Розділ 6.
СИСТЕМА ПРОТИДІЇ «ВТЕЧІ КАПІТАЛУ»
В КРАЇНАХ З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

6.1. Рух тіньових і паралегальних капіталів
у міжнародних капіталопотоках

Залучення країн до процесу глобалізації, розповсюдження її на все нові сфери економічного і суспільного життя диктують необхідність аналізу змін, що відбуваються, в світовому і національних господарствах. Глобалізація, як складне і багатофакторне явище, має суперечливий вплив на економіку, що розвивається. Відкриваючи потенційні можливості для багатократного прискорення розвитку, одночасно вона об’єктивно сприяє маргіналізації у найбідніших країнах.

«Втеча капіталу» за кордон – один з аспектів проблеми інтернаціоналізації й транснаціоналізації кримінальних видів економічної діяльності, ролі підпільної і неформальної економіки у господарському розвитку, оскільки значна частина транснаціонального переміщення капіталу відбувається по нелегальних або напівлегальних («сірих») каналах, а самі ресурси, що переміщуються, нерідко можуть мати незаконне або не зовсім законне походження. В умовах фінансової глобалізації міжнародний рух капіталу має тенденцію до прискорення не лише по легальних, а й по напівлегальних і нелегальних каналах, що не може не справляти негативний вплив на національну економіку.

Проблема транскордонного руху капіталу[1], на нашу думку, має три аспекти, що мають інтерес для органів державного регулювання економіки як з макроекономічного, так і з фіскального погляду.

1. Cпіввідношення ввезення і вивезення капіталу, що впливає (поряд з торговим сальдо) на стан платіжного балансу країни, обмінного курсу та на здатність країни обслуговувати зовнішній борг. Цей аспект цікавить і МВФ, і країни-кредитори.

2. «Втеча капіталу», що призводить до погіршення платіжного балансу країни і до зменшення податкових надходжень. Цей аспект пов’язаний з проблемою відмивання капіталу кримінального походження, для боротьби з цим явищем західні країни створили міжнародну організацію ФАТФ. Слід враховувати, що недоліки податкової системи провокують не лише «втечу капіталу з країни, а й увезення частини капіталу з-за кордону, у вигляді іноземних кредитів, прямих та портфельних інвестицій.

3. Походження капіталу, який ввозиться та вивозиться, що впливає на доходи бюджету та підприємств. Так, увезення капіталу іноземного походження може компенсувати вивезення (у тому числі і «втечу») національного капіталу. Проте, при цьому відбувається заміна приросту дорогих в обслуговуванні зобов’язань країни на прирост малодоходних активів у готівковій іноземній валюті, вкладів в іноземних банках або активів у вигляді протермінована заборгованості офшорних фірм за поставлені їм товари або за кредити, надані резидентами нерезидентам. Тому даний аспект теж заслуговує на увагу.

Однією з досить часто згадуваних дослідниками характеристик глобалізації, її цілком реальним напрямом, є глобалізація криміналітету. Проте зауважимо, що словосполучення «глобалізація криміналітету» поки є швидше публіцистичним зворотом, ніж категорією політичних і, тим більше, економічних наук. Визнаючи зростання впливу кримінальних і у ширшому значенні тіньових видів господарської діяльності на світову економіку і міжнародні економічні відносини, більшість дослідників усе ж таки не схильні аналізувати їх сукупний вплив на глобальні економічні процеси. Навпаки, спостерігається досить чітка диференціація економічних підходів до дослідження тіньової діяльності у розвинутих країнах і країнах, що розвиваються, навіть на рівні понятійного апарату. Щодо розвинутих країн наголос робиться на вивченні власне тіньової економіки, а щодо трансформаційних – на вивченні неформальної економіки. Як пояснювалося вище, це не тотожні, але вельми близькі категорії.

Подібна різниця у підходах цілком зрозуміла, оскільки незавершеність ринкового інститутотворення у трансформаційних економіках уводить у дослідження величезну кількість економічних явищ і процесів, нехарактерних для розвиненої економіки загалом і її тіньового сектора зокрема. Річ у тім, що сам термін «неформальна економіка» спочатку став використовуватися в 70-х роках XX ст. для позначення господарської діяльності поза державним і сучасним приватним секторами економіки нових незалежних країн. Поява цього терміну збіглася зі швидким збільшенням самозайнятості й тимчасової зайнятості в містах країн «третього світу», але пізніше він став використовуватися і стосовно розвинених суспільств.

Зростання неформальної економіки не означає розширення паралегального і тіньового капіталообігу, але, як правило, ці процеси відбуваються паралельно і у взаємозв’язку. З погляду західної економічної теорії, різниця між тіньовим і неформальним секторами знаходиться у сфері соціології. Якщо дотримуватися наведених вище дефініцій, то і одна, й інша є «частиною економіки, продукт якої не враховується статистикою національного прибутку, оскільки він приховується від влади». Саме на такому підході засновані використовувані Світовим Банком і багатьма спеціалізованими інститутами ООН методики розрахунку питомої ваги тіньового сектора у ВВП різних країн та його динаміки в світовій економіці загалом.

Взагалі, вивчення тіньової діяльності в контексті проблем глобалізації можна розглядати як один з розділів економічної компаративістики, оскільки розуміння природи і значення цього сектору на національному рівні неможливе без порівняння його особливостей і масштабів у різних країнах і в різні періоди. Проте, економічних праць з цього питання (на відміну від юридичних) не так уже й багато. Без перебільшення можна сказати, що у сучасній науці цей напрям очолює відомий австрійський економіст Ф. Шнайдер, який тривалий час був головою Європейської асоціації економічних досліджень. Протягом останніх 15 років він, переважно, очолював групи вчених, які за завданням міжнародних організацій (найчастіше Світового Банку і ОЕСР) готують компаративні дослідження про масштаби і тенденції розповсюдження тіньової економіки у світі. Подібні розробки, часто, містять вражаючі порівняльні оцінки тіньової економіки у різних групах країн сучасного світу – розвинених, тих, що розвиваються і країн з перехідною економікою (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

Частка тіньової економіки в країнах, що розвиваються, країнах

з перехідною економікою та країнах-членах ОЕСР (у % до ВВП)

Група країн	1989-1993	1999-2000	2000-2001	2002-2003
Країни, що розвиваються	39,2	32,2	34,9	37,7
Африка	43,9	33,9	37,4	41,2
Центральна і Південна Америка	38,9	34,2	37,7	41,5
Азія	35,0	28,5	29,5	30,4
Країни з перехідною економікою	28,2	31,5	34,6	37,9
Колишній СРСР	32,9	45,5	44,8	47,6
Центральна та Східна Європа	23,4	30,0	29,2	31,9
Країни ОЕСР	14,2	13,2	15,7	16,8
Комуністичні країни	-	19,8	21,1	22,3
Середнє значення для 145 країн	-	33,6	34,5	35,2

Джерело: складено за Schneider F. Illegal activities, but still value added ones (?): size, causes and measurement of the shadow economies all over the world. (www.econ.jku.at/Schneider/Banff1AP0010.PDF) та Schneider F. The Size of Shadow Economies in 145 Countries from 1999 to 2003. (www.econ.jku.at/Schneider/ShadEconomyWorld145_ladha2.pdf)

Дані таблиці 6.1 переконують, що у першій половині 90-х років та на початку 2000 р. середня частка тіньової економіки у ВВП була найвищою у країнах, що розвиваються, і найменшою в розвинутих країнах-членах ОЕСР, а країни з перехідною економікою посідали проміжне положення. Серед країн, що розвиваються, тіньова економіка досягла гігантських розмірів у Африці; Латинській Америці, а в Азії її розповсюдження було помірнішим, хоча й досить значним. За останні роки тіньова економіка розросталася практично в усіх групах країн, причому особливо сильно – у країнах з перехідною економікою.

Про масштаби тіньового капіталообігу в сучасній світовій економіці й про питому вагу тіньового сектора у ВВП різних груп країн і регіонів свідчать таблиці, наведені в Додатку VI-A. Дані, розглянуті в динаміці, дозволяють зробити висновок про зростання тіньового сектора і пов’язаного з ним тіньового капіталообігу в усьому світі. Це різношвидкісний процес: відносно повільний у розвинутих країнах, вельми динамічний у країнах, що розвиваються, і прискорений у країнах з перехідною економікою.

Зазначимо, що останнім часом тенденція до зростання тінізації в економіці набуває дедалі більшої виразності. Так, за оцінками ОЕСР, тінізація економіки за останні 5 років зростала щороку на 6,2 % при загальному економічному зростанні в середньому 3,5 %. Така негативна тенденція входить в антагоністичне протиріччя з інтересами довгострокового соціально-економічного розвитку будь-якої країни[2]. За останніми доступними даними, державою з найвищим відсотком тіньової економіки у ВВП серед розвинених країн світу вважається Греція, де у тіньовому секторі економіки господарства створюється 29 % ВВП. Друге місце посідає Італія (27,8 %), далі перебувають Іспанія (23,4 %) та Бельгія (23,4 %), потім – Ірландія, Канада, Франція та Німеччина (від 14,9 % до 16,3 %). Найнижчі показники мають Австрія (9,1 %), США (8,9 %) та Швейцарія (8 %)[3]. Оскільки розміри тіньової економіки є різними у різних країнах, то й визначення масштабів тіньової діяльності залежить від особливостей функціонування економічної системи.

Статистичні дані також по-різному інтерпретуються представниками різних економічних шкіл. Так, багато неокласиків пояснюють зростання тіньової економіки посиленням втручання держави в економічне життя, а саме введенням обмежень на різні види господарської діяльності. Посиленням податкового тягаря, ускладненням і розповсюдженням державного регулювання, з яким, на їх думку, пов’язана корупція. Прихильники неокейнсианських переконань, а також прихильники марксистських і неомарксистських теорій, навпаки, пов’язують зростання тіньової економіки з послабленням в останні півтора-два десятиліття регулюючої ролі держави, зниженням активності національних інститутів і поступкою частини їх традиційних прав і функцій наднаціональним органам (наприклад, ЄС).

Здавалося б, глобалізація повинна об’єктивно підштовхувати менш розвинені суспільства до скорочення неформальних господарських відносин. Насправді в сучасній світовій економіці існують дві суперечливі тенденції: до маргіналізації країн і регіонів (що об’єктивно сприяє зростанню в них як неформальної, так і тіньової економіки)і до звуження сфери неформальних економічних відносин (хоча це пов’язано не стільки з об’єктивними, скільки з суб’єктивними чинниками – насамперед із зусиллями найбільших міжнародних інститутів і провідних світових держав, спрямованими на викорінення тіньового капіталообігу в світі й на звуження неформального сектора в країнах, що розвиваються). Зокрема, це заходи спрямовані на припинення руху незаконних капіталів, на забезпечення лібералізації й легалізації внутрішніх ринків країн, що розвиваються.

Визначити масштаби обігу тіньових і паралегальних капіталів у світі неможливо у зв’язку зі складністю отримання достовірних даних про обсяги капіталообігу в конкретних регіонах. Між країнами-учасницями ФАТФ домовлено, що дані для зіставлень і узагальнень будуть надаватися відповідно до їхніх внутрішніх стандартів і методик обліку. Відсутність уніфікованих стандартів обліку і оцінки міжнародного тіньового капіталообігу значно знижує ефективність заходів протидії цьому явищу.

Ряд членів ФАТФ пропонують оцінювати тіньовий капіталообіг через обсяги коштів, які «відмиваються», відповідно до повідомлень, зроблених фінансовими установами про підозрілі операції і залучені в ці операції грошові суми. Отримані в різних країнах дані варіюють від 45 млрд до 800 млрд дол. США[4]. Проте, очевидно, що цифри, отримані за використання такого підходу, фіксують лише верхні межі нелегального обігу грошей. Крім того, оскільки далеко не в усіх країнах фінансові організації зобов’язані повідомляти про підозрілі операції, така методика не може вважатися оптимальною.

Інший підхід оцінки розмірів легалізованих капіталів ґрунтується на даних про грошові кошти й інші активи, вилучені або конфісковані в результаті розслідування або за вироком суду. Проте така інформація не відтворює реальної картини «відмивання» грошей, оскільки висвітлює лише невелику частину сукупного обсягу незаконно отриманих прибутків.

Більш важливим у короткотерміновому аспекті може бути створення єдиної міждержавної аналітико-статистичної бази даних, що містить відомості про розглянуті судами справи, пов’язані з «відмиванням» грошей, що дозволило б у перспективі перейти до оцінки загального паралегального і тіньового обігу. Впровадження подібної практики значно активізувало б протидію «відмиванню» грошей.

По суті, головним правилом успішного трансферту тіньових капіталів завжди є максимальне наближення операцій із «відмивання» грошей до законних операцій. Тому використовувані конкретні прийоми – це варіанти, вживані у сфері законного бізнесу. В руках кримінальних елементів розрахунки за трансфертними цінами між філіалами транснаціональних корпорацій перетворюються на фіктивні рахунки-фактури, операції з нерухомістю між філіалами – в шахрайство, компенсаційний кредит – у самокредитування, торгівля акціями або опціонами на умовах хеджування або страхування – у взаємозалік, а компенсаційні залишки – в операції по так званих підпільних банківських схемах. Зовнішні відрізнити законний варіант від незаконного, неможливо, відмінності виявляються тільки тоді, коли та чи інша протиправна дія стає об’єктом особливої уваги компетентних органів.

Посилення тенденції до інституційного змішування операцій пояснюється трьома обставинами. Перше виявилося спочатку у зв’язку з розповсюдженням наркотиків, а в даний час все чіткіше простежується в інших сферах протиправної діяльності, й полягає в тому, що злочинні ділки перейшли від обслуговування кількох переважно не зв’язаних між собою регіональних ринків до обслуговування світового ринку[5]. Одночасно, мабуть, відбулися зміни в процесі самого «відмивання» грошей. Є підстави вважати, що замість старого нерегулярного механізму, який зазвичай був пов’язаний безпосередньо з однією або кількома злочинними особами чи групами осіб, практично виникла комплексна підпільна фінансова система, зв’язок якої із злочинним світом здійснюється через серію легальних операцій[6]. Відповідно до відомостей (очевидно, неповних), оприлюднених під час провадження конкретних судових справ, «відмиванням» грошей найчастіше займаються незалежні підрядчики, які однаково успішно легалізували гроші, отримані як від продажу наркотиків, так і за перевезення зброї в порушення встановленого ембарго, вміло допомагають здійснювати незаконні операції з цінними паперами на основі власної інформації або передають корпоративні хабарі.

Необхідно також враховувати, якщо у минулому, затримавши злочинну групу, можна було розкрити механізм «відмивання» грошей, то нині перед слідчими і правоохоронними органами стоять дві цілком різні задачі, розв’язання яких вимагає різної методології. Боротьба з транснаціональною злочинністю вимагає поліпшення обміну інформацією по конкретних правопорушниках, розширення можливостей для проведення міжнародних розслідувань і притягнення винних до суду. Це, як і раніше, належить переважно до сфери кримінального права. Для боротьби з «відмиванням» грошей потрібні дієві ефективні заходи, спрямовані не на окрему установу, а на підпільну банківську і фінансову систему, яка має тривалу історію і перебуває під захистом впливових ділових і політичних кіл. Переважно це жорсткі заходи, які в певних правових системах розглядаються як пряма загроза самому суверенітету країни. Тому, вимагаючи вжити таких заходів, необхідно всебічно враховувати історичні й практичні особливості економічної політики кожної країни.

Друга обставина випливає з того, якщо раніше можна було порівняно легко розмежувати законні й незаконні аспекти економічної діяльності, оскільки вони існували в різному соціальному і економічному просторі, то сьогодні цього зробити неможливо. Підпільна діяльність – або явно злочинна, або просто неформальна – на багатьох рівнях переплітається з легальною. На «потогінних» виробництвах у промислово розвинутих країнах працюють іммігранти, що перебувають там нелегально, які, у свою чергу, можуть здійснювати контрабандний вивіз заборонених товарів або товарів, стосовно яких встановлено певні квоти. Такі виробництва можуть фінансуватися лихварями, які «відмивають» наркогроші й укладають угоди з транспортними компаніями, що належать злочинним «сім’ям», – і все це для того, щоб постачати свої товари в роздрібні магазини, обслуговуючи широкі верстви покупців.

У результаті таких та інших форм взаємодії легальних і тіньових структур виникає економічний комплекс, в якому не можна відділити чорне від білого, швидше – це палітра різних відтінків сірого кольору. Розмивання меж між ними породжує нові проблеми боротьби з «відмиванням» грошей. Якщо такий розподіл неможливий, якщо вся економіка насичена підприємцями, які не тільки обходять ті чи інші правила, а іноді й порушують їх, то тоді інші вважають можливим порушити і самі закони[7]. Більше того, чим активніше змішуватимуть законні й незаконні, формальні й неформальні, таємні й явні види діяльності, чим більшою буде плутанина з приводу походження коштів, тим важче буде виробити і вжити заходи з нейтралізації особливо тяжких злочинів, тим складніше буде ефективно використовувати повідомлення про підозрілі операції.

Третьою обставиною, що ускладнює зазначену проблему, є на перший погляд дрібна статистична формальність. Проте вона торкається суті сучасного розвитку економіки і безпосередньо впливає на проблему контролю за потоками незаконних грошових коштів. Хоча є винятки: економічний прогрес загалом асоціюється зі зростанням частки економічної активності, що припадає на надання послуг у збиток виробництву матеріальних товарів. За підвищення добробуту населення і розвитку країни в структурі ВВП відбувається зміщення від виробництва матеріальних товарів до надання послуг, що відкриває нові можливості для «відмивання» грошей, набутих злочинним шляхом.

Найкращим прикриттям тіньового виробництва є законна роздрібна торгівля, особливо якщо вона дозволяє регулярно одержувати значні готівкові суми. Чим вищою є частка послуг у ціні товарів, що продаються, тим вищою є можливість того, що за законними торговельними операціями приховуються прибутки, отримані злочинним шляхом. У разі надання послуг заплутати слід значно простіше, оскільки, на відміну від матеріального виробництва, у сфері обслуговування важко встановити чіткий взаємозв’язок між матеріальними витратами і ринковою вартістю послуг. Податкові органи знають, що приховати частину прибутків або занизити їх вартість простіше у сфері послуг, ніж у галузях, що виробляють матеріальні цінності. Також не важко із законно отриманими прибутками об’єднати незаконні надходження. При цьому слід керуватися простим правилом: за однаковості інших умов, чим вищою є частка послуг у матеріальних витратах на виробництво товарів, тим більшою є можливості використовувати фірми, що займаються законною підприємницькою діяльністю, для «відмивання» грошей.

З цього випливає ще один наслідок, потенційно небезпечний з погляду боротьби з «відмиванням» грошей. Побутує думка, що тіньовий сектор має справу головним чином з готівкою, а легальний – як з готівкою, так і з іншими фінансовими інструментами. Для оцінки розмірів і темпів зростання підпільної економіки часто користуються співвідношенням задіяних готівкових коштів і банківських інструментів. Проте, ця спрощена схема, можливо, вже застаріла. Якщо завдання полягає в тому, щоб приховати надходження грошей, отриманих злочинним шляхом, або приховати отриманий законний прибуток (частково або повністю), то використанню готівки можна протиставити обмежену альтернативу. Якщо завдання полягає в тім, щоб завуалювати канал надходження грошей, одержаних злочинним шляхом, то необхідно забезпечити не анонімність, а постійне алібі за рахунок відповідної підставної компанії, особливо у сфері послуг. У цьому випадку ніщо не перешкоджатиме використати чеки або кредитні картки для проведення операцій з контрабандними товарами і послугами. Даних щодо таких операцій недостатньо, проте складається враження, що, хоча готівкові кошти в цих операціях все ще домінують, використання чеків і кредитних карток неухильно зростає.

Змішування законних і незаконних операцій у сфері злочинної діяльності різних видів і рівнів, а також пошук відмінностей між звичайними і незаконними фінансовими операціями, між малозначними і серйозними злочинами мають два серйозні результати для боротьби з «відмиванням» грошей. Насамперед ставиться під сумнів ефективність можливого використання моделей штучного інтелекту й аналогічних інструментів, які полегшують обробку значного обсягу фінансових даних. У таких моделях навряд чи можна передбачити всі вишукані протиправні варіанти, способи і методи, які самі по собі є цілком законними, проте призначені для приховування грошових коштів, отриманих незаконним шляхом. Штучний інтелект не замінює людського. Тому постає питання про необхідність вимоги до традиційної звітності зробити більш жорсткими. Цілком можливо, такі вимоги дозволяють дещо поліпшити моніторинг грошових потоків уже після виявлення злочину за допомогою традиційних методів розслідування, але це також залежатиме від конкретних інституційних умов, існуючих у конкретній країні. Мабуть, у цьому випадку недоцільно переказувати значні суми обмежених ресурсів з фінансування застарілих і не таких вражаючих методів правоохоронної діяльності на фінансування моделей штучного інтелекту, що передбачають збір значного обсягу необробленої інформації та наявність сучасного устаткування.

Інший результат полягає в тому, що розмивання меж між законними і незаконними видами економічної діяльності разом із впровадженням протиправних компонентів дій у законну діяльність не тільки значно ускладнює відстежування і виявлення випадків «відмивання» грошей, а й робить такі заходи дуже дорогими. Цілком можливо, що потенційний регулятивний тягар, що лягає на плечі законних підприємців, і ступінь порушення законності операцій зростають пропорційно. Як правило, чим меншою є частка незаконних грошових коштів, які проходять через підставну фірму, тим респектабельніший вигляд має ця фірма і тим успішнішими будуть операції щодо «відмивання» грошей. Це означає, що уряду доведеться порівнювати вартість заходів із боротьби зі злочинністю з вигодою, яку він одержить у результаті. Зробити це, природно, вкрай складно. У деяких випадках витрати на організацію додаткового контролю можна відносно легко розрахувати, проте визначити вигоду від боротьби зі злочинністю в кількісному плані практично неможливо.

В умовах фінансової глобалізації швидко збільшується кількість країн, що розраховують в справі захисту на банківську таємницю. Клієнтів переконують у тому, що банк гарантує конфіденційність, а у разі розголошення співробітниками банку інформації, клієнти можуть вимагати відшкодування заподіяних збитків. Закони про банківську таємницю передбачають певні санкції щодо тих, хто не вміє берегти інформації про клієнтів та їхні операції. Без сумніву, банківська таємниця може бути ефективним засобом приховування коштів злочинного походження. Проте, перш ніж вдатися до повного засудження і видачі рекомендацій, необхідно розглянути ряд чинників, які ускладнюють дану справу. Спершу надзвичайно важливо зрозуміти, що банківська таємниця може мати різні форми, походження, функції та ступінь захисту.

Насамперед можуть існувати абсолютно анонімні рахунки, про яких ніхто в банку може і не підозрювати, якщо тільки самі клієнти не повідомлять, хто є їх власником. Проте сьогодні такі рахунки використовуються тільки в Австрії. Ними можна користуватися у певних межах з метою приховування надходжень від злочинної діяльності, оскільки перекази з цих рахунків не допускаються. На Австрію тиснуть, щоб примусити її змінити або скасувати такі рахунки.

Посередником між банком і клієнтом може бути адвокат. Тим самим можливо приховати особу клієнта, по-перше, на підставі закону про банківську таємницю і, по-друге, на підставі права самого адвоката не розголошувати дані про клієнта. Такий спосіб був типовим при відкритті рахунків типу «В» у Швейцарії, які сьогодні вже скасовано. За заборону таких рахунків, якщо вони десь ще існують, рішуче виступають всі країни.

Деякі рахунки захищаються як офіційними законодавчими актами про банківську таємницю, так і номінальним власником, який пов’язаний з реальним власником умовами цивільного контракту і довірою (або страхом). Такі рахунки відрізняються від рахунків типу «В», оскільки банк майже або зовсім не контролює діяльність номінальних власників. А оскільки право адвоката не розголошувати інформації про клієнта не оформлено, ніщо не стримує номінального власника від розголошення відомостей про істинного власника рахунку.

Рахунки можуть бути так закодовані, що лише вище керівництво банку знає, хто є справжнім їхнім власником. Такі рахунки особливо ефективні, якщо на підставі закону про банківську таємницю забороняється розголошувати інформацію навіть у тому випадку, якщо сам клієнт просить зняти завісу секретності. З суспільного погляду такі правила покликані захищати клієнтів від домагання і шантажу з боку органів державної влади і спецслужб, і, на перший погляд, цей аргумент є розумним. Проте важко відмовитися від думки, що реальне призначення таких правил полягає в тому, щоб надати конкретним банкам певні переваги у конкурентній боротьбі за залучення міжнародних потоків незаконних коштів. Іншими словами, йдеться про благополуччя не клієнта, а банку. У будь-якому разі влада має можливість визначити, чи проходить клієнт, який просить порушити банківську таємницю, по кримінальній справі, чи він піддається тиску з суто політичних мотивів, що примусило його погодитися на зняття секретності.

Використовуються і так звані кодовані рахунки, що також охороняються законом про банківську таємницю, але в цьому випадку клієнт (можливо, під тиском з боку правоохоронних органів) може звернутися до банку з проханням зняти секретність і повідомити необхідну інформацію. Ці рахунки менш небезпечні за визначенням.

Існують також рахунки, які охороняються законом про банківську таємницю, але для яких не існує додаткового коду секретності, що не допускає до відомостей нікого, окрім вищого керівництва банку. Такі більш стандартні форми рахунків мають давню історію, і на користь їх існування висувається багато аргументів. Проте так само переконливо лунають і аргументи проти. Особи, які намагаються приховати свої рахунки, можливо, приховують не свої політичні погляди або етнічне походження, а джерело і призначення свого багатства. Проте доцільно не забороняти повністю таку форму приховування грошей, оскільки будь-який банківський службовець має прямий доступ до особистих даних власника рахунку і якщо не застосовуються якісь особливі заходи секретності. Варто докласти зусиль до того, щоб примусити країни погодитися на загальні умови, за яких банківська таємниця є припустимою. Існує величезна різниця між прагненням зберегти в таємниці фінансовий стан тієї чи іншої компанії від комерційного конкурента і прагненням приховати походження банківських вкладів у разі кримінального розслідування.

Таким чином, положення про банківську таємницю викликає серйозні занепокоєння. Найгірше, що може бути, якщо одна країна посилює своє законодавство з метою отримати перевагу перед іншою країною, яка, поступившись економічному і політичному тиску на неї з боку більш сильного конкурента, ослабила своє законодавство у цій сфері. Водночас не слід і перебільшувати значення банківської таємниці, відкидати інші бар’єри, що перешкоджають виявленню, заморожуванню і конфіскації коштів злочинного походження. «Відмивання» грошей може відбуватися досить успішно і за відсутності банківської таємниці. Крім того, навіть якщо вдасться обійти або повністю усунути перешкоду у вигляді банківської таємниці при проведенні кримінальних розслідувань, залишається законодавство про корпоративну таємницю.

Банківська таємниця є перешкодою тільки в тому випадку, якщо слід уже привів до тієї чи іншої установи. Проте у багатьох країнах, навіть якщо в них діє закон про банківську таємницю, співробітникам правоохоронних органів надається доступ до відомостей, якщо вони займаються розслідуванням злочину. В цьому випадку небезпека полягає не в тому, що законодавство блокує потоки інформації, а в тому, що воно дає підозрюваним час переказати свої кошти до інших країн. Проблемою є не банківська таємниця як така, а можливий розрив у часі між виходом на відповідний рахунок і отриманням дозволу на проведення розслідування. Ця проблема може бути вирішена, якщо всі держави, в яких діє законодавство про банківську таємницю, погодять загальні принципи, за якими вони співпрацюватимуть у пошуках грошей злочинного походження і проведуть операцію по попередньому заморожуванню рахунків.

Питання про те, що робити з банківською таємницею, примушує задуматися над тим, чому відповідні закони такі популярні й продовжують множитися. Деякі країни тимчасового розташування коштів, що відплили, у тому числі розташовані в країнах і на території Карибського басейну, раніше мали численне економічно активне населення, зайняте у реальному секторі економіки. Коли ж ці сектори економіки занепали, довелося шукати нові джерела прибутків, які не залежали б від обмежених або часто відсутніх природних ресурсів. Значні можливості відкривав сектор фінансових послуг.

Але в цьому випадку виникає багато ускладнень. При загостренні конкуренції будь-яка країна тимчасового розташування коштів може понизити стандарти сумлінності, щоб не допустити масового відтоку клієнтури в інші банки. Цілком можливо, плата за контроль у добросовісній країні може погіршити його конкурентоспроможність. Тому такі країни змушені диверсифікувати свої послуги, щоб залучити і утримати клієнтів. До таких послуг відносять: банківську таємницю, швидку реєстрацію корпорацій, вільний валютний обмін тощо.

Складна і взаємозалежна система фінансових послуг ефективно захищатиме ще через побоювання, що компроміс по одному з її компонентів негативно позначиться на конкурентоспроможності такої країни загалом. Річ у тому, що більшість цих країн в жодному разі не намагаються залучити гроші, отримані від наркобізнесу, або будь-якого іншого виду активів, отриманих у результаті здійснення серйозних злочинів. Хоча плата за послуги, особливо враховуючи зростання конкуренції, часто мала і продовжує знижуватися, ці послуги можуть дати значні прибутки державам і приватним особам, оскільки є єдиним швидко зростаючим сектором ринку праці в цих країнах.

Часто критикують ділову активність країн тимчасового розташування коштів. І справді, вони можуть заподіяти значної шкоди, по-перше, з огляду сприяння ухиленню від податків і, по-друге, як зручне місце для «відмивання» грошей.

Проте потрібно виявити певне розуміння стосовно крихкості економіки таких країн і відсутності в них альтернативних ресурсів. У сфері контролю за наркотиками основні країни-споживачі виявляють готовність фінансувати програми з вивчення можливостей альтернативного розвитку для країн, в яких ці наркотики виробляються. У зв’язку з цим необхідним є розробка моделі економічного розвитку для таких країн, об’єднавши зусилля з діловими колами всього світу.

6.2. Методика розрахунку «втечі» тіньових і паралегальних капіталів

Розглядаючи методику оцінки «втечі» тіньових та паралегальних капіталів, необхідно насамперед звернути увагу на методи оцінки масштабів тіньової економіки. Потрібно враховувати, що її оцінка, яка, за визначенням, ухиляється від «обліку та контролю», сама по собі є досить складною проблемою. Оскільки розрахунки в тіньовій економіці здійснюються майже винятково готівкою, а в офіційній економіці – безготівковими грошима, – то хорошим індикатором динаміки тіньових операцій є зміна кількості готівкових грошей у обігу. Інший метод, який часто використовується на практиці, – це аналіз витрат електроенергії (електроенергія є таким виробничим ресурсом, який необхідний при багатьох видах прихованого виробництва, але при цьому приховати його витрату майже неможливо). Зауважимо, що обидва методи не можуть охопити багатьох видів тіньової діяльності й дають занижені оцінки.

У країнах з перехідною економікою проблема оцінки масштабів діяльності тіньової економіки сьогодні є актуальною хоча б тому, що обсяги її досягли таких масштабів, що її недооцінка чи неврахування спричинюють значні помилки у визначенні макроекономічних показників, економічних і фінансових пропорцій, а також хибну економічну політику загалом. Тому методологічні та методичні підходи до оцінки обсягів тіньової економіки та пропозицій щодо її істотного скорочення набувають особливої актуальності.

У сучасній практиці існують кілька підходів до оцінки масштабів тіньової економіки, основні з них можна поділити на дві групи: мікрометоди (прямі методи) і макрометоди[8] (У Додатку VI-Б основні методи оцінки тіньової економіки наведено схематично).

До мікрометодів відносять:

1. Аналіз записів у податкових книгах, який полягає у вивченні документації щодо обліку осіб, що ухилилися від сплати податків.

2. Опитування населення та експертів щодо участі у неформальній економічній діяльності, про оплату неофіційних послуг і таке інше.

3. Метод товарних потоків, коли вивчається шлях товарів і послуг від виробника до споживача, а також порівнюються дані щодо ресурсів товарів і послуг та їх використання.

До макрометодів відносять:

1. Метод, заснований на виявленні розбіжностей різних статистичних баз даних (порівняння доходів, розрахованих різними способами; порівняння зареєстрованих доходів і видатків).

2. Метод вимірювання масштабів тіньової економіки за показником зайнятості, котрий заснований на припущенні, що зниження офіційного сектору економіки зумовлене переміщенням трудових ресурсів у неофіційний, тобто тіньовий, сектор економіки.

3. Монетарні (грошові) методи – аналіз попиту на готівку, дослідження питомої ваги позабанківського обігу готівки, аналіз та вивчення обсягів грошових операцій та угод.

4. Структурний метод базується на підрахунку розмірів тіньової економіки в різних сферах виробництва з подальшим зведенням показників та виявленні частки тіньової економіки у валовому національному продукті.

5. Метод м’якого моделювання заснований на врахуванні й співставленні таких факторів, як рівень оподаткування; етика стосовно сплати податків і рівень державного регулювання (кількість зайнятих в адмінслужбах у відсотках до загальної зайнятості); рівень зайнятості (кількість працюючих у відсотках до чисельності всього населення); тривалість робочого тижня; кількість іноземних робітників (у відсотках до загальної кількості зайнятих).

Отже, макрометодами називають методи непрямих оцінок, що ґрунтуються на даних, отриманих з різних джерел, які підлягають порівняльному аналізу Макрометоди також вміщують інформацію про різні явища, що зумовлюють тіньову економіку, і які поширюються на весь досліджуваний об’єкт.

Вибір методу залежить від кожної конкретної ситуації. За умови відсутності статистичного матеріалу краще комбінувати кілька методів. Застосування кожного з наведених методів має свої переваги і недоліки. До переваг мікрометодів належать можливість уникнути ускладнення від агрегування (зведення) досліджуваних показників. З недоліків мікрометодів можна зазначити суб’єктивну оцінку діяльності досліджуваного економічного суб’єкта і складність отримання інформації про нього. Перевагою мікрометодів є можливість отримати вірогідніші дані про масштаби тіньової економіки шляхом порівняльного аналізу отриманої інформації про окремі фактори чи явища. Така інформація дає уявлення про відносні масштаби та тенденції поширення тіньової діяльності у межах певної групи досліджуваного предмета, яке потім можна екстраполювати на весь досліджуваний об’єкт. До недоліків мікрометодів відносять агрегування показників, що дає завищені результати, а також вплив на них інших факторів, які не мають жодного відношення до тіньової економіки, наприклад, демографічної ситуації в країні.

Для країн з перехідною економікою, зокрема для України, вітчизняні дослідники В. Борoдюк, О. Турчинов, Т. Приходько запропонували використовувати як змінну, відносно якої припускається, що вона пов’язана зі зміною фактичного ВВП, – обсяги споживання електроенергії[9].

Але, вказаний метод має певні недоліки. Як правило, в результаті його використання акцентується на якійсь певній особливості даної господарської системи. Проте результати оцінки тіньової економіки (її частка у ВВП) можуть істотно відрізнятися. Так, методи, засновані на обліку реального споживання електроенергії, з різним ступенем точності відтворюють масштаби тіньового виробництва в країнах з різним рівнем енергоспоживання (наприклад, в Швейцарії й Сомалі). Тому великі дослідні центри, міжнародні організації зазвичай використовують не один, а одночасно кілька методів, що доповнюють один одного і які дають більш об’єктивну оцінку.

Крім зазначених методів українські економісти В. Борoдюк, О. Турчинов, Т. Приходько запропонували використовувати експрес-метод, розроблений Інститутом Росії НАН України, який враховує вплив різних детермінантів або індикаторів тіньової економіки на зміни її відносних розмірів[10]. Це дозволило отримати близькі за показниками результати. Так, обсяг тіньової економіки у р., розрахований за методом обсягу споживання електроенергії та експрес-методом, становив відповідно 40,5 % та 43,6 % від реального ВВП. Отже, близькість результатів, на думку авторів, дає підстави вважати їх досить вірогідними[11].

Класичним прикладом такого методу можна назвати дослідження масштабів тіньової економіки, здійснене МВФ в Китаї, коли як індикатор зростання економіки було прийнято показник споживання електроенергії. Це зумовлено тим, що у розвинених країнах світу споживання електроенергії справді пов’язане з виробництвом реального ВВП. Отже, цей показник можна використати і в нашій країні, оскільки на основі даних про споживання електроенергії можна зробити висновок про загальні тенденції розвитку неформальної економіки. Водночас, на нашу думку, в Україні за умов структури виробництва, яка швидко змінюється, з появою дедалі нових видів виробництва, а також зі зміною тарифів на електроенергію, показник її споживання не може дати вірогідної оцінки масштабів тіньової економіки, оскільки може застосовуватися лише у сфері виробництва і при цьому не враховується споживання інших енергетичних ресурсів. Тому доцільно застосовувати комбінований показник споживання електроенергії та експрес-метод. У разі застосування експрес-методу враховується також сфера послуг, визначається об’єкт дослідження, місце та час його проведення. Як правило, дослідження здійснюється шляхом опитування. Вважається, що цей метод дає досить надійні результати. До його недоліків можна віднести складність збирання даних, а також викривлення отриманої інформації через некоректність певних питань. Наприклад, відповідаючи на запитання про доходи, продавці схильні занижувати їх обсяг тощо.

У західних економістів найбільш популярними є макроекономічні методи. Найчастіше вони користуються монетарним методом оцінки масштабів тіньової економіки. Цей метод побудований на тому, що за нормальних економічних умов між обсягом грошової маси, що перебуває в обігу, та реальним ВВП, за сталої швидкості обігу грошей, існує певна залежність. Зазначений метод припускає, що всі розрахункові операції між економічними суб’єктами тіньової економіки відбуваються за рахунок готівки, а в офіційній економіці, як правило, – через банківські рахунки. Тому для оцінки змін, що відбуваються в неформальній економіці, можна використовувати співвідношення між збільшенням кількості грошей в обігу та загальним обсягом короткотермінових вкладів економічних суб’єктів на банківських рахунках. Крім цього, за застосування монетарного методу використовують такі додаткові припущення: швидкість обігу грошей приблизно однакова в офіційній та тіньовій економіці, відносна частка готівки коливається відповідно до змін доходів, податків, відсоткових ставок або функціонування тіньової економіки. Тобто тіньова економіка подається як неврахований чинник.

Модифікаціями монетарного методу є методи П. Гутмана та М. Беднарського, Р. Кокосинського, Дж. Стопури. За методом П. Гутмана використовуються певні припущення, такі як: 1) у базовому періоді співвідношення між готівкою та безготівковими коштами було «нормальним», тобто тіньової економіки не існувало; 2) надлишок готівки, порівняно з базовим періодом, пояснюється існуванням тіньової економіки, 3) швидкість обігу грошей (ВВП/М2) однакова в офіційній і тіньовій економіці. За методом М. Беднарського, Р. Кокосинського, Дж. Стопури, обсяги тіньової економіки представлено у вигляді різниці між фактичним обсягом використовуваної грошової маси та загальним обсягом роздрібного товарообігу й платних послуг[12].

Макроекономічні методи використовуються ширше, можливо, тому, що мікроекономічні методи потребують додаткового залучення спеціалістів у галузі соціології, психології та ін. У розвинених країнах, таких як США, з мікрометодів широко використовувався монетарний метод. Певні підрахунки за цим методом проводилися також і в країнах з перехідною економікою, зокрема, в Угорщині та Білорусі. Як показує аналіз білоруської дослідниці Н. Бокун, існує значна розбіжність у масштабах тіньової економіки щодо ВВП (від 10 % до 55 % щодо ВВП) залежно від використовуваних модифікацій цього методу[13]. За відносності показників цього методу простежується тенденція до зростання масштабів тіньової економіки. Отже, там зазначені показники не дали прийнятних результатів, тому що для перехідної економіки характерними є такі чинники, як приватизація, високі темпи інфляції тощо, які не входять до зазначеної методики. Тому міжнародні організації пропонують не використовувати цей метод у країнах з перехідною економікою, а вже отримані результати розглядати як експериментальні.

Поширеним є також балансовий метод, який ґрунтується на порівнянні між собою таких взаємопов’язаних показників, як доходи і витрати, кількість ресурсів та їх використання. Якість результатів за такого методу залежить від числа кількості взаємопов’язаних показників, що зіставляються. Наприклад, цей метод можна використовувати за такою схемою: легальні дані про отриманий домогосподарствами доход порівнюють з даними про використанням коштів цього доходу. Як правило, витрати перевищують отриманий доход. Різниця і становитиме нелегальний доход. Отже, за цим методом можна розраховувати показники отриманої нелегальної заробітної плати, вартості посередницьких послуг тощо.

До балансового методу належить також метод товарних потоків. Його суть полягає в дослідженні руху вартостей окремих важливих продуктів або товарних потоків від виробника до споживача. Іншими словами, визначається різниця між створеною вартістю товарів (або їх груп) та отриманою споживачем. Цей метод широко застосовується в Данії, а також у Росії. В Україні він може бути використаний як баланс продажів алкогольної продукції. Важливо зазначити, що отримані за цим методом натуральні показники (кількість продукції) та вартісні дуже відрізняються. Така різниця й буде показником для визначення масштабів тіньової економіки.

До балансового методу відносять також метод розходжень, який засновано на порівнянні даних про товари та послуги, отримані з двох або більше різних джерел. Розходження мають місце між офіційними та неофіційними даними про товарообіг порівняно з споживчими витратами. У разі врахування офіційних даних про товарообіг оцінка тіньової діяльності буде завищеною на величину, котра дорівнюватиме перевищенню споживчих витрат. Якщо ж неофіційні дані про товарообіг не враховано, оцінка тіньової діяльності буде заниженою на величину обігу, що здійснюється на неорганізованому ринку. Реальна величина тіньового товарообігу перебуватиме у межах між зазначеними даними.

До непрямих методів оцінки масштабів тіньової економіки можна віднести використання даних обстеження зайнятості, кількості зайнятих з постійним додатковим доходом (адвокати, лікарі, репетитори тощо). За цим методом, який базується на інформації з різних джерел про окремі факти або явища, при порівнянні даних можна отримати певне уявлення про відносні масштаби та тенденції їх поширення в межах певної досліджуваної групи. Потім ці дані можна поширити на всю сукупність досліджуваних одиниць або явищ.

Взагалі, вивчення тіньової економіки можна розглядати як один з розділів економічної компаративістики, оскільки розуміння природи і значення тіньової економіки неможливе без порівняння її особливостей і масштабів у різних країнах і в різні періоди часу. Проте, ускладнює такі дослідження несформована порівняльна і репрезентативна статистична база по різних країнах за певні періоди. Як наслідок, дослідження застарілий цифровий матеріал п’яти-семилітньої давності. Так, у робочому документі МБРР з цього питання наводяться дані 1995-1996 рр., а таблиці по поширеності тіньової економіки у 56 країнах світу – 1993-1994 рр. Подібні розробки, як правило, містять вражаючі порівняльні оцінки тіньової економіки в різних групах країн сучасного світу – розвинених, тих, що розвиваються і країн з перехідною економікою. До мінусів подібних розробок потрібно віднести те, що їх автори під час складання таблиць часто не розрізняють тіньову, неформальну, паралельну й інші типи економіки, а орієнтуються на кількісну оцінку явища на базі ряду злагоджених і загальноприйнятих статистичних методів розрахунку.

Унаочнення розбіжностей під час оцінки масштабів тіньової економіки, отриманих з використанням дев’яти різних методів, дає табл. 6.2. У таблиці оцінюються масштаби тіньової економіки в п’яти індустріальних країнах, що володіють налагодженими системами національної статистики[14] (див. також таблицю VI-A.2 Додатку VI-A).

Таблиця 6.2

Можливі методи оцінки тіньової економіки (1970-1990 рр.)

Метод оцінки	Середня оцінка тіньової економіки в Канаді, Німеччині, Великобританії, Італії, США, % до ВВП
Виявлення розбіжностей між фактичними і офіційно врахованими трудовими ресурсами (discrepancy between actual and official labour force)	24,4
Аналіз об’єму операцій (transactions approach – Е. Фейг)	21,9
Аналіз співвідношення готівкових грошей і вкладів (cash-deposit ration – П. Гутманн)	15,5
Облік затрат електроенергії (physical input electricity approach)	12,7
Аналіз попиту на гроші (currency demand approach)	8,9
Моделювання (model approach – Б. Фрей)	7,9
Виявлення розбіжностей між видатками та прибутками (discrepancy between expenditure and income)	6,4
Аналіз записів податкових книг (tax auditing)	6,1
Вибіркові обстеження (survey method)	3,1

Джерело: Schneider F., Enste D. Increasing Shadow Economies All Over the World – Fiction or Reality? A Survey of Global Evidence of their Size and of their Impact from 1970 to 1995. (www.economics.uni-linz.ac.at/Members/Schneider/EnstSchn98.html)

Говорячи про відтік паралегальних і тіньових капіталів, на нашу думку, доцільніше використовувати термін «втеча капіталу», тому що це дуже близькі категорії і можуть відрізнятися тільки методом підрахунку. Існують кілька тлумачень поняття «втеча капіталу». Вони досить істотно відрізняються один від одного, що, природно, призводить до відмінностей у кількісній оцінці цього явища. Можна говорити про розширене чи більш вузьке тлумачення «втечі капіталу» як економічної реальності. Ряд учених відносять до капіталу, що «втік», фінансові ресурси, які залишили країну винятково нелегальним шляхом[15]. На думку інших – це зарубіжні активи, прибуток за яких не відтворюється по статті «рух капіталу» платіжного балансу. Деякі дослідники кваліфікують як «втечу» фактично будь-який відтік з країни приватних фінансових ресурсів[16]. Провідний експерт МБРР С. Ібі Аджаї справедливо зазначає, що чимало економістів називають відтоком капіталу з розвинених країн зарубіжними інвестиціями, але це саме економічне явище іменується «втечею капіталу», коли місцем походження капіталу є країна, що розвивається[17].

Оцінювати «втечу капіталу» намагаються на основі даних платіжного балансу. Така оцінка має опосередкований характер, оскільки не можна ототожнювати дані платіжного балансу з прямими показниками «втечі капіталу». Водночас агрегована оцінка, отримана на основі даних платіжного балансу, може розглядатися як найбільш доказова, оскільки її формування засноване на жорсткій статистичній базі.

Таблиця 6.3

Динаміка масштабів «втечі капіталу» в деяких країнах

з перехідною економікою, млн дол. США

Країни	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998
Країни Центральної та Східної Європи
Болгарія	15	18	72	143,8	-105,3	256,4	-299,2
Угорщина	2	724	209	789	976	-307	-285
Польща	-181	219	-98	-564	321	1309	-520
Румунія	-12	152	91	456	359	1062	193
Словаччина	–	183	398	144	162	280	-333
Чехія	–	71	-243	596	-901	730	288
Хорватія	–	-500,6	-527,5	496,9	-946,1	173,7	-0,9
Країни колишнього Радянського Союзу
Азербайджан	–	–	–	59,7	23,6	-27,0	-20,1
Білорусь	–	3,4	-41,6	168,6	-178,1	53,0	172,3
Грузія	–	–	–	–	–	136,0	-170,5
Казахстан	–	–	–	-270,1	-780,0	-1114,1	-1078,4
Латвія	-44	-186	-508	-653	-46	87	97
Литва	–	-7,4	-46,9	287,2	66,7	195,8	282,9
Молдова	–	–	-115,3	-18,4	15,5	-7,9	-22,8
Росія	–	–	-438	-7967	-4898	-8808	-9808
Україна	–	–	423	248	259	-781	-818
Естонія	-4,4	-45,9	17,2	8,7	-35,6	-25,1	5,9

Країни	1999	2000	2001	2002	2003	2004		І півріччя 2005
Країни Центральної та Східної Європи
Болгарія	29,9	34,5	694,7	-208,3	349,9		713,7	-
Угорщина	-389	-174	29	145	245		-1461	-301
Польща	2126	350	1699	-1514	2301		1956	456
Румунія	794	125	731	-856	-289		1146	508
Словаччина	-14	51	–	298	27		–	-
Чехія	27	-296	499	266	251		-712	484
Хорватія	-1027,5	-684,6	-209,3	-705,4	-1399,8		-981,5	-244,1
Країни колишнього Радянського Союзу
Азербайджан	42,4	–	-0,9	-87,4	-111,8	-49,9		-26,0
Білорусь	-246,3	254,2	-5,4	-126,9	41,4	306,7		88,5
Грузія	55,7	187,4	34,9	-6,0	-16,8	1,6		-11,7
Казахстан	-641,6	-812,7	-654,5	320,2	-952,5	-1116,0		-770,0
Латвія	38	-90	2	-74	23	69		49
Литва	-42,2	128,3	153,6	78,5	181,2	191,8		130,9
Молдова	-3,8	-9,8	13,1	-19,9	76,5	121,3		45,5
Росія	-8555	-9158	-9350	-6502	-8228	-8366		-4129
Україна	-953	-148	-221	-895	-965	-54		-8
Естонія	-5,5	12,2	22,3	15,3	-36,7	-81,5		62,0

Закінчення таблиці 6.3

Джерело: 1992-1994 р.– International financial statistics, 1998 р. № 12; 1997 р. – International financial statistics, 2004 р. № 12; 1998-2003 рр. – International financial statistics, 2005 р. № 08; 2004-2005 рр. – International financial statistics, 2006 р. № 02.

У якості нижньої планки «втечі капіталу» може бути використаний рівень статті «чисті помилки та упущення». Ряд вітчизняних фахівців також пропонують оцінювати «втечу капіталу» по статті «помилки та упущення» платіжного балансу[18]. При цьому показником «втечі» буде від’ємний показник цієї статті. Дані цієї статті у період 1992-2004 рр. у деяких країнах з перехідною економікою наведено у табл. 6.3.

Аналіз даних цієї статті у період 1992-2004 рр. дозволив визначити ряд країн, у яких спостерігається постійне негативне та позитивне сальдо.

Так, досвід країн, де реформи відбувалися більш успішно (Угорщина, Словаччина, Чехія та Литва) свідчить, що «втеча капіталу» із цієї групи країн мала місце на початку перетворень, а після закріплення результатів реформ та відновлення зростання виробництва – зупинилася, з 2000-2001 рр. уже зафіксовано приплив коштів у країни цієї групи. В іншій групі країн (Хорватія, Казахстан, Росія і Україна) спостерігається тенденція до нарощування негативного сальдо, тобто має місце явище відтоку капіталу у нелегальній формі.

При цьому, є підстави вважати, що реальна оцінка масштабів «втечі капіталу» значно перевищує дані вказаної статті платіжного балансу. Для визначення верхньої планки використовують різні методи оцінки масштабів «втечі капіталів». Так, Дж. Каддінгтон пропонує оцінювати «втечу капіталів» на основі даних статті «чисті помилки і упущення» та «рух приватного капіталу»[19]. Дехто фіксує виключно рух так званих «гарячих грошей» (див. Додаток VI-B). Інші дефініції (С. Ербе[20], Світовий банк[21], «Морган Гаранті»[22]) засновані на складанні окремих статей платіжного балансу.

Прихильники інтерпретації Дж. Каддінгтона розуміють феномен «втечі капіталу» досить вузько, пов’язуючи його з відтоком приватних короткострокових капіталів спекулятивного характеру. Інші (зокрема експерти Світового Банку) підходять до проблеми ширше, застосовуючи термін «втеча» до ситуації масового відтоку приватних капіталів будь-якого характеру і будь-якої тривалості[23]. Багато дослідників (наприклад, М. Деплер і М. Уїльямсон з МВФ) акцентують увагу на проблемі ризику країни, розглядаючи «втечу капіталу» як процес переміщення ресурсів в інвалютні фінансові активи (у тому числі безпосередньо за межі країни) у зв’язку з наростанням економічної чи політичної нестабільності в даній країні та/або побоюваннями знецінення національної валюти[24]. Варіантом такого трактування, що відтворює характер відтоку капіталів з латиноамериканських країн у 80-ті роки XX ст., стало ототожнення «втечі капіталу» з масовим легальним розпродажем національних активів (акцій, облігацій і т.п.) або з масовим вилученням вкладів з рахунків місцевих банків з метою конвертації у більш тверду валюту для подальшої рекапіталізації.

Паралельно з подібними інтерпретаціями даного явища, які мають переважно на якісні характеристики, існує й альтернативний, так званий вимірювальний підхід, що ідентифікує «втечу капіталу» на основі кількісної оцінки його наслідків. Автор цього підходу, експерт МВФ М. Дулі, відносить до капіталів, що «втекли», ту частину зовнішніх фінансових зобов’язань країни «яка не пов’язана з мотивом диверсифікації активів і не приносить країні статистично реєстрованого інвалютного прибутку на відміну від «нормального» відтоку капіталів»[25]. Ознакою їх «втечі» при цьому вважається зниження фінансово-інвестиційного потенціалу країни, зовнішнього боргу та/або реалізації національних інвестиційних програм[26].

Загалом різні підходи до оцінки відтоку капіталів залежно від дефініцій можна згрупувати за такими ознаками.

1. Загальний метод – «втеча капіталу» оцінюється за сумою приросту іноземних активів резидентів (крім офіційних резервів) та за статтею «помилки та упущення» у платіжному балансі.

2. За залишковим підходом будь-який вивіз приватного капіталу потрібно розглядати як «втечу». Цей підхід (метод оцінки) передбачає порівняння джерел капіталу (тобто чистого приросту зовнішньої заборгованості й чистого приросту іноземних капіталовкладень) з характером його використання (тобто дефіцитом платіжного балансу і змінами в іноземних резервах за рік).

Такі розрахунки можуть бути виражені формулою[27]:

DЗБ + DІІ = ДПБ + DІР, (6.1)

де: D – зміна, ЗБ – величина зовнішньої заборгованості, ІІ – приток іноземних інвестицій, ДПБ – дефіцит платіжного балансу, ІР – іноземні резерви. Коли показники лівої сторони формули перевищують показники правої сторони, то йдеться про «втечу капіталу», яка, у свою чергу, може бути обчислена урівнянні:

ВК = DЗБ + DІІ– ДПБ – DІР, (6.2)

де ВК – «втеча капіталу».

Подібний залишковий метод з невеликими модифікаціями використовується уже згаданими С. Ербе, Світовим Банком «Морган гаранті». У публікаціях провідних міжнародних фінансових інститутів такий метод називають непрямим, оскільки він ґрунтується на презумпції невірогідності національної статистики платіжних балансів.

3. М. Дулі використовує інший підхід. За його визначенням «втеча капіталу» – спроба вивести активи з-під контролю національної держави. Це означає протиправний переказ за кордон, який виключає всі легальні види відтоку капіталу. Якщо розвинути це визначення, то така дефініція означатиме відтік капіталу, вкладення якого не дають прибутку країні, або неможливість зареєструвати виплати прибутку. Базисне посилання таких розрахунків таке саме, що і за залишкового методу. Проте, на думку М. Дулі, необхідно зробити поправку на «чисті помилки і упущення» і на різницю в даних міжнародної статистики (World Bank data), що стосуються змін у залишку зовнішньої заборгованості й платежах по боргу або відображених у платіжному балансі країни. Із загальної суми відтоку капіталу потрібно відняти всі зареєстровані виплати прибутку. Оскільки повну і достовірну інформацію про взаємозв'язок між відтоком капіталів і величиною виплачуваного прибутку отримати неможливо, М. Дулі вводить розрахункові величини, що характеризують обсяг зовнішніх активів, який, на його думку, міг би забезпечити середньостатистичний рівень прибутків. Для цього він використовує усереднені відсоткові ставки, сталі на світових ринках на даний момент. Різниця між обсягом вивезеного капіталу і розрахованою таким чином величиною зовнішніх активів, на його думку, і визначає капітал, що «втік». Потрібно визнати, що для України такий підхід є найбільш оптимальним, і практичне його застосування надзвичайно ускладнене як через приблизність та суперечність відповідних статистичних даних, так і внаслідок не зовсім прозорих транскордонних трансфертів самих державних структур.
Крім того, запропоновані розрахункові величини можуть досить істотно
відхилятися від реальних значень при вивозі українського капіталу через ті чи інші зарубіжні структури[28].

Таким чином, методику М. Дулі можна вважати вельми ефективною лише при підрахунку середньосвітових показників або оцінці вивозу капіталу по групах країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою, але іноді вона залишається достатньо приблизною з урахуванням специфіки окремих держав. Головне, що привертає увагу в методиці М. Дулі – це майже повний збіг його вимірювань з категорією відтоку тіньового капіталу, яка цікавить нас.

4. Ще один підхід до визначення вивозу капіталу, що заслуговує особливої уваги і який отримав назву «метод гарячих грошей», втілюють Дж. Каддінгтон і С. і К. Кеткарі (іноді його називають методом ретельного аналізу). Їх концепція ґрунтується на тому, що «втеча капіталу» є реакцією на короткострокові зміни умов на внутрішньому і міжнародному фінансових ринках. Таким чином вони обмежують «втечу капіталу» сумою відтоку приватних короткострокових капіталів і статтею «чисті помилки і упущення»[29]. Деякі дослідники іноді включають у короткострокові вкладення і портфельні інвестиції.

У цьому випадку «втечу капіталу» можна зобразити формулою[30]:

ВК = ВКК + ПУ, (6.3)

де: ВКК – відтік короткострокових капіталів, ПУ – «помилки і упущення».

Облік «чистих помилок і упущень» дозволяє ввести поправку на незареєстроване переміщення капіталу через кордон.

При цьому, відзначимо, що у 1993 р. вийшло 5-те видання рекомендацій МВФ по складанню платіжного балансу, згідно з яким не враховується терміновість всіх типів активів за винятком прямих і портфельних інвестицій та похідних інструментів. Отже, вирахувати повну величину короткострокового капіталу стало практично неможливо.

5. Метод, що враховує борг приватного сектора – оцінка ведеться, виходячи зі збільшення зовнішнього боргу за рахунок переказів банків і небанківських установ, і корегується по статті «помилки та упущення» в платіжному балансі;

6. Обхідний метод – «втеча капіталу» дорівнює долі іноземних активів резидентів, що не декларуються для обкладання податком.

7. Російські фахівці пропонують інші методики визначення «втечі капіталу». Так, професор Фінансової академії при уряді РФ Л. Красавіна вважає, що це явище потрібно розглядати як прискорений відтік великих обсягів капіталу, що вивозяться по легальних і нелегальних каналах на різні терміни і з різноманітними цілями[31].

8. Широко відома методика розрахунку одного з провідних фахівців з даної проблематики А. Булатова, який оперує поняттям відтоку капіталу у «вузькому» і «широкому» значенні. Вирішуючи прикладну задачу визначення відтоку приватного капіталу з Росії, він запропонував методику підбиття статей платіжного балансу. За його версією, за 1992-1999 рр. відтік приватного капіталу з Росії становив за «вузьким» визначенням (недонадходження експортної виручки плюс ненадходження товарів і послуг у рахунок переказів по імпортних контрактах плюс «чисті помилки і упущення») 115 млрд дол. США, а за «широким» визначенням (додаються капітальні трансферти, портфельні інвестиції плюс позики, надані торгові кредити і аванси, плюс залишки на поточних рахунках і депозити, готівкова іноземна валюта) – всього близько 180 млрд. дол. США. З урахуванням контрабанди, розміри якої за ці роки склали від 15 млрд до 40 млрд дол. США, виток капіталу становив: за «вузьким» визначенням – близько 130 млрд дол. США, а за «широким» – близько 220 млрд дол. США[32].

Для дослідження феномена відтоку тіньового капіталу надзвичайно важливо висвітлити і розглянути його детермінанти. Це можна зробити за допомогою регресійного аналізу. Зрозуміло, що детермінанти по групах країн можуть (і повинні) відрізнятися від країнових, оскільки в кожній державі складаються специфічні економічні, соціальні й політичні умови і причини відтоку капіталів.

За різними оцінками фахівців, за межами України перебуває від кількох до 10-30 млрд дол. США, протизаконно вивезених з країни[33]. Точну оцінку «втечі капіталу» назвати дуже складно ще й тому, що відплив коштів відбувається в різних формах і за різними схемами, які не завжди враховує офіційна статистика (неповернення експортної виручки, не отриманий імпорт на основі попередньої оплати; завищення у разі експорту та заниження у разі імпорту цін контрактів; завищення штрафних санкцій, які українська фірма має платити у випадку невиконання контракту; видача фіктивних кредитів і авансів та інші). При вивченні «втечі капіталу» як явища вважаємо за доцільне залежно від конкретних умов тієї або іншої країни і питомої ваги тих чи інших причин переміщення капіталів за кордон орієнтуватися на ту методику підрахунку, яка більшою мірою відтворює національну специфіку причинно-наслідкових зв’язків.

Проте, на нашу думку, особливої уваги заслуговує методика розрахунку одного з провідних російських фахівців з даної проблематики А. Булатова. Йому належить теоретичне обґрунтування концептуального розподілу «втечі капіталу» з Росії за «широким» та «вузьким» визначенням. А. Булатов відзначає, що це явище вельми багатопланове і відбувається як в легальній, так і нелегальній формі. При цьому часто неможливо виділити «втечу капіталу», наприклад, у разі його вивозу до країн і територій з низьким оподаткуванням. За «вузьким» визначенням А. Булатова «втеча капіталу» – це нелегальний вивіз його з країни. В Росії «втеча капіталу» здійснюється різними способами, які враховуються насамперед у таких статтях платіжного балансу, як «своєчасне неотримання експортної виручки», «ненадходження товарів і послуг на рахунок переказів грошових коштів по імпортних контрактах», а також у підсумковій статті платіжного балансу «чисті помилки і упущення». Сюди б доцільно було віднести і контрабандний експорт, який, імовірно, становить 2-5 млрд дол. США на рік. Але це складно, оскільки відсутні щорічні оцінки такої контрабанди.

Виходячи з «широкого» визначення, «втечу капіталу» можна трактувати як такий вивіз капіталу з країни, який суперечить її національним інтересам, або як акумуляцію приватним сектором іноземних нетто-активів, тоді як держава вважає необхідним накопичувати нетто-зобов’язання і скорочувати свої нетто-активи. Тому «широке» визначення виводиться А. Булатовим перш за все із суперечності між інвестиційними інтересами окремих фірм і інвестиційними цілями країни. В Росії, з її браком інвестицій, до «широкого» визначення явища потрібно віднести не лише нелегальний вивіз капіталу, а й частину легального вивозу, насамперед такі статті платіжного балансу, як «капітальні трансферти», «портфельні інвестиції», «позики, надані банківському сектору і сектору нефінансових підприємств», «залишки на поточних рахунках і депозити», «готівкову іноземну валюту».

А. Булатов одним із перших застосував «широкий» і «вузький» підходи до оцінки платіжного балансу Росії (за 1997 р., коли «втеча капіталу», за оцінкою, досягла піку). У платіжному балансі весь вивіз капіталу (як легальний, так і нелегальний) відтворено у таких розділах і статтях, як «рахунок операцій з капіталом (капітальні трансферти емігрантів)», «фінансовий рахунок (окрім резервних активів)», «чисті помилки і упущення». Сума по них дає приблизні розміри ввезення і вивозу капіталу з Росії. «Приблизними» їх потрібно назвати насамперед тому, що, за оцінками експертів, не менше половини «чистих помилок і упущень» складається з незареєстрованого вивозу капіталу (табл. 6.4).

Таблиця 6.4

Увезення та вивезення капіталу з Росії в 1997 р.

(за даними платіжного балансу в аналітичному представленні, млн дол. США)

Рахунок операцій з капіталом
Капітальні трансферти (мігрантів)
Ввезення	2137
Вивезення	-2934
Фінансовий рахунок (окрім резервних активів)
Ввезення	43813
Вивезення	-37314
Чисті помилки і упущення	-7815
Ввезення капіталу, всього (1+3)	45950
Вивезення капіталу, всього (2+4+5)	-48063

Джерело: Булатов А. С. Параметры и оценка масштабов утечки капитала из России // Деньги и кредит. – 1999. – № 12. – С. 68-72. – C. 69-70.

Таблиця 6.5

Вивезення капіталу з Росії у 1997 р., включаючи його «втечу»,

визначену за «вузьким» та «широким» визначенням

(за даними платіжного балансу в аналітичному представленні, млн дол.)

Вивіз капіталу, всього	-48063
У тому числі:
1 Неотримання експортної виручки	-4590
2. Ненадходження товарів і послуг на рахунок переказів грошових коштів по імпортних контрактах	-6868
3. Чисті помилки і упущення	-7815
Разом: «втеча капіталу» по «вузькому» визначенню (1+2+3)	-19273
4. Капітальні трансферти (емігрантів)	-2934
5. Портфельні інвестиції	-156
6. Позики, що були надані банківським сектором і сектором нефінансових установ	-2641
7. Залишки на поточних рахунках і депозити	977
8. Готівкова іноземна валюта	-13444
Разом: «втеча капіталу» по «широкому» визначенню (1+2+3+4+5+6+7+8)	-37471

Джерело: Булатов А. С. Параметры и оценка масштабов утечки капитала из России // Деньги и кредит. – 1999. – № 12. – С. 68-72. – C. 69,70.

Розрахувавши розмір вивозу капіталу в 1997 р., А. Булатов визначив розмір «втечі капіталу» за «вузьким» та «широким» визначенням (табл. 6.5).

За методом А. Булатова можна розрахувати вивіз капіталу з Росії за весь період після розпаду СРСР. Він спостерігався і раніше. Є підстави вважати, що він став помітним явищем всередині періоду президентства М. Горбачова. Проте доступ до даних платіжного балансу країни за ті роки був украй ускладнений, та й методологія його розрахунку вельми відрізнялася від сьогоднішньої. Так що цифри у будь-якому разі були б неспівставними.

Нижче приводиться узагальнена таблиця розрахунку «втечі капіталу» з Росії за методом А. Булатова (табл. 6.6).

Динаміка змін «втечі капіталу» за «вузьким» та «широким» визначеннями проілюструвала різницю між цими показниками (рис. 6.1).

Таблиця 6.6

Розрахунок втечі капіталу з Росії з 1992–2005 рр.

(за даними платіжного балансу в нейтральному представленні), млн дол.

Рік	«Втеча капіталу»
	По «вузькому» визначенню				По «широкому» визначенню
	1	2	3	Всього (1-3)	4	5	6	7	8	Всього (1-8)
1992	-14500	-1500^*	-4626	-20600^*	-3500^*	-21	-294	-4400^*	-95	-29000^*
1993	-9500^*	-2500^*	-2338	-14300	-3500	-356	-137	-1577^*	-5700^*	-25500^*
1994	-3860		-480	-4340^*	-3472	-114	-2677	162	-5740	-15933^*
1995	4928		-7951	-12879	-3469	-1705	-451	-4327	-134	-14043
1996	-5473	-4300	-8916	-18689	-3529	-172	332	-1000	-8669	-31727
1997	-4590	-6868	-7815	-19273	-2934	-156	-2641	977	-13444	-37471
1998	-4622	-4257	-8963	-17842	-2086	-256	790	1232	900	-17262
1999	-2323	-3060	-6981	-12364	-1206	254	280	-9891	958	-15969
2000	-5293		-9342	-14635	-867*	-380	5365	-3636	-323	-14454
2001	-6388		-9481	-15869	-11503	77	-739	293	-1123	-28864
2002	-12244		-6468	-18712	-19924	-796	-2816	2267	-1080	-41061
2003	-15435		-7199	-22634	-1609	-2543	-256	1567	5911	-19564
2004	-25903		-7059	-32962	-2486	-4257	1626	-1140	1896	-37323
2005	-27195		-11878	-39073	-12815	-10666	-5312	-4576	1422	-71020

^*Оцінка.

Примітка: 1992 і 1993 рр. – виключаючи країни СНД.

Джерело: 1992–1998 рр. – Булатов А. С. Параметры и оценка масштабов утечки капитала из России // Деньги и кредит. – 1999. – № 12. – С. 68-72 – C. 69,70.; 1999–2005 рр. розраховано автором на підставі платіжних балансів Центрального банку Російської Федерації за відповідні роки.

Рис. 6.1. Динаміка змін «втечі капіталу» за «вузьким»
та «широким» визначеннями

А. Булатов дійшов висновку, що російські портфельні інвестиції за кордон не стимулюють експорт товарів і послуг, не ведуть до поповнення прибуткової частини платіжного балансу і не сприяють розвитку фондового ринку. Аналізуючи вивіз капіталу в позиковій формі, він робить висновок, що, по-перше, в даний час він перевищує експорт товарів і послуг через невисоку довіру до російських експортерів і низьку платоспроможність покупців у країнах СНД, а, по-друге, державні кредити досить малі, тоді як величина російських коштів, що знаходяться на поточних і депозитних рахунках за кордоном, дуже велика (за оцінкою А. Булатова, близько 70 млрд дол. США), і особливо великі вкладення в готівкову іноземну валюту в самій Росії (понад 30 млрд дол. США).

Одним з головних об’єктів вкладення російського капіталу, що «втік», є приватна нерухомість (по А. Булатову, 30-40 млрд дол. США). Вивіз коштів з цією метою обертається великими втратами для Росії, оскільки призводить до відволікання коштів від капітального будівництва і пов’язаних з ним галузей, а також до втрати податків на нерухомість і землю.

6.3. Світовий досвід здійснення контролю
за відтоком капіталу та шляхи його репатріації

Розширення участі України у транскордонному переміщенні капіталів між країнами в умовах глобалізації світової економіки виявилося у «втечі» її національних капіталів на світові валютний та фінансовий ринки. За деякими оцінками, тільки за п’ять років інвестиційні ресурси економіки України було зменшено на 22140 млн грн (4531 млн дол. США)[34]. З погляду фінансових факторів економічного зростання, цей капітал є втраченим внутрішнім ресурсом вітчизняної економіки.

Можливо, в масштабах світової економіки це й незначна сума, однак для України вона означає, що кожного року економіка втрачала від 8 % до 20 % (а в 1999 р – 36,7 %) інвестицій в основні фонди[35]. А в останні роки показники, що свідчать про «втечу капіталу» з України, мають тенденцію до зростання. На жаль, ця прикра тенденція відрізняє нас від інших країн Східної та Центральної Європи, які першими розпочали реформи, і де між динамікою «втечі капіталу» та темпами ринкових перетворень вже склалася обернена залежність.

Подібна динаміка простежувалася і в країнах Балтії. У перші роки реформ для них був характерний незначний, порівняно з іншими країнами, обсяг «втечі капіталу» (30-40 дол. США на душу населення), а з відновленням економічного зростання намітилася обернена тенденція.

Росія є окремим випадком серед країн перехідного типу, оскільки протягом останніх років вона є чистим експортером капіталу. «Втеча капіталу» впродовж 1994–1998 рр. становила щороку 11 млрд дол. США. А в останні роки, за оптимістичною оцінкою міністра економічного розвитку і торгівлі Германа Грефа, він становить 20-25 млрд дол. США щороку, за песимістичною ж – Голови Центрального банку Росії В. Геращенка – 4 млрд дол. США щомісяця[36].

Тривалий період «втечі капіталу» в Росії нагадує ситуацію в Латинській Америці, коли, наприклад, із закінченням обслуговування боргу в Мексиці настало десятиліття «втечі капіталу» (хоча масштаби були значно меншими, ніж у Росії – 250 дол. США на душу населення у 1983 р.)[37].

Детальний аналіз фахівців свідчить, що «втеча капіталу» розвивається на тлі незадовільних макроекономічних показників і недостатнього розвитку необхідних інститутів[38]. Високий рівень інфляції, значний дефіцит бюджету, низькі реальні процентні ставки, прогресуюче зниження курсу національної валюти, диспропорції фінансової політики, які призводять до завищення валютного курсу, – значно погіршують ситуацію і провокують «втечу капіталу». І навпаки, – успішний досвід реформ, що супроводжується поліпшенням макроекономічних показників, проведення інституційних перетворень чи поєднання обох цих підходів (у країнах Центральної Європи, Балтії й Латинської Америки) призводить до значного зменшення або й повного призупинення «втечі капіталу».

Існує багато оцінок щодо обсягів капіталів, які залишили Україну, однак всі рецепти їх повернення є слабкими. Це вказує на необхідність ретельно вивчити досвід тих країн, які були в аналогічній ситуації й знайшли дієві механізми для залучення коштів в національну економіку. Зрозуміло, що вирішення цієї проблеми перебуває у площині створення сприятливих умов для бізнесу і отримання дивідендів на капітал, що є досить-таки тривалим процесом.

Існує кілька підходів до вирішення проблеми повернення капіталів: 1) уведення жорстких заходів та норм валютного, податкового, кримінального законодавства, 2) базується на «економічній амністії»[39].

Перший підхід пов’язують переважно з репресивними заходами, що стосуються введення більш жорстких заходів та норм валютного, податкового і кримінального законодавства. Але такий підхід спрямований переважно на те, щоб перекрити канали подальшого відтоку капіталів (причому зазначений підхід зазвичай має тимчасовий характер, оскільки згодом з’являються нові варіанти, які нівелюватимуть всі попередні зусилля). Тиск на тих, хто уже вивіз свої кошти, знову ж таки, є малоперспективним, оскільки в судовому порядку дуже важко довести їх кримінальне походження. Навіть більше: зазвичай, ці капітали вже десь працюють, отже для того, щоб вони повернулися «додому», мають бути вагомі підстави та економічний інтерес.

Протягом останніх кількох десятиліть практично всі країни світу тією чи іншою мірою використовували заходи з контролю за рухом капіталу. Так, згідно з розрахованим МВФ індексом контролю за капіталом, такі заходи діяли у 41 країні. Найвищий ступінь обмежень на вільний рух капіталу існував у Казахстані, Росії, Чилі та Індії. Найвільніший режим існує в Нідерландах, Норвегії, Канаді, Греції та Італії. Більшість азіатських країн (наприклад, Корея, Таїланд, Індонезія, Малайзія) посилили режим контролю за капіталом в 1997–1999 рр., опинившись в умовах фінансової кризи і масового відтоку капіталу. До цього ряду можна віднести і заходи, ухвалені російським урядом у серпні 1998 р.: мораторій на виплати за зовнішніми зобов’язаннями, замороження ринку облігацій зовнішньої державної позики, обов’язковий продаж частини експортної виручки на спеціалізованій торговельній сесії, розділення валютного ринку, проведення спеціалізованих аукціонів із продажу валюти для нерезидентів.

У 90-ті роки багато країн з перехідною економікою прийняли ряд заходів, спрямованих на контроль за рухом капіталів, які можна розділити на три групи: 1) податки та збори на імпорт капіталу (Бразилія, Чилі, Колумбія і Таїланд); 2) кількісні обмеження (Чехія і Малайзія); 3) пруденційні заходи (Індонезія, Філіппіни, Малайзія).

Прийняті заходи характеризуються двома загальними рисами: вони мали тимчасовий та асиметричний характер. Крім того, відрізнялися від податку Тобіна: якщо останній повинен був розповсюджуватися на всі угоди на валютному ринку, то наведені заходи стосувалися або імпорту, або експорту капіталу.

Дослідження останніх років, пов’язані з уведенням контролю за рухом капіталу, проводилися у двох напрямах: контроль за відтоком капіталу (приклад – практика Малайзії, яка ввела цей контроль у середині 1998 р.) та контроль за припливом капіталу (приклад – досвід Чилі у 1991-1998 рр.). При цьому держава, як правило, контролює короткострокові, а не довгострокові капіталопотоки (відповідні рекомендації надаються Міжнародним валютним фондом).

Розрізняють два типи країн, які вводили контроль за відтоком капіталу: перший – країни, що зіткнулися зі значним дефіцитом поточних платежів, але ще не вражені валютною кризою (наприклад, Таїланд); другий – країни, які вже пережили наслідки фінансової кризи, пов’язаної зі значним знеціненням національної валюти (наприклад, Малайзія). Хоча у першому випадку контроль за відтоком капіталу має превентивний, а у другому – «лікувальний» характер, а в обох випадках він пов’язаний з необхідністю вирішити одне завдання – не допустити спекулятивних атак на національну валюту. Отже, контроль за відтоком капіталу є одним із шляхів вирішення валютно-фінансової кризи. Під час оцінки його ефективності виділяють: попередній контроль, що встановлюється (або: що посилюється) при хронічному дефіциті платіжного балансу та відсутності девальвації національної валюти; тимчасовий контроль, що вводиться в умовах економічної кризи.

Попередній контроль здійснюється в таких формах, як оподаткування фондів, що перераховуються за кордон, система подвійних валютних курсів (для операцій по капітальних рахунках встановлюється нижчий курс), повна заборона на переказ капіталу за кордон. На думку деяких економістів, такі заходи можуть зменшити міжнародні фінансові ресурси, даючи уряду час для проведення корегуючої політики.

Що стосується тимчасового контролю за відтоком капіталу, на думку відомого економіста П. Кругмана, введення тимчасових інвестиційних обмежень в умовах кризи дає державі переваги – знижуючи відсоткові ставки, вона може стимулювати економічне зростання. Тимчасовий контроль також дозволяє реструктурувати фінансовий сектор, а з настанням стабільності державні обмеження усуваються.

Історичною ілюстрацією схожого контролю є боргова криза країн, що розвиваються, у 80-рр. Латиноамериканські держави (Аргентина, Бразилія, Мексика), які ввели контроль за відтоком капіталу, зазнали тривалого і хворобливого падіння темпів зростання, високу інфляцію і збільшення безробіття. Навіть більше: посилення контролю за відтоком капіталу не сприяло реструктуризації їхньої економіки. Навпаки, експериментування з популістськими ідеями стимулювало зростання корупції і врешті-решт посилювало кризову ситуацію. Так, у Мексиці експропріювали доларові внески, в Аргентині й Бразилії – введено нові валютні курси, встановлено контроль над цінами і зростанням державних витрат. У жодній з латиноамериканських країн контроль за відтоком капіталу не був успішним.

Заслуговують на увагу досвід Малайзії (з 1998-1999 рр.), Іспанії (1992 р.) і Таїланду (1997-1998 рр.) з використання методів контролю за відтоком капіталу і їх ефективність. Основна увага приділялася ролі, яку ці методи могли зіграти у вирішенні кризових ситуацій.

Однією з найпоширеніших причин уведення контролю за відтоком капіталу було бажання влади обмежити тиск на валюту. Проведені дослідження свідчать, що такі обмеження застосовувалися переважно щодо операцій з короткостроковим капіталом з метою протидії нестійким спекулятивним потокам, які загрожують підривом стабільності валютного курсу і виснаженням валютних резервів. Іноді такі обмеження були альтернативою різким змінам економічної політики і, таким чином, допомагали владі виграти час. Вони також за