ЧАСТИНА 1

ВПЛИВ «ВТЕЧІ КАПІТАЛУ»
НА МАКРОЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

7.1. Відтік капіталу в контексті вирішення проблем
економічного зростання

Практично всі економісти намагалися підтвердити або спростувати тезу, нібито економічне зростання і висока платоспроможність держав можуть сприятливо впливати на ситуацію відтоку капіталу. Звідси сам факт «втечі капіталу» у значних обсягах, а також тенденція до його зростання викликають необхідність відповідної зміни державної економічної політики.

З 80-х років XX ст. ситуація стала дещо змінюватися: низка латиноамериканських держав, які особливо потерпали від відпливу капіталу, зуміли зламати існуючі стереотипи. Чимала частина капіталу, що «втік», повернулася на батьківщину. Проте загалом для країн, що розвиваються, і держав, що перебувають на етапі переходу від планової до ринкової економіки, ця проблема навпаки, загострилася. Для України вона набула загрозливих масштабів, оскільки трансформувала саму суть відтворювального процесу. За порівняння створюваного за рік національного прибутку і оціночних даних щодо відпливу капіталу стає зрозуміло, що протягом ряду років величина необхідного продукту значно зменшилася. Втрачається національне багатство, створене за багато десятиліть. Населення країни не може вповні скористатися ефектом від господарської діяльності, оскільки її результат у формі капіталу перетікає за кордон.

Вказана проблема доволі актуальна як для України, так і для інших постсоціалістичних країн. Думка про підрив фінансово-інвестиційного потенціалу країн є основою трактування цього явища М. Дулі[1]. Йдеться про такий негативний наслідок «втечі капіталів», як погіршення можливостей країни обслуговувати зовнішній борг. Аналіз практики латиноамериканських країн, проведений Л. Рохас-Суарез, свідчить: якщо країна не має доступу до позик на міжнародному фінансовому ринку (внаслідок порушень у сфері обслуговування зовнішнього боргу), то вона вимушена компенсувати збільшені обсяги відпливу капіталів у спосіб або витрачання золотовалютних резервів, або скорочення життєво важливих імпортних закупівель. І те, й інше зменшує можливості підтримки стійкого економічного зростання[2].

Одне з головних завдань, що постають перед країнами, що розвиваються, і трансформаційними економіками – мобілізація внутрішніх ресурсів. Особливо складним є це завдання для найменш розвинених країн. «Втеча капіталу» по суті є експортом частини внутрішніх заощаджень й іноземної валюти. Найочевидніший несприятливий результат «втечі капіталу» – дефіцит ресурсів для фінансування різних національних програм і проектів розвитку.

Відтік капіталу справляє негативну дію на державні фінанси загалом. По-перше, у поєднанні з переоціненою національною валютою (цей факт сам по собі може сприяти і навіть спричинити «втечу капіталу») відплив капіталу з країни збільшує тягар зовнішнього боргу. Постійно звертаючись до зовнішніх запозичень, уряд фактично стимулює «втечу капіталу». Коли зовнішнє джерело зникає, обслуговування зовнішнього боргу цілком перекладається на державний бюджет. Тоді на порядку денному постає питання про підвищення податків. Уряд опиняється перед альтернативою: або посилення податкового пресу на виробників – найманих працівників, або скорочення витратної частини бюджету за рахунок згортання інвестиційних програм, у тому числі соціальних. Для фінансування бюджетного дефіциту уряд найчастіше вдається до збільшення грошової маси в обігу. Виникає так званий ефект інфляційного податку, що призводить до «втечі капіталу» і «доларизації» економіки. Врешті це призводить до збільшення бюджетного дефіциту, а отже, до загострення інфляції.

Зниження курсу національної валюти, викликане інфляцією, неминуче призводить до подорожчання зовнішнього боргу, а це спричиняє збільшення дефіциту державного бюджету. Таким чином, виникає зачароване коло. З одного боку, інфляція провокує «втечу капіталу», а з іншого – саме вона є одним зі стимулів інфляції.

Чинником ризику української економіки є тенденція поступового накопичення зовнішніх активів у вигляді готівкової валюти поза банками, яке відображається у фінансовому рахунку платіжного балансу у статті «інший короткостроковий капітал» – активи. Негативний аспект полягає у тім, що ця готівка обслуговує переважно тіньовий сектор економіки і лише частково враховується за визначення монетарних показників.

Враховуючи кумулятивне сальдо купівлі-продажу іноземної валюти за 10 років, можна дійти висновку, що в Україні на початок 2003 р., крім національної валюти, в обігу було ще 4663 млн дол. США. Наголосимо, що це оцінка іноземної валюти на руках у населення тільки у першому наближенні.. Вона базується на припущенні, що відбувається чітке співвідношення попиту і пропозиції у часовому вимірі (тобто у поточному періоді продають в обмінних пунктах валюту ті, хто купив її там у попередньому періоді). Якщо ж потоки купівлі-продажу не збігаються за обсягами і учасниками операцій (що реальніше), то оцінка обсягу іноземної валюти у грошовому обігу зростає до 11 млрд 636 млн дол. США[3].

За іншими даними, тільки за останні 3 роки приріст готівкової іноземної валюти, що циркулює поза банківською системою, становив майже 4 млрд дол. США. За розрахунками за 2001 р. приріст готівки в іноземній валюті у небанківському секторі становив 1,4 млрд дол. США, що дорівнює приблизно чверті обсягу грошової маси, яка перебувала в обігу наприкінці року[4].

Усе це свідчить про досить інтенсивний процес неврахованого нагромадження грошової маси в обігу. Значна маса готівкової валюти обов’язково впливає на динаміку таких макроекономічних показників, як валютний курс та інфляція.

«Доларизація» економіки є своєрідним виявом недовіри до національної грошової одиниці, реакцією економічних суб’єктів на нестабільність економічного розвитку і пов’язана насамперед з бажанням зменшити ризики щодо оцінки вартості своїх фінансових активів. Іноземна валюта, а в Україні це переважно долар США, виконує роль стабільнішого й надійнішого посередника у фінансових відносинах, що виникають у процесі виробництва.

Аналізуючи рівень «доларизації» економіки, найчастіше говорять про відношення депозитів в іноземній валюті до загальної суми депозитів. Користуючись цим показником, можна дійти висновку про зниження рівня «доларизації» економіки України, оскільки зараз спостерігається позитивна тенденція до зменшення частки іноземних депозитів у загальній сумі депозитних зобов’язань банків – 31,89 % у 2003 р. (порівняно з 43,8 % у 1999 р., коли цей показник сягав свого найвищого значення). Іншим формальним показником, що характеризує рівень «доларизації», є частка кредитів в іноземній валюті в загальному обсязі кредитів в економіку. Динаміка цього показника після 1999 р. підтверджує зміну негативної тенденції збільшення «доларизації» – довіра до гривні почала зростати, і економічні суб’єкти відреагували на це зменшенням частки кредитів в іноземній валюті з 51,5 % наприкінці 1999 р. до 41,68 % у 2003 р. Проте ця позитивна тенденція, на жаль, змінилася у 2004 р. Це, на думку автора, можна пов’язати з політичною нестабільністю у країні, пов’язаною з виборами президента України (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Доларизація економіки України у 1992-2005 роках

Складено автором на підставі даних: Бюлетень НБУ. – 2004. – №2 (133). – C. 78, 105; Там само. – 2006. – №2 (155). – С. 66, 89, 119.

Зазначимо, що наявність вказаних позитивних тенденцій не дає підстав для заспокоєння, оскільки обидва показники не вказують обсягу іноземної готівки в обігу, який є надто значним, щоб ним нехтувати. Готівковий долар є не тільки основним розрахунковим засобом тіньової економіки, а й валютою заощаджень населення[5].

Незважаючи на те, що оцінка обсягу готівкової маси іноземної валюти зроблена у першому наближенні, скористаємося нею для визначення рівня «доларизації» української економіки. У Додатку VII-A представлено розрахунки «доларизації» за період 1992-2003 рр. Згідно з методикою МВФ «доларизація» визначається відношенням величини депозитів в іноземній валюті до широких грошей. За такими розрахунками вітчизняна економіка була надто «доларизованою» тільки у 1994 р. (показник перевищив 30 %). Врахування готівкових доларів на руках у населення різко погіршує ситуацію. Співвідношення доларової маси домашніх господарств (у гривневому еквіваленті) до грошового агрегату М3 в Україні є досить значним. Особливо високою готівкова «доларизація» була у період 1998-2000 рр., її найвище значення – 142,4 % – припадає на 1999 р., що знову ж таки підкреслює негативний вплив фінансової кризи[6].

Беручи до уваги депозити та готівку в іноземній валюті, можна визначити рівень «доларизації» як співвідношення суми цих депозитів до грошової маси в обігу (МЗ та готівки в іноземній валюті). Цей показник свідчить, що українська економіка впродовж тривалого періоду була високодоларизованою – від 58,6 % (1994 р.) до 57,0 % (2002 р.). І хоча у 2003 р. доларизація зменшилася до 49 %, рівень впливу іноземної валюти на економіку досить значний і переважно негативний.

«Доларизація» економіки у частині придбання готівкової валюти для заощаджень тісно пов’язана з проблемою відпливу капіталу з України, оскільки вважається однією з форм «втечі капіталу». Негативними наслідками «втечі капіталу» є не тільки те, що Україна перетворюється на кредитора іншої, а не своєї економіки (зокрема США), а й те, що держава втрачає значну частину коштів, необхідних для обслуговування зовнішніх зобов’язань, фінансування інвестицій та економічного зростання загалом.

На думку академіка Л. Абалкіна, існують два погляди на проблему «втечі капіталу». З позиції приватного інвестора ( юридичної або фізичної особи) капітал має вкладатися туди, де вкладати його вигідніше. Проте з огляду на інтереси національного розвитку напрям і масштаб відпливу капіталу не амбівалентні. Якщо відплив капіталу превалює над його припливом, то для країн з економікою, що реформується, зокрема з перехідною економікою, це означає реальне скорочення ресурсів, необхідних для забезпечення економічного зростання, причому незалежно від того, яким чином (легальним або нелегальним) вивозилися активи.

Показово, що така постановка питання – розгляд відпливу капіталів у контексті проблеми економічного зростання – характерна для багатьох зарубіжних авторів, що здійснювали відповідні дослідження у країнах, що розвиваються. Так, на думку професора Массачусетського технологічного інституту Р. Дорнбуша, щорічний відплив певної частини ВВП за кордон негативно позначається на економічному розвитку, оскільки є прямим вирахуванням з ресурсної бази країни. Навіть більше: відплив капіталів обмежує свободу дій уряду за проведення оптимального господарського курсу, дестабілізуючи систему макроекономічного регулювання і підриваючи фіскальну дисципліну (вивезення активів неминуче породжує ухилення від податків, стягуваних з прибутків на ці активи). Як зазначає Р. Дорнбуш (маючи на увазі країни, що розвиваються) вивезення капіталів здійснюється за рахунок зниження заробітної плати, погіршення життя тих соціальних шарів, які не мають можливості перевести свої накопичення в іноземні активи[7].

Прямі іноземні інвестиції в Україну у 1996-2006 рр.

Джерело: 1996-2000 рр. складено за даними Статистичного щорічника за 2000 р.; 2001-2003 рр. – Статистичного щорічника за 2004р., 2004-2005 рр. – дані офіційного сайту Державного комітету статистики.

На тлі тієї уваги, яка в умовах глобалізації приділяється свободі пересування приватного капіталу і його залученню до трансформаційної економіки, надзвичайно важливо простежити залежність між припливом і відпливом іноземного капіталу. Відомо, що 30-40 % іноземних запозичень країн, що розвиваються, повертаються за кордон. Американські вчені встановили, що приплив прямих іноземних інвестицій завжди пов’язаний зі зниженням відпливу тіньового капіталу. Емпіричні дослідження Ч. Канта підтвердили цю залежність стосовно всіх трьох методів підрахунку відпливу капіталів. За його розрахунками, у середині 90-х років кожен долар прямих іноземних інвестицій знижував відплив капіталу на 50-84 центи[8]. Таким чином, з погляду зростання бази накопичень створюється мультиплікаційний ефект – приплив капіталів через кордон супроводжується зростанням внутрішніх заощаджень. М. Гертлер і К. Рогофф у 1988 р., а Ч. Кант у 1996 р. у своїх дослідженнях довели, що головними причинами відпливу капіталу в умовах припливу прямих іноземних інвестицій є недоліки управління економікою[9].

Водночас, за оцінками експертів, в Україні близько 25 % кількісного складу спільних підприємств та від 30 % до 55 % (залежно від галузі) сукупних іноземних інвестиційних вкладень сформувалися на основі легалізованого вітчизняного капіталу, ввезеного через офшорні компанії[10]. Особливо значною є частка таких СП у кольоровій та чорній металургії, хімічній промисловості, машинобудуванні. Розподіл прямих інвестицій в Україну за країнами походження (табл. 7.1) свідчить про значну частку цих інвестицій з офшорних зон – Кіпру, Британських Віргінських островів, Ліхтенштейну.

Найчастіше операції відбуваються з офшорними компаніями Кіпру, інвестиції з якого поряд з Ліхтенштейном цілком правомірно кваліфікуються як відмивання «брудних» грошей. Не випадково на Кіпрі, який вважається «податковим раєм» і одним з головних центрів «відмивання» капіталу, зареєстровано тисячі українських фірм.

Так, частка прямих іноземних інвестицій в Україну з Кіпру зросла з 6,4 % за 2000 р. до 12,4 % – за 2004 р., з Британських Віргінських островів – з 4,8 % за 2000 р. до 6,5 % – за 2004 р. (рис. 7.2)

Рис. 7.2. Динаміка надходження прямих іноземних інвестицій з деяких офшорних зон

За даними статистики, Кіпр формально є одним з найбільших інвесторів в українську економіку і входить до першої трійки країн-інвесторів. Існує кілька пояснень такої ситуації: імідж Кіпру як європейської держави, надзвичайно низький податок на прибуток – для офшорних компаній він складає 4,25 %. Важливо й те, що між Україною і Кіпром діє угода про уникнення подвійного оподаткування, за якою пасивні доходи (відсотки за банківськими внесками, дивіденди за акціями), отримані у нашій країні кіпрськими компаніями, оподатковуються в Україні.

Кіпр, безумовно, є не єдиною країною, через яку український капітал повертається у формі іноземних інвестицій. Є підстави вважати, що джерелом інвестицій з більшості країн-інвесторів значною мірою є капітал, нелегально вивезений з України. Це підтверджує низка чинників. По-перше, вивезений з України капітал має подолати найжорсткішу конкуренцію для виходу на світовий ринок. Навпаки, тим, хто зумів створити капітал в Україні, реінвестувати його «вдома» значно легше. По-друге, в Україні може бути забезпечена незрівнянно висока норма прибутку. По-третє, реінвестування «під прикриттям» іноземних інвестицій може створити значно вищі гарантії для капіталу.

Загалом нині досить важко співставити частину капіталу, що «втік» з України, з тим, що повертається під виглядом іноземних інвестицій. Вірогідно, що його частка в іноземних інвестиціях становить значну частину від фактично вкладених коштів. За значного вивезення капіталу з України проблемою є те, що лише частина українського капіталу повертається для продуктивного використання. Іншим загалом негативним чинником є те, що такий капітал не дає значного управлінського або науково-технічного досвіду Україні. Фактично це лише спосіб кредитування українських підприємств з-за кордону (за слабкості банківської системи) або закріплення контролю над українськими підприємствами його фактичними власниками.

Походження капіталу є надзвичайно важливим, оскільки навіть термінологія «відмивання» грошей сформувалася в боротьбі з капіталом кримінального походження.. Варто нагадати, як ФАТФ у боротьбі з «відмиванням» грошей формулює чотири типові стадії цього процесу. Перша стадія – початковий злочин з отримання незаконних прибутків, що підлягають «відмиванню»: наркотики, фінансові махінації, рекет. Порушення валютного і податкового законодавства за таких форм прибутків неминуче. В Україні ж ухилення легальних прибутків підприємства від сплати податків, мабуть, головне початкове порушення. Важливим моментом є також переведення коштів компанії на рахунки дочірньої компанії в офшорі. За кордоном власники компанії вважали б це крадіжкою і переслідували б відповідно до законодавства. Власне, уся світова система законів побудована на контролі власника над менеджером. Проте в Україні власники і менеджери часто не бачать різниці між касою підприємства і власною, отже, боротьба самими власниками не ведеться. Друга стадія – «закачування» коштів у легальну фінансову (як правило, банківську) систему. Переважно саме на цій стадії борються із зазначеними капіталами. У нашому випадку «закачування» коштів відбувається переважно за кордоном з порушенням валютного законодавства. Третя стадія – швидке перерахування коштів з рахунку на рахунок через підставні компанії по всьому світу. в Україні це питання часто вирішувалося за допомогою перерахування за межі країни. Четверта стадія – реінвестування в легальний бізнес «відмитих» коштів. Для їх вилучення у судовому порядку потрібно довести, що кожен окремий вивезений мільйон не є звичайним товарним експортом. На кожен елемент власності на Заході потрібно пред’явити серйозні докази кримінального походження коштів від відповідного суду. Час, місткість і вартість процесу виключають швидкі істотні результати.

Тому останнім часом зони у практиці відпливу капіталу з України офшорні відіграють неабияку роль. Детальніше схеми «втечі капіталу» з України через офшорні компанії буде розглянуто нижче.

Унаслідок «втечі» ресурсів з країни загострюються проблеми ліквідності, неплатежів, відбувається збільшення тіньового сектору. Накопичення тіньових капіталів, збільшення їх обсягів зумовило зміну якісних ознак і форм використання таких капіталів. Залучений до економічного обігу (легального, паралегального та нелегального) значний обсяг капіталів кримінального походження зумовив стрімке зростання темпів та обсягів його відтворення, а це в свою чергу призвело до активного впровадження безготівкових схем використання таких капіталів.

Основою розробки механізмів запобігання розвитку тіньової економічної діяльності є результати аналізу та прогнозні оцінки можливості виникнення нових форм тіньових операцій, тенденцій розвитку вже відомих форм тіньової економічної діяльності у сфері фінансово-кредитних відносин.

Економічна теорія використовує для прогнозування економічних процесів різні методи, більшість з яких також придатні для прогнозування нових форм і способів тіньової діяльності, у тому числі й у сфері фінансово-грошових відносин.

Для дослідження розвитку тіньової економічної діяльності можна скористатися трьома групами методів прогнозування (рис. 7.3).

Рис. 7.3. Методи прогнозування розвитку тіньової економічної діяльності

Джерело: Черевко О., Романів Є. Механізми запобігання розвитку тіньової економічної діяльності у сфері грошово-фінансових відносин // Вісн. Нац. банку України. – 2004. – № 3.– С.20-23.

На практиці за визначення прогнозних величин часто використовують комплексні методи або сукупність перелічених методів. Це підвищує достовірність прогнозів та максимально уникнути вад кожного окремого методу.

Співвідношення позитивних і негативних ефектів тіньової економіки залежить від її масштабів[11] (рис. 7.4). Позитивний ефект тіньової економіки зростає за параболою, тобто темп його зростання уповільнюється зі збільшенням відносної величини тіньової економіки. Навпаки, негативний ефект має яскраво виражену тенденцію до прискореного зростання у міру збільшення тіньової економіки. У такому разі результуючий ефект спочатку матиме позитивний знак і зростатиме (ділянка 0А), потім його зростання зупиниться (у точці А), почнеться процес спаду (ділянка АВ), а потім результуючий ефект набуває негативного значення, величина якого стрімко зростатиме (після точки В).

Рис. 7.4. Залежність ефектів тіньової економіки від її масштабів

Джерело: Латов Ю. В. Экономика вне закона. Очерки по теории и истории теневой экономики. – М.: МОНФ, 2001 // www.krugosvet.ru/articles/103/1010314/print.htm.

Ця графічна модель засвідчує важливість контролю над масштабами тіньової економічної діяльності. Суспільний добробут максимізується, якщо величина тіньової економіки дорівнює 0А, оскільки при цьому результуючий ефект має максимально позитивне значення. У крайньому разі можна припустити розростання тіньової економіки до величини 0В, коли позитивний і негативний ефекти взаємно гасяться. Якщо величина тіньової економіки перевищує 0В, то суспільство зазнає суцільних втрат.

Масштаби тіньової економіки багато у чому залежать від типу економічної системи, але ця залежність має неоднозначний характер. Очевидно, що тіньової економіки немає (точніше, вона мінімальна) за абсолютно одержавленої та абсолютно роздержавленої економіки: у першому випадку держава забороняє будь-яку тіньову активність і має засоби цю заборону реалізувати, а в другому – немає заборон і контролю, отже, немає і потреби «ховатися в тіні». Тіньова активність збільшується у «порубіжній» зоні – між централізованим і децентралізованим господарством. З одного боку, у слабкій централізовано керованій економіці (як СРСР 1980-х років) знижуються можливості контролю; з іншого – у ринковому господарстві, що одержавлюється, збільшується кількість далеко не завжди ефективних заходів контролю.

В Україні на початку 90-х років рівень тінізації суттєво підвищився. За офіційними даними, свого максимального показника рівень тіньового сектору сягнув у 1997 р. – 43,5 % ВВП[12]. Починаючи з 1998 р. масштаби тіньової економіки дещо знизилися. У 2003 р. вони становили 35 % ВВП (рис. 7.5).

Рис. 7.5. Рівень тіньової економіки в Україні (% до ВВП)

Джерело: складено автором на підставі даних, наведених у Посланні Президента України до Верховної Ради України. «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році». – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 470 с. – С.142.

Проте зазначена динаміка тіньової економіки в Україні не кореспондується з міжнародними експертними оцінками. Наприклад, за даними Ф. Шнайдера, обсяг тіньової економіки в Україні (розрахований за методом аналізу попиту на гроші та альтернативним методом моделювання) постійно збільшується: 52,2 % ВВП у 1999-2000 рр., 54,7 % у 2002-2003 рр. Значно відрізняються і офіційні дані.

Таким чином, розглядаючи питання про умови збільшення обсягів тіньової економіки, слід враховувати розвиненість країни. Якщо у Західних країнах тіньова економіка – це певна кримінальна діяльність і незначна частина невидимої економічної діяльності, то в країнах з перехідною економікою, зокрема в Україні, це частка легальної економіки, без якої вона не може нормально функціонувати. Так, у розвинених країнах світу умовами для збільшення масштабів тіньової економіки є високий рівень безробіття, зміни у тривалості робочого тижня (його скорочення), а також зниження вікової межі виходу на пенсію тощо. Ці проблеми створюють підстави для збільшення
підпільного виробництва з метою отримання фірмами надприбутків та ухилення від податків.

За обсягами тіньової економіки Україну можна порівняти з деякими країнами Латинської Америки. Незважаючи на істотні відмінності умов України від особливостей функціонування економік багатьох країн, що розвиваються, заслуговує на увагу дослідження перуанського економіста Ф. де Сото. Він вважає, що в країнах, що розвиваються, або в країнах з перехідною економікою умовами збільшення масштабів тіньового сектору економіки, зокрема, є: 1) неспроможність держави задовольнити основні потреби зубожілих мас населення; 2) свого роду правовий та економічний апартеїд проти населення, яке у свою чергу змушене порушувати закони; 3) високий рівень добробуту і доходів працівників, втягнутих у тіньову діяльність[13].

Отже, незаконна діяльність процвітає, якщо правові обмеження перевищують певний соціально прийнятний рівень, а також коли витрати на дотримання чинних законів щодо господарської діяльності вищі від її доходів. Таким чином, у країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою «неформальна» економіка стає, швидше, засобом виживання людини, ніж збільшення прибутків фірми. Усе це має місце через недосконалість правового та податкового законодавства, порівняно низький життєвий рівень населення в країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою.

Масштаби тіньового сектору в економіці багатьох країн з перехідною економікою сягнули таких розмірів, що він уже починає превалювати над легальним. У результаті країни сьогодні втрачають значні фінансові та матеріальні ресурси. Зростає заборгованість за зовнішніми кредитами, взятими для компенсування відпливу капіталу; держава вдається до вимушеного посилення своєї фіскальної функції (податковий тягар лягає на тих суб’єктів, які намагаються працювати офіційно). Реалізувати регулювальну функцію (у спосіб надання податкових пільг та цільових пільгових кредитів) за катастрофічної «втечі капіталу» з країни і дефіциту державного бюджету дуже складно.

Сьогодні «втеча капіталу» з України оцінюється в мільярди доларів США. Тому питання, пов’язані з тіньовою економікою, «втечею капіталу» та способами боротьби з ними, мають бути приоритетними напрямами державної політики.

7.2. Особливості та масштаби «втечі капіталу» з України

Чітко розмежувати юридично законне та незаконне вивезення з України фінансових ресурсів досить складно. Прикладом однозначних правопорушень є неповернення резидентами експортної валютної виручки. У більшості випадків «втеча капіталів» здійснюється не в порушення, а обминаючи чинні законодавчі норми, тобто у тих легальних, напівлегальних і легалізованих формах, які не заборонені де-юре стають допустимими де-факто через прогалини у чинному законодавстві.

Сама «втеча» – фактичне перетинання капіталом кордонів України або його неповернення звідти – може здійснюватися різними способами, як за здійснення поточних торговельних операцій, так і операцій капітального характеру (залучення, повернення та сплата доходів за кредитними угодами з нерезидентами, інвестиціями). Найпоширенішими з них є такі.

1. Неповернення валютної виручки, отриманої від експортно-імпортних операцій: 1) заниження в документах ціни експортного товару, який в офшорній зоні оплачується зарубіжним партнером за світовими цінами – різниця залишається на особовому рахунку українського постачальника в добротному офшорному банку; 2) завищення в документах ціни імпортного товару, який фактично оплачується за його реальною ціною – різниця різниця також залишається на особовому рахунку українського постачальника у закордонному банку; 3) завищення у контракті показників якості експортного товару з одночасним завищенням розміру штрафу на той випадок, якщо товар не відповідає вказаній якості – оскільки товар справді не відповідає заявленій якості, український експортер виплачує за кордон значний штраф, що осідає на його особовому зарубіжному рахунку, найчастіше в офшорі; 4) необґрунтовані авансові перерахування на підставі фіктивних контрактів на поставки в країну товарів і оплати фіктивних імпортних послуг (інформаційних, маркетингових, консалтингових, комісійних тощо); 5) маніпуляції з цінами під час товарообмінних операцій (бартерних, клірингових, компенсаційних тощо) з подальшим інвестуванням за кордон частини коштів (схема включає такі стадії: а) укладання фіктивних угод на поставку товару А з обов’язковими зустрічними поставками; б) поставка товару А; в) відмова від поставки товару Б у зв’язку з форс-мажорними обставинами); 6) надання відстрочки з оплати експортної продукції (фірмовий кредит); 7) використання міжнародних перестрахувальних операцій; 8) приховування експортної виручки в іноземних банках у спосіб заниження експортних цін порівняно зі світовими й експорт кінцевої продукції під виглядом сировини; 9) фіктивні імпортні контракти; 10) створення фіктивної заборгованості перед підконтрольними юридичними особами за кордоном.

2. Завищення зарубіжним партнером (за домовленістю) відсоткової ставки за кредит в іноземній валюті, наданий українській стороні. Під виглядом виплати відсотків український боржник переказує за кордон значні грошові кошти.

3. Придбання громадянами України нерухомості за кордоном, відкриття резидентами (юридичними та фізичними особами) рахунків в іноземних банках і придбання акцій іноземних компаній без отримання ліцензій Національного банку України.

4. Внесення страхового депозиту в іноземний банк з формальним наміром отримати кредит і відмові від нього у подальшому.

5. Створення офшорних компаній для виведення частини прибутку з оподаткування. Одна зі схем приховування валютних коштів з використанням офшорних фірм полягає в перепродажу через посередництво української фірми тієї самої партії товару за трансфертними цінами офшорній фірмі для подальшої реалізації за кордон.

6. Зловживання за отримання іноземної фінансової допомоги з осіданням за кордоном до 1/3 виділених сум.

7. Трансферти за тіньового фінансування імпортних операцій, зниження податкових платежів.

8. Неконтрольоване вивезення готівкової валюти за кордон громадянами України та іноземцями.

9. Операції з продажу за кордоном цінних паперів (акцій, облігацій) нижче ринкової вартості.

10. Видача явно неповоротних кредитів, у тому числі вексельних.

11. Лжебанкрутства банківських установ, що супроводжуються виведенням коштів на закордонні рахунки.

Наведені різновиди способів відпливу капіталів за кордон можна звести до таких основних: банківський, фізичний, експортно-імпортний, господарський та небанківський перекази. Механізм «втечі капіталу» у спосіб використання вказаних способів наведено на рис. 7.6.

Визначивши найпоширеніші способи «втечі капіталу» за межі країни, зосередимося на найактуальніших на сьогоднішній день для економіки України. Адже, незважаючи на комплекс заходів валютного контролю, нестабільність економічної ситуації провокує постійний відплив короткострокового капіталу в різних формах.

При цьому всі існуючі способи можна згрупувати відповідно до механізму «втечі капіталу». Нині застосовуються два механізми «втечі капіталу»: зовнішньоторговельними каналами – неповернення експортної виручки; комерційне кредитування експортних поставок на умовах відстрочення платежу; укладання фіктивних зовнішньоторговельних угод з фірмою-нерезидентом; створення компаній в офшорних зонах; через капітальні операції – неіснуюче кредитування нерезидентів російськими банками, неіснуючі кредитні позики резидентів у закордонних банків.

Перевірки валютних операцій свідчать про наявність кількох типових схем «втечі капіталу» за здійснення експортно-імпортних операцій.

· Надання недостовірних даних про розмір експортної виручки. Надання неправдивої інформації щодо прибутків від експорту відбувається кількома способами: а) заниження сум у рахунках-фактурах під час експортних операцій; б) контрабандний експорт, прибутки від якого перераховуються у закордонні компанії або на закордонні рахунки; в) експорт через офшорні дочірні підприємства за заниженими відпускними цінами, причому різниця між ними і ринковими цінами залишається зазвичай в офшорній зоні.

· Заниження експортних цін, що досить широко використовувалося на перших етапах реформи (аж до 1992 р.) має низку істотних недоліків: а) придатна тільки для експортерів; б) значне відхилення експортної ціни від світової привертає увагу контролюючих органів; в) обсяги вивезення обмежені різницею між собівартістю і ціною, що у багатьох випадках не дозволяє забезпечити необхідних масштабів вивезення. Сьогодні великі компанії використовують цю схему мало, бо існують універсальніші схеми. Варіацією на тему є експорт кінцевої продукції під виглядом сировини і взагалі – «пересортиця»: бензин під виглядом мазуту тощо. Важливо зазначити, що у такому разі мета вивезення капіталу не обмежується часткою прибутку, а створює значні масштаби «втечі капіталу».

· Завищення розмірів платежів за імпортом, у тому числі за допомогою фіктивних контрактів на імпорт товарів і послуг. Порівняно з експортним механізмом величину «втечі капіталу» цим каналом оцінити значно складніше, оскільки структура українського імпорту виявляється значно диверсифікованішою, ніж структура експорту. За деякими оцінками, вказані в контрактах ціни харчових продуктів, що імпортуються (таких як пшениця і соняшникова олія), перевищують світові ціни на 40 %. Крім того, ця схема досить небезпечна, може вимагати частої ліквідації зарубіжних «фірм-партнерів», що складно і дорого. Великі фірми використовують цю схему мало. Придатна для «відмивання» невеликих сум у спосіб укладання контрактів на надання різних послуг (наприклад, фіктивний консалтинг).

· Фіктивна передоплата за імпортними угодами. Це ще один з важливих каналів «втечі капіталу». Існує безліч прикладів створення підприємств виключно з метою оформлення імпортного контракту, за яким банк здійснює велику передоплату. Щойно після цього підприємство ліквідується.

· Створення «поганої» дебіторської заборгованості за експортно-імпортними операціями терміном понад три місяці. У цьому разі для виведення капіталу використовуються переважно «фірми-одноденки», що зникають з місця реєстрації після проведення кількох операцій. Попередня оплата здійснюється на користь нерезидента, котрий має банківські рахунки насамперед у Латвії, де валютний контроль відсутній, банки не надають інформації про клієнтів і не потрібне знання іноземної мови. Зазначимо, що дебіторська заборгованість, понад три місяці іноді виникає й за операціями, що не мають на меті «втечу капіталу». Ненадходження виручки або невиконання нерезидентом зобов’язань поставки здебільшого пов’язані з цілком легальними причинами, і ця заборгованість ліквідується протягом наступних одного-двох місяців.

· Створення кредиторської заборгованості перед доміцильованими корпораціями методом «upper&below voicing»[14]. У цьому випадку завищуються фактурні ціни на імпорт та занижуються на експорт. Контракти укладаються з фірмами, зареєстрованими в офшорних юрисдикціях, або контрактом не передбачено руху товарів та грошових коштів на території, де фірма має зареєстрований офіс. Фірма-посередник у свою чергу укладає контракти зі справжніми продавцями (або покупцями) за реальними ринковими цінами. Така схема дорожча за попередню, але абсолютно законна з погляду чинного законодавства. Про масштаби використання цієї схеми свідчить прагнення негайно ліквідувати кредиторську заборгованість терміном понад шість місяців, яке виявляють солідні українські комерційні структури у періоди послаблення національної валюти або підвищення ймовірності змін економічного курсу (парламентські та президентські вибори, зростання соціальної напруженості).

· Зовнішній толлінг. Найдавніша (але далеко не найпоширеніша) схема. Давальницька сировина надходить до України через кордон за завищеними цінами, продукція вивозиться без податків, у результаті весь прибуток (а іноді і значна частина витрат) опиняється за кордоном. Фактично це різновид трансфертних цін. Методи боротьби з такою схемою широко обговорювалися 1999 р. але схема вижила й найбільше поширилася в Російській Федерації, особливо на початку 90-х років в алюмінієвій промисловості (переважно на тих заводах, що використовують імпортний глинозем). Нині схему скасовано, оскільки нові власники, мабуть, створили закордонну торговельну мережу і накопичили оборотний капітал для глобальних операцій. Також у Росії отримав поширення так званий внутрішній толлінг, але ця схема дає можливості лише змістити центри прибутку в ту чи іншу ланку виробничо-збутового ланцюжка. При цьому проблема вивозу отриманого прибутку за межі країни має вирішуватися іншими засобами.

· Сплата підвищених відсотків за позиками, отриманими від нерезидентів. Власне, ця схема є додатком до попередньої. Прибутки від здійснення експортно-імпортних операцій накопичуються доміцильованою фірмою, а потім залучаються до господарського обігу України як позика від нерезидента. Обережні позичальники обмежуються реальними ринковими відсотковими ставками, які в Україні й так досить високі. При цьому в Україну повертається не весь раніше виведений капітал. Залежно від прийнятного ступеня ризику та прибутковості власники інвестують його як різні види вкладень.

· Використання платіжних сурогатів у розрахунках за експортовану продукцію. Йдеться про використання векселів, можливість чого передбачена чинним законодавством. Вексель виставляється на користь нерезидента до часу виконання останнім зобов’язань за контрактом (переважно це стосується надання послуг нематеріального характеру). Потім векселем оплачується експорт продукції, а грошова виручка після реалізації цієї продукції кінцевому покупцеві набуває статусу нерезидента.

Особливістю всіх схем є повернення частки капіталу у вигляді позик та депозитів фізичних осіб, бо вітчизняних бізнесменів не влаштовує рівень прибутковості фінансових активів за кордоном.

Таким чином, на сьогодні найбільш завуальованим каналом відпливу капіталу є експортно-імпортні операції. Ця проблема є однією з найголовніших питань валютного контролю в Україні. У зв’язку з цим Національний банк України зробив низку дієвих кроків щодо усунення цих явищ – удосконалено нормативно-правову базу, налагоджено систему взаємодії між органами валютного контролю. Зокрема завдяки обміну інформацією з Державною митною службою України в частині контролю всіх вантажно-митних декларацій на товари, що перетинають кордон України, значно скоротився відплив валютних цінностей за межі держави на підставі фіктивних митних декларацій.

Водночас майже повністю неконтрольоване Національним банком та податковими органами перерахування іноземної валюти в оплату за послуги та використання активів нематеріального характеру. У 2000 р. за даними платіжного балансу за імпорт послуг сплачено безготівкових коштів на суму близько 3 млрд дол. США, з них 1 млрд 472 млн дол. США (49 % загального обсягу) становили платежі за такі види послуг, як роялті та надання ліцензій, інші ділові, будівельні, комп'ютерні та інформаційні послуги, науково-конструкторські розробки, реклама і маркетинг.

Зокрема за 2000 р. за імпорт послуг, що у платіжному балансі кваліфікуються як «інші ділові послуги», сплачено нерезидентам 397 млн дол. США. За цей самий період платежі за імпорт ліцензійних послуг та роялті становили 662 млн дол. США, що досить сумнівно, особливо з огляду на те, що Державний комітет статистики такі обсяги не підтверджує.

Подібна тенденція зберігалася і протягом 2001 р. Платежі за імпорт послуг зросли порівняно з 2000 р. у 1,2 разу (з 3004 млн до 3580 млн дол. США). У тому числі платежі за імпорт таких видів послуг, як роялті та надання ліцензій, інші ділові, будівельні, комп’ютерні та інформаційні, наукові послуги та конструкторські розробки, реклама та маркетинг зросли загалом у 1,3 разу (з 1472 до 1940 млн дол. США) і склали 54,2 % загальних обсягів платежів за імпорт послуг. У 2002 р. ситуація трохи поліпшилася. Платежі за імпорт послуг у 2002 р. зменшилися до 3535 млн дол. США, проте платежі за імпорт вказаних видів послуг все ще складали 46,5 % загальних обсягів платежів за імпорт послуг (табл. 7.2).

Також зазначимо, що значна частина платежів за імпорт цих видів послуг у 2000 р. здійснювалося на ЛОРО-рахунки банків-нерезидентів в Україні. Причому 97 % зазначених коштів надходять на ЛОРО-рахунки латвійських банків. Звертає на себе увагу той факт, що після вжиття заходів щодо контролю платежів у національній валюті, розрахунки за імпорт зазначених видів послуг у гривні фактично відсутні (лише 1 млн дол. США в перерахунку)[15].

Таким чином, з метою запобігання «втечі капіталу» та підвищення прозорості платежів за договорами, що передбачають виконання робіт і надання послуг нерезидентами, а також попередження можливих дій щодо «відмивання» грошей та з метою захисту вітчизняних товаровиробників Національний банк України затвердив постанову Правління від 12.02.2003 № 58 «Про здійснення переказування коштів у національній та іноземній валюті щодо оплати робіт та послуг нерезидентів». Пізніше вона була замінена постановою Правління від 30.12.2003 № 597 «Про переказування коштів у національній та іноземній валюті на користь нерезидентів за деякими операціями». Зазначені постанови мають на меті запобігання «втечі капіталу» у спосіб завищення цін на надані нерезидентами послуги.

Після набуття чинності вказаними постановами Правління Національного банку України ситуація значно поліпшилася. Платежі за імпорт послуг у 2003 р. підвищилися до 4444 млн дол. США, проте платежі за імпорт таких видів послуг, як роялті та надання ліцензій, ділові, будівельні, комп’ютерні та інформаційні послуги, науково-конструкторські розробки, реклама та маркетинг зменшилися загалом у 1,5 разу (з 1 млрд 643 до 1 млрд 112 млн дол. США) і становили 25 % загальних обсягів платежів за імпорт послуг. Було відзначено скорочення обсягів імпорту наукових та конструкторських розробок у 10,5 разу, будівельних послуг – у 1,7 разу та витрат на рекламу й маркетинг – у 1,5 разу (табл. 7.2).

У 2004 р. платежі за імпорт таких видів послуг, як роялті та надання ліцензій, ділові, будівельні, комп’ютерні та інформаційні послуги, науково-конструкторські розробки, реклама та маркетинг склали вже 21,5 %, а у 2005 р. 21,7 % загальних обсягів платежів за імпорт послуг. Проте позитивна тенденція до зменшення обсягів зазначених вище послуг, що спостерігалася у 2002 та 2003 роках, змінилася. Так, у 2004 р. платежі за імпорт вказаних видів послуг загалом збільшилися у 1,3 разу (з 1112 до 11425 млн дол. США) та у 2005 р. – у 1,2 разу (до 1640 млн дол. США). Це можна пояснити тим, що заходи валютного контролю мають недовготривалий ефект (табл. 7.2.).

Динаміка платежів за імпорт окремих видів послуг
у 1998-2005 рр., млн дол. США

Джерело: Платіжний баланс за 2005 рік. – С. 30-32.

Аналіз валютної структури розрахунків за імпорт зазначених видів послуг свідчить, що більшість з них здійснюється в доларах США (у 2002 р. – 74,3 %, 2003 р. – 80,4 %, 2004 р. – 74,8 %, а 2005 р. – 70,4 % загального обсягу), російських рублях (у 2001 р. – 21,7 %, 2002 р. – 17,3 %, 2003 р. – 5,3 %, 2004 р. – 6,4 %, а 2005 р. – 6,2 % загального обсягу) та євро (2002 р. – 7,1 %, 2003 р. – 13,3 %, 2004 р. – 17,0 %, а 2005 р. – 21,4 % загального обсягу)[16].

Купівля-продаж корпоративних цінних паперів

Недостатня розвиненість фондового ринку, невизначеність системи контролю за фінансовими операціями на цьому ринку також створюють сприятливі умови для «втечі капіталу» з країни. Так, у 2001 р., починаючи з квітня, набули значних обсягів операції, пов’язані із зворотнім викупом у нерезидентів акцій українських підприємств.

Ці операції здійснювалися за схемою, що зводиться до того, що резидент України купує акції вітчизняного підприємства (як правило, неліквідні папери), які потім продаються за цією самою ціною іншій офшорній фірмі. Останній етап операції – продаж акцій українському підприємству за ціною у десятки разів вищою, ніж ціна закупівлі. Сальдо надходжень та платежів за операціями купівлі-продажу акцій резидентів, що здійснювалися між резидентами та нерезидентами, у 2001 р. було від’ємним і становило близько 200 млн дол. США у перерахунку.

Ця тенденція збереглася і навіть значно посилилася протягом 6 місяців 2002 р. – від’ємне сальдо за цими операціями становило за цей період 300 млн дол. США. Усього за період 2001 р. – 6 місяців 2002 р. за межі України було перераховано кошти в оплату корпоративних цінних паперів резидентів (зворотний викуп) на суму 800 млн дол. США[17].

З метою запобігання відпливу капіталу за вказаною схемою на початку 2003 р. Національний банк України зробив жорсткішими правила роботи з цінними паперами. Починаючи з 15 січня 2003 р. для купівлі акцій та інших паперів у нерезидентів необхідно отримувати індивідуальну ліцензію НБУ.

Відповідно до вимог Положення про порядок видачі резидентам індивідуальних ліцензій Національного банку України на переказування іноземної валюти за межі України з метою оплати валютних цінностей, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 29.01.2003 р. № 36, індивідуальна ліцензія Національного банку України на переказування іноземної валюти за межі України з метою оплати валютних цінностей (цінних паперів) дійсна протягом 90 календарних днів, починаючи з дати її видачі. Дата видачі ліцензії має передувати даті здійснення відповідної валютної операції. Не може бути видана (отримана) ліцензія на здійснення валютної операції, яку вже здійснено.

Для отримання такої ліцензії необхідно надати пакет документів, до якого входять оригінал (або нотаріально засвідчена копія) договору (угоди) про купівлю-продаж цінних паперів; копія документа, що свідчить про державну реєстрацію іноземної інвестиції (за наявності); нотаріально засвідчена копія договору (угоди, контракту), що свідчить про придбання інвестором цінних паперів резидентів, з документальним підтвердженням його виконання (копія глобального сертифіката, виписки з реєстру власників цінних паперів та з рахунку інвестора в депозитарії тощо); виписка (довідка) банку про фактичне надходження грошових коштів в Україну; копія офіційного повідомлення про лістинг цінних паперів або (за відсутності лістингу) відповідні документи, що підтверджують вартість цінних паперів відповідно до чинного законодавства.

Проте, як вважають спеціалісти, ці нововведення суттєво не затримають процес купівлі акцій у нерезидента, хоча деякі процедурні труднощі можуть виникати. Щоб отримати ліцензію, необхідно мати підтвердження банку про те, що ці цінні папери були колись куплені нерезидентом, а такі папери, як правило, перепродаються десятки разів у декількох областях України десятками підприємств.

Отже, схеми «втечі капіталу» з країни настільки різноманітні, що навряд чи хтось зможе дати їхню повну класифікацію. Це пов’язано з тим, що більшість схем належить до сфери торговельних операцій, тобто не піддається простому контролю над рухом капіталу. Зовнішній адміністративний контроль може збільшити вивезення, змінити напрями і методи вивезення, але не спроможний зупинити «втечу капіталу».

Таким чином, аналіз руху капіталу свідчить, що значний його відплив з банківської системи України потребує посилення контролю за цим явищем та використання сучасніших методів та механізмів виявлення вказаних процесів.

Будь-які схеми незаконного перекачування грошей по суті були б неможливі без офшорних зон. Згідно з деякими оцінками в офшорних банківських центрах розміщено активів на суму понад 5 трлн дол.. США, у тому числі 1 трлн на банківських депозитах і 4 трлн у вигляді акцій, облігацій, нерухомості й товарів. На сьогодні офшорні компанії і офшорний бізнес – важлива складова сучасної світової економіки. Офшорна компанія відкриває її власнику практично необмежені можливості доступу на міжнародні фінансові й інвестиційні ринки, дозволяє мінімізувати податки, оскільки в багатьох офшорних зонах оподаткування нульове.

Суть офшорного бізнесу полягає у тім, що за кордоном з’являється новий «самостійний» суб’єкт господарських відносин, який повністю контролюється українським (або російським) підприємцем. Офшорна компанія зовнішньо може виглядати як незалежний закордонний партнер української (російської) фірми. На цьому побудовані найпоширеніші способи податкового планування з використанням офшорних фірм. Недивлячись на уявну простоту, усі деталі такого роду схем вимагають ретельного опрацювання, адже правила податкового і валютного контролю постійно змінюються.

Методи і технології офшорного бізнесу стають дедалі різноманітнішими. Нині в офшорних схемах задіяні не лише підприємства корпоративного типу, а й інші організаційно-правові форми бізнесу. Офшорна компанія може широко використовуватися під час експортно-імпортних операцій, інвестиційної діяльності, страхування і перестрахування, для володіння і управління майном, здійснення транспортних операцій, лізингу, роботи на фондових ринках, біржових майданчиках тощо.

Офшорний бізнес посідає передові позиції світової економіки. Офшорні схеми будуються на зовнішньоторговельних контрактах, лізингових, трастових, комісійних та інших договірно-правових формах здійснення складних комерційних проектів.

В Україні використання офшорних компаній для зниження податків зазвичай обмежено експортними операціями, коли офшорна компанія використовується як посередник між українською фірмою-експортером і реальним покупцем за кордоном. Завищення цін за імпорту спричинює збільшення митних платежів, ПДВ і податку на прибуток. Ухвалені останніми роками заходи, спрямовані проти пільг, несплати податків, «втечі капіталу», неліцензійних інвестицій, а також обмеження операцій з офшорними компаніями заводять у глухий кут прихильників легального бізнесу і знижують інтерес до офшорів.

Звичайно, існують міжнародні конвенції про уникнення подвійного оподаткування. Традиційно їх використовують для заліку сплачених податків і зниження податків, що не підлягають відшкодуванню, а також ведення деяких видів бізнесу в договірній країні без відкриття представництва і сплати податків.

Схеми з використанням переваг, що надаються вказаною Угодою з Кіпром (див. Додаток VIІ-Б), значно розширюють можливості використання офшорних компаній для легального зниження податків у спосіб переказу частини торгово-закупівельної і виробничо-збутової діяльності на комісійну основу.

Для визначення масштабів «втечі капіталу» з України можуть використовуватися різні підходи. Враховуючи, що точне вирахування обсягів «втечі капіталу» неможливе, будь-які його оцінки є непрямими. На нашу думку, визначити масштаби «втечі капіталу» з України за залишковим підходом неможливо, оскільки, за офіційними даними, в Україні з 1999 р. відсутній дефіцит платіжного балансу.

Спробуємо розрахувати масштаби «втечі капіталу» з України на підставі даних платіжного балансу (статті «помилки і упущення», «рух короткострокового капіталу»), тобто «методом гарячих грошей» Дж. Каддінгтона і С. І К. Кеткарі. Зазначимо, що застосування такого підходу також не претендує на детальну точність розрахунків, оскільки кошти можуть змінити свій статус, і капітал, що був виведений за межі країни як короткостроковий, може швидко перетворитися на довгостроковий або навіть і безповоротний (табл. 7.3).

Розрахунок «втечі капіталу» з України за «методом гарячих грошей»

Джерело: розраховано автором на підставі Платіжних балансів України за відповідні періоди

Кожна з вказаних статей платіжного балансу в методологічному плані формально не пов’язана з «втечею капіталу». Проте аналіз цих статей дозволяє виявити закономірності, які свідчать, що їхній зміст об’єктивно відображає «втечу капіталу».

Стаття «помилки і упущення» розраховується у платіжних балансах усіх країн відповідно до методології МВФ. Вона відображає різнорідність потоків формування початкової інформації. Побудова платіжного балансу вимагає обробки величезної кількості первинних даних, що можуть бути отримані з різних джерел і на підставі застосування різних методів збору. Це спричиняє проблеми їх поєднання в єдину систему показників платіжного балансу. У результаті за розрахунку балансу загалом може виникати неточність, яку прийнято показувати у сальдуючій статті «помилки і упущення». Оскільки ці «помилки» загалом повинні мати випадковий характер, а їхні річні сальдо можуть бути позитивні позитивними та негативними, то у середньому протягом декількох років їх сума повинна мати тенденцію наближення до нуля. Це фактично і спостерігається за даними платіжних балансів різних країн.

Стабільно стійке негативне значення статті «помилки і упущення» в українських платіжних балансах може розглядатися як свідчення постійного відпливу капіталу, неврахованого в інших статтях платіжного балансу. «Помилки і упущення» в річних платіжних балансах, опублікованих Національним Банком України, можуть розглядатися як одна зі складових частин оцінки обсягу прихованого вивезення капіталу. Офіційні дані значно відрізняються від розрахованих нижче, але загальна тенденція схожа. Так, за даними Національного банку України у 2000 р. з країни вивезено 385 млн дол. США, у 2001 р. – 898 млн дол. США, а у 2002 р. – 2271 млн дол. США[18]. Зауважимо, що це майже єдині офіційні дані, які друкувалися в засобах масової інформації.

Інші дані, наведені С. Шумською у статті «Доларизація та відтік коштів з української економіки», розраховані лише за статтею «помилки і упущення» платіжного балансу та виглядають так: у 1998 р. прихований відплив капіталу з України становив 810 млн дол. США, у 1999 р. – 954 млн дол. США, у 2000 р. – 150 млн дол. США, у 2001 р. – 231 млн дол. США та у 2002 р. – 885 млн дол. США[19].

На нашу думку, коректнішим підходом для визначення масштабів «втечі капіталу» з України є метод розрахунку російського вченого А. С. Булатова. Але на практиці вказаний підхід не може бути використаний для вирахування масштабів «втечі капіталу» з України, оскільки дані щодо неотримання експортної виручки та ненадходження товарів і послуг в рахунок переказів грошових коштів за імпортними контрактами відповідно до нормативних актів Національного банку України довгий час були документами для службового користування. Лише починаючи з І кварталу 2004 р., у зв’язку з появою значних розбіжностей між платежами за експортно-імпортними операціями та обсягами експорту-імпорту товарів и послуг, що не знаходять відображення у даних про заборгованість підприємств, оцінка обсягів недоотриманої виручки за експорт та платежів за імпорт була включена до платіжного балансу.

Оцінюючи економічний вплив «втечі капіталу» на макроекономічні показники країни, зазначимо, що, оскільки розрахунок обсягу «втечі капіталу» з України не може претендувати на детальну точність, вказані дані не можуть бути використані для оцінки впливу «втечі капіталу». Тому, на наш погляд, доцільно розглянути цей вплив на прикладі Росії. Для цього було використано дані Центрального банку Російської Федерації та Державного комітету статистики Росії, взято кілька агрегованих макроекономічних показників Російської Федерації за 1995-2003 рр. Цими показниками (вони обраховані у відсотках до попереднього року) є ВВП Росії, «втеча капіталу», інфляція (індекс споживчих цін) та інвестиції в основний капітал.

Отже, за допомогою побудованого нижче регресійного рівняння спробуємо виявити величину функціональної залежності ВВП Росії від решти трьох зазначених показників, зокрема від «втечі капіталу».

F – «втеча капіталу» з країни (показник розрахований відповідно до «вузького визначення» А. Булатова за даними платіжного балансу в аналітичному представленні за відповідні роки);

Вплив показників F, I та К на обсяги ВВП Росії можна визначити так.

На підставі наведених вище даних та проведеного аналізу можна висунути припущення, що обсяг «втечі капіталу» (F) має обернено пропорційно впливати на обсяг ВВП країн. Наша модель підтвердить або спростує це припущення. Вплив інфляції на ВВП країни є також обернено пропорційним.

Що стосується показника K, то він повинен прямо пропорційно впливати на обсяг ВВП країни. Що вищим є цей показник, то ефективніше працює економіка та прогресивнішими є технології і тим більшим є обсяг ВВП.

За період 1995-2003 рр. ми маємо фіксовані значення показників X, F, I та K, які внесено до таблиці 7.4.

Макроекономічні показники Російської Федерації протягом
1995-2003 рр., % до попереднього року

Джерело: розраховано автором за даними Федеральної служби державної статистики і Центрального банку Російської Федерації.

Рис. 7.7. Динаміка змін деяких макроекономічних показників
Російської Федерації протягом 1995-2003 рр.

Для наочності динаміка змін цих показників проілюстрована на рис.7.7.

У спосіб визначення кожного коефіцієнта поданого регресійного рівняння (a₀, a₁, a₂, a₃) і знаходження їх стандартизованих значень встановлюється, в якому напрямі і якою мірою кожен з показників впливає на ВВП (Х). Щоб одержати конкретну оцінку зазначених чотирьох коефіцієнтів регресії, необхідно застосувати такий статистичний метод, як однокроковий метод найменших квадратів. Найбільше нас цікавить, звичайно, значення коефіцієнта а₁ разом з його стандартизованим значенням, що дає чіткіше уявлення про вплив «втечі капіталу» з Росії на ВВП країни. У результаті застосування цього методу для розглядуваної множинної регресії отримуємо такі значення коефіцієнтів:

Це означає, що оцінена множинна регресія має вигляд:

· a₀=68,18128044: якщо F, I та K за певних обставин дорівнюватимуть нулю, то темп зростання реального ВВП порівняно з попереднім роком становитиме близько 68 %, тобто ВВП щороку, можливо, збільшуватиметься на 0,68 %;

· a₁= -0,014978445: спостерігається, хоч і незначна, обернено пропорційна залежність між «втечею капіталу» і розміром ВВП, тобто якщо за інших незмінних умов обсяги втечі капіталу зменшаться на 1 %, то показник X збільшиться приблизно на 0,01 %;

· a₂= –0,045118248: якщо, наприклад, за інших незмінних умов інфляція зменшиться на 1 %, то згідно з цією оцінкою величина самого ВВП збільшиться приблизно на 0,05 % (спостерігається також обернено пропорційна залежність);

· a₃= 0,402154907: спостерігається прямо пропорційна залежність між обсягами інвестування в основний капітал і розміром ВВП, тобто якщо за інших незмінних умов обсяги здійсненого інвестування збільшаться на 1 %, то показник X збільшиться приблизно на 0,40 %.

Обчислений коефіцієнт детермінації становив r2 (ЧИ r₂?)= 0,98 (тобто має місце майже повна кореляція з моделлю).

Стандартні значення помилок для коефіцієнтів становлять:

Після того, як визначено параметри регресійної моделі – a₀, a₁, a₂ та a₃ – спробуємо оцінити ступінь зв’язку між залежною величиною Х (в нашому випадку це реальний ВВП Російської Федерації) і незалежною F («втеча капіталу»). Тобто спробуємо відповісти на запитання, наскільки значним є вплив змінної F на X. Найпростішим критерієм, що дає кількісну оцінку зв’язку між двома показниками, є коефіцієнт кореляції. Він розраховується за формулою:

Коефіцієнт кореляції є не абсолютним, а відносним ступенем зв’язку між двома чинниками. Тому значення коефіцієнта кореляції завжди розташовані між -1 та +1 (-1 ≤ R_xf ≤ 1). Позитивне значення коефіцієнта свідчить про прямий зв’язок між показниками, а негативне – про обернений. Коли коефіцієнт кореляції наближається до 1, це свідчить про наявність сильного зв’язку (R_xf→±1) – щільність зв’язку висока), і навпаки, якщо коефіцієнт кореляції прямує до нуля (R_xf→0), то зв’язку немає.

Отже, використовуючи наведену формулу, за даними табл. 7.4. обчислимо коефіцієнт кореляції між величиною ВВП (Х) та обсягом «втечі капіталу» з країни (F): R_xf= -0,43.

З метою створення більш повної картини, необхідно для кожного з трьох досліджуваних показників, що впливають на ВВП, знайти стандартизовані регресійні коефіцієнти. За цими коефіцієнтами можна визначити, наскільки значним за інших рівних умов є оцінюваний типовий ефект впливу кожного з показників (регресорів) на типовий ефект зміни ВВП (регресанда). Що більша величина стандартизованого регресійного коефіцієнта, то значніший відповідний регресор за інших рівних умов. За допомогою підрахунків одержуємо такі значення відповідних стандартизованих регресійних коефіцієнтів (a^s_k, де k = D, r, І):

Цю економетричну модель можна вважати статистично достовірною, вона чітко відображає існуючі тенденції і, на нашу думку, відповідає дійсності та підтверджує висловлене припущення. Таким чином, одержані результати дозволяють дійти таких висновків.

Припущення про те, що вплив «втечі капіталу» на зростання ВВП Росії є негативним, підтвердилося. Проте цей вплив, попри очікування, виявився досить слабким. Справді, 0,01 % – низький ефект впливу чинника F, який з огляду на значення коефіцієнтів був найменшим поміж інших чинників. На нашу думку, це можна пояснити тим, що наведена оцінка обсягів «втечі капіталів» не є точною, оскільки в ній не враховано тіньовий (контрабандний) відплив капіталу. Платіжний баланс відображає операції на основі інформації, взятої з первинних документів, і фіксує лише явні випадки тіньового і паралегального обігу, коли має місце неповернення експортної виручки, зафіксованої у первинних документах (у Росії це контракт, паспорт угоди тощо), або непогашення імпортних авансів. «Втеча капіталу», що здійснюється, наприклад, за допомогою маніпуляцій цінами, взагалі не враховується в платіжному балансі.

При цьому вказана модель все ж таки демонструє, що високе економічне зростання пов’язане з менш інтенсивною «втечею капіталу». Враховуючи взаємозв’язок між економічним зростанням та «втечею капіталу», закономірним є сприяння чинників економічного зростання також і протидії «втечі капіталу».

Негативна тенденція впливу «втечі капіталу» на зростання ВВП є підставою для висунення рекомендацій щодо посилення заходів протидії «втечі капіталу» з України та напрямів вдосконалення системи валютного контролю у частині запобігання «втечі капіталу».

Зрозуміло також, що аналіз взаємозв’язків між «втечею капіталу» та основними індикаторами економічного розвитку викликає численні труднощі, головною з них яких, за визначенням фахівців, є правильне визначення причин даного явища, оскільки «втеча» може бути як наслідком, так і причиною незадовільної макроекономічної ситуації. Однак всі дослідники одностайні щодо висновку, що стійке поліпшення макроекономічних показників та зміцнення організаційно-правової бази (політична стабільність, захист права власності та верховенство закону) дозволяють не тільки зробити видимими такі потоки (їх можна кількісно оцінити), а й зменшити інтенсивність «втечі капіталів», а отже, поліпшити показники економічного зростання[20].

Проблема «втечі капіталу» – це проблема, що охоплює досить широку сферу питань. Дуже важливо за застосування тих чи інших важелів державного регулювання розрізняти поняття: «втеча» і «вивезення» капіталу. На нашу думку, головним інструментом здійснення регулятивних дій є валютний контроль, який за допомогою комплексу заходів спроможний вирішувати проблемні завдання, що стоять сьогодні перед економікою України. Наскільки загалом ефективні ці заходи у вирішенні проблеми відпливу капіталу – питання відкрите. Парадокс полягає у тім, що як тільки якийсь регулювальний механізм починає працювати і виявляти порушення, з’являються інші лазівки на обминання дії цього механізму. Зниження обсягів неповернення валютної виручки, як засвідчив аналіз, спровокувало відплив капіталу іншими каналами. Отже, впровадження окремих механізмів контролю неефективне, слід вдаватися до комплексних заходів. Взагалі проблема вивезення капіталу в будь-якому вигляді пов’язана з недовірою до українського ринкового середовища, а закордонні банки для цих грошей є лише сейфом, надійнішим, ніж Україна.

7.3. Концептуальні підходи до формування заходів протидії
«втечі капіталу» з України

Проблема «втечі капіталу» є на сьогоднішній день визначальною для економіки України. «Втеча капіталу» – явище, властиве не тільки для економіки України. Провідні країни Заходу також неодноразово стикалися з цією проблемою. Але особливість національної економіки України полягає як у мотивах «втечі», каналах відпливу та макроекономічних наслідках, так і – переважно – у специфіці первинного нагромадження капіталу. Останнє відбувається у спосіб тіньового перерозподілу доходів та отримання спекулятивних прибутків на ринку фінансових інструментів, а також намагання господарюючих суб’єктів стабілізувати рівень доходів в умовах ведення бізнесу (важкий податковий тягар, криміналізація економіки, низький рівень гарантії безпеки бізнесу та недосконалість ринкової інституційної і правової бази).

Не можна забувати і про загальний високий рівень кредитного ризику, пов’язаний насамперед з ризиком неплатежів, що породжують ланцюгову реакцію локальних і системних платіжних криз. Це є наглядною ілюстрацією високої кореляційної залежності між ризиком неплатежів в економіці та «втечею капіталу».

Проведення в Україні економічних реформ, становлення нової системи державного регулювання економіки України, фінансової і банківської сфер взагалі та внутрішнього валютного ринку зокрема все це помітно відставало від темпів лібералізації цих сфер. Наслідком стало те, що капітал з країни почав вивозитися не стільки у порушення закону, скільки обминаючи чинні законодавчі та нормативно-правові норми, тобто в легальних або легалізованих формах, що є можливими через прогалини в законодавстві.

За умови дефіциту валютних коштів, необхідних для обслуговування зовнішніх зобов’язань і оплати інвестиційного імпорту, «втеча капіталу» може стати основним чинником, що спровокує погіршення стану платіжного балансу та підірве зусилля органів валютного регулювання та валютного контролю щодо зміцнення національної валюти.

Для України, перед якою стоїть завдання пошуку додаткових ресурсів розвитку, проблема «втечі капіталів» має два аспекти. Один стосується зменшення обсягів «втечі капіталів», а другий – повернення коштів, що впродовж десятиліття виводилися з грошового обігу країни.

Стосовно заходів протидії «втечі капіталу» запропоновано два зовсім різних підходи, які з певною часткою умовності можуть бути позначені як ліберально-ринковий і адміністративно-державний.

З погляду прихильників першого підходу, ця проблема вирішиться сама собою у процесі просування ринкових реформ, нормалізації ситуації у сфері оподаткування і загального поліпшення умов інвестиційного клімату в Україні. Проте, на нашу думку, разом з ринковою стабілізацією економіки (як базової умови для запобігання подальшому відпливу капіталу) потрібні ще такі спеціальні заходи, не пов’язані з макроекономічним регулюванням: 1) цілеспрямоване поліпшення інвестиційного і підприємницького клімату, створення якісної маси довіри до уряду і фінансових інститутів; 2) зміцнення довіри до української економіки через забезпечення збалансованості бюджету; поліпшення податкової системи і податкового адміністрування; забезпечення надійної роботи банківської системи; захист прав кредиторів й інвесторів; прозорість фінансової звітності всіх підприємств і організацій; підвищення ефективності в боротьбі зі злочинністю і корупцією, поліпшення роботи прокуратури і судової системи; суворе дотримання чинних на території України законодавчих та нормативно-правових актів; 3) зниження загального рівня підприємницьких ризиків, створення такого становища у господарській сфері, за якого приховане вивезення прибутків за межі країни припиняє бути економічно вигідним для резидентів; 4) стимулювання репатріації капіталів.

Щодо третього пункту зазначимо, що у зарубіжних наукових джерелах зазначається, що «втеча» або відплив капіталу за своєю природою належать до тієї категорії процесів, які не можна зупинити жодними прямими заходами. Дослідження професора Массачусетського технологічного інституту Р. Дорнбуша засвідчили, що у світовій практиці відсутні приклади успішного контролю над відпливом ресурсів за кордон. «Тому, – зазначає він, – зусилля держави мають спрямовуватися на мінімізацію саме причини відпливу капіталу»[21].

Стимулювання репатріації капіталів можливе за нестандартними схемами, що існують у світовій практиці та дозволяють не тільки репатріювати капітали, що «втекли», у реальний сектор, а й зробити це з вигодою для державного бюджету за одночасного ослаблення зовнішньої боргової залежності.

Відповідно до другого підходу, характерного для українських зовнішньоекономічних відомств і деяких виконавчих служб, відплив фінансових ресурсів з України обумовлений загальною криміналізацією економіки і масовими зловживаннями у сфері зовнішньоекономічної діяльності (насамперед внаслідок її надмірної лібералізації). При цьому відплив стає самостійним чинником руйнування господарського потенціалу. Для протидії «втечі капіталу» потрібно посилити державний контроль над валютними і зовнішньоекономічними операціями і вжити цілеспрямованих заходів (у тому числі законодавчих) щодо боротьби з правопорушеннями і корупцією в даній сфері. Тут можна виділити такі превентивні заходи: 1) вдосконалення адміністративно-законодавчого контролю над зовнішньоекономічною діяльністю для запобігання нелегальному вивезенню прибутків; 2) боротьба зі зловживаннями у фінансовій сфері, а також усунення численних нормативно-правових упущень, що дозволяють вивозити прибутки, не порушуючи, а обминаючи чинне законодавство (зокрема до цих заходів належить уведення обмежень на кореспондентські відносини з банками, зареєстрованими в офшорних зонах); 3) створення у системі правоохоронних органів і контролюючих організацій міжвідомчого центру фінансових розслідувань для інформаційно-аналітичного забезпечення правоохоронної діяльності; 4) розробка правових і організаційних заходів щодо запровадження економічних санкцій до резидентів-експортерів за невиконання або несвоєчасне зарахування валютної виручки від зовнішньоекономічних операцій, здійснюваних за межами митної території України; 5) прискорення прийняття Закону «Про валютне регулювання та валютний контроль» (його необхідність зумовлена тим, що для підвищення ефективності валютного контролю недостатньо заходів, передбачених Декретом Кабінету Міністрів «Про валютне регулювання і валютний контроль» і виданими відповідно до нього підзаконними нормативними актами); 6) вступ до FATF та Міжнародної групи фінансових розслідувань; 7) вдосконалення інформаційного забезпечення правоохоронних органів з питань контролю за «втечею капіталу»; 8) розробка процедури повернення незаконно вивезених грошей; 9) вдосконалення міжвідомчої взаємодії: сьогодні реакція органів і відомств, покликаних боротися з «втечею» грошових коштів, очевидно є неадекватною її масштабам і термінам здійснення операцій (до того, як протиправна діяльність осіб потрапляє в поле зору правоохоронних органів, часто проходить від 1 до 2 років), що не дозволяє повернути з-за кордону близько 75 % незатребуваних і втрачених для України грошових коштів; 10) здійснення правоохоронними та контролюючими органами спеціальних операцій; 11) з метою припинення незаконного перерахування валюти через фіктивні імпортні рахунки, введення податків на грошові перекази поштою – у такий спосіб уряд збиратиме податки незалежно від фактичного здійснення імпортних поставок, а стимули для використання фіктивних імпортних контрактів для прихованого експорту капіталу різко знизяться.

Щодо розробки процедури повернення незаконно вивезених грошей зазначимо, що низка зарубіжних країн (США, Великобританія, Швейцарія, Гонконг) мають законодавство і угоди про конфіскацію на території інших країн і повернення звідти грошових коштів. Україна поки що подібних договорів не має. Незважаючи на те, що спільними зусиллями зарубіжних і українських правоохоронних органів дедалі частіше вдається виявити злочинців, які втекли з території України, і встановити місця розміщення їхніх «внесків», приклади повернення викрадених грошових коштів є поодинокими. У кращому разі вклади заморожуються, злочинець затримується, видається українській стороні, а гроші так і залишаються за кордоном.

Важливим елементом валютного контролю є контроль не тільки за господарюючими суб’єктами, а й безпосередньо за каналами «втечі капіталів» та установами, через які ця «втеча» здійснюється.

Відплив найбільшої частини валютних коштів спричинений неповерненням експортного валютного виторгу, ненадходженням товарів і послуг на погашення авансових платежів за імпортом, заниженням цін за експортною та завищення за імпортною продукцією. Необхідно визнати, що в країні сформувалася організована мережа економічних суб’єктів, які «спеціалізуються» на використанні «сірих» схем переказу валютних коштів за межі України і прикриваються зовнішньоторговельними контрактами (фактично – фіктивними угодами). Такий стан речей у багатьом є наслідком вільного доступу будь-якого господарюючого суб’єкта на зовнішній ринок. На сьогоднішній день, тобто через десять років лібералізації зовнішньоторговельної діяльності, виявляються негативні сторони практики вільного виходу на зовнішній ринок. Це уможливлює організацію великомасштабної «втечі» валютних ресурсів з України.

Здійснені Національним банком України перевірки уповноважених банків – найбільших покупців іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України – виявили низку схем «втечі» валюти за кордон., В усіх випадках ключову роль відіграють так звані «фірми-одноденки», що зазвичай складаються з однієї-двох фізичних осіб, мають юридичну адресу на орендовану квартиру і мінімально допустимий статутний капітал. Кожна з таких «фірм» щодня здійснює купівлю приблизно 500-800 тис. дол. США для оплати поставок за імпортними контрактами. Як правило, платіжні умови таких контрактів припускають 100 % авансового платежу (особливо це було актуальним до виходу Указу Президента про заборону 100 % передоплати за імпортними контрактами в іноземній валюті), а місцем розташування торгового партнера є офшорні зони.

Отже, становище, в якому опинилася Україна останніми роками, потребує прийняття негайних рішень. Однак існує багато проблем, пов’язаних як з регулюванням внутрішнього валютного ринку та контролем за діями на ньому учасників, так і з регулюванням та контролем зовнішньоекономічної діяльності. Вирішення цих проблем потребує додаткових нормативно-законодавчих заходів.

Пропонуємо кілька шляхів вирішення проблеми «втечі капіталу» з України.

Першим кроком має бути законодавче обмеження допуску господарюючих суб’єктів на зовнішній ринок. Цього можна досягнути внесенням відповідних змін до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Суть цієї пропозиції зводиться до такого: a) уведення ліцензування окремих видів зовнішньоторговельної діяльності, державної реєстрації та незалежної експертизи зовнішньоторговельних контрактів, що має на меті припинення недобросовісної практики здійснення зовнішньоторговельної діяльності (передусім «фірмами-одноденками») і об’єктивно скоротить кількість посередницьких організацій у зовнішній торгівлі; б) встановлення мінімального набору обов’язкових вимог до зовнішньоторговельних контрактів і документів, підтверджуючих надання і отримання послуг і результатів інтелектуальної діяльності.

Звичайно, такі заходи можуть викликати багато заперечень, наприклад, через труднощі організаційно-технічного характеру, можливе свавілля чиновників, які видають ліцензії, і як наслідок зростання корупції. Стосовно цих контраргументів зазначимо:

- по-перше, можливість для свавілля чиновників може бути жорстоко обмежена вкрай суворо регламентованими критеріями для фірм-учасниць зовнішньоторговельної діяльності; такі критерії досить очевидні: займатися зовнішньоторговельною діяльністю повинні тільки ті фірми, які мають тривалий (не менше трьох років) досвід роботи на внутрішньому ринку, бездоганну податкову і кредитну історію та кваліфіковані кадри.

- по-друге, відомо, що основну частину (приблизно дві третини) українського експорту становить продукція 60-70 підприємств, отже, необхідні ліцензії їм можуть бути видані протягом декількох днів, тобто загалом за експортом серйозних проблем з видачею ліцензій бути не повинно.

Що стосується питання про видачу ліцензій імпортерам (особливо тим, які займаються поставками в країну продукції соціально значущого імпорту), то тут можна було б реалізувати таку схему.

Незважаючи на численні компанії, що займаються імпортом товарів, у кожному регіоні ринок формує порівняно невелика кількість найбільших з них. Ці фірми добре відомі регіональним митним органам і державним адміністраціям. Їх також першочергово можна забезпечити необхідними ліцензіями.

Добре продумана і організаційно забезпечена процедура ліцензування учасників такої діяльності, безумовно, матиме неабиякий позитивний ефект як з погляду скорочення масштабів «втечі капіталу», так і з погляду забезпечення більшої стабільності на споживчому і валютному ринках за рахунок зведення до мінімуму спекулятивних операцій з іноземною валютою. Водночас вирішиться питання відсікання від зовнішньоторговельної діяльності величезної маси посередників, включаючи і «фірми-одноденки».

Взагалі, аналізуючи стан валютного контролю у сфері експортно-імпортних операцій, доцільно сформулювати загальні пропозиції вдосконалення механізму контролю цих відносин.

1. Досить суттєвим заходом є регламентація вибору форм розрахунків, що дозволяє широко використовувати «ненадійні» (з погляду валютного контролю) форми. Тому пропонується законодавчо затвердити, наприклад, акредитивну форму розрахунків.

2. Важливою для здійснення ефективного контролю за рухом капіталів та фінансових операцій є розробка цілісного механізму контролю за рухом інвестицій, кредитів, розміщенням валютних цінностей на рахунках за межами України. В кожного із зазначених процесів своя технологія здійснення і завершення операції, але загальним для них є визначення механізму перевірки моменту закінчення операції, що через недосконалість цього механізму стає причиною безконтрольного неповернення валюти резидентом.

3. Необхідно запровадити механізм контролю за здійсненням поточних валютних операцій у міжнародних (клірингових) одиницях і неконвертованій валюті. У чинному валютному законодавстві необхідно передбачити не тільки контроль за курсом клірингових одиниць, а й за самими кліринговими розрахунками.

Не піддаються економічній логіці також і обсяги валютних коштів, що обертаються на кореспондентських рахунках, відкритих іноземними банками, зареєстрованими в офшорних зонах, в українських банках. Ці обсяги свідчать про очевидну деформованість зовнішньоторговельних і фінансових потоків та використання схем «втечі» валютних коштів за кордон через кореспондентські рахунки офшорних банків.

Такий стан значною мірою пов’язаний з тим, що чинним законодавством слабко регламентується встановлення кореспондентських відносин українськими банками. Практика свідчить, що це створює можливості для організації масштабної «втечі капіталу», легалізації прибутків, отриманих незаконним шляхом, ухилення від сплати податків.

З метою запобігання та попередження цих явищ пропонуються такі заходи валютного регулювання і валютного контролю.

А. Висунення вимоги обов’язкового відкриття юридичними особами-резидентами гривневих депозитів в уповноважених банках у розмірі 100 % коштів, перерахованих на купівлю валюти для оплати імпорту товарів до їх ввезення в країну, тобто під контракти, що передбачають здійснення авансових платежів. Це дозволить знизити вплив недобросовісного зовнішньоторговельного бізнесу на стан внутрішнього валютного ринку, але при цьому, зауважимо, можуть бути частково порушені інтереси добросовісних імпортерів. Враховуючи це, необхідно нормативно звільнити імпортерів від необхідності депонування гривневих коштів за купівлі валюти з використанням ними таких загальноприйнятих у міжнародній зовнішньоторговельній практиці інструментів забезпечення, як відкриття безвідкличних акредитивів.

Б. Використання договорів страхування ризику неповернення переведеної за імпортними контрактами іноземної валюти у спосіб отримання гарантій першокласних іноземних банків як забезпечення виконання зобов’язань нерезидентів за договорами, а також векселів, виданих нерезидентами та авальованих іноземними банками.

В. Використання факторингу як ще одного методу вирішення проблеми неплатежів у зовнішньоекономічній діяльності. Перевагою факторингу над звичайним страхуванням ризику є те, що фактор у зазначений у контракті термін повністю виплачує кошти (у попередньо визначеному обсязі) експортеру, а потім за допомогою своїх важелів отримує цю суму від імпортера (тоді як за страхування товару експортер отримує кошти лише за умови офіційного підтвердження неплатоспроможності імпортера). Слід зазначити, що факторингові операції за інкасової форми розрахунків застосовуються у разі здійснення торговельних операцій із «сумнівними» або невідомими (новачками у сфері зовнішньоекономічної діяльності) контрагентами, а також експортерами, які мають проблеми з потоком готівки. Впровадження в Україні факторингових операцій уможливить для вітчизняних експортерів отримання достовірної інформації про фінансово-господарський стан закордонних партнерів перед укладанням експортних контрактів та гарантоване одержання платежів за експорт продукції, що загалом сприятливо вплине на стан національної економіки.

Г. Вдосконалення порядку валютного контролю з боку уповноважених банків за операціями їхніх клієнтів, пов’язаними з переказами валюти за кордон за договорами, що потребують підвищеної уваги (тобто з ознаками фіктивності), наприклад, банк має право призупинити проведення операцій на 5 днів, якщо вона може призвести до «втечі капіталу».

Ґ. Подальше удосконалення системи попереднього валютного контролю.

Д. Впорядкування та координація взаємовідносин між органами валютного контролю.

Запропоновані нововведення дозволять підвищити ефективність валютного контролю з боку уповноважених банків та перешкоджатимуть «втечі» валютних коштів з України через зовнішньоторговельні операції.

Крім того, надзвичайно важливим для України є формування оптимальної інституційної системи. Вдосконалення системи валютного контролю неможливе без вдосконалення існуючої системи державних органів, що здійснюють контроль у сфері валютних відносин. На сьогодні існує інституційна система з головним органом валютного контролю – Національним банком України, у структурі якого функціонує Департамент валютного контролю і ліцензування, а також частково делеговані повноваження обласним управлінням Національного банку України та Міністерству фінансів, Державній податковій адміністрації, Державній митній службі, Міністерству зв’язку та іншим органам.

Загалом найпривабливішою для України є інституційна система валютного контролю, яка спирається на центральний банк і виконавчі органи влади. Вона сприяє зміцненню економічної безпеки держави, підвищенню її зовнішньої привабливості, стабілізації національної грошової одиниці.

Для України сьогодні особливо важливо відпрацювати оптимальний характер кооперації та взаємодії між Національним банком та органами виконавчої влади. Багаторічний досвід Західних країн свідчить, що без поєднання зусиль центральних банків та виконавчої влади практично неможливо досягти бажаних результатів у сфері валютного контролю. Нині діючий в Україні облік руху валютних цінностей потребує вдосконалення, зокрема необхідно створити єдиний обліково-інформаційний центр, в якому акумулювалася б інформація щодо усіх видів валютних операцій, і налагодити механізм державного регулювання платіжного балансу. У валютному законодавстві треба передбачити контрольні функції Міністерства економіки та Головного управління державного казначейства при Міністерстві фінансів України. У більшості країн саме таким чином здійснюється контроль за рухом капіталів. Причому йдеться як про економічні інтереси держав, так і про економічну безпеку (недопущення переходу в руки іноземного капіталу ключових об’єктів національної економіки). В Україні на цей процес найбільше має впливати Міністерство економіки як головний орган, покликаний забезпечувати ефективність функціонування економіки.

Дуже важливе значення для підвищення ефективності валютного контролю має вдосконалення інформаційної системи обміну даними між органами валютного контролю. Для поліпшення ситуації у цій сфері Національний банк України спільно з Державною митною службою України розвиває систему інформаційного обміну.

Мета створення системи полягає у створенні постійно діючої бази обміну інформацією для вдосконалення запровадженої чинним законодавством України системи валютного контролю у сфері зовнішньоекономічної діяльності; запобіганні використанню фіктивних вантажних митних декларацій (ВМД) для купівлі та перерахування за межі України валютних цінностей; об’єднанні інформаційної системи Національного банку України та Державної митної служби України для створення єдиної системи купівлі іноземної валюти та її перерахування за межі України.

Створення такої системи дозволить ефективно протидіяти «втечі» валютних цінностей за кордон та підвищити контроль за перерахуванням валютних коштів за кордон. Перші кроки в цьому напрямі вже зроблено: 5 квітня 2000 р. з Державною митною службою України підписано базову Угоду про інформаційне співробітництво між Державною митною службою України та Національним банком України.

Таким чином, для розробки ефективного механізму контролю перекриття каналів «втечі» валютних коштів за кордон, створення механізму контролю за експортно-імпортними операціями, попередження зловживань у сфері зовнішньоекономічних операцій, необхідно узагальнити всю законодавчу та відомчу нормативну базу і підійти до розробки нормативної бази з цих питань комплексно, враховуючи всі аспекти і технологічні процедури. З цією метою необхідно здійснити такі кроки.

1. Врахувати весь спектр об’єктів контролю та суспільно-небезпечних діянь, які завдають збитків державі, демпінг, псевдодемпінг та інші об’єкти контролю сфери зовнішньоекономічної діяльності.

2. За конструювання механізму контролю зазначених питань необхідно враховувати всі наявні державні структури, що найефективніше, з найменшими затратами часу, разом зі своєю основною роботою можуть виконувати функції накопичення необхідної інформації з питань контролю за здійсненням зовнішньоторговельних операцій.

3. Після врахування всіх об’єктів контролю та процедури його здійснення для ефективної роботи контролюючих органів необхідно створити бази даних та вдосконалити відповідні автоматичні системи управління до них, звернувши пильну увагу насамперед на такі питання: а) надання суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності ліцензій на експорт чи імпорт товарів; б) надання суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності ліцензій на експорт-імпорт робіт, послуг чи прав інтелектуальної власності та визначене для них місце перетину кордону (розробку цих положень доцільно доручити Міністерству економіки з виконанням його представництвами в областях, також іншим відомствам, які мають право на видачу ліцензій;. інформація має надсилатися до Центру міждержавних розрахунків НБУ або комісій валютного контролю при регіональних управліннях НБУ, а також митниць); в) перетинання митного кордону України товарами за експортно-імпортними операціями; г) перетинання митного кордону України організаторами-виконавцями експорту чи імпорту робіт, послуг чи прав інтелектуальної власності (розробку має здійснити Державна митна служба з контролем митниць на контрольно-пропускному пункті перетинання митного кордону, з поданням в орган, що видав відповідну ліцензію, та Центр міждержавних розрахунків НБУ чи комісії валютного контролю при регіональних управліннях НБУ за місцем реєстрації резидентів); д) своєчасне чи несвоєчасне надходження валютного еквіваленту на рахунки експортерів товарів, робіт, послуг чи прав інтелектуальної власності; е) перерахування валюти за кордон за імпорт товарів, робіт, послуг чи придбання прав інтелектуальної власності (вдосконалення контролю з боку уповноважених комерційних банків, які надають ці відомості у регіональні управління НБУ для здійснення відповідного аналізу та прийняття відповідного рішення щодо виявлених порушників і подання узагальнених статистичних даних до Центру міждержавних розрахунків НБУ для прийняття макроекономічних та інших управлінських рішень); є) своєчасне і співрозмірне надходження товарів чи валюти за товари, роботи, послуги чи права інтелектуальної власності від учасників експортно-імпортних операцій; з) деталізацію контролю з боку Центру міждержавних розрахунків НБУ або комісії валютного контролю при регіональних управліннях Національного банку таким чином: резиденти, які не подовжили термін розрахунків; резиденти, яким відмовлено у подовженні терміну розрахунків у зв’язку з порушенням рекомендованих форм розрахунків чи іншими порушеннями; нерезиденти, які визнані Мінекономіки небажаними торговими партнерами для України; уповноважені банки, які неповно або несвоєчасно надали відомості про затримку валютних надходжень за експортними операціями; резиденти, які в результаті експортно-імпортної операції завдали збитків державному чи колективному підприємству; резиденти, що допустили демпінгові розрахунки; митниці, які несвоєчасно або неповно надали реєстри декларацій про перетинання митного кордону товарами чи виконавцями робіт чи послуг за експортно-імпортними операціями.

4. Центр міждержавних розрахунків має якісніше узагальнювати первинні матеріали, надсилаючи їх до органу, що надав ліцензію на здійснення операції для прийняття рішення, передбаченого Інструкцією про порядок здійснення контролю і отримання ліцензій за експортними, імпортними та лізинговими операціями, затвердженою постановою Правління НБУ від 24.03.99 № 136.

Запропоновані банки даних потребують, безумовно, вдосконалення, що забезпечить оперативний моніторинг щоденного наповнення баз даних необхідними первинними відомостями про конкретні угоди та реквізити резидентів, що їх здійснили. Вирішити цю проблему можна за допомогою реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Але здійснювати цю роботу у процесі виконання своїх основних функцій мають названі вище органи (Центр міждержавних розрахунків НБУ, Мінекономіки) через надання інформації до відповідних виконавчих органів та організацій, а не до центральних відомств, що за своїми функціональними можливостями не можуть і не мають підміняти підлеглі їм органи на місцях.

Такий механізм контролю підлягає випробуванню на практиці та доопрацюванню з погляду технічних можливостей тих чи інших задіяних для його виконання органів та відомств. Водночас його схема детальніше наповнена елементами та засобами контролю, що кореспондуються між собою і створюють цілісну систему з урахуванням технології та притаманного їй документообігу. Відсутність технологічних розривів у механізмі контролю надасть можливість аналітично-контролюючим органам у робочому порядку комплексно аналізувати отримані дані, виявляти правопорушників та порушувати питання про застосування передбачених законом санкцій.

Запропоновані заходи вирішення проблеми «втечі капіталів» та вдосконалення системи валютного контролю в Україні можна доповнити ще одним. Йдеться про створення сприятливих умов для повернення з-за кордону валютних коштів, що належать українським резидентам.

Детальний аналіз шляхів вирішення проблеми повернення капіталів свідчить, що у світовій практиці переважають податкові амністії. Однак їхня ефективність залежить від того, чи вдається поєднувати методи переконання та примусу, забезпечивши паралельно гарантії та конфіденційність інформації, жорстку відповідальність за подальші правопорушення.

Скептицизм щодо можливості повернення капіталів в Україну та складність проблеми стримування їх «втечі» не повинні бути підставою бездіяльності. Практичними заходами в цьому напрямі мають стати: створення систем стимулів для повернення (забезпечення гарантій від експропріації вкладених коштів); забезпечення умов для ефективного інвестування капіталів в економіку країни (поліпшення інвестиційного клімату, макроекономічна та фінансова стабільність, розвиток банківської системи і фондового ринку); посилення контролю та розробка нових методів банківського та валютного регулювання; розробка законів і нормативних актів, що регулюватимуть процеси репатріації капіталів.

Поряд із запропонованими організаційними та фіскальними методами боротьби з приховуванням валютної виручки за кордоном необхідна детальна розробка комплексу макроекономічних заходів щодо стимулювання повернення капіталів з-за кордону та їх інвестування в економіку України.

Сукупність таких заходів разом із прозорою та прогнозованою економічною політикою сприятиме поліпшенню макроекономічного середовища для ведення бізнесу в Україні, витісненню долара зі сфери заощаджень, дедоларизації вітчизняної економіки і заміні кредитування українцями світової економіки кредитуванням економіки національної, підвищенню довіри до уряду та монетарної влади, що створить основу для формування внутрішніх ресурсів розвитку, необхідних для нарощування темпів економічного зростання.

Висновки до розділу

1. Нині однією з проблем, що загрожує стабільності вітчизняної економіки, є проблема «втечі» валютних коштів. Внаслідок відпливу ресурсів з країни загострюються проблеми ліквідності, неплатежів, відбувається розширення тіньового сектору. Практично втрачають значення будь-які програми фінансової стабілізації або структурної перебудови. Втрачається зв’язок між зростанням внутрішньої грошової маси і динамікою національного прибутку. Намагаючись стримати «втечу капіталу», влада зберігає високі ставки рефінансування, що знижує зацікавленість отримувачів капіталу в інвестуванні коштів у виробничі галузі. Аналогічно спроба стримати «втечу капіталу» у спосіб постійного зниження обмінного курсу національної валюти спричиняє зростання інфляції і подальший відплив ресурсів.

2. Ефективна боротьба з «втечею капіталів» передбачає знання основних способів відпливу капіталу. На сьогоднішній день основними способами «втечі» капіталу є: неповернення валютної виручки під приводом форс-мажорних або інших обставин; необґрунтовані авансові платежі за майбутні поставки імпортних товарів, що часто взагалі не здійснюються; цінові маніпуляції, за яких валюта залишається за кордоном; перерахування валютних коштів на рахунки іноземних фірм як оплати фіктивних послуг; заниження контрактної ціни за експорту та її завищення за імпорту; внесення страхового депозиту в іноземний банк начебто для отримання кредиту; вивезення капіталу приватними особами, у тому числі за допомогою кредитних карток. Отже, конкретні різновиди способів «втечі капіталів» за кордон можуть бути зведені до таких: 1) банківський – переказ та інші банківські операції, за допомогою яких кошти в іноземній валюті з рахунків в українських банках переводяться на рахунки в іноземних банках; 2) фізичний – вивезення готівкової та іншої (наприклад, на кредитних картках, в дорожніх чеках тощо) іноземної валюти і валютних цінностей, цінних паперів при перетині кордону України; 3) експортно-імпортний – неповернення валюти, отриманої від економічної діяльності, здійснюваної за межами України, на територію України; 4) господарський – здійснення невигідної для українського партнера офіційної економічної діяльності з іноземними партнерами або українськими підприємствами, розміщеними за кордоном, з одночасним отриманням валютної неофіційної вигоди за межами України та її розміщенням там; 5) небанківські перекази – використання телеграфних та інших небанківських переказів грошових коштів за кордон. Крім того, існує також так звана «втеча капіталу» без перетинів кордону, що отримала назву «доларизації» економіки (заміщення національної грошової одиниці іноземною, частіше доларом США, для накопичення коштів, а іноді й засобу платежу).

3. Використовуючи метод ретельного аналізу («метод гарячих грошей»), зроблено розрахунок «втечі капіталу» з України. Відповідно до вказаного розрахунку у 2000 р. обсяг «втечі капіталу» з України становив 599 млн дол. США, у 2001 р. – 1396 млн дол. США, у 2002 р. – 1539 млн дол. США та у 2003 р. – 1318 млн дол. США. (А ЗАРАЗ?) Хоча офіційні дані значно відрізняються від розрахованих, але загальна тенденція схожа. Лише починаючи з І кварталу 2004 р., у зв’язку з появою значних розбіжностей між платежами за експортно-імпортними операціями та обсягами експорту-імпорту товарів і послуг, що не відображаються у даних про заборгованість підприємств, оцінку обсягів недоотриманих виручки за експорт та платежів за імпорт було включено до платіжного балансу.

4. За допомогою побудованого регресійного рівняння виявлено величину функціональної залежності ВВП Росії (оскільки розрахунок обсягу «втечі капіталу» з України не може претендувати на детальну точність, вважаємо, що вказані дані не можуть бути використані для оцінки впливу «втечі капіталу» на величину функціональної залежності ВВП України) від деяких агрегованих макроекономічних показників Росії (втеча капіталу, інфляція та інвестиції в основний капітал) протягом 1995-2003 рр., зокрема від «втечі капіталу». Одержані результати підтверджують припущення, що вплив «втечі капіталу» на зростання ВВП Росії є негативним. Проте, попри очікування, він виявився досить слабким (0,01 %). Це можна пояснити тим, що наведена оцінка масштабів «втечі капіталів» не є точною, оскільки в ній не враховано тіньовий (контрабандний) відплив капіталу.

5. Перед Україною постає проблема не лише протидії «втечі капіталу», а й репатріації вивезених капіталів. Повернути капітали, що «втекли», адміністративними методами практично неможливо. Певною мірою цю проблему може вирішити економічна амністія.

6. Проблема «втечі» капіталу не має швидкого вирішення. Припинення вивезення капітал відбудеться, коли стане вигідніше, надійніше та безпечніше вкладати його в Україні й тримати вільні кошти не в готівкових доларах, а в безготівковій гривні. Капітал через свою природу спрямовується туди, де він матиме найбільший прибуток з урахуванням ризиків. Проте якщо розглядати шляхи вирішення проблеми відпливу коштів за межі України у короткостроковій перспективі, то протягом року-двох необхідно кардинально змінити базові принципи системи державного контролю за вивезенням капіталу. Система боротьби має перетворитися на систему регулювання та базуватися на таких принципах: сповіщальний характер вивезення капіталу; прозорість операцій з вивезення капіталу; контроль не лише за вивезенням, а й за легальністю походження самого капіталу. Метою створення такої системи має стати не стільки скорочення обсягів, скільки зміна форми вивезення капіталу. Навіть якщо обсяги вивезення капіталу не зменшаться, а структура зміниться, і домінуватимуть в ній інвестиційні проекти за кордоном та кредитування експорту, то виграш буде безумовним – таке вивезення капіталу лише стимулюватиме економічний розвиток країни.

Країна	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Усього	896,9	1438,2	2063,6	2810,7	3281,8	3875,0	4555,3	5471,8	6657,6	8353,9	16375,2
США	183,3	263,0	385,0	511,3	589,5	639,5	777,5	890,6	1074,8	1153,7	1374,1
Кіпр	51,5	86,1	126,3	149,6	211,2	377,7	493,0	672,1	779,2	1035,6	1562,0
Нідерланди	46,5	119,6	213,1	270,2	302,9	362,2	374,1	396,3	463,9	548,3	721,8
Російська Федерація	50,0	106,2	152,6	187,2	287,9	286,6	315,5	323,2	377,6	457,5	799,7
Сполучене Королівство	53,9	100,3	151,4	201,3	246,1	312,0	414,2	534,0	686,1	895,9	1155,3
Німеччина	156,9	166,5	179,2	229,6	228,5	240,9	250,5	317,7	441,4	631,6	5505,5
Віргінські острови (Британські)	5,0	21,3	37,6	86,7	156,6	192,8	275,2	346,1	381,0	543,8	688,7
Республіка Корея	0,1	7,8	16,8	186,2	171,2	170,4	170,4	172,1	172,9	172,4	172,2
Швейцарія	38,4	49,7	80,5	90,7	133,0	163,3	224,0	272,2	319,5	411,3	445,9
Австрія	16,4	21,5	44,8	77,9	87,9	124,5	144,4	214,3	252,1	345,6	1423,6
Ірландія	25,2	31,5	42,5	61,5	56,2	90,5	74,2	77,9	79,1	-	-
Швеція	19,1	22,1	40,8	59,1	64,8	77,1	89,2	90,4	116,7	-	-
Ліхтенштейн	19,3	96,6	111,4	104,1	84,1	75,3	45,7	72,3	87,1	-	-
Італія	19,2	31,4	51,5	60,4	69,9	72,2	81,1	86,5	95,1	-	-
Польща	20,5	25,4	37,1	45,7	54,5	62,8	69,3	98,1	153,3	192,3	224,0
Канада	19,4	23,5	35,6	52,0	57,8	57,5	52,5	62,5	80,1	-	-
Угорщина	20,0	26,4	35,7	41,8	45,0	51,9	58,3	79,8	127,6	179,1	191,1
Інші країни	152,2	239,3	321,7	395,4	434,7	517,8	646,2	765,7	970,1	1786,8	2111,3

Показники	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005
Імпорт послуг	2545	2292	3004	3580	3535	4444	6622	7548
у тому числі послуги
будівельні	196	243	171	463	216	124	201	125
комп’ютерні та інформаційні	–	–	51	96	75	67	79	128
роялті та ліцензійні послуги	–	–	663	183	110	292	268	421
реклама та маркетинг	–	–	130	70	169	114	221	86
наукові та конструкторські розробки	–	–	60	523	492	47	47	74
Інші ділові послуги	961	715	397	605	581	468	609	806

Роки	Відплив короткострокового капіталу, млн дол. США	«Помилки і упущення», млн дол. США	«Втеча капіталу», млн дол. США
1995	-1574	274	-1300
1996	-821	239	-582
1997	-1583	-785	-2368
1998	-1321	-810	-2131
1999	-2264	-954	-3218
2000	-449	-150	-599
2001	-1165	-231	-1396
2002	-654	-885	-1539
2003	-365	-953	-1318
2004	-9046	-38	-9084
2005	-7099	152	-6947

Роки	Х	F	І	K
1995	95,9	352,11	71,96	90
1996	96,4	124,21	52,81	82
1997	101,4	114,43	90,98	95
1998	94,7	87,14	166,13	88
1999	106,4	76,56	74,02	105,3
2000	110	106,17	88,06	117,4
2001	105,1	109,83	98,67	110
2002	103,7	117,92	97,05	102,8
2003	107,3	120,96	97,31	112,5

Висновки до розділу

Джерела та коментарі