Агентура впливу як інструмент досягнення геополітичних цілей: ретроспективний аналіз

Поділитися:

АГЕНТУРА ВПЛИВУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДОСЯГНЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ (Ч. І)

Останнім часом дуже багато говориться про діяльність російської агентури впливу у різних країнах, за допомогою якої Москва намагається досягти своїх геополітичних цілей, зокрема, вирішити проблему послаблення накладених на неї санкцій, внести розлад у відносини між країнами-членами НАТО та ЄС, «легалізувати» анексію Криму.      

Водночас, варто зазначити, що агентура впливу не є оригінальним винаходом Кремля. Цей інструмент впродовж століть використовується багатьма державами світу, і нерідко він виявляється ефективнішим, ніж пряма військова агресія, тим паче, що з фінансової точки зору є менш затратним. Ще понад 2500 років тому легендарний китайський стратег і мислитель Сунь-цзи у знаменитому трактаті «Мистецтво війни» радив вербувати агентів (внутрішніх шпигунів) всередині державного апарату ворожої країни[1].

Невдовзі після закінчення Другої світової війни Генеральний секретар Комуністичної партії Великої Британії Гаррі Полліт звертався на мітингу до лівих студентів у Кембриджі, щоб вони не вступали до партійних лав, а «тяжко працювали, отримували хороші оцінки, ставали частиною правлячої еліти і всередині неї служили нашій комуністичній справі»[2].

Колишній директор ФБР Луїс Фрі свого часу заявив, що століттями армії вторглися в чужі землі, щоб завоювати нові території і підкорити їхні народи. «На сьогодні противник має дещо інший характер, але, незважаючи на це, він надзвичайно небезпечний. Це - внутрішній ворог»[3].

В епоху небувалих темпів обігу інформації та розвитку технічних можливостей ЗМІ, які тепер здатні не лише швидко виходити на глобальний рівень, але й одночасно впливати на різні мовні групи, боротьба за світове панування набуває нового виміру. Звичайне фізичне насильство часто поступається місцем дезінформації та маніпулятивному переконанню. Ядерна зброя змінила існуючі військові доктрини, оскільки її головною метою стали великі міста, які відіграють роль заручників. Традиційні форми ведення війни (атака, оборона, фронт) втратили своє значення. Переможна битва на фронті не має значення у ситуації, коли противник може скинути одну бомбу, щоб знищити ціле місто і спричинити мільйони жертв серед населення. Згідно з оцінкою західних експертів, підготовленою у період «холодної війни», результатом обміну ядерними ударами між СРСР і США було б понад 30 мільйонів загиблих і майже 45 мільйонів постраждалих від променевої хвороби[4]. Михайло Горбачов у своїй книзі «Перебудова», що вийшла у 1987 р., написав, що ядерна конфронтація не є хорошим засобом досягнення цілей Москви. Вона несе катастрофічне руйнування, а користь від отримання радіоактивних руїн є досить сумнівною[5].

В принципі, у цьому твердженні немає нічого нового. Сунь-цзи вважав, що вершина вміння воєначальника полягає в тому, щоб підкорити ворожу армію без бою, а ще краще, - «атакувати плани супротивника», тобто, паралізувати його наміри, перш ніж вони стануть реальною загрозою. Втім, щоб усунути таку загрозу, треба про неї знати. Тому важливо мати агентуру, яка б висвітлювала події у протилежному таборі. А наявність агентури впливу дозволяє впливати на противника на ранній стадії підготовки його планів.

У процесі прийняття рішень у кризових умовах істотне значення мають три основні елементи:  

  • інформація про реальний потенціал і можливості власної країни;
  • інформація про реальний потенціал і можливості противника;
  • інформація про уяву, яка сформувалася у противника про вашу країну.

Завданням агентури впливу є формування такої уяви, яка б відповідала не стільки справжньому стану речей, скільки намірам її «роботодавця».

Класичним агентом впливу можна вважати Гріму «Зміїного Язика», радника короля з популярного роману «Володар перстнів». Він нашіптував володареві на вухо, «труїв думки, заморожував серце, ослабляв тіло. Інші бачили це, але вони нічого не могли зробити, тому що цей гад опанував королівську волю»[6].

Менш колоритна американська дефініція визначає агента впливу як особу, котра використовувалася для безпристрасного формування думки політиків, журналістів та лобістських груп у напрямку сприяння намірам і цілям іноземної держави[7].

За іншим американським визначенням,  агент впливу - це особа, яка тонко та майстерно використовує своє положення у суспільстві, можливості, владу та авторитет для просування інтересів іноземної держави, але діє таким чином, щоб не демаскувати цю державу[8].

Агентура впливу належить до найбільш ефективних та найбільш складних для виявлення способів інформаційного впливу на противника. У своєму середовищі та у суспільстві агент впливу сприймається як лояльний громадянин. Той факт, що його погляди, які він висловлює у приватному житті або публічно, інколи збігаються з політичною лінією та пропагандистськими зусиллями іноземної держави, зазвичай оцінюється як випадковість, що не потребує більш глибокого аналізу. Натомість шкода, заподіяна агентом впливу, може бути значною, особливо, якщо він є високопосадовцем чи визнаним авторитетом.

Діяльність агентури впливу дає добрі результати у слабких і деморалізованих суспільствах. Якщо ж суспільство згуртоване, стабільне і має чіткі етичні та моральні норми, у ньому діє «вбудована» рефлексивна система самооборони проти ворожого «нашіптування». Це розумів керівник військової розвідки японської Квантунської армії генерал Доіхара Кендзі, який у 1920-их рр. опрацював план «розм’якшення» Маньчжурії, а потім захоплення Північного Китаю. Секрет «розм’якшення» полягав у створенні «моральної пустелі» шляхом політичних вбивств і змов, а також підкупу китайських чиновників. Розвідник грав на людських слабостях і нереалізованих амбіціях, організовував будинки розпусти для впливових політиків, щедро роздавав хабарі. План виявився ефективним. На початку 1930-их рр. японці без особливих зусиль взяли під контроль Маньчжурію, і коли через декілька років лідер китайських націоналістів генерал Чан Кайші створив військову раду, то один із чотирьох її членів був агентом Доіхари Кендзі. Військова верхівка Китаю була настільки інфільтрована ворожою агентурою, що протягом 6 років війни з Японією за зраду розстріляли більше високопоставлених офіцерів, ніж за всі інші злочини разом узяті. Лише у 1938 р. в армії Чан Кайші було викрито і страчено за співробітництво з японською розвідкою 8 командирів дивізії[9].Завданнями агентури впливу є «управління» владою та громадською думкою конкретної країни шляхом поширення належним чином підібраної інформації, дезінформації, панічних чуток чи гасел, які підміняють достовірну оцінку фактів. Ці завдання агентура впливу виконує за допомогою так званих методів керування сприйняттям, які, відкидаючи політкоректність, можна назвати звичайною фальсифікацією реальності, поданою у привабливому вигляді.

На період моральної безладності та розпаду традиційних соціальних зв’язків після Першої світової війни припадають особливо інтенсивні дії радянської розвідки. Фелікс Дзержинський та його наступники творчо адаптували досвід царської охранки, архіви якої потрапили до рук чекістів. Піонером створення мережі агентів впливу був Петро Рачковський, глава Закордонної агентури Департаменту поліції (фактично, резидент) у Парижі у 1885-1902 рр. Він регулярно і щедро платив французьким журналістам, які на його замовлення писали і розміщували у французькій пресі схвальні статті про царську сім’ю, внутрішньополітичну та соціально-економічну ситуацію в Росії. Петро Рачковський фінансував (за деякими даними, навіть купив) спеціалізовані періодичні видання «Revue Russe» та «Le Courier Franco-Russe», які висвітлювали проблеми міжнародних відносин у Центральній та Східній Європі. Він також заснував (через підставних осіб з числа його агентури) організацію під назвою «Ligue pour le Salut de la Patrie Russe», яка, висловлюючись сучасною термінологією, була незалежною неурядовою громадською організацією. Її завдання полягало у формуванні позитивної думки французької еліти про царську Росію[10].

У медійних колах Франції у Петра Рачковського був своєрідний «конкурент» в особі паризького представника Міністерства фінансів Росії Артура Раффаловіча. Він не шкодував своїх зусиль та грошей, щоб переконати місцевих промисловців і банкірів у прекрасному стані російської економіки, в яку варто вкладати кошти і якій вигідно надавати кредити. На початку 20-го століття Артур Рафаловіч мав у кишені всі основні французькі газети, за винятком соціалістичної (пізніше комуністичної) «L’Humanité». Коли поразка Росії у війні з Японією події революції 1905 р. підірвали довіру французьких інвесторів, Артур Раффаловіч витрачав щомісяця понад 200 тисяч франків на підкуп журналістів. Тоді хабарі не змогли змінити рішення призупинити оформлення наступної позики для Санкт-Петербурга, але вони спрацювали на перспективу. До 1914 р. 25 % французьких іноземних інвестицій було розміщено в Росії і лише 9 % - в заморських колоніях та територіях Франції[11].

Досвідом охранки скористалася радянська розвідка, яка вкладала десятки тисяч фунтів стерлінгів у ліву британську газету «Daily Herald»[12]. У 1920 р. це видання «віддячило» Москві медійним патронатом над організованим прокомуністичною профспілкою докерів бойкотом транспортів зброї та боєприпасів для польської армії, яка саме відбивала наступ військ Михайла Тухачевського на Варшаву.

Однак головним знаряддям діяльності більшовицької влади на міжнародній арені став створений у 1919 р. ІІІ Інтернаціонал або Комінтерн.  Один із британських делегатів на II з’їзд цієї організації визначив її завданням зміцнення віри в те, що «комуністична Росія - не стільки джерело науки, скільки святая святих, перед якою належить упасти долілиць, як робить це правовірний мусульманин, коли молиться у Мецці»[13]. Комінтерн мав відділення у різних країнах, яким було доручено залучати до співпраці нових агентів впливу та мобілізувати вже наявні розвідувальні можливості. При цьому деякі закордонні агентурні мережі Комінтерну і розвідки працювали окремо одна від одної, а деякі об’єднували свої зусилля, борючись за перемогу «світової соціалістичної революції».

У страшні часи колективізації, розкуркулювання та голодоморів, що поглинули мільйони людських життів, особливо ганебну роль агентів впливу відіграли окремі провідні західні інтелектуали, політики та журналісти, які «безсоромно сприяли трагедії, наївно чи свідомо вихваляючи «чудовий» радянський експеримент і передаючи спотворені, оманливі чи фальшиві свідчення про катастрофу»[14].

Коли в Україні та на Північному Кавказі у людей, які вмирали від голоду, не було сил ховати мертвих і фіксувалися численні випадки людоїдства, видатні авторитети на Заході переконували громадську думку у тому, що найстрашніший голод в сучасній історії є продуктом антирадянської пропаганди.

http://metrolog.org.ua/sites/default/files/node/wath_lose_clr.jpg


Віртуозом у справі організації радянської мережі агентів впливу в Західній Європі був Віллі Мюнценберг, один із засновників Комуністичної партії Німеччини (КПН) і лідер молодіжного Комінтерну. Наслідуючи його приклад, зарубіжні відділення Комінтерну створювали благодійні фонди під вивісками «Друзі Радянської Росії», «Світова ліга проти імперіалізму», «Фонд міжнародної допомоги робітникам». Віллі Мюнценберг цинічно називав їх «Клуби невинних». У роки війни з Польщею і пізніше вони мали впливати на свідомість політичної та культурної еліти окремих країн. «Ми повинні мати під рукою художників і професуру, використовувати театри і кіно для поширення за кордоном доктрини, що Росія готова пожертвувати всім для підтримки миру у світі», - закликав «вождь» КПН. Натомість експерт в області проведення деструктивної пропаганди, член Виконкому Комінтерну Карл Радек наполягав, щоб діяльність структур, інспірованих СРСР, була націлена на країни «де ми ще недостатньо сильні»[16].Відвідавши СРСР, драматург і мислитель Джордж Бернард Шоу заявив: «Я не бачив у Росії жодної людини, яка недоїдає: ані молодої, ані дорослої». Французький політик (двічі був прем’єр-міністром країни) Едуар Ерріо категорично заперечував «брехню буржуазної преси, яка стверджувала, що у Радянському Союзі панує голод». Московський кореспондент газети «New York Times» Уолтер Дюранті, який за свої репортажі з СРСР у 1932 р. отримав Пулітцерівську премію, переконував читачів, що «будь-яке повідомлення про голод у Росії є перебільшенням або злісною пропагандою». Британські оспівувачі соціалізму, Беатрис і Сідні Уебб, засуджували українських селян за збирання нестиглих колосків, що, на думку цих громадських діячів, було «безсовісною крадіжкою колективної власності»[15]. «Хор» апологетів робітничо-селянської влади під «диригуванням» авторитетів був настільки численним і гучним, що він ефективно заглушав голос правди та розуму, нав’язуючи вигідну для Кремля інтерпретацію подій і «правильне» уявлення про внутрішню ситуацію в Радянському Союзі.

Віллі Мюнценберг мав у своєму розпорядженні значні кошти, які він використовував для підкупу видавництв, редакцій та кіностудій, за що йому навіть дали прізвисько «Червоний мільйонер». Воно, до речі, відповідало його уподобанням до комфортного життя в капіталістичній розкоші. Найбільшим досягненням Віллі Мюнценберга було створення у Парижі у 1933 р. Всесвітнього комітету допомоги жертвам німецького фашизму, який діяв з позицій неурядової, позапартійної благодійної організації. Головою комітету був Альберт Ейнштейн, а міжнародне правління очолював член британської Палати лордів барон Марлі. Насправді ж, роботою комітету, повністю підконтрольного Комінтерну, керував Віллі Мюнценберг[17]. Під патронатом згаданої організації у 1933 р. була видана «Коричнева книга про підпал Рейхстагу і гітлерівський терор», яка вважається найбільш ефективною пропагандистською публікацією в історії Комінтерну[18].

Після виходу в світ «Коричневої книги» у радянської розвідки з’явилося більше кандидатів на вербовку, ніж навіть після появи серії статей про «Fuenfergruppen», тобто підпільні групи, які нібито були організовані німецькими комуністами для боротьби з націонал-соціалістичними властями Третього рейху. Ці статті були опубліковані британським лівим тижневиком «New Statesman». Їх автор – Ернст Генрі, він же - нелегал ОДПУ[21] Семен Ростовський, який працював у Лондоні під журналістським прикриттям.Альберт Ейнштейн зі здивуванням говорив: «Моє прізвище було надруковане в англійському та французькому виданні у такому місці, що це виглядало так, нібито я написав цю книгу. Це – неправда. Я не написав в ній жодного слова»[19]. Не дивлячись на те, що зміст книги був далекий від правдоподібності, а процитовані в ній документи виявилися фальшивками, у лівих політичних салонах Європи її трактували як «Біблію антифашистського хрестового походу». Досить швидко книга була перекладена (звісно, на гроші Комінтерну) на понад 20 мов, включаючи японську та ідиш[20].

«Коричнева книга» та історії про підпільні групи у Німеччині розпалювали уяву молодих людей, які навчалися в елітних британських університетах. Такі публікації відповідали тодішній тактиці радянської розвідки, завданням одного із відділів якої була організація впливу на рішення іноземних країн через агентуру в державних структурах. У відповідний момент ці люди мали схиляти «чашу терезів» на користь Кремля. Спочатку Москва намагалася впроваджувати в політичний істеблішмент західних країн кадрових офіцерів розвідки та просувати їх кар’єрною драбиною, але такий підхід виявився малоефективним. Тільки на початку 1930-их рр. один із керівників зовнішньої розвідки ОДПУ запропонував замість використання штатних співробітників вербувати дітей місцевих політиків, урядовців, авторитетних науковців та інших впливових осіб. Дітям еліти порівняно легше отримувати високі посади у державному апараті, а їх швидке просування по службі не викликає підозри.

Розпочата усіма розвідувальними резидентурами на Заході енергійна кампанія з підбору перспективної молоді з впливових сімей принесла бажані  результати. Державні структури США, Великої Британії, Франції та Німеччини були наскрізь інфільтровані людьми з прекрасною освітою, яких звабили до «революційного підпілля» розповідями про героїчну боротьбу з фашизмом та участю у побудові кращого світу.

Найбільш відомим результатом такої діяльності розвідки СРСР у Великій Британії стала так звана «Кембриджська п’ятірка» (Кім Філбі, Гай Берджесс, Ентоні Блант, Дональд Маклін і Джон Кернкросс). Вони були не єдиними, глибоко замаскованими радянськими агентами. Періодично історики оприлюднюють нові імена відомих політиків чи науковців, а багато агентів надалі залишаються не викритими.

Аналогічна ситуація була й у Сполучених Штатах. На початку 1945 р. у Ялтинській конференції «Великої трійки» брав участь Державний секретар США Едвард Стеттініус, який був успішним бізнесменом і довіреною особою президента Франкліна Делано Рузвельта, але не дуже добре знався на міжнародних справах. Зважаючи на це, поради з питань створення та функціонування ООН, післявоєнного устрою Європи, розподілу Німеччини на зони окупації американській делегації давав визнаний експерт Державного департаменту Алджер Хісс. У 1948 р. він був викритий як радянський агент і засуджений до 5 років позбавлення волі[22].

Спираючись на досвід Всесвітнього комітету допомоги жертвам німецького фашизму, Москва відразу ж після капітуляції Третього рейху розпочала створення ще більш широкої мережі організацій, що впливали на формування міжнародної громадської думки. Так, у 1945 р. була створена Всесвітня федерація профспілок, Міжнародна демократична федерація жінок та Всесвітня федерація демократичної молоді. У 1946 р. до них приєдналися Міжнародна організація журналістів, Міжнародна організація радіо та телебачення, Міжнародна асоціація адвокатів-демократів, Міжнародний союз студентів, Всесвітня федерація наукових працівників та Всесвітня федерація асоціацій викладачів. Характер організацій, які спонсорував СРСР, свідчить про такі основні напрями діяльності Кремля:

  • оволодіння умами політично недосвідченої молоді, яка під впливом емоцій легко піддається впливу;
  • контроль за засобами соціальної комунікації;
  • посилення впливу та здобування інформації у наукових колах;
  • збереження контролю над профспілками.

Робота усіх цих структур була сконцентрована на середовищах, які формували громадську думку, і представники яких або вже належали до національної еліти (юристи, журналісти, науковці), або могли увійти до неї у майбутньому (студенти).

Операції з впливу на масову свідомість набрали такого розмаху, що у 1959 р. у складі Першого головного управління (ПГУ) (зовнішня розвідка) КДБ СРСР було створено спеціальний відділ «Д» (дезінформація), який у 1966 р. перетворений на Службу «А» («активні заходи»). Поступово цей підрозділ  розростався і в ньому стало працювати майже 300 співробітників. У закордонних резидентурах «активними заходами» займалися офіцери лінії «ПР» (політична розвідка), які мали приділяти принаймні чверть свого часу оперативній діяльності у цьому напрямку.

У плані роботи ПГУ на 1984 р. наголошувалося, що головною метою діяльності Служби «А» має бути Ватикан і Папа Римський Іван Павло ІІ. За оцінками аналітиків КДБ СРСР, у Ватикані вважали, що «польський Костьол зміцнює свої позиції у державі, і ці старання можуть бути розповсюджені на інші соціалістичні країни», передусім, на Угорщину та Югославію. Щоб протидіяти такій політиці, Москва запланувала комплекс «активних заходів», націлених на дискредитацію Римського первосвященика, послаблення його впливу та інспірацію незлагоди всередині керівництва Костьолу[23].

Інструкція КДБ СРСР № 00733 від 19 грудня 1984 р. «Робота по Ватикану» зобов’язувала резидентури радянської розвідки посилити зусилля щодо проникнення у провідні католицькі центри на Заході за допомогою агентури та інших оперативних засобів. Метою цих заходів, окрім отримання інформації про ситуацію у Ватикані, було «проведення широкомасштабних «активних заходів», спрямованих на переконання провідних діячів католицької церкви виступати на захист миру та політики обмеження гонки озброєнь». Іншими словами, завдання полягало в організації опозиції до Івана Павла ІІ всередині вищого духовенства. Для його виконання Інструкція також пропонувала «активізувати оперативну роботу з агентурою в клерикальних колах країни перебування»[25].Виходячи з річного плану роботи, закордонним резидентурам пропонувалося:  запобігати  отриманню США і НАТО військової переваги над СРСР; поглиблювати розбіжності серед кран-членів НАТО; стимулювати подальший розвитку антивоєнних рухів на Заході; заохочувати учасників цих рухів до проведення скоординованих та більш активних дій[24].

Протягом багатьох років маніпулювання масовою свідомістю стало важливим елементом доктрини радянської розвідки. Особливо це проявилось у 1988-1991 рр., коли Кремль почав відходити від концепції досягнення військової переваги до більш широкого використання політичних методів. Таким чином, зростала роль агентури впливу.   

АГЕНТУРА ВПЛИВУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДОСЯГНЕННЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЕЙ: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ (Ч. ІІ)

Можна припустити, що ситуація на сьогоднішній день не змінилася. Як слушно зауважив колишній офіцер КДБ Віктор Шеймов, вивезений у 1980 р. співробітниками  ЦРУ до США, «комунізм - це не просто ідеологія. Це також спосіб мислення, який все ще ідеально працює»[1].

Агентура впливу залучається до співробітництва не стільки для можливості отримання секретних документів чи збору конфіденційної інформації, скільки для розповсюдження відповідним чином препарованих повідомлень та оцінок. Однак процес вербування цієї категорії агентів мало чим відрізняється від залучення іншої агентури. Кандидатів вибирають серед інтелектуальних, амбітних та необтяжених моральними принципами людей, готових робити кар’єру за будь-яку ціну. У середовищі англомовних спецслужб існує абревіатура MICE (миша). Вона походить від слів «money» (гроші), «ideology» (ідеологія), «compromise» (компрометація) та «ego» (людське «Я»). Це - чотири найважливіші основи, які використовуються при вербуванні агента[2]. 

Майже подібний перелік функціонував й у радянській розвідці. Колишній резидент НКВС СРСР в Іспанії (у 1938 р. втік на Захід) Олександр Орлов був автором посібника для слухачів курсів оперативних співробітників, у якому він зазначив наступні основи:

  • політичні погляди;
  • корисливі мотиви (гроші, кар’єра або інші особисті блага);
  • симпатії або навіть закоханість об’єкта у вербувальника;
  • смак до пригод і емоційно наповненого життя;
  • бажання приховати скоєні злочини та уникнути відповідальності;
  • сексуальні збочення та схильності, які  у суспільстві розглядаються як негідні.

Хоча керівник радянської розвідки у 1930-і роки Михайло Тріліссер, стверджував, що «шантаж є вершиною майстерності здобування розвідувального матеріалу»[3], з точки зору співробітника, який вербує агента, а потім працює з ним, краще використовувати підвищену самооцінку об’єкта, його прагнення до визнання і нереалізовані амбіції, підтримуючи їх належною фінансовою «ін’єкцією». Якщо об’єкт вербовки має якісь збочення або хоче приховати минулі гріхи, то успіх майже забезпечений. Олександр Орлов у своєму посібнику наголошував, що хорошим середовищем для вербовки є спільнота гомосексуалістів, оскільки до неї належать впливові люди, і вони є надзвичайно обачними[4].

Ще сто років тому, крім матеріальних благ, агентів впливу приваблювало отримання аристократичного титулу. Спецслужби СРСР «заманювали» кандидатів на вербовку перспективами входження до числа міжнародної номенклатури, тоді як сучасна російська розвідка, схиляючи когось до співпраці, крім фінансової вигоди, обіцяє допомогу в отриманні престижних премій і нагород та доступі до «міжнародних салонів». Практика свідчить, що сприйнятливість до фінансових стимулів не залежить від позиції особи, яку вербують, у державній або соціальній ієрархії. Зазвичай відрізняється лише розмір грошової винагороди. Стосовно осіб, які обіймають дуже високі посади, найчастіше формою заохочення є не стільки гроші, скільки сприяння у реалізації політичних амбіцій чи особистих устремлінь.

Прикладом такого сприяння на найвищому рівні у рамках Варшавського договору служить конфіденційна зустріч Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва з 1-м секретарем ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) Еріхом Хонеккером та Генеральним секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини Густавом Гусаком 16 травня 1981 р. Говорячи про події в Польщі, лідер НДР схвально відгукнувся про 1-го секретаря Варшавського комітету Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Станіслава Коцьолка[5], який, на його думку, був «чесним комуністом, реалістично оцінював ситуацію в країні і виявляв інтернаціональний підхід». Потім Еріх Хонеккер ще кілька разів хвалив цього польського діяча. Зрештою, при обговоренні питання, «хто може взяти на себе штурвал влади в ПНР», керівник СЄПН відразу назвав кілька прізвищ, серед яких було й прізвище Станіслава Коцьолка[6].

Операції з використанням агентури впливу відносяться до заходів стратегічного рівня і розраховані на роки або навіть на десятиліття, оскільки формування колективної свідомості суспільства іноді вимагає вимирання цілого покоління. Ефективність агентури впливу значною мірою залежить від її позицій у суспільстві та надійності. Відповідне просування агента в ієрархії та зміцнення його авторитету вимагає багато часу. Тому вербувальники  найчастіше працюють в університетах, які традиційно є місцем «зіткнення» ідей та революційних концепцій перебудови світу. Крайні погляди, які там висловлюються, порівняно легко проникають у школи, наукові середовища і навіть церковні кола. Прикладом може бути «теологія визволення» - довгострокова публіцистична діяльність англіканського єпископа Мервіна Стоквуда. Він друкувався у комуністичній газеті «Morning Star», а у своїй книзі «Хрест і серп» виступав за експропріацію землевласників, засуджував приватну власність на засоби виробництва і погоджувався з теорією Леніна про те, що рано чи пізно всі народи будуватимуть соціалізм[7].

У Великій Британії цей єпископ не був самотнім. Головний редактор журналу «New Statesman» протягом 1930-1960 рр. Кінгслі Мартін не дозволив опублікувати жодної критичної статті на адресу політики Сталіна[8]. Довголітній головний редактор  впливового лівого видання «Tribune» Майкл Фут отримав значні суми готівкою від радянської розвідки. Після викриття він заявив, що на свій журнал взяв би гроші й від диявола. Майкл Фут, який у 1980-1983 рр. очолював Лейбористську партію, розглядався у Москві як прем’єр-міністр Британської Народної Республіки після планованого повалення монархії.

У другій половині минулого століття найважливішим агентом впливу СРСР на американському напрямку, безумовно, був Філіп Ейджі. Озлоблений тим, що його звільнили з ЦРУ за пияцтво та фінансові скандали, колишній розвідник ініціативно встановив у 1973 р. контакт з резидентурою КДБ у Мексиці. Він запропонував так багато інформації про ЦРУ, що місцевий резидент прийняв його за провокатора і вигнав з приміщення посольства. Тоді Філіп Ейджі звернувся до Головного управління розвідки (ГУР) Куби, де йому повірили. Отриманою інформацією, яка виявилась дуже цінною, кубинці поділилися з радянськими колегами. Тодішній начальник Управління зовнішньої контррозвідки ПГУ КДБ Олег Калугін пригадував, що коли він читав «одкровення» ображеного на своїх роботодавців співробітника ЦРУ, то проклинав на чому світ стоїть тих офіцерів, які проґавили такий «клад»[9].

https://ourhiddenhistory.org/files/2018-06/ohh-thumb.png


У 1978 р. Філіп Ейджі, у співпраці з ГУР Куби та КДБ, почав видавати інформаційний бюлетень «Таємні операції», метою якого було демаскування діяльності та персоналу ЦРУ. Перший випуск розповсюдили під час ХІ Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Гавані. Крім того, Філіп Ейджі презентував свою нову книгу «Брудна робота: ЦРУ у Західній Європі», в якій він розкрив імена та біографічні дані на майже 700 співробітників цієї розвідслужби. Всього ж Філіп Ейджі оприлюднив інформацію стосовно близько 2000 співробітників ЦРУ, що, за висновком Комітету у справах розвідки Сенату США, дуже негативно вплинуло на настрої громадян іноземних країн. На початку 1980-х рр. «одкровення» Філіпа Ейджі втратили актуальність, і він перестав бути фаворитом європейських лівих салонів. Трохи пізніше про нього також забули і в Латинській Америці, де він якийсь час був кумиром лівої молоді[10].Філіп Ейджі був справжнім пропагандистським кладом. У 1975 р. він опублікував книгу мемуарів під назвою «Всередині компанії: щоденник ЦРУ», в якій розкрив дані на майже 250 кадрових співробітників та агентів розвідки, зазначивши, що «ЦРУ та організації, які воно підтримувало, знищили життя або спричинили смерть мільйонів людей у всьому світі». Філіп Ейджі не приховував того, що написав свої спогади за допомогою кубинської спецслужби, а під час роботи над ними контактував і з КДБ. Книга, написана в Лондоні, стала бестселером, і тижневик «Economist» рекомендував її прочитати. На радість Москви британська влада вирішила вислати автора з країни, що спричинило лавину петицій, демонстрацій та мітингів протестів, організованих (не без підказки резидентури КДБ) лівими політичними силами. Одночасно КДБ організував широку кампанію підтримки Філіпа Ейджі в Італії, Франції, Іспанії, Португалії, Нідерландах, Фінляндії, Норвегії та Мексиці.

У Франції важливим радянським агентом впливу був П’єр-Шарль Пате, син відомого кінопродюсера. Він був завербований в 1959 р. і отримав псевдонім «Печерін», пізніше змінений на «Масон». У 1961 р.  П’єр-Шарль Пате заснував прес-агентство «Центр наукової, економічної та політичної інформації». До 1967 р. КДБ платив йому 6000 франків щомісяця на видання бюлетеня, який розповсюджувався шляхом передплати, та безкоштовно надсилався впливовим представникам політичних, економічних та медійних кіл. У цьому бюлетені П’єр-Шарль Пате, відповідно до отриманих рекомендацій, делікатно представляв політичну лінію Кремля. У 1976 р., за фінансової підтримки КДБ, він почав видавати двотижневик «Синтез», присвячений міжнародним відносинам, військовим, науковим і економічним проблемам. Невеликий за обсягом (8 аркушів) бюлетень зазвичай містив від 3 до 5 статей і поширювався шляхом передплати. На піку популярності він мав майже 500 передплатників: 139 сенаторів, 299 депутатів, 41 журналіст, 14 послів і лише 7 приватних осіб. За посередництвом агента впливу та його видань, КДБ вдавалося доводити зміст інспірованих Москвою матеріалів до 70 % членів Національних зборів і 47 % членів Сенату. До цього треба додати діяльність П’єр-Шарля Пате у столичних політичних салонах, двері яких завжди були відкриті для сина корифея французького кінематографа та родича міністрів і президента автоконцерну «Рено»[11]. Недарма П’єр-Шарль Пате отримав мільйон франків від КДБ. Затримали його на гарячому 5 липня 1979 р. під час передачі чергового «гонорару» та інструкцій від офіцера паризької резидентури Ігоря Сахаровського (сина колишнього начальника ПГУ КДБ). За радянським «дипломатом» вела спостереження місцева контррозвідка, але зовсім в іншій справі. Ігор Сахаровський, не виявивши нічого підозрілого, вийшов на місце явки з агентом і привів туди небажаний «хвіст»[12].

В архівах російської розвідки зберігається агентурна справа впливового журналіста під псевдонімом «Андре», який мав доступ до французького президента, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ. Паризька резидентура доповідала, що через нього до провідних політиків доводиться «тенденційна інформація», розрахована на погіршення відносин між Парижем і Вашингтоном. Довголітнім радянським агентом впливу у Франції був журналіст під псевдонімом «Брок». Завербований ще у 1946 р., він служив Москві багато років. За цей час у нього змінилося понад десять кураторів з резидентури. У середині 1970-х рр. КДБ виплачував цьому агенту 100 тисяч франків на рік[13].

Високопоставленим, хоча й нетиповим агентом впливу у ФРН був Гюнтер Гійом. Нетиповим, тому що він був кадровим офіцером східнонімецької розвідки, якому вдалося стати довіреним секретарем і правою рукою канцлера Віллі Брандта. Гюнтер Гійом працював у двох напрямках. З одного боку, він передавав до «Штазі» секретні документи (які потім потрапляли до КДБ), з іншого, - давав поради главі уряду, згідно з рекомендаціями Східного Берліна та Москви.

Аналогічну роль відігравав у Норвегії впливовий політик Партії праці та прес-секретар МЗС Арне Трехольт, заарештований у 1984 р. Він був завербований у 1960-х рр., і у КДБ терпляче чекали, коли агент підніметься кар’єрною драбиною. Арне Трехольт тактично підтримував людей, які проголошували прорадянські погляди, особливо у дебатах щодо пропозиції Москви створити у Скандинавії зону, вільну від ядерної зброї[14].

Агентом Служби «А» у Данії був фотограф Джейкоб Хольдт, який спеціалізувався на негативному висвітленні життя у США. На його альбом «American Pictures», що містив сотні фотографій, зроблених в американських міських нетрях, звернули увагу в СРСР. Іноземця залучив до співробітництва резидент КДБ у Копенгагені Микола Грібін (майбутній начальник Академії зовнішньої розвідки РФ), а згаданий альбом радянська розвідка через свої можливості пропагувала по всій Європі[15]. Операцію з альбомом датського фотографа у КДБ оцінили як значний успіх, про що навіть надіслали спеціальне повідомлення для Політбюро ЦК КПРС[16].

У Японії радянськими агентами впливу були головний редактор консервативної газети «Sankei Shinbun» та кілька провідних політиків Соціалістичної партії. Їх розшифрував співробітник токійської резидентури майор КДБ Станіслав Левченко, який у 1979 р. втік до США, «вибравши свободу»[19]. Іншим дуже ефективним агентом впливу, який діяв у Данії, був Йорген Драгсдаль[17], авторитетний коментатор з питань безпеки та міжнародних відносин. Він друкувався у журналі «Information» з невеликим тиражем, але  впливовому серед представників датської влади. Йоргена Драгсдаля завербував Станіслав Чеботок з копенгагенської резидентури розвідки у середині 1970-х рр. В обмін на гонорари КДБ, журналіст «облачав» у слова та аргументи отримані від свого куратора тези, які відповідали поточним політичним інтересам Москви. За оцінками Олега Гордієвського, Йорген Драгсдаль мав талант і, крім того, володів цікавою інформацією. Його статті не були примітивною пропагандистською нісенітницею, а читачі не були в стані зрозуміти, що за деякими текстами стоїть КДБ[18].

Оцінювати результативність агентури впливу дуже складно. За словами Олега Гордієвського, резидентури КДБ часто «приписували» свою причетність до майже кожної критики на адресу США, яка з’являлась у західноєвропейських ЗМІ. Коментуючи діяльність агентів впливу під час наради керівних співробітників КДБ у лютому 1984 р., тодішній начальник ПГУ Володимир Крючков обмежився обережним твердженням, що «виконано значну роботу» проти «мілітаристських планів американської адміністрації»[20].

Більш високі оцінки радянським «активним заходам» давали західні політики. Спонсорована КДБ кампанія пацифістів, націлена проти США і НАТО, президент Франції Франсуа Міттеран охарактеризував як «ракети – на Сході, але мирні протести на Заході». Проте ця успішна кампанія стала «лебединою піснею» Служби «А» ПГУ: наприкінці 1980-х рр. західні контррозвідки та ЗМІ все ефективніше демаскували радянські маніпуляції, а міжнародні організації, створені Москвою, швидко втратили довіру. У 1989 р. Всесвітня рада миру змушена була визнати, що 90 % її бюджету надходить від СРСР. Наступного року Володимир Крючков, який вже став Головою КДБ, безпорадно визнав в одному зі службових наказів, що резидентури розвідки у країнах Заходу мають дуже обмежений доступ до ЗМІ[21].

Виявити агента впливу настільки ж важко, як і оцінити його ефективність. До інформації про цю категорію агентури має доступ дуже обмежене коло осіб у розвідці, а їхня діяльність ґрунтується на тотальній секретності. Робота з такими агентами, особливо тими, хто обіймає високі посади в політичній ієрархії, найчастіше проводиться усно, без документування. В оперативних матеріалах під одним псевдонімом може проходити ціла група людей або організація. Установочні дані на агента впливу сюди не вносяться[22]. За таких умов агентура впливу найчастіше може бути деконспірована лише офіцерами розвідки, які зрадили і перейшли на бік противника. У ПГУ КДБ говорилося, що кожен великий розвідувальний успіх веде до поразки[23].

Високий рівень засекреченості агентів впливу робить практично неможливим доведення у суді факту їх роботи на іноземну державу. Одним із принципів демократії є право висловлювати власні погляди. Агент впливу не викрадає таємних документів із сейфів, і його майже неможливо зловити на гарячому. Найчастіше він особисто не контактує зі своїм куратором і не отримує від нього інструкцій, завдань або винагороди. Агент не бере участі у тайникових операціях, не залишає мікрофільмів та інших розвідувальних матеріалів. Він офіційно ходить на відкриті семінари або наукові конференції, читає лекції в університетах, іноземні видавництва друкують його книги. Агент впливу відкрито зустрічається з політиками, людьми зі світу економіки і науки. Зібрані «враження», доповнені «власними думками», публікуються у ЗМІ, поширюються в «політичних салонах», або під час зустрічей з керівниками власної країни. Формально він не робить нічого незаконного. Тому П’єр-Шарль Пате залишається єдиним засудженим агентом впливу. Інші, наприклад, Гюнтер Гійом чи Арне Трехольт, були притягнені до кримінальної відповідальності, оскільки паралельно займалися «класичною» розвідувальною діяльністю.

Однак існують межі такого впливу на суспільну свідомість. На рівні держави її від деструктивних зовнішніх дій має захищати контррозвідка. Проблема полягає в тому, що контррозвідувальні служби традиційно націлені на боротьбу з «класичною» розвідкою, а не на нейтралізацію  спроб контролю з боку противника над громадською думкою своєї країни. Додатковою складністю є делікатність ситуації. Ігнорування агентури впливу заохочує її до подальших дій, але надто жорстка реакція відразу викличе обвинувачення у схильності до автократії та придушення свободи слова. Найбільш ефективною формою захисту держави від діяльності агентів впливу є послідовне та системне демаскування будь-якої виявленої маніпуляції та забезпечення громадянам постійного доступу до достовірної інформації[24].Крім того, агент впливу діє опосередковано (це не він приймає рішення, а політик, якому він радить). Тому такого агента важко викрити та нейтралізувати, натомість його роботодавцям відносно легко організувати його захист через петиції, парламентські запити, висловлення підтримки з боку відомих діячів чи ЗМІ під гаслом «Захистити визнаного авторитета від дискримінації!». І якщо «медіа-галас» не принесе очікуваних результатів, можна організувати демонстрацію протесту, учасники якої з радістю будуть викрикувати вимоги, «підсунуті» іншими агентами впливу. Кількість та структура комбінації, в основному, залежить від ступеня наївності суспільства, на яке намагаються впливати розвідувальні служби через свою агентуру.

Контроль над свідомістю цілих соціальних груп за допомогою агентури впливу потребує часу, який можна використовувати для протидії. Відповіддю на такі дії повинна бути «гра у відкриту», тобто максимум правди, що подається урівноваженим способом, без звинувачень або навішування ярликів. Найбільш ефективною формою захисту громадян від діяльності  агентів впливу є усвідомлення ними того, що вони є об’єктом маніпулювання з боку суб’єкта зовнішнього контролю. Коли нація наближається до так званої «точки неповернення», проблема полягає вже не стільки в екстремістській меншості, скільки в апатичній більшості, яка дозволяє, щоб нею управляли, промивали мозок і змушували повірити в те, що виходу немає[25].

 

Володимир Паливода

головний консультант відділу проблем національної безпеки                       

Національного інституту стратегічних досліджень  

 

Частина І

 

[1] Сунь-Цзи. Мистецтво війни. Переклад з давньокитайської: Григорій Латник. - Київ: Арій, 2014.

[2] Sue Reid. How the Kremlin Hijacked Labour // Daily Mail. – 2009. – November 6.

[3] David A. Vise. The Bureau and the Mole. - New York: Atlantic Monthly Press, New York, 2002.

[4] John Hughes-Wilson. The Cold War. – Londоn: Robinson, 2006.

[5] Цитується за Rafał Brzeski. Agentura wpływu. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://solidarni2010.pl/3134-rafal-brzeski-agentura-wplywu-cz-1.html

[6] Джон Р.Р. Толкін. Володар перстнів. Трилогія. Кн. 2: Дві вежі. Харків: Фоліо, 2003.

[7] Norman Polmar, Thomas B. Allen. Spy Book: The Encyclopedia of Espionage. Random House, 1997.

[8] Richard H. Schultz, Roy Godson, Dezinformatsia: The Strategy of Soviet Disinformation. New Jork: Berkley Books, 1986.

[9] Ronald Seth. Encyclopedia of Espionage. Londоn: Book Club Associates, 1974.

[10] Ben B. Fisher. Okhrana: The Paris Operations of the Russian Imperial Police. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.cia.gov/library/center-for-the-study-of-intelligence/csi-pu…

[11] Кристофер Эндрю, Олег Гордиевский. КГБ. История внешнеполитических операций от Ленина до Горбачёва. – Москва: Nota Bene, 1992.

[12] Christopher Andrew. Secret Service. – London: Heinemann, 1985.

[13] Henry M. Pelling. The British Communist Party. - London: A&C Black, 1958.

[14] John J. Dziak. Chekisty: A History of the KGB. – Lexington, Mass.: Lexington Books, 1988.

[15] Кристофер Эндрю, Олег Гордиевский. КГБ. История внешнеполитических операций от Ленина до Горбачёва. – Москва: Nota Bene, 1992.

[16] Christopher Andrew, Oleg Gordijewski. More Instructions from the Centre: Top Secret Files on KGB Global Operations, 1975-1985. – London: Frank Cass, 1992.

[17] Arthur Koestler. The Invisible Writing. – London: Hutchinson, 1969.

[18] Кристофер Эндрю, Олег Гордиевский. КГБ. История внешнеполитических операций от Ленина до Горбачёва. – Москва: Nota Bene, 1992.

[19] Ronald W. Clark. Einstein: The Life and Times. – London: Hodder andStoughton, 1973.

[20] Кристофер Эндрю, Олег Гордиевский. КГБ. История внешнеполитических операций от Ленина до Горбачёва. – Москва: Nota Bene, 1992.

[21] Об’єднане державне політичне управління – радянська спецслужба, яка існувала у 1923-19434 рр. Після створення НКВС СРСР ОДПУ увійшло до його складу як Головне управління державної безпеки.

[22] Alger_Hiss. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/ Alger_Hiss

[23] Christopher Andrew, Oleg Gordijewski. More Instructions from the Centre: Top Secret Files on KGB Global Operations, 1975-1985. – London: Frank Cass, 1992.

[24] Christopher Andrew, Oleg Gordijewski. Instructions from the Centre: Top Secret Files on KGB Foreign Operations, 1975-1985. – London: Hodder & Stoughton, 1991.

[25] Christopher Andrew, Oleg Gordijewski. More Instructions from the Centre: Top Secret Files on KGB Global Operations, 1975-1985. – London: Frank Cass, 1992.

Частина ІІ

[1] David A. Vise. The Bureau and the Mole. - New York: Atlantic Monthly Press, 2002.

[2] Там само.

[3] Richard Deacon. A History of the Russian Secret Service. - London: Frederick Muller, 1972.

[4] Alexander Orlov. Handbook of Intelligence and Guerrilla Warfare. - Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1963.

[5] Представник ортодоксально-консервативного крила ПОРП, найбільш близького до позицій керівництва СРСР. Вважався одним із керівників придушення протестів робітників у Гданську у грудні 1970 р., за що отримав прізвисько «Кривавий казанок» (польською мовою «Kociołek» - «казанок»). Виступав за репресії проти «Солідарності».

[6] New Evidence on the Polish Crisis 1980-1982 // Cold War International History Project. Bulletin № 11, 1998.

[7] Richard Deacon. The British Connection. - London: Hamish Hamilton, 1979.

[8] Там само.

[9] Oleg Kaługin. Spymaster: My 32 Years in Intelligence and Espionage Against the West. – London: Smith Gryphon, 1994.

[10] Christopher Andrew, Vasili Mitrokhin. The Mitrokhin Archive: The KGB in Europe and the West. – Eastbourne: Gardners Books, 2000.

[11] Richard H. Schultz, Roy Godson. Dezinformatsia: The Strategy of Soviet Disinformation. – New York: Berkley Books, 1986.

[12] Christopher Andrew, Vasili Mitrokhin. The Mitrokhin Archive: The KGB in Europe and the West. – Eastbourne: Gardners Books, 2000.

[13] Там само.

[14] Dennis Kux. Soviet Active Measures and Disinformation: Overview and Assessment // Parameters. Journal of the US Army War College. Vol. XV, № 4.

[15] Олег Гордиевский. Следующая остановка – расстрел. - Москва: Центрполиграф, 1999.

[16] Christopher Andrew, Oleg Gordievsky. More Instructions from the Centre: Top Secret Files on KGB Global Operations, 1975-1985. – London: Frank Cass, 1992.

[17] Danish Journalist Jørgen Dragsdahl was a KGB agent. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://dispatchint.com/921/danish-journalist-jorgen-dragsdahl-was-a-kg…

[18] Soviet Active Measures in the «Post-Cold War» Era 1988-1991 // United States Information Agency, June 1992.

[19] «Чекисты», которые стали предателями Родины. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://the-criminal.ru/chekisty-kotorye-stali-predatelyami-rodiny/

[20] Christopher Andrew, Oleg Gordievsky. Instructions from the Centre: Top Secret Files on KGB Foreign Operations, 1975-1985. – London: Hodder & Stoughton, 1991.

[21] Christopher Andrew, Vasili Mitrokhin. The Mitrokhin Archive: The KGB in Europe and the West. – Eastbourne: Gardners Books, 2000.

[22] Ryszard Świętek. Agentura wpływu: Najniebezpieczniejsza broń mocarstw. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archiwum.rp.pl/artykul/77065-Najniebezpieczniejsza-bron-mocarstw…

[23] David A. Vise. The Bureau and the Mole. - New York: Atlantic Monthly Press, New York, 2002.

[24] Dennis Kux. Soviet Active Measures and Disinformation: Overview and Assessment // Parameters. Journal of the US Army War College. Vol. XV, № 4.

[25] Richard Deacon. The British Connection. - London: Hamish Hamilton, 1979.