спрогнозувати їх подальший розвиток і можливий вплив на відносини з Україною, напрацювати рекомендації щодо врахування нинішньої ситуації в арабських країнах в близькосхідній політиці України.
У "круглому столі" взяли участь вчені і експерти у сфері міжнародних відносин, спеціалісти-близькосхідники, викладачі одеських ВНЗ, аспіранти і студенти - всього близько 30 учасників.
На "круглому столі" було представлено 12 доповідей. Значне місце в роботі конференції зайняли дискусії з означеної проблематики. Модераторами на круглому столі були Олексій Волович, директор Регіонального філіалу НІСД у м. Одесі і Віктор Глєбов, директор Інституту соціальних наук ОНУ ім. І. І. Мечникова.
Відкриття "круглого столу"
Олексій Волович, директор Регіонального філіалу НІСД у м. Одесі:
«Передусім хотів би передати вітання і побажання плідної роботи від директора нашого Інституту Андрія Єрмолаєва, з оцінкою ситуації якого в арабських країнах можна ознайомитись в публікації «Падіння стіни страху» в останньому номері газети «Дзеркало тижня». Зокрема А.В. Єрмолаєв зазначає, що «в Тунісі і Єгипті є спільний тренд: на відміну від потрясінь початку ХХ століття, це не класові конфлікти, а масові, в які втягуються представники різних груп населення, навіть еліти. Подібні повстання - це зміна режиму, без зміни системи. До такого типу соціальних заворушень належить і помаранчева революція 2004 р.»
Оскільки ми у нашому філіалі НІСД і в ІСН ОНУ, який порівняно нещодавно очолив наш колега В.В.Глєбов, займаємося близькосхідними дослідженнями, то ми вважаємо своїм обов’язком проаналізувати на експертному рівні ситуацію, яка виникла сьогодні в арабських країнах, не чекаючи поки «осяде пил, розвіється дим і все утрясеться». Сьогодні важливо спробувати дати прогноз розвитку ситуації в арабських країнах, зокрема в такій важливій країні як Єгипет.
У сучасному глобалізованому і взаємопов’язаному світі нинішня кризова ситуація в арабських країнах не може розглядатися як суто регіональна проблема. Ситуація в арабських країнах породжує багато питань: чому саме зараз виникла криза? Чому вона відразу охопила кілька арабських країн? Чому спрацював «ефект доміно»? Якими є рушійні сили народних заворушень в Тунісі, Єгипті, Ємені, Йорданії і Лівані? Чи дійсно мітингувальники і демонстранти в арабських країнах відображають настрої більшості населення? Чому замість демонстрацій не проводяться плебісцити і референдуми? Чи існує сьогодні принаймні ментальна єдність арабських народів, які складають арабську умму (націю)? Чи можливе повторення подібного сценарію в інших азійських, африканських і навіть європейських країнах, де існує проблема діалогу і взаємодії народу і влади, а також бідності переважної більшості населення? Подібних питань можна поставити багато. Сподіваюсь, що на нашому "круглому столі" ми зможемо відповісти хоча б на частину з них.
Основна мета нашого "круглого столу" - проаналізувати причини і основні чинники революційних подій в арабських країнах, спрогнозувати їх подальший розвиток і можливий вплив на відносини з Україною, напрацювати рекомендації щодо врахування нинішньої ситуації в Тунісі, Єгипті, Ємені, Йорданії і Лівані в близькосхідній політиці України.»
Віктор Глєбов, директор Інституту соціальних наук ОНУ ім. І. І. Мечникова:
«Шановні колеги, щиро вітаю всіх учасників "круглого столу", серед яких я бачу багато знайомих спеціалістів-міжнародників, які свого часу навчалися і захищали дисертації в нашому Інституті соціальних наук. Приємно бачити багато наших аспірантів і студенті-міжнародників.
Ініціатива Одеської Філії Національного інституту стратегічних досліджень провести сьогоднішній "круглий стіл" з метою аналізу подій в країнах Північної Африки є надзвичайно актуальною. Я сприймаю цей "круглий стіл" як важливу нагоду для політиків, дипломатів, фахівців-міжнародників, науковців Одеси та інших міст України осмислити сучасний стан подій на Близькому Сході, а відтак - оцінити перспективи впливу цих подій як на регіональну безпеку, так і на співробітництво України з країнами Близькосхідного регіону. Вельми важливо, що за останні роки дослідження як проблем Близькосхідного регіону в цілому, так і окремих арабських країн науковцями Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень та Інституту соціальних наук Одеського національного університету імені І.І.Мечникова стає дедалі динамічнішим і набуває зростаючої ваги.
Шановні колеги!
Арабський Світ, який до цього здавалося заснув надовго в летаргічному сні, нарешті прокинувся. І це тільки початок. Думаю, що ті тектонічні процеси, які сьогодні відбуваються на Близькому Сході, є незворотними і вони повністю змінять геополітичну ситуацію в цьому вкрай важливому для всього світу регіоні. Те, що відбувається сьогодні на Близькому Сході дуже нагадує розвал Радянського Союзу і соціалістичної системи на початку в кінці 80-их - на початку 90-их років минулого століття.
Україна, яка завжди виступала за мирне врегулювання конфліктів, глибоко занепокоєна з приводу нестабільності в Арабському Світі і сподівається, що спільні дії як країн регіону, так і Європейського Союзу, Російської Федерації та США сприятимуть стабілізації вибухонебезпечної ситуації в регіоні і перемозі демократичних тенденцій з якнайменшими деструктивними і руйнівними наслідками як для регіону, так і для всього світу.
Уважно ознайомившись з програмою "круглого столу", з приємністю можу констатувати, що доповіді науковців охоплюють не лише широкий спектр питань впливу внутрішніх і зовнішніх чинників на формування потенціалу конфліктності на Близькому Сході в контексті подій в Тунісі, Єгипті, але й усі складові співробітництва у сфері безпеки у Близькосхідному регіоні.
На моє глибоке переконання, нам дуже часто бракує часу, щоб зустрітися в колі компетентних фахівців і обмінятися думками щодо певних процесів як у нашій країні, так і за її межами. Сьогоднішній к"руглий стіл" дає нам таку нагоду, за що я щиро дякую його організаторам і передусім Олексію Олексійовичу. Дозвольте побажати усім нам успіху і плідної роботи.»
Сесія I: Суспільно-політична і соціально-економічна ситуація на Арабському Сході
Жанна Ігошина, викладач кафедри міжнародних відносин ІСН ОНУ ім. І.І. Мечникова. «Особливості глобалізації і демократизації на Арабському Сході.»:
«На межі ХХ-ХХІ сторіч арабський світ опинився в центрі процесів глобалізації, які стимулюють і породжують в ньому найрізноманітніші тенденції, в тому числі і прискорення процесів політичних трансформацій. Арабські вчені визначають декілька різновидів арабського підходу щодо сприйняття процесів глобалізації: консерватори, які переважно відкидають глобалізацію; інтеграціоністи – мусульманські модерністи, які намагаються адаптувати процеси глобалізації до ісламських цінностей та глобалісти - ліберали, які готові беззастережно прийняти глобалізацію в її європейському розумінні. Криза політичної легітимності стала однією з головних причин початку політичних реформ на Арабському Сході. Поправки до конституцій арабських країн в переважній більшості мали спільні напрями, такі як: державна підтримка прав людини, гендерна рівність, укріплення конституційного права, перехід до багатопартійної системи тощо. Нестабільність політичної ситуації, економічна та соціальна стагнація, низька активність політичних партій призвели до малої ефективності демократичних реформ в більшості арабських країн. Невдачі демократичних перетворень на Арабському Сході були викликані не тільки внутрішніми чинниками, але й зовнішнім чинником – політикою форсованої демократизації арабських держав з боку адміністрації Дж. Буша. Провал проекту «Великий Близький Схід» на фоні боротьби з «ісламським» тероризмом сприяли активізації політичного ісламу радикальної спрямованості.
З іншого боку, проведення обмежених політичних реформ посилило позиції опозиційних політичних партій, поліпшило ситуацію зі свободою слова, сприяло активізації ролі громадянського суспільства, в результаті чого авторитарні арабські режими втратили колишню політичну вагу і опинилися у складному положенні, в якому як подальше проведення демократичних реформ, так і їх стримування майже однаково загрожують існуванню цих режимів, що продемонстрували останні революційні події на Арабському Сході.»
Олексій Волович, к.і.н., директор Регіонального філіалу НІСДу м. Одесі «Соціально-економічна ситуація в країнах Арабського Сходу»:
«Однією з причин нинішніх соціальних потрясінь в арабських країнах є складна соціально-економічна ситуація, яка має тенденцію до погіршення. Так, у Єгипті до незаможних прошарків відноситься близько 40 % населення, або 30 млн. чоловік. Приблизно така ж ситуація і в деяких інших бідних арабських країнах - Ємені, Йорданії, Тунісі, Мавританії, Судані.
Сукупний ВВП 22 арабських країн, площа яких складає 14 млн. кв. км., (площа європейського континенту – 10 млн кв. км.) становив у 2006 р. лише 2,64 % (1,27 трлн дол.) від загальносвітового обсягу ВВП і поступався ВВП Іспанії (1,34 трлн дол.), яка є не найбагатшою європейською країною. У 2006 році на арабські держави припадало лише 4,11 % світової зовнішньої торгівлі і 4,78 % усіх прямих іноземних інвестицій у світі. Сукупний експорт арабських країн, без енергоносіїв, поступається експорту Фінляндії.
Майже 24 % населення арабських країн змушені існувати на 2 долари в день. В окремих арабських країнах частка населення, що живе за межею бідності, складає 44-45 %. Рівень безробіття в арабському світі становить у середньому 12,7 %, що є одним з найвищих показників серед країн, що розвиваються. Безробіття серед молодих людей у віці від 15 до 24 років становить в середньому по регіону понад 30%, а в окремих країнах перевищує 40 %.
Населення ряду арабських країн зростає надзвичайно високими темпами (біля 3 відсотків на рік). Якщо у 1995 році чисельність населення Єгипту становила 57,7 млн, то сьогодні вже близько 80 млн чол. В порівнянні з 1995 роком до 2015 року населення Іраку відповідно зросте - з 21,0 до 36.6 млн, Ірану - з 64,8 до 106,6 млн, Саудівської Аравії - з 18,6 до 34,4 млн. Швидке зростання населення ставить перед країнами близькосхідного регіону проблему харчового забезпечення, яку важко самостійно вирішити у складних умовах регіону.
У 2005 році кількість неграмотних в арабських країнах становила близько 30 % - близько 70 млн відсоток неписьменних людей в арабських країнах вдвічі перевищує всі світові показники. Перше місце по кількості неписьменних в арабських країнах посідає Єгипет. В арабських країнах близько 50 млн жінок віком старше 15 років є повністю неграмотними.
Регіон Близького Сходу характеризується вкрай обмеженими запасами води, що негативно впливає на розвиток аграрного сектору і виробництво продовольства. В середньому в арабських країнах лише 70 % населення забезпечено якісною питною водою. Водні ресурси Близького Сходу і Північної Африки становлять всього 1 % від світових водних ресурсів, що є найнижчим у світі показником. Країни Близького Сходу і Північної Африки є одними з найбільших імпортерів продовольства у світі: за рахунок імпорту вони задовольняють приблизно 50 % власних потреб у продовольстві. Так, Єгипет забезпечує власним виробництвом не більше 40 % потреб в продовольстві.
Вкрай складна соціально-економічна ситуація в країнах Арабського Сходу потенційно загрожувала соціальним вибухом. І цей вибух стався сьогодні. Соціальна вибухова речовина була готова і події в Тунісі стали тією іскрою, яка спричинила вибух.»
Юлія Сербіна, старший науковий співробітник Регіонального філіалу НІСД у м. Одесі, аспірант. «Громадянське суспільство на Арабському Сході: новий етап розвитку»:
«Говорити про розвиток громадянського суспільства в країнах Арабського Сходу тим більше демократії як сукупності інститутів і заданої цими інститутами поведінки – було б передчасно. Крім того, за 2010-ий рік світ в цілому пережив падіння рівня демократії, свідченням чого стали масові виступи як реакція на скорочення соціальних програм, викликане світовою економічною кризою (Іспанія, Франція, Великобританія, Греція, Румунія, Албанія тощо). Цілком слушним залишається питання: до якого типу режиму в результаті зможуть прийти арабські країни і чи потрібна їм демократія з її інституційним навантаженням?
Для того, щоб оцінювати можливість зародження громадянського суспільства на Арабському Сході, слід відповісти на запитання:
- Чи є інституціалізованою опозиція і її вимоги та чи існує можливість представництва інтересів опозиціонерів в державних структурах влади? Наскільки відомо, навіть серед опозиціонерів не існує чітких вимог окрім відставки діючого президента і уряду. Натомість детальних пропозицій подальших моделей розвитку країни, в тому числі реформування соціальної сфери, внутрішньої політики опозиційні організації не пропонують. Більше того, заяви окремих організацій (наприклад, „Братів-мусульман) щодо розірвання мирного договору з Ізраїлем ставлять під загрозу стабільність на Близькому Сході в цілому.
- Чи дійсно у новій можливій моделі розвитку Єгипту матимуть місце такі основоположні принципи функціонування демократії як свобода слова, свобода мирних зібрань. Про свободу віросповідання, враховуючи релігійний характер держави і навіть визнання ісламу в якості державної релігії не йдеться. Чи знайде свій розвиток такий принцип як вільний розвиток підприємницької діяльності?
Можна погодитись із дослідниками, які вважають, що інститути представництва традиційно важко приживаються в арабському світі. При цьому стабільність «лібералізованих автократій» пояснюється: схильністю мусульманського суспільства до авторитарного правління; «нафтовими» доходами, що знижують необхідність високого оподаткування, а відтак – необхідність шукати підтримку у суспільства і проводити діалог. Політичні оглядачі відзначають що фактично у більшості арабських країн при владі знаходиться багата еліта, а в опозиції – організований рух ісламських фундаменталістів. Між ними – прошарок людей, які ніколи не брали участі у політичному житті, не можуть займатися бізнесом через високий рівень корупції і не мають доступу за кордон через обмеження, встановлені законодавством.
Отже, можна припустити, що для побудови громадянського суспільства в країнах арабського сходу недостатньо декоративної зміни політичних еліт, а потрібні глибокі якісні реформи, які потребують не одного року, а до термінового проведення виборів слід ставитись дуже обережно, оскільки їх результат не є прогнозованим.»
Галина Горицька, незалежний експерт, к. політ. н., Київ. «Особливості політичного устрою арабських країн»:
«Кожній арабській країні властива своя специфіка політичного життя, проте, низка спільних ознак дозволяє виділити загальні риси політичного устрою. Зокрема, політичні ресурси арабського світу визначаються наявністю авторитарних режимів у більшості арабських країн. Сутність політичного устрою полягає в тому, що глава держави формує внутрішньо- і зовнішньополітичний курси країни, незалежно від системи правління - монархічної або республіканської. Парламент – «фасадний» орган влади, який лише затверджує прийняте рішення глави держави. Винятком є політична система Лівану, який відноситься до типу парламентських республік. Згідно з його конституцією парламент не лише займається ухваленням законів, але й обирає президента країни, затверджує склад уряду, закони і бюджет. За таких умов стає зрозумілим, чому процес демократизації арабських країн не набув поширення. Адже з моменту набуття арабськими країнами незалежності в середині ХХ ст., в переважній більшості цих країн у владній структурі утвердилися правлячі династії, які не бажають втрачати владу. Зокрема, президент Сирії Башар Асад успадкував цю посаду від свого батька Хафеза Асада, який правив країною тридцять років. Напевне, не вдасться перейти тридцятирічний рубіж правління і нинішньому президенту Єгипту – Хосні Мубараку, а його син не продовжить традицію «успадкування престолу».
Незначна політична активність партій в суспільно-політичному житті пояснюється особливостями соціальної структури традиційного арабського суспільства (існування потужних правлячих династій, племен та кланів), в якому політичні партії виступають опорою глави держави і не відіграють значної ролі в політичних процесах. На противагу партіям, вплив “політичного ісламу” на ухвалення політичних рішень або апеляція до релігії характерні як для найбільш патріархальних і традиціоналістських режимів, так і для прибічників світської і реформаторської орієнтації.
Іншою особливістю арабських країн є усвідомлення себе частиною арабської нації, підкреслення своєї цивілізаційної єдності, спільності історичної долі, мовної і культурної спорідненості. Саме ця особливість яскраво проявилась в швидкому згуртуванні народних мас, незважаючи на класову і релігійну належність, в низку повстань, які у випадку Тунісу і Єгипту переросли у революції. Інституціонально усвідомлення ідентичності арабськими країнами закріплене в існуванні і діяльності Ліги арабських держав, Союзу арабського Магрібу, Ради співпраці арабських держав Перської затоки. Очевидним залишається і визначальний вплив військових на політичне життя арабського світу.
Враховуючи наведені вище особливості політичного устрою арабських країн, стає зрозумілим, чому їхні соціальні ресурси до сьогодні характеризувалися проблемами консолідації населення, а громадянське суспільство внаслідок своєї слабкості – браком впливу на політичне життя Арабського Світу. Однак, останні революційні події, які охопили низку арабських країн, свідчать про зміну векторів в політичному устрої більшості арабських держав. Пробудження соціо-політичної активності арабських суспільств в Тунісі, Єгипті, Ємені, Йорданії, Алжирі, Іраку та Судані набули сьогодні особливо гострого характеру і яскраво продемонстрували вагомість консолідації “ісламської вулиці”. Схоже, що демократизація арабських країн піде “знизу”, у випадку, якщо не буде придушена армійською елітою і не “розчинеться” в ісламістських гаслах.»
Сергій Нагорний, експерт з питань європейської безпеки, Європейський Геополітичний Форум (EGF). «Політична думка мусульманського суспільства в країнах Арабського Сходу»
«Політична думка мусульманського суспільства – один з основних виявів суспільної свідомості мусульман протягом двох останніх століть. Науковці, які досліджують питання політичної системи в країнах Арабського Сходу, стверджують, що психології мусульман притаманна особлива схильність до політики, що живиться духом самого ісламського вчення. Політична думка мусульманського суспільства в країнах Арабського Сходу виходить з того, що уся влада належить Аллаху і кожний, хто має повноваження займається справами людей або суспільства, не є їх правителем, оскільки єдиним правителем людства є Аллах, який є суверенним правителем усіх мусульманських держав. Згідно з мусульманською релігією жоден індивідуум, родина, клас суспільства або раса не мають права ставити себе вище іншої людини. Тільки Аллах один є правителем і його розпорядження - закон.
Сучасний мусульманський фахівець А. К. Брохі зазначає, що справжнім законодавцем у мусульманському світі є Аллах, а законодавча активність, оскільки вона делегована віруючим, має здійснюватися так само, як і віра, відповідно до положень Корану і практики пророка. Іслам ставить перед державою такі ж завдання, як і перед індивідуумом: виконувати усі договори й обов'язки; дотримуватися послідовної поведінки у всіх відносинах; пам'ятати про свої права та обов'язки.
Соціальна доктрина ісламу передбачає державний устрій, який встановлений Богом, а приватну власність оголошує недоторканною. Влада, не санкціонована релігією, оголошується ненадійною, і духовні лідери вимагають релігійного контролю над урядом країни. Однак релігійний контроль не означає, що духівництво обов'язково повинно займати якусь державну посаду.
В ісламському суспільстві кожна людина користується правами та обов'язками намісника Аллаха, і в цьому відношенні всі індивіди рівні. Жодна людина на Землі не має права позбавити іншу людину своїх прав.
Думка мусульман є вирішальною у формуванні уряду, який діє відповідно до їх вимог. Той, хто заслуговує довіру людей, буде виконувати обов'язки халіфату від імені народу; той, хто втрачає цю довіру, буде змушений залишити свою посаду. Саме так змушені були вчинити президенти Тунісу і Єгипту.
Ісламську демократичну систему від демократії Заходу відрізняє те, що у західній демократії люди дотримуються норм права, тоді як в ісламі суверенітет дарується Аллахом, а люди є його халіфами чи представниками. У західній системі люди створюють власні закони, а в ісламі громадяни дотримуються та підкоряються законам шаріату, надісланим Аллахом його Пророку Мухаммеду. На Заході уряд покликаний здійснювати волю людей, а в ісламі і держава, і громадяни мають здійснювати волю Аллаха.»
Соломія Зінько, аспірант Львівського державного університету ім. І. Франка. «Роль новітніх медіа у соціально-політичній кризі у Єгипті і Тунісі”:
"Події, що відбулися у Тунісі та Єгипті у січні-лютому 2011 р., засвідчили, що соціальні медіа здатні відігрівати щораз більшу комунікативну та мобілізаційну функцію. Проте новітні медіа насамперед інтенсифікують традиційні форми соціальних інтеракцій, а не виступають їх повноцінною заміною. Аналізуючи нещодавні суспільно-політичні кризи на Близькому Сході слід зазначити, що Кедрова революція в Лівані була значною мірою інспірована Заходом, відображаючи особливості ведення західних інформаційних кампаній. Туніс, і особливо Єгипет, продемонстрували ісламський характер інформаційних операцій та апеляцію до локальних особливостей.
Експерти зазвичай звертають увагу на детермінованість єгипетської революції заворушеннями у Тунісі, забуваючи про первісність інформаційних кампаній «Братів-мусульман», які стали каталізатором протестного потенціалу у Тунісі.
Сукупність чинників, що призвели до соціально-політичної кризи у Єгипті та Тунісі, включають в себе не тільки стрімкий розвиток інфраструктури, значний рівень цензури, але й поширення ісламізму. У цьому контексті можна спрогнозувати подальший вплив єгипетського ісламського медіа-простору на Йорданію і Ємен та ймовірно Магріб.
У туніській кризі значну роль відіграв блогінг, що дозволяє провести паралель з подіями у Лівані у 2006 р. У Єгипті вплив медіа був значно меншим, у той час як основна роль відводилася соціальним мережам.
Цікавим аспектом є також медіа-змагання Аль-Джазіри та Аль-Арабії. Після подій у Єгипті та Тунісі Аль-Арабія остаточно трансформувалася у розважальний канал. У той же час для Аль-Джазіри це шанс повернути увагу аудиторії після падіння рейтингу новинних каналів у 2009 р. на догоду розважальному контенту.
Таким чином, криза у Тунісі та Єгипті продемонстрували значно складніше явище, ніж власне «Твіттер-» чи «Фейсбук-революція», акцентувавши увагу на взаємозв’язку традиційної та онлайн-мобілізації, а також протиборстві за сферу впливу між сателітарними каналами та соціальними мережами.”
Сесія II. Революційні події у Тунісі і Єгипті і реакція на них у світі
Владлен Макух, провідний науковий співробітник Регіонального філіалу НІСД у м. Одесі, к.політ.н. «Переворот в Тунісі і його вплив на політичну ситуацію в арабських країнах»:
«На даний час ще важко робити висновки щодо того, чи відбулася в Тунісі справжня революція, чи це був «державний переворот» на зразок зміни влади у 1987 р. Очевидно це виясниться після того, як стане відомо – яка саме політична сила відіграватиме провідну роль в політичному житті країни. Очевидно, що економічні проблеми для основної маси населення стали основною причиною, яка призвела до соціального вибуху в Тунісі після самоспалення 26-річного туніського безробітного Мухаммада Буазізі у місті Сіді Бузід 17 грудня 2010 р. Неспроможність керівництва країни подолати кризові явища в економіці на тлі світової економічної кризи призвели до катастрофічних економічних показників. Незважаючи на те, що показник ВНП на душу населення в Тунісі у 2010 р. дорівнював 3 тис. 900 дол., а «середній клас» складав 60 % загальної чисельності громадян (що є одним з найвищим показників в арабському світі), середній рівень інфляції зріс до 4 %, а рівень безробіття перевищив 20 %. До цього слід додати, що колишнє керівництво країни спиралося на розгалужені корупційні схеми, використовувало державні кошти в особистих цілях.
Відсутність політичних свобод та переслідування опозиційних сил також стали причинами стихійних демонстрацій та безладу в Тунісі. Крім правлячої партії «Демократичне конституційне об’єднання» інші політичні партії хоч і існували, але для «виду» і практично не мали ваги та реальних шансів бути представленими у владі. І лише 17 січня 2011 р. (дня втечі екс-президента Зейна Абедіна Бен Алі до Саудівської Аравії) дозвіл на проведення політичної діяльності отримали майже всі раніше заборонені партії та політичні організації, передусім лівого та націоналістичного спрямування. На даний час вирішується питання щодо надання права політичної діяльності лівим та ісламістським радикальним політичним силам. Все це дає підстави вважати, що країна перебуває на початку етапу трансформації від авторитаризму до демократії. Проте констатувати, що в країні наразі покінчено з авторитарними методами правління, поки ще рано.
Події в Тунісі стали каталізатором активних соціальних виступів в багатьох арабських країнах, зокрема в Алжирі, Єгипті, Ємені та Йорданії В Єгипті, як і в Тунісі, помірковані ісламісти «Брати-мусульмани» намагаються вийти із підпілля, отримати політичну легітимність та взяти участь у наступних парламентських виборах.
В Йорданії, на відміну від Тунісу та Єгипту, опозиція не вимагає зміни політичного режиму. До цього часу уряд «реформаторів», що був при владі лише два місяці, орієнтувався на ліберальні економічні реформи, але не зробив жодних кроків на шляху реформ, тому цей уряд король Абдалла ІІ замінив на уряд «консерваторів». Ісламісти Йорданії вимагають певних поправок до законів про вибори, але не загрожують самому існуванню монархії, оскільки король Абдалла ІІ є прямим потомком Пророка Мухаммеда, тобто недоторканною особою в мусульманському суспільстві.
Що стосується Ємену, то акції протесту в цій країні поки що мають мирний характер. Беручи до уваги події в Тунісі та Єгипті, президент країни Алі Абдалла Салех виключив можливість успадкування президентської влади його сином та відмовився від участі в наступних президентських виборах через три роки. Проте в останні дні демонстранти вимагають відставки президента, який править в країні з 1978 року.»
Ірина Зубаренко, доцент кафедри міжнародних відносин ІСН ОНУ ім. І.І. Мечникова, к.і.н. «Стан і перспективи розвитку соціально-політичної кризи в Єгипті»:
«На наш погляд, головним феноменом народних заворушень в Тунісі, Єгипті та інших арабських країнах є звільнення народу від страху перед правлячими режимами. Схоже, що араби враз усвідомили сенс гасла української Помаранчевої революції: "нас багато - нас не подолати». Спроби режиму Х. Мубарака протиставити мітингувальникам лояльних демонстрантів успіху не мали, хоча в дійсності значна частина населення Єгипту і сьогодні підтримує Х. Мубарака. Незважаючи на випадки мародерства з боку очманілих від голоду людей, все ж переважна частина протестувальників - це середній клас, інтелігенція, студенти, які змогли більш-менш організовано провести демонстрації, вимагаючи не підвищення зарплат, а свободи і права вибору.
Масові демонстрації у Єгипті, які розпочались 25 січня 2011 року, спричинили переворот революційного характеру, головною метою якого є усунення Хосні Мубарака з посту президента країни. З метою утримати владу Х. Мубарак вдався до перестановок у владних структурах. 29 січня він оголосив про відставку уряду А. Назифа. Новим прем'єр-міністром АРЄ було призначено колишнього міністра цивільної авіації Ахмада Шафіка, віце-президентом - Омара Сулеймана, колишнього голову єгипетської розвідки. Однак, попри вимоги бунтівників, сам Хосні Мубарк не квапиться йти у відставку. 5-го лютого все керівництво правлячої єгипетської Національно-демократичної партії на чолі з Х. Мубараком і його сином Гамалем пішло у відставку. Проте це не задовольнило вимоги демонстрантів, які вимагають відставки самого Х. Мубарака, незважаючи на його запевнення, що не він, ні його син не балотуватимуться на наступних президентських виборах, призначених на вересень 2011 року.
У будь-якому разі відставка Х. Мубарака – це лише питання часу. Це може статися через місяць-два, а може й завтра. Скоріше всього під час перехідного періоду між відставкою Х. Мубарака і проведенням парламентських та президентських виборів владні повноваження перебере на себе єгипетська армія. З часів Гамаля Абдель Насера армія в Єгипті армія - не лише інструмент в руках політичного керівництва країни, а цілком самостійна інституція з власними інтересами - політичними, економічними і соціальними. З самого початку народного повстання армія зайняла нейтральну позицію, не підтримуючи ні режим Х. Мубарака, ні демонстрантів.
Особливістю народного повстання в Єгипті є те, що воно відбувається в умовах відсутності очевидних харизматичних лідерів. З іншого боку, жодна з єгипетських партій («Брати-мусульмани», Національна асамблея змін, Рух «Достатньо!», Партія «Вафд», Партія «Ліве об’єднання», молодіжний рух 6 квітня) не проявила себе як провідна сила під час народних заворушень. Навіть найбільш потужна партія «Братів-мусульман» бере не надто активну участь в демонстраціях і схоже, не намагається їх очолити. Скоріше всього, в період після Х. Мубарака в парламенті будуть представлені різні політичні сили без домінування однієї з них. Схоже, що «Брати-мусульмани» не ставлять перед собою зараз будь-якою ціною прийти до влади і займатимуть очікувальну позицію, водночас посилюючи свої позиції в єгипетському суспільстві для боротьби за владу в сприятливий момент у майбутньому. Якщо «Брати-мусульмани» просто посилять свої позиції в Єгипті, не кажучи вже про контроль над владою, то це повністю змінить геополітичну ситуацію на Близькому Сході, що створить серйозні проблеми передусім для Ізраїлю і США.
Традиційно режим Х. Мубарака вважався проамериканським, але США виявилися неспроможними ні врятувати цей режим, ні підготувати йому «достойну» заміну. Американська доктрина демократизації Широкого Близького Сходу не спрацювала. В цих умовах, який би режим не прийшов до влади в Єгипті, очевидно, що Каїр спробує дещо дистанціюватися від Вашингтону і як мінімум позбавитись його жорсткої опіки.»
Олексій Волович, директор Регіонального філіалу НІСДу м. Одесі «Ліван - острівець демократії в Арабському Світі»:
«Коли б не події в Тунісі і Єгипті, то сьогодні всі арабські газети писали б про політичну кризу в Лівані у зв'язку з відставкою уряду Саада Харірі і формуванням уряду Наджиба Мікаті. Політичні кризи в Лівані і Єгипті практично почалися в один день - 25 січня. Проте на тлі масштабних народних заворушень і повстань в Єгипті нинішня політична криза в Лівані виглядає контрольованою і поки що не виходить за рамки демократичного процесу. При всій складності і неоднозначності політичних процесів, що відбуваються в Лівані, ця країна залишається «острівцем демократії» в арабському автократичному океані. Практично лише у Лівані президенти після їх обрання не залишаються на своїх постах по 20 і 30 років, як це відбувається практично в усіх арабських країнах з республіканською формою політичного устрою. Унікальною особливістю політичної системи Лівану є її конфесійний характер. Відповідно до прийнятої у 1926 р. конституції місця в парламенті і уряді пропорційно розподілені між основними етнорелігійними конфесіями.
В результаті проведеного 24 січня ц.р. у парламенті голосування очолюваний Саадом Харірі блок «14 березня» опинився в меншості і прем'єр-міністром був обраний суніт і мільярдер Наджіб Мікаті, який заявив, що його уряд «буде символом поміркованості і національної злагоди». Схоже, що в нинішній складній політичній ситуації формування уряду затягнеться до кінця лютого. Найголовніше завдання перед Н. Мікаті на шляху формування уряду національної єдності - переконати Саада Харірі і його союзників тепер уже по опозиційному блоку «14 березня» взяти участь у формуванні уряду.
Причиною нинішньої урядової кризи в Лівані стали розбіжності між опозицією і правлячою коаліцією з приводу розслідування вбивства 14 лютого 2005 року Рафіка Харірі, який обіймав пост прем'єр-міністра в цілому 10 років. Розслідування веде створений у 2007 році ООН Спеціальний трибунал по Лівану. За деякими даними, Спецтрибунал може пред'явити звинувачення у вбивстві Р. Харірі «Хизболлі», яка запе