Актуальні питання розвитку політичної системи України

Древаль Ю., Тодика Ю. Формування парламентського права в процесі державотворення // Віче. - 2006. - № 7-8. - С. 32-39.

У статті проаналізовано різновекторні погляди на сутність парламентського права, його предмет, джерела і методи правового регулювання.

Зокрема, найпростішим визнається концепт, згідно з яким парламентське право вважається складовим інститутом конституційного права. Але цей погляд, на думку авторів, є не лише найпростішим, а й водночас найменш перспективним, бо, по суті, нівелює положення про парламентське право, що базується на певній специфіці предмета та методу (якщо такої специфіки немає, то, власне, не може бути й окремої сфери правових відносин, що врегульовується парламентським правом). При цьому, як зазначено в статті, слід враховувати те, що вагомим критерієм, за яким конституційне право вирізняється серед інших галузей, "слушно визначають метод правового регулювання (тобто сукупність способів і засобів правового впливу на суспільні відносини)".

Виділено, що парламентське право може бути визначено, як особлива система юридичних принципів і норм, політичних правил і традицій, що регулюють внутрішній устрій парламенту й пов'язані з ним організаційні відносини, процес парламентської діяльності, взаємовідносини з іншими державними органами влади та виборчим корпусом

До джерел парламентського права, на думку авторів, передовсім слід віднести Конституцію (як основне джерело), а також норми поточного законодавства, регламенти парламентів та їх палат, судові прецеденти, рішення конституційних судів, неписані правила (традиції і звичаї).

Луць Л. Формування правового механізму взаємодії України з Радою Європи та Євросоюзом // Віче. - 2006. - № 7-8. - С. 54-57.

В статті висвітлені правові засоби, насамперед процедури що мали б становити основу правового механізму взаємодії Ради Європи та України. Також звернена увага на наявність у національному законодавстві підміни європейських правових термінів і понять, зокрема і терміну "адаптація". Відзначено, що необхідною умовою належного функціонування правового механізму взаємодії правових систем Ради Європи, Євросоюзу та України є фіксація основних його положень у Конституції та спеціальних законах України, визначення в них співвідношення міжнародного універсального права, права Ради Європи, Євросоюзу та України. Зокрема, в статті говориться, що реалізація цих засобів буде ефективніша за умови їх внесення до системи основних вихідних засад Єдиної концепції реформування правової системи України. Наведені вихідні положення означеної концепції.

Пробийголова Н. Роль ЗМІ у процесі адаптації молодої людини в політичному просторі // Віче. - 2006. - № 7-8. - С. 57-61.

В статті досліджується процес політичної соціалізації молоді, її електоральної поведінки в українському суспільстві та шляхи підвищення рівня виборчої активності, впровадження ефективних виборчих технологій, подолання політичного нігілізму та абсентеїзму молодого покоління.

Базів В. Конституційна реформа та канадсько-американські владні реалії // Віче. - 2006. - № 9-10. -С. 30-34.

В статті здійснено загальний компаративний аналіз державно-політичних моделей "сусідніх пар США - Канада": першої країни, як ідеального варіанту президентської республіки, а другої - парламентської республіки.

Зокрема, дослідник у своїй праці зупиняється на "параметрах, що визначають саму субстанцію феномену влади", а саме:

· шляхах здобуття влади" лідерами (лідируючими партіями) держави;

· особливостях стосунків виконавчої та законодавчої влади як системи рівноваги та противаги;

· участі законодавчої влади у формуванні виконавчої;

· звітності уряду перед парламентом;

· відносинах між Главою держави та Сенатом, Главою держави та Верховним судом;

· тривалості та стабільності влади.

В підсумку, звертаючись до проблем формування влади в Україні, автор поділяє позицію, що на сучасному етапі історичного розвитку потрібна демократична, але сильна, персоніфікована, а не знеособлена, розмита влада. Однак, на думку автора, потенціалу для створення ефективного державного управління з сильною та реальною владою глави держави, як засвідчив американсько-канадський порівняльний досвід, у парламентської політичної системи не менше, ніж у президентської, а може й більше.

Саме в цьому напрямку, "крокуючи вперед а не назад, належить продовжувати конституційне реформування. Реформу треба розвивати, а не відміняти й згортати - ось платформа, на якій повинен стояти Президент", - приходить до висновку дослідник.

Лукавенко С. Індекс президентської влади як методологія оцінки повноважень // Віче. - 2006. - № 9-10. - С. 34-37.

Стаття присвячена методології вимірювання владних повноважень президента (Індексу президентської влади - ІПВ), визначення їх переваг і недоліків, пошуку шляхів розв'язання проблеми надійності ІПВ.

Досліджуючи означені питання авторка, зупиняється, зокрема, на аналізі методів, які розробляли і застосовували Дж. МакГрегор, М. Шугарт, Дж. Кері, а також Л. Йохансен і О. Норгаарда.

У висновку дослідниця наголошує на тому, що головним надбанням розробки ІПВ стало те, що "він дає змогу виміряти президентську владу і в президентських і в парламентських демократіях, а також урахувати опосередкований вплив електоральної системи та тривалість перебування президента при владі. Отже, Індекс президентської влади, розроблений Л.Йохансеном і О. Норгаардом, безперечно, збагатив політичну науку та практику".

Кудряченко А. І. Нова політична система - це шлях до рівноваги // Віче. - 2006. - № 5-6. - С. 36-38.

В статті автор підіймає питання пов'язані з механізмами підвищення ефективності функціонування політичної системи України: "У чому суть, які мета й покликання нововведень", в основі яких лежить перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської політичної системи, згідно редакцій до Конституції, що набрали чинності від 1 січня 2006 року? Які шляхи утвердження ефективнішої моделі політичної системи?

Намагаючись дати відповіді на ці запитання, автор робить предметом своїх досліджень "сутнісні складники політичної системи, зокрема, особливості попередньої та можливості поліпшення нинішньої".

Аналізуючи їх науковець зупиняється на вадах попередньої політичної системи, що породжувала дублювання виконавчої влади зі сторони президента - результатом цього була політизація рішень, які приймались главою уряду.

У своїй праці автор також детально зупиняється на відмінних рисах діяльності Верховної Ради України в руслі подальшого розвитку парламентаризму, що стосуються, насамперед, фракційного унормування, створення парламентської більшості у формі коаліції фракцій, збільшення владних повноважень парламенту та шляхів підвищення політичної відповідальності парламентських фракцій (на досвіді Німеччини).

У висновку науковець звертає увагу на те, що "Розвитку шляхів підвищення ефективності нової політичної системи України, конструктивної діяльності Верховної Ради має прислужитися законодавче визначення прав, можливостей і засад роботи політичної опозиції. Ініціювання необхідних законів, розробка законопроектів або альтернативні підходи мають прислужитися пошуку оптимальних шляхів досягнення суспільно значущих завдань".

Бебик В., Шаблій А. Політики очима психологів // Віче. - 2006. - № 9-10. - С. 54-56.

В статті описано психологічні портрети провідних політиків України, такими, якими їх представляють студенти-психологи - фіналісти всеукраїнської олімпіади з психології. Зокрема, молоді психологи аналізували психологічні риси характеру Віктора Ющенка, Володимира Литвина, Юлії Тимошенко, Петра Симоненка та Віктора Януковича.

Такі дослідження, на думку авторів, "надзвичайно корисні також для побудови й корегування політичних іміджів не тільки окремих особистостей, я й політичних, зокрема урядових структур і владних інституцій нашої держави".

Стадніченко Р. В., Стадніченко О. І. Особливості модернізації політичних систем України та Росії // Трибуна. - 2005. - № 11-12. - С. 23.

В статті розглядаються спільні та відмінні риси шляхів сучасної модернізації політичних систем України та Росії.

Зокрема, спільною рисою дослідники вважають впровадження принципу розподілу влади. Однак в Росії спостерігається постійне посилення президентської влади, натомість в Україні - окреслюється протилежна тенденція, а саме: творення парламентсько-президентської республіки. До спільних рис модернізації політичного процесу можна, на думку авторів, віднести те, що в обох пострадянських країнах ще не сформовано навіть основного каркасу державних інститутів.

У підсумку роботи акцентовано увагу на декількох типових особливостях досліджуваного процесу, суть яких полягає в тому, що "обидві країни інфіковані посткомуністичною інерцією, яка не дозволяє створити нові системні умови для модернізації політичного життя й зміцнення громадянського суспільства. Тому як у внутрішньому, так і у зовнішньому вимірах трансформаційних перетворень обидві держави скоріше проявляють декларативні прагнення, ніж тверду волю до змін політико-економічних систем".

Кочубей Л. О. Політичне лідерство як виборча технологія // Трибуна. - 2005. - № 11-12. - С. 26-27.

У статті автор намагається "узагальнити все найбільш раціональне й придатне для власного функціонування феномену" політичного лідерства. При цьому, дослідник зупиняється на таких характеристиках політичного лідера, як харизматичність, відповідальність, душевне ставлення до людини, акцентує увагу на образ політика як семіотичну, тобто знакову систему.

Нарешті, новизна, пошук нових рішень - є далеко неповний, на думку автора, перелік того, що може мати суттєвий вплив на успіх політичного лідера у виборчій компанії, яка відбувається не лише за певними стандартними правилами та абетковими рекомендаціями, а є творчим процесом.

Порфімович О. Л. Органи державної виконавчої влади: політична культура та імідж // Трибуна. - 2005. - № 11-12. - С. 34-36.

Об'єктом дослідження означеної праці є політична культура та імідж органів державної виконавчої влади, зв'язки між цими поняттями.

В статті автор говорить про подвійну природу політичної культури - колективну та індивідуальну, оскільки "будучи продуктом колективу, вона формується, засвоюється та проявляється кожним індивідом окремо", крім того, стаючи продуктом індивіда, вона одночасно стає продуктом малої групи, великої групи, всього соціуму.

Дослідник також торкається теми фрагментарності політичної культури в Україні, яка особливо зримо проявилася після подій Помаранчевої революції. Всім дезінтегрованим суспільствам, продовжує дослідник, притаманні високий ступінь конфліктогенності, відсутність процедур владнання конфліктів, нестабільність урядів, міжконфесійні та політичні конфлікти тощо. Ці явища, на думку автора, провокують народження величезної кількості субкультур, полярно протилежних, таких, що не мають взагалі інтегративних ознак.

Важливою умовою на шляху до подолання означених проблем, є зміщення домінант в бік громадянського суспільства, коли політична культура почне перетворюватися на продукт колективної діяльності, стане спільною, а, отже, матиме інтегративні властивості та набуде об'єднавчих механізмів, - пояснює автор праці.

На підсумок, дослідник зупиняється на таких складових політичної культури органів державної виконавчої влади, як: співпраця із ЗМІ, взаємодія з іншими гілками влади (зокрема процеси цивілізованого лобіювання); політична відповідальність першої особи органу державної виконавчої влади, законність, постійна робота із зверненнями громадян, ведення особистого прийому громадян тощо.

Наведені вище складові, за твердженням автора, безпосередньо впливають на позитивізацію іміджу органу державної виконавчої влади, іміджу першої особи (політика), а також сприяють ствердженню авторитету держави у свідомості громадян.

Бондар Ю. Поле битви - інформаційний простір // Персонал. - 2006. - № 2. - С. 12-17.

В статті автор досліджує "механізми резонансної технології", які в умовах розвинутих інформаційних технологій дозволяють "змінити уряд будь-якої малої та середньої країни".

Дослідник, зокрема, зазначає, "що особливе місце у тактиці інформаційних воєн займає "проблема лідера". Вивчення комунікаційних зв'язків, уподобань "тих хто ухвалює рішення", непомітне нав'язування їм каналів отримання інформації - з арсеналу інформаційної війни".

Проте, підсумовує науковець, "інформаційна війна не може бути односторонньою, вона позначається і на "агресорові", який опиняється перед необхідністю мінімізувати вплив своїх дій, своєї інформації і на власній інформаційній території". Останнім часом, констатує автор, "з'явилася навіть професія "спіндоктор", чиє завдання - знімати, крім інших, негативні наслідки інформаційних "бумерангових" ударів".

Бондар Ю. Поле битви - інформаційний простір // Персонал. - 2006. - №3. - С. 6-13.

В статті автор торкається змін в концепції інформаційного протистояння, згідно з якими цільовий вплив здійснюється (не "супроти", а "за") на систему знань і уявлень передусім лідерів супротивника. "Відповідно створюється нова модель уявлень, критеріїв, фактично ворогів роблять союзниками не через прямий примус, а внаслідок непомітного переконування". В цьому контексті дослідник зазначає, що передусім політики повинні усвідомити, що "за умов глобального інформаційного протистояння, експансії саме владні, державні інституції, держава в цілому, можуть втратити контроль за інформаційною складовою тієї ж політики". Усвідомлення цього, на думку автора, мало б привести й до чіткого юридичного закріплення самого поняття "національний інформаційний простір - НІП" з визначенням його кордонів і статусу, це дозволило б розглядати стороннє використання НІП як порушення державного суверенітету і втручання у внутрішні справи. Далі автор зупиняється на дефініціях, які, на його погляд, характеризують сутність явищ, про які йшлося вище. Зокрема, автор дає визначення таким поняттям, як: інформаційне протиборство, інформаційна зброя, інформаційна безпека.

В статті також говориться про необхідність активізації національної ролі в глобалізаційних процесах. Важливим чинником на шляху до реалізації цих цілей є, на думку автора, передусім, політична воля можновладців. В цьому контексті, дослідник висловлює відповідне запитання-сумнів, "риторичність якого залишатиметься доти, доки не зміниться сутність самої влади, нині - глобально керованою. Нажаль і ганьбу українців", - заключає в своїй праці дослідник.

Поліщук І. Політичні партії як суб'єкти виборчого процесу // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6 (15). - С. 42-48.

В статті "розглядається змістовна суть, правовий статус і сучасні тенденції розвитку інституту політичних партій як суб'єктів виборчого процесу. Окреслено прогноз розвитку партійної системи України в контексті реформування її виборчої системи".

За результатами своїх досліджень автор статті робить такі висновки:

· Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися одночасно з еволюцією виборчого права в напрямі утвердження прямих, рівних, загальних виборів за умови таємного голосування.

· Наприкінці 20 ст. політичні партії почали позбуватися традиційної класовості і завертатися не стільки до певних соціальних прошарків, скільки до всіх груп населення.

· На зміну політичним партіям як суб'єктам політичної боротьби приходять невеликі групи професіоналів, що оперативно впливають на свідомість виборців, виникають партії нового типу - "технологічні партії, або "електоральні машини", діяльність яких ґрунтується переважно на маркетингових технологіях.

· Партії на пострадянському просторі є в певному сенсі недоробленим товаром, який доводиться до кондиції політичними технологами, а вибори перетворюються на певні "конкурси електоральних проектів".

· Існує формальна партійна система, яка складається з офіційно зареєстрованих політичних партій, а також є реальна "воутингова" партійна система, яку утворює лише невелика кількість політичних партій, за які голосує електорат.

· За умов впровадження пропорційної системи виборів в Україні політичні партії перетворюються на гравців-монополістів, єдиних дієвих суб'єктів в електоральному процесі та отримують потужній імпульс для свого розвитку.

· Необхідно збільшити прохідний бар'єр в парламент до 5%, що дозволить поставити надійний заслін віртуальним, невеликим, маловпливовим партіям та ефективно вирішити проблему структурування Верховної Ради і формування політично відповідальної більшості. Це слугуватиме підвищенню ефективності законодавчої діяльності та унеможливить превалювання політичних інтриг над виробленням потрібних суспільству законів.

Кармазіна М. Демократи, соціалісти й "третя сила" у боротьбі за владу // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6 (15). - С. 49-57.

В статті авторка описує та аналізує шляхи політичної адаптації вище означених політичних сил (їх лідерів, та ідеологій які вони представляють) до реалій українського посткомуністичного сьогодення.

У підсумку, дослідниця відзначає: "можна було передбачити, що радянськість (яку розуміємо якнайкраще - від методів, використовуваних в управлінні державою, до власне людей, які ними послуговувалися й уособлювали владу в Україні) залишатиметься в найближчі роки (а виявилося - десятиліття) однією з її характерних рис".

Рябік В. Сучасна європейська соціал-демократія: досвід і проблеми // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6 (15). - С. 42-48.

В статті аналізуються програмні засади, принципи соціал-демократії, та визначається її модернізуючий вплив на капіталістичні відносини в історичному контексті.

Зокрема, автор зупиняється на ставленні соціал-демократичної течії до марксистської ідеології, християнства, а також до форм власності, націоналізації виробництва, економічного планування розподілу бюджету, земельної реформи. Спираючись на попередній досвід таких учених, як Х. Оренд, Дж. Ролз, У. Хохфельд та ін., дослідник торкається таких понять як політична свобода та політична справедливість, ненасильницькі методи в політиці, а також проблеми багатоплановості взаємозв'язку прав і свобод.

У своїй статті автор вказує на виразні ознаки лібералізму, які з'явилися за останні роки в ідеях партії, у зв'язку з потужним розвитком ринкових відносин. Найважливішим у теоретичних розробках залишається концепція "демократичного централізму". Її основний принцип - парламентська боротьба в межах чинного законодавства.

Наприкінці дослідник говорить про існування нової концепції соціал-демократії. Це так званий "Третій шлях" в основі якого покладено виступ проти соціальних зловживань, інфантильності, стверджуючи, що "неприпустимо, щоб людина перекладала з себе на державу відповідальність перед батьківщиною і місцевою громадою".

Ганжуров Ю. Парламентський дискурс в публічних комунікаціях // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6 (15). - С. 103-113.

В статті аналізуються "політичні комунікації", їх місце і роль в контексті парламентського дискурсу як комунікаційної моделі парламентсько-президентської республіки.

Автор, насамперед, відзначає тенденцію до соціалізації політичних комунікацій, яка є наслідком помаранчевого забарвлення електоральних сподівань політичного дискурсу.

Разом з тим, мовна маніпуляція політичною свідомістю в парламентському дискурсі здійснюється, як пише далі дослідник, за рахунок, "ідеологічності, оцінювання, прагматики та варіативності денотативних значень, одних і тих же мовних знаків під впливом соціальних, культурних та інших факторів". При цьому автор спирається на класифікацію типів парламентського дискурсу, запропонованих М.Желтухіною, зокрема: інформаційний, аргументативно-аналітичний та імперативний.

Також дослідник у своїй статті торкається проблеми "визначення складової якості парламентського дискурсу, яка полягає у формах його артикуляції, яка пов'язана з матеріалізацією регламентної процедури і складає зміст парламентських дебатів".

Еволюція змісту парламентського дискурсу безпосередньо залежить від процесу формування фреймів парламентського дискурсу, на яких автор зупиняється детальніше, відзначаючи, що "фреймове уявлення депутатського корпусу і парламентської практики зокрема формується із вербальних і невербальних складових".

Аналізуючи особливості парламентського дискурсу, важливо, на думку автора, звернути увагу на таку його ознаку, як періодичність, "себто повторення тих самих одиниць системи на повному фіксованому комунікативному проміжку в часі і просторі". Сприйняття періодичності, як зазначає автор, відбувається часто за законами аналогії І. Гальперіна.

Наприкінці своєї праці науковець акцентує увагу на значенні релевантності в парламентському дискурсі, "під яким слід розуміти систему аргументації, що безпосередньо стосується предмету дискурсу, під допоміжною - те, що супроводжуватиме головну думку - образи, асоціативність, аналогії тощо. В цьому контексті, автор спирається на характеристику політичного дискурсу, запропоновану К. Серажимом, стосовно інформаційних особливостей дискурсу.

Підсумовуючи дослідження, науковець відзначає те, що парламентський дискурс в системі політичної комунікації дедалі помітніше впливає як на основні інформаційно-організаційні чинники розвитку політичної системи, так і на зміст електоральної свідомості, і, відповідно, позицій громадян в період виборчих кампаній. При цьому стає зрозумілою потреба в удосконаленні організаційного забезпечення парламентського дискурсу, передусім на законодавчому рівні - зміни до Регламенту Верховної Ради України виходять на порядок денний і мають передбачати демократизацію процедур законодавчої роботи з урахуванням настійної потреби підвищення відкритості й публічності діяльності парламенту, зміцнення комунікативних зв'язків з іншими гілками державної влади, зокрема виконавчої (Н. Ганжа)".

Грубов В., Свинаренко В. Більше демократії - більше зброї? Воєнна політика Великої Британії у глобальному вимірі // Політика і час. - 2006. - № 2. - С. 17-24.

В статті аналізуються політичні аспекти формування національної воєнної стратегії Великої Британії. В цьому контексті, автори зупиняються, зокрема, на головних вимогах її формування, направлених на:

· Постійну підтримку національного воєнного потенціалу у складі НАТО.

· Врахування міжнародної обстановки, де засобом боротьби можуть бути як економічні чи політичні заходи, так і воєнна сила.

· Задоволення потреб матеріально-технічного забезпечення регіонального конфлікту "некласичного зразка" з урахуванням можливості виникнення стратегічної загрози.

· Непохитність реалізації всіх наявних економічних, дипломатичних та воєнних можливостей щодо захисту своїх глобальних інтересів.

Підсумовуючи викладене, дослідники приходять тих висновків, що: 1) воєнна політика Великої Британії у 21 столітті спрямована на захист національних інтересів, але їх глобальний характер детермінує особливий зміст національної стратегії - бути у центрі світових подій і водночас відчувати себе координуючим центром між США і Європою; 2) оновлена воєнна політика Великої Британії поєднує нові світові геополітичні реалії і реакцію політичного та воєнного керівництва країни щодо захисту британських інтересів у ризиковому середовищі 21 століття.

Поліщук І. Вибори по-сусідськи // Політика і час. - 2006. - № 2. - С. 59-70.

В статті досліджується процес еволюції політичної культури росіян з погляду перспектив розвитку демократичного транзиту (переходу в пострадянський простір), а також необхідність врахування "сусіднього" досвіду в українських електоральних процесах.

Зокрема, проаналізовано особливості електоральної поведінки та участі населення в політичних виборах в сучасній Росії, на основі яких зроблено відповідні висновки.

Проведено аналіз виборчих кампаній, що відбулися в Російській Федерації в 1991-2004 рр., які дали змогу виділити своєрідні особливості електорального процесу цієї країни.

Зокрема, компаративний аналіз результатів виборів 1995 і 1999 рр. дав змогу виявити ряд тенденцій, серед них:

· Популярність лівих сил залишається на колишньому рівні і навіть трохи знизилась.

· Популярність політичних об'єднань, що представляють ліберальну, антикомуністичну ідеологію, залишилась приблизно на тому ж рівні.

· Знизилась частка виборців, що голосували за дрібні політичні рухи центристської або ідеологічно невизначеної популістської орієнтації.

· Головні зміни відбулись у секторі "партія влади", яка зробила безпрецедентний прорив на інші електоральні поля, за рахунок яких і створювалася його соціальна база.

В статті також аналізуються президентські виборчі кампанії в Росії 1996 і 2004 рр.

Узагальнюючою, заключною тезою автора є та, що перехідний стан російського суспільства визначає й перехідний характер його політичної культури, наявність як елементів тоталітарної культури, так і демократичної. Загалом, на думку дослідника, політичну культуру пострадянської Росії найбільш точно можна охарактеризувати як авторитарно-колективістську.

Перспективним напрямком подальших досліджень є, за твердженням науковця, порівняльний аналіз російської та української культури політичних виборів.

Богомолов О., Данилов С., Семиволос І. Партія визволення. Від чого? Розвиток політичного ісламу в Криму в 1990-х - 2000-х роках // Політика і час. - 2006. - № 2. - С. 76-87.

В статті досліджується феномен появи опонентів офіційного ісламу всередині мусульманської громади в кінці 90-років, який, в свою чергу, пов'язують із діяльністю арабських ісламських організацій.

Зокрема, в статті аналізується низка подій в Криму, пов'язана з Ісламською партією визволення Хізб ат-Тахрір аль-ісламі, яка також претендує на повсюдну присутність в ісламському світі. Досліджені авторами статті події, актуалізують низку проблем, пов'язаних, зокрема, з недоліками українського законодавства з питань релігії, які не передбачають ситуацію суперечки всередині місцевої громади, базуючись на неявно висловленій презумпції, що місцева релігійна громада монолітна.