ЧАСТИНА 1

Розділ 6.
СИСТЕМА ПРОТИДІЇ «ВТЕЧІ КАПІТАЛУ»
В КРАЇНАХ З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

6.1. Рух тіньових і паралегальних капіталів
у міжнародних капіталопотоках

Залучення країн до процесу глобалізації, розповсюдження її на все нові сфери економічного і суспільного життя диктують необхідність аналізу змін, що відбуваються, в світовому і національних господарствах. Глобалізація, як складне і багатофакторне явище, має суперечливий вплив на економіку, що розвивається. Відкриваючи потенційні можливості для багатократного прискорення розвитку, одночасно вона об’єктивно сприяє маргіналізації у найбідніших країнах.

«Втеча капіталу» за кордон – один з аспектів проблеми інтернаціоналізації й транснаціоналізації кримінальних видів економічної діяльності, ролі підпільної і неформальної економіки у господарському розвитку, оскільки значна частина транснаціонального переміщення капіталу відбувається по нелегальних або напівлегальних («сірих») каналах, а самі ресурси, що переміщуються, нерідко можуть мати незаконне або не зовсім законне походження. В умовах фінансової глобалізації міжнародний рух капіталу має тенденцію до прискорення не лише по легальних, а й по напівлегальних і нелегальних каналах, що не може не справляти негативний вплив на національну економіку.

Проблема транскордонного руху капіталу[1], на нашу думку, має три аспекти, що мають інтерес для органів державного регулювання економіки як з макроекономічного, так і з фіскального погляду.

1. Cпіввідношення ввезення і вивезення капіталу, що впливає (поряд з торговим сальдо) на стан платіжного балансу країни, обмінного курсу та на здатність країни обслуговувати зовнішній борг. Цей аспект цікавить і МВФ, і країни-кредитори.

2. «Втеча капіталу», що призводить до погіршення платіжного балансу країни і до зменшення податкових надходжень. Цей аспект пов’язаний з проблемою відмивання капіталу кримінального походження, для боротьби з цим явищем західні країни створили міжнародну організацію ФАТФ. Слід враховувати, що недоліки податкової системи провокують не лише «втечу капіталу з країни, а й увезення частини капіталу з-за кордону, у вигляді іноземних кредитів, прямих та портфельних інвестицій.

3. Походження капіталу, який ввозиться та вивозиться, що впливає на доходи бюджету та підприємств. Так, увезення капіталу іноземного походження може компенсувати вивезення (у тому числі і «втечу») національного капіталу. Проте, при цьому відбувається заміна приросту дорогих в обслуговуванні зобов’язань країни на прирост малодоходних активів у готівковій іноземній валюті, вкладів в іноземних банках або активів у вигляді протермінована заборгованості офшорних фірм за поставлені їм товари або за кредити, надані резидентами нерезидентам. Тому даний аспект теж заслуговує на увагу.

Однією з досить часто згадуваних дослідниками характеристик глобалізації, її цілком реальним напрямом, є глобалізація криміналітету. Проте зауважимо, що словосполучення «глобалізація криміналітету» поки є швидше публіцистичним зворотом, ніж категорією політичних і, тим більше, економічних наук. Визнаючи зростання впливу кримінальних і у ширшому значенні тіньових видів господарської діяльності на світову економіку і міжнародні економічні відносини, більшість дослідників усе ж таки не схильні аналізувати їх сукупний вплив на глобальні економічні процеси. Навпаки, спостерігається досить чітка диференціація економічних підходів до дослідження тіньової діяльності у розвинутих країнах і країнах, що розвиваються, навіть на рівні понятійного апарату. Щодо розвинутих країн наголос робиться на вивченні власне тіньової економіки, а щодо трансформаційних – на вивченні неформальної економіки. Як пояснювалося вище, це не тотожні, але вельми близькі категорії.

Подібна різниця у підходах цілком зрозуміла, оскільки незавершеність ринкового інститутотворення у трансформаційних економіках уводить у дослідження величезну кількість економічних явищ і процесів, нехарактерних для розвиненої економіки загалом і її тіньового сектора зокрема. Річ у тім, що сам термін «неформальна економіка» спочатку став використовуватися в 70-х роках XX ст. для позначення господарської діяльності поза державним і сучасним приватним секторами економіки нових незалежних країн. Поява цього терміну збіглася зі швидким збільшенням самозайнятості й тимчасової зайнятості в містах країн «третього світу», але пізніше він став використовуватися і стосовно розвинених суспільств.

Зростання неформальної економіки не означає розширення паралегального і тіньового капіталообігу, але, як правило, ці процеси відбуваються паралельно і у взаємозв’язку. З погляду західної економічної теорії, різниця між тіньовим і неформальним секторами знаходиться у сфері соціології. Якщо дотримуватися наведених вище дефініцій, то і одна, й інша є «частиною економіки, продукт якої не враховується статистикою національного прибутку, оскільки він приховується від влади». Саме на такому підході засновані використовувані Світовим Банком і багатьма спеціалізованими інститутами ООН методики розрахунку питомої ваги тіньового сектора у ВВП різних країн та його динаміки в світовій економіці загалом.

Взагалі, вивчення тіньової діяльності в контексті проблем глобалізації можна розглядати як один з розділів економічної компаративістики, оскільки розуміння природи і значення цього сектору на національному рівні неможливе без порівняння його особливостей і масштабів у різних країнах і в різні періоди. Проте, економічних праць з цього питання (на відміну від юридичних) не так уже й багато. Без перебільшення можна сказати, що у сучасній науці цей напрям очолює відомий австрійський економіст Ф. Шнайдер, який тривалий час був головою Європейської асоціації економічних досліджень. Протягом останніх 15 років він, переважно, очолював групи вчених, які за завданням міжнародних організацій (найчастіше Світового Банку і ОЕСР) готують компаративні дослідження про масштаби і тенденції розповсюдження тіньової економіки у світі. Подібні розробки, часто, містять вражаючі порівняльні оцінки тіньової економіки у різних групах країн сучасного світу – розвинених, тих, що розвиваються і країн з перехідною економікою (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

Частка тіньової економіки в країнах, що розвиваються, країнах

з перехідною економікою та країнах-членах ОЕСР (у % до ВВП)

Група країн	1989-1993	1999-2000	2000-2001	2002-2003
Країни, що розвиваються	39,2	32,2	34,9	37,7
Африка	43,9	33,9	37,4	41,2
Центральна і Південна Америка	38,9	34,2	37,7	41,5
Азія	35,0	28,5	29,5	30,4
Країни з перехідною економікою	28,2	31,5	34,6	37,9
Колишній СРСР	32,9	45,5	44,8	47,6
Центральна та Східна Європа	23,4	30,0	29,2	31,9
Країни ОЕСР	14,2	13,2	15,7	16,8
Комуністичні країни	-	19,8	21,1	22,3
Середнє значення для 145 країн	-	33,6	34,5	35,2

Джерело: складено за Schneider F. Illegal activities, but still value added ones (?): size, causes and measurement of the shadow economies all over the world. (www.econ.jku.at/Schneider/Banff1AP0010.PDF) та Schneider F. The Size of Shadow Economies in 145 Countries from 1999 to 2003. (www.econ.jku.at/Schneider/ShadEconomyWorld145_ladha2.pdf)

Дані таблиці 6.1 переконують, що у першій половині 90-х років та на початку 2000 р. середня частка тіньової економіки у ВВП була найвищою у країнах, що розвиваються, і найменшою в розвинутих країнах-членах ОЕСР, а країни з перехідною економікою посідали проміжне положення. Серед країн, що розвиваються, тіньова економіка досягла гігантських розмірів у Африці; Латинській Америці, а в Азії її розповсюдження було помірнішим, хоча й досить значним. За останні роки тіньова економіка розросталася практично в усіх групах країн, причому особливо сильно – у країнах з перехідною економікою.

Про масштаби тіньового капіталообігу в сучасній світовій економіці й про питому вагу тіньового сектора у ВВП різних груп країн і регіонів свідчать таблиці, наведені в Додатку VI-A. Дані, розглянуті в динаміці, дозволяють зробити висновок про зростання тіньового сектора і пов’язаного з ним тіньового капіталообігу в усьому світі. Це різношвидкісний процес: відносно повільний у розвинутих країнах, вельми динамічний у країнах, що розвиваються, і прискорений у країнах з перехідною економікою.

Зазначимо, що останнім часом тенденція до зростання тінізації в економіці набуває дедалі більшої виразності. Так, за оцінками ОЕСР, тінізація економіки за останні 5 років зростала щороку на 6,2 % при загальному економічному зростанні в середньому 3,5 %. Така негативна тенденція входить в антагоністичне протиріччя з інтересами довгострокового соціально-економічного розвитку будь-якої країни[2]. За останніми доступними даними, державою з найвищим відсотком тіньової економіки у ВВП серед розвинених країн світу вважається Греція, де у тіньовому секторі економіки господарства створюється 29 % ВВП. Друге місце посідає Італія (27,8 %), далі перебувають Іспанія (23,4 %) та Бельгія (23,4 %), потім – Ірландія, Канада, Франція та Німеччина (від 14,9 % до 16,3 %). Найнижчі показники мають Австрія (9,1 %), США (8,9 %) та Швейцарія (8 %)[3]. Оскільки розміри тіньової економіки є різними у різних країнах, то й визначення масштабів тіньової діяльності залежить від особливостей функціонування економічної системи.

Статистичні дані також по-різному інтерпретуються представниками різних економічних шкіл. Так, багато неокласиків пояснюють зростання тіньової економіки посиленням втручання держави в економічне життя, а саме введенням обмежень на різні види господарської діяльності. Посиленням податкового тягаря, ускладненням і розповсюдженням державного регулювання, з яким, на їх думку, пов’язана корупція. Прихильники неокейнсианських переконань, а також прихильники марксистських і неомарксистських теорій, навпаки, пов’язують зростання тіньової економіки з послабленням в останні півтора-два десятиліття регулюючої ролі держави, зниженням активності національних інститутів і поступкою частини їх традиційних прав і функцій наднаціональним органам (наприклад, ЄС).

Здавалося б, глобалізація повинна об’єктивно підштовхувати менш розвинені суспільства до скорочення неформальних господарських відносин. Насправді в сучасній світовій економіці існують дві суперечливі тенденції: до маргіналізації країн і регіонів (що об’єктивно сприяє зростанню в них як неформальної, так і тіньової економіки)і до звуження сфери неформальних економічних відносин (хоча це пов’язано не стільки з об’єктивними, скільки з суб’єктивними чинниками – насамперед із зусиллями найбільших міжнародних інститутів і провідних світових держав, спрямованими на викорінення тіньового капіталообігу в світі й на звуження неформального сектора в країнах, що розвиваються). Зокрема, це заходи спрямовані на припинення руху незаконних капіталів, на забезпечення лібералізації й легалізації внутрішніх ринків країн, що розвиваються.

Визначити масштаби обігу тіньових і паралегальних капіталів у світі неможливо у зв’язку зі складністю отримання достовірних даних про обсяги капіталообігу в конкретних регіонах. Між країнами-учасницями ФАТФ домовлено, що дані для зіставлень і узагальнень будуть надаватися відповідно до їхніх внутрішніх стандартів і методик обліку. Відсутність уніфікованих стандартів обліку і оцінки міжнародного тіньового капіталообігу значно знижує ефективність заходів протидії цьому явищу.

Ряд членів ФАТФ пропонують оцінювати тіньовий капіталообіг через обсяги коштів, які «відмиваються», відповідно до повідомлень, зроблених фінансовими установами про підозрілі операції і залучені в ці операції грошові суми. Отримані в різних країнах дані варіюють від 45 млрд до 800 млрд дол. США[4]. Проте, очевидно, що цифри, отримані за використання такого підходу, фіксують лише верхні межі нелегального обігу грошей. Крім того, оскільки далеко не в усіх країнах фінансові організації зобов’язані повідомляти про підозрілі операції, така методика не може вважатися оптимальною.

Інший підхід оцінки розмірів легалізованих капіталів ґрунтується на даних про грошові кошти й інші активи, вилучені або конфісковані в результаті розслідування або за вироком суду. Проте така інформація не відтворює реальної картини «відмивання» грошей, оскільки висвітлює лише невелику частину сукупного обсягу незаконно отриманих прибутків.

Більш важливим у короткотерміновому аспекті може бути створення єдиної міждержавної аналітико-статистичної бази даних, що містить відомості про розглянуті судами справи, пов’язані з «відмиванням» грошей, що дозволило б у перспективі перейти до оцінки загального паралегального і тіньового обігу. Впровадження подібної практики значно активізувало б протидію «відмиванню» грошей.

По суті, головним правилом успішного трансферту тіньових капіталів завжди є максимальне наближення операцій із «відмивання» грошей до законних операцій. Тому використовувані конкретні прийоми – це варіанти, вживані у сфері законного бізнесу. В руках кримінальних елементів розрахунки за трансфертними цінами між філіалами транснаціональних корпорацій перетворюються на фіктивні рахунки-фактури, операції з нерухомістю між філіалами – в шахрайство, компенсаційний кредит – у самокредитування, торгівля акціями або опціонами на умовах хеджування або страхування – у взаємозалік, а компенсаційні залишки – в операції по так званих підпільних банківських схемах. Зовнішні відрізнити законний варіант від незаконного, неможливо, відмінності виявляються тільки тоді, коли та чи інша протиправна дія стає об’єктом особливої уваги компетентних органів.

Посилення тенденції до інституційного змішування операцій пояснюється трьома обставинами. Перше виявилося спочатку у зв’язку з розповсюдженням наркотиків, а в даний час все чіткіше простежується в інших сферах протиправної діяльності, й полягає в тому, що злочинні ділки перейшли від обслуговування кількох переважно не зв’язаних між собою регіональних ринків до обслуговування світового ринку[5]. Одночасно, мабуть, відбулися зміни в процесі самого «відмивання» грошей. Є підстави вважати, що замість старого нерегулярного механізму, який зазвичай був пов’язаний безпосередньо з однією або кількома злочинними особами чи групами осіб, практично виникла комплексна підпільна фінансова система, зв’язок якої із злочинним світом здійснюється через серію легальних операцій[6]. Відповідно до відомостей (очевидно, неповних), оприлюднених під час провадження конкретних судових справ, «відмиванням» грошей найчастіше займаються незалежні підрядчики, які однаково успішно легалізували гроші, отримані як від продажу наркотиків, так і за перевезення зброї в порушення встановленого ембарго, вміло допомагають здійснювати незаконні операції з цінними паперами на основі власної інформації або передають корпоративні хабарі.

Необхідно також враховувати, якщо у минулому, затримавши злочинну групу, можна було розкрити механізм «відмивання» грошей, то нині перед слідчими і правоохоронними органами стоять дві цілком різні задачі, розв’язання яких вимагає різної методології. Боротьба з транснаціональною злочинністю вимагає поліпшення обміну інформацією по конкретних правопорушниках, розширення можливостей для проведення міжнародних розслідувань і притягнення винних до суду. Це, як і раніше, належить переважно до сфери кримінального права. Для боротьби з «відмиванням» грошей потрібні дієві ефективні заходи, спрямовані не на окрему установу, а на підпільну банківську і фінансову систему, яка має тривалу історію і перебуває під захистом впливових ділових і політичних кіл. Переважно це жорсткі заходи, які в певних правових системах розглядаються як пряма загроза самому суверенітету країни. Тому, вимагаючи вжити таких заходів, необхідно всебічно враховувати історичні й практичні особливості економічної політики кожної країни.

Друга обставина випливає з того, якщо раніше можна було порівняно легко розмежувати законні й незаконні аспекти економічної діяльності, оскільки вони існували в різному соціальному і економічному просторі, то сьогодні цього зробити неможливо. Підпільна діяльність – або явно злочинна, або просто неформальна – на багатьох рівнях переплітається з легальною. На «потогінних» виробництвах у промислово розвинутих країнах працюють іммігранти, що перебувають там нелегально, які, у свою чергу, можуть здійснювати контрабандний вивіз заборонених товарів або товарів, стосовно яких встановлено певні квоти. Такі виробництва можуть фінансуватися лихварями, які «відмивають» наркогроші й укладають угоди з транспортними компаніями, що належать злочинним «сім’ям», – і все це для того, щоб постачати свої товари в роздрібні магазини, обслуговуючи широкі верстви покупців.

У результаті таких та інших форм взаємодії легальних і тіньових структур виникає економічний комплекс, в якому не можна відділити чорне від білого, швидше – це палітра різних відтінків сірого кольору. Розмивання меж між ними породжує нові проблеми боротьби з «відмиванням» грошей. Якщо такий розподіл неможливий, якщо вся економіка насичена підприємцями, які не тільки обходять ті чи інші правила, а іноді й порушують їх, то тоді інші вважають можливим порушити і самі закони[7]. Більше того, чим активніше змішуватимуть законні й незаконні, формальні й неформальні, таємні й явні види діяльності, чим більшою буде плутанина з приводу походження коштів, тим важче буде виробити і вжити заходи з нейтралізації особливо тяжких злочинів, тим складніше буде ефективно використовувати повідомлення про підозрілі операції.

Третьою обставиною, що ускладнює зазначену проблему, є на перший погляд дрібна статистична формальність. Проте вона торкається суті сучасного розвитку економіки і безпосередньо впливає на проблему контролю за потоками незаконних грошових коштів. Хоча є винятки: економічний прогрес загалом асоціюється зі зростанням частки економічної активності, що припадає на надання послуг у збиток виробництву матеріальних товарів. За підвищення добробуту населення і розвитку країни в структурі ВВП відбувається зміщення від виробництва матеріальних товарів до надання послуг, що відкриває нові можливості для «відмивання» грошей, набутих злочинним шляхом.

Найкращим прикриттям тіньового виробництва є законна роздрібна торгівля, особливо якщо вона дозволяє регулярно одержувати значні готівкові суми. Чим вищою є частка послуг у ціні товарів, що продаються, тим вищою є можливість того, що за законними торговельними операціями приховуються прибутки, отримані злочинним шляхом. У разі надання послуг заплутати слід значно простіше, оскільки, на відміну від матеріального виробництва, у сфері обслуговування важко встановити чіткий взаємозв’язок між матеріальними витратами і ринковою вартістю послуг. Податкові органи знають, що приховати частину прибутків або занизити їх вартість простіше у сфері послуг, ніж у галузях, що виробляють матеріальні цінності. Також не важко із законно отриманими прибутками об’єднати незаконні надходження. При цьому слід керуватися простим правилом: за однаковості інших умов, чим вищою є частка послуг у матеріальних витратах на виробництво товарів, тим більшою є можливості використовувати фірми, що займаються законною підприємницькою діяльністю, для «відмивання» грошей.

З цього випливає ще один наслідок, потенційно небезпечний з погляду боротьби з «відмиванням» грошей. Побутує думка, що тіньовий сектор має справу головним чином з готівкою, а легальний – як з готівкою, так і з іншими фінансовими інструментами. Для оцінки розмірів і темпів зростання підпільної економіки часто користуються співвідношенням задіяних готівкових коштів і банківських інструментів. Проте, ця спрощена схема, можливо, вже застаріла. Якщо завдання полягає в тому, щоб приховати надходження грошей, отриманих злочинним шляхом, або приховати отриманий законний прибуток (частково або повністю), то використанню готівки можна протиставити обмежену альтернативу. Якщо завдання полягає в тім, щоб завуалювати канал надходження грошей, одержаних злочинним шляхом, то необхідно забезпечити не анонімність, а постійне алібі за рахунок відповідної підставної компанії, особливо у сфері послуг. У цьому випадку ніщо не перешкоджатиме використати чеки або кредитні картки для проведення операцій з контрабандними товарами і послугами. Даних щодо таких операцій недостатньо, проте складається враження, що, хоча готівкові кошти в цих операціях все ще домінують, використання чеків і кредитних карток неухильно зростає.

Змішування законних і незаконних операцій у сфері злочинної діяльності різних видів і рівнів, а також пошук відмінностей між звичайними і незаконними фінансовими операціями, між малозначними і серйозними злочинами мають два серйозні результати для боротьби з «відмиванням» грошей. Насамперед ставиться під сумнів ефективність можливого використання моделей штучного інтелекту й аналогічних інструментів, які полегшують обробку значного обсягу фінансових даних. У таких моделях навряд чи можна передбачити всі вишукані протиправні варіанти, способи і методи, які самі по собі є цілком законними, проте призначені для приховування грошових коштів, отриманих незаконним шляхом. Штучний інтелект не замінює людського. Тому постає питання про необхідність вимоги до традиційної звітності зробити більш жорсткими. Цілком можливо, такі вимоги дозволяють дещо поліпшити моніторинг грошових потоків уже після виявлення злочину за допомогою традиційних методів розслідування, але це також залежатиме від конкретних інституційних умов, існуючих у конкретній країні. Мабуть, у цьому випадку недоцільно переказувати значні суми обмежених ресурсів з фінансування застарілих і не таких вражаючих методів правоохоронної діяльності на фінансування моделей штучного інтелекту, що передбачають збір значного обсягу необробленої інформації та наявність сучасного устаткування.

Інший результат полягає в тому, що розмивання меж між законними і незаконними видами економічної діяльності разом із впровадженням протиправних компонентів дій у законну діяльність не тільки значно ускладнює відстежування і виявлення випадків «відмивання» грошей, а й робить такі заходи дуже дорогими. Цілком можливо, що потенційний регулятивний тягар, що лягає на плечі законних підприємців, і ступінь порушення законності операцій зростають пропорційно. Як правило, чим меншою є частка незаконних грошових коштів, які проходять через підставну фірму, тим респектабельніший вигляд має ця фірма і тим успішнішими будуть операції щодо «відмивання» грошей. Це означає, що уряду доведеться порівнювати вартість заходів із боротьби зі злочинністю з вигодою, яку він одержить у результаті. Зробити це, природно, вкрай складно. У деяких випадках витрати на організацію додаткового контролю можна відносно легко розрахувати, проте визначити вигоду від боротьби зі злочинністю в кількісному плані практично неможливо.

В умовах фінансової глобалізації швидко збільшується кількість країн, що розраховують в справі захисту на банківську таємницю. Клієнтів переконують у тому, що банк гарантує конфіденційність, а у разі розголошення співробітниками банку інформації, клієнти можуть вимагати відшкодування заподіяних збитків. Закони про банківську таємницю передбачають певні санкції щодо тих, хто не вміє берегти інформації про клієнтів та їхні операції. Без сумніву, банківська таємниця може бути ефективним засобом приховування коштів злочинного походження. Проте, перш ніж вдатися до повного засудження і видачі рекомендацій, необхідно розглянути ряд чинників, які ускладнюють дану справу. Спершу надзвичайно важливо зрозуміти, що банківська таємниця може мати різні форми, походження, функції та ступінь захисту.

Насамперед можуть існувати абсолютно анонімні рахунки, про яких ніхто в банку може і не підозрювати, якщо тільки самі клієнти не повідомлять, хто є їх власником. Проте сьогодні такі рахунки використовуються тільки в Австрії. Ними можна користуватися у певних межах з метою приховування надходжень від злочинної діяльності, оскільки перекази з цих рахунків не допускаються. На Австрію тиснуть, щоб примусити її змінити або скасувати такі рахунки.

Посередником між банком і клієнтом може бути адвокат. Тим самим можливо приховати особу клієнта, по-перше, на підставі закону про банківську таємницю і, по-друге, на підставі права самого адвоката не розголошувати дані про клієнта. Такий спосіб був типовим при відкритті рахунків типу «В» у Швейцарії, які сьогодні вже скасовано. За заборону таких рахунків, якщо вони десь ще існують, рішуче виступають всі країни.

Деякі рахунки захищаються як офіційними законодавчими актами про банківську таємницю, так і номінальним власником, який пов’язаний з реальним власником умовами цивільного контракту і довірою (або страхом). Такі рахунки відрізняються від рахунків типу «В», оскільки банк майже або зовсім не контролює діяльність номінальних власників. А оскільки право адвоката не розголошувати інформації про клієнта не оформлено, ніщо не стримує номінального власника від розголошення відомостей про істинного власника рахунку.

Рахунки можуть бути так закодовані, що лише вище керівництво банку знає, хто є справжнім їхнім власником. Такі рахунки особливо ефективні, якщо на підставі закону про банківську таємницю забороняється розголошувати інформацію навіть у тому випадку, якщо сам клієнт просить зняти завісу секретності. З суспільного погляду такі правила покликані захищати клієнтів від домагання і шантажу з боку органів державної влади і спецслужб, і, на перший погляд, цей аргумент є розумним. Проте важко відмовитися від думки, що реальне призначення таких правил полягає в тому, щоб надати конкретним банкам певні переваги у конкурентній боротьбі за залучення міжнародних потоків незаконних коштів. Іншими словами, йдеться про благополуччя не клієнта, а банку. У будь-якому разі влада має можливість визначити, чи проходить клієнт, який просить порушити банківську таємницю, по кримінальній справі, чи він піддається тиску з суто політичних мотивів, що примусило його погодитися на зняття секретності.

Використовуються і так звані кодовані рахунки, що також охороняються законом про банківську таємницю, але в цьому випадку клієнт (можливо, під тиском з боку правоохоронних органів) може звернутися до банку з проханням зняти секретність і повідомити необхідну інформацію. Ці рахунки менш небезпечні за визначенням.

Існують також рахунки, які охороняються законом про банківську таємницю, але для яких не існує додаткового коду секретності, що не допускає до відомостей нікого, окрім вищого керівництва банку. Такі більш стандартні форми рахунків мають давню історію, і на користь їх існування висувається багато аргументів. Проте так само переконливо лунають і аргументи проти. Особи, які намагаються приховати свої рахунки, можливо, приховують не свої політичні погляди або етнічне походження, а джерело і призначення свого багатства. Проте доцільно не забороняти повністю таку форму приховування грошей, оскільки будь-який банківський службовець має прямий доступ до особистих даних власника рахунку і якщо не застосовуються якісь особливі заходи секретності. Варто докласти зусиль до того, щоб примусити країни погодитися на загальні умови, за яких банківська таємниця є припустимою. Існує величезна різниця між прагненням зберегти в таємниці фінансовий стан тієї чи іншої компанії від комерційного конкурента і прагненням приховати походження банківських вкладів у разі кримінального розслідування.

Таким чином, положення про банківську таємницю викликає серйозні занепокоєння. Найгірше, що може бути, якщо одна країна посилює своє законодавство з метою отримати перевагу перед іншою країною, яка, поступившись економічному і політичному тиску на неї з боку більш сильного конкурента, ослабила своє законодавство у цій сфері. Водночас не слід і перебільшувати значення банківської таємниці, відкидати інші бар’єри, що перешкоджають виявленню, заморожуванню і конфіскації коштів злочинного походження. «Відмивання» грошей може відбуватися досить успішно і за відсутності банківської таємниці. Крім того, навіть якщо вдасться обійти або повністю усунути перешкоду у вигляді банківської таємниці при проведенні кримінальних розслідувань, залишається законодавство про корпоративну таємницю.

Банківська таємниця є перешкодою тільки в тому випадку, якщо слід уже привів до тієї чи іншої установи. Проте у багатьох країнах, навіть якщо в них діє закон про банківську таємницю, співробітникам правоохоронних органів надається доступ до відомостей, якщо вони займаються розслідуванням злочину. В цьому випадку небезпека полягає не в тому, що законодавство блокує потоки інформації, а в тому, що воно дає підозрюваним час переказати свої кошти до інших країн. Проблемою є не банківська таємниця як така, а можливий розрив у часі між виходом на відповідний рахунок і отриманням дозволу на проведення розслідування. Ця проблема може бути вирішена, якщо всі держави, в яких діє законодавство про банківську таємницю, погодять загальні принципи, за якими вони співпрацюватимуть у пошуках грошей злочинного походження і проведуть операцію по попередньому заморожуванню рахунків.

Питання про те, що робити з банківською таємницею, примушує задуматися над тим, чому відповідні закони такі популярні й продовжують множитися. Деякі країни тимчасового розташування коштів, що відплили, у тому числі розташовані в країнах і на території Карибського басейну, раніше мали численне економічно активне населення, зайняте у реальному секторі економіки. Коли ж ці сектори економіки занепали, довелося шукати нові джерела прибутків, які не залежали б від обмежених або часто відсутніх природних ресурсів. Значні можливості відкривав сектор фінансових послуг.

Але в цьому випадку виникає багато ускладнень. При загостренні конкуренції будь-яка країна тимчасового розташування коштів може понизити стандарти сумлінності, щоб не допустити масового відтоку клієнтури в інші банки. Цілком можливо, плата за контроль у добросовісній країні може погіршити його конкурентоспроможність. Тому такі країни змушені диверсифікувати свої послуги, щоб залучити і утримати клієнтів. До таких послуг відносять: банківську таємницю, швидку реєстрацію корпорацій, вільний валютний обмін тощо.

Складна і взаємозалежна система фінансових послуг ефективно захищатиме ще через побоювання, що компроміс по одному з її компонентів негативно позначиться на конкурентоспроможності такої країни загалом. Річ у тому, що більшість цих країн в жодному разі не намагаються залучити гроші, отримані від наркобізнесу, або будь-якого іншого виду активів, отриманих у результаті здійснення серйозних злочинів. Хоча плата за послуги, особливо враховуючи зростання конкуренції, часто мала і продовжує знижуватися, ці послуги можуть дати значні прибутки державам і приватним особам, оскільки є єдиним швидко зростаючим сектором ринку праці в цих країнах.

Часто критикують ділову активність країн тимчасового розташування коштів. І справді, вони можуть заподіяти значної шкоди, по-перше, з огляду сприяння ухиленню від податків і, по-друге, як зручне місце для «відмивання» грошей.

Проте потрібно виявити певне розуміння стосовно крихкості економіки таких країн і відсутності в них альтернативних ресурсів. У сфері контролю за наркотиками основні країни-споживачі виявляють готовність фінансувати програми з вивчення можливостей альтернативного розвитку для країн, в яких ці наркотики виробляються. У зв’язку з цим необхідним є розробка моделі економічного розвитку для таких країн, об’єднавши зусилля з діловими колами всього світу.

6.2. Методика розрахунку «втечі» тіньових і паралегальних капіталів

Розглядаючи методику оцінки «втечі» тіньових та паралегальних капіталів, необхідно насамперед звернути увагу на методи оцінки масштабів тіньової економіки. Потрібно враховувати, що її оцінка, яка, за визначенням, ухиляється від «обліку та контролю», сама по собі є досить складною проблемою. Оскільки розрахунки в тіньовій економіці здійснюються майже винятково готівкою, а в офіційній економіці – безготівковими грошима, – то хорошим індикатором динаміки тіньових операцій є зміна кількості готівкових грошей у обігу. Інший метод, який часто використовується на практиці, – це аналіз витрат електроенергії (електроенергія є таким виробничим ресурсом, який необхідний при багатьох видах прихованого виробництва, але при цьому приховати його витрату майже неможливо). Зауважимо, що обидва методи не можуть охопити багатьох видів тіньової діяльності й дають занижені оцінки.

У країнах з перехідною економікою проблема оцінки масштабів діяльності тіньової економіки сьогодні є актуальною хоча б тому, що обсяги її досягли таких масштабів, що її недооцінка чи неврахування спричинюють значні помилки у визначенні макроекономічних показників, економічних і фінансових пропорцій, а також хибну економічну політику загалом. Тому методологічні та методичні підходи до оцінки обсягів тіньової економіки та пропозицій щодо її істотного скорочення набувають особливої актуальності.

У сучасній практиці існують кілька підходів до оцінки масштабів тіньової економіки, основні з них можна поділити на дві групи: мікрометоди (прямі методи) і макрометоди[8] (У Додатку VI-Б основні методи оцінки тіньової економіки наведено схематично).

До мікрометодів відносять:

1. Аналіз записів у податкових книгах, який полягає у вивченні документації щодо обліку осіб, що ухилилися від сплати податків.

2. Опитування населення та експертів щодо участі у неформальній економічній діяльності, про оплату неофіційних послуг і таке інше.

3. Метод товарних потоків, коли вивчається шлях товарів і послуг від виробника до споживача, а також порівнюються дані щодо ресурсів товарів і послуг та їх використання.

До макрометодів відносять:

1. Метод, заснований на виявленні розбіжностей різних статистичних баз даних (порівняння доходів, розрахованих різними способами; порівняння зареєстрованих доходів і видатків).

2. Метод вимірювання масштабів тіньової економіки за показником зайнятості, котрий заснований на припущенні, що зниження офіційного сектору економіки зумовлене переміщенням трудових ресурсів у неофіційний, тобто тіньовий, сектор економіки.

3. Монетарні (грошові) методи – аналіз попиту на готівку, дослідження питомої ваги позабанківського обігу готівки, аналіз та вивчення обсягів грошових операцій та угод.

4. Структурний метод базується на підрахунку розмірів тіньової економіки в різних сферах виробництва з подальшим зведенням показників та виявленні частки тіньової економіки у валовому національному продукті.

5. Метод м’якого моделювання заснований на врахуванні й співставленні таких факторів, як рівень оподаткування; етика стосовно сплати податків і рівень державного регулювання (кількість зайнятих в адмінслужбах у відсотках до загальної зайнятості); рівень зайнятості (кількість працюючих у відсотках до чисельності всього населення); тривалість робочого тижня; кількість іноземних робітників (у відсотках до загальної кількості зайнятих).

Отже, макрометодами називають методи непрямих оцінок, що ґрунтуються на даних, отриманих з різних джерел, які підлягають порівняльному аналізу Макрометоди також вміщують інформацію про різні явища, що зумовлюють тіньову економіку, і які поширюються на весь досліджуваний об’єкт.

Вибір методу залежить від кожної конкретної ситуації. За умови відсутності статистичного матеріалу краще комбінувати кілька методів. Застосування кожного з наведених методів має свої переваги і недоліки. До переваг мікрометодів належать можливість уникнути ускладнення від агрегування (зведення) досліджуваних показників. З недоліків мікрометодів можна зазначити суб’єктивну оцінку діяльності досліджуваного економічного суб’єкта і складність отримання інформації про нього. Перевагою мікрометодів є можливість отримати вірогідніші дані про масштаби тіньової економіки шляхом порівняльного аналізу отриманої інформації про окремі фактори чи явища. Така інформація дає уявлення про відносні масштаби та тенденції поширення тіньової діяльності у межах певної групи досліджуваного предмета, яке потім можна екстраполювати на весь досліджуваний об’єкт. До недоліків мікрометодів відносять агрегування показників, що дає завищені результати, а також вплив на них інших факторів, які не мають жодного відношення до тіньової економіки, наприклад, демографічної ситуації в країні.

Для країн з перехідною економікою, зокрема для України, вітчизняні дослідники В. Борoдюк, О. Турчинов, Т. Приходько запропонували використовувати як змінну, відносно якої припускається, що вона пов’язана зі зміною фактичного ВВП, – обсяги споживання електроенергії[9]