Частина 2.
ІЛЛЕГАЛІЗАЦІЯ
ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Розділ 4.
Іллегалізація світового господарства
та місце України у цьому процесі
4.1. Глобалізація як один з
чинників іллегалізації
світового
господарства
Процес
глобалізації світових господарських зв’язків супроводжується не лише низкою
позитивних тенденцій (зростання обсягів світового ВВП та обміну товарами,
послугами, капіталами, скорочення часу на комунікації тощо), але й
іллегалізацією світового господарства. Глобалізація визначає принципи розбудови
світового господарства загалом та диктує умови розвитку і системи цінностей для
національних економічних систем. Для чіткішого визначення негативних виявів
глобалізації необхідно детальніше розглянути основні суб’єкти, об’єкти та загальні
тенденції цього явища, а також окреслити їх взаємозв’язок з іллегалізацією
світового господарства.
Суб’єктами
глобалізації виступають, насамперед міжнародні інституції, що утворилися після
завершення другої світової війни (Світовий банк, Міжнародний валютний фонд,
Світова організація торгівлі, Світова організація стандартизації тощо), уряди
окремих держав (переважно промислово-розвинених), а також транснаціональні
корпорації (ТНК). Про масштаби міжнародної діяльності ТНК свідчить зростання
відношення зарубіжних активів ТНК до світового ВВП, яке зросло до рівня 57 % у
другій половині 90-х років. Перше покоління сучасних міжнародних корпорацій
становили головним чином так звані колоніально-сировинні ТНК. У ході першої
світової війни і повоєнний період набрали силу ТНК, що спеціалізувалися на
виробництві озброєнь (тоді ТНК не здійснювали істотного впливу на світову
економіку, загальна кількість міжнародних монополій до початку 40-х років XX
ст. не перевищувала 300. Загальна кількість ТНК за останні два десятиріччя
збільшилася більше, ніж у 5 разів (у 1970 р. було зареєстровано лише 7 тис.
подібних фірм), у 2005 р. - близько 60 тис., кількість закордонних філій
становить 450 тис., обсяг продаж - 9,5 трлн дол. США. Загалом на
підприємствах ТНК працюють 73 млн
співробітників, тобто кожен десятий зайнятий у світі (без врахування сільського
господарства). З 500 наймогутніших міжнародних компаній 85 контролюють
70 % усіх закордонних інвестицій. У цілому 500 найкрупніших компаній
реалізують 80 % усієї виготовленої міжнародними корпораціями продукції
електроніки і хімії, 95 % - фармацевтики, 76 % - продукції
машинобудування. За прогнозами західних економістів, до 2010 р. у світовому
господарстві встановиться панування 400-500 транснаціональних корпорацій.
Причому триста з них будуть розпоряджатися 75 % валового промислового
продукту світу. Основна частина міжнародних корпорацій зосереджена у США,
країнах ЄС та Японії[1].
Зважаючи
на подібні глобальні масштаби діяльності, можна припустити, що ТНК не лише
формують міжнародні виробничі, науково-технічні зв’язки і співробітництво, але
й виступають основними суб’єктами іллегалізації міжнародної економіки. До
такого висновку доходимо, враховуючи значну кількість випадків недобросовісної
конкуренції, недостатню прозорість внутрішньокорпоративного руху факторів
виробництва та продуктів праці, що дає можливість приховувати певну частину
прибутку, одержану у країні перебування дочірньої компанії[2].
Крім того, діяльність ТНК, особливо у країнах з перехідною економікою,
призводить до так званої «приватизації держави» (законодавче та адміністративне
лобіювання інтересів компанії корупційними засобами). Згідно з оцінками
міжнародної організації Transparency International ТНК у середньому віддають
таку ж частку своїх доходів місцевим чиновникам у вигляді хабарів, як і місцеві
компанії, що не залучають іноземних інвестицій[3].
Проте між групами країн існують істотні розбіжності у масштабах
адміністративної корупції (рис. 4.1).
Рис 4.1. Обсяги хабарів у % до прибутку компаній у 2003 р.
[33]
Підприємства
з іноземними інвестиціями, що функціонують у країнах Центральної, Східної
Європи та Балтії, набагато менше залучені до корупційної практики, ніж аналогічні
підприємства у країнах СНД.
«Приватизуючи державу», корпорації намагаються отримати якнайбільшу
вигоду і «скорегувати» діяльність державних інституцій на свою користь (Додаток
IV-A). Є всі підстави вважати, що ця форма корупції досягає значних масштабів
власне у тих країнах, де немає достатніх гарантій дотримання прав власності й
стримується економічна лібералізація та розвиток конкуренції. Часткова
лібералізація суспільства, засобів масової інформації також обмежує можливість
підприємств одночасно легально і ефективно контролювати державну діяльність і
змушує їх застосовувати інструменти «скуплення» держави.
Незважаючи на те, що підприємства з іноземними
інвестиціями мають дотримуватися цивілізованих правил ведення бізнесу, вони
використовують інструменти «купівлі» держави так само, як і місцеві компанії
(рис. 4.2). Як правило, ТНК, головний офіс яких знаходиться у межах держави, що
приймає інвестиції, більшою мірою залучені до корупційних дій.
Варто зазначити, що розширення обсягів та видів корупції на міжнародному
рівні є об’єктивним наслідком інтенсифікації міжнародного співробітництва за
останні роки. Якщо наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. міжнародні економічні
відносини обмежувалися міжнародною торгівлею та окремими видами фінансових
трансакцій і термін здійснення таких операцій становив декілька тижнів, а то й
місяців, то у другій половині ХХ ст. спостерігається не лише прискорення циклу
(«гроші-товар-гроші») та розширення структури міжнародного співробітництва, але
й істотно скорочуються часові терміни здійснення операцій (до декількох годин
або й хвилин). З огляду на динаміку
міжнародної економіки процес глобалізації можна поділити на три основні етапи.
На першому етапі – до 1973 р. - міжнародна торгівля розвивалася відносно
рівномірно із середньорічними темпами, що становили у 50-х роках 7 %, у
60-х – 8,4 % у першій половині та 11,8 % - у другій половині. У
1950-60-х рр. темпи зростання торгівлі країн, що розвиваються, були нижчі за
темпи збільшення зовнішньої торгівлі розвинених країн. Особливо високими
темпами розвивалася зовнішня торгівля Японії, експорт якої за 1955-1971 рр.
зріс у 10,3 разу, Німеччини – у 4,8 разу[4].
На другому етапі – 1973-1980 рр. - світові ціни на нафту, а потім і на
інші види сировини стрімко зросли. Пропозиція нафти знизилася, що спричинило її
дефіцит на світовому ринку, посилилися тенденції до зростання цін інших видів
мінеральної і сільськогосподарської сировини. «Нафтові шоки» стали однією з
причин формування організації «Братів-мусульман», яка згодом перетворилася на
міжнародну терористичну організацію «Аль-Каїда». Підтвердженням того, що
глобалізація виступає одним з факторів іллегалізації світового господарства, є
зародження та активізація діяльності подібних організацій – найгострішого вияву
суперечностей глобалізації. Подібні організації не лише здійснюють терористичну
діяльність, але й контролюють світові ринки наркотиків, проституцію, нелегальні
ринки зброї, золота і коштовностей. Сьогодні важко прогнозувати результат
оголошеної широкомасштабної «війни з тероризмом». Зрозуміло принаймні одне: ані
ракетно-бомбові удари, ані ув’язнення керівників терористів не в змозі знищити
глибинних причин, що породжують «ісламський» чи інші різновиди тероризму.Третій
етап – 80-і роки минулого сторіччя -
характеризувався стрімким зниженням світових цін, що знову стало
негативним глобальним шоком для світового господарства. Найбільше постраждали
експортери сировинних товарів, оскільки ціни на сировину наприкінці десятиріччя
були нижчимиза рівень 1980 р. на 28-30 %[5].
Світові ціни на нафту і мінеральне паливо знизилися вдвічі у середині 80-х
років і у 1990 р. досягли 70 % рівня 1980 р. До
1984 р. спостерігалося зниження світового товарообороту, а за 1980-1990
рр. світовий експорт та імпорт зріс у 1,7 разу[6].
На сучасному етапі відбувається різке зростання показника індексу цін на
бензин як номінального, так і реального, що безпосередньо пов’язане з
підвищенням цін на світовому ринку нафти (рис. 4.3).
Експорт розвинених країн за період 1970-2004 рр.
збільшився майже вдвічі, імпорт – у 1,8 разу, країн, що розвиваються – відповідно
у 1,4 і в 1,7 разу, що свідчить про своєрідну «торговельну агресію» з боку
імпортерів сировини, яка мала своє об’єктивне відображення у діях
мусульманських екстремістських угруповань, зважаючи на домінування арабських
країн на світовому ринку експорту енергоресурсів.
Четвертий період (90-і роки минулого сторіччя – по
даний час) характеризується тривалим економічним підйомом у США, що
продовжувався до кінця 2000 р., уповільненням динаміки розвитку японської
економіки, а також наявністю азійської валютно-фінансової кризи 1997-1998 рр.
та російської кризи 1998 р. З 1990 р. по 1997 р. світовий товарообіг
збільшувався щорічно на 7-8 %; експорт зріс у 1,5 разу до рівня 5,3 трлн
дол., імпорт – на 60,5 % ( 5,6 трлн дол. США) (рис. 4.4), (Додаток IV-Б).
Вже згадувані диспропорції світового розвитку
виявляється у тому, що у 1999 р. частка 23 промислово розвинених країн з
населенням 14,1 % населення світу склала 53,4 % обсягу
світового валового продукту і 67,6 % обсягу світового експорту
товарів і послуг. Своєю чергою частка 133 країн, що розвиваються, у 1999 р.
склала всього 40,1 % обсягу
світового ВВП і 27,5 % обсягу
світового експорту товарів і послуг[7].
Динаміка розвитку світової економіки з початку ХХ ст.
характеризується стрімким зростанням експорту. У 1913 р. експорт товарів і
послуг по відношенню до світового ВВП становив – 8,7 %, у 1973 р. –
12,1 %, а у 1996 р. майже подвоївся і досягнув 23,6 %[8].
Загальна сума експорту та імпорту у 1970 р. становила лише 28 %
сукупного світового ВВП, а вже 1998 р. досягла 45 %. Загалом обсяг
торгівлі у 2003 р. дорівнював майже половині сукупного світового продукту.
Особливе місце у прискоренні динаміки торговельних зв’язків відводиться
експортерам ресурсів, як правило, країнам, що розвиваються.
За джерелами основних (більше 50 %) доходів від
експорту країни, що розвиваються, поділяються: на експортерів палива (у 1999 р.
18 країн з часткою у світовому експорті 3,3 %); експортерів іншої первинної
сировини (42 країни з часткою у світовому експорті 1,2 %); 24 країни мають
більш диверсифікований експорт з часткою 3,6 %; 35 країн, що розвиваються,
з часткою у світовому експорті 0,7 % одержують валютні доходи переважно
від експорту послуг і приватних трансфертів. І, нарешті, у структурі експорту
тільки у 15 країнах цієї групи переважає готова промислова продукція, серед
яких 11 азійських, у тому числі нові індустріальні країни Південно-Східної Азії
(Гонконг, Сингапур, Тайвань, Південна Корея), а також Бангладеш, Китай, Індія,
Малайзія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Бразилія, Мексика і Туреччина з
сукупною часткою у світовому експорті 19 %[9].
Наведені дані дають підстави для висновку про посилення світової економічної
дискримінації, що призводить до «вимивання» ресурсів з країн, що розвиваються,
та експортної експансії промислово розвинених країн. Подібна «ресурсна
дискримінація» та уже згадуване зростання динаміки розвитку світового
господарства стало поштовхом та об’єктивною необхідністю створення
різноманітних міжнародних організацій в усіх сферах міжнародної економіки. Але
попри позитивні моменти діяльності цих організацій доцільно відзначити і низку негативних (зростання показника зовнішньої заборгованості, доларизація,
часткова втрата суверенітету країн у
соціально-економічній сфері).
Наприклад, значна кількість економістів вважає, що фінансові кризи, які мали
місце наприкінці ХХ ст. (у Мексиці, Аргентині, Південно-Східній Азії
тощо) були спричинені власне діяльністю МВФ. Зважаючи на те, що саме промислово
розвинені країни стали ініціаторами створення міжнародних організацій для «зміцнення»
економічного співробітництва (СОТ, МВФ, СБ), можна припустити, що наддержавна
економічна політика спрямована не на забезпечення «здорової» конкуренції для
усіх країн світу, а для досягнення економічної вигоди держав-лідерів. Таким чином,
світова дискримінація знаходить інституційне оформлення у формуванні
наддержавних міжнародних організацій. При цьому надання фінансових ресурсів і
кредитів міжнародними організаціями неплатоспроможним країнам з неоформленим
належним чином законодавством та високим рівнем корупції є виявом планомірної
політики високорозвинених країн з метою погіршення економічної ситуації
країни-реципієнта та створення нових ринків збуту і отримання доступу до
дешевих сировинних ринків цих країн. Тому часто така співпраця передбачає диспаритетні
умови у зовнішньоекономічних зв’язках, фактично, експлуатуючі для
країни-боржника. Як наслідок, збільшується обсяг нелегальних міжнародних
торговельних трансакцій – об’єктивна реакція на неспроможність окремих держав
конкурувати в умовах глобальної конкуренції, що склалася під впливом
країн-лідерів. Створення фінансових організацій світового рівня посилює вплив,
у тому числі негативний, ще одного характерного вияву глобалізації –
міжнародного трансферу капіталу. Високий рівень глобальної фінансової взаємозалежності
країн спричиняє проблеми, які можна розглядати як передумови іллегалізації
міжнародного руху капіталу. Сюди віднесемо згадувані міжнародні фінансові
кризи, що стали наслідком надмірної глобалізованості міжнародних
фінансово-валютних відносин, та посилення її «віртуального» характеру.
Є всі підстави стверджувати, що нині можливе повторення подібних подій у
світовому масштабі. До такого висновку доходимо, аналізуючи стан, наприклад,
економіки і фінансів США (10 % обсягу світового ВВП) – головного «гравця»
глобальної економічної системи. Найважливішим фактором неврівноваженості
світової економіки є хронічний дефіцит платіжного балансу США. У 1985-1989 рр. cередньорічне негативне сальдо
становило – 134 млрд дол., а в 1990-1995 рр. – 125 млрд дол. Сукупний нагромаджений
дефіцит поточного платіжного балансу США з 1971 по 1996 р. склав 1770 млрд дол.
США[10].
Щоправда дефіцит торгового балансу США у першому кварталі 2006 р. дещо
скоротився до 208,7 млрд дол. або 6,4 %
ВВП країни. Це на 6,5 п.п. менше, ніж за підсумками четвертого кварталу
2005 р., коли дефіцит торгового балансу перевищив 223 млрд дол. (7 % ВВП). Але
навіть незважаючи на певне зниження, дефіцит все ж залишається другим за величиною
в історії США. За підсумками 2005 р. дефіцит дорівнював 723,6 млрд
дол.[11].
Як відомо, джерелами покриття дефіциту можуть бути як позики у різній формі,
так і емісія національної валюти. На відміну від інших країн США покривають
дефіцит платіжного балансу своєю національною грошовою одиницею.
До передумов посилення негативних наслідків
зовнішньої фінансової політики США для
глобальної економічної системи віднесемо: (1) за останній час обсяг міжнародних
ліквідних зобов’язань США постійно зрос
тає; (2) сукупний обсяг заборгованості держави, нефінансових корпорацій
і населення збільшився за період з 1983 по 1990 роки у 2,2 разу, перевищивши 10
трлн дол., а в 1991 р. склав понад 11 трлн дол. США, що не спостерігалося з
часів «Великої депресії»[12];
(3) долар США є світовою резервною валютою і паралельним засобом платежу та
нагромадження в багатьох країнах. Міжнародний валютний фонд, виступаючи
інструментом фінансового тиску США, сприяє постійному зростанню обсягів «зарубіжних»
доларів. Схема узалежнення економік інших країн з боку США реалізовується за допомогою
МВФ і передбачає такі етапи: (1) вимога відкрити кордони для міжнародного
капіталу і забезпечити конвертованість національної валюти; (2) використання
доларів як засобу нагромадження і платежу; (3) збільшення грошової маси в
країні і, як наслідок, – зростання темпів інфляції; (4) вимога зниження обсягу
готівкових коштів в обігу з метою зменшення темпів і рівня інфляції; (5)
збільшення попиту на долари; (6) ітерація наведених етапів (рис. 4.5).
Ця стратегія, що застосовується ще з часів «плану Маршалла»,
створила поза межами США «піраміду» готівкових доларів. За деякими оцінками, в
обігу знаходиться приблизно 460 млрд готівкових доларів., у той час як у самих
Сполучених Штатах – близько 150 млрд[13].
Крім того, після руйнування Бреттон-Вудської системи утворилися ринки
«євродоларів», а багаторічне позитивне торговельне сальдо Японії створило запас
«японських доларів». Враховуючи обсяги валютних резервів Китаю і нафтовидобувних
країн, можна припустити, що при виникненні «паніки» це може стати причиною чергової
світової фінансової кризи і збільшення обсягу фальшивих доларів на противагу
фінансовим спекуляціям американського уряду. Опосередкованим підтвердженням
цієї тези є динаміка фальшивих готівкових доларів в обігу (рис. 4.6). Як
бачимо, зменшення обсягів фальшивих готівкових доларів спостерігалося власне
під час початку світової фінансової кризи 1997 р., а згодом, після поступового
відновлення економічного зростання відбувалося їх зростання.
Передумовами фінансових криз також є висока частка «віртуального» складника
в активах окремих корпорацій, що підтверджується розвитком подій у Мексиці
(1993 р.), країнах Південно-Східної Азії (1997 р.), Росії (1998 р.)[14].
Спекуляції на фінансових ринках приводять до посилення кризи заборгованості за
попередніми позиками та інвестиціями і у країнах з перехідною економікою.
Значні дефіцити за рахунком поточних операцій і операцій з капіталом
обумовлюють вичерпання валютних резервів і уповільнення економічного зростання
в економіках цих країн.
Валютний ринок країн з перехідною економікою зазнає значного
тиску мобільного короткострокового капіталу через залучення коштів іноземних
інвесторів для фінансування дефіциту державного бюджету, що деформує структуру
фінансування платіжного балансу.
Ці проблеми трансформаційних економік доповнюються ще й
«втечею» капіталу, оскільки поруч з класичними стимулами до вивозу капіталу
(освоєння зарубіжних ринків збуту, отримання за кордоном вищих прибутків тощо)
з’являються вагомі мотиви, характерні саме для «втечі» капіталу, у тому числі
іллегальної. А. Меретуков пояснює «втечу капіталу» нелегальною міграцією
короткострокового капіталу або рухом так званих «гарячих грошей» у вигляді
портфельних інвестицій[15].
А. Биков[16],
К. Ривкін[17] та інші
вважають, що «втеча капіталу» обумовлена несприятливим для вітчизняних інвесторів
інвестиційним кліматом. Тобто у нестабільних трансформаційних економіках
капітал «втікає» не тільки і не стільки з метою отримання за кордоном вищих
прибутків, скільки у пошуках ефективнішої системи регулювання підприємницької
діяльності. У цьому процесі не останнє місце належить офшорним зонам,
діяльність яких недостатньою мірою контролюється з боку ключових суб’єктів
глобалізаційного процесу і, як наслідок, вони стають ефективним стимулом для
відмивання грошей. Точна кількість офшорних фірм у світі зараз невідома, проте
масштаби їхньої діяльності, за даними ООН, характеризуються розміщенням понад 5
трлн дол. США[18].
Глобалізація потоків капіталу має неоднозначний вплив на
динаміку світових господарських процесів. З одного боку, експорт капіталу
сприяє транснаціоналізації виробництва і забезпеченню конкурентоспроможності на
міжнародних ринках. З іншого – «втеча капіталу» негативно позначається на
національному економічному розвиткові.
У 90-х роках ХХ ст. у розвинених країнах спостерігалося
посилення боротьби зі злочинним капіталом, наслідком чого стало застосування
санкцій міжнародної організації з боротьби з відмиванням грошей (FATF) проти
окремих країн, у тому числі й України. Найактивнішу участь у відмиванні
кримінальних доходів на сучасному етапі беруть регіони Південно-Східної Азії,
Латинської Америки та Східної Європи. У Південно-Східній Азії сумнівною
репутацією користуються Індонезія, Малайзія, Сингапур; у Латинській Америці –
держави Карибського басейну, а також Венесуела, Гватемала, Гондурас, Колумбія,
Коста-Рика, Мексика, Нікарагуа і Панама. На Близькому Сході найвищим показником
тінізації капіталів характеризується Ліван, а в Африці – Нігерія. У
Європі значні іллегальні потоки капталу надходять до Швейцарії, Ліхтенштейну та
Кіпру. У цих країнах передумовами тінізації фінансових активів є ліберальні
закони, можливість переказу необмежених грошових засобів без зазначення джерела
їх походження, податкові пільги, вільний обмін та, переважно, неконтрольоване
вивезення валюти за кордон[19].
Загалом відмивання «брудних» грошей досягло
загрозливих для світової спільноти масштабів (наприклад, в одному Таїланді його
величина щорічно досягає майже 28,5 млрд дол. США або 15% ВВП країни[20]),
що загрожує дестабілізацією світової фінансової системи. За оцінками експертів
МВФ, так званий «кримінальний валовий продукт», що складається з доходів від
торгівлі наркотиками, фінансового шахрайства, рекету, проституції, незаконного
ігрового бізнесу тощо, становить 2-5 % світового ВВП. Значна частина цих коштів
легалізується шляхом переміщення їх у діяльність комерційних структур, які
оперують значними готівковими коштами (у тому числі торгівля нерухомістю та
предметами розкоші, юридичні послуги, діяльність казино, гральні автомати,
лотереї тощо). Таким чином, можна дійти висновку про високий рівень глобалізованності
й водночас нестійкий характер світової фінансової системи, а також про високий
рівень ризику виникнення кризових явищ.
Особливої уваги заслуговує міжнародна міграція
робочої сили як один з наслідків та чинників глобалізації. Виступаючи у
минулому головним чином у формах військових і колонізаційних переселень,
міжнародна рух населення з розвитком глобальної економіки набув нових форм,
однією з яких є нелегальна міграція трудових ресурсів. На початку 90-х років у
Європі перебувало приблизно 2 млн нелегальних мігрантів, у США – 6 млн, а згідно
з деякими джерелами – 13 млн[21].
У Японії нараховується понад 300 тис. мігрантів, у Малайзії близько 500 тис., у
Росії – від 500 тис. до 1 млн осіб з країн колишнього СРСР[22].
На початок 2006 р. у світі нараховувалося 200 млн мігрантів У доповіді
«Міграція у взаємозалежному світі: нові напрямки діяльності» зазначалося, що
найбільше мігрантів мешкають у Європі і європейській частині колишнього СРСР
(56 млн осіб), в Азії (50 млн осіб) і в Північній Америці (41 млн). Росія
посідає друге місце після США серед країн з найбільшою кількістю мігрантів.
Найпоширеніші причини, що змушують людей залишати власну країну, – різниця у оплаті праці, якості
життя, високий рівень безробіття, відмінності у тривалості життя, рівні освіти.
Зазвичай мігранти їдуть в інші країни з метою заробітку, який у подальшому
переказують на батьківщину. У 2004 р. лише офіційні трансферти трудових мігрантів дорівнювали 150 млрд дол.
США. Це друге за величиною джерело після прямих іноземних інвестицій зовнішнього
фінансування країн, що розвиваються[23].
Варто зазначити, що у міжнародній міграції відбуваються якісні зміни, суть яких
полягає у значному зростанні частки висококваліфікованої робочої сили серед
мігруючих. На зміну «відпливу інтелекту» спостерігається диверсифікація
географічних напрямів міграції. США залишаються загальновизнаним центром
імміграції спеціалістів. Але одночасно представники професійної еліти з
промислово розвинених країн їдуть на тимчасову роботу у країни, що розвиваються.
Принципово новим явищем стало нелегальне переміщення фахівців одночасно з
експортом капіталу, що за умов діяльності в ТНК є можливістю кар’єрного
зростання для професіоналів. Сучасному рівню нелегальної міграції спеціалістів
притаманний принципово інший організаційний рівень, що виявляється у своєрідній
міжнародній кооперації «мисливців за головами», яка передбачає навчання
студентів у розвинених країнах, значна частина яких не повертається на
батьківщину, зменшуючи, таким чином, науковий потенціал «країни-провайдера».
Характерною ознакою глобалізації слід вважати
розповсюдження екологічних злочинів, актуальність яких загострилась з
прискоренням зростання масштабів міжнародного співробітництва. Екологічні злочини
є однією з найдохідніших сфер транснаціональної іллегальної діяльності. Значущість
проблеми глобальної екологічної злочинності призвела до збільшення кількості
багатосторонніх угод, національних законів і норм, спрямованих на захист від
забруднення довкілля, запобігання надмірній експлуатації природних ресурсів і
захист зникаючих тварин і рослин. Згідно з оцінками уряду США, міжнародні злочинні
угруповання щорічно одержують близько 22-31 млрд дол. США за розміщення
небезпечних відходів, контрабанду заборонених отруйних матеріалів та нелегальне
використання і продаж природних ресурсів[24].
Значні витрати на легальне захоронення радіоактивних
відходів і небезпечних хімічних речовин створили сприятливе середовище для
розвитку ринку іллегальних послуг, на якому злочинні організації заробляють
10-12 млрд дол. щорічно[25].
Більшість з цих відходів реалізовується за схемою «захоронення за готівку» у
країнах Східної і Центральної Європи, Азії й Африки, де витрати істотно нижчі й
екологічні норми лояльніші. Недосконалість спеціалізованого законодавства, що
регулює подібну «господарську» діяльність, значні витрати для правозастосування
і недостатність міри покарання (найчастіше лише незначні штрафи) знижують до
мінімуму ризики, пов’язані із розміщенням небезпечних відходів. У 1997 р.
офіційні джерела Італії заявили, що 11 млн т отруйних і шкідливих промислових
відходів щорічно розміщуються на 2 тис. внутрішніх нелегальних смітниках у
водах Середземномор’я. У 2002 р. згідно
з публічними заявами представників європейських правоохоронних органів
принаймні 53 італійські злочинні групи займалися вивозом та розміщенням
небезпечних відходів в Албанію, Східну Європу і на західне узбережжя Африки.
Незаконне використання і торгівля природними ресурсами є вагомим джерелом
доходів для іллегальних організацій, що отримують до 5-8 млрд дол. США щорічного
доходу[26].
Добре організовані злочинні групи в Африці, Східній
Європі, Латинській Америці, Китаї, Південно-Східній і Південно-Західній Азії
беруть участь у нелегальному виготовленні та торгівлі не лише згаданими товарами,
але й товарами повсякденного вжитку, продуктами харчування, побутової техніки,
характерними ознаками яких є низька якість та ціна. Для України після
лібералізації ринку проблема нелегальної зовнішньої торгівлі набула дещо іншого
характеру, оскільки за кордон нелегально або напівлегально вивозиться сировина,
а натомість з сусідніх держав ввозиться готова продукція. Проблема легального
та нелегального експорту стосується практично усієї ресурсної бази України.
Наприклад, вирубування лісів в Україні виходить за межі виключно неефективної
структури зовнішньої торгівлі, але й стосується питань екологічної безпеки.
Таким чином, власне збільшення обсягів випуску продукції промисловості та
військово-промислового комплексу у різних країнах світу зумовлює глобальну
екологічну проблему, що спричиняє низку кримінально-економічних злочинів.
Важливою характеристикою глобалізації є поширення
інформаційних технологій, у тому числі її нелегальна складова. Сучасний період
розвитку світової цивілізації можна охарактеризувати не тільки як період
глобалізації, але й як епоху науково-технічної революції. Глобалізацію економічного
розвитку можна розглядати як наслідок науково-технічної революції і водночас
сучасну науково-технічну революцію – як результат глобалізації. Проте розвиток
науки далеко не скрізь є свідченням високого рівня соціально-економічного
розвитку, а процес його іллегалізації є не стільки наслідком кримінальної
привабливості цього сектору, скільки результатом недосконалості державної
політики його регулювання. Наприклад, Україна, що входить до тридцяти країн з
найбільшим науковим потенціалом, за рівнем соціально-економічного розвитку
посідає одне з останніх місць за показником ВВП на одну особу (у 2005 р.
близько 5430 дол. США)[27],
у той час як у інших постсоціалістичних країнах (Польща, Румунія, Угорщина) він
перевищував 10 тис. дол. США. Наслідком
зростання взаємозалежності між державами є істотна нерівномірність не тільки
соціально-економічного розвитку окремих держав і регіонів світу, але й
зменшення темпів розвитку науково-технологічного сектору у країнах з низьким
рівнем розвитку[28]. Однак, як
і будь-які інші вияви, різний рівень розвитку посилюється істотнішою різницею
між доходами багатих та бідних – утворення «золотого» і «жебрацького» мільярдів
зі зміною співвідношення рівня доходів багатих і бідних (як країн загалом, так
і різних верств населення в окремій країні). Це стає передумовою «відпливу
інтелекту» з цих держав[29].
Відомо, що «відплив інтелекту» не завжди є наслідком різного рівня економічного
розвитку цих країн. Важливішим для науковця є «середовище перебування» у рідній
країні, тобто можливість спілкуватися з колегами, проведення експериментальних
досліджень на належному рівні, доступ до інформації тощо. Нерівномірний розвиток
науки спричиняє дезінтеграцію світового наукового співтовариства, що
надзвичайно негативно позначається на якісних характеристиках наукового сектору.
На жаль, процеси деградації науки відбуваються і на пострадянському просторі.
Якщо в 60-70-х роках дослідники з СРСР за внеском у світовий інформаційний
продукт посідали стабільне друге місце у світі після США, то вже до кінця 90-х
років сумарний внесок до світового інформаційного продукту усіх країн СНД склав
лише близько 5 % (табл. 4.1).
Таблиця 4.1
Внесок у світовий інформаційний продукт[30]
Важливо вказати, що уповільнення
темпів розвитку науки в Україні відбувалася швидшими темпами не лише порівняно з Росією, але й з іншими
республіками, близькими за економічним і науковим потенціалом, про що свідчать
дані організації Міжнародної наукової ініціатива (SCI) і Міжнародної наукової
експертизи[31]. Видається
очевидним, що руйнування науки у країнах «третього світу», а також частково на
пострадянському просторі є наслідком глобалізації, а не лише «нерозуміння»
урядами і парламентами цих країн ролі науки у суспільстві. Хоча якщо розглядати
науку як світовий інформаційний процес, то саме в епоху глобалізації має
спостерігатися максимально можлива інтенсифікація її розвитку. Ця проблема
спричиняє так звану «псевдодиверсифікацію» інформаційних систем у формі фактичної
монополізації ринку інформаційних технологій найпотужнішими корпораціями – IBM,
Hewlett Packard, Compaq, Dell, DEC, Apple, Acer (переважно американські
компанії, частка яких складає понад 80 % світового ринку програмного
забезпечення). Спостерігається завищення ціни програмних продуктів та
монопольне її утримування у межах світової економіки. Наприклад, середня
вартість найрозповсюдженішої операційної системи MS Office коливається від 1 до
32 тис. дол. США, у той час як «піратську» копію на ринку країн колишнього Радянського
Союзу можна придбати за 3 дол. США. Як насідок, на вітчизняному ринку
програмного забезпечення понад 98 % використовуваних програм нелегальні.
Таким чином глобалізацію поряд з
позитивними її результатами слід вважати одним з найвагоміших чинників таких
негативних явищ, як контрабанда (легальних та заборонених товарів), корупція
(зокрема «приватизація держави» транснаціональними корпораціями у країнах з
перехідною економікою та країнах «третього світу»), тероризм; відмивання грошей
та нелегальний рух капіталів, нелегальна міграція, нелегальний рух технологій
та інформаційних ресурсів, екологічна злочинність.
Критичний характер поширення іллегальної діяльності,
набуття нею певної «якості» внаслідок глобалізаційного процесу потребує
детального аналізу оцінки рівня реальних обсягів іллегального сектору як на
рівні національної, так і глобальної економіки, передумов і специфіки
іллегального господарювання у
різних економічних системах.
4.2.
Рівень, передумови, чинники та особливості
іллегалізації
економічних систем різних типів
Як вже зазначалося, одним з деструктивних наслідків
глобалізації є збільшення масштабів іллегального сектору світової економіки. Ця
проблема актуальна не лише для слаборозвинених країн та країн з транзитивним
типом економіки, але й для розвинених країн з огляду на певні об’єктивні закономірності
розвитку світового господарства.
Існують універсальні, притаманні кожному типу
економічної системи, та індивідуальні чинники іллегалізації. Перші мають більш
загальний характер впливу на іллегальний сектор і об’єднуються у декілька груп:
(1) тенденція до встановлення монопольного контролю; (2) обмеженість та
недостовірність інформації; (3) нездатність ринку виготовляти суспільні блага;
(4) нездатність ринку усувати зовнішні ефекти (екстерналії); (5) нездатність
ринку забезпечити соціально допустимі межі нерівності; (6) відсутність
об’єктивної інформації для прийняття рішень; (7) недосконалість політичної
системи; (8) нестача мотивації до здійснення господарської діяльності; (9)
обмежені можливості контролю над державним апаратом; (10) самодостатність
іллегальної економічної діяльності; (11) анонімність і колективність жертв
іллегалізації; (12) можливість практично безкарного розподілу збитків від
кримінальної діяльності на невизначене коло осіб.
Основним чинником, що сприяє зростанню обсягів
іллегалізації, слід вважати можливість монополізації ринку. Тенденція до
встановлення монопольного контролю є властивою ринковому механізму. У прагненні
максимізувати прибуток кожен суб’єкт ринку намагається перемогти конкурентів.
Ринкова система не має внутрішніх механізмів, що протидіють цій тенденції.
Тенденція до обмеження конкуренції настільки домінуюча, що у економічній науці
зустрічається визначення чесної конкуренції як міфу, а змова про ціни та інші
форми недобросовісної конкуренції визначаються як загальноприйнята ділова
практика. Об’єктивна тенденція до монополізації посилюється також завдяки такій
особливості сучасного ринку, як неповнота та нерівномірність розподілу
інформації. Суб’єкт ринку може одержати перевагу завдяки доступу до джерела
інформації, отриманню інформації раніше за конкурентів та іншими способами, не
пов’язаними з ефективністю використання ресурсів. У зв’язку з цим інформація
набуває ринкової вартості та стає товаром, що реалізується на нелегальному
ринку в результаті корупційних відносин і економічного шпигунства. Неповнота
інформації – це один з визначальних недоліків ринкового механізму. За умови
досконалої конкуренції продавці й покупці користуються необмеженим і
безкоштовним доступом до необхідної інформації. Проте у реальності
спостерігається «інформаційна асиметрія», коли інформація, важлива для
прийняття рішень, перебуває у розпорядженні одного або обмеженого кола
учасників ринку. Монопольне володіння інформацією дозволяє її власникові
використовувати її у своїх цілях і на шкоду іншому суб’єкту ринку.
«Інформаційна асиметрія» обмежує можливості
виробників і породжує проблему нездатності ринку виготовляти суспільні блага
(національна оборона, забезпечення правопорядку, об’єкти загальнодоступної
інфраструктури), що споживаються всіма членами суспільства незалежно від того,
якою мірою вони оплатили користування ними. Через нездатність ринку виготовляти
суспільні блага ця функція покладається на державу, яка забезпечує їх
виробництво, мобілізуючи кошти потенційних споживачів за допомогою системи
оподатковування. Властивий суспільним благам принцип невинятковості полягає у
тому, що споживач не може бути позбавлений суспільних благ, надає можливість
користуватися цими благами незалежно від участі у формуванні фондів для їх
виробництва, що створює так звану «проблему безбілетництва», або
«фрірайдерства» – незаконного і безкоштовного користування суспільними благами,
яка у реальній економічній практиці набуває форми ухилення від оподаткування.
Існує також проблема, пов’язана з неможливістю диференціювання податкового
навантаження відповідно до індивідуального попиту на суспільні блага.
Невідповідність податкового навантаження індивідуальному попиту на суспільні
блага може стати причиною ухиляння від сплати податків і обов’язкових платежів.
Ця проблема породжує іншу – нездатність ринку усунути зовнішні ефекти –
екстерналії (наприклад, екологічні злочини) Однією з базових передумов
іллегалізації є нездатність ринкового механізму забезпечити соціально прийнятні
межі нерівності в ринковій економіці. Загалом ринковий механізм є нейтральним
до соціальних і моральних вимог і має тенденцію до невиправданої диференціації
доходів і майна між учасниками ринкових відносин. Навіть в умовах державного
втручання ця проблема залишається актуальною, оскільки політика розподілу може
не відповідати нормам, прийнятим у суспільстві, в окремих соціальних групах або
серед окремих індивідів. Високий рівень диференціації доходів і майна у
поєднанні з суб’єктивним сприйняттям розподілу як несправедливого стає важливою
умовою для морального самовиправдання при здійсненні майнових правопорушень і
злочинів. Це стосується, зокрема, ухилення від обов’язкових платежів і незаконного
одержання виключних прав на пільги, компенсації й інші трансферти за рахунок бюджету
і позабюджетних фондів.
Усунення недоліків ринкового механізму передбачає
державне втручання в діяльність ринкових суб’єктів і регулювання економічних
відносин, проте не завжди вади ринку можуть бути компенсовані ефективним
втручанням держави. Недосконалість політичного процесу відноситься до істотних
дисфункцій держави. Характерними рисами сучасного політичного процесу
виступають раціональне «використання» виборців, можливість прийняття довільних
і маніпуляційних рішень, вплив груп спеціальних інтересів, що створює реальні
можливості для нав’язування суспільству економічних рішень всупереч його
інтересам. Так, в Італії в 60-х роках минулого сторіччя процес децентралізації
призвів до зростання тіньової економіки і підвищення загального обсягу експорту
у центральних провінціях країни. Підприємці, що здійснювали легальну економічну
діяльність, передавали субпідряди на виробництво сировини особам, зайнятими у
тіньовому бізнесі[32]. При
здійсненні злочинів проти корпорацій одним з основних криміногенних факторів є
психологічний механізм деперсоналізації корпорацій у свідомості злочинця.
Відшкодування збитків у таких випадках зазвичай переноситься на споживачів
шляхом підвищення цін на товари і послуги. Наступним фактором є недосконалість
законодавства, висока латентність економічних злочинів, складність їхнього
виявлення і розслідування. М’якість покарання сприяє тому, що корпорації, як
правило, уникають негативних наслідків для себе, тому що оплата штрафів
списується як діловий ризик або переноситься на споживачів за допомогою цін.
Поряд з фундаментальними чинниками й передумовами,
пов’язаними з глибинними характеристиками господарської системи, комплекс
причин іллегальної економічної діяльності залежить від конкретних умов
економічного середовища окремих країн, галузей, ринків, підприємств. Розглянемо
найбільш значущі з них: (1) диспропорції і деформації у розвитку
фінансово-кредитної системи і політики; (2) надання індивідуальних пільг при високому
загальному рівні податкових ставок і митних тарифів; (3) бартеризація
економіки; (4) структурні диспропорції в економіці; (5) монополізація; (6) зниження
життєвого рівня і значна соціальна диференціація населення; (7) зростання
масштабів ренти, що привласнюється; (8) кон’юнктурні фактори.
Надмірне податкове навантаження визнається одним з
найвагоміших факторів, що стимулюють іллегалізацію у країнах з будь-яким типом
економіки, але його дія в кожній країні відрізняється характерними рисами. Наприклад,
у США особливий вплив має прибутковий податок. В Україні поширенню практики
приховування доходів сприяють високі ставки відрахувань у фонди соціального
страхування і податку на додану вартість. У країнах, що здійснюють політику протекціонізму,
особливий вплив мають високі ставки експортних та імпортних тарифів. Так, у
Греції, Італії та Бельгії найвищі податки в Європі (72-78 %) і, як
наслідок – найбільш розвинений тіньовий
сектор. У той же час розвинені країни з найменшим рівнем податкового
навантаження – Швейцарія та Німеччина (9,7 % і 12,2 % відповідно) –
мають порівняно невелику частку тіньового сектору (табл. 4.2).
За оцінками Ф. Шнайдера, саме вплив прямих і непрямих
податків змушує понад 55 % загальної кількості підприємств переходити в
іллегальний сектор. У Європі податкове навантаження зараз постійно зростає –
відрахування з заробітної плати, що становили на початку 70-х років 27 %,
перевищують – 42 %[33].
У Німеччині година роботи будівельника обходиться замовникові в 81 євро, але
лише 12 євро дістається
За оцінками Ф. Шнайдера, саме вплив прямих і непрямих
податків змушує понад 55 % загальної кількості підприємств переходити в
іллегальний сектор. У Європі податкове навантаження зараз постійно зростає –
відрахування з заробітної плати, що становили на початку 70-х років 27 %,
перевищують – 42 %[34].
У Німеччині година роботи будівельника обходиться замовникові в 81 євро, але
лише 12 євро дістається безпосередньо працівнику, інша частина залишається
власнику та державі. Ця різниця і створює основні імпульси для іллегалізації
сфери будівництва. Сплачуючи найманим будівельникам готівкою, німецькі
домовласники повідомляють у податкові органи, що будівельниками виступають їхні
родичі або знайомі, які допомагають у роботі безкоштовно[35].
Як можна
побачити з Додатку IV-В, у 1997 р. найвищий рівень тінізації спостерігався в
Італії (27,3 % до ВВП), Іспанії (23,1 %) та Бельгії (22,4 %). Для всіх трьох
країн існують різні домінуючі причини такого «лідерства».
|
|
||||||||
|
Країна |
1989-1990 |
1991-1992 |
1994-1995 |
1997-1998 |
1999-2000 |
2001-2002 |
2002-2003 |
|
|
1.
|
Австралія |
10,1 |
13,0 |
13,5 |
14,0 |
14,3 |
14,1 |
13,5 |
|
2.
|
Австрія |
6,9 |
7,1 |
8,6 |
9,0 |
9,8 |
10,6 |
10,9 |
|
3.
|
Бельгія |
19,3 |
20,8 |
21,5 |
22,5 |
22,2 |
22,0 |
21,0 |
|
4.
|
Канада |
12,8 |
13,5 |
14,8 |
16,2 |
16,0 |
15,8 |
15,2 |
|
5.
|
Данія |
10,8 |
15,0 |
17,8 |
18,3 |
18,0 |
17,9 |
17,3 |
|
6.
|
Фінляндія |
13,4 |
16,1 |
18,2 |
18,9 |
18,1 |
18,0 |
17,4 |
|
7.
|
Франція |
9,0 |
13,8 |
14,5 |
14,9 |
15,2 |
15,0 |
14,5 |
|
8.
|
Німеччина |
11,8 |
12,5 |
13,5 |
14,9 |
16,0 |
16,3 |
16,8 |
|
9.
|
Великобританія |
9,6 |
11,2 |
12,5 |
13,0 |
12,7 |
12,5 |
12,2 |
|
10.
|
Греція |
22,6 |
24,9 |
28,6 |
29,0 |
28,7 |
28,5 |
28,2 |
|
11.
|
Ірландія |
11,0 |
14,2 |
15,4 |
16,2 |
15,9 |
15,7 |
15,3 |
|
12.
|
Італія |
22,8 |
24,0 |
26,0 |
27,3 |
27,1 |
27,0 |
25,7 |
|
13.
|
Японія |
8,8 |
9,5 |
10,6 |
11,1 |
11,2 |
11,1 |
10,8 |
|
14.
|
Нідерланди |
11,9 |
12,7 |
13,7 |
13,5 |
13,1 |
13,0 |
12,6 |
|
15.
|
Нова Зеландія |
9,2 |
9,0 |
11,3 |
11,9 |
12,8 |
12,6 |
12,3 |
|
16.
|
Норвегія |
14,8 |
16,7 |
18,2 |
19,6 |
19,1 |
19,0 |
18,4 |
|
17.
|
Португалія |
15,9 |
17,2 |
22,1 |
23,1 |
22,7 |
22,5 |
21,9 |
|
18.
|
Іспанія |
16,1 |
17,3 |
22,4 |
23,1 |
22,7 |
22,5 |
22,0 |
|
19.
|
Швеція |
15,8 |
17,0 |
19,5 |
19,9 |
19,2 |
19,1 |
18,3 |
|
20.
|
Швейцарія |
6,7 |
6,9 |
7,8 |
8,1 |
8,6 |
9,4 |
9,4 |
|
21.
|
США |
6,7 |
8,2 |
8,8 |
8,9 |
8,7 |
8,7 |
12,2 |
|
Середній по країнах |
13,2 |
14,3 |
15,7 |
16,7 |
16,8 |
16,7 |
16,3 |
|
Таблиця
4.2.
Середньорічний рівень
тіньової економіки у країнах ОЕСР (в % до ВВП)
(1989-2003 рр.)[36]
Зокрема Італія характеризувалася широко поширеною
структурою мафіозних угруповань, історія яких бере свій початок ще з довоєнних
часів. В Іспанії порівняно з іншими країнами ЄС спостерігається низький рівень
соціального захисту, у Бельгії - високе
податкове навантаження. Серед країн ОЕСР, для яких притаманний середній
рівень тінізації економіки, можна виділити Швецію (19,8 % до ВВП), Норвегію
(19,4 %), Данію (18,1 %), Ірландію (16,1 %), а найнижчим – США (8,8 %), Австрію
(8,9 %) і Швейцарію (8,1 %). Ці країни протягом тривалого часу характеризуються
надзвичайно відлагодженою і порівняно досконалою системою податкової, юридичної
та соціальної дисципліни. Власне ці фактори є визначальними для прийняття
рішень підприємцями щодо діяльності у межах легальної економіки чи поза нею.
Однак динаміці іллегалізації економіки у деяких з країн ОЕСР властиві висхідні
тенденції: у 70-х роках минулого сторіччя середній рівень тінізації у цих
країнах був нижчим 10 % обсягу ВВП, а в
кінці 90-х років цей показник майже подвоївся в Бельгії, Італії, Норвегії,
Іспанії, Швеції (в середньому до 20 % офіційного ВВП). Рівень тіньової економіки
зріс також і в інших країнах (у США з 3,6 % у 1970 р. до 8,8 % у 1997 р.).
Останніми роками ХХ ст. найбільше
зростання іллегального сектору спостерігалося в Австрії – 1,6; Німеччині – 1,4;
Швейцарії – 1,3 разу. Неістотне зменшення цього показника спостерігається в
Канаді – на 0,4 п.п.; Греції, Ірландії, Нідерландах Швеції та США на 0,2– 0,6
п.п.).
Для оцінки рівня іллегальної економіки за останні
роки ХХ ст. для 21 країни ОЕСР був використаний метод попиту на гроші та метод
МІМІС (різновид спеціальних методів), результати якого наведені у таблиці 2.1
та у Додатку IV-В (табл. IV-В.2, рис. IV-В.1,2,3). «Провідні» позиції серед
розглянутих країн ОЕСР посідають Греція з рівнем іллегалізації 25,5 % офіційного
ВВП, Італія – 27 % та Португалія 22,5 %. Середній рівень іллегалізації
властивий Німеччині – 16,3 %, Ірландії – 15,7 % та Франції – 15 %. До країн,
які характеризуються низьким, рівнем іллегалізації економіки, відносяться
Австрія (10,6 %), Швейцарія (9,4 %) та США (8,7 %). Загалом можна помітити
значне прискорення темпів зростання показника іллегалізації у країнах ОЕСР у
90-х роках (рис. 4.7), що пояснюється інтенсифікацією глобалізаційних процесів
у межах світового господарства.
Таким чином, наведені вище причини іллегалізації ринкової економіки знайшли
своє відображення у динаміці іллегального сектору у розвинених країнах. Такий
фактор, як надмірна регламентація економічної діяльності, притаманний
тоталітарним та перехідним економічним системам, виявляється у забороні
купівлі-продажу певного виду товару чи послуг, адміністративному втручанні у
процес ціноутворення, надмірній бюрократизації, нечіткості й слабкій
контрольованості виконання управлінських рішень. Результатом тиску з боку
держави є зростання тіньової економічної діяльності, яка виявляється в
іллегалізації ринків праці, товарів, фінансів, валюти. На фінансовому ринку
ведуться пошуки шляхів уникнення обмежень позичкової ставки і жорсткості
контролю над кредитними операціями. При встановленні державою економічно
необґрунтованих валютних курсів і введення контролю над вивозом капіталу
виникає прагнення знайти рішення, що дозволяють діяти всупереч регламентації,
зокрема шляхом завищення вартості товарів при їхньому імпорті і заниження - при
експорті. Вказані причини стали передумовою зростання масштабів іллегального
сектору в 80-90-х роках у Греції, Італії, Швеції, Норвегії і Німеччині – саме у
цих країнах зріс рівень державного регулювання економіки у зв’язку з прийняттям
нових загальноєвропейських законів. Наприклад, обсяг іллегальної економіки
Німеччини за 1975- 1997 рр. зріс у
п’ять разів - з 60 млрд дол. до 300 млрд дол. Причому неофіційний сектор
зростав у Німеччині із швидкістю 8 % за рік - значно швидше, ніж офіційний
ВВП.
У середньому показник іллегалізації промислово
розвинених країн становив 13,2 % у 1989-1990 рр. та збільшився до 16,7 % у
2001-2002 рр., (на 3,5 п. п.), що є набагато меншим порівняно з транзитивними економіками (9,9 п п. за цей
же період). У деяких країнах спостерігається навіть незначне зменшення (у
Бельгії з 22,5 % у 1997-1998 рр. до 22 % у 2001-2002 рр., у Данії з 18,3 % до
17,9 %, у Фінляндії з 18,9 % до 18 % відповідно. Проте у таких країнах, як Нова
Зеландія, Німеччина та Австрія, цей показник все ще незначно збільшується.
Детальніше результати аналізу з використанням різних методів дослідження для
окремих країн ОЕСР наведені у Додатку IV-В.
У країнах, що розвиваються, найвищий рівень
іллегалізації властивий країнам Африки (Єгипту, Нігерії, Тунісу, Марокко,
Ботсвані: відповідно 68,0 %, 76,0
%, 45,0 %, 39,0 %, 27,0 % до офіційного ВВП. Найвищий рівень іллегалізації цих
країн пояснюється налагодженою системою корумпованих зв’язків та низьким рівнем
розвитку державного управління. Нігерія входить також до переліку країн з
найвищим рівнем іллегалізації міжнародних грошових потоків. Таким чином, у цій
країні та подібних до неї за основними
соціально-економічними та політичними характеристиками країнах спостерігається
поєднання внутрішньої та зовнішньої іллегалізації. Серед країн Центральної та
Південної Америки, за даними М. Лацко[37]
та Н. Лоязи[38],
найскладніша ситуація з огляду на масштаби приховування економічної діяльності
спостерігається у Гватемалі (61 %), Мексиці (49,0 %), Перу (44,0 %) та Панамі
(40 %). У цих країнах основною причиною іллегалізації економіки можна вважати
її часткову лібералізацію та недостатню контрольованість товарних та фінансових
потоків із зовнішніми донорами – США, Канадою, країнами Західної Європи. Крім
іллегалізації виробничого та торговельного секторів, значну частку іллегальної
економіки складає нелегальна зайнятість. Причому цікавим є те, що існує чітка
диференціація цього явища за статевою ознакою (табл. 4.3).
Загрозливих масштабів для ринку праці сягає
нелегальна зайнятість у містах Уганди – 84 % загальної кількості зайнятих,
Гамбії – 72 %, Танзанії – 67 %, Болівії – 57 %, Колумбії та Кот-д’Івуару – 53
%, Перу – 51 %. Частка жінок, зайнятих у нелегальному секторі, набагато вища
ніж чоловіків, що пов’язано з так званою «торгівлею живим товаром»
(проституція, продаж жінок у мусульманські країни). Для таких країн, як Греція,
Іспанія, Португалія, Італія складною проблемою стало на сучасному етапі
збільшення чисельності нелегально зайнятих жінок у сфері домогосподарських
послуг з країн колишнього СРСР.
Значний вплив на зростання тіньової економіки
здійснює також заборона на виробництво, обіг товарів, надання послуг,
здійснення певних видів діяльності. Крім уникнення контролю і протиправної поведінки,
це сприяє розвитку різних форм організованої злочинності. Індійський соціолог
Л. Кумар пов’язує зростання кількості злочинних організацій в Індії із забороною
на продаж алкогольної продукції, введеною у декількох містах після одержання
незалежності. Як і в США після закінчення першої світової війни, це призвело до
появи груп організованої злочинності у Бомбеї, Мадрасі й Делі. Крім
іллегального виробництва і збуту алкогольної продукції, злочинці займаються
підкупом політичних діячів і впливових осіб у правоохоронних органах з метою
уникнення судового переслідування. Причиною зростання цього деструктивного явища в Індії вважається й заборона на
експорт та імпорт золота, срібла, діамантів та інших коштовностей.
Таблиця
4.3
Зайнятість
у тіньовому секторі у містах[39]
|
Країна |
Рік |
Процент від загальної зайнятості |
||
|
Всього |
Чоловіки |
Жінки |
||
|
Болівія |
1996 |
57 |
53 |
62 |
|
Чилі |
1997 |
30 |
32 |
27 |
|
Колумбія |
1996 |
53 |
54 |
53 |
|
Кот-д’Івуар |
1996 |
53 |
37 |
73 |
|
Еквадор |
1997 |
40 |
39 |
42 |
|
Ефіопія |
1996 |
33 |
19 |
53 |
|
Гамбія |
1993 |
72 |
66 |
83 |
|
Мадагаскар |
1994 |
43 |
43 |
43 |
|
Мексика |
1996 |
35 |
36 |
34 |
|
Перу |
1996 |
51 |
50 |
52 |
|
Філіппіни |
1995 |
17 |
16 |
19 |
|
ПАР |
1995 |
17 |
11 |
26 |
|
Танзанія |
1995 |
67 |
60 |
85 |
|
Уганда |
1993 |
84 |
68 |
81 |
Іншою проблемою цих країн у контексті предмета нашого
дослідження є адміністративне втручання в процес ціноутворення у формі примусового
встановлення лімітів цін на окремі товари і послуги. В Україні вплив цього
фактора виявляється в різних формах, зокрема у надмірно жорсткій регуляторній
системі економічної діяльності, що узалежнює бізнес від органів влади і створює
умови для корупції. В економіці перехідного типу регулювання господарської діяльності
як фактора зростання тіньової економіки має особливе значення. Найважливішим
напрямом трансформації при переході до ринку є, як відомо, поміркована
лібералізація, що полягає у створенні умов для досконалої конкуренції,
спрощенні механізму здійснення підприємницької діяльності, ціноутворення. Через
різні причини (об’єктивні та суб’єктивні) цей процес відбувається нерівномірно,
непослідовно і неповно. Незавершеність лібералізації економічної діяльності
визнається основною причиною формування іллегального сектору у перехідних економіках.
Значні масштаби державного сектору також породжують відносини, пов’язані з
розподілом бюджетних ресурсів, у формі прямих і непрямих дотацій, субсидій,
субвенцій, пільгових кредитів серед державних підприємств, що є підгрунтям
зміцнення корупційних зв’язків щодо розподілу ресурсів. На основі пільгового
розподілу бюджетних ресурсів формуються підприємницькі структури, створені з
метою незаконного присвоєння цих ресурсів, їх «прокручування» (присвоєння
інфляційного доходу), легалізації, інвестування, переказу за кордон.
Отже, ефективність діяльності держави та
раціональність законодавчої бази є одними з найважливіших чинників, що
обумовлюють масштаби іллегальної економіки. За результатами опитування фахівців
МВФ, населення України дедалі частіше схильне вважати, що закони, які
регламентують економічну діяльність, не реалізуються на практиці (табл. 4.4).
|
Таблиця
4.4 |
||||
|
Оцінка
виконання законів, що регулюють |
||||
|
Варіанти відповіді |
Липень 1998 |
Березень 1999 |
Жовтень 2000 |
Лютий 2004 |
Переважно
виконуються
|
14,5 |
18,6 |
4,4 |
8,5 |
|
Переважно
не виконуються |
66,6 |
52,0 |
80,0 |
78,3 |
|
Важко
відповісти |
18,9 |
29,4 |
15,6 |
13,2 |
У 1998 р. лише 5,5 % опитаних вважали, що закони не
виконуються, а вже у 2001 р. цей показник зріс до 73,4 %, що пояснює ліквідацію
або перехід в іллегальний сектор новостворених підприємств внаслідок тиску
регуляторної політики. Поряд з недосконалим регуляторним законодавством і
практикою звернемо увагу ще й на інші причини, що змушують підприємців та
фізичних осіб іллегалізувати свою діяльність: нестачу оборотних коштів серед
фізичних осіб-підприємців відзначили 67,3 %, серед юридичних осіб – 61,4 %; податкове навантаження – 53,1 %;
58 %; вимагання з боку чиновників – 29,5 % та 32, 6 %; рекет – 30,3 % та 26,5 %
відповідно.
Складність реєстрації підприємства вважають істотним
чинником іллегалізації 14,5 % населення та 23,1 % підприємців, хоча такий
низький рівень відзначається лише порівняно з наведеними вище факторами. Цей показник,
безперечно, є характерною особливістю іллегалізації економіки усіх країн, що
розвиваються, та з транзитивною економікою. Так, у Латинській Америці більшість
іллегальних суб’єктів є приватними підприємцями. Тут традиційно існує жорстка і
надто вартісна для підприємців система державного контролю[41].
На відміну від країн СНД, іллегальна економіка у Латинській Америці не
стосується державних підприємств і меншою мірою зрощена з легальною діяльністю,
ніж у Італії чи Гонконгу, де іллегальний сектор є важливим фактором
економічного розвитку країни. Ефективно функціонуюча економіка Гонконгу
орієнтована на експорт, пов’язаний з потужним сектором малих нелегальних
підприємств[42].
Загалом, за оцінками Д. Інста та
Ф. Шнайдера, внаслідок діяльності іллегального сектору у країнах ОЕСР втрачається понад 9 трлн дол. США сукупного
ВВП[43].
Обмежені можливості громадського контролю за державним апаратом вважається
найбільш вразливою ділянкою при зростанні тіньового сектору. Внаслідок
професіоналізації управлінських функцій та інших причин державні органи,
особливо виконавчої влади, набули відносної автономності від суспільства. У
поєднанні із широкими дискреційними повноваженнями державних службовців у сфері
регулювання економіки це сприяє корупції. Самодетермінація кримінальної
економічної діяльності у країнах, що розвиваються, передбачає здійснення
протиправних дій, що пояснюється як неефективністю легальних інститутів у
захисті економічних інтересів, так і виникненням специфічного кримінального
ризику. Інформація про приховану діяльність стає інструментом торгу і шантажу у
відносинах із рекетирськими структурами.
Таким чином, будь-яка приховувана від контролю
держави інформація потенційно створює криміногенну ситуацію шляхом перетворення
її на предмет незаконних угод і вимагання. Анонімність і колективність «жертв»
економічних злочинів також слід вважати вагомою криміногенною передумовою,
оскільки згідно з теорією злочинності подібні злочини викликають менше страху і
роздратування у громадськості, тому що їх наслідки стають помітними через
певний період часу порівняно з разовим заподіянням шкоди кримінальними злочинами.
Масштаби доходів і витрат бюджету, їх питома частка у
ВВП також є факторами іллегалізації, вплив яких диференціюється за типом
економічної системи (розвинена ринкова економіка, транзитивна економіка) чи
політичного режиму (жорсткий авторитарний режим, сильний демократичний режим,
слабкий демократичний режим). У країнах з розвиненою ринковою економікою у
суспільний сектор залучається від 30 % до 60 % ресурсів економіки, що
неоднозначно впливає на динаміку тіньового сектору, а саме, збільшення частки доходів державного сектору у ВВП,
пов’язане зі збільшенням податкового навантаження на суб’єкти господарювання,
що є класичною причиною іллегалізації економіки[44].
Сучасна ринкова економіка характеризується зростанням значення перерозподільної
функції держави, що здійснюється за допомогою державних фінансових ресурсів,
найважливішим джерелом з яких є бюджет. Ресурси цих фондів використовуються для
фінансування витрат на соціальні потреби, субсидії галузям економіки, надання
суспільних благ (освіта, охорона здоров’я, правопорядок тощо)і, з одного боку,
забезпечують соціальну стабільність, з іншого, - спричинюють «боротьбу» за
субсидії, пошук «податкових притулків», пільг і привілеїв, соціальної допомоги,
приховування доходів від оподатковування, інші зловживання. Таким чином, у
ринкових економіках існує прямий зв’язок між часткою державних доходів у ВВП (ДGDP)
та рівнем іллегалізації (Pi):
(4.1)
Можна припустити, що підвищення частки державних
витрат у ВВП на 1 % збільшує рівень іллегалізації на 0,2 %. Хоча коефіцієнт
кореляції (0,442) вказує на середню міцність зв’язку, але значення
скорегованого коефіцієнта детермінації (0,579) дозволяє дійти висновку, що
зміна динаміки іллегального сектору частково пояснюється зміною темпів ВВП.
Для країн з перехідною економікою залежність між
часткою державних витрат у ВВП і масштабами іллегалізації економіки виявляється
оберненою – на 1 % зниження частки державних доходів у ВВП припадає в
середньому збільшення частки іллегального сектору у ВВП теж на 1 %. В
Україні ця гіпотеза підтверджується, зважаючи на динаміку іллегального сектору
та частку доходів держави у ВВП (рис. 4.8), які останніми роками практично є обернено пропорційними.
Можна стверджувати, що скорочення державних витрат є
головною причиною зниження ефективності державних інститутів і здатності
держави забезпечувати виконання законів та збір податків, наслідком чого є
масове приховування економічної діяльності від державного контролю та її криміналізація.
У свою чергу динаміка витрат, що спрямовуються на підтримку, зміцнення і
розвиток державних інститутів, має істотні відмінності для застосовуваних
моделей переходу до ринку.
У країнах з жорстким авторитарним режимом скорочення
державних витрат відносно ВВП відбувається за рахунок оборони, субсидій та
інвестицій, тоді як витрати на «звичайний уряд» (від освіти до охорони правопорядку)
зростають приблизно тими самими темпами, що і ВВП. Так, у Китаї ці витрати у
1979-1986 рр. майже подвоїлися, а за період 1989-1994 рр. приросту іллегальної
економіки практично не спостерігається. При державному устрої, що поєднує
відносно дієвий демократичний режим з опосередкованим регуляторним втручанням
(Чехія, Польща, Словаччина) державні витрати на «звичайний уряд» та інші
функції у процесі переходу до ринку навіть частково зросли. Наприклад, у
Польщі, де в 1996 р. обсяг ВВП перевищив передкризовий рівень, реальні витрати
на «звичайний уряд» у 1989-1996 р. зросли приблизно на третину, приросту частки
тіньової економіки практично не спостерігалося[45].
За умови слабкого демократичного режиму під час
ринкових перетворень спостерігається скорочення витрат не тільки на оборону,
субсидії та внутрішні інвестиції, але і на «звичайний уряд», що призводить до
небезпечного ослаблення держави (так званий «дикий лібералізм»). Розвиток
демократії без створення дієвих державних інститутів гарантування прав економічних
агентів властивий країнам Латинської Америки, Африки. Результатом виявилося
відставання цих країн у післявоєнний період за темпами зростання ВВП на одну
особу і «лідерство» за масштабами іллегалізації. За оцінками Е. де Сото, в
іллегальній економіці Латинської Америки зайнято 48 % економічно активного
населення, на нелегальну діяльність припадає 61,2 % фонду робочого часу, у
межах цього сектору виготовляється 38,9 % офіційного ВВП. У 90-х роках до кола неліберальних демократій увійшли нові
незалежні держави (ННД) та країни Південно-Східної Європи з подібними наслідками
для економічного розвитку. Наприклад, у Росії у 1996 р. ВВП ледь сягав
половини передкризового рівня, а реальні витрати на «звичайний уряд» знизилися
майже утричі, що призвело до руйнування старих державних інститутів без
створення нових. Як наслідок, за період з 1989-1994 рр. приріст частки
іллегального сектору склав 28 п. п.
Значні масштаби перерозподілу ВВП через
недосконалість бюджетної політики і використання цільових позабюджетних фондів
у нашій країні зумовлюють негативніші наслідки порівняно з ринковою економікою.
Активна діяльність напівлегальних фінансово-промислових груп, що прагнуть
одержати індивідуальні пільги, пільгове фінансування за рахунок бюджету
відбувається в умовах недостатньо дієвих державних інститутів.
Скорочення бюджетних витрат зумовлює й інші негативні
наслідки. Невиконання бюджетом своїх зобов’язань є однією з причин загострення
проблеми неплатежів, погіршує фінансове становище підприємств реального
сектору, позбавляючи їх оборотного капіталу і змушуючи їх використовувати екстремальні,
а інколи й протиправні стратегії виживання. Безпосередній вплив заборгованості
бюджету в утворенні чистої заборгованості економіки у
період масових неплатежів досягає, за експертними оцінками, 24 %[46].
Проте у довгостроковому періоді одна гривня, вчасно не виплачена бюджетом за
своїми зобов’язаннями, породжує 6-7 гривень неплатежів в усьому ланцюгу
економічних відносин. З урахуванням цього невиконання бюджету було причиною до
двох третіх обсягу усіх неплатежів у країнах з перехідною економікою. Скорочення
державних витрат і пов’язане з цим ослаблення держави та її інститутів є
найважливішою причиною скорочення податкових платежів і збільшення податкового
навантаження. Фактор податкового навантаження має визначальний вплив на
масштаби прихованої економічної діяльності і в умовах перехідної економіки.
Незважаючи на абсолютне зниження державних витрат і доходів, податкове
навантаження на суб’єктів господарювання у багатьох країнах перехідного типу
зросло, що зумовило класичний наслідок – подальше зростання тіньової економіки
і податкової злочинності.
Відсутність чіткого та надійного визначення гарантій
прав власності також зменшує зацікавленість в офіційній реєстрації підприємств,
заважає отриманню кредитів та капіталізації прибутків. У результаті підприємці
змушені надавати свої обмежені активи під заставу для одержання кредитів
зростаючої вартості, що, в свою чергу, заважає виходу на легальний ринок.
Значно підвищує витрати підприємства офіційна
реєстрація, вимога різноманітних ліцензій та дозволів. Наприклад, у 1983 р.
відкриття у Лімі швейного цеху з одним робітником коштувало 1231 дол. США (32
місячних прожиткових мінімуми); невеличкого магазину – 590 дол. США (15 мінімальних
місячних зарплат). У середині 90-х років реєстрація швейного цеху в Сан-Паулу
(Бразилія) коштувала в середньому 640 дол. США, а в Сантьяго (Чилі) – 739 дол.
США[47].
Навесні 2000 р. зареєструвати підприємство в Чорногорії коштувало 5000 дол.
плюс 30-700 динарів[48].
Нещодавнє дослідження у розрізі 74-х країн демонструє, що офіційна вартість
реєстрації підприємства в більшості країн світу досить висока: від 1,4 % ВВП на
одну особу в Канаді (280 дол. США) до розмірів, що у 2,6 разу більші, ніж ВВП на одну особу - в Болівії (2696 дол.), а у середньому 34 %
обсягу ВВП на одну особу[49].
Поряд з номінальними затратами офіційна реєстрація
пов’язана з витратами на виконання складних багатоступінчастих і нерідко
суперечливих формальностей. На Філіппінах одержання звичайного правового
статусу на володіння майном вимагає виконання 168 бюрократичних формальностей у
53 державних установах і приватних інстанціях, що становить від 13 до 25 років;
в Єгипті необхідно виконати 77 формальностей та звернутись у 31 державну
установу та приватні контори (5-14 років); на Гаїті – виконати 111
формальностей (12 років)[50].
У 1983 р. в Лімі реєстрація швейного цеху з одним працівником вимагала 289 днів
і 11 дозволів[51], у середині
90-х реєстрація швейного цеху в Сан-Паулу займала в бухгалтера близько півтора
місяця; в Сантьяго цей процес тривав близько двох місяців, у 2000 р. реєстрація
підприємства в Чорногорії вимагала виконання 38 формальностей і мінімум півтора
місяця[52].
Необхідно зазначити, що залежність між кількістю формальностей і часом на їх
виконання не є прямо пропорційною. Часто вартість виконання вимог визначається
ступенем складності й ефективністю роботи державних установ[53].
Як зазначає Г. Енторф, у кращому разі реєстрація нового підприємства вимагає
всього двох формальностей та двох днів (у Канаді), а в гіршому – до 20
формальностей та 82 робочих днів (у Болівії), і в середньому – 10,17
формальностей та 63,05 робочі дні[54].
Значними є також витрати на підтримання легального
статусу підприємства внаслідок неефективної структури державних установ,
недосконалих і суперечливих законів і нормативно-розпорядчих документів, що
стимулюють корупцію та іллегалізацію. Так, за оцінками Е. де Сото. у Перу
всього 21,7 % затрат на підтримання офіційного статусу підприємства пов’язано з
податками, у той час як 72,7 % ─ з адміністративними формальностями.
Дослідження в Непалі та Індії засвідчили, що тіньова діяльність була обрана
через менший обсяг формальностей, менший розмір хабарів, коротші терміни
платежів і нижчу вартість операцій
порівняно з офіційною[55].
Курйозним прикладом того, як непослідовне законодавство сприяє корупції серед
державних чиновників, стали розбіжності між регіональними і міськими правилами
техніки безпеки щодо висоти кріплення вогнегасників у службових приміщеннях у
Бразилії[56].
Одним з чинників тінізації в перехідних економіках є
вже згадувана внутрішня та зовнішня «інформаційна асиметрія». Комерційна діяльність передбачає
вільний доступ до інформації – наприклад, до умов одержання ліцензій і правил
легального функціонування. Якщо державні установи надають цю інформацію за
невиправдано високими цінами, спотворюють інформацію чи надають її лише окремим
особам, підприємці змушені сплачувати за її пошук великі кошти або можуть бути
покарані за порушення законів через незнання певних нормативних документів.
Наведені специфічні деструктивні чинники і визначають
надмірно високий рівень іллегалізації транзитивних економік ННД. Серед цих
країн найбільш іллегалізованою у 1998-1999 рр. була економіка Грузії
– 43,6 % до ВВП (згідно з методом аналізу попиту на гроші цей показник
перевищує 60 %), Азербайджан – 33,8 %, Молдова 29,1 %. Ці ж країни
характеризуються й найнижчим рівнем соціально-економічного розвитку. Росія
знаходиться в середині розподілу з рівнем іллегалізації понад 27 %. Згідно з
методом Джонсона у Білорусії цей показник досягає 34 %, а найнижчий рівень (20,3
%) спостерігається в Узбекистані, що пояснюється уже згадуваними
характеристиками авторитарного режиму у цих країнах. У решті ННД
спостерігається стрімке зростання іллегалізації: у середньому від 25,7 % у
1990-1993 рр. до середнього рівня – 35,3 % вже у 1994-1995 рр. Як бачимо,
підтверджується гіпотеза про низький рівень іллегалізації у країнах з
авторитарним режимом (Білорусь, Узбекистан) та відносно розвинених економіках
(Литва) і надмірно високий у «псевдоринкових» економіках (Україна, Грузія).
У перехідних економіках Центральної Європи за період
1990-1993 рр. найвищий рівень іллегалізації спостерігався в Угорщині – 30,7
% та Болгарії – 26,3 %. Ці країни
відносяться до групи країн з відносно низьким рівнем соціально-економічного
розвитку, тому нестача бюджетного фінансування програм протидії іллегалізації
посилює інші чинники іллегалізації. Найнижчий рівень іллегалізації
спостерігається у Чехії (13,4 %) та Словаччині (14,2 %), що відповідає рівню
розвинених країн ОЕСР і пов’язано з досконалою інституційною базою та
ефективністю держави у дотриманні законів. Середній рівень іллегалізації у
країнах Центральної Європи зріс з 22,4 % протягом 1990-1993 рр. до 25,1 % у
1994-1995 рр.
За період 2000-2001 рр. серед ННД «лідерські» позиції
утримують Грузія (66,1 % до офіційного ВВП), Азербайджан (60,1 %) та
Україна (51,2 %). Найнижчий рівень знову ж таки властивий Узбекистану
(33,4 %), Киргизстану (39,4 %) та Латвії (39,6 %). У середньому
для всіх країн показник іллегалізації протягом 2000-2001 рр. перевищив значення
44,8 % і характеризується висхідною динамікою.
У Центральній та Східній Європі протягом аналогічного
періоду «лідирують» Македонія (45,1 %), Болгарія (36,4 %), Румунія
(33,4 %). Найнижчим рівнем іллегалізації характеризуються Словаччина
(18,3 %) та Чехія (18,4 %). Середній показник іллегалізації дещо зріс
– 29,2 % у 2002-2001 рр. порівняно з 23,4 % у 1990-1993 рр.
Розглядаючи іллегалізацію ринку праці у перехідних
економіках ННД, зауважимо, що у Грузії цей показник становить 53,2 %, в
Азербайджані – 50,7 % і в Україні – 41,2 %. Найнижчий рівень
спостерігається в Литві (20,3 %) і в Киргизстані (29,4 %). Це зумовлено
передусім ефективним та, підкреслимо, дієвим законодавством. Що стосується
Центрально-Східної Європи, то найвищий рівень нелегальної зайнятості
характерний для Македонії –
35,1 %, Болгарії – 30,4 % і
Хорватії – 27,4 %, а найнижчий –
Чехії (12,6 %) та Словаччині (16,3 %). Країни колишньої
Югославії характеризуються різким рівнем зростання іллегального сектору після
війни 90-х років минулого сторіччя, оскільки уряди новостворених країн так і не
змогли налагодити систему ефективного ринкового функціонування.
До інших факторів іллегалізації нефіскального
характеру віднесемо високий рівень корупції. Наприклад, в Україні згідно з
даними Державного комітету з питань підтримки підприємництва середні витрати
підприємств на дотримання регуляторних нормативно-розпорядчих актів
(реєстрація, ліцензії, інспекції та ін.) у 1996 р. становили: для
промислових підприємств – 21780 дол. США; торговельних – 6 607
дол.; торговців на ринках – 746 дол. Кількість офіційних перевірок у цьому ж
році складала в середньому: для промислових підприємств – 35 разів,
торговельних – 65 і для ринкових торговців понад 296[57].
Надмірна активність контролюючих органів призводить до зростання рівня корупції
в Україні. Результати опитування 75 малих та середніх недержавних і 150
державних підприємств (табл. 4.5) свідчать, що понад 50 % респондентів
переконані у необхідності сплачувати неофіційні платежі державним чиновникам,
причому найвищі платежі припадають на послуги, пов’язані з веденням
зовнішньоекономічної діяльності та забезпеченням засобами зв’язку.
Таблиця
4.5
Окремі
неофіційні платежі у процесі здійснення господарської діяльності[58]
|
Тип
послуги |
Середня
платня, дол. США |
Процент бізнесменів, |
||
|
1994 |
2004 |
1994 |
2004 |
|
|
Реєстрація |
186 |
176 |
64 |
66 |
|
Візит
пожежного або санітарного інспектора |
40 |
42 |
72 |
81 |
|
Візит
податкового інспектора |
91 |
87 |
56 |
51 |
|
Підключення
телефонної лінії |
550 |
200 |
95 |
78 |
|
Оренда
державного майна, кв. м за місяць |
- |
7 |
88 |
66 |
|
Експортна
ліцензія або реєстрація |
217 |
123 |
96 |
61 |
|
Імпортна
ліцензія або реєстрація |
108 |
278 |
93 |
71 |
|
Перетин
кордону при перевезенні значної
партії контрабандних товарів (без перешкод) |
194 |
412 |
90 |
92 |
|
Кредит
за зниженою ставкою у твердій валюті |
- |
4% |
- |
85 |
З розвитком ринкових відносин загострюється проблема,
пов’язана з неузгодженістю законодавчої і нормативно-розпорядчої бази,
компетенції та відповідальності державних інституцій. Наприклад, до прийняття
Закону України «Про страхування» була й залишається чинною постанова Національного
банку України від 11.04.2000 р. № 135, якою передбачено право постійного
представництва брокера-нерезидента купувати валюту на міжбанківському валютному
ринку для здійснення розрахунків за договорами перестрахування з
перестрахувальниками-нерезидентами. Проте нормами Інструкції про відкриття
банками рахунків у національній та іноземній валюті кошти з рахунку типу «П»
постійного представництва юридичної особи-нерезидента можуть бути використані
для купівлі іноземної валюти для перерахування тільки на рахунок юридичної
особи-нерезидента, інтереси якої він представляє.
Такий порядок не дає можливості представництву
брокера-нерезидента здійснювати розрахунки з перестрахувальниками-нерезидентами.
Зазначені та низка інших недосконалостей, у тому числі неузгодженість
законодавства України щодо страхової діяльності суб’єктів підприємницької
діяльності, призводять до завищення у десятки і сотні разів вартість об’єктів,
що страхуються, створення при страхових компаніях України «буферних» страхових
компаній, яким передаються подібні контракти і, що є порушенням вимог чинного
законодавства, іноземним перестрахувальникам безпідставно перераховуються
значні суми грошових коштів. За офіційними даними, лише у 1996-1999 рр. на
рахунки закордонних перестрахувальників страховими компаніями України перераховано
489,5 млн грн.
Підсумовуючи, зазначимо, що для розвинених економік
найвагомішими чинниками іллегалізації економіки виступають фіскальні
інструменти, а у країнах, що розвиваються, та у транзитивних економіках цей
фактор не є визначальним. Більшу вагомість має неузгодженість законодавства,
нежорстка фіскальна дисципліна, складність реєстрації та документального
обслуговування підприємницької діяльності. Крім того, різна природа соціального
забезпечення та специфіка формування ринку праці створює істотні відмінності у
процесі іллегалізації для різних економічних систем.
4.3. Іллегалізація ринку праці в різних економічних системах
З наведеного у попередньому
підрозділі можна зробити висновок, що ключовою ланкою іллегалізації будь-якої
країни є насамперед іллегалізація ринку праці, яка також має характерні
особливості у різних типах економічних систем. Тому детальніше висвітлимо процеси
іллегалізації цієї сфери у різних країнах та в Україні зокрема.
Відносно невисокий
зареєстрований рівень безробіття в умовах глибокої трансформаційної кризи у
сучасній українській економіці є виявом глибинних процесів, пов’язаних з
особливостями ринку праці, структури економіки та природи її іллегалізації. Для
аналізу і прогнозування процесів іллегалізації ринку праці розглянемо теоретичні
моделі, що включають «старий» сектор (державні підприємства і підприємства, що
пройшли формальну приватизацію, але зберегли старі управлінські кадри) і
«новий» сектор (підприємства новостворені чи приватизовані «ефективним»
власником). Ці сектори відрізняються не стільки технологічно, скільки з огляду
на організаційну структуру системи управління і виробництва та формування
ставки заробітної плати. Капітал надходить до «нового» сектору із ,,старого», і
поки це джерело існує, створення нових виробничих потужностей стримується.
«Старий» сектор характеризується наявністю своєрідного соціального контракту
між робітниками і менеджерами, що приводить до неповного завантаження
працівників (тобто надлишкової зареєстрованої зайнятості) і їхньої вторинної
зайнятості у «новому» секторі та самозайнятості. Завдяки цьому конкуренція
працівників у «новому» секторі відносно невелика та існує істотна диференціація
рівня заробітної плати між «новим» і «старим» сектором. У цьому разі тіньова
економіка розглядається не як самостійне явище, а як незареєстрована діяльність
підприємств «старого» і «нового» секторів.
Сукупність і широта спектра
несприятливих факторів розвитку вітчизняної економіки свідчить про особливий
інституціональний тип економіки, принципово відмінний від економік розвинених
країн та країн, що розвиваються, і перехідних економік Центральної Європи.
Можна припустити, що подібність стартових умов і характеристик людського
капіталу мають забезпечувати у перехідний період як деяку спільність економік
країн ННД, так і відмінність від економік країн Центральної та Східної Європи.
Розглянемо деякі структурні
й інституціональні особливості української економіки на макрорівні та їхній
вплив на економічний розвиток країни. Основний висновок полягає у тому, що наслідком нетрадиційної структури й
інститутів української економіки є непередбачені ефекти державної політики.
Вірогідно, політичні рекомендації повинні базуватися не на традиційних
макроекономічних моделях, які мало відповідають сучасним українським реаліям, а
на моделях, що враховують специфіку і базуються на спеціально організованих
емпіричних дослідженнях.
У радянський період
моделювання економіки засобами макроекономічного аналізу не викликало
принципових труднощів, і односекторні моделі, засновані на виробничих функціях,
були значно поширені[59].
Саме моделі планової економіки (наприклад, модель Домара) свого часу дали
поштовх розвитку теорії економічного зростання на Заході. Окремими
дослідниками, переважно західними, вивчалися моделі, де враховувалася тіньова
(«чорна») економіка[60],
причому передбачалося, що тіньова економіка якісно відрізняється від офіційної
(має іншу виробничу функцію, випускає інший продукт тощо). Очевидно, що як
традиційні західні односекторні макроекономічні моделі, так і спеціально
розроблені для моделювання планової економіки не придатні для аналізу сучасної
української економіки. Використання двосекторних моделей передбачає, що сектори
розглядаються, з одного боку, як «старий» і «новий», з іншого – як формальна та
іллегальна економіки. Сутність тіньової
економіки також істотно змінилася: колишня тіньова економіка радянського
періоду,,розчинилася» в сучасному ринковому секторі, а сучасна іллегальна
економіка, очевидно, невід’ємна від офіційної і не відрізняється від неї
організаційно.
Для агрегованого опису
сучасної економіки пропонується така структура: «старий» сектор; «новий»
сектор; іллегальна діяльність у складі цих секторів; незалежний іллегальний
сектор. «Старий» сектор включає переважно
державні підприємства, а також підприємства, що були формально приватизовані,
однак після цього не зазнали істотних змін. На більшості колишніх державних
підприємств закінчився лише перший етап приватизації, що передбачає юридичні
зміни статусу підприємства, однак не з’явився ефективний власник і не відбулося
змін у характері взаємовідносин працівників і менеджерів, власників і
менеджерів, тобто не відбулися структурні зміни. Очевидно, для моделювання
підприємств цього сектору не можна безпосередньо застосовувати стандартні
моделі. «Новий» сектор включає новостворені й приватизовані підприємства з
«ефективним» власником, що активно беруть участь у ринкових формах діяльності.
Для моделювання функціонування підприємств «нового» сектору найбільш придатні
стандартні неокласичні моделі.
Українській економіці властивий високий ступінь
секторної мобільності праці між «старим», «новим» секторами та незалежним
іллегальним. Розглянемо модель, що описує зв’язок між цими секторами. Нехай
економічний суб’єкт має у своєму розпорядженні загальний часовий фонд праці
(Т), що може бути розподілений на три частини: робочий час у «старому» секторі
(L1), у «новому» секторі
(L2), і у незалежному іллегальному секторі (L3). Припускаємо, що в «старому» і «новому»
секторах реальна заробітна плата (Wі)
залежить від часу роботи (Lі)
і описується функцією Wі(Lі),
що зі збільшенням Lі зростає
до моменту насичення. Функція такого роду описується диференціальним рівнянням:
(4.2)
де rі і wі
- додатні константи.
Припускається, що в «старому» секторі насичення відбувається швидше і
заробітна плата нижча, ніж у «новому», у незалежному неформальному – заробітна
плата W3(L3) є
увігнутою функцією часу роботи і має спадну віддачу і W3(0)=0. Будемо вважати, що метою економічного суб’єкта
є максимізація сумарної заробітної плати W.
«Трійку» L=(L1,L2,L3),
де L1,L2,L3>0,
L1+L2+L3=T, назвемо розподілом часу, який
вважається оптимальним при максимумі W
і рівноважним, якщо виконується рівність:
Якщо не схильний до ризику
економічний суб’єкт перерозподіляє свій час безперервно з метою максимізації
сумарної заробітної плати, він, можливо, зупиниться в точці рівноважного
розподілу, якщо граничні корисності збігаються. Відзначимо, що рівноважний
розподіл часу не є точкою локального максимуму функції L і не є єдиним фактором впливу на поведінку економічного суб’єкта.
Зокрема існує рівноважний розподіл, що характеризується незначною пропозицією
праці у «новому» секторі й великою - у «старому». Можливий рівноважний
розподіл, який характеризується малою пропозицією праці в «старому» секторі та
істотною - у «новому». Значна частина економічних агентів в Україні схильні до
поступового перерозподілу свого часу, але не до різких змін. Тому більшість
домогосподарств підтримує рівноважний розподіл, у той час як лише менша їх
частина переходить до оптимального розподілу часу (В. Полтерович наводить
результати здійсненого у 1997 р. опитування: понад 50 % менеджерів стверджували,
що «зайві» працівники, незважаючи на мінімальну зарплату, не бажають звільнятися,
оскільки очікують поліпшення ситуації). Цим пояснюється значна пропозиція праці
у «старому» секторі, незважаючи на несприятливі умови, та вторинна зайнятість
(до 25 % працездатного населення), а
також самозайнятість і порівняно невисока конкуренція працівників у
«новому» секторі, що зумовлює відносно низький рівень зареєстрованого
безробіття і високий ступінь соціальної стабільності.
На ринку праці загалом «старий» і «новий» сектори
відіграють різну роль при формуванні
рівня оплати праці. Як було зазначено, лише «новий» сектор описується
класичними моделями переважно недосконалої конкуренції (моделі Ефективності
оплати праці та Взаємодія внутрішнього і
зовнішнього середовища). Розглянемо модель становища на ринку праці
нашої країни. Позначимо через Lf
фактичні витрати праці в «старому» секторі, Lo - зареєстровану
зайнятість, Wo - офіційну ставку заробітної плати. Одним з пояснень
низького рівня офіційного безробіття може бути легальна праця протягом половини
робочого дня, тобто Lf < Lo.
Фактична ставка заробітної плати становить Wf=
WoLo/Lf. Ця величина відображає заробітну
плату як одиницю фактичних витрат праці. Фірми в «старому» секторі можуть значною
мірою контролювати зареєстровану ставку заробітної плати (Wo) та зареєстровану зайнятість (Lo). Фактична ставка заробітної плати і фактичні витрати
праці перебувають під контролем самих працівників. Профспілки не відіграють в
Україні тієї ролі в переговорах про розмір заробітної плати, як у промислово
розвинених країнах. За цих умов працівники укладають трудові угоди негласно і
без участі профспілок. На наш погляд, домовленість про час фактичної праці,
співрозмірної з обсягом заробітної плати, є в «старому» секторі елементом
своєрідного соціального контракту між менеджерами і працівниками. З одного
боку, менеджери є значною мірою представниками трудових колективів і тому не
можуть здійснювати активну політику скорочення чисельності працівників або
зменшення розміру заробітної плати. З іншого боку, домовленість між менеджерами
і робітниками полягає в тому, що працівники намагаються не вникати в питання,
пов’язані з приватизацією підприємства, консолідацією капіталу, заробітною
платою менеджерів. У свою чергу менеджери надають працівникам можливість
маніпулювання робочим часом з використанням наявного у підприємства обладнання
для самозайнятості.
Спрощено ситуація у
«старому» секторі описується таким чином: фактична ставка заробітної плати (Wf) визначається самими
працівниками, виходячи з альтернативної ставки заробітної плати у «новому»
секторі. Пропозиція праці у «старому» секторі за фактичною ставкою Wf необмежена, що пов’язано з
можливістю лише повільної зміни структури пропозиції праці та з різного роду
соціальними пільгами, наданими «старим» сектором (житло, харчування, земельні
ділянки, дитячі установи, медичне і санаторне обслуговування, безплатний проїзд
тощо). Хоча обсяг таких пільг швидко скорочується, він зберігається з
раціональним очікуванням майбутніх. Істотною є також можливість використання
ресурсів фірм в особистих цілях працівників – очевидно, такі можливості в
«старому» секторі ширші, ніж у «новому».
У «старому» секторі існує
постійна надлишкова пропозиція праці (за фактичною, а не офіційною ставкою),
але виявити її важко, оскільки безробіття набуває «розподіленого» характеру. Це
означає, що замість скорочення кількості працюючих зайнятість рівномірно
розподіляється між надлишковою кількістю працівників. Існують і офіційно
зареєстровані форми прихованого безробіття, такі як неоплачувані відпустки,
неповний робочий день, проте їх масштаби значно менші порівняно з
«розподіленим» безробіттям.
Загалом процес формування
ставки заробітної плати відбувається у такий спосіб: домогосподарства формують
деяку функцію пропозиції праці Ls(W),
що залежить від фактичної реальної ставки заробітної плати (у розрахунку на
одиницю фактично затраченої праці). Фірми «старого» сектору також беруть до
уваги фактичну ставку заробітної плати Wf і формують попит на працю Ld1(W). У першому наближенні
будемо розглядати фірми «старого» сектору як фірми на конкурентному ринку: тоді
функція попиту на працю визначається відповідністю граничного продукту праці
фактичній реальній ставці заробітної плати Wf.
Пропозиція праці у «новому» секторі визначається як різниця:
Ls2(W)=Ls(W)-Ld1(W) (4.4)
Фірми «нового» сектору, у свою