Види проваджень за зверненнями громадян до органів виконавчої влади та адміністративні (управлінські) послуги

Кафарський В. Політичні партії і уряд: проблеми правової регламентації в умовах політичної реформи: [Ст. нар. депутата України] // Право України. - 2006. - № 4. - С. 11-15.

Актуальність теми зумовлена введенням в дію конституційних змін і пов'язаних з цим змінами політичних відносин, адже, як вказує автор статті, правове регулювання взаємодії політичної партії з урядом є показником форми правління держави. Автор звертає увагу, що в парламентських державах і багатьох державах зі змішаною формою правління політичні партії відіграють вирішальну роль у формуванні уряду, його відносинах з главою держави і парламентом. В президентських республіках і в ряді держав зі змішаною формою правління політичні партії або взагалі не беруть участі у процедурі формування уряду і контролю за ним, або участь їх обмежена. Ці відмінності і визначають масштаби правової регламентації взаємовідносин політичних партій з урядом.

В Україні, вказує автор, зв'язки політичних партій з урядом незалежно від рівня правового регулювання їх відносин відсутні. У зв'язку з чим проблема "коаліційності уряду", складовими якої виступають: розподіл квот, межі впливу партії (фракції, яка входить до проурядової коаліції) на міністра посада якого є квотоювідповідної партії, встановлення ієрархії урядової та партійної дисципліни для члена уряду, що є членом партії, визначення основних засад ротації членів уряду в разі зміни конфігурації парламентської більшості, на думку автора, має бути вирішена через запровадження правових механізмів, які б гарантували реалізацію повноважень фракцій більшості щодо формування уряду, а саме - Закону України Про Кабінет міністрів України.

Автор статті відмічає, що реформа взаємозв'язків центральних органів влади змінили вплив на уряд з президенсько-парламентського на парламентсько-президентський. Таким чином, уряд, як і за Конституцією редакції 1996 р., перебуватиме в подвійному підпорядкуванні. На думку автора, такі відносини не завжди ефективні, про що свідчить вітчизняний і світовий досвід, бо на практиці виконавчі органи здебільшого орієнтуються на одного суб'єкта. Виходячи з цього,автор статті прогнозує, що з посиленням ролі парламенту відбудеться переорієнтація Уряду на підпорядкування законодавчому органу.

Кудряченко А. Нова політична система - це шлях до рівноваги // Віче. - 2006. - № 5.

Стаття присвячена питанню розвитку політичної системи України. На думку автора статті, відмова від попередньої, президентсько-парламентської, форми правління на користь парламентсько-президентської політичної системи, пояснюється насамперед, прагненням відійти від малопродуктивної системи, практики постійних політичних чвар та авторитарного типу політичного режиму.

Аналізуючи попередній конституційно-правовий статус інституту президенства, автор статті вимушений констатувати, що в той період існувало дублювання виконавчої влади. На його думку, Президент фактично очолював виконавчу гілку влади, а голова уряду реально був у підлеглому становищі, і здебільшого лише він ніс політичну відповідальність. В областях та районах керували призначені спочатку представники Президента, а пізніше призначені ним глави адміністрацій. Відповідні потреби виконувати величезні повноваження главою держави і стали на думку автора, підвалинами авторитарного правління.

Відповідно у суспільстві і у владних колах усвідомлювалася потреба зміни стану речей.

Сутністю даних змін автор вважає перерозподіл повноважень у трикутнику президент-парламент-уряд з метою утвердження демократії шляхом недопущення авторитаризму. У статті також проаналізовані зміни, що відбулись у повноваженнях Президента, КМУ, Верховної Ради після набуття чинністю конституційної реформою 1 січня 2006 року.

Мельниченко В. Статус уряду в контексті конституційної реформи: можливість зробити перший крок до самостійності? // Віче. - 2006. - № 1-2. - С. 29-33.

Спробою перетворити уряд на самостійний і самодостатній суб'єкт виконавчої влади, називає автор статті, прийняті 8 грудня 2004 року зміни до Конституції України.

Автор зазначає, що практика вітчизняного держаного управління переконливо довела, що на попередньому етапі державного будівництва, відносини між главою держави та урядом набули характеру прямого підпорядкування, попри те, що він не очолював виконавчу владу, а відносився до системи виконавчої влади лише функціонально.. Зокрема, за наявності конституційної норми, що Президент України "утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади", за главою держави було закріплено повноваження утворювати у складі центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, у межах коштів передбачених на їх утримання, департаменти (служби) та призначати на посади і звільняти їх керівників. Конституційне повноваження Президента призначати керівників центральних органів виконавчої влади було інтерпретоване як право призначати й заступників керівників центральних міністерств і відомств. Безпосереднє керівництво урядом з боку глави держави виявлялося передусім у виданні зобов'язуючих актів.

Зміни до Конституції руйнують самі підвалини такої моделі відносин. Конституційні новели про призначення прем'єра парламентською більшістю (ч. 8 ст. 83, п. 12 ч. 1 ст. 85), формалізація більшості як більшості урядової, встановлення норм про складання урядом повноважень виключно перед Верховною Радою (ч. 1 ст. 115), позбавляють Президента, робить висновок автор статті, важелів безпосереднього впливу на уряд. Для більшої стабільності функціонування останнього право Верховної Ради розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів залишається обмеженим (ч. 2 ст. 87 - відповідне питання не може розглядатися "більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України"). Ключова роль глави уряду також в ініціюванні абсолютної більшості призначень на рівні центральних органів виконавчої влади (окрім міністрів оборони та закордонних справ і Голови СБУ) та здійснення формальних призначень членів уряду й частини керівників центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом Верховною Радою України, а решти керівників - безпосередньо урядом (пп. 12 і 12-1 ч. 1 ст. 85, п. 9-2 ст. 116). Тим самим, робить висновок автор, руйнується монопольне становище Президента у вирішенні кадрових питань у системі виконавчої влади, а чільну роль у їх вирішенні починає відігравати Кабінет Міністрів України. Також, згідно п. 9-1 ст. 116 винятково уряд вирішує усі питання, пов'язані з утворенням, реорганізацією й ліквідацією відповідно до закону міністерств та інших центральних органів виконавчої. Можливості Президента безпосередньо впливати на діяльність уряду шляхом видання зобов'язуючих актів істотно обмежено коригуванням окремих положень Конституції. Зокрема, ч. 3 ст. 113, як і раніше, передбачає, що уряд у своїй діяльності зобов'язаний керуватися не тільки Конституцією та законами України, а й актами Президента України. Але вже з дуже істотним уточненням: "прийнятими відповідно до Конституції та законів України". А в п. 10 ст. 116 вилучено згадку про акти Президента як засіб визначення функцій уряду.

Серед недоліків підвищення ролі уряду в здійсненні державного управління, автор статті називає, відсутність механізму, який би забезпечив би відповідальне ставлення парламентської більшості до підтримки сформованого нею ж уряду, а також те, що раціональність парламентських систем управління в зарубіжній практиці забезпечується незмінністю адміністративного апарату, принаймі його верхнього ешелону, чого нема Україні.

Лунь З. Про особливості реалізації гарантій правової охорони Конституції України // Вибори і демократія. - №4. - 2006. - С. 19-23.

Автором досліджено нормативно-правові та організаційно-правові гарантії правової охорони Основного Закону, що спрямовані на забезпечення верховенства Конституції України.. Серед нормативно-правових гарантій, ним розглянуто, конституційний контроль, особливий порядок прийняття конституції, особливий порядок внесення змін до неї, офіційне тлумачення Конституції та конституційну відповідальність. Організаційно-правовими гарантіями названа діяльність державних органів, посадових осіб, а також народу у зв'язку з використанням нормативних гарантій щодо охорони Конституції.

Аналізуючи систему правової охорони Конституції автором розглядається питання конституційного контролю, що здійснюється Конституційним судом України. Піддано аналізові питання внесення змін до Основного Закону, а також порядок та умови прийняття нової Конституції. Щодо даного питання автор робить висновок, що Конституцією України не врегульоване питання прийняття нового Основного Закону, а норми, які закріплюють право народу змінювати конституційний лад в Україні шляхом референдуму не уповноважують народ приймати нову конституцію саме на референдумі. Тому, на думку автора питання пов'язаніз прийняттям нової Конституції можна вирішити шляхом їх законодавчого врегулювання.

Валюшко А. Взгляд на конституционную реформу: [Участь нар. депутата України Ю.Ключковського у "круглому столі" на тему "Реформа політичної системи і перспективи демократизації суспільства", який пройшов 25 січ. 2006 р. в Національному університеті "Києво-Могилянська академія"] // Юрид. практика. - 2006. - 31 янв. - С. 10.

Коло питань, що обговорювалися на круглому столі, відповідно, було визначене обставинами, що склалися у зв'язку зі вступом у силу з 1 січня змін до Конституції України.

Відмічено, що зміни були задумані для того, щоб підсилити роль Верховної Ради України, проте в результаті непродуманості і недосконалості цих змін оновлена Конституція стала, за висловлення народного депутата України Юрія Ключковського, "дірявою". Якість виписаного тексту, без сумніву, залишає бажати кращого. Зокрема стаття 77 Конституції України, передбачає, що чергові вибори у Верховну Раду України проходять в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України. (за попередньої редакції, такі вибори відбувалися в останню неділю березня четвертого року повноважень парламенту.) Таким чином, місяць проведення виборів буде постійно змінюватись. Пан Ключковській відзначив, що, якщо ми хочемо жити в правовій державі, вищезгадані зміни, поза сумнівом, повинні бути відмінені.

Як підсумок обговорення, можна відзначити основні положення, з якими погодилися всі учасники даного заходу: зміни до Конституції України є недосконалими і тому вимагають відповідного коректування при активній участі в цьому процесі фахівців у області конституційного права. Передбачувані зміни повинні бути системними і повинні враховувати положення всіх без виключення розділів Основного Закону.

Найда І. Подвійний зміст політичної реформи: [Участь нар. депутатів України О.Ткаленка (фракція НРУ), Ю.Ключковського (фракція НСНУ), М.Онищука (ПППУ) у "круглому столі", проведеному під егідою партії "Трєтя сила", щодо запровадження політ. реформи в Україні] /І.Найда, М.Єременко. // Юрид. вісн. України. - 2006. - 11 - 17 лют. - С. 6.

Авторами даної статті досліджуються можливі наслідки конституційних змін започаткованими Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004р. № 2222 і переходу до парламентсько-президентської республіки. Дані зміни досліджуються авторами в аспектах законності їх прийняття, юридичної коректності їх норм і структури; доцільності їх прийняття. За висновками авторів вони є нелогічними по своїй суті, часто містить суперечності, є юридично невиваженими:

На думку авторів, введення в дію політреформи не вирішує питання оптимізації системи державної влади в Україні, а навпаки, призведе до того, що країна досить тривалий час буде жити в умовах політичної невизначеності, або й політичної кризи.

За результатами аналізу трансформації повноважень Президента України, змісту повноважень уряду, Верховної Ради України після політреформи автори називають таку політичну систему розбалансованою і такою, що призведе більше до проблем, чим виграшів.

Також робиться висновок, що оптимізувати розірваний на сьогодні розподіл владних повноважень можливо лише за умови прийняття законів "Про Кабінет Міністрів України", "Про Президента України", "Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України", "Про політичну опозицію", тощо.

Рябов С. Опозиція як джерело альтернативної політики // Вибори і демократія. - №4. - 2006. - С. 9-20.

Стаття присвячена аналізові поняття опозиція, її юридичного статусу, правам та повноваженням опозиції, і їх гарантування. Аналізується зміст понять парламентської опозиції та опозиційного уряду. Детермінантою функціонування опозиції, автор називає, не партійну конкуренцію і боротьбу за владу, а вираження множини суспільних інтересів, їх представництво й захист перед політичною силою, що перебуває при владі, домагання певного курсу у здійсненні влади, генерування, в разі необхідності, політики, альтернативної щодо урядової.

Автор відмічає, що в політико-юридичній площині, принаймі розвинених політичних систем, опозиція є носієм певної політики, курсу, соціальних заходів і програм, із готовністю їх втілення у разі приходу до влади, а не лише стан якому опиняється політична сила внаслідок політичної поразки, перебування в меншості або й взагалі поза межами "поля" впливової політичної взаємодії.

Автор констатує, що завдання опозиції полягає у тому, щоб домагатися від правлячої політичної сили проведення потрібної суспільству публічної політики. І тільки коли ж стає очевидним (в тому числі і завдяки зусиллям опозиції), що чинна влада не в змозі робити те, що від неї чекає суспільство, постає питання про заміну урядової команди на опозиційну.

На думку автора, запропоноване розуміння опозиції як не лише сварки всередині політичного істеблішменту, а вираження конструктивного протиставлення суспільства та влади, примушує визнати, що в України ще немає справжньої опозиції, що це поняття тут використовується умовно. Часто сили, що називаються "опозицією", не виконують функцію, насправді належну їй в демократичному суспільстві - конструктивного генерування альтернативної публічної політики.

Автор статті вказує на нагальну потребу законодавчого врегулювання статусу опозиції, що дасть останній можливість висловлювати свої позиції і впроваджевати пропозиції які відображають потреби, що існують в суспільстві, однак, з різних причин залишаються поза увагою правлячої політичної сили. Таким чином, зазначає автор, опозиція може бути чинником політичної рівноваги в суспільстві.

Сушинський О. Рада національної безпеки і оборони України - конституційно-правовий статус // Вибори і демократія. №4. - 2006. - С. 5-9.

Стаття присвячена проблемі інституційної ідентифікації такого державного органу, як Рада національної безпеки і оборони, та його конституційно-правовому статусу. Зокрема автор статті зазначає, що керівництво Радою національної безпеки і оборони України є формою реалізації Президентом України однієї з основних предметних функцій забезпечення державної незалежності й національної безпеки України, а сама Рада є органом, де в результаті колегіального обговорення між вищими посадовими особами, відповідальними за стан обороноздатності та національної безпеки, формулюються відповідні політичні рішення, які потім втілюються в укази глави Української держави.

Згідно ч. 2. ст.107 Конституції України Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом щодо усієї системи органів здійснення державної влади та її окремих елементів, а також контролюючим органом щодо усієї системи органів здійснення виконавчої влади та її окремих елементів з питань національної безпеки і оборони. Це означає, що жоден з органів здійснення державної влади не може бути поза координаційним, а органи здійснення виконавчої влади ще й поза контролюючим впливом Ради національної безпеки і оборони України. Тому є можливість стверджувати, що Рада національної безпеки і оборони України має бути детермінована або як орган у системі органів здійснення президентської влади, яку Президент України може або зобов'язаний утворити, або як орган здійснення державної влади зі спеціальним статусом відповідного функціонального напряму.

Фрицький Ю. Пропорційна система виборів до Верховної Ради України - оціночний аспект: Дискусії та обговорення // Право України. - 2006. - № 4. - С. 104-107.

Досліджується питаннянового виборчого законодавства яким впроваджена пропорційнна виборча система до Верховної Ради України, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 7 липня 2005 р.

У статті автором також аналізуються попередні закони "Про вибори народних депутатів України" від 27 вересня 1998 р., та нового Закону "Про вибори народних депутатів України" від 18 січня 2001 р.

Висновком автора є те, що впровадження пропорційної виборчої системи на зразок країн Європи, може стати правилом лише за умови, коли в суспільстві виникне міцний середній прошарок населення України, на волевиявлення якого буде важко впливати, та з утвердженням впливових двох-трьох політичних партій, які протягом багатьох років доведуть, що вони користуються авторитетом серед електорату і гідні його довіри.

Школик А. Місцеві вибори: порядок змінено, проблеми залишаються // Вибори і демократія. - №3. - 2005.- С. 84-89.

Автором викладені основні положення стосовно організації та функціонування виконавчої влади за попереднього правового регулювання Конституцією в редакції 1996 року та на нинішньму етапі, у двох напрямах: кадровому, тобто, щодо порядку призначення керівників цих структур та організаційному - щодо способу утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Розглянутий порядок формування уряду та центральних органів публічної адміністрації згідно новел закону від 8 грудня 2004 р., Про внесення змін до Конституції України.

Винников О. Реформі системи адміністративних послуг - бути. "Пріоритети" № 3(29)/2006.

З метою вдосконалення надання адміністративних послуг органами державної влади Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади (постанова № 90-р від 15.02.2006 р.). У статті автор відмічає основні положення даної Концепції. Зокрема нею адміністративна послуга вперше виділена як різновид послуг не лише державних органів, державних підприємств та організацій, але також і тих осіб, які виконують делеговані державою функції. До спектру адміністративних послуг прямо включено видачу різноманітних дозволів, сертифікатів, ліцензій, свідоцтв, посвідчень особи, включення в державні реєстри тощо. Серед принципів надання адміністративних послуг концепція виділяє такі, як доступність для всіх осіб, дотримання стандартів надання послуг, а також обґрунтування витрат. Критерій зручності включає можливість звернутися за дозволом чи свідоцтвом поштою або електронною поштою, оплати послуги безпосередньо в приміщенні вповноваженого органу (в т. ч. платіжними картками) та узгодження графіку приймання із зацікавленими особами. Оплата адміністративних послуг має здійснюватися після прийняття рішення про їх надання, а не авансом. Окрім того, концепція вимагає, щоби плату за певні адміністративні послуги встановлювали виключно закони. Адміністративні послуги тепер не повинні зобов'язувати до оплати інших послуг.

Кудря В. Види проваджень за зверненнями громадян до органів виконавчої влади та адміністративні (управлінські) послуги. // Право України. - 2006. - № 3. - С. 12-15.

Стаття присвячена питанню надання адміністративних (управлінських) послуг громадянам з боку органів виконавчої влади, їх поняттю, видам та законодавчому регулюванню.