Розділ 5.
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ
ДО ЗДІЙСНЕННЯ ВАЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ
З МЕТОЮ ПРОТИДІЇ «ВТЕЧІ КАПІТАЛУ»

5.1. Паралегальні та тіньові капітали у сучасній економіці

Міжнародний фінансовий ринок складається з трьох сегментів: легального (фінансові операції здійснюються в межах чинного законодавства), тіньового (операції здійснюються з порушенням законодавства) та паралегального (який перебуває у проміжній, «сірій», зоні між легальним і тіньовим сегментами).

В умовах глобалізації значення міжнародного переміщення паралегального та тіньового капіталу різко зросло. Воно перетворилося на невід’ємну і значну частину світового капіталообігу. Міжнародний рух таких капіталів нерозривно пов’язаний з легалізацією прибутків, отриманих злочинним шляхом, – «відмиванням грошей». Глобалізація фінансового ринку може призвести до поширення паралегальної та тіньової економічної діяльності далеко за межі національних кордонів.

Тіньові прибутки потрібно легалізувати з двох причин. По-перше, наявність грошей сама по собі може стати доказом провини тіньовика. По-друге, тіньовик може втратити свої капітали, якщо джерела їх отримання стануть предметом розслідування. Тому кошти, отримані через тіньовий обіг, досить часто переказуються за кордон, а потім неодноразово пропускаються через міжнародну систему платежів, щоб ускладнити виявлення справжніх джерел їх походження. Інакше кажучи, тіньовий сектор економіки відіграє суттєву роль у стимулюванні «втечі капіталу» за кордон.

Виходячи з того, що «втеча капіталу» – це складова частина вивезення капіталу, існує широкий діапазон визначень цього явища. Один з дослідників «втечі капіталу», американський економіст Ч. Кіндлебергер, зазначав, що «важко і, мабуть, неможливо дати точне визначення «втечі капіталу»[1]. Це пояснюється, з одного боку, тим, що «втеча капіталу» – досить багатопланове явище і може втілюватися як у легальній, так і у нелегальній формі. З іншого – часто неможливо виокремити «втечу капіталу» у процесі вивезення капіталу, наприклад, у разі його вивезення в країни чи на території з низьким рівнем оподаткування.

Попри те, необхідно проаналізувати основні визначення «втечі капіталу».

За найвужчим визначенням, «втеча капіталу» – це нелегальне вивезення капіталу з країни[2]. За найширшим визначенням «втечу капіталу» можна характеризувати як таке вивезення капіталу з країни, яке протирічить її національним інтересам. Або, як називав його Ч. Кіндлебергер, – «анормальний рух капіталу з країни», або ж, як інтерпретує це визначення інший американський економіст У. Клайн, – «акумулювання приватним сектором іноземних нетто-активів у той час, як держава вважає необхідним накопичувати нетто-зобов’язання та скорочувати свої нетто-активи»[3].

Більшість російських вчених, які визначають поняття «втеча капіталу», сходяться на тім, що цей феномен можна розцінювати як різновид відпливу капіталів з країн, які зазнають соціально-економічних труднощів. Враховуючи різноманітність варіантів такої «втечі», відомих у світовій практиці, професор Л. Красавіна запропонувала розглядати це явище як прискорений широкомасштабний відплив капіталів легальними і нелегальними каналами за різних строковостей та функціонального призначення активів[4].

В українській економічній науці «втечу капіталів»[5] визначають як відплив, переміщення капіталів різного походження (як легального, так і не легального) з території України на територію будь-якої іншої держави і розміщення його на цій території з використанням різних способів[6].

При цьому «втечу (незаконний відплив) капіталу»[7] слід відрізняти від цілком законного, легального експорту та вивезення капіталу – поширеної форми міжнародних економічних відносин. Експорт фінансового та виробничого капіталу здійснюється у дозволених законодавством формах та під контролем держави, право власності на який виникає на території країни, з метою інвестування в економіку іноземних держав.

Експорт капіталу – звичайний економічний процес, що за визначенням підлягає регулюванню і в певних межах не є загрозою національній економіці. Він може сприяти експорту товарів і підтримці зайнятості, вирішенню інших господарських проблем. На відміну від експорту «втеча капіталу» свідчить про критичний стан національної економіки, низьку ефективність або низьку перспективність внутрішнього інвестування. Це призводить до послаблення національної економіки, зниження можливостей інвестування і, отже, до подальшого погіршення перспектив розвитку.

Таким чином, експорт капіталу відбувається під впливом ринкових чинників, наприклад, динаміки відсоткових ставок у різних країнах. Крім того, він характеризується сукупністю певних ознак: 1) легітимністю: підконтрольністю державі та здійсненням у санкціонованих (передбачених законодавством або як мінімум ним не заборонених) формах; 2) транскордонністю господарських операцій, що кваліфікуються як вивезення (експорт) капіталу – валюта або майно перетинає митний кордон країни і митну межу держави-реципієнта; 3) наочністю: з країни вивозиться й інвестується в економіку іноземних держав саме капітал, що має українське походження, а не товари або національна валюта (внаслідок відсутності визначення капіталу в українському законодавстві,, тобто це поняття має, швидше, економічний, ніж юридичний зміст, важко кваліфікувати господарську операцію українського резидента за кордон як капітальну або поточну валютну операцію); 4) безстроковістю господарсько-правових зв’язків, що опосередковують операції з капіталом підприємців: капітал вивозиться без зобов’язання експортера повернути його в країну. Повернутися до країни може підприємницький прибуток, отриманий від використання за кордоном національного капіталу, а сам він залишається за кордоном доти, доки існує іноземне підприємство. І лише у разі ліквідації створеної за кордоном юридичної особи її майно може бути повернене в країну.

«Втеча капіталу» не має вказаних ознак і провокується переважно неринковими чинниками. До конкретних чинників, що стимулюють процес прихованого відпливу капіталу за кордон, можуть бути віднесені такі.

1. Загальні несприятливі умови формування економічного й інвестиційного клімату в країні. Це насамперед зниження темпів зростання та інвестиційної активності, наростання політичної нестабільності, скорочення обсягу ринку, високий бюджетний дефіцит, слабкість національної валюти, нерозвиненість інфраструктури фінансових ринків тощо. При цьому несприятливий інвестиційний клімат є основним чинником. За цих умов прихований експорт капіталу (відплив капіталу) – це природна реакція підприємців на високий рівень господарсько-політичних ризиків, своєрідна спроба компенсувати витрати, пов’язані з відсутністю необхідних інвестиційних гарантій.

2. Наслідки господарського курсу країни, у тому числі у зовнішньоекономічній сфері: зростання податкового тягаря, очікування девальвації національної валюти, жорстка кредитна політика тощо.

3. Надмірно високий рівень фіскальних ставок і неефективність системи нарахування і стягнення податків, недосконалість податкового законодавства. Багато підприємців ухилялися від сплати податків заради збереження оборотних коштів. Розміри капіталів, що емігрували з цієї причини, вельми значні й, мабуть, становлять основу того «іноземного капіталу», який з метою уникнути оподаткування або переслідувань через незаконність походження сьогодні приховано ввозиться назад.

4. Недовіра підприємців до уряду, а населення – до банків та інших фінансових інститутів, діяльність яких пов’язана з розпорядженням активами вкладників.

5. Криміналізація економічної діяльності, безпека і висока ефективність легалізації прибутків злочинного походження за допомогою зовнішньоекономічних операцій.

6. Високі ризики ринкового знецінення капітальних активів.

7. Відсутність чіткого регулювання легального експорту капіталу з країн з перехідною економікою.

Отже, явища, що розглядаються, розрізняються не лише за формою, а й, навіть більшою мірою, за змістом. «Вивезення капіталу», на думку автора, найзагальніша економічна категорія. Вона включає і «втечу капіталу», і традиційний легальний експорт. Відмінності між ними полягають як у механізмі, способі переміщення капіталу за межі країни, так і в мотивації. «Втеча капіталу» передбачає масову конвертацію активів, деномінованих у національній валюті, в активи, деноміновані в іноземній валюті. Зазвичай при цьому капітал переміщується через кордон[8].

Цілі подібних операцій, як правило, істотно відрізняються від звичайних комерційних завдань. У багатьох випадках учасники таких операцій прагнуть не стільки отримати більший прибуток або диверсифікувати інвестиції, скільки зберегти наявний капітал, виводячи його зі сфери дії національного законодавства, обліку і контролю. Причиною відпливу може бути як прагнення мінімізувати оподаткування, так і спроба замаскувати справжні джерела походження активів. Остання причина особливо характерна для країн з розвиненим тіньовим сектором економіки та/або зі значно поширеною корупцією.

Проте капітали, що «тікають», самі по собі неоднорідні. Поштовхом до «втечі» можуть бути суто економічні чинники (наприклад, загострення валютної кризи, як це було 1997 р. у Південно-Східній Азії). У такому разі паніка на фінансових ринках призводить до того, що власники фінансових активів, деномінованих у національній валюті, починають терміново позбавлятися їх, намагаючись уникнути знецінення. Такі випадки зазвичай раптові та відносно нетривалі за часом. У досить короткий термін відбувається масова конвертація активів з однієї валюти в іншу.

Інший варіант «втечі» передбачає досить тривалий процес. Його причини комплексні, але основою є затяжна економічна криза або стагнація, високий рівень інфляції, загальна політична і соціально-економічна нестабільність, розгул злочинності, непередбачувана поведінка влади, невпевненість власників активів у завтрашньому дні. За цих умов на перший план виходять міркування безпеки. Фізичне вивезення капіталу за кордон стає майже повсюдним. Застосовуються напрацьовані за багато років схеми трансфертів. Такий уповільнений тип «втечі» нерідко іменують «відпливом капіталу».

Існують також певні відмінності й у джерелах походження капіталів, що експортуються, та тих, що «тікають». Кошти, які вивозяться за кордон у порядку експорту капіталів, за визначенням чисті, їхнє походження легітимне з погляду чинного на даний період у країні законодавства. «Тікати» може капітал як кримінального, так і легального походження. При цьому в більшості випадків навіть спочатку «чистий» капітал у процесі «втечі» стає щонайменше «сірим», а частіше нелегітимним.

Будь-яка операція з нелегального переказу капіталу за кордон є протизаконною, хоча джерело походження капіталу може бути цілком законним. Наприклад, легально отриманий прибуток, виведений від оподаткування у спосіб переказу за кордон, у разі успішної операції стає частиною правопорушення. Прибутки від торгівлі наркотиками або рекету, що вивозяться за кордон, є злочинними вже за своїм походженням.

Таким чином, «втеча капіталів», на думку автора, означає насамперед масове нелегальне (або напівлегальне) вивезення капіталу за межі країни, тобто вивезення, що здійснюється з порушенням або обминаючи юридичні норми країни походження. Під «втечу» не підпадає зміна українського власника на іноземного (наприклад, продаж частки у власність, продаж усього підприємства українським господарем іноземному партнеру) у тому разі, якщо капітали залишаються на території України, але фактично переходять у власність резидента іноземної держави. Подібна ситуація може розцінюватися як цілком законна, легальна або незаконна, навіть злочинна, проте до «втечі капіталів» за кордон вона відношення не має. Якщо капітал залишається на території України, держава одержує економічну вигоду у вигляді податків, інвестування капіталів в українську економіку, тим самим розвиваючи і зміцнюючи її.

Не можна вважати «втечею капіталів» і конвертацію національної валюти в іноземну, якщо ці капітали залишаються на території України. Навіть якщо вони не розміщені на банківських рахунках, а зберігаються на руках у населення і працюють не тільки на офіційну економіку України, а й на свого власника. У такому разі «втеча капіталів» теж не має місця – капітал перебуває в Україні (принагідно зазначимо, що накопичення готівки, яка обслуговує тіньову економіку, поза банківською системою, деякі фахівці теж відносять до поняття «втеча капіталу»).

З позицій індивідуального інвестора –фірми чи фізичної особи – капітали мають право переміщуватися туди, де їх вигідніше вкладати. Проте якщо відплив капіталів превалює над їх припливом, то для країн з економікою, що реформується, зокрема з перехідною економікою, це зазвичай означає реальне скорочення ресурсів для економічного зростання.

Проблема «втечі капіталу» безпосередньо пов’язана з проблемою тіньової економіки, а в вужчому плані – з проблемою тіньового обігу капіталу. У зв’язку з цим потрібно зробити деякі попередні пояснення, що стосуються використовуваної термінології. В численних дослідженнях і документах застосовується низка термінів, що позначають досить близькі за значенням поняття. Терміни тіньова ( прихована), нелегальна (кримінальна) і неформальна економіка і властиві кожній з них типи господарської діяльності і обігу капіталу використовуються, зокрема, за побудови системи національних рахунків, а також у документах Міжнародної організації праці.

Тіньова (прихована) економіка охоплює як дозволену, так і заборонену законом економічну діяльність (переважно саме незаборонену), але приховану повністю або зменшену за обсягом з метою ухилення від сплати податків, соціальних внесків, виконання певних адміністративних обов’язків або розпоряджень з охорони праці, санітарних й інших норм. Тіньова діяльність може здійснюватися практично в усіх галузях економіки (наприклад, підпільне виробництво такої незабороненої продукції, як алкоголь). Проте після своєї легалізації тіньові капітали можуть повернутися в легальну економіку. До складу тіньової економіки частково включається і кримінальна діяльність. Нелегальна (кримінальна) економічна діяльність за визначенням є незаконною, тобто охоплює заборонені чинним законодавством види виробництва товарів чи послуг.. Сьогодні до таких видів діяльності належать, зокрема, виробництво і продаж наркотиків, зброї, здійснюваний, обминаючи встановлені правила, проституція, контрабанда. Оскільки закони можуть змінюватися, межі нелегального виробництва також зміщуються.

На відміну від тіньової неформальна економічна діяльність здійснюється переважно на законній підставі індивідуальними виробниками або так званими некорпоративними підприємствами, тобто підприємствами, що належать окремим особам, сім’ям, які часто не оформлюються у встановленому порядку, засновані на неформальних відносинах між учасниками виробництва (виробником і споживачем) і можуть (повністю або частково) виробляти продукти чи послуги для власних потреб або на продаж (виробництво сільськогосподарської продукції в особистих підсобних господарствах, продаж товарів на речових і змішаних ринках, будівництво індивідуального житла, ремонт побутових приладів, приватні перукарські послуги тощо). Неформальна діяльність нерідко ґрунтується на вторинній зайнятості, у багатьох випадках нею займаються не за фахом.

Неформальна економіка існує у різних суспільствах. Проте в різних суспільних системах тіньові відносини значно відрізняються між собою. Вивчення цих відмінностей дуже важливе для розуміння причин існування неформального сектору в деяких країнах, виявлення можливостей функціонування цього сектору в конкретній політико-економічній системі, а також розуміння того, як він впливає на суспільство і економіку загалом. У таблиці V-А.1 Додатку V-А наведено основні характеристики неформального сектору в різних країнах.

Зазначимо також, що неформальна економічна діяльність найпоширеніша в державах з перехідною економікою і тих країнах, де традиційний сектор господарства є значним, має місце масова міграція населення з села у місто. Крім того, вона збільшується в періоди соціально-економічних катаклізмів і негараздів, в умовах різкого зниження рівня життя, коли невиправдано низька оплата праці штовхає людей на пошук другого чи третього місця роботи. Такий тип поширення неформальних економічних відносин особливо деструктивний, оскільки неминуче спричиняє загальне зниження продуктивності праці; виробник, обтяжений масою різнорідних обов’язків, приділяє менше уваги якості продукції, а отже, знижується рівень професіоналізму в кожній галузі.

Таким чином, тіньова, неформальна і нелегальна економіка і відповідний кожній з них тип обігу капіталу являють собою самостійні явища. Зазвичай їхні порубіжні зони перетинаються. Межу між легальною і нелегальною економікою нерідко називають «сірою» зоною. Тіньова (а також неформальна) економіка може, таким чином, включати і легальні, і незаконні види діяльності. Проте неформальна економіка порівняно з тіньовою має меншу питому вагу «сірої» та протизаконної ділової активності. Взаємозв’язок офіційної, неформальної та тіньової економічної діяльності, на думку автора, можна представити так, як вказано на рис. 5.1.

Рис. 5.1. Взаємозв’язок офіційної, неформальної та тіньової економіки

Зростання тіньового сектору, на погляд автора, є результатом тривалого процесу трансформації, за перебігу якого було зруйновано або загублено важелі управління економікою і державою. У будь-якому разі зростання тіньового сектору і нелегального капіталообігу у світовій економіці не можна пояснити виключно втратами «перехідного періоду»..

Можливо, те, що відбувається, тісно пов’язане із загальносвітовими господарськими тенденціями, у тому числі з тенденціями до послаблення державного втручання у певні сфери підприємницької діяльності, більшої економічної інтернаціоналізації, усунення існуючих міждержавних бар’єрів, контролю і взаємних заборон у цій сфері. На це, зокрема, звертають увагу С. Джонсон, Д. Кауфман, А. Шляйфер[9], А. Каліберда[10] та інші економісти, які проаналізували окремі аспекти тіньової економіки на прикладі постсоціалістичних країн. Але, незважаючи на чималу кількість глибоких теоретичних досліджень у цій сфері, поки зарано говорити про понятійний апарат, наявність загальновизнаних теорій, що полегшують аналіз відповідних процесів у розвинених країнах і країнах, що розвиваються.

У сучасній вітчизняній і зарубіжній економічній літературі використовуються різні визначення легальної і нелегальної економіки, не збігаються і погляди на їхній генезис і макроекономічну дію. У цьому плані надзвичайно важливим є питання про генезис тіньових і неформальних відносин в економіці та ресурсів, що їх живлять. Навряд чи можна визнати повністю задовільним і вичерпним пояснення їх походження, яке ще нещонедавно панувало в літературі з теорії економіки[11]. Вважалося, що одним з головних чинників, що визначають тіньову економіку, є розрив між цінами попиту-споживання й адміністративними цінами, з якими пов’язаний дефіцит і державний розподіл товарних ресурсів. Частково правильне для уявлення про ринкову економіку в період перебудови, таке пояснення мало що говорить про реальне коріння тіньової економіки в розвинених країнах або країнах, що розвиваються, спотворює причини її зростання у країнах з перехідною економікою.

Можна погодитися з тими економістами, які вважають, що не існує одноманітної незаконної економіки, що у неї досить багато різновидів (тіньова та інші). Так, наприклад, за своїми параметрами, структурою, питомою вагою у ВВП і багатьма іншими показниками незаконна економіка африканської держави відрізнятиметься від тіньової економіки не тільки в Україні, Росії або США, а й в Індії та Бразилії. У той же час існують схожі закономірності такого розвитку економіки в різних державах, що дозволяє здійснювати порівняльні дослідження і робити узагальнення на теоретичному рівні. Проте зазначена схожість не така значна, щоб можна було говорити про дослідження тіньового сектору як самостійної галузі економічної науки. За всієї специфіки відносин, що виникають у цьому секторі, усе, що відбувається в ньому, підпорядковується загальним економічним законам. Відхилення від них, що мають місце через неекономічні чинники (наприклад, силовий вплив на бізнес організованої злочинності), набагато слабші, ніж від неекономічних дій держави і її структур.

Те, що дослідження тіньової економіки не є самостійною галуззю науки, побічно підтверджується і тим, що у сучасній економічній літературі відсутні її повноцінні дефініції, які підкреслювали б особливі, тільки їй властиві, риси і правила.

У сучасній економічній західній літературі тіньова економіка визначається як «частина економіки, продукт якої не враховується статистикою національного прибутку, оскільки він приховується від влади». При цьому існування цього сектору в країнах з ринковою економікою пояснюється ухиленням виробників від податків, а в країнах з плановою економікою він нібито «служить джерелом покриття властивих останній дефіциту товарів і послуг»[12]. Пропонуються різноманітні назви тіньової економіки: прихована, неформальна, підпільна, чорна, сіра, секретна, друга, паралельна, таємна, нелегальна, неповідомлена, незареєстрована тощо. Понад те, не існує єдиної думки про реальний обшир того чи іншого явища реального економічного життя. Наприклад, деякі російські економісти (зокрема В. Радаєв) виходять з того, що неформальна економіка – це більш широке поняття, ніж тіньова, і включає останню, хоча й не повністю[13]. Проте низка відомих західних (Ф. Шнайдер, Д. Энсте) та українських (А. Базилюк, С. Коваленко) економістів виходять з того, що тіньова економіка включає неформальну[14].

На погляд автора, можна погодитися з думкою одного з провідних економістів-дослідників тіньової економіки в Росії В. Радаєва. На його думку, неформальна економіка означає господарські відносини, не відображені в офіційній звітності і формальних контрактах або відображені неадекватним чином[15]. Одна частина таких неформальних відносин перебуває «на світлі» і до певної міри вписується в чинне законодавство або принаймні йому не суперечить. Інша її частина – тіньова – суперечить чинному законодавству. Проте не все, що перебуває в «тіні», є кримінальним. Важливий сегмент тіньової економіки цілком легальний за своїми цілями та змістом, але в його межах відбуваються періодичні порушення законів у виборі засобів досягнення мети. На думку авторів, схематично це можна зобразити так, як показано на рис. 5.2.

Рис.5.2. Сутнісні характеристики поняття «неформальна економіка»

В. Радаєв пропонує класифікацію неформальної економіки за ступенем легальності, реєстрацією господарських відносин, мотивами дії господарюючих агентів, охоплення їхньої діяльності статистичним обліком[16]. Така класифікація певним чином є цінною для конкретних напрямів аналізу функціонування тіньової економіки. Загалом близько півтора десятка термінів і категорій допомагають акцентувати різні сторони і особливості цього економічного феномена.

В Україні проблеми тінізації економіки досліджували такі вчені, як В. Бородюк, О. Турчинов, Т. Приходько, В. Попович, В. Базилевич, А. Базилюк, С. Коваленко та інші.

У своїй праці «Тіньова економіка в Україні» А. Базилюк та С. Коваленко визначають тіньову економіку як результат порушення рівноваги між суб’єктами держави з приводу створення й розподілу продукту, що сталося внаслідок дерегуляції економіки й порушення балансу інтересів[17].

Вони вважають, що всі види тіньової діяльності за своїми ознаками поділяються на дві групи: 1) ті, що дозволені законом, але здійснюються з порушенням чинного законодавства (напівлегальні та неформальні види діяльності); 2) ті, що заборонені законом (наркобізнес, виробництво і збут забороненої продукції, рекет тощо).

Цікавою також є класифікація сегментів тіньової економіки, запропонована О. Турчиновим, яка містить 13 класифікаційних ознак, 55 класифікаційних груп та 36 підгруп[18]. З цього класифікатора видно: основна частина класифікаційного і текстового масиву роботи об’єктивно присвячена кримінальному, тобто «підпільному», сегменту тіньової економіки.

Значна кількість застосовуваних термінів є характерними і для багатьох західних (у тому числі класичних) робіт з економіки тіньового сектору: Е. Фейг, наприклад, наводить 18 найменувань[19]. Така різноманітність термінів і дефініцій є продуктивною лише тоді, коли справді вдається ідентифікувати нове явище або уточнити, передати зміст вже відомого.

Дещо відрізняється підхід до визначення тіньової економіки для умов неринкової системи господарювання. Дж. Гроссман визначав тіньову економіку в СРСР як все виробництво та обмін, для яких виконується хоча б одна з таких характеристик: діяльність для приватної вигоди або діяльність, що порушує чинне законодавство[20]. Оскільки соціалістична економіка не може послуговуватися приватній вигоді, обидві характеристики досить чітко визначають сферу тіньової економічної діяльності.

Ф. Фельдбрюгге з цього приводу зазначав, що якщо порівнювати радянську тіньову економіку з тіньовою економікою країнах Заходу, то перша відмінність полягає у відповідному правовому тлі. «Тіньова економічна діяльність у Радянському Союзі зазвичай належить до компетенції кримінального права, у той час як на Заході – (до сфери) фінансового нагляду»[21]. Ця відмінність принципова, оскільки вона відображає основні якісні особливості двох суспільних систем. В економіці радянського типу держава претендує на монопольну роль і загрожує жорсткими кримінально-правовими санкціями тим, хто робить замах на її монополію. Уряди ж країн Заходу не прагнуть повного контролю над виробництвом і торгівлею, проте стоять на варті державних прибутків.

Таким чином, тіньова економіка існує у різних соціально-економічних системах і може суттєво та по-різному впливати на економічний розвиток. Найбільш важливий критерій – це вплив на стабільність політико-економічної системи: послаблення або підсилення тіньовою економікою тих потрясінь та ударів, що мають місце в офіційній економіці[22].

У ринковій економіці тіньовий сектор виконує роль стабілізуючого чинника. У ринковому господарстві збільшення суспільного сектору і зростання податків не руйнують економічної структури: ціновий механізм продовжує працювати, хоча зміна співвідношення легального та тіньового секторів може спричинити зниження темпів економічного розвитку. Зміна податкових ставок змінює співвідношення цін легальної і тіньової праці, а також міжсекторний розподіл трудових ресурсів. Обидва сектори економіки (офіційний та тіньовий) перебувають у збалансованому взаємозв’язку, тобто тіньова економіка розвивається, коли офіційна переживає стагнацію, і навпаки. При цьому економіка загалом характеризується структурною трансформацією, але і загальною рівновагою[23]. Якщо і має місце ініціалізація державою тіньового сектору, то це зазвичай, стосується активізації діяльності у відносинах з іншими країнами – таким чином зміцнюється національна економіка.

До позитивних функцій тіньової економіки в ринковому господарстві можна віднести «економічне змащення» – тіньовий сектор є гнучким резервом, оскільки ділова активність може переміщатися з офіційного у неофіційний сектор[24]. Незалежна від суспільного або приватного регулювання, що орієнтується на цінові сигнали, тіньова економіка володіє гнучкою потенційною пропозицією товарів, часу і виробничих площ. Ці буферні функції надзвичайно важливі в офіційній економіці, для якої взаємозалежність між економічними процесами і добробутом громадян корегується тіньовим сектором. Тому соціальні витрати стабілізуючої політики відчуваються не так важко, як це було б за умови відсутності тіньової економіки; політична протидія антиінфляційній політиці послаблюється. Позитивним моментом тіньового сектору є також вмонтований стабілізатор – неофіційні доходи частково використовуються для купівлі товарів в офіційній економіці. Таким чином, зростаючий тіньовий сектор позитивно впливатиме і на офіційний. Необхідність боротьби з тіньовою економікою виникає лише тоді, коли її зростання випереджає зростання офіційної економіки.

У соціалістичній плановій економіці тіньовий сектор є переважно дестабілізуючим чинником. Як і в капіталістичній ринковій економіці, цей сектор при соціалізмі виконує функції «економічного змащення» і соціального амортизатора, тобто, з одного боку, компенсує недосконалість офіційної економіки; з іншого – підтримує соціальну стабільність у суспільстві. Але в соціалістичних країнах цей сектор не виконує функції вмонтованого стабілізатора, а навпаки, посилює дестабілізацію планового господарства.

На погляд автора, доцільно спростити систему, але водночас виділити найважливіші градації, необхідні для вивчення транскордонних переміщень капіталу. Поза сумнівом, у сучасному світі легальний, напівлегальний і тіньовий бізнеси та відповідні їм обороти капіталу співіснують у досить критичній пропорції.. На жаль, ідеальної методики, згідно з якою у загальному грошовому обігу можна було б однозначно виокремити тіньовий і легальний капіталообіг, немає.

Характерною особливістю капіталу взагалі та грошового зокрема є його здатність змінювати свою зовнішню форму, завдяки чому у фінансовому обігу після двох-трьох комерційних трансакцій зникають явні ідентифікуючі ознаки і історія генезису. При цьому між легальним, напівлегальним і тіньовим обігами капіталу існують приховані взаємозв’язок, взаємовплив і взаємопроникнення.

Для подальшого аналізу міжнародного руху такого капіталу і різних типів його обігу в державах з перехідною економікою пропонується диференціювати їх за трьома критеріями: об’єкт, суб’єкт і наслідки для економіки та суспільства. Інакше кажучи, фундаментальними ознаками доцільно вважати базові особливості, властиві суб’єктам, які беруть участь в обігу; об’єктам їхньої діяльності (види товарів і послуг), нормам («правила гри»), регулюючим відносини учасників обігу. Ключовим критерієм може бути характер наслідків даного типу обігу для держави.

Відповідно до висловлених критеріїв порівняно легко можна виділити три типи капіталообігу: легальний, напівлегальний (паралегальний) і нелегальний (тіньовий). Як вже наголошувалося, така класифікація придатна для характеристики як економіки, що розвивається, так і перехідної або розвиненої економіки[25].

До суб’єктів легального обігу належать юридичні та фізичні особи, державні органи, що діють у легальному полі. Об’єктами легального обігу є товари і послуги, не заборонені законом (об’єктивно необхідні й корисні для суспільства). Учасники обігу керуються правовими нормами національного законодавства і міжнародного права. Наслідки такого капіталообігу для суспільства і держави мають суспільно корисний і необхідний характер.

Суб’єкти паралегального обігу – фізичні особи, у тому числі посадові, які порушують правові норми; юридичні особи, створені відповідно до або у порушення чинного законодавства. Об’єкти такого обігу – товари і послуги. Вони також не заборонені законом і за своєю природою необхідні й корисні для суспільства, але норми, що регулюють відносини учасників обігу та використовуються для врегулювання виникаючих між ними неформальних відносин, – неправові. Ці відносини держава неспроможна контролювати повністю. Для «сірої» зони характерні різні податкові махінації, шахрайство, корупція. Залежно від економічних реалій продукт, що створюється в такій сфері, може бути запитаний суспільством або навіть дуже необхідний для нього, проте характер наслідків такого капіталообігу загалом негативний.

Основні суб’єкти тіньового обігу – фірми, що діють з порушенням господарського і кримінального законодавства, а також організовані злочинні групи, організації, співтовариства, що поширюють свої інтереси й активність на певну господарську діяльність. Споживачі товарів і послуг тіньової сфери – юридичні і фізичні особи, які діють усвідомлено чи неусвідомлено. Спектр об’єктів такого обігу досить широкий. З одного боку, це товари і послуги, заборонені законодавством, небезпечні для існування і розвитку суспільства, а з іншого – незаборонені товари і послуги. Особливе місце у тіньовому обігу посідає власне кримінальний капітал – прибутки від продажу наркотиків, проституції і інших видів незаконної діяльності. Ці прибутки мають тенденцію перетікати в інші сегменти тіньового обігу, де і «відмиваються». Учасники тіньового обігу порушують встановлені у суспільстві «правила гри», широко використовуючи насильство і підкуп, кримінальні методи усунення конкурентів і кримінальні форми вирішення суперечок.

Особливістю тіньового сектору (а частково і паралегального) є відхилення від загальних норм і закономірностей розвитку легальної економіки. Незважаючи на це, у західній економічній науці десь із середини 60-х років не припиняються спроби включати тіньовий сектор в загальні економічні моделі і підходи, поширювати на нього загальні положення економічної теорії. І якщо у 50-60-ті роки XX ст. такі спроби виглядали дещо штучно, то наприкінці століття продуктивність такого підходу є фактично загальновизнаними.

В умовах глобалізації функціонування різних секторів світової економіки і національних господарств підтверджує, що за вирішення конкретних економічних задач до ділової активності тіньового сектору можна підходити як до різновиду ризикового підприємництва, а до міжнародної організованої злочинності – як до монополії. Звичайно, йдеться не про морально-етичну, а про економіко-теоретичну оцінку, необхідну для вироблення оптимальних рішень насамперед у сфері господарської, соціальної, а також антикримінальної політики держави.

За аналізу впливу тіньового сектору на макроекономічні показники основні економічні школи зазвичай інтерпретують його відповідно до своїх стандартних постулатів. Так, оскільки для кейнсіанського підходу характерне переконання, що ринкова система може найкраще працювати лише за значного втручання держави та реалізації відповідної економічної політики, то підґрунтям боротьби з тіньовою економікою є активна діяльність держави. Це не означає використання тільки поліцейських і законодавчих заходів. Як правило, економічні заходи, спрямовані на ліквідацію «слабких місць» реалізації легальних товарів і послуг, запропонованих тіньовою економікою поєднуються з каральними заходами, що мають на меті знизити збут заборонених товарів і послуг[26]. Проте у державного втручання є чіткі межі: частину товарів і послуг державні виробники не можуть запропонувати внаслідок того, що сама держава оголосила їх виробництво незаконним або аморальним.

Низка вчених, зокрема Р. МакГі та Е. Фейг, спробували виявити стійку залежність між рівнем безробіття, інфляції, відсотка за кредитом і зростанням тіньової економіки[27]. Оскільки основою таких спроб стала ідея створення економетричних моделей, то за їх підготовки використовувався широкий емпіричний матеріал. Передбачалося, що такі моделі дозволять створити альтернативні варіанти здійснення певної економічної політики. Але на практиці створені моделі виявилися життєздатними протягом обмеженого часу. Автори створили кілька моделей, які «працювали» у США в умовах стагфляції, проте з переходом до «рейганоміки» вони практично втратили ефективність, оскільки їхні результати дедалі більше відхилялися від бажаних результатів. З часом ці моделі почали розглядатися як доказ викривлення основних економічних показників у тіньовому секторі.

Р. МакГі та Е. Фейг є авторами найвідомішої економетричної моделі, яка дозволяє певною мірою судити про те, наскільки зростання тіньового сектору (насамперед зайнятості в ньому) гасить сигнали про зростання грошової маси, темпів інфляції і безробіття, що подаються економікою. Згідно з цією моделлю у разі зростання тіньової економіки відбувається зміщення кривої Філіпса[28].

Неокласичні підходи до виявлення суті тіньової економіки витримані в тонах критики державного втручання і зайвого регулювання економічних відносин. Іноді вони виглядають вельми своєрідно. Один з батьків сучасного монетаризму М. Фрідман вважає, що зростанню злочинності загалом, а отже, і її економічній складовій сприяє розширення і ускладнення законодавства, регулюючого дедалі більшу кількість сфер господарської діяльності. «Збільшилася кількість дій, які вважаються злочинними, – пише він. – Насправді, неможливо підкорятися всім законам, оскільки ніхто не може знати, які вони. З цієї ж причини й офіційна влада не в змозі проводити в життя всі закони в однаковій мірі та без дискримінації»[29].

На відміну від М. Фрідмана Дж. Беккер належить до тих неоінституціоналістів, які, хоча й поділяють багато основних ідей неокласиків, але застосовують їх гнучкіше. Він пише про злочинність взагалі, але його посилання, на погляд автора, з особливою наочністю можуть бути застосовані до економічної злочинності та функціонування агентів тіньової економіки[30].

Вважаємо, що не можна повноцінно досліджувати вказані явища без аналізу формалізованих і неформалізованих норм, що в межах економічних систем структурують взаємодію між суб’єктами відносин і – ширше – між людьми. «Правила гри», їх дотримання і порушення стають системоутворювальними категоріями за визначення суті тіньової економіки і тіньового капіталообігу та їх функціонування. Неокласична теорія традиційно вузько визначає виробництво, розглядаючи його як систему «витрати (земля, робоча сила, капітал) – виробнича технологія – випуск товарів і послуг». Неоінституціональний підхід[31] розширює ці базові положення, звертаючи увагу на зворотні зв’язки між економікою та інститутами, що визначають «правила гри» в економічному обміні[32].

З точки зору неоінституціоналізму підприємці є елементами формального сектору економіки, якщо їхні дії відповідають встановленим «правилам гри» і захищені законодавчо. І навпаки, коли ці правила не дотримуються, підприємці розглядаються як елементи неформального сектору економіки.

У сучасних умовах функціонування тіньового сектору забезпечується кругообігом капіталу. Таким чином, дотримання встановлених «правил гри» є першорядним критерієм участі у формальній економіці, тоді як недотримання або обминання встановлених правил є ознакою участі у неформальній.

Виходячи зі сказаного, важливо зрозуміти, наскільки взагалі тіньові відносини поширені у світовій економіці, яким чином неформальна господарська діяльність і пов’язаний з нею капіталообіг впливають на розвиток окремих держав. Ще важливіше побачити, як з країн, що розвиваються, незаконний і напівзаконний капітал потрапляє у світові потоки і який вплив він справляє на загальний міжнародний обіг фінансових ресурсів. Успішність виявлення цього впливу залежить від правильності оцінки трансакційних витрат, рівнів і темпів економічного зростання, у тому числі рівня прибутку, отриманого від неформальної діяльності.

5.2. Контроль у системі протидії «втечі капіталу»
в умовах глобалізації

Глобалізація світового господарства і пов’язана з нею лібералізація міжнародних фінансових ринків призвели до змін державної політики щодо транскордонного переміщення капіталу, але водночас створили чималі труднощі для національних урядів. Це підтверджує серія криз і періодична паніка на валютних ринках і ринках капіталів країн, що розвиваються, викликана масовим відпливом спекулятивного капіталу з цих держав, пік якого припадав на період глобальної фінансової кризи 1997-1998 рр. Цей відплив капіталу викликав непередбачений масовий рух приватного капіталу. Ухвалені для його заборони спеціальні заходи і програми МВФ тільки погіршили ситуацію. Тому проблематиці відпливу приватних інвестицій, «втечі капіталу», експорту паралегального і тіньового капіталу стали приділяти найпильнішу увагу не тільки у прикладному, а й у концептуальному плані. З’явилися урядові програми, метою яких було обмежити такі операції або якісно змінити їхній характер.

Розглядаючи теоретичні аспекти «втечі капіталу», деякі дослідники вважають, що підвищення прибутковості внутрішніх капіталовкладень і зростання оподаткування прибутків від зарубіжних інвестицій можуть зменшити розміри цієї «втечі», а якщо вказані заходи складні для виконання, то доцільно на деякий період ввести контроль за вивозом капіталу. Деякі теоретики при цьому вказують, що ефективне оподаткування прибутків із-за кордону можливе лише за умови, якщо в уряду є відомості про розміри зарубіжних інвестицій своїх резидентів. Інші доходять висновку, що найефективнішою є комбінація кількісних обмежень вивозу капіталу з валютним і зовнішньоторговельним контролем.

Водночас деякі дослідники «втечі капіталу» вважають, що лібералізація економіки країн, що розвиваються, та трансформаційних економік може посилити проблему «втечі капіталу», якщо ця лібералізація передчасно поширюється на вивезення капіталу. Вони радять зважати, що вартість ефективного контролю за вивезенням капіталу досить значна, і цей контроль частково ускладнює ведення зовнішньої торгівлі, особливо її фінансування.

Таким чином, регулювання вивезення капіталу, у тому числі обмеження цього вивезення адміністративними заходами через встановлення контролю за ним, має теоретичне обґрунтування. Частково через це у Статуті МВФ немає заборон на контроль за експортом капіталу. У ст. VI розділу 1 Статуту лише вказано, що країна-член МВФ не повинна використовувати отримані від Фонду ресурси для істотного або тривалого експорту капіталу і на цій підставі Фонд може вимагати від країни введення контролю з метою запобігання такого використання ресурсів МВФ. Крім того, вказана стаття містить положення про те, що країни-члени МВФ не повинні встановлювати контроль таким чином, що він може перешкодити платежам за поточними операціями.

Під контролем за рухом капіталу розуміється встановлення законодавчих обмежень на рух капітальних потоків або грошових коштів у країну чи з країни і пов’язаних як з рахунком капітальних операцій, так і з рахунком поточних операцій. Таким чином, за визначенням МВФ, під контроль за капіталом можуть підпадати трансакції, пов’язані з придбанням або продажем таких видів активів чи зобов’язань: 1) інструменти ринку капіталів (акції або інші цінні папери пайової участі; облігації чи інші боргові зобов’язання); 2) інструменти грошового ринку; 3) цінні папери колективного інвестування; 4) похідні фінансові інструменти; 5) кредитні операції (комерційні кредити; фінансові кредити; гарантії, поручительства і зобов’язання фінансового забезпечення); 6) прямі інвестиції; 7) операції з нерухомістю; 8) рух приватних коштів (позики; подарунки, спадок; перекази коштів і активів за кордон іммігрантами); 9) надання грошових коштів банкам й іншим кредитним інститутам; 10) надання грошових коштів інституційним інвесторам[33].

Основні підходи до контролю за рухом капіталу було розроблено під час першої світової війни, коли уряди потребували підтримки відповідної податкової бази для фінансування витрат воєнного часу. Покриття державних витрат є першою з історичної точки зору метою введення контролю за рухом капіталу. На початку воєнних дій всі найбільші країни-учасниці конфлікту припинили дію золотого стандарту, проте зберегли фіксований валютний курс. З метою уникнення «втечі капіталу» вони встановили контроль за його відпливом: обмежили купівлю іноземних активів і позики за кордоном. Уведені обмеження мали дозволити державі поліпшити стан своїх фінансів за кількома напрямами: а) капітали, акумулюючись у внутрішній економіці, піддавалися підвищеному оподаткуванню як у частині вже накопиченого добробуту, так і у частині поточних відсоткових прибутків; б) зростаюча інфляція дозволила одержувати більше надходжень від сеньйоражу; в) контроль за рухом капіталу знизив внутрішні відсоткові ставки і тим самим зменшив витрати на обслуговування державного боргу.

Одразу після війни контроль за рухом капіталу почав зникати, але у період Великої депресії в 1930-х роках він міцно посів своє місце у системі державного регулювання. Головною метою його використання у той час було попередження «втечі капіталу» з національного ринку. Після Бреттон-Вудської конференції 1944 р. VI ст. Статуту МВФ фактично дозволила застосування контролю за рухом капіталу. Один з розробників Статуту МВФ, Дж. Кейнс, був відвертим прихильником контролю за рухом капіталу, і МВФ на початку своєї діяльності також дотримувався принципів регулювання міжнародних операцій з фінансовими активами. Протягом усього періоду існування Бреттон-Вудської валютної системи значна кількість країн обмежувала операції з фінансовими інструментами для того, щоб подолати труднощі платіжного балансу.

Зазначимо, що раніше застосування контролю за рухом капіталу було малоефективним. Обмеження мало сприяли фінансуванню державних витрат у зв’язку з тим, що обмеження утримували відсоткові ставки на низькому рівні (фактично робили їх за високої інфляції негативними), отже, не сприяли зростанню внутрішніх заощаджень, за рахунок яких і мав фінансуватися державний борг.

Зараз переважають зовсім інші цілі контролю. Економісти МВФ Б. Джонстон і Н. Таміріса, які спеціалізуються на проблемі регулювання мобільності капіталу, провели наприкінці 1998 р. економетричний аналіз причин використання контролю за рухом капіталу. Об’єктом дослідження стали сорок п’ять країн, що розвиваються, і держав з перехідною економікою. Відповідно до отриманих висновків існують значні відмінності в чинниках, що пояснюють контроль як за типами операцій, так і за напрямами контролю (приплив-відплив). Основними чинниками обмеження мобільності капіталу можна вважати: проблеми платіжного балансу, макроекономічне регулювання, нерозвиненість ринків капіталу і фінансових інститутів, слабкість системи внутрішнього регулювання і фінансові репресії, розмір економіки і стадію її розвитку[34].

Під час емпіричного дослідження виявилося, що детермінанти контролю за рухом капіталу, виявлені економетричним аналізом, повністю збігаються з тим, що стверджує економічна теорія. Остання визначає кілька причин здійснення регулювання, тісно пов’язаних між собою (Додаток V-Б).

Зараз мотивація встановлення контролю за капіталом зазвичай ґрунтується на необхідності досягнення низку завдань у сфері грошово-кредитної політики[35]. По-перше, контроль за капіталом допомагає вирішити суперечності у меті грошово-кредитної політики у разі фіксованого або керованого курсу національної валюти, здійснювати незалежну внутрішню грошово-кредитну політику. По-друге, обмеження на вільний рух капіталу дозволяє захистити грошову і фінансову сферу від зовнішнього шоку, пов’язаного з потоками капіталу, зокрема з інфляційними наслідками значного припливу капіталу і недооцінкою банківською системою курсових і кредитних ризиків[36]. По-третє, контроль за капіталом забезпечує умови для здійснення політики штучної підтримки відсоткових ставок на низькому рівні, пільгового кредитування бюджету і пріоритетних галузей економіки. Як було показано економістами А. Алезіним, В. Гріллі і Ж. Мілезі-Ферретті, які дослідили обмеження руху капіталу в 20 країнах-членах ОЕСР за період 1959-1989 рр., контроль за капіталом частіше вводиться в країнах, в яких центральний банк менш незалежний і уряд бере активну участь у здійсненні грошово-кредитної політики, або діє режим фіксованого чи керованого обмінного курсу[37].

Крім згаданих вище причин, використання контролю за рухом капіталу може мотивуватися іншими чинниками. До них належать насамперед міжнародні ризики; проблеми системної стабільності; розмір економіки і її відкритість; державне регулювання; соціальні, суспільні або стратегічні причини регулювання іноземних інвестицій. Міжнародні операції в порівнянні з операціями на внутрішньому ринку характеризуються додатковими ризиками. До таких можна віднести трансфертний, суверенний, валютний ризик. Крім того, через відмінності в регулюванні, бухгалтерських стандартах і законодавстві до іноземних цінних паперів нерідко висуваються м’якіші вимоги біржового лістингу. Для примусового зниження ризиків влада може ввести контроль за відпливом капіталу.

Контроль за рухом капіталу виправдовується також необхідністю забезпечення системної стабільності. Обмеження допомагають скоротити надмірну діяльність національних фінансових установ за кордоном або розширити горизонт інвестування.

Вважається, що велика країна володіє широкими можливостями для диверсифікації інвестицій, а отже, меншими стимулами для лібералізації рахунку руху капіталу щодо невеликих країн.

Загальна відкритість економіки також впливає на контроль за рухом капіталу. З одного боку, відкриті економіки дуже чутливі до зовнішнього шоку, і з цієї причини їм потрібно вдатися до валютного контролю і обмеження мобільності міжнародних капіталів. З іншого боку, у відкритій економіці існує більше шляхів уникнути обмежень, і вводити контроль за рухом капіталу немає сенсу.

Широке запровадження контролю за рухом капіталу іноді відбиває державну ідеологію оптимального ступеня втручання в ринкову економіку. Для слабкої держави характерно зменшення прозорості ринку і збільшення його регулювання.

Контроль за рухом капіталу може використовуватися під час фінансових репресій. Примусові заходи з боку держави вживаються переважно у тоталітарних країнах і деяких країнах, що розвиваються. Фінансовий сектор піддається репресіям через обмеження на відсоткові ставки, високі резервні вимоги, кредитні межі та цільові державні кредити. Наслідком цього стає зниження рівня конкуренції на внутрішньому ринку і ослаблення фінансової системи.

Контроль за рухом капіталу нерідко доповнює внутрішній контроль з боку влади за відсотковими ставками і кредитуванням. Річ у тім, що міжнародні потоки капіталу дозволяють обминати найрізноманітніші методи регулювання, внаслідок чого знижується ефективність грошово-кредитної політики. Щоб цього уникнути, влада обмежує мобільність капіталу. Обмеження прямих іноземних інвестицій може також пояснюватися бажанням захисту важливого або чутливого сектору економіки з причин національної безпеки, збереження суверенітету і культури.

В умовах, коли не тільки економісти, а й політики вважають пропаганду вільного руху капіталів частиною своїх прямих службових обов’язків, теоретичні дослідження спрямовані на обґрунтовування необхідності усунення обмежень на їх транскордонні переміщення. Цим, мабуть, і пояснюється поява досить серйозних досліджень на цю тему на Заході. кількох сотень.

Більшість сучасних теоретичних робіт на тему державного контролю заснована на використанні математичних методів аналізу. Їхні автори створювали власні або перевіряли чужі економіко-математичні емпіричні моделі. На цьому шляху початковим кроком у визначенні ефективності контролю за рухом капіталів була спроба з’ясувати, чи підтверджується взагалі саме припущення, що контроль справляє відчутний вплив на макроекономічні показники. З цього питання було опубліковано багато наукових праць (переважно статті). Їхні автори передбачають, що уряди використовували контроль за капіталом відповідно до різних видів «фінансової репресії» (термін, запропонований МкКінноном для опису ринків капіталів з високим рівнем регульованості з боку держави) з метою збільшення прибутків і обмеження платежів з обслуговування внутрішнього боргу[38]. Проте здатність програм з контролю за капіталом впливати на інші важливі макроекономічні змінні, такі як обсяг або склад операцій щодо приватних трансфертів, обсяг міжнародних резервів або обмінний курс валют, переважно не підтверджується фактами.

Важливо, що програми з контролю за капіталом не перешкодили здійсненню успішних спекулятивних атак на фіксовані обмінні курси. Цей висновок повністю підтверджують різного роду теоретичні моделі спекулятивних атак, детально описані дослідниками в 1980-1990 рр. Результати цих праць, як правило, свідчать на користь того, що контроль продовжує існування режиму обмінних курсів.

На особливу увагу заслуговує тема, яку можна назвати підходом до проблеми контролю за рухом капіталу з позицій «теорії суспільного вибору». Згідно з постулатами цієї теорії після введення системи контролю за рухом капіталу вона, ймовірніше, починає жити своїм життям, оскільки урядовці, відповідальні за реалізацію контролю, і ті, хто їх підтримує, прагнутимуть максимізувати свою владу і добробут. Таким чином, контроль, що вводиться для послаблення тимчасових труднощів в економіці, може «пережити» основну (господарську) причину, через яку він був уведений. До того ж приватні інвестори, що заплатили значні суми з метою уникнення контролю, не заперечують проти нього як засобу захисту від інших інвесторів, які цього не зробили. Наприклад, А. Кернкросс стверджує, що система контролю за капіталом у Великобританії, що виникла у розвиток системи валютного контролю часів другої світової війни, існувала довгий час після того, як зникла основна причина її виникнення[39]. Понад те, він стверджує, що до початку 70-х років контроль охопив не всіх інвесторів, тому що поширювався не на всі види операцій. Р. Дорнбуш стає за введення контролю тільки за певних обставин, оскільки, на його думку, система контролю втратила свою актуальність і стала, швидше, проблемою, ніж засобом вирішення[40].

Існує дуже багато наукових праць про вплив на економіку правових обмежень на рух приватного капіталу. Особливо часто досліджуються моделі, в яких встановлюється зв’язок між контролем за капіталом і спроможністю грошово-кредитної і фіскальної політик стабілізувати макроекономічні показники. При цьому передбачається, що в урядів є підстави для використання таких інструментів економічної політики і що вони здійснюють контроль з метою підвищення добробуту народу.

Класичною моделлю оцінки значення руху капіталу і дій щодо його обмеження є модель «невеликої відкритої економіки» Манделла-Флемінга[41]. Вона являє собою теоретичне обґрунтування маніпуляцій внутрішніми відсотковими ставками, але в доповненнях і коментарях до моделі автори прямо стверджують, що можливість здійснювати незалежну грошово-кредитну політику за таких умов жорстко обмежена. Ефективний контроль за капіталом змінює реакцію приватного сектору на політику уряду. Таким чином, ефективний контроль змінює механізм, який призводить до краху суперечливого режиму, але не змінює кінцевого результату.

П. Кругман[42], Р. Флад і П. Гарбер[43] запропонували моделі «спекулятивних атак», спрямовані проти суперечливих політичних курсів, за яких здійснюється міжнародний рух капіталу. Щоб покрити фінансовий дефіцит, уряд може встановити відсоток зростання внутрішніх активів центрального банку, що суперечить режиму фіксованого номінального курсу валют і зростанню попиту на гроші. За зростаючого руху капіталів і паритету купівельної спроможності попит на рівновагу реальних грошей вирішений наперед. У випадку такому разі розширення внутрішньої грошово-кредитної бази одразу ж відшкодовується у спосіб використання запасів золота й іноземної
валюти.

Головною характеристикою контролю за капіталом відповідно до моделі «спекулятивних атак» є те, що приватний сектор втрачає можливість регулювати свої грошові резерви, обмінюючи нагромаджений приватний борг на іноземну валюту або, навпаки, обмінюючи іноземну валюту на національну. В умовах контролю за капіталом приватний сектор може регулювати свої грошові запаси тільки за допомогою чистих продажів або купівлі товарів і послуг за кордоном. Тому для оцінки дієвості контролю використовується модель «поточного платіжного балансу».

Д. Грос також моделює спекулятивні атаки, але при цьому підкреслює, що якщо контроль за капіталом і може в більшості випадків обмежити спекуляцію у приватному секторі, то держава вимушена посилити контроль за капіталом, причому внутрішні відсоткові ставки істотно відрізнятимуться від рівнів, які існували б за відсутності спекулятивного тиску[44]. Важливим аспектом моделі Д. Гроса є ефективність контролю, але спекулянт може обминути цей контроль за допомогою додаткових витрат. У цьому разі штучна підтримка курсу валют, яким зазвичай зайнята держава, без особливих зусиль може піддаватися впливу приватного сектору, що випливає з політики відсоткових ставок. Як тільки держава виявляє ознаки небажання послабити контроль заради підвищення внутрішніх відсоткових ставок, приватний сектор одержує сигнал до спекулятивної атаки, супроводжуваної зниженням витрат з ухилення від контролю. У таких моделях вплив контролю за капіталом на добробут населення чітко не визначений. Проте ідея зрозуміла: якщо додатковий час, протягом якого такий режим діє, використовується ефективно, тобто, якщо послідовно підтримуються реальні курси, ступінь політичної незалежності, наданий програмою з контролю, може сприяти зростанню добробуту.

Думка про те, що контроль за капіталом справляє значний вплив на економіку, тому що за його допомогою здійснюється регулювання міжнародних ринків товарів і послуг, призвела до того, що багато авторів розглядають змішані системи, в яких контроль за рухом капіталу ефективний лише частково. Моделі, орієнтовані на повну ефективність, не передбачають арбітражу на різниці міжнародних відсоткових ставок. Наприклад, у моделях з подвійним обмінним курсом для вирівнювання очікуваної прибутковості за внутрішніми та іноземними векселями різниця між комерційним і офіційним курсом валют скорочується. Альтернатива полягає у тім, що контроль за капіталом ефективний, але його можна обминути у спосіб додаткових витрат.

Викривлення відносних цін у результаті торгових обмежень у деяких випадках можуть створити ґрунт для введення і використання контролю за капіталом. Але при цьому виникають і складнощі. По-перше, в уряду зазвичай немає точних показників, що дозволяють прийняти осмислене рішення на користь загальної лібералізації ринку або поступової лібералізації його сегментів. Проте для скасування торгових обмежень може бути потрібний певний час, можливо, з адміністративних причин або тому, що з часом уряд захоче поширити свій вплив на захищені сектори.

Схожі обмеження можна застосувати також до ринків капіталів. Нагадаємо, що в офіційних моделях не йдеться про поступове усунення контролю. Перший аргумент з цього приводу знайдений МкКінноном[45]. За незмінності інших умов послаблення торгових обмежень могло б призвести до зниження реального курсу валюти, тоді як передбачається, що для послаблення контролю за рухом капіталів необхідно підвищення реального курсу валюти за умови обмеження бажаного припливу капіталу в межах програми контролю. Проблема «конкуренції ринкових інструментів» вирішується у спосіб відстрочування лібералізації руху капіталів доти, доки не буде усунуто торгові та інші викривлення.

Інша характеристика програм контролю за капіталом полягає у тім, що їх створюють, аби обмежити відплив приватних капіталів. Нерідко стверджують, що країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою мають компенсувати різноманітні внутрішні перекручення, які призводять до того, що приватні інвестори надають перевагу вкладенню капіталів за кордоном, навіть якщо очікувані внутрішні прибутки за внутрішніми інвестиціями перевищують очікувані прибутки на світових ринках капіталів.

Очевидним потенційним викривленням є те, що прибуток від вкладення капіталу у середині країни може оподатковуватися, а прибуток від іноземних інвестицій – ні. Якщо капітал рухається, то такий оптимальний податок сприяє відпливу приватного капіталу і погіршує стан внутрішньої податкової бази, а також призводить до недостатнього інвестування основних внутрішніх фондів. Граничний відплив капіталу або еквівалентний йому податок з відсоткового вирівнювання дозволяє уряду оподатковувати капітал за відповідною ставкою другого порядку.

А. Рейзин і Е. Садка на основі емпіричних оцінок стверджують, що відплив капіталу з країн, що розвиваються, свідчить: уряд не може оподатковувати прибуток від зарубіжних вкладень своїх резидентів за такою самою ставкою, за якою він обкладає прибуток від внутрішніх інвестицій[46]. Згідно з моделлю А. Рейзина і Е. Садки для уряду оптимально обмежити відплив капіталу у разі неможливості оподаткування зарубіжних активів. М. Дулі і К. Клетцер вважають, що одночасний приплив і відплив капіталу нерідко є реакцією приватних інвесторів на державні гарантії і субсидії. Якщо уряд не може переконливо обґрунтувати відмову від субсидій і гарантій, то кількісні обмеження на приплив і відплив капіталів може підвищити добробут в країні[47].

У відповідній економічній літературі порушується досить суперечливе питання щодо розуміння стратегічної мети введення контролю за капіталом. Наводилося безліч аргументів на користь введення контролю за потоками капіталу. Серед цих аргументів вказувалися ситуації, коли обмеження руху капіталу поліпшує економічний добробут за рахунок заповнення недосконалостей фінансового ринку.. Пропозиції, спрямовані на усунення подібних недосконалостей, дуже різні: від збільшення відкритості країни, поліпшення процесів надання фінансової інформації і вдосконалення пруденційних стандартів до введення контролю за міжнародним рухом капіталу.

Аргументи політичного характеру пов’язують контроль за рухом капіталу з можливістю узгодження суперечливих цілей політики в умовах фіксованих валютних курсів або їх жорсткого регулювання. Ці аргументи означають збереження незалежності грошово-кредитної політики з метою спрямування її на вирішення внутрішніх проблем, а також зменшення тиску на валютний курс. Додатковим стимулом для введення контролю за рухом капіталу було зміцнення грошово-кредитної і фінансової стабільності в умовах постійних перетоків капіталу, особливо в тих випадках, коли необхідно враховувати інфляційні наслідки значного припливу капіталу або неадекватну оцінку ризику банками чи корпоративним сектором в умовах жорсткого регулювання валютного курсу, що сприяє збільшенню нехеджованих валютних операцій. Врешті заходи контролю за рухом капіталу використовувалися також для підтримки політики фінансового тиску в цілях забезпечення дешевого фінансування державних бюджетів і пріоритетних секторів економіки.

Ефективність контролю за рухом капіталу часто оцінювалася за його впливом на потоки капіталу і досягнення таких цілей економічної політики, як підтримка стабільності валютного курсу за рахунок забезпечення більшої незалежності грошово-кредитної політики або збереження внутрішньої макроекономічної і фінансової стабільності. В економічній літературі значна увага приділялася різниці у внутрішніх і міжнародних відсоткових ставках, оскільки контроль за рухом капіталу має тенденцію до створення розриву між внутрішнім і зовнішнім фінансовими ринками. Проте цей розрив може, у свою чергу, породжувати стимули до обхідних маневрів. Ефективність контролю у цьому разі залежатиме від масштабів цих стимулів щодо витрат обхідних маневрів. Якщо заходи контролю ефективні, потоки капіталу менш чутливі до внутрішніх відсоткових ставок, які можуть бути в такому разі орієнтовані владою на внутрішні економічні задачі.

Економетричні та статистичні дослідження цих проблем мають низку методологічних недоліків. Зокрема не існує загальноприйнятих і надійних критеріїв інтенсивності контролю за рухом капіталу, в багатьох дослідженнях просто застосовуються фіктивні змінні на позначення присутності або відсутності контролю. Крім того, часто важко з’ясувати, чим визначаються відмінності досліджуваних змінних – контролем за рухом капіталу чи іншими чинниками, багато з яких також важко піддаються виміру (наприклад, ефективність пруденційного нагляду). Понад те, важко з’ясувати економічно значущу відмінність між довгостроковими і короткостроковими потоками капіталу. Короткострокові позики часто неодноразово пролонгуються, а довгострокові інструменти часто можуть бути негайно продані на вторинних ринках. Це стосується навіть прямих іноземних інвестицій, коли інвестор може брати короткострокові валютні позики під своє забезпечення. Ринки похідних інструментів, включаючи свопи і опціони, відкривають багато додаткових способів зміни фактичних термінів боргових зобов’язань. Ступінь відмінності між короткостроковими і довгостроковими потоками залежить переважно від рівня розвитку фінансових ринків, особливо від їхньої глибини (спроможність ринку абсорбувати купівлі і продажі без значної зміни цін) і ліквідності. На ці характеристики фінансових ринків, у свою чергу, впливає державне регулювання, у тому числі заходи з контролю за рухом капіталу.

Незалежно від ефективності заходів контролю за рухом капіталу їх вжиття (або повторне введення) може бути пов’язане з певними втратами[48]. По-перше, обмеження капіталопотоків, особливо масштабні та всеосяжні, можуть впливати на капітальні й поточні операції як у бажаному, так і в небажаному напрямі. По-друге, вжиття заходів контролю може викликати додаткові адміністративні втрати, особливо якщо необхідні широкомасштабні заходи для перекриття потенційних лазівок для обхідних маневрів. По-третє, існує ризик ускладнення необхідної корекції державної політики або адаптації приватного сектору до змін ситуації на міжнародних ринках через захист внутрішніх фінансових ринків за допомогою заходів контролю.. Зрештою контроль може спровокувати негативне сприйняття ринку, що, у свою чергу, може ускладнити і удорожчити доступ країни до джерел іноземних активів[49].

За вирішення питання про способи протидії «втечі капіталів» на національному рівні потрібно виходити з причин цього явища. Оскільки вони у своїй основі завжди є економічними, остільки і протидіяти «втечі» потрібно економічними методами. Шляхи вжиття економічних заходів протидії «втечі капіталів» за кордон можуть бути різними.

По-перше, ліберально-ринковий шлях, що полягає переважно у здійсненні м’яких економічних реформ у країні, спрямованих на створення розвиненої, сильної і високоефективної економіки. Адміністрування, заборона будь-якої суспільно небезпечної економічної поведінки суб’єктів економічної діяльності, у тому числі «втечі капіталів», при цьому зведені до мінімуму, хоча далеко не виключені (насамперед це стосується заборони контрабандних способів «втечі капіталів» за межі країни). Проблема «втечі капіталів» такими способами вирішується плавно, поступово, у спосіб непрямого позитивного економічного впливу на суб’єктів цього процесу. Останнє, доводячи пріоритетність перебування капіталів у національному середовищі, поволі, але послідовно, приводить до скорочення «втечі капіталу». Недоліки такого шляху очевидні – він дуже довгий, тому не завжди прийнятний для держав, що прагнуть отримати результати негайно. Цим шляхом просуваються більшість розвинених країн.

По-друге, шлях ліберально-адміністративний, що поєднує у собі «батіг і пряник». Поступове здійснення економічних реформ у країні, що підвищують привабливість національної економіки для інвесторів, у тому числі для інвесторів потенційних, якими є власники капіталів, що «тікають», має місце і тут і також визнається пріоритетним. Проте для отримання швидких результатів у справі протидії «втечі капіталів» досить широко використовуються адміністративні методи. Законодавчо вводяться обмеження на здійснення деяких видів зовнішньоекономічної діяльності, жорстко регулюється порядок повернення до країни валютної виручки, отриманої поза її межами, зі значними обмеженнями регламентовано порядок розміщення грошових коштів за кордоном тощо. При цьому повна державна валютна і зовнішньоекономічна монополія не вводиться. Цей шлях (з різним відсотковим змістом ліберальних і адміністративних методів) використовується багатьма країнами, що розвиваються. Цим шляхом просувається сьогодні й Україна, причому для нас характерне поступове ослаблення адміністративної складової.

По-третє, адміністративний шлях, або шлях введення державних монополій на зовнішньоекономічну і валютну діяльність. Він характеризується суто адміністративним вирішенням проблеми «втечі капіталів». Зовнішньоекономічна діяльність, валютне регулювання є монополіями держави, порушення яких жорстко карається не тільки і не стільки економічними методами, скільки методами кримінально-правового характеру. Цим шляхом розвивався свого часу Радянський Союз.

В умовах фінансової глобалізації та інтернаціоналізації злочинності боротьба із «втечею капіталу» неможлива без координації зусиль щодо протидії легалізації кримінальних капіталів у міжнародному масштабі. Заходи, що вживаються на національному рівні, мають поєднуватися з різнобічними зусиллями і діями. Тільки таке поєднання може дати бажаний ефект і не дозволити нелегальним капіталам вільно перетікати з країн з більш жорстким антикримінальним кліматом у держави і юрисдикції, що не вживають достатніх заходів щодо виявлення і конфіскації таких капіталів.

У світовому масштабі координація подібних антикримінальних зусиль здійснюється в рамках найбільшої і авторитетної міжнародної структури – Організації Об’єднаних Націй. У своїх методах із запобігання легалізації кримінальних доходів ООН виходить з того, що держави мають боротися в рамках стратегій, спрямованих на підрив економічної могутності організованої злочинності. Згідно з документами ООН і її спеціалізованих установ це вимагає вжиття належних кримінально-правових заходів, зокрема введення відповідних санкцій і створення адекватних регламентаційних механізмів ухвалення вироків.

ООН неодноразово закликала країни-члени розглянути питання про необхідність кримінального покарання за «відмивання» прибутків від злочинної діяльності з тим, щоб перешкодити накопиченню значних активів та інвестуванню їх у легальну комерційну діяльність.

За наполяганням ООН та інших міжнародних організацій багато держав ухвалили рішення розглянути питання про законодавчі та регламентаційні заходи, що дозволяють обмежити банківську таємницю, з тим, щоб сприяти ефективній боротьбі з «відмиванням» грошей і розвитку міжнародної співпраці. Такі заходи передбачають також обов'язкове застосування принципу «знай свого клієнта», а також виявлення підозрілих фінансових операцій з метою звільнити представників фінансових установ від будь-якої відповідальності за надання інформації про такі операції (за винятком випадків очевидної недбалості).

Міжнародні організації вимагають від держав вживати заходів щодо перешкоджання перенесення операції з «відмивання грошей» з жорстко контрольованих банків у неконтрольовані комерційні і професійні організації, що надають фінансові послуги. З цією метою держави мають забезпечувати здійснення теоретичних і прикладних досліджень для виявлення комерційних організацій, що можуть бути використані для «відмивання» грошей, і для визначення доцільності поширення відповідних вимог на різні сфери економічної діяльності за винятком діяльності легальних банківських і фінансових установ.

Найвідомішою організацією протидії легалізації кримінальних капіталів є Група з питань фінансових заходів боротьби з «відмиванням» грошей (Financial Action Task Force on Money Laundering, ФАТФ), що була створена у липні 1989 р. у Парижі за рішенням наради представників «великої сімки» вищого рівня..

За своїм юридичним статусом ФАТФ є міжурядовим органом, метою якого є сприяння боротьбі з «відмиванням» грошей на національному і міжнародному рівнях. ФАТФ формулює політику, мета якої – проведення реформ у сфері діяльності виконавчої влади і в законодавстві з наголосом на запобіганні легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. Структура здійснює діяльність, спрямовану проти «відмивання» грошей відповідно до Конвенції ООН 1988 р.

Особливістю ФАТФ є те, що вона не має статуту і термінів існування. Ще донедавна вважалося, що вона діятиме приблизно до 2004 р. Після цього вона продовжить своє існування, але тільки якщо країни-члени вважатимуть це за необхідне. Проте вже на берлінській (2003 р.) зустрічі ФАТФ одностайно було ухвалене рішення не тільки про продовження існування організації, а й про істотне розширення повноважень і відповідальності (мандату) організації. Було затверджено нову редакцію її основного документу («Сорок рекомендацій»), який уточнює список злочинів, безпосередньо пов’язаних з «відмиванням» грошей, поширює зазначені норми на всі типи фінансових інститутів і певних видів професійної діяльності (адвокатська практика, нотаріат тощо).

Основні напрями діяльності ФАТФ полягають: 1) у розробці та вдосконаленні системи заходів, спрямованих на боротьбу з «відмиванням» грошей (основою цієї системи є Спеціальна програма ФАТФ з боротьби з «відмиванням» грошей); 2) у поширенні рекомендацій ФАТФ і наданні технічної допомоги державам щодо розробки та експертизи відповідного законодавства; 3) у інспектуванні держав-членів ФАТФ з метою оцінити виконання рекомендацій і стан справ у сфері боротьби з «відмиванням» грошей.

Вперше «Сорок рекомендацій» були ухвалені у 1990 р. У 1996 р. документ був доповнений з урахуванням змін у світі й нових тенденцій у механізмах «відмивання» грошей. Документ являє собою комплекс рекомендацій з боротьби з «відмиванням» грошей і призначений для вільного використання будь-якими організаціями. Недивлячись на його рекомендаційний характер, документ справив значний вплив на національне законодавство багатьох країн і розвиток міжнародної співпраці у боротьбі з «відмиванням» грошей. Багато міжнародних і національних організацій визнали, схвалили і рекомендували документ до використання.

Загалом суть рекомендацій зводиться до п’яти положень: встановлення кримінальної відповідальності за «відмивання» грошей; обов'язкова ідентифікація клієнтів фінансовими установами; введення систем внутрішнього контролю і обов’язкових повідомлень про підозрілі операції; адекватність систем фінансового нагляду; необхідність приєднання до міжнародних угод щодо боротьби з «відмиванням» грошей і введення відповідного національного законодавства.

ФАТФ здійснює жорстку політику стосовно країн, які, як вона вважає, недостатньо тісно співпрацюють з нею щодо протидії «відмиванню» грошей. Така політика здійснюється в рамках ініціативи NCCT (non-cooperative countries and territories), діяльність якої вилилася у створення так званого «чорного списку» країн і територій, які не співробітничають із ФАТФ.

За твердженням самої ФАТФ, вона займається пошуком «критично слабких місць в системах протидії «відмиванню» грошей, які є перешкодою на шляху міжнародної співпраці в даній сфері»[50]. Мета цих зусиль – знизити рівень вразливості фінансових систем від дій злочинців і досягти того, щоб усі фінансові центри прийняли і почали застосовувати відповідні міжнародним стандартам заходи із запобігання, виявлення і покарання за легалізацію доходів, отриманих злочинним шляхом.

У вересні 2001 р. до «чорного списку» ФАТФ потрапила й Україна. Тоді ж було ухвалено рішення про застосування «контрзаходів» (по суті заходів покарання) до юрисдикцій, які «не змогли досягти прогресу в подоланні існуючих недоліків». 15 грудня 2002 р. було ухвалено рішення застосовувати санкції до України, але вже у червні 2003 р. ці санкції було скасовано.

«Контрзаходи» ФАТФ зазвичай передбачають посилення режиму контролю за операціями за участю осіб країн і територій, які «караються». Таке посилення об’єктивно призводить до погіршення умов роботи підприємців цих країн і територій на міжнародних ринках за здійснення фінансових операцій.

Конкретно «контрзаходи» передбачають: 1) висунення жорстких вимог щодо ідентифікації клієнтів, надання рекомендацій фінансовим установам, що працюють з представниками цих юрисдикцій, особливо щодо виявлення вигодонабувачів і реальних зв’язків між фізичними особами і компаніями цих країн; 2) вжиття додаткових заходів і запровадження механізмів сповіщання про фінансові операції осіб вказаних країн (територій), оскільки їхні фінансові трансакції за визначенням розглядаються за інших рівних умов як підозрілі; 3) за розгляду заявок банківських й інших фінансових організацій поміж тих, що «караються», про відкриття філіалів у країнах-членах ФАТФ обов’язково брати до уваги факт, що це організації країн, проти яких вживаються «контрзаходи»; 4) попередження компаній країн-членів ФАФТ, що мають ділові відносини з країнами, які включені до «чорного списку», що операції з цими країнами можуть бути ланкою процесу «відмивання» грошей.

Узагальнюючи викладене, зазначимо, що у сучасній економічній літературі під контролем за рухом капіталу розуміють будь-яку економічну політику влади, спрямовану на обмеження мобільності міжнародного капіталу, і політику, спроможну змінити стан рахунку операцій з капіталом і фінансових операцій. Таке широке визначення доводиться використовувати, оскільки на прикладному рівні досить складно узагальнити всі методи і типи контролю через різноманітність форм і цілей його використання. Якщо говорити про типи контролю за рухом капіталу, то він може набувати форм оподаткування, цінового чи кількісного обмеження або прямої заборони міжнародних операцій з будь-якими видами фінансових активів. Найчастіше контролю за рухом капіталу піддаються такі типи операцій: операції з цінними паперами ринку капіталів і грошового ринку, а також з пов’язаними з ними виробничими інструментами; комерційні та фінансові кредити, гарантії за позиками та борговими цінними паперами; прямі іноземні інвестиції і купівля нерухомості; будь-які фінансові операції, здійснювані банками й інституційними інвесторами[51].

Докази, наведені вище, дають підстави стверджувати, що підвищення добробуту за рахунок лібералізації міжнародних кредитних ринків найімовірніше можна досягти шляхом кращого використання внутрішніх заощаджень, ніж за допомогою чистих потоків іноземних заощаджень. Важливо зазначити, що прямі інвестиції та інші міжнародні операції з капіталом можуть підвищити добробут країни, навіть якщо жоден чистий потік капіталу не пов’язаний з вільною торгівлею фінансовими послугами.

5.3. Валютний контроль як один з ефективних способів
протидії «втечі капіталу»

Нині визначальною для вітчизняної економіки є проблема відпливу валютних коштів. Відплив капіталу – явище, властиве не лише Україні. Провідні країни Заходу також неодноразово стикалися з цією проблемою. Відплив значної частини валютних коштів є наслідком неповернення експортного валютного виторгу, ненадходження товарів і послуг на погашення авансових платежів за імпортом, заниження цін експортної та завищення цін імпортної продукції.

У таких випадках держава вживає комплекс адміністративних заходів із забезпечення максимально повного повернення валютної виручки від експортних поставок та надходження товарів і послуг у рахунок погашення авансових платежів за імпортом. Відомий японський фінансист К. Накахіра вважає, що в певні моменти історичного розвитку заходи з адміністративного обмеження вивезення капіталу вкрай необхідні: «...для того, щоб подолати втечу капіталу, можливо, потрібні і заходи прямої дії. Якщо говорити, наприклад, про Японію в період швидких темпів зростання, дуже жорсткі обмежувальні заходи були ухвалені стосовно порядку транскордонних капітальних операцій. Відтік капіталу тривалий час жорстко припинявся адміністративними способами. Лише наприкінці шестидесятих років ці обмеження були поступово пом’якшені....»[52].

Цей шлях обрала й Україна. Вже на початку 1993 р. в Україні розпочато створення комплексної системи валютного контролю, заснованої переважно на активізації ролі уповноважених банків як агентів валютного контролю та системному обміні інформацією про рух коштів в іноземній валюті й зовнішньоторговельних вантажів між митними органами державного управління.

Сьогодні можна вирізнити два види визначень валютного контролю в економічній літературі. У вузькому значенні валютний контроль трактується як обмеження, ліміт права обміну національної валюти на валюту іноземної держави. У ширшому значенні валютний контроль представляє собою регулювання використання національної валюти в міжнародній торгівлі і фінансах. Таким чином, у західній літературі під валютним контролем розуміється система певних обмежень, яка регламентує порядок проведення валютно-обмінних або міжнародних операцій з участю національної валюти.

Проте, на думку автора, валютний контроль регулює не стільки операції з національною валютою, скільки операції з іноземною валютою й іншими валютними цінностями. За допомогою валютного контролю органи державної влади, що здійснюють грошово-кредитну політику (якими можуть бути уряд, центральний банк або спеціалізована установа), регулюють валютні, експортно-імпортні й інші зовнішньоекономічні операції. Наявність валютного контролю свідчить про те, що валютний режим країни посідає проміжну позицію між повною конвертованістю, існуючою у низці розвинених країн, і забороною на оборотність валют, яка практикувалася у соціалістичних країнах і використовується зараз у більшості країн, що розвиваються. Так, наприклад, російський вчений В. Катасонов також розуміє валютний і зовнішньоторговельний контроль як комплекс практичних заходів держави з реалізації відповідно валютних і зовнішньоторговельних обмежень і
заборон[53].

За визначенням американського спеціалізованого видання «The MrGraw – Hill Dictionary of Modern Economics», валютний контроль – система урядового регулювання щодо іноземної валюти.

Таким чином, під валютним контролем слід розуміти комплекс нормативно закріплених адміністративних і організаційних заходів, здійснюваних спеціально уповноваженими державними органами або іншими організаціями (наприклад, уповноваженими банками як агентами валютного контролю)та спрямованих на реалізацію порядку здійснення валютних операцій у частині валютних обмежень, а також заходів із виявлення, попередження та запобігання порушенням цього порядку.

Основним завданням валютного контролю є стримування нерівноваги платіжного балансу. Крім того, його також може бути використано для вирішення інших важливих національних завдань, таких як сприяння національному плануванню, захисту внутрішніх виробників, акумуляції державних доходів[54].

Мету валютного контролю також визначають як «захист економіки країни від різких коливань грошово-кредитної системи та зменшення валютних резервів, викликане рухом капіталів, а також забезпечення національної (у тому числі й економічної) безпеки»[55]. Л. Красавіна вважає, що складовою частиною валютного контролю є «валютні обмеження, що мають на меті вирівнювання платіжного балансу, підтримання валютного курсу та концентрацію валютних цінностей в руках держави для вирішення поточних і стратегічних задач»[56].

Інший російський вчений, А. Наговіцин, вважає, що мета валютного контролю полягає у забезпеченні дотримання резидентами та нерезидентами норм валютного законодавства країни за здійснення ними всіх валютних операцій[57].

Виходячи з наведених визначень, доцільно використовувати валютний контроль з метою досягнення кількох цілей: зниження дефіциту платіжного балансу і стимулювання певних видів експорту й імпорту; захист фіксованого валютного курсу і збереження золотовалютних резервів; зменшення можливостей для невідповідного руху в короткостроковому періоді валютного курсу реальному положенню справ в економіці; припинення небажаного впливу перетікань «гарячих грошей» і захист міжнародної обмінної вартості національної валюти; зниження волатильності обмінного курсу валют, що виникає внаслідок діяльності валютних спекулянтів[58].

Як свідчить практика міжнародних відносин, у більшості випадків влада вдається до заходів валютного контролю для того, щоб зберегти автономність внутрішньої економічної політики і захистити національний ринок від негативного впливу, що спричиняє дефіцит торговельного балансу, зростаючий зовнішній борг, або з метою управління рухом капіталів. Таким чином, первинною метою валютного контролю є захист внутрішньої економіки від негативної дії міжнародного ринку.

Об’єктом валютного контролю, як випливає з визначення мети валютного контролю, є валютні операції, предметом яких є валюта або валютні цінності. Законодавче визначення «валютних операцій» наведено у Декреті Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю». Під «валютними операціями» розуміють операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей як засобу платежу в міжнародному обігу, передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Суб’єктами валютного контролю є органи валютного контролю, учасники валютних операцій (фізичні та юридичні особи, резиденти та нерезиденти).

Головним принципом за визначення сфери валютного контролю, як і в усіх питаннях, пов’язаних з міжнародним рухом валютно-фінансових потоків, є встановлення різниці між резидентом та нерезидентом. Важливо забезпечити повну конвертованість національної валюти для нерезидентів, щоб забезпечити довіру до цієї валюти. Щодо нерезидентів, то не можна встановлювати жодних обмежень, крім випадків, що стосуються їхніх відносин з резидентами. Водночас було б нерозумно дозволяти нерезидентам спекулювати з національною валютою за допомогою резидентів, тоді як резиденти не мають на це права.

Елементами валютного контролю є валютні обмеження, нагляд за валютними операціями, реєстрація валютних операцій та облік валютних операцій (Рис. 5.3.):

Рис. 5..3. Елементи валютного контролю

Валютні обмеження є головним елементом валютного контролю. Це законодавча та адміністративна заборона, лімітування й регламентація
операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями[59]. Враховуючи те, що сучасний фінансовий ринок має багато інструментів, за допомогою яких усувається різниця між різними сферами вкладання коштів, то доцільно застосовувати норми, які б не дозволяли те, що не дозволено спеціально. Валютні обмеження закріплюються валютним законодавством, яке є основою для урядових постанов і відомчих директив з конкретних питань[60].

Основною метою використання валютних обмежень є: вирівнювання і оптимізація структури платіжного балансу; підтримка валютного курсу; концентрація валютних цінностей у руках держави для вирішення поточних і стратегічних завдань[61].

Використання валютних обмежень з метою боротьби з «втечею капіталу» передбачає насамперед вжиття заходів, спрямованих саме на вирівнювання і оптимізацію структури платіжного балансу.

Слід розрізняти форми валютних обмежень за сферами їх застосування.

1. Валютні обмеження за поточними операціями платіжного балансу (операції щодо зовнішньої торгівлі товарами і послугами): обов’язковий продаж валютної виручки експортерів повністю або частково центральному або девізним банкам; обмежений продаж іноземної валюти імпортерам (за наявності дозволу органу валютного контролю); зобов’язання вносити на банківський депозит певну суму для отримання імпортної ліцензії національному банку; обмеження на форвардну купівлю імпортерами іноземної валюти; заборона продажу товарів за кордон за національну валюту; заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою; регулювання термінів платежів за експортом та імпортом в умовах нестабільності валютних курсів.

2. Валютні обмеження за операціями, пов’язаними з рухом капіталу (рух капіталів і кредитів, переказ прибутків, податкових й інших платежів неторгового характеру) можуть бути спрямовані як на стимулювання припливу капіталів, так і на їх дестимулювання.

Для регулювання міжнародного руху капіталів з країни до країни за звичайних умов використовуються валютні обмеження, що належать до другої сфери. У разі виникнення нелегальних міграцій (тобто «втечі») капіталу держава вводить валютні обмеження (і валютний контроль) за поточними операціями (перша сфера). Види капітальних операцій, щодо яких можуть вживатися заходи валютного контролю, наведені в Додатку V-В.

За пасивного платіжного балансу вживають заходів валютного контролю щодо обмеження вивезення капіталу і стимулювання припливу капіталів для підтримки курсу валюти. За активного платіжного балансу вживають заходів щодо заборони припливу капіталів і підвищення курсу валюти. Класифікацію вказаних заходів наведено у Додатку V-Г.

Уведення валютних обмежень часто супроводжується встановленням множинності валютних курсів, тобто введенням диференційованих курсових співвідношень валют за різними видами операцій, товарних груп і регіонів. Після другої світової війни більшість країн-членів МВФ, порушуючи вимоги його Статуту, практикували множинність валютних курсів. Так, у Франції було встановлено десять валютних курсів. У Туреччині до середини 1960-х років разом із завищеним офіційним курсом національної валюти застосовувалися й інші диференційовані курси для різних видів експорту. З уведенням конвертованості валют у більшості промислово розвинених країн їхній курс був уніфікований, проте окремі держави періодично вводять множинність курсів у формі подвійного валютного ринку. Більшість країн, що розвиваються, не прийняла зобов’язань із скасування валютних обмежень відповідно до ст. VIII Статуту МВФ і користується пільгами перехідного періоду. Так, деякі країни Латинської Америки, хоча офіційно й скасували валютні обмеження, фактично продовжують їх застосовувати.

Крім валютних обмежень, до складу валютного контролю входять також заходи щодо нагляду, реєстрації і статистичного обліку валютних операцій. Їхньою метою є визначення відповідності здійснюваних валютних операцій чинному законодавству і наявність необхідних для них ліцензій і дозволів; перевірка виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою і зобов’язань з продажу валюти на внутрішньому валютному ринку; перевірка обґрунтованості платежів в іноземній валюті; перевірка повноти і об’єктивності обліку та звітності за валютними операціями, а також за операціями нерезидентів у національній валюті Україні.

Основними формами здійснення валютного контролю є такі::

– здійснення дисконтної політики, тобто управління обліковою ставкою Національного банку, яка поряд з іншими заходами має регулювати обсяг грошової маси та сукупного попиту, рівень цін у державі, а також приплив із-за кордону та відплив короткострокових капіталів;

– здійснення девізної політики у вигляді валютної інтервенції, яка являє собою купівлю-продаж національним банком іноземної валюти, що впливає на курс національної грошової одиниці, золота з метою бажаного впливу на кон’юнктуру ринку золота, зміну режиму конвертованості валют, посилення або послаблення валютних обмежень;

– диверсифікація валютних резервів, що уможливлює зменшення збитків від відносного знецінення валюти і забезпечення найвигіднішої структури резервних активів;

– отримання або надання кредитів та субсидій, які використовуються для компенсації розривів, що виникають у міждержавних платежах[62].

Система валютного контролю в Україні складається з певних органів валютного контролю (рис. 5.4).

Рис. 5.4. Органи валютного контролю в Україні

Головним органом валютного контролю в Україні, що здійснює контроль за дотриманням норм валютного законодавства під час проведення валютних операцій, є Національний банк України (далі – НБУ). Він не тільки контролює виконання правил регулювання валютних операцій на території України, а й забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю за операціями, здійснюваними через ці банки.

Крім Національного банку, функції органів валютного контролю на території України виконують такі установи.

– Уповноважені банки – контролюють валютні операції, здійснювані резидентами і нерезидентами через ці банки.

– Державна податкова адміністрація України – здійснює фінансовий контроль за валютними операціями резидентів та нерезидентів на території України.

– Міністерство транспорту та зв’язку України – здійснює контроль за дотриманням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України.

– Державний митний комітет України – здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

При цьому необхідно зауважити, що уповноважені банки є єдиними недержавними органами валютного контролю. Це пов’язано з тим, що
банк – це організація, основним призначенням якої є посередництво у переміщенні грошових коштів від кредиторів до позичальників та від продавців до покупців. Тобто практично весь грошовий обіг у господарському обороті здійснюється через банківську систему, і жоден інший орган чи установа не мають такого оперативного і повного доступу до інформації стосовно операцій, пов’язаних з обігом грошових коштів. Банки зобов’язані запобігти здійсненню будь-якої валютної операції, що суперечить нормам чинного законодавства, а якщо це неможливо –проінформувати про неї уповноважені державні органи.

Таким чином, головним у створенні механізму валютного контролю в країні є покладення на уповноважені банки функцій агентів валютного контролю за операціями своїх клієнтів. Ця організаційна форма цілком виправдала себе у світі. Згідно з нею банки під час здійснення валютних операцій мають перевіряти їхню законність. Аби запобігти спекуляціям, валютні операції повинні мати конкретне призначення, бути приписаними до конкретних комерційних або фінансових операцій.

Серед основних принципів валютного контролю в Україні можна виділити такі.

1. Прерогатива уповноважених банків за здійснення операцій з іноземною валютою. Тільки фінансові організації, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення банківських операцій в іноземній валюті, можуть здійснювати розрахункове обслуговування своїх клієнтів в іноземній валюті та валютні операції від свого імені.

2. Покладення на уповноважені банки функцій агентів валютного контролю. Отримавши від Національного банку України ліцензію на здійснення валютних операцій, фінансові установи автоматично приймають на себе зобов’язання здійснювати контроль за їх проведенням відповідно до порядку, встановленого нормативними актами та валютним законодавством України.

3. Репатріація капіталу в Україну. Іноземна валюта, отримана резидентами в результаті здійснення зовнішньоекономічної діяльності, підлягає зарахуванню на рахунки резидентів, відкриті в уповноважених банках, або на кореспондентські рахунки цих банків у банках-нерезидентах, якщо операції здійснювалися уповноваженими банками. Тобто всі отримані резидентами доходи від зовнішньоекономічної діяльності – експортна валютна виручка, відсотки, дивіденди та інші види розподіленого прибутку, платежі за устаткування, надане в лізинг, прибутки від спільної діяльності, а також суми на погашення раніше наданих кредитів – мають бути повернуті в Україну.

4. Прив’язаність валютної операції до конкретної фінансової або комерційної угоди. Юридичні особи-резиденти можуть відкривати поточні валютні рахунки в уповноважених банках тільки для розрахунків в іноземній валюті за укладеними з нерезидентами угодами. Резиденти також можуть доручати уповноваженим банкам купувати іноземну валюту для здійснення конкретних розрахунків: оплата імпортних контрактів, погашення кредитів нерезидентам в іноземній валюті і виплата відсотків за кредитами, здійснення лізингових платежів за угодами міжнародного лізингу та іншими платежами нерезидентів.

5. Методологія здійснення контролю за валютними операціями, здійснюваними резидентами та нерезидентами. Валютний контроль здійснюється за такими основними елементами угоди: а) метою проведення резидентом валютної операції, б) характером валютної операції, в) термінами, г) обсягами коштів, які переказують за межі країни та ввозять на територію України, д) додатковими умовами, наприклад, щодо наявності пов’язаних з даною інших валютних операцій.

Отже, можна сформулювати узагальнююче визначення валютного контролю: валютний контроль включає сукупність заходів, здійснюваних органами валютного контролю, спрямованих на забезпечення проведення операцій резидентами і нерезидентами з валютними цінностями згідно з чинним законодавством, зокрема нормативними актами, що є обов’язковими до виконання резидентами та нерезидентами.

Зазначимо, що практично всі високорозвинені країни у своєму еволюційному розвитку пройшли через систему валютного контролю.

Взагалі, стратегія валютного контролю має багато недоліків і, крім того, надзвичайно важка у впровадженні. Навіть за найефективнішого та найраціональнішого розподілу валютних коштів суспільство зазнає неабияких збитків у вигляді нездійснених взаємовигідних угод, внаслідок браку валюти на внутрішньому ринку тощо. Для окремих громадян – у вигляді моральних втрат, адже навіть за «найсправедливішого» розподілу неможливо у повному обсязі врахувати інтереси всіх учасників економічних відносин.

Головним недоліком валютного контролю є його складність, що прямо залежить від розміру країни та кількості учасників валютних операцій. Отже, що складнішим є механізм валютного контролю, то меншою є його ефективність, що призводить до значних фінансових втрат економіки країни загалом.

Ефективний валютний контроль можливий лише за раціональної системи планування, яка може бути забезпечена тільки за наявності фундаментальної теоретичної бази і багатого практичного досвіду у сфері економічного планування і прогнозування, аспекти яких, на жаль, на сучасному етапі у світовій практиці не вивчені повністю.

Щодо валютного контролю у сфері поточних операцій – ст. VIII Статуту МВФ, до якої приєдналася більшість розвинених країн у світі, наголошує на свободі поточних операцій. Однак ця свобода може бути обмежена жорсткою регламентацією термінів розрахунків за експортом та імпортом товарів та послуг. Прискорюючи розрахунки щодо продажу за кордон та конвертації іноземних валют в національну і обмежуючи можливості довгострокових розрахунків за імпортом та валютним покриттям, регламентація розрахунків може підвищувати та скорочувати попит та пропозицію на іноземну валюту відносно національної. Рух капіталів резидентів може жорстко регламентуватися. Можуть заборонятися чи контентуватися кредити в національній валюті для нерезидентів, прямі інвестиції за кордон та придбання іноземних цінних паперів, що знижує ризик підвищення пропозиції національної валюти порівняно з іноземною. Можуть також впроваджуватися правила валютного обміну, що різняться для розрахунку за поточними операціями та за рухом капіталів («валюта для цінних паперів», вторинний валютний ринок). Нарешті валютний контроль може зачіпати пакети авуарів резидентів за кордоном: він може забороняти створення деяких з цих авуарів (банкноти, банківські рахунки, портфелі цінних паперів, будівля тощо), а також вимагати ліквідації існуючих.

Валютний контроль може також стосуватися інвестицій нерезидентів на національній території, коли йдеться про прямі інвестиції та придбання цінних паперів. Для цих інвестицій, сприятливих з погляду національної валюти (оскільки вони збільшують на неї попит), може вимагатися дозвіл. Це має запобігти переходу окремих елементів національного багатства чи економічного механізму під іноземний контроль.

На практиці ефективність валютного контролю залежить переважно від якості інформації, яку мають у своєму розпорядженні органи валютного контролю щодо торгових потоків, пакетів зобов’язань і боргів. Ця інформація може формуватися у спосіб зобов’язання резидентів здійснювати будь-яку операцію з нерезидентами через уповноважених посередників (банки), які у свою чергу зобов’язані звітувати органам валютного контролю. Отримувати інформацію щодо резервів складніше тією мірою, якою власники авуарів завжди мають можливість не дотримуватися зобов’язань за декларацією, що продиктовано законом.

Переваги валютного контролю полягають не тільки в його прямому, «механічному», впливі на фінансові потоки між країною і закордоном, а й у його стримувальному психологічному ефекті.

Уведення або посилення валютного контролю сприяє встановленню нової рівноваги платіжного балансу і валютного ринку у двох напрямах.

1. Прискорюється надходження валюти, що належить нерезидентам, тобто збільшується моментальна пропозиція валюти на валютному ринку, а також обсяг операцій, зареєстрованих за кредитом платіжного балансу.

2. Відстрочуються платежі резидентів у валюті за кордон, а отже, скорочується обсяг кредитів у національних грошових одиницях для нерезидентів, що призводить до зменшення пропозиції національної валюти на валютному ринку і операцій, які записуються у дебет платіжного балансу.

Психологічний ефект впливу валютного контролю полягає передусім у тім, що робить громадську думку чутливою до проблеми зовнішніх платежів. Це основний об’єкт заходів, що стосуються операцій приватних осіб. Передбачена при цьому межа визначається, як правило, таким чином, щоб не перешкоджати більшості операцій. Проте контроль навряд чи може здійснюватися інакше, ніж вибірково, і має обмежену ефективність: не може йтися про перевірку всіх туристів, які протягом літа виїжджають за кордон. Існування регламентації має головним чином стримувальний ефект. Її посилення – засіб оповістити громадян про серйозність ситуації. Цей стримувальний ефект справджується для всього механізму взагалі. Безсумнівно, обман завжди можливий на рівні приватних осіб, і навіть на рівні підприємств, однак він супроводжується витратами (таємне перевезення банкнот через кордон «професіоналами», ускладнення бухгалтерського обліку) і ризиками. Таким чином, валютний контроль надає одночасно як механічний, так і стримувальний вплив.

Розглядаючи проблему валютного контролю, не можна забувати про його обмеженість. Ці межі очевидні у сфері поточних операцій. Якщо спочатку регламентація дозволяє отримати суттєву вигоду за грошовими коштами внаслідок поліпшення термінів платежів та їх відстрочення, то як тільки терміни платежів за експортом будуть зведені до мінімуму і всі дострокові розрахунки за імпортом буде скасовано, отримувати значний виграш стане неможливо..

Таким чином, порушення рівноваги у торгівлі товарами і послугами не може бути компенсоване за рахунок поліпшення умов розрахунків. Найбільше, на що можна сподіватися, то це те, що збереження валютного контролю оберігає від їх погіршення.

Крім того, валютний контроль не позбавлений незручностей і з економічного погляду. Він створює перешкоду для свободи дії фізичних і юридичних осіб, створюючи адміністративне обмеження для тих і для інших. Як будь-яка регламентація, він завдає чималих адміністративних витрат підприємствам і фінансовим посередникам, які мають збирати інформацію для адміністрації, безперервно навчати агентів застосуванню офіційних текстів та відслідковувати їхню еволюції.

Валютний контроль має переважно економічне значення. Заборона термінового валютного покриття є чинником дорожчання імпорту, якщо іноземний експортер погоджується взяти на себе відповідний ризик; якщо він відмовляється зробити це, то заборона створює складнощі у визначенні собівартості товарів для підприємств-імпортерів. Тією мірою, якою ці товари необхідні для виробництва інших благ, що іноді експортуються, відповідні викривлення ризикують відбитися на іншій економіці. Ця заборона може навіть мати ефект перекручення, змушуючи імпортерів робити купівлі заздалегідь через можливість знецінення грошей або спонукаючи їх отримувати за рахунком від своїх іноземних постачальників у національній валюті. Валютне фінансування національних інвестицій за кордоном обтяжує вартість цих операцій валютним ризиком і може відвернути деякі фірми від зовнішніх ринків. Як будь-яка регламентація і будь-який контенгуючий захід, валютний контроль відвертає від торгівлі із зарубіжними країнами, заохочуючи до протекціонізму.

Таким чином, у великій промислово розвиненій країні валютний контроль може розглядатися тільки як перехідний захід, що дозволяє подолати зовнішню кризу завдяки обмеженням відрахувань валютних резервів, доки заходи, необхідні для економічного оздоровлення і врегулювання зовнішніх платежів, не принесуть свої плоди.

Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що сьогодні, незважаючи на існуючі недоліки, система валютного контролю в Україні досить дієва і дозволяє здійснювати ефективний контроль за операціями з валютними цінностями на території України та запобігати порушенням валютного законодавства.

Валютний контроль сприяє стабільності й незалежності валютної політики. Значний рух капіталів може викликати також значні коливання офіційних валютних запасів, а отже, спроможний вплинути на грошову масу. Такі коливання роблять відсоткову ставку нестійкою і створюють атмосферу невпевненості, що стримує виробництво та інвестиції. Обмеження на рух капіталів надають центральному банку країни можливість маневру за встановлення відсоткової ставки залежно від внутрішніх цілей, а не від рівня відсоткових ставок за межами країни.

Крім того, валютний контроль сприяє розвитку економіки країни, оскільки мобілізує національні заощадження для інвестування не в іноземні підприємства, а у вітчизняні, що дуже важливо в умовах, коли інвестори не довіряють реформам уряду.

Здійснення валютного контролю не суперечить статуту Міжнародного валютного фонду. Після вступу до цієї організації держави мають відмовитися від обмежень, пов’язаних з поточними операціями. У ст. VIII статуту МВФ вимагається, щоб держави-члени МВФ офіційно проголосили скасування обмежень на поточні операції, але лише для зовнішніх платежів. Залишаються обмеження на надходження (наприклад, вимога обов’язкового продажу валюти, отриманої від експорту). У Статуті МВФ не вимагається скасування обмеження руху капіталів. Таким чином, член МВФ може підписати всі зобов’язання перед МВФ і при цьому залишити за собою право валютного контролю за операціями з капіталом. Понад те, коли створювалися фонди стабілізації національних валют у Польщі та Росії, міжнародні фінансові організації висували умову про створення механізму валютного контролю у сфері переміщення капіталів з метою запобігання відпливу капіталів та зменшення ризику спекуляцій з національною валютою. Без такого механізму стабілізаційний фонд може бути використаний для фінансування відпливу капіталів.

Висновки до розділу

1. Відсутність комплексного підходу в наукових дослідженнях до проблеми відпливу капіталу потребує детального вивчення та узагальнення категорій «відплив капіталу», «втеча капіталу» та «вивезення (експорт) капіталу». Відпливом капіталу називають будь-яку форму «переведення ресурсів в інші, більш сприятливі з погляду інвестиційного клімату країни». Поняття «втеча капіталу» означає нелегальний відплив капіталу за кордон, тобто здійснюваний з порушенням або обминаючи будь-які норми законів країни походження. «Втечу капіталу» не можна плутати з поняттям «експорт капіталу», тобто з вивезенням капіталу, що здійснюється за повного дотримання всіх вимог закону. «Вивезення капіталу» – найзагальніша економічна категорія, яка включає і «втечу капіталу», і традиційний легальний експорт. Намагаючись сформулювати інституціональне визначення вивезення капіталу, ми користувалися двома поняттями: «втеча капіталу» (або відплив капіталу) та «експорт капіталу». Використовуючи термін «експорт капіталу», ми визначаємо інвестиції, перераховані за кордон легально та доходи від яких будуть повернені в Україну. Говорячи ж про «втечу капіталу» (відплив капіталу), ми робимо акцент на методах та стимулах перерахування капіталу за межі країни. Явища, що характеризуються цими двома поняттями, відрізняються не лише формою, а й, можливо, і навіть більшою мірою, змістом. «Втеча капіталу», що є наслідком високої кримінальної активності, недосконалої економічної політики, недовіри населення і бізнесу до фінансових інститутів, а також загальної нестабільності, негативно впливає на економіку, залишаючи її без і без того дефіцитних інвестиційних ресурсів і обмежуючи можливості вибору державою оптимального економічного курсу. Існують також певні відмінності й у джерелах походження капіталів, що експортуються, та тих, що «тікають».

2. Проблема «втечі капіталу» безпосередньо пов’язана з проблемою тіньової економіки та проблемою тіньового обігу капіталу. «Тікати» може капітал як кримінального (напівкримінального) походження, так і легальний. Будь-яка операція нелегального переказу капіталу за кордон є протизаконною, проте джерело походження капіталу у національній економіці само по собі може бути цілком законним. Наприклад, легально отриманий прибуток, що виводиться від оподаткування у спосіб «втечі» капіталу за кордон, стає частиною правопорушення лише після успішного нелегального вивезення його з країни. І навпаки, доходи від торгівлі наркотиками або рекету, що вивозяться за кордон, є кримінальними вже за своїм походженням. Таким чином, процес «втечі» капіталу може бути пов’язаний з досить різним ступенем порушення закону залежно від джерела походження коштів.

3. Шляхи вжиття економічних заходів щодо протидії «втечі капіталів» за кордон можуть бути зведені до таких: 1) ліберально-ринковий шлях, що полягає у здійсненні економічних реформ у країні, спрямованих на створення розвиненої, сильної і високоефективної економіки; 2) шлях ліберально-адміністративний, що поєднує у собі здійснення економічних реформ у країні та використання адміністративних методів; 3) адміністративний шлях, або шлях введення державних монополій на зовнішньоекономічну і валютну діяльність.

Україна обрала шлях ліберально-адміністративний, що передбачає введення контролю за відпливом капіталу, причому з поступовим послабленням адміністративної складової вказаного шляху.

4. Однією з форм адміністративного методу контролю є введення в країні системи валютного регулювання та валютного контролю. Метою введення такого регулювання та контролю є зміцнення валютного курсу, вирівнювання платіжного балансу країни, зміцнення національної грошової одиниці та боротьба проти «втечі капіталу». В Україні діяльність зі створення комплексної системи валютного контролю розпочалася ще на початку 1993 р. Вона була заснована на активізації ролі уповноважених банків як агентів валютного контролю та на системному обміні інформацією про рух коштів в іноземній валюті та зовнішньоторговельних вантажів між митними органами державного управління. Нормативним підгрунтям формування системи валютного регулювання та валютного контролю в Україні став Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» №15-93 від 19.02.93 р Цей Декрет встановив режим здійснення валютних операцій на території України, визначив загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України щодо регулювання валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю та відповідальність за порушення відповідного законодавства.

Джерела та коментарі

---

[1] Capital Flight and Third World debt. / D.R. Lessard and J. Williamson. – Wash.: Institute for International Economics, 1987. – 258 p. – C. 7.

[2] Булатов А. С. Параметры и оценка масштабов утечки капитала из России // Деньги и кредит. – 1999. – № 12. – С. 68-72. – C. 69.

[3] Capital Flight and Third World debt. / D.R. Lessard and J. Williamson. – Wash.: Institute for International Economics, 1987. – 258 p. – C. 81, 83.

[4] Красавина Л. Н. «Бегство» капитала из России и пути его сдерживания // Деньги и кредит. – 2000. – № 11. – С. 40-42. – C. 40.

[5] Зауважимо, що поняття «капітали» у явищі «втечі капіталів» розглядаються автором як готівкові та безготівкові грошові кошти у будь-якій, переважно не національній, валюті, а також як цінні папери, у тому числі бездокументарні. Капітали також можуть бути представлені іншими валютними цінностями, наприклад, дорогоцінними та банківськими металами, сировинними ресурсами тощо.

[6] Макаренко О. Валютний контроль як інструмент стабілізації валютного ринку в Україні // Вісн. Нац. банку України.– 2002. – № 2. – С. 36-38. – C. 36.

[7] Автор поділяє погляди деяких дослідників про синонімічність термінів «втеча» та «відплив» капіталу. Наприклад, вчені Інституту економіки РАН та Центу вивчення міжнародних економічних відносин Університету Західного Онтаріо розглядають поняття «capital flight» (втеча капіталу) та «capital leakade» (відплив капіталу) як тотожні.

[8] Водночас не лише фізичне переміщення активів за кордон є ознакою «втечі капіталу». Так звану «доларизацію» іноді теж називають специфічною формою внутрішньої «втечі капіталу».

[9] Johnson S., Kaufmann D., Shleifer A. The unofficial economy in transition // Brooking Papers on Economic Activity. – 1997. – № 2. – P. 159-239.

[10] Kaufmann D., Kaliberda A. Integration the unofficial economy into the dynamics of postsocialist economies: a framework of analysis and evidence // Economic transition in Russia and the new states of Eurasia. – Armonk, NY: M.E. Sharpe, Inc.

[11] Курс экономической теории: Учеб. для вузов / В.А.Амвросов, К.А. Аракелова, А. С. Богданов и др.; Под ред. М.Н.Чепурина,, Е. А. Киселевой– Киров: АСА, 1997. – 624 с. – C. 529, 530.

[12] Майже ідентичні дефініції є у виданнях: Oxford Standard Economic Encyclopaedia. – Vol. 2. -Oxf. 1996. – C. 204; The MIT Dictionary of Modern Economics / ed. by David W. Pearce. – Cambridge, Mass.: MIT Press, 1992. – 474 p. – C. 301.

[13] Радаев В. В. Теневая экономика в СССР/России: основные сегменты и динамика // Восток. – 2000. – № 1. – С. 89-97.

[14] Schneider F., Enste D. Increasing Shadow Economies All Over the World – Fiction or Reality? A urvey of Global Evidence of their Size and of their Impact from 1970 to 1995 // www.economics.uni-linz.ac.at/Members/Schneider/EnstSchn98.html; Базилюк А.В., Коваленко С.О. Тіньова економіка в Україні. – К.: НДЕІ Мінекономіки України, 1998. – 206 с.

[15] Радаев В. В. Теневая экономика в СССР/России: основные сегменты и динамика // Восток. – 2000. – № 1. – С. 89-97. – С. 90.

[16] Там само. – С. 92.

[17] Базилюк А.В., Коваленко С.О. Тіньова економіка в Україні. – К.: НДЕІ Мінекономіки України, 1998. – 206 с. – C. 18-20.

[18] Турчинов О. Тіньова економіка: теоретичні основи дослідження. – К.: Артек, 1995. – 300 с. – C. 56-60.

[19] Feige E. Defining and Estimating Underground and Informal Economies: The New Institutional Economics Approach // World Development. – 1990. – Vol. 18; № 7. – P. 989-1002. – C. 991.

[20] Grossman G. The «Second economy» in USSR// Problem of Communism. – 1977.– 26(5).–
P. 25– 54. – C. 28.

[21] Feldbrugge F. J. M. The Soviet Second Economy in a Politicаl and Legal Perspective // The Undergrоund Economiеs. Tax Evasion and Information Distortion / Ed. by E.L. Feige. – Cambridge etc., Cambridge University Press, 1989. – P. 297-338. – C. 336.

[22] Cassel D., Cichy U. The Shadow Economy and Economic Policy in East and West: A Comparative System Approach // The Unofficial Economy. Сonsequences and Perspectives in Different Economic Systems / Ed. by S. Alessandrini and B. Dallago. – Gower, 1987. – P. 127-144. – C. 139.

[23] Там само. – C. 139.

[24] Там само. – C. 140.

[25] Фитуни Л. Теневой оборот и «бегство капитала». – М.: Вост. лит., 2003. – 264 с. – C.14.

[26] Приклад такого підходу див.:Koch J.V., Grupp S.E. The Economics of Drug Control Policies. – The Economics of Crime. Cambridge (Mass.), 1980.

[27] McGee R., Feige E. Policy Illusion, Macroeconomic Instability, and the Unrecorded Economy. – The Underground Economies. Tax Evasion and Information Distortion. – Cambridge: Cambridge University Press, 1989. – P. 81-109.

[28] Там само. – С. 93.

[29] Friedman M. R. Tyranny of the Status Quo. – San Diego: Harcourt Brace Jovanovich, 1984. – 182 p. – C. 134.

[30] Becker G. S. The Economics of Crime. – Cross Sections. Federal Reserve Bank of Richmond, issue Fall, 1995. – P. 8-15.

[31] Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. – М., 1997.

[32] Feige E. Defining and Estimating Underground and Informal Economies: The New Institutional Economics Approach // World Development. – 1990. – Vol. 18, №7. – P. 989-1002 – C. 998.

[33] International Monetary Fund, World Economic Outlook Focus on Transition Economies, October, 2000 // www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2000/02/index.htm.

[34] Jonson B., Tamirisa N.T. Why Do Countries Use Capital Controls // IMF WP 98/181. – 1998. – December // www.imf.org/external/pubs/ft/wp/wp98181.pdf.

[35] Capital Controls: Country Experiences with Their use and Liberalization /Ariyoshi Habermeier, Laurens, Otker-Robe, Canales-Kriljenko, Kirilenko. – Wash. D.C.: International Monetary Fund, 2000 // www.imf.org/external/pubs/ft/op/op190/index.htm; Jonson B., Tamirisa N.T. Why Do Countries Use Capital Controls // IMF WP 98/181. – 1998. – December // www.imf.org/external/pubs/ft/wp/wp98181.pdf.

[36] Bacchetta Philippe & van Wincoop Eric Capital Flows to Emerging Markets: Liberalization, Overshooting and Volatility. – Swiss National Bank, Study Center Gerzensee, 1998 // www.ideas.repec.org/p/szg/worpap/9801.html.

[37] Alesina Alberto, Grilli Vittorio, Milesi-Ferretti Gian Maria. The Political Economy of Capital Controls. – Capital Mobility: The Impact on Consumption, Investment and Growth. – New York, Cambridge University Press, 1994. – 356 р. – C. 123-128.

[38] McKinnon R. I. Money and Capital in Economic Development. – Wash.: Brookings Institution, 1973. – 184 p. – C. 93.

[39] Cairncross A. Control of Long-term International Capital Movements. –Wash., 1973. – 104 p. – C. 74.

[40] Dornbusch R., Werner A. Mexico, stabilization. Reform and no growth // Brookings Papers on Economic Activity. – 1994. – № 1.– P. 253-315. – C. 8.

[41] Мэнкью Н. Г. Макроэкономика / Пер. с англ. – М.: МГУ, 1994. – 736 c. – С. 536.

[42] Krugman Paul. The Narrow Moving Band, the Dutch Disease, and the Competitive Consequences of Mrs. Thatcher: Notes on Trade in the Presence of Dynamic Scale Economies // Journal of Development Economics. – 1987. – Vol. 27. – P. 41-55.

[43] Flood Robert P., Garber Peter M. Gold Monetization and Gold Discipline // Journal of Political Economy. – 1984. – Vol. 92(1). – P. 90-107.

[44] Gros Daniel. The Effectiveness of Capital Controls. Implications for Monetary Autonomy in the Presence of Incomplete Market Separation // IMF Staff Papers. – 1987. – Vol. 34; September – P. 621-642. – С. 634.

[45] McKinnon R. I. Money and Capital in Economic Development. – Wash.: Brookings Institution, 1973. – 184 p.

[46] Rasin A., Sadka E. Efficien Investment Incentieves in the Presence of Capital Flight // Journal of International Economics. – 1991. – Vol. 31. – P. 171-181.

[47] Dooley Michael P., Kletzer Kenneth M. Capital Flight, External Debt, and Domestic Policies // Federal Reserve Bank of San Francisco Review. – 1994.– Summer. – P. 24-38. – С. 28.

[48] Bakker Age F.P. The liberalization of capital movements in Europe: the Monetary Committee and financial integration, 1958-1994. – Dordrecht; Boston: Kluwer Academic, 1996. – 333 p.

[49] Ще однією проблемою, яка не розглядається в даному дослідженні, є вплив політики контролю за рухом капіталу, що проводиться в одній країні чи групі країн, на інші країни та світову економіку загалом.

[50] // www. fatf-gafi.org/NCCTInitiative.htm.

[51] Jonson B., Tamirisa N. T. Why Do Countries Use Capital Controls // IMF WP 98/181. – 1998. –December // www.imf.org/external/pubs/ft/wp/wp98181.pdf.

[52] Направленый взрыв // Эксперт. – 2000. – 27 марта.

[53] Катасонов В. Ю. Бегство капитала из России. – М.: Издательство «Анкил», 2002. – 200 с. – С. 133.

[54] Френклін Р. Рут, Філіпенко А. С. Міжнародна торгівля та інвестиції / Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – 743 с. – С. 493.

[55] Валютный рынок и валютное регулирование / Под ред. И. Н. Платоновой. – М.: Изд-во «БЕК», 1996. – 475 с. – С. 12.

[56] Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Красавиной Л. Н. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 606 с. – С. 190.

[57] Наговицин А. Г. Валютная политика. – М.: Экзамен, 2000. – 511 c. – С. 133.

[58] Моисеев С. Р. Международные валютно-кредитные отношения: Учеб. пособие. – М.: Изд-во «Дело и Сервис», 2003. – 576 с. – С. 127.

[59] Там само.

[60] В Україні це Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю».

[61] Катасонов В. Ю. Бегство капитала из России. – М.: Изд-во «Анкил», 2002. – 200 с. – С. 134.

[62] Ющенко В. А., Міщенко В. І. Валютне регулювання. – К.: Знання, 1999. – 359 с. – С. 127.