Частина 2.

ІЛЛЕГАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

 

 

Розділ 4.
Іллегалізація світового господарства
та місце України у цьому процесі

 

4.1. Глобалізація як один з чинників іллегалізації
світового господарства

 

Процес глобалізації світових господарських зв’язків супроводжується не лише низкою позитивних тенденцій (зростання обсягів світового ВВП та обміну товарами, послугами, капіталами, скорочення часу на комунікації тощо), але й іллегалізацією світового господарства. Глобалізація визначає принципи розбудови світового господарства загалом та диктує умови розвитку і системи цінностей для національних економічних систем. Для чіткішого визначення негативних виявів глобалізації необхідно детальніше розглянути основні суб’єкти, об’єкти та загальні тенденції цього явища, а також окреслити їх взаємозв’язок з іллегалізацією світового господарства.

Суб’єктами глобалізації виступають, насамперед міжнародні інституції, що утворилися після завершення другої світової війни (Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі, Світова організація стандартизації тощо), уряди окремих держав (переважно промислово-розвинених), а також транснаціональні корпорації (ТНК). Про масштаби міжнародної діяльності ТНК свідчить зростання відношення зарубіжних активів ТНК до світового ВВП, яке зросло до рівня 57 % у другій половині 90-х років. Перше покоління сучасних міжнародних корпорацій становили головним чином так звані колоніально-сировинні ТНК. У ході першої світової війни і повоєнний період набрали силу ТНК, що спеціалізувалися на виробництві озброєнь (тоді ТНК не здійснювали істотного впливу на світову економіку, загальна кількість міжнародних монополій до початку 40-х років XX ст. не перевищувала 300. Загальна кількість ТНК за останні два десятиріччя збільшилася більше, ніж у 5 разів (у 1970 р. було зареєстровано лише 7 тис. подібних фірм), у 2005 р. - близько 60 тис., кількість закордонних філій становить 450 тис., обсяг продаж - 9,5 трлн дол. США. Загалом на підприємствах  ТНК працюють 73 млн співробітників, тобто кожен десятий зайнятий у світі (без врахування сільського господарства). З 500 наймогутніших міжнародних компаній 85 контролюють 70 % усіх закордонних інвестицій. У цілому 500 найкрупніших компаній реалізують 80 % усієї виготовленої міжнародними корпораціями продукції електроніки і хімії, 95 % - фармацевтики, 76 % - продукції машинобудування. За прогнозами західних економістів, до 2010 р. у світовому господарстві встановиться панування 400-500 транснаціональних корпорацій. Причому триста з них будуть розпоряджатися 75 % валового промислового продукту світу. Основна частина міжнародних корпорацій зосереджена у США, країнах ЄС та Японії[1].

Зважаючи на подібні глобальні масштаби діяльності, можна припустити, що ТНК не лише формують міжнародні виробничі, науково-технічні зв’язки і співробітництво, але й виступають основними суб’єктами іллегалізації міжнародної економіки. До такого висновку доходимо, враховуючи значну кількість випадків недобросовісної конкуренції, недостатню прозорість внутрішньокорпоративного руху факторів виробництва та продуктів праці, що дає можливість приховувати певну частину прибутку, одержану у країні перебування дочірньої компанії[2]. Крім того, діяльність ТНК, особливо у країнах з перехідною економікою, призводить до так званої «приватизації держави» (законодавче та адміністративне лобіювання інтересів компанії корупційними засобами). Згідно з оцінками міжнародної організації Transparency International ТНК у середньому віддають таку ж частку своїх доходів місцевим чиновникам у вигляді хабарів, як і місцеві компанії, що не залучають іноземних інвестицій[3]. Проте між групами країн існують істотні розбіжності у масштабах адміністративної корупції (рис. 4.1).

 

Рис 4.1. Обсяги хабарів у % до прибутку компаній у 2003 р. [33]

 

Підприємства з іноземними інвестиціями, що функціонують у країнах Центральної, Східної Європи та Балтії, набагато менше залучені до корупційної практики, ніж аналогічні підприємства у країнах СНД.  «Приватизуючи державу», корпорації намагаються отримати якнайбільшу вигоду і «скорегувати» діяльність державних інституцій на свою користь (Додаток IV-A). Є всі підстави вважати, що ця форма корупції досягає значних масштабів власне у тих країнах, де немає достатніх гарантій дотримання прав власності й стримується економічна лібералізація та розвиток конкуренції. Часткова лібералізація суспільства, засобів масової інформації також обмежує можливість підприємств одночасно легально і ефективно контролювати державну діяльність і змушує їх застосовувати інструменти «скуплення» держави.

Незважаючи на те, що підприємства з іноземними інвестиціями мають дотримуватися цивілізованих правил ведення бізнесу, вони використовують інструменти «купівлі» держави так само, як і місцеві компанії (рис. 4.2). Як правило, ТНК, головний офіс яких знаходиться у межах держави, що приймає інвестиції, більшою мірою залучені до корупційних дій.


Варто зазначити, що розширення обсягів та видів корупції на міжнародному рівні є об’єктивним наслідком інтенсифікації міжнародного співробітництва за останні роки. Якщо наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. міжнародні економічні відносини обмежувалися міжнародною торгівлею та окремими видами фінансових трансакцій і термін здійснення таких операцій становив декілька тижнів, а то й місяців, то у другій половині ХХ ст. спостерігається не лише прискорення циклу («гроші-товар-гроші») та розширення структури міжнародного співробітництва, але й істотно скорочуються часові терміни здійснення операцій (до декількох годин або й хвилин).  З огляду на динаміку міжнародної економіки процес глобалізації можна поділити на три основні етапи. На першому етапі – до 1973 р. - міжнародна торгівля розвивалася відносно рівномірно із середньорічними темпами, що становили у 50-х роках 7 %, у 60-х – 8,4 % у першій половині та 11,8 % - у другій половині. У 1950-60-х рр. темпи зростання торгівлі країн, що розвиваються, були нижчі за темпи збільшення зовнішньої торгівлі розвинених країн. Особливо високими темпами розвивалася зовнішня торгівля Японії, експорт якої за 1955-1971 рр. зріс у 10,3 разу, Німеччини – у 4,8 разу[4].


На другому етапі – 1973-1980 рр. - світові ціни на нафту, а потім і на інші види сировини стрімко зросли. Пропозиція нафти знизилася, що спричинило її дефіцит на світовому ринку, посилилися тенденції до зростання цін інших видів мінеральної і сільськогосподарської сировини. «Нафтові шоки» стали однією з причин формування організації «Братів-мусульман», яка згодом перетворилася на міжнародну терористичну організацію «Аль-Каїда». Підтвердженням того, що глобалізація виступає одним з факторів іллегалізації світового господарства, є зародження та активізація діяльності подібних організацій – найгострішого вияву суперечностей глобалізації. Подібні організації не лише здійснюють терористичну діяльність, але й контролюють світові ринки наркотиків, проституцію, нелегальні ринки зброї, золота і коштовностей. Сьогодні важко прогнозувати результат оголошеної широкомасштабної «війни з тероризмом». Зрозуміло принаймні одне: ані ракетно-бомбові удари, ані ув’язнення керівників терористів не в змозі знищити глибинних причин, що породжують «ісламський» чи інші різновиди тероризму.Третій етап – 80-і роки минулого сторіччя -  характеризувався стрімким зниженням світових цін, що знову стало негативним глобальним шоком для світового господарства. Найбільше постраждали експортери сировинних товарів, оскільки ціни на сировину наприкінці десятиріччя були нижчимиза рівень 1980 р. на 28-30 %[5]. Світові ціни на нафту і мінеральне паливо знизилися вдвічі у середині 80-х років і у 1990 р. досягли 70 % рівня 1980 р.  До 1984 р. спостерігалося зниження світового товарообороту, а за 1980-1990 рр. світовий експорт та імпорт зріс у 1,7 разу[6]. На  сучасному етапі відбувається  різке зростання показника індексу цін на бензин як номінального, так і реального, що безпосередньо пов’язане з підвищенням цін  на світовому ринку  нафти (рис. 4.3).

Експорт розвинених країн за період 1970-2004 рр. збільшився майже вдвічі, імпорт – у 1,8 разу, країн, що розвиваються – відповідно у 1,4 і в 1,7 разу, що свідчить про своєрідну «торговельну агресію» з боку імпортерів сировини, яка мала своє об’єктивне відображення у діях мусульманських екстремістських угруповань, зважаючи на домінування арабських країн на світовому ринку експорту енергоресурсів.

Четвертий період (90-і роки минулого сторіччя – по даний час) характеризується тривалим економічним підйомом у США, що продовжувався до кінця 2000 р., уповільненням динаміки розвитку японської економіки, а також наявністю азійської валютно-фінансової кризи 1997-1998 рр. та російської кризи 1998 р. З 1990 р. по 1997 р. світовий товарообіг збільшувався щорічно на 7-8 %; експорт зріс у 1,5 разу до рівня 5,3 трлн дол., імпорт – на 60,5 % ( 5,6 трлн дол. США) (рис. 4.4), (Додаток IV-Б).

Вже згадувані диспропорції світового розвитку виявляється у тому, що у 1999 р. частка 23 промислово розвинених країн з населенням 14,1 % населення світу склала 53,4 %  обсягу  світового валового продукту і 67,6 % обсягу світового експорту товарів і послуг. Своєю чергою частка 133 країн, що розвиваються, у 1999 р. склала всього 40,1 %  обсягу світового ВВП і 27,5 %  обсягу світового експорту товарів і послуг[7].

Динаміка розвитку світової економіки з початку ХХ ст. характеризується стрімким зростанням експорту. У 1913 р. експорт товарів і послуг по відношенню до світового ВВП становив – 8,7 %, у 1973 р. – 12,1 %, а у 1996 р. майже подвоївся і досягнув 23,6 %[8]. Загальна сума експорту та імпорту у 1970 р. становила лише 28 % сукупного світового ВВП, а вже 1998 р. досягла 45 %. Загалом обсяг торгівлі у 2003 р. дорівнював майже половині сукупного світового продукту. Особливе місце у прискоренні динаміки торговельних зв’язків відводиться експортерам ресурсів, як правило, країнам, що розвиваються.

За джерелами основних (більше 50 %) доходів від експорту країни, що розвиваються, поділяються: на експортерів палива (у 1999 р. 18 країн з часткою у світовому експорті 3,3 %); експортерів іншої первинної сировини (42 країни з часткою у світовому експорті 1,2 %); 24 країни мають більш диверсифікований експорт з часткою 3,6 %; 35 країн, що розвиваються, з часткою у світовому експорті 0,7 % одержують валютні доходи переважно від експорту послуг і приватних трансфертів. І, нарешті, у структурі експорту тільки у 15 країнах цієї групи переважає готова промислова продукція, серед яких 11 азійських, у тому числі нові індустріальні країни Південно-Східної Азії (Гонконг, Сингапур, Тайвань, Південна Корея), а також Бангладеш, Китай, Індія, Малайзія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Бразилія, Мексика і Туреччина з сукупною часткою у світовому експорті 19 %[9].


Наведені дані дають підстави для висновку про посилення світової економічної дискримінації, що призводить до «вимивання» ресурсів з країн, що розвиваються, та експортної експансії промислово розвинених країн. Подібна «ресурсна дискримінація» та уже згадуване зростання динаміки розвитку світового господарства стало поштовхом та об’єктивною необхідністю створення різноманітних міжнародних організацій в усіх сферах міжнародної економіки. Але попри позитивні моменти діяльності цих організацій доцільно відзначити і  низку негативних  (зростання показника зовнішньої заборгованості, доларизація, часткова втрата суверенітету країн у  соціально-економічній  сфері). Наприклад, значна кількість економістів вважає, що фінансові кризи, які  мали  місце наприкінці ХХ ст. (у Мексиці, Аргентині, Південно-Східній Азії тощо) були спричинені власне діяльністю МВФ. Зважаючи на те, що саме промислово розвинені країни стали ініціаторами створення міжнародних організацій для «зміцнення» економічного співробітництва (СОТ, МВФ, СБ), можна припустити, що наддержавна економічна політика спрямована не на забезпечення «здорової» конкуренції для усіх країн світу, а для досягнення економічної вигоди держав-лідерів. Таким чином, світова дискримінація знаходить інституційне оформлення у формуванні наддержавних міжнародних організацій. При цьому надання фінансових ресурсів і кредитів міжнародними організаціями неплатоспроможним країнам з неоформленим належним чином законодавством та високим рівнем корупції є виявом планомірної політики високорозвинених країн з метою погіршення економічної ситуації країни-реципієнта та створення нових ринків збуту і отримання доступу до дешевих сировинних ринків цих країн. Тому часто така співпраця передбачає диспаритетні умови у  зовнішньоекономічних  зв’язках, фактично, експлуатуючі для країни-боржника. Як наслідок, збільшується обсяг нелегальних міжнародних торговельних трансакцій – об’єктивна реакція на неспроможність окремих держав конкурувати в умовах глобальної конкуренції, що склалася під впливом країн-лідерів. Створення фінансових організацій світового рівня посилює вплив, у тому числі негативний, ще одного характерного вияву глобалізації – міжнародного трансферу капіталу. Високий рівень глобальної фінансової взаємозалежності країн спричиняє проблеми, які можна розглядати як передумови іллегалізації міжнародного руху капіталу. Сюди віднесемо згадувані міжнародні фінансові кризи, що стали наслідком надмірної глобалізованості міжнародних фінансово-валютних відносин, та посилення її «віртуального» характеру.

Є всі підстави стверджувати, що нині  можливе повторення подібних подій у світовому масштабі. До такого висновку доходимо, аналізуючи стан, наприклад, економіки і фінансів США (10 % обсягу світового ВВП) – головного «гравця» глобальної економічної системи. Найважливішим фактором неврівноваженості світової економіки є хронічний дефіцит платіжного балансу США. У 1985-1989 рр. cередньорічне негативне сальдо становило – 134 млрд дол., а в 1990-1995 рр. – 125 млрд дол. Сукупний нагромаджений дефіцит поточного платіжного балансу США з 1971 по 1996 р. склав 1770 млрд дол. США[10]. Щоправда дефіцит торгового балансу США у першому кварталі 2006 р. дещо скоротився до 208,7 млрд дол. або 6,4 %  ВВП країни. Це на 6,5 п.п. менше, ніж за підсумками четвертого кварталу 2005 р., коли дефіцит торгового балансу перевищив 223 млрд дол. (7 % ВВП). Але навіть незважаючи на певне зниження, дефіцит все ж залишається другим за величиною в історії США. За підсумками 2005 р. дефіцит дорівнював  723,6 млрд дол.[11]. Як відомо, джерелами покриття дефіциту можуть бути як позики у різній формі, так і емісія національної валюти. На відміну від інших країн США покривають дефіцит платіжного балансу своєю національною грошовою одиницею.

До передумов посилення негативних наслідків зовнішньої фінансової політики  США для глобальної економічної системи віднесемо: (1) за останній час обсяг міжнародних ліквідних зобов’язань США постійно зрос
тає; (2) сукупний обсяг заборгованості держави, нефінансових корпорацій і населення збільшився за період з 1983 по 1990 роки у 2,2 разу, перевищивши 10 трлн дол., а в 1991 р. склав понад 11 трлн дол. США, що не спостерігалося з часів «Великої депресії»[12]; (3) долар США є світовою резервною валютою і паралельним засобом платежу та нагромадження в багатьох країнах. Міжнародний валютний фонд, виступаючи інструментом фінансового тиску США, сприяє постійному зростанню обсягів «зарубіжних» доларів. Схема узалежнення економік інших країн з боку США реалізовується за допомогою МВФ і передбачає такі етапи: (1) вимога відкрити кордони для міжнародного капіталу і забезпечити конвертованість національної валюти; (2) використання доларів як засобу нагромадження і платежу; (3) збільшення грошової маси в країні і, як наслідок, – зростання темпів інфляції; (4) вимога зниження обсягу готівкових коштів в обігу з метою зменшення темпів і рівня інфляції; (5) збільшення попиту на долари; (6) ітерація наведених етапів (рис. 4.5).

Ця стратегія, що застосовується ще з часів «плану Маршалла», створила поза межами США «піраміду» готівкових доларів. За деякими оцінками, в обігу знаходиться приблизно 460 млрд готівкових доларів., у той час як у самих Сполучених Штатах – близько 150 млрд[13]. Крім того, після руйнування Бреттон-Вудської системи утворилися ринки «євродоларів», а багаторічне позитивне торговельне сальдо Японії створило запас «японських доларів». Враховуючи обсяги валютних резервів Китаю і нафтовидобувних країн, можна припустити, що при виникненні «паніки» це може стати причиною чергової світової фінансової кризи і збільшення обсягу фальшивих доларів на противагу фінансовим спекуляціям американського уряду. Опосередкованим підтвердженням цієї тези є динаміка фальшивих готівкових доларів в обігу (рис. 4.6). Як бачимо, зменшення обсягів фальшивих готівкових доларів спостерігалося власне під час початку світової фінансової кризи 1997 р., а згодом, після поступового відновлення економічного зростання відбувалося їх зростання.

 


Передумовами фінансових криз також є висока частка «віртуального» складника в активах окремих корпорацій, що підтверджується розвитком подій у Мексиці (1993 р.), країнах Південно-Східної Азії (1997 р.), Росії (1998 р.)[14]. Спекуляції на фінансових ринках приводять до посилення кризи заборгованості за попередніми позиками та інвестиціями і у країнах з перехідною економікою. Значні дефіцити за рахунком поточних операцій і операцій з капіталом обумовлюють вичерпання валютних резервів і уповільнення економічного зростання в економіках цих країн.

Валютний ринок країн з перехідною економікою зазнає значного тиску мобільного короткострокового капіталу через залучення коштів іноземних інвесторів для фінансування дефіциту державного бюджету, що деформує структуру фінансування платіжного балансу.

Ці проблеми трансформаційних економік доповнюються ще й «втечею» капіталу, оскільки поруч з класичними стимулами до вивозу капіталу (освоєння зарубіжних ринків збуту, отримання за кордоном вищих прибутків тощо) з’являються вагомі мотиви, характерні саме для «втечі» капіталу, у тому числі іллегальної. А. Меретуков пояснює «втечу капіталу» нелегальною міграцією короткострокового капіталу або рухом так званих «гарячих грошей» у вигляді портфельних інвестицій[15]. А. Биков[16], К. Ривкін[17] та інші вважають, що «втеча капіталу» обумовлена несприятливим для вітчизняних інвесторів інвестиційним кліматом. Тобто у нестабільних трансформаційних економіках капітал «втікає» не тільки і не стільки з метою отримання за кордоном вищих прибутків, скільки у пошуках ефективнішої системи регулювання підприємницької діяльності. У цьому процесі не останнє місце належить офшорним зонам, діяльність яких недостатньою мірою контролюється з боку ключових суб’єктів глобалізаційного процесу і, як наслідок, вони стають ефективним стимулом для відмивання грошей. Точна кількість офшорних фірм у світі зараз невідома, проте масштаби їхньої діяльності, за даними ООН, характеризуються розміщенням понад 5 трлн дол. США[18].

Глобалізація потоків капіталу має неоднозначний вплив на динаміку світових господарських процесів. З одного боку, експорт капіталу сприяє транснаціоналізації виробництва і забезпеченню конкурентоспроможності на міжнародних ринках. З іншого – «втеча капіталу» негативно позначається на національному економічному розвиткові.

У 90-х роках ХХ ст. у розвинених країнах спостерігалося посилення боротьби зі злочинним капіталом, наслідком чого стало застосування санкцій міжнародної організації з боротьби з відмиванням грошей (FATF) проти окремих країн, у тому числі й України. Найактивнішу участь у відмиванні кримінальних доходів на сучасному етапі беруть регіони Південно-Східної Азії, Латинської Америки та Східної Європи. У Південно-Східній Азії сумнівною репутацією користуються Індонезія, Малайзія, Сингапур; у Латинській Америці – держави Карибського басейну, а також Венесуела, Гватемала, Гондурас, Колумбія, Коста-Рика, Мексика, Нікарагуа і Панама. На Близькому Сході найвищим  показником  тінізації капіталів характеризується Ліван, а в Африці – Нігерія. У Європі значні іллегальні  потоки капталу  надходять до Швейцарії, Ліхтенштейну та Кіпру. У цих країнах передумовами тінізації фінансових активів є ліберальні закони, можливість переказу необмежених грошових засобів без зазначення джерела їх походження, податкові пільги, вільний обмін та, переважно, неконтрольоване вивезення валюти за кордон[19].

Загалом відмивання «брудних» грошей досягло загрозливих для світової спільноти масштабів (наприклад, в одному Таїланді його величина щорічно досягає майже 28,5 млрд дол. США або 15% ВВП країни[20]), що загрожує дестабілізацією світової фінансової системи. За оцінками експертів МВФ, так званий «кримінальний валовий продукт», що складається з доходів від торгівлі наркотиками, фінансового шахрайства, рекету, проституції, незаконного ігрового бізнесу тощо, становить 2-5 % світового ВВП. Значна частина цих коштів легалізується шляхом переміщення їх у діяльність комерційних структур, які оперують значними готівковими коштами (у тому числі торгівля нерухомістю та предметами розкоші, юридичні послуги, діяльність казино, гральні автомати, лотереї тощо). Таким чином, можна дійти висновку про високий рівень глобалізованності й водночас нестійкий характер світової фінансової системи, а також про високий рівень ризику виникнення кризових явищ.

Особливої уваги заслуговує міжнародна міграція робочої сили як один з наслідків та чинників глобалізації. Виступаючи у минулому головним чином у формах військових і колонізаційних переселень, міжнародна рух населення з розвитком глобальної економіки набув нових форм, однією з яких є нелегальна міграція трудових ресурсів. На початку 90-х років у Європі перебувало приблизно 2 млн нелегальних мігрантів, у США – 6 млн, а згідно з деякими джерелами – 13 млн[21]. У Японії нараховується понад 300 тис. мігрантів, у Малайзії близько 500 тис., у Росії – від 500 тис. до 1 млн осіб з країн колишнього СРСР[22]. На початок 2006 р. у світі нараховувалося 200 млн мігрантів У доповіді «Міграція у взаємозалежному світі: нові напрямки діяльності» зазначалося, що найбільше мігрантів мешкають у Європі і європейській частині колишнього СРСР (56 млн осіб), в Азії (50 млн осіб) і в Північній Америці (41 млн). Росія посідає друге місце після США серед країн з найбільшою кількістю мігрантів. Найпоширеніші причини, що змушують людей залишати власну  країну, – різниця у оплаті праці, якості життя, високий рівень безробіття, відмінності у тривалості життя, рівні освіти. Зазвичай мігранти їдуть в інші країни з метою заробітку, який у подальшому переказують на батьківщину. У 2004 р. лише офіційні трансферти  трудових мігрантів дорівнювали 150 млрд дол. США. Це друге за величиною джерело після прямих іноземних інвестицій зовнішнього фінансування країн, що розвиваються[23]. Варто зазначити, що у міжнародній міграції відбуваються якісні зміни, суть яких полягає у значному зростанні частки висококваліфікованої робочої сили серед мігруючих. На зміну «відпливу інтелекту» спостерігається диверсифікація географічних напрямів міграції. США залишаються загальновизнаним центром імміграції спеціалістів. Але одночасно представники професійної еліти з промислово розвинених країн їдуть на тимчасову роботу у країни, що розвиваються. Принципово новим явищем стало нелегальне переміщення фахівців одночасно з експортом капіталу, що за умов діяльності в ТНК є можливістю кар’єрного зростання для професіоналів. Сучасному рівню нелегальної міграції спеціалістів притаманний принципово інший організаційний рівень, що виявляється у своєрідній міжнародній кооперації «мисливців за головами», яка передбачає навчання студентів у розвинених країнах, значна частина яких не повертається на батьківщину, зменшуючи, таким чином, науковий потенціал «країни-провайдера».

Характерною ознакою глобалізації слід вважати розповсюдження екологічних злочинів, актуальність яких загострилась з прискоренням зростання масштабів міжнародного співробітництва. Екологічні злочини є однією з найдохідніших сфер транснаціональної іллегальної діяльності. Значущість проблеми глобальної екологічної злочинності призвела до збільшення кількості багатосторонніх угод, національних законів і норм, спрямованих на захист від забруднення довкілля, запобігання надмірній експлуатації природних ресурсів і захист зникаючих тварин і рослин. Згідно з оцінками уряду США, міжнародні злочинні угруповання щорічно одержують близько 22-31 млрд дол. США за розміщення небезпечних відходів, контрабанду заборонених отруйних матеріалів та нелегальне використання і продаж природних ресурсів[24].

Значні витрати на легальне захоронення радіоактивних відходів і небезпечних хімічних речовин створили сприятливе середовище для розвитку ринку іллегальних послуг, на якому злочинні організації заробляють 10-12 млрд дол. щорічно[25]. Більшість з цих відходів реалізовується за схемою «захоронення за готівку» у країнах Східної і Центральної Європи, Азії й Африки, де витрати істотно нижчі й екологічні норми лояльніші. Недосконалість спеціалізованого законодавства, що регулює подібну «господарську» діяльність, значні витрати для правозастосування і недостатність міри покарання (найчастіше лише незначні штрафи) знижують до мінімуму ризики, пов’язані із розміщенням небезпечних відходів. У 1997 р. офіційні джерела Італії заявили, що 11 млн т отруйних і шкідливих промислових відходів щорічно розміщуються на 2 тис. внутрішніх нелегальних смітниках у водах Середземномор’я. У 2002 р. згідно  з публічними заявами представників європейських правоохоронних органів принаймні 53 італійські злочинні групи займалися вивозом та розміщенням небезпечних відходів в Албанію, Східну Європу і на західне узбережжя Африки. Незаконне використання і торгівля природними ресурсами є вагомим джерелом доходів для іллегальних організацій, що отримують до 5-8 млрд дол. США щорічного доходу[26].

Добре організовані злочинні групи в Африці, Східній Європі, Латинській Америці, Китаї, Південно-Східній і Південно-Західній Азії беруть участь у нелегальному виготовленні та торгівлі не лише згаданими товарами, але й товарами повсякденного вжитку, продуктами харчування, побутової техніки, характерними ознаками яких є низька якість та ціна. Для України після лібералізації ринку проблема нелегальної зовнішньої торгівлі набула дещо іншого характеру, оскільки за кордон нелегально або напівлегально вивозиться сировина, а натомість з сусідніх держав ввозиться готова продукція. Проблема легального та нелегального експорту стосується практично усієї ресурсної бази України. Наприклад, вирубування лісів в Україні виходить за межі виключно неефективної структури зовнішньої торгівлі, але й стосується питань екологічної безпеки. Таким чином, власне збільшення обсягів випуску продукції промисловості та військово-промислового комплексу у різних країнах світу зумовлює глобальну екологічну проблему, що спричиняє низку кримінально-економічних злочинів.

Важливою характеристикою глобалізації є поширення інформаційних технологій, у тому числі її нелегальна складова. Сучасний період розвитку світової цивілізації можна охарактеризувати не тільки як період глобалізації, але й як епоху науково-технічної революції. Глобалізацію економічного розвитку можна розглядати як наслідок науково-технічної революції і водночас сучасну науково-технічну революцію – як результат глобалізації. Проте розвиток науки далеко не скрізь є свідченням високого рівня соціально-економічного розвитку, а процес його іллегалізації є не стільки наслідком кримінальної привабливості цього сектору, скільки результатом недосконалості державної політики його регулювання. Наприклад, Україна, що входить до тридцяти країн з найбільшим науковим потенціалом, за рівнем соціально-економічного розвитку посідає одне з останніх місць за показником ВВП на одну особу (у 2005 р. близько 5430  дол. США)[27], у той час як у інших постсоціалістичних країнах (Польща, Румунія, Угорщина) він перевищував 10 тис. дол. США.  Наслідком зростання взаємозалежності між державами є істотна нерівномірність не тільки соціально-економічного розвитку окремих держав і регіонів світу, але й зменшення темпів розвитку науково-технологічного сектору у країнах з низьким рівнем розвитку[28]. Однак, як і будь-які інші вияви, різний рівень розвитку посилюється істотнішою різницею між доходами багатих та бідних – утворення «золотого» і «жебрацького» мільярдів зі зміною співвідношення рівня доходів багатих і бідних (як країн загалом, так і різних верств населення в окремій країні). Це стає передумовою «відпливу інтелекту» з цих держав[29]. Відомо, що «відплив інтелекту» не завжди є наслідком різного рівня економічного розвитку цих країн. Важливішим для науковця є «середовище перебування» у рідній країні, тобто можливість спілкуватися з колегами, проведення експериментальних досліджень на належному рівні, доступ до інформації тощо. Нерівномірний розвиток науки спричиняє дезінтеграцію світового наукового співтовариства, що надзвичайно негативно позначається на якісних характеристиках наукового сектору. На жаль, процеси деградації науки відбуваються і на пострадянському просторі. Якщо в 60-70-х роках дослідники з СРСР за внеском у світовий інформаційний продукт посідали стабільне друге місце у світі після США, то вже до кінця 90-х років сумарний внесок до світового інформаційного продукту усіх країн СНД склав лише близько 5 % (табл. 4.1).

 

Таблиця 4.1

Внесок у світовий інформаційний продукт[30]

№ п/п

Країна

%

№ п/п

Країна

%