Розділ 3.
ОСОБЛИВОСТІ ТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

3.1. Тіньові процеси в окремих сферах економічної діяльності

Паливно-енергетичний комплекс

У реальному секторі економічна злочинність найбільше вразила енергетику. На неї припадає кожен десятий злочин у сфері економіки. Лише у 2003 р. підконтрольні державі обленерго безкоштовно відпустили електроенергії на 570 млн грн. Понаднормативні комерційні втрати в мережах становили майже 8 млрд кіловат-годин. Динаміку рівня тінізації у виробництві електроенергії подано на рис. ІІІ-А.1 Додатку ІІІ-А.

Ще одна проблема – підвищена криміногенність та наявність значного тіньового сегмента у вугільній галузі (рис. ІІІ-А.2 Додатку ІІІ-А). Це зумовлене значним бюджетним фінансуванням та комерціалізацією збуту продукції. Бюджетне фінансування галузі останніми роками збільшилося на третину, а видобуток скоротився на 5 % (4,5 млн тонн). Кредиторська заборгованість у 2,8 разу перевищала дебіторську. Виходить, що більше держава дає, то більше втрачає.

Правоохоронними органами виявлені численні зловживання у галузі, пов’язані з нецільовим використанням бюджетних коштів та безпідставним кредитуванням комерційних структур. Монополізація окремими посередниками сфери постачання та збуту призвела до викривлення ціноутворення на продукцію машинобудівних та вугільних підприємств. Внаслідок цього вугільна галузь постійно відчуває дефіцит обігових коштів.

Збитки підприємств галузі відшкодовуються фактично за рахунок Державного бюджету. А прибутки, одержані комерційними структурами на різниці цін, у подальшому використовуються для надання тим самим вугледобувним підприємствам так званих інвестиційних кредитів, тобто обладнання та матеріалів за завищеними цінами. На коштах державної підтримки вугільної промисловості паразитує понад 200 посередницьких структур.

Окрім вугільної промисловості, складна криміногенна ситуація має місце й в інших галузях ПЕК, зокрема, в електроенергетиці. Переважна більшість суб’єктів енергоринку є збитковими, втрати електроенергії у мережах досягли загрозливих масштабів, галузь має значні зобов’язання перед бюджетом, поширюється тіньова приватизація підприємств енергетичної сфери. Вирішення проблемних питань функціонування та розвитку ПЕК стримується також боротьбою фінансово-промислових структур і кримінальних угруповань за контроль над цією стратегічно важливою сферою та грошовими потоками в ПЕК.

Фінансова сфера

Поряд з позабанківським грошовим обігом у тіньовій діяльності широко використовується фінансова система України (рис. ІІІ-Б.1 Додатку ІІІ-Б). Виявами цього стали штучні банкрутства деяких банків, використання фондового ринку для спекуляцій з акціями, поширення тіньових схем у страховому секторі.

Хоча статистика кількості злочинів, скоєних у фінансовій системі, демонструє її скорочення останніми роками, вона досі є значною (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Динаміка кількості злочинів,

виявлених у фінансово-кредитній системі України у 1998-2002 рр. [1]

Показники

Роки

1998

1999

2000

2001

2002

Кількість зареєстрованих злочинів, скоєних
у фінансово-кредитній системі

8539

9881

8959

7865

13407
(з урахуванням злочинів,
викритих у
бюджетній сфері)

з них у банківській сфері,

в тому числі в банках

6312

н.д.

6667

н.д.

4124

н.д.

3404

657

3091

877

Кількість злочинів, скоєних організованими злочинними угрупованнями:

у фінансово-кредитній системі,

з них у банківській сфері

750

630

535

453

541

332

304

164

н.д.

135

Торгівля

Значним є поширення тінізації у торгівлі (рис. ІІІ-Б.2 Додатку ІІІ-Б). У 2003 р. третина торговельних підприємств працювали збитково. У той самий час торгівлі було надано податкових пільг на 10 млрд грн, податків отримано трохи більше 1 млрд грн. У галузі посилилися монополістичні тенденції, що виявилися під час цінових криз 2003-2005 рр. Сфера оптової торгівлі є одним з найбільших заявників на відшкодування ПДВ, але механізм виявлення тіньових схем у торгівлі через зустрічні звірки рахунків оптових та роздрібних торговців був практично не задіяний.

Активізувалися транзитні структури торгівлі, які контролюють понад половину оптово-торговельного обороту, маючи при цьому від'ємну базу оподаткування.

Значним чином поширенню тінізації у торгівлі сприяло руйнування державної системи регулювання торгівлі. У більшості областей та районів було ліквідовано управління та відділи з питань торгівлі. Пасивну позицію часто посідав й Держспоживзахист.

Сфера землекористування

Тінізація економіки зачепила й земельні відносини, отже реалією сьогодення є тіньовий ринок землі як один з сегментів тіньового сектору економіки з усіма притаманними йому негативними рисами і явищами – непрозорістю, корупцією, хабарництвом, ухиленням від оподаткування тощо.

На місцях досить широко практикувалася безкоштовна передача земельних ділянок у власність або їх продаж за символічними цінами. Особливого розквіту такі тіньові оборудки набули в рекреаційних зонах та у великих містах.

Результати перевірок органів місцевого самоврядування, Державного комітету по земельних ресурсах, Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель, Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, на які покладено функції здійснення та забезпечення належного контролю за використанням і охороною земель, додержанням вимог земельного законодавства, органи прокуратури виявили масові порушення на всіх рівнях та негативні наслідки цих порушень для суспільства. Зокрема, за оцінками Держкомзему України, внаслідок порушень законодавства у сфері земельних відносин бюджети різних рівнів недоотримують близько 20 млрд гривень щорічно, у тому числі:

– 6 млрд грн через несвоєчасне оформлення права користування земельними ділянками;

– 5 млрд грн за користування захопленими земельними ділянками;

– 3 млрд грн внаслідок невжиття місцевою владою заходів щодо проведення робіт з грошової оцінки земель населених пунктів;

– 2,1 млрд грн через продаж вільних від забудови земельних ділянок несільськогосподарського призначення без конкурсу чи аукціону;

– 2 млрд грн у зв’язку з незабезпеченням органами місцевого самоврядування проведення робіт з інвентаризації земель;

– 1 млрд грн через несвоєчасний розгляд органами місцевого самоврядування заяв та клопотань фізичних, юридичних осіб щодо задоволення їхніх потреб у земельних ділянках;

– 0,9 млрд грн через прорахунки під час визначення розмірів плати за землю та надання при цьому відповідних пільг.

Порушення у сфері землекористування обумовлені передусім незавершеністю інвентаризації земель та її грошової оцінки. За даними Держкомзему України, на початок 2006 р. інвентаризацію проведено лише на 51,8 % території населених пунктів та 55,6 % поза їхніми межами. Грошову оцінку земель населених пунктів проведено на 61,5 % їхньої площі. Межі не встановлені у мм. Києві та Севастополі, 76,6 % міст обласного значення.

За таких умов створюється значний простір для зловживань.

Якщо у 2001 р. виявлено 27328 порушень земельного законодавства, то у 2005 р. – 60315 (у 2,2 разу більше). За цей період, зокрема, зросла кількість порушень законодавства:

– нецільове використання земель та невиконання природоохоронного режиму – з 3744 до 4411 (на 18 %);

– захват земельних ділянок – з 10560 до 36973 (у 3,5 разу);

– невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб – з 5149 до 13278 (у 2,6 разу);

– несвоєчасне повернення тимчасово зайнятих земель або невиконання обов’язків з приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням – з 308 до 654 (у 2,1 разу);

– перекручення даних державного земельного кадастру і приховування інформації про наявність земель запасу або резервного фонду – з 67 до 280 (у 4,2 разу) тощо.

Практично недієвою виявилася вся система контролю у сфері землекористування, включаючи діяльність як профільних інспекцій, так інших державних органів в межах їхніх повноважень. Перевірки, що здійснюються регіональними відділами Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель, фактично не досягають мети. Не налагоджено системну роботу щодо ліквідації встановлених порушень та притягнення винних до відповідальності, створюється ілюзія діяльності, подаються недостовірні звіти, а керівництво інспекції неспроможне належним чином організувати роботу підлеглих.

Сфера користування надрами

Існуюча система державного управління у цій сфері не забезпечує належного контролю за використанням надр, є причиною масових порушень чинного законодавства.

Неналежний державний контроль з боку виконавчої влади, неврегульованість ліцензійної діяльності створюють умови для тінізації та криміналізації винятково важливої для вітчизняної економіки сфери. Протягом останніх років колишнім Міністерством екології та природних ресурсів України видано ліцензії на користування надрами комерційним структурам (навіть хлібозаводам), які не мають фахівців, відповідного обладнання, необхідних коштів на геологорозвідувальні роботи з дослідно-промисловим видобутком корисних копалин. Такі надрокористувачі не провадять пошукових робіт, як це передбачено особливими умовами ліцензій, а фактично по-хижацькому здійснюють експлуатаційний видобуток корисних копалин.

6 червня 2003 р. Президент України підписав Указ № 485 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 червня 2003 року «Про невідкладні заходи щодо підвищення ефективності надрокористування в Україні". Але перевірка стану його виконання, здійснена Координаційним комітетом по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією при Президентові України, довела, що у більшості випадків органи виконавчої влади лише імітували діяльність щодо реалізації відповідних заходів. Зі свого боку, Верховна Рада України відхилила нову редакцію Кодексу України про надра, без прийняття якої детінізація даної сфери неможлива.

Перевіркою, проведеною Генеральною прокуратурою України, викрито грубі порушення, що мали місце як під час видачі ліцензій на видобування корисних копалин, так і безпосередньо у процесі користування надрами. Масового характеру набуло видобування комерційними підприємствами корисних копалин без дозволу та проведення екологічної експертизи, ухилення від відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, платежів за користування надрами, захват земельних ділянок, забруднення земель та їх несвоєчасна рекультивація.

Мають місце факти перевищення повноважень керівниками обласних рад та державних адміністрацій за наданні дозволів на користування родовищами корисних копалин загальнодержавного значення. Наприклад, Верховною Радою АР Крим делеговано повноваження з надання гірничих відводів Кримському територіальному управлінню Держнаглядохоронпраці, а останнє здійснило незаконні відводи 18 підприємствам. За втручання прокурора АР Крим порушення закону ліквідовано.

Органами місцевого самоврядування допускаються численні порушення закону під час прийняття рішень про надання у користування земельних ділянок гірничодобувним підприємствам та водночас не застосовуються повноваження щодо обмеження діяльності підприємств у разі порушення ними законодавства про охорону надр, а також невиконання особливих умов ліцензії.

Не забезпечується належний державний контроль у сфері охорони та раціонального використання надр і обласними управліннями екології та природних ресурсів.

Разом за результатами прокурорських перевірок порушено понад 200 кримінальних справ (з них понад половина направлено до суду), подано 108 протестів (усі задоволено) та понад 400 приписів та подань, відшкодовано майже 30 млн грн, притягнуто до відповідальності понад 600 посадових осіб (зокрема з органів контролю майже 200). Крім того, заявлено 144 позови про відшкодування збитків, завданих державі, на суму близько 5 млн грн, з яких задоволено 93 на суму 1,3 млн грн[2].

Галузь виробництва та обігу спирту, алкогольних
напоїв і тютюнових виробів

27 грудня 2002 р. Президент України підписав Указ № 1234 “Про заходи щодо запровадження державної монополії у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів», який, зокрема, передбачав запровадження захисту акцизних марок голографічними захисними елементами. Але згодом виявилося, що передбачені заходи чиновниками саботуються. Це негативно позначилося на доходах бюджету, спричинило подальшу криміналізацію та тінізацію галузі.

Недосконалість технології захисту акцизних марок від підробки дозволила налагодити їх масове нелегальне виробництво. Зросли масштаби нелегального виробництва алкогольних напоїв і тютюнових виробів. Фактична втрата контролю за діяльністю у сфері виробництва та обігу алкогольних напоїв і тютюнових виробів призвела до зниження якості виробленої продукції, що створювало загрозу здоров'ю населення, завдавало величезних збитків державному та місцевим бюджетам.

Масово фіксувалися факти реалізації у роздрібній мережі неякісних, небезпечних, з простроченим терміном придатності та фальсифікованих тютюнових виробів, товарів без прибуткових документів та ліцензій.

За оцінками експертів, частка тіньового виробництва зазначених товарів складала у 2002 р. до 50 % місткості ринку. Виходячи з цієї оцінки, щорічні втрати бюджету тільки від недонадходження акцизних платежів сягають 1 млрд грн.

Однією з головних причин такого стану справ була низька дисципліна в органах виконавчої влади.

Так, постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 року № 1266 щодо врегулювання виробництва та обліку спирту» прийнято лише 31 березня, хоча узгоджений проект цієї Постанови було внесено на розгляд уряду ще 25 лютого 2002 р.

Своєчасно не внесено зміни до Положення про виробництво, зберігання, продаж марок акцизного збору і маркування алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 1996 р. № 1284. Не затверджено заходи щодо запровадження марок акцизного збору нового зразка з голографічними елементами захисту, хоча Проект відповідної постанови Кабінету Міністрів України було узгоджено із заінтересованими органами державної влади та внесено Службою безпеки України на розгляд уряду ще у грудні 2001 р. Питання було розглянуто на засіданні Ради національної безпеки і оборони України, рішення якої дію набуло чинності Указом Президента України від 26 квітня 2003 р. № 372. Це дозволило суттєво активізувати заходи органів виконавчої влади у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту. Якщо у 2001 р. було зафіксовано 9843 смертельних випадки внаслідок отруєнь алкоголем, а у 2002 р. – 10320, то у 2003 р. – 9132 випадки.

Незважаючи на те, що на початку 2004 р. було прийнято ще два укази Президента України з питань врегулювання діяльності у зазначеній галузі (від 3 березня 2004 р. № 266 «Про посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, забезпечення захисту життя і здоров`я громадян"; пункти Заходів, затверджених Указом Президента України від 9 лютого 2004 р. № 175 “Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції”), рівень смертності від випадкових отруєнь алкоголем знову підвищився (за 11 місяців 2004 р. – на 7,7 % порівняно з відповідним періодом попереднього року). До того ж дієві заходи щодо протидії злочинній діяльності у сфері виробництва та обігу алкогольної та тютюнової продукції вживалися тільки у полі безпосереднього впливу центральних органів виконавчої влади. Там, де такий вплив послаблюється, злочинці нарощували масштаби своєї діяльності. Деякі місцеві державні адміністрації фактично втратили контроль за ситуацією у сфері обігу підакцизних товарів.

Зовнішньоекономічна діяльність

Однією з найбільш тінізованих сфер діяльності є зовнішньоекономічна сфера. Навіть фрагментарні та непослідовні спроби наведення ладу у цій сфері негайно мають відчутний позитивний ефект – збільшення надходжень до державного бюджету. Досвід свідчить, що наведення елементарного ладу в державних фінансах одразу позначається на значному збільшенні доходів держави.

28 квітня 2004 р. на міжвідомчій нараді під головуванням Генерального прокурора України було розглянуто стан справ із дотриманням законодавства про зовнішньоекономічну діяльність щодо своєчасного повернення валютної виручки, оподаткування експортно-імпортних операцій, виявлення та розслідування злочинів, пов’язаних з легалізацією грошових коштів, іншого майна, здобутих злочинним шляхом[3].

Оприлюднена на нараді інформація засвідчила наявність значної кількості злочинних виявів у сфері зовнішньоекономічної діяльності, заборгованості щодо повернення в Україну валютних цінностей, неналежне виконання функцій та недостатність вжиття заходів органами контролю, суттєві порушення під час проведення оперативно-розшукових заходів, дізнання і досудового слідства у справах відповідних категорій.

Суттєві порушення чинного законодавства, у тому числі кримінального характеру, виявлені у діяльності органів державної податкової служби. Перевірки суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, стягнення з них пені за порушення строків розрахунків за контрактами, інші функції не завжди здійснюються на належному рівні. Недостатні заходи вжито з виявлення та припинення діяльності фіктивних фірм, створення яких є одним зі способів виведення та неповернення з грошового обігу України значних фінансових ресурсів.

Досить актуальною проблемою є відсутність координації правоохоронних, митних та контролюючих органів у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Досить ефективною є співпраця всієї сукупності контролюючих органів, в тому числі тих, що не належать до системи органів валютного контролю (управління у справах захисту прав споживачів, центри стандартизації, метрології та сертифікації, санепіднадзор, ветінспекції тощо). Така спільна діяльність має бути спрямована на виявлення фактів тіньової реалізації товарів на підставі аналізу їх походження (відсутність сертифікатів відповідності, належного маркування тощо).

Представники тіньової економіки широко користуються відсутністю контролю за якістю експортованої продукції, експортуючи високоякісну вітчизняну продукцію під виглядом низькосортних товарів. Таким чином, нагальною є необхідність створення єдиної системи оцінки кількості та якості товарів, що експортуються, або покласти цей обов'язок на контролерів вже існуючих структур.

Можна реально констатувати, що зараз повноваження контролюючих органів, передбачені чинним законодавством, або використовуються неповною мірою, або не застосовуються взагалі. Наприклад, пріоритетним завданням органів податкової служби є мобілізація державного бюджету. Тому вся робота щодо зовнішньоекономічної діяльності починається, коли валютна маса не надходить в Україну. Але організація роботи після виявлення факту приховування валютної виручки (постфактум) не дозволяє припинити діяльність, спрямовану на вивезення валютних коштів та товарів без повернення. Перевірки, що здійснюються через значний проміжок часу, найчастіше є неефективними.

Недоліки державної політики з питань зовнішньоекономічної діяльності, низька ефективність діяльності органів виконавчої влади у цій сфері позначилися на загостренні такої проблеми, як контрабанда.

Контрабанда стала загальнонаціональною проблемою і сьогодні безпосередньо загрожує національній безпеці України. Недоотримання державним бюджетом митних платежів становить десятки мільярдів доларів. Ці самі десятки мільярдів автоматично відходять у тіньовий сектор. З 45 мільярдів офіційно нарахованих у 2004 р. митних платежів “живими коштами» держава отримала лише 18. Інші «приховалися» за вексельними платежами, сумнівними судовими рішеннями тощо. Крім того, на митниці процвітає хабарництво та приховування реальної вартості ввезеної продукції.

Що стосується товарів легкої та хімічної промисловості, то стан внутрішнього ринку цих товарів за умови нелегального імпорту взуття, одягу, парфумерних товарів та товарів побутової хімії за заниженою митною вартістю та в кількості, що значно перевищує внутрішнє виробництво, є головною проблемою вітчизняних виробників[4].

Як зазначено у Державній програмі «Контрабанді-СТОП" на 2005-2006 роки, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2005 р. № 260, аналіз стану боротьби з контрабандою свідчить про те, що, незважаючи на комплекс вжитих органами виконавчої влади заходів, вона дедалі поширюється, а пов'язані з нею негативні процеси набувають витонченіших форм, що завдає значної шкоди економіці України, негативно впливає на криміногенну ситуацію в державі загалом.

Найбільшою є питома вага контрабандної продукції на ринку автомобілів, аудіо-, відео-, комп'ютерної та побутової техніки, виробів легкої промисловості, продуктів харчування (насамперед цукру та м'ясної продукції), тютюну, алкогольних напоїв, нафтопродуктів, ювелірних виробів.

Визначальними чинниками поширення контрабанди є:

– наявність економічних передумов;

– недостатня ефективність митного і прикордонного контролю;

– недосконалість нормативно-правової бази у сфері регулювання імпорту та боротьби з контрабандою;

– необлаштування державного кордону з державами СНД;

– високі ставки ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість під час імпорту;

– неоднакове податкове навантаження на суб'єктів господарювання;

– наявність значної різниці між світовими і внутрішніми цінами на окремі групи товарів;

– корупція в митних органах, органах охорони державного кордону, інших правоохоронних та контролюючих органах;

– відсутність належного контролю за реалізацією товарів на внутрішньому ринку;

– недосконалість обміну інформацією між державними органами, що здійснюють контроль за зовнішньоекономічною діяльністю.

Особливу роль у поширенні контрабанди відіграє людський чинник. За інформацією правоохоронних органів, переважна більшість злочинів, пов'язаних з незаконним переміщенням вантажів через державний кордон, скоєно з використанням корумпованих зв'язків з посадовими особами митних органів, органів охорони державного кордону та інших контролюючих органів. Найпоширенішими протиправними діями є:

– незаконне звільнення вантажів від митного огляду;

– оформлення документів про вивезення за межі території держави товарів, що мали переміщуватися територією України транзитом, але були реалізовані в Україні;

– опломбування транспортних засобів без огляду вантажу;

– оформлення подвійних митних документів;

– заниження митної вартості товару;

– здійснення митного оформлення неіснуючих або з навмисно завищеною вартістю вантажів на експорт, що дає змогу незаконно відшкодовувати з державного бюджету податок на додану вартість.

Також мають місце факти переміщення через митний кордон поза пунктами пропуску, недекларування товарів тощо. При цьому активно використовуються фіктивні фірми або такі, що перебувають на обліку як учасники зовнішньоекономічної діяльності, але без укладення відповідних контрактів.

3.2. Чинники та тенденції іллегалізації малого
і середнього підприємництва

Проблема іллегалізації економіки, як вже зазначалося, є актуальною як для розвинених країн, так і для країн, що розвиваються. У різних країнах на різних етапах їхнього економічного розвитку іллегальна діяльність була різною: від такої, що завдавала незначну шкоду для економіки, до масштабів, загрозливих для економічної безпеки держави.

За оцінками експертів Центру ім. О. Разумкова, що збігаються з результатами анкетного опитування громадськості та бізнесових кіл, головними причинами тінізації української економіки у 90–х роках є: загальна економічна криза; недосконалість правового регулювання зміни форм власності (приватизації) та господарської діяльності; нерозвиненість ринкової інфраструктури; відсутність належного рівня довіри підприємців до держави, банківських та інших фінансових інститутів; надмірний податковий тиск, поєднаний з нестабільністю податкового законодавства; значний рівень криміналізації процесу становлення нових відносин власності та корупції органів державної влади. [5]

Як бачимо, тут поєднані передумови та причини поширення тіньових оборудок різного походження – інституційного, морального і соціального, недосконалості системи держаного регулювання господарської діяльності. Окремі з наведених передумов (криміналізація, корупція, відсутність довіри тощо) мають, швидше, характер наслідків, а не причин у причинно-наслідковому ланцюгу. Але визначення саме базових передумов тінізації господарської діяльності є важливим з огляду на те, що їх усунення має більше значення, ніж послаблення впливу чинників поширення тіньових операцій.

Певною мірою можна стверджувати також і про інерційність глибинної сутності моделі взаємодії «уряду та бізнесу» у перехідній економіці, варіант якої Т. Фрей і А. Шляйфер визначають так:

– «невидима рука» з функціями захисту закону і порядку, захисту контрактів, деякої регламентації здійснення права приватного сектору на прийняття рішень, пов’язаних з розподілом ресурсів (країни Східної і Центральної Європи);

– «підтримуюча рука» із залученням бюрократів до підтримки приватної економічної діяльності, захистом контрактів переважно чиновниками, обмеженістю і організованістю корупції (Китай, Південна Корея, Сингапур);

– «грабуюча рука» з нижчим рівнем організованості уряду, неефективністю державного захисту контрактів, «неорганізованістю» корупції (більшість ННД). [6]

На думку авторів, трансформація жорсткої, ієрархічно побудованої системи адміністративно-планового управління у модель «грабуючої руки» обумовлює такі причини тінізації: недосконалість (складність, безсистемність та суперечливість) системи державного регулювання підприємницької діяльності; низька ефективність системи державного управління, помилковість (некомплексність) державних програм; економічна користь від порушень регламентації та обмежень; силовий державний та недержавний примус; антисоціальні форми задоволення власних потреб і попит на аморальні та соціально негативні товари. Аналіз теоретичних узагальнень і результатів емпіричних досліджень дозволяє стверджувати про певну специфіку передумов тінізації економіки, властиву саме країнам з перехідною економікою. Сутність цієї специфіки обумовлена незавершеністю процесу глибинної трасформації інституцій минулої соціально-економічної системи у ефективні інститути ринкової економіки у широкому значенні цього поняття, яке включає (за Гж. Колодком) ринкову культуру і поведінкові аспекти[7].

Зрозуміло, що дослідження передумов виникнення і поширення такого явища в економічній діяльності, як іллегалізація, ускладнюється її прихованою сутністю – господарська діяльність поза межами закону – і отже, відсутністю повної і достовірної інформації про нелегальні операції. Відповідно брак інформації ускладнює встановлення причинно-наслідкових зв’язків обсягів і темпів зростання іллегального сектору з передумовами та чинниками, що їх обумовлюють. Тому доцільно узагальнити змістовні оцінки дослідників тіньової економіки щодо передумов і причин іллегалізації. Використання вітчизняних публікацій та статистичних джерел для виявлення таких взаємозв’язків є майже неможливим – у більшості з них міститься констатація негативної ролі іллегальної економіки як наслідку недосконалих реформ[8] з наведенням оцінок розмірів іллегалізації (50-60 % обсягу офіційної економіки[9]), не підтверджених методичним обґрунтуванням. Точніші оцінки обсягів тіньової економіки містяться у відповідних працях, проте також здійснених з кримінологічних позицій. Тому для виявлення взаємозв’язків у подальшому використано переважно дослідження зарубіжних авторів, тим більше, що передумови, чинники і відносні розміри іллегальної економіки у Росії та Україні ідентичні.

Ефекти від активізації діяльності сектору МСП на різних етапах розвитку економіки країни можуть бути як позитивними, так і негативними. В економічно розвинених країнах МСП на ранніх стадіях було основою становлення великого бізнесу, а пізніше великі підприємства самі ініціювали його розширення. У результаті “вибудувалася економічна піраміда”[10], основою якої є “мале» підприємництво у ролі своєрідної «інституціональної форми» зв’язків з великим підприємництвом[11]. Аналогічний сценарій властивий країнам, що розвиваються, з відмінностями у національній приналежності великого бізнесу. Як правило, у цих країнах великі підприємства репрезентовані транснаціональними корпораціями. початково малі підприємства та кооперативи спочатку створювалися за рахунок тіньових капіталів або як посередницькі структури великих підприємств їхніми керівниками. Пізніше, у процесі малої приватизації, створення МСП на базі підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг теж відбувалося під впливом особистих, а часто і корупційних зв’язків керівників цих галузей і органів державного управління. На наступному етапі, під час приватизації великих підприємств, формування цього сектору ґрунтувалося не тільки на виконанні посередницьких функцій, а й на деконцентрації і децентралізації великого бізнесу. Причому керівники підприємств чи органів державного управління надавали для новостворених підприємств ресурси виробництва на преференційних, часто корупційних і неконкурентних засадах. Тобто, користуючись термінологією інституціонально-еволюційної теорії можна стверджувати, що “первинна популяція» малих і середніх підприємств у пострадянських країнах сформувалася під впливом іллегальних за своєю сутністю чинників. Відповідно їх первинно іллегальне функціонування мотивує діяльність у високорентабельних, мобільних з огляду на можливість швидкого вилучення капіталу галузях, що підтверджується поданим нижче аналізом. Поміж варіантів «легальної», «комбінованої» та «іллегальної» поведінки підприємства тяжіють до двох останніх видів.

Важливим з погляду теорії інституційних змін є те, що “правила поведінки» підприємств цього сектору формувалися революційно, паралельно із становленням самого сектору МСП. Недосконалість та неефективність інституцій (законодавчої, нормативно-розпорядчої бази, системи контролю за їх дотриманням) зумовлювали формування неформальних правил і обмежень, змінити які протягом короткого проміжку часу на відміну від формальних було і є досить складно. Реально можлива лише еволюційна зміна неформальних правил поведінки. Для здійснення цього необхідна “критична маса» суспільних і підприємницьких мотивацій.

На підставі огляду і аналізу літератури можна стверджувати, що сукупність передумов іллегалізації діяльності МСП пов’язана з такими чинниками:

1) недосконалістю і незавершеністю формування інституцій економіки (законодавства, форм і масштабів державного регулювання, рівня конкурентності ринкового середовища, інфраструктури);

2) трансформаційною кризою і пов’язаними з нею дефіцитом фінансових ресурсів, звуженням попиту;

3) неконкурентоспроможністю, особливо зовнішньою, підприємств цього сектору, пов’язаною як з проблемами 1) і 2), так і з низьким рівнем продуктивності, капітало– і технологоозброєності праці, низькою кваліфікацією працівників.

Слід погодитися з висновком, що ці проблеми ускладнюють “довгострокову діяльність у легальному секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового отримання високих прибутків у “тіньовій» сфері”[12], але це не заперечує бодай гіпотетичного припущення, що саме сектор МСП є передумовою легалізації через його генезу та специфіку функціонування (галузеву, регіональну) масштабів діяльності.

Зазначимо, що у перші три роки після набуття Україною незалежності, незважаючи на об’єктивні труднощі трансформаційного періоду, відбувалося швидке зростання кількості суб’єктів малого бізнесу, після чого знизилися значення основних показників розвитку МСП. Це можна пояснити неадекватністю запропонованих державою умов для ефективного функціонування МСП, а також посиленням державного втручання у цей сектор. Припустимо й певне “насичення» ділової активності через вичерпання потенціалу залучення найбільш підприємливих людей, інших чинників виробництва (основних засобів виробничих та торговельних галузей, сировини і матеріалів з державних підприємств за фіксованими цінами).

Найвищі темпи зростання кількості малих підприємств спостерігалися у 1992 р. після прийняття Закону “Про підприємництво», Закону “Про підприємства в Україні» та інших, що стали поштовхом для започаткування власної справи. Крім того, у той час новоствореним суб’єктам малого підприємництва надавалися різного роду пільги. Законодавство не зобов’язувало та й не дозволяло податковим органам встановлювати джерела надходження майна в новостворювані підприємства. Ще одним чинником розвитку сектору МСП у цей період була відсутність системи державного регулювання навіть у тих сферах діяльності та галузях, де вона об’єктивно була необхідною. Загалом за 1991–2004 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилася у 6 разів (з 47,1 до 283 тис. ). Варто наголосити, що мікро– та малі підприємства складають основну частку діючих підприємств в Україні (мікропідприємства – 71 %, малі – 23 %, середні – 5 %, великі 1 %). Наприкінці 2004 р. середньорічна кількість найманих працівників сягнула 1,9 млн осіб (близько 4 % загальної кількості населення). За 2001 р. підприємствами цього сектору економіки вироблено продукції та надано послуг на суму 33802,2 млн грн, що становило понад 12,8 % загальнодержавного обсягу виробництва товарів та послуг[13]. Щодо фінансових результатів діяльності малих підприємств у 2004 р., то зазначимо, що річна виручка понад половини підприємств не перевищувала 20 тис. дол., а показник рентабельності був значно нижчим порівняно з великими підприємствами. Останнє можна пояснити економією від масштабів виробництва на великих підприємствах або об’єктивно меншою здатністю цих підприємств до іллегалізації. Динаміка кількості підприємств малого й середнього бізнесу (рис. 3.1) не характеризується стабільністю змін, що й підтверджує тезу про несистемний характер процесу розвитку сектору МСП в Україні. Фактично досягнуто стану «насичення» у динаміці кількості активних суб’єктів малого підприємництва з певним зниженням у 2002-2004 рр.

Рис. 3.1

Але тенденція до стабілізації темпів зростання кількості підприємств малого та середнього бізнесу на рівні 8-10 % у 2000-2004 рр.[14] обумовлена не лише цим, а й стрімким зростанням кількості фізичних осіб-підприємців, частка яких у загальній кількості суб’єктів МСП складала у 2003 р. 84,1 %. Фактично перенесення ділової активності у сегмент фізичних осіб означало легалізацію тіньової діяльності, пов’язаної з ухиленням від сплати податків, внаслідок специфіки оподаткування фізичних осіб-підприємців.

Порівняємо наведені дані із статистичною інформацією, що характеризує розвиток малого і середнього підприємництва у Східній і Західній Німеччині. Як можна побачити з даних, наведених у Додатку ІІІ-В, у Західній Німеччині створення і ліквідація малих і середніх підприємств позначалося високою стабільністю – протягом 1991–2001 рр. “популяція» малих фірм зростала щорічно з варіацією від 377 до 452 одиниць, у середньому на 400 тис. за рік, і зменшувалася від 288 до 358 тис. одиниць, у середньому на 317 тис. підприємств. Відповідно щорічне зростання кількості підприємств малого та середнього бізнесу коливалося на рівні близько 80 тис. одиниць. Дещо інакші характеристики “популяції» підприємств у Східній Німеччині. У аналізований період щорічно створювалося у середньому 22 тис. підприємств. Істотно менші показники пояснюються умовами формування ринкових відносин. Цікаво, що більші коливання у Східній Німеччині характерні для процесу ліквідації підприємств: 80 тис. проти 66 тис., у той час як для новостворених він однаковий – 66 тис. у Східній і Західній Німеччині[15].

Отже, можливості утримання малих підприємств на ринку та інтенсивність формування МСП значною мірою визначаються саме середовищем ринку, рівнем розвитку інституційної інфраструктури. Щодо інституцій, які функціонують в Україні з метою підтримки МСП, то можна навести такі дані. Станом на початок 2003 р. консультативну та правову допомогу малому підприємництву в Україні надавали 257 бізнес-центрів (удвічі більше, ніж у 2000 р.), 63 бізнес-інкубатори (відповідно у 1,4 разу більше), 8 технопарків (відповідно удвічі більше), 107 фондів підтримки підприємництва (відповідно у 1,4 разу більше), 164 лізингові компанії (відповідно у 2,2 разу більше), 915 інвестиційних та інноваційних фондів і компаній (відповідно у 3,4 разу більше), 1091 інформаційно-консультативна установа (відповідно у 1,4 разу більше). Тенденція посилюється у 2004 р. – кількість бізнес-центрів зросла до 300 (на 43 одиниці до попереднього року), бізнес-інкубаторів – до 67, технопарків – до 17, лізингових компаній – до 184 (відкрито 20 нових установ), інформаційно-консультаційних установ – 1200 та 2 тис. регіональних громадських організацій[16]. Фінансову підтримку суб’єктів господарювання у 2004 р. здійснювали 1265 небанківських фінансово-кредитних установ (у тому числі: 861 кредитна спілка; 149 фондів підтримки підприємництва, 330 страхових компаній, 499 бірж)[17].

Зауважимо, що кількісне нарощування основних показників розвитку МСП та інфраструктури цього сектору ще не свідчить про вагомий вплив на економічний розвиток країни. Загалом немає підстав і для висновку, що спостерігається процес активної підтримки МСП, оскільки порівняння з країнами Центральної та Східної Європи свідчить про істотне відставання. Наприклад, за показником кількості малих підприємств на 1000 осіб: на кінець 2004 р. у цих країнах функціонувало у середньому 13,4 підприємства (у розвинених країнах від 43 (Німеччина) до 74,2 (США)), а в Україні лише 4,1 підприємства (рис. 3.2).

Очевидно, що кількісні показники розвитку МСП у економічно розвинених країнах мають у своїй основі якісно інакші передумови становлення і державної підтримки малого бізнесу. Як вже зазначалося, у якості орієнтира розвитку цього сектору слід розглядати наведену раніше динаміку створення і ліквідації малих і середніх підприємств у Німеччині за 1991-2001 рр. (Додаток ІІІ-В, табл. ІІІ-В.1). Саме тут прихована одна з трьох ключових компонент конкурентного середовища: однакові конкурентні умови для всіх підприємств; вільний вхід на ринок та вихід з ринку (банкрутство); ефективні власницькі структури.[18] Дехто з економістів[19] стверджує, що найважливішими показниками, що характеризують місце МСП у національній економіці, є абсолютна кількість малих та середніх підприємств та кількість створених робочих місць. Проте кількісні абсолютні показники не характеризують рівень добробуту, конкуренцію та інші параметри національного ринку. Дослідження засвідчили, що частка МСП у загальному обсязі ВВП є найбільш об’єктивним якісним показником, за значенням якого можна робити висновки щодо рівня ефективності системи реформування національної економіки.

Україна;

Рис. 3.2. Кількість малих підприємств у розрахунку на 1000 осіб населення
у різних країнах станом на 2004 р.

Показник частки МСП у загальному обсязі ВВП поряд з показником зовнішньої конкурентоспроможності є головним, стратегічно важливим вимірником розвитку підприємництва. Особливо це стосується зовнішньої конкурентоспроможності, яка агрегує рівень технологоємності, капіталоозброєності виробництва. Так, у Німеччині частка малого і середнього підприємництва станом на 1997 р. у загальному обсязі доданої вартості складала 53,0 %, обсязі інвестицій – 45,4 % за кількості зайнятих у 68%[20]. Решта 0,4 % загальної кількості підприємств забезпечували 53,1 % обороту та 47 % доданої вартості в економіці країни, що лише підкреслює доповнювальний характер сектору МСП в економіці. Аналогічна ситуація простежується і у Чеській Республіці, де, за даними Чеського статистичного управління, на початок 2003 р. у секторі МСП працювало 60,9 % загальної кількості зайнятих, частка в доданій вартості дорівнювала 52,7 %, у ВВП країни – 37,16 %, в експорті – 36 % та імпорті – 52,1 %[21]. Для порівняння наведемо дані щодо часток МСП у ВВП у провідних країнах світу у 2004 р.: США – 52 %, Канада – 43 %, Японія – 55 %, Німеччина – 52%, Франція – 62 %, Італія 60%, Великобританія – 53 %. В Україні частка МСП у ВВП склала лише 10 % (табл. 3.2).

Таблиця 3.2
Показники розвитку МСП в окремих країнах світу у 2004 р.
Країна	Кількість МСП, тис.	Кількість МСП на 1000 жителів	Зайнято в МСП, млн осіб	Частка МСП у загальній кількості зайнятих, %	Частка МСП у ВВП, %
Великобританія	2630	46,0	13,6	49	53
Німеччина	2290	37,0	18,5	46	52
Італія	3920	68,0	16,8	73	60
Франція	1980	35,0	15,2	54	62
США	19300	74,2	70,2	54	52
Японія	6450	49,6	39,5	78	55
Росія	890	6,1	6,5	10	11
Україна (малі підприємства — юридичні особи)	233,6	4,8	1,72	8	10

У регіональному аспекті розподіл кількості підприємств на 10 тис. осіб між областями нашої країни має значні розбіжності. Так, набагато вищий показник, ніж у середньому по країні, спостерігається у Дніпропетровській та Харківській областях – 8,88 % і 8,76 % відповідно, у місті Києві 10,4 %, Автономній Республіці Крим 8,0 %. Разом з тим у таких областях, як Чернігівська, Вінницька та Житомирська цей показник нижчий від середнього по країні більше, ніж удвічі (2,44 %, 2,52 % та 2,88 % відповідно). Нижчі за середні показники у Тернопільській – 0,80 %, Кіровоградській – 3,24 %, Херсонській – 3,28 % та Закарпатській – 3,32 % областях. Найбільше підприємств у розрахунку на 10 тис. населення у 2004 р. функціонували у м. Києві (180 одиниць), Харківській, Донецькій та Дніпропетровській областях (63, 55, 54 відповідно), у той самий час у Тернопільській області діяло 38 підприємств, Чернігівській та Рівненській областях – 41, Хмельницькій та Луганській по 42 підприємства (рис. 3.3).

Досить широко різняться показники продуктивності праці (відношення виручки від реалізації до середньооблікової чисельності працівників). Низькі показники продуктивності праці на малих підприємствах у Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській та Тернопільській областях. Зрозуміло, що розвиток малого підприємництва залежить від багатьох чинників, поміж яких найважливішу роль відіграють регіональні (територіальні) передумови та чинники (економічний потенціал, наявність ресурсів, господарська структура, рівень підготовки кадрів, ставлення місцевих органів влади та населення до підприємництва, стан ринкової інфраструктури, інформаційне забезпечення, традиції та психологія підприємницької поведінки населення). Ці та інші чинники мають бути враховані під час розробки та впровадження системи регіонального управління, здійснення ефективної регіональної політики щодо розвитку малого і середнього підприємництва.

Загалом міжрегіональний розподіл малого і середнього підприємництва майже збігається з диференціацією областей за рейтингом інвестиційної привабливості регіонів: лідери – м. Київ, Дніпропетровська, Харківська, Одеська, Запорізька, Львівська та Донецька області, аутсайдери – Рівненська, Херсонська та Житомирська області (відповідно 24-е, 25-е та 26-е місця у рейтингу)[22]. Очевидно, що переміщення малих і середніх підприємств у інші регіони не відбувається ані фізично, ані у формі руху капіталів через обмежені фінансові ресурси підприємств цього сектору економіки. Тобто зазначена тенденція підтверджує тезу про те, що сектор МСП не є чинником вирівнювання регіональних диспропорцій соціально-економічного розвитку, що особливо загострилися внаслідок трансформаційної кризи. Навпаки, відсутність системного характеру розвитку МСП як початкового етапу відновлення економічного складника відтворювальної системи регіонів поєднується з концентрацією МСП у тих областях, де вже існує певний промисловий потенціал, а отже, призводить до посилення диспропорцій економічного і соціального розвитку з відповідними наслідками. Загальною тенденцією для всіх регіонів, як вже зазначалося, є гальмування динаміки зростання кількості малих підприємств, незважаючи на декларовану на всіх рівнях і у багатьох напрямах реалізовану підтримку МСП у 2003 р., що виражається в уповільненні темпів зростання загальної кількості МП, починаючи з 1997 р. до 2001 р., а також динаміки чисельності зайнятих у секторі МСП (лише у 2002-2003 рр. спостерігалося поступове відновлення темпів зростання основних показників розвитку МСП до рівня 1996 р.). Певною мірою негативними передумовами зазначених процесів були прийняті у 1998 р. законодавчі акти та Указ Президента України щодо введення фіксованого податку для фізичних осіб-підприємців, спеціального торгового патенту та спрощеної системи звітності. Хоча не можна заперечити позитивний вплив цих документів на розвиток МСП, зазначимо, що вони більшою мірою орієнтовані на досягнення двох цілей: фіскальної – авансове оподаткування фактично тіньового малого бізнесу – та стимулювання cамозайнятості населення. На думку автора, друга мета має розглядатися лише як тактична, тобто така, що не має стратегічної перспективи.

Іллегалізації діяльності малих і середніх підприємств значною мірою сприяли роздрібненість МСП і зменшення середньої кількості зайнятих на одне підприємство.

Показовими слід вважати галузеві диспропорції – переважну спеціалізацію МСП на торгівельній діяльності та операціях з нерухомістю. Станом на жовтень 2004 р. частка малих підприємств, зайнятих у сфері оптової та роздрібної торгівлі, зросла до 38,2 % загальної кількості МП, операцій з нерухомістю – до 11,7 % (рис. 3.4).

Зростання питомої ваги саме цих галузей є доказом непродуктивної для розвитку економіки країни та регіонів структури малого та середнього бізнесу. Натомість частка МСП у промисловості склала лише 16,9 %, сільському господарстві – 8,2 %, на транспорті – 4,2 %. Як видно з рисунку 8.5, у галузевій структурі малого бізнесу за ефективністю діяльності у 2004 р. провідні місця посідали торгівля (41,4 % підприємств були прибутковими і лише 14 % збитковими) та будівництво (39,4 % та 23,7 % відповідно).

Принципово інше становище спостерігається у розподілі прибутку, який, як відомо, є основним джерелом самофінансування і розвитку підприємств. Так, підприємства, що здійснювали операції з нерухомістю, складали лише 12,1 % загальної кількості підприємств, створюючи 13,1 % продукції та 22,1 % загального прибутку, а торговельні, що складали близько половини у загальній кількості підприємств, створювали три чверті загального обсягу прибутку.

Непрямим доказом деформуючої орієнтації розвитку МСП у бік потенційно іллегальних галузей є те, що протягом 1998–2000 рр. частка продукції МСП у промисловому виробництві зменшилася з 5,1 % до 3,3 %, причому це скорочення стосувалося фактично всіх галузей промисловості за винятком виробництва деревини і виробів з неї[23]. Негативним було й те, що промислове виробництво малих підприємств практично не належало до високотехнологічних галузей. З певною умовністю високотехнологічним можна вважати лише машинобудування, частка якого у секторі МСП складала 6,4 %, за питомої ваги зайнятих у 2004 р. – 21,3 %.

У той же час малі промислові підприємства, на яких зайнята понад п’ята частина працівників малого бізнесу, є переважно збитковими. Порівняння показників прибутковості та розвитку виробництва у малому підприємництві виявляє тенденцію до послаблення його зв’язків з офіційною економікою. Таке становище, на наш погляд, пов’язане з недосконалістю чи відсутністю ринкової інфраструктури, а також недостатньою галузевою координацією малого підприємництва, яку в країнах Європи беруть на себе об’єднання підприємців.

Специфічною формою малого і середнього підприємництва перехідних економік пострадянського типу, що суттєво посилює мотивацію до іллегальної діяльності та сприяє їй є так звана “ринкова» (організована і неорганізована) торгівля. На відміну від постсоціалістичних країн Європи, в яких період поширення функціонування ринків не перевищував 5-7 років, в Україні ця форма малого підприємництва – “проти бідності» – або фактично самозайнятості населення еволюціонує у взаємодію великого бізнесу (часто з тіньовим походженням капіталів) і фізичних осіб-підприємців (так званих “реалізаторів”). Причому останні фактично є найманою робочою силою, яка легалізує ухилення від оподаткування торговельних операцій під прикриттям спрощених і спеціальних форм оподаткування. Саме цим пояснюється зростаюча динаміка співвідношення витрат населення на купівлю товарів і оплату послуг та обсягів роздрібного товарообороту товарів і послуг: 2000 р. – 1,19 разу; 2001 р. – 1,33 разу.; 2002 р. – 2,26 разу; 2003 р. – 1,9 разу[24]. Важливо, що скорочення обороту ринкової торгівлі не відбувається, навпаки, частка обороту неорганізованих ринків зростає у 1999 р. – 4,4 % загального обороту товарів і послуг, у 2001 р. – 5,1 %.

Розвиток “ринкової торгівлі» всебічно стимулюється місцевою владою насамперед тому, що ринковий збір є одним з основних джерел доходної частини місцевих бюджетів, а самі ринки – засобом пом’якшення соціального напруження. Так, 17 ринків м. Хмельницького забезпечували 23 тис. торговельних місць (з урахуванням супутньої зайнятості та наявності змін, за оцінкою автора, – близько 50-60 тис. працюючих за загальної кількості населення міста у 260 тис. осіб), а також 80-90 % надходжень до місцевого бюджету у 2000-2002 рр. Середньомісячний оборот капіталу у межах ринку становив 50 млн грн, або 90 % значення цього показника на рівні області. У той же час за середньомісячної зарплати мешканця міста у 300 грн витрати на одну особу перевищували 3000 грн,[25] тобто пропорцію легального і тіньового бізнесу можна оцінити як обернену 1 до 9 %.

Слід врахувати, що й у межах офіційно облікованого товарообороту реалізується певна частка нелегально вироблених і контрабандних товарів. Характерно, що це відбувається на тлі випередження темпів зростання доходів населення у 2001-2002 рр. над темпами зростання товарообороту, середньомісячний обсяг якого взагалі знизився за I квартал 2002 р. на 400 млн грн порівняно з аналогічним періодом 2001 р.

Важливим напрямом державної підтримки МСП, що, з іншого боку, є й джерелом іллегалізації, слід вважати розміщення державного замовлення на виробництво товарів, виконання робіт і надання послуг. За І півріччя 2001 р., за даними Держкомпідприємництва, серед суб’єктів МСП було розміщено 1043 замовлень загальною вартістю 20,8 млн грн[26] або у середньому 20 тис. грн на одне підприємство, що, звичайно, не можна вважати вагомим джерелом фінансування розвитку цього сектору економіки.

Певною мірою орієнтація МСП на іллегальні операції простежується у фінансових результатах господарської діяльності та у структурі операційних витрат та інвестицій. Збитки малих підприємств за 2003 р. у загальному підсумку становили 1,2 млрд грн, при цьому 36,6 % підприємств були збитковими[27]. Операційні витрати на виробництво продукції становили 34,2 млрд грн, або 101 коп. на 1 грн виробленої продукції. У 2001 р. структура операційних витрат МСП включала: 43,3 % – матеріальні витрати; 15,9 % – оплата праці; 4,3 % – відрахування на соціальні заходи; 30,9 % – інші операційні витрати. Інвестиційна активність МСП концентрувалася переважно на поповненні матеріальних активів (97,4 % загальної суми інвестицій), у тому числі придбання нових основних засобів – 56,4 %, з яких у торгівлі – 27,6 %; промисловості – 25,0 %; у підприємства, що здійснюють операції з нерухомістю, здавання в найм, – 15,4 %; транспорт – 10,4 %[28]).

3.3. Стан і проблеми тінізації ринку праці України

Економічні проблеми в Україні, незважаючи на зростання ВВП протягом останніх років, призвели до значного рівня безробіття, поширення нелегальної трудової діяльності, дедалі більшого розшарування населення за рівнем доходів. Відбувається суттєвий відплив кваліфікованої робочої сили з легального сектору економіки в нелегальний, оскільки останній пропонує значно кращі умови оплати праці.

На тлі “первинних цінностей» ринкового суспільства (свобода підприємництва, легалізація джерел доходів, обмеженість державного контролю і впливу на діяльність суб’єктів підприємництва, майнове розшарування суспільства на багатих і бідних, збагачення за будь-яку ціну) зародилися такі негативні явища, як розчарування більшості населення у майбутньому, зневіра у спроможність влади захистити людей від злочинності, деградація і розлад моральних норм поведінки, агресивність тощо.

Існуючі форми тінізації економічних процесів обумовлюють наявність в Україні значних обсягів тіньової зайнятості. Поширеними видами тіньової зайнятості є вулична торгівля, послуги населенню з будівництва, ремонтні роботи, зокрема ремонт автомобілів, приватне репетиторство, різного роду посередницька діяльність, дрібнотоварне виробництво у сільській місцевості тощо. Усі ці види діяльності здійснюються зазвичай без патентів, ліцензій, контрактів і не декларуються у податкових органах.

З метою розробки заходів щодо покращення ситуації у сфері зайнятості і підвищення рівня захищеності працівників розрізняють поняття “неформальної» і “нелегальної (тіньової) зайнятості».

Термін “неформальний сектор економіки» вперше з’явився у доповіді, підготовленій Міжнародною Організацією Праці (МОП) з питань зайнятості (Кенія, 1972 р.). У доповіді зазначалося, що проблемою зайнятості є не безробіття, а наявність значного прошарку трудящої бідноти, яка працює у дуже важких умовах, виробляє товари та послуги, але не визначається, не реєструється та не регулюється державними органами влади. Саме це явище отримало в доповіді назву “неформальний сектор економіки». При цьому деякі види діяльності неформального сектору за наявності мінімальної підтримки та правового захисту можуть забезпечити зайнятість ширшому колу осіб.

Неформальний сектор поглинає певну частину вивільнених або неповністю зайнятих працівників, що частково пом’якшує напруження на ринку праці – забезпечує додатковими робочими місцями, підвищує доходи населення та розширення виробництва товарів і послуг.

Результатом діяльності неформального сектору є переважно товари і послуги, виробництво і розподіл яких є легальними. Діяльність у неформальному секторі необов’язково здійснюється з навмисним ухиленням від сплати податків і внесків на соціальне страхування, порушенням трудового законодавства тощо.

Згідно з визначеннями Системи національних рахунків (СНР 93) неформальному сектору відповідають некорпоровані підприємства домашніх господарств. Зокрема використаний на них основний та інший капітал належить не виробничим одиницям, а власникам; підприємства не можуть від власного імені здійснювати операції та укладати контракти з іншими одиницями господарської діяльності, приймати на себе зобов’язання. Витрати на виробництво часто не можна відокремити від витрат домашніх господарств на кінцеве використання, а виробниче обладнання може бути паралельно використане і для виробничої діяльності, і для домашнього господарства.

З метою вимірювання загальних обсягів зайнятості та безробіття населення, а також зайнятості населення у неформальному секторі економіки та його окремих компонентів запропоновано національну методику визначення обсягів зайнятості у неформальному секторі економіки України, яка базується на матеріалах періодичних вибіркових досліджень населення з питань економічної активності.

Нелегальна (тіньова) зайнятість може бути як у формальному, так і у неформальному секторі, може мати характер як зареєстрованої, так і не зареєстрованої легальної зайнятості.

Нелегальна праця шкодить передусім саме нелегальним працівникам, наприклад, заробітчанам за кордоном, оскільки робить їх абсолютно соціально беззахисними.

За статистикою, щорічно за кордоном офіційно працевлаштовується близько 40-60 тис. осіб, хоча виїжджає їх у десятки разів більше. При цьому працівник часто зацікавлений у нелегальній роботі не менше за свого роботодавця, оскільки може приховати свої прибутки і уникнути контролю з боку державних служб.

Результати перевірок фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності в Україні, проведених державними інспекціями праці протягом дев’яти місяців 2005 р., виявили понад 30 %; нелегалізованих робочих місць. Неналежне оформлення працівників з боку роботодавців та низька відповідальність самих працюючих (людина отримує допомогу з безробіття та одночасно нелегально працює) є досить поширеним явищем в Україні.

Найпоширенішими порушеннями законодавства про працю серед суб’єктів підприємницької діяльності є такі:

- порушення вимог ст.ст. 21, 24 КЗпП – відсутність трудових договорів з працівниками і як наслідок даних про фактичну кількість найманих працівників;

- укладання з найманими працівниками договорів цивільно-правового характеру, які не передбачають перебування працівників у трудових відносинах з роботодавцем, що позбавляє їх права на захист своїх трудових прав; укладені трудові договори не відповідають вимогам законодавства про працю;

- виплата заробітної плати “у конвертах”: через практику виплат заробітної плати “у конвертах» держава недоотримує значні ресурси, що негативно впливає на розмір пенсій, надання якісного медичного обслуговування, створення ефективної системи соціального захисту (наприклад, у малому бізнесі середня зарплата є вдвічі меншою за середню по країні – у 2003 р. середня зарплата по країні становила 462,27 грн, у малому бізнесі – у 1,7 разу менше (267,99 грн); у 2004 р. відповідно 589,62 грн та 328,87 грн ( у 1,8 разу менше);

- порушення вимог ст. 95 КЗпП – недоотримання мінімальних гарантій в оплаті праці;

- нездійснення нарахування та виплати індексації заробітної плати відповідно до Закону України від 06.02.2003 р. № 491-ІУ “Про внесення змін до Закону України “Про індексацію грошових доходів населення» та постанови Кабінету Міністрів України від 19.07.2003 р. № 1078 “Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення”;

- порушення ст 50 КЗпП – значного перевищення нормальної тривалості робочого часу найманих працівників;

- експлуатація найманих працівників у спосіб встановлення графіків роботи, що передбачають значні обсяги робіт у понаднормовий час, залучення до роботи у нічні часи, святкові та вихідні дні без відповідної оплати (ст.ст. 106, 107 КЗпП щодо оплати за надурочні роботи в подвійному розмірі, здійснення оплати за роботу у святкові дні).

Серед проблем на ринку праці основною є структура зайнятості та її ефективність, що безпосередньо пов’язано з ситуацією у різних секторах економіки, нелегальною трудовою міграцію, тіньовою зайнятістю.

Упродовж 9 місяців 2005 р. зберігалася тенденція скорочення довготривалого безробіття. Так, кількість безробітних, які перебували на обліку Державної служби зайнятості понад рік порівняно з відповідним періодом 2004 р. скоротилася на 3 % та на 1 жовтня 2005 р. становила 112,8 тис. осіб, або 14,5 % загальної чисельності зареєстрованих безробітних.

Зниження рівня безробіття серед населення працездатного віку пояснюється переважно скороченням пропозиції робочої сили: зменшилася кількість осіб, які тривалий час не могли знайти роботу та залишили ринок праці України через поневіряння.

Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні на 1 жовтня 2005 р. становив 2,8 % кількості населення працездатного віку. Рівень безробіття, розрахований за методологією МОП (7 % за дев’ять місяців 2005 р.) більше ніж удвічі перевищував рівень зареєстрованого безробіття, розрахованого за відповідною методикою, тобто стосовно економічно активного населення працездатного віку. Водночас у сільській місцевості цей показник був нижчим порівняно з рівнем зареєстрованого безробіття, що пояснюється недостатньою кількістю вільних робочих місць в офіційному секторі та поширенням неформальної зайнятості.

Динаміка тінізації економіки свідчить, що на її рівень у період соціально-економічних перетворень впливає ціла низка чинників, а саме:

- нестабільність податкового законодавства, високий податковий тиск і нерівномірність податкового навантаження на суб’єктів господарювання, низький рівень податкової дисципліни;

- надмірне регулювання підприємницької діяльності;

- низький рівень заробітної плати в державному секторі економіки;

- корупція в державних органах та органах місцевого самоврядування;

- правова незахищеність суб’єктів господарювання від зловживань з боку посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування;

- недостатня “прозорість» процедури приватизації державного майна.

Усе зазначене сприяє відтворенню чинників, що породжують тіньовий бізнес. Найбільш небезпечною для держави є вірогідність того, що тіньова економіка з її високою прибутковістю може затягнути легальну економку у руйнівну конкуренцію, внаслідок чого підвищиться рівень економічної злочинності.

На розвиток економіки та розв’язання соціальних проблем впливають передусім зайнятість населення і рівень оплати праці. Проте реалії такі, що значний сегмент економіки пересунувся у тіньовий сектор. Чимало роботодавців з особистих міркувань через різні схеми уникають легального використання робочої сили, утримують працюючих без укладання з ними передбачених законодавством договорів, приховують від обліку та оподаткування розміри своїх реальних доходів та фактичної заробітної плати найманих працівників («заробітна плата у конвертах»), не роблять внесків до соціальних фондів («подвійна бухгалтерія») тощо.

Така тіньова зайнятість спрямована проти людини, оскільки позбавляє її гарантованого права на працю, соціального, пенсійного та медичного забезпечення, мотивуючи потребу вжиття невідкладних заходів щодо обмеження масштабів тіньової економіки та тіньової зайнятості, їхнього згубного впливу на економіку загалом та ситуацію у сфері зайнятості і соціального захисту населення. Загальна чисельність працюючих у «тіні", за експертними оцінками, становить близько 10-11 млн осіб. Усе це матиме неабиякі негативні наслідки для економіки вже найближчим часом.

Існування потужного тіньового сектору спричиняє низку серйозних проблем, серед яких:

· рішення про перехід до неофіційного сектору призводить до руйнування фіскальної (податкової) бази, необхідної для виконання державою своїх функцій;

· перебування поза межами офіційної економіки накладає обмеження на можливості розширення виробництва, а отже, економічного зростання країни;

· тіньовий сектор є каналом, чи посередником, поступового залучення до легальної економіки суто кримінальних грошей,

· значні обсяги тіньової економіки та високий рівень корупції, що з нею асоціюється, негативно впливають на інвестиційну привабливість України.

Ключовою проблемою, пов’язаною з існуванням тіньового ринку праці є нелегальні доходи громадян, не враховані і відповідно не оподатковані. При цьому податок з доходів фізичних осіб є основним джерелом наповнення місцевих бюджетів (понад 70 %), метою яких є вирішення соціальних проблем кожного окремо взятого населеного пункту.

Проблема легалізації особистих доходів має кілька вимірів:

· легалізація доходів як обов’язкове декларування поточних доходів громадян;

· включення в офіційну економіку заощаджень, що перебувають поза межами банківського обігу;

· повернення до офіційної економіки фінансового капіталу, що перебуває поза межами України.

У суспільстві рішення про перехід до тіньового сектору можуть набувати характеру епідемії, що призводить до втрати державою ресурсів, необхідних для надання населенню державних послуг належного рівня. Саме це сталося в Україні. Наслідками такого стану справ є:

· низький рівень соціального захисту громадян;

· неякісність державних послуг у сфері охорони здоров’я, освіти і культури;

· слабко розвинена соціальна інфраструктура;

· хабарництво;

· ускладнене здійснення державної економічної політики.

Основними причинами тінізації ринку праці у сучасних умовах є:

1) Надмірний податковий тягар. Високе податкове навантаження на особисті доходи громадян, зокрема відсоток відрахувань до соціальних фондів, провокує перехід значної частини економіки у “тінь». Так, загальна сума цих відрахувань становить 37,5 %, з яких у пенсійний фонд відраховується 32 %, на страхові внески у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності – 2,9 %, страхування на випадок безробіття – 1,9 %, а ставка страхового збору в разі нещасного випадку на виробництві залежить від галузі. Разом з єдиною ставкою на доходи фізичних осіб загальне навантаження на фонд заробітної плати становить 50,5 %.

2) Низька якість державних послуг, передусім тих, що стосуються життєзабезпечення громадян і надаються медичними установами, закладами освіти та комунальними службами. Результати дослідження сфери громадських послуг свідчать, що якість обслуговування населення державними установами не поліпшується. Так, лише 13–14 % опитаних позитивно оцінюють роботу поліклінік і лікарень, 6–9 % – органів правопорядку та 14–21 % задоволені якістю послуг, що надаються комунальними службами. Розширення мережі платних послуг не призводить до поліпшення їхньої якості. У результаті формується тіньова парадержава – утворення макроекономічного рівня державного типу, в якому внаслідок високого рівня корупції та тінізації державні послуги та суспільні блага розподіляються за ринковими принципами.

3) Складна система оподаткування та нестабільність податкового законодавства. В Україні існує значна кількість суперечливих та несистематизованих нормативних актів, роз’яснень та листів Державної податкової адміністрації, що готуються в рамках її повноважень. При цьому в окремих випадках такі роз’яснення або неправильно тлумачать закон, або “розвивають» його положення з метою збільшення обсягів податкових надходжень. Крім того, сам виклад норм податкового права є складним для розуміння, що є однією з причин досить вільного трактування цих норм Державною податковою адміністрацією.

4) Високий рівень корупції та некомпетентність державних службовців. Дослідження свідчать, що в умовах поширеної адміністративної корупції державні службовці прагнуть до нарощування кількості перевірок і підвищення розмірів податків і штрафів. У результаті система податків і штрафів як інструмент державної політики втрачає ефективність.

5) Відсутність довіри до державних інституцій. Саме довіра до уряду, або відчуття “соціальної солідарності», спонукає людей сплачувати податки, навіть якщо раціональною поведінкою було б ухиляння від їх сплати. В Україні рівень довіри надзвичайно низький. За таких умов будь-які обіцянки уряду запровадити потенційні блага в обмін на сплачені громадянами податки викликають дедалі більший спротив з боку громадян.

Порівняння існуючої у суспільстві системи стимулів і втрат від вибору громадянина сплачувати податки чи економічно існувати поза межами офіційної економіки майже однозначно вказує на переваги тіньового сектору. Особа вирішує, приховувати чи ні свої доходи, виходячи з міркувань мінімізації витрат. Економічний аналіз свідчить, що здебільшого втрати менші в неофіційному секторі. Отже, раціональна особа обиратиме неофіційний сектор.

Серед заходів державної політики, спрямованих на зменшення частки тіньового сектору ринку праці, переважали ті, що передбачають зниження ставок податків та роблять жорсткішим податкове адміністрування. Значно менше зусиль було докладено до того, щоб підвищити якість державних послуг та зробити податкові закони зрозумілішими, однозначними та передбачуваними.

Найважливішими заходами, впровадженими у цій сфері, є такі:

· нагальна потреба зменшення надмірного податкового тиску, що стримує економічне зростання країни, змусило уряд вдатися до зниження ставок ключових податків: 1995 р. було знижено верхню межу прибуткового податку з 50 % до 40 % і збільшено суму доходу, починаючи з якого застосовувалася ця верхня межа, з 25 неоподаткованих мінімумів до 100;

· протягом 1997-1999 рр. поступово зменшено обов’язкові відрахування з фонду оплати праці до соціальних фондів з 52 % до близько 40 %;

· 1998 р. набула чинності спрощена система оподаткування суб’єктів малого підприємництва – система передбачає заміну кількох видів податків та відрахувань до соціальних фондів одним податком;

· з 2004 р. ставка податку з доходів фізичних осіб складає 13 %.

Найрадикальніших змін зазнала система оподаткування доходів фізичних осіб, а саме прийняття єдиної 13 % ставки оподаткування доходів фізичних осіб, що замінило систему прогресивного оподаткування. Але, хоча відбулося суттєве зменшення податкового навантаження, особливо для вищих доходів, ці кроки недостатні без вирішення питання з відрахуваннями до Пенсійного фонду. Саме вони становлять левову частку відрахувань з фонду заробітної плати та є головною причиною, чому роботодавці надають перевагу виплаті тіньових заробітних плат.

2001 р. було розроблено “Державну програму детінізації економіки України на 2001 – 2004 роки» у відповідь на Указ Президента “Про заходи щодо детінізації економіки» від 20 березня 2001 р. Поміж іншого програма передбачала заходи щодо реформування системи податкових пільг, дерегуляції підприємництва, регулювання фінансової системи та діяльності органів державної влади. Особливий акцент у Програмі зроблено на посиленні контролю за діяльністю підприємств, що частково відповідає завданню скорочення тіньового сектору. Проте посилення адміністрування податків без встановлення адекватного рівня податкового навантаження може призвести до протилежних результатів.
У липні 2003 р. ухвалено Закон “Про загальнообов’язкове пенсійне страхування». Документ заклав підвалини для трирівневої пенсійної системи, встановив тіснішу залежність між розміром страхових внесків і пенсією, розмежував фінансування виплат пенсій між Державним бюджетом і Пенсійним фондом. Подальший успіх пенсійної системи залежатиме від того, чи будуть виконуватися норми, передбачені цим Законом.
У липні 2003 р. у другому читанні ухвалено Законопроект “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування». Мета запровадження медичного страхування – підвищення якості системи охорони здоров’я України, проте страхові відрахування до медичного фонду становлять ще один податок, ймовірною реакцією платників податків на який може бути рішення про перехід до тіньового сектору.

Серед методів виявлення тіньової зайнятості, найпоширенішим у світі є так званий “італійський» метод, розроблений і досить давно застосовуваний Італійським інститутом статистики. Цей метод ґрунтується на вивченні витрат робочої сили, точніше, відпрацьованого робочого часу. Реальний рівень зайнятості оцінюється за даними вибіркового дослідження домашніх господарств. За різницею фактичного і офіційно зареєстрованого рівнів зайнятості визначається тіньова зайнятість.

За оцінкою Мінекономіки, рівень тіньової зайнятості становив (ДЕ?) у 2004 р. від 22 до 29 % загальної кількості економічно активного населення у віці 15-70 років, у І півріччі 2005 р. – від 16 до 20 %. Зменшення тіньової зайнятості відбувається, зокрема, внаслідок виконання заходів Розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.07.04 р. № 414 “Про затвердження додаткових заходів щодо детінізації національної економіки на 2004-2005 роки» щодо постійного контролю за дотриманням законодавства про працю, у тому числі й щодо належного оформлення трудових відносин з найманими працівниками.

Для здійснення контролю за додержанням законодавства про працю на містах створюються робочі групи за участю керівників і фахівців податкових інспекцій, інспекцій праці, Пенсійного фонду, управлінь ветеринарної медицини, санітарно-епідеміологічних станцій, райвідділів при УМВС, районних і міських об'єднань організацій роботодавців, базових центрів зайнятості. Прикладом цього може бути розпорядження голови Вінницької обласної державної адміністрації від 11.10.2005 р. № 436 “Про заходи щодо легалізації в області тіньової зайнятості населення».

З метою легалізації тіньової зайнятості робочими групами вживаються такі організаційні заходи:

– інвентаризація стану торговельних місць на всіх ринках області та надання податковим органам реєстру осіб, з якими укладено договори оренди;

– перевірка цільового використання торговельних місць підприємцями та суб'єктами господарювання (кількість торговельних місць співвідноситься з кількістю зареєстрованих найманих робітників);

– моніторинг рекламних оголошень у засобах масової інформації про надання послуг з перевезення вантажів і пасажирів, виконання ремонтних і будівельних робіт тощо, а також перевірка наявності у громадян, що надають дані послуги, ліцензій, дозволів, трудових договорів з найманими робітниками і документальним підтвердженням сплати податків;

– аналіз відповідності обсягів виконаних робіт кількості працівників на підприємствах автотранспорту, торгівлі, надання послуг, громадського харчування і будівельних підприємств з урахуванням виробничих норм;

– виявлення працюючих співробітників без оформлення трудових відносин і звірка з базою даних незайнятих громадян, зареєстрованих у центрах зайнятості;

– перевірка виплати заробітної плати працівникам з метою виявлення фактів приховування доходів від оподаткування, ведення “подвійної» бухгалтерії, виплати зарплати за рахунок тіньових засобів.

Вирішення проблеми тінізації зайнятості потребує узгоджених зусиль держави у багатьох сферах державної політики. Детінізація потребує спеціальних зусиль та заходів та не відбуватиметься у міру розвитку ринкових відносин у країні. Але зважаючи на те, що державний сектор економіки потребує реформування, проведення зазначених реформ без урахування їх впливу на тіньову економіку містить ризики щодо їх ефективності.

Державна політика детінізації має містити дві взаємоузгоджені складові.

1. Адміністративна складова детінізації. Ця складова передбачає кроки щодо посилення адміністрування збору податків та перекриття шляхів ухиляння від сплати податків. Заходи у рамках цієї складової базуються на припущенні, що уряд має достатньо ресурсів для виконання своїх функцій, система державних витрат як така є задовільною, а її неефективність обумовлена зловживаннями та відсутністю належного контролю.

Можливі заходи посилення контролю за економічною діяльністю є такими:

· внесення змін до законодавства, що посилять відповідальність за несплату податків;

· розробка та прийняття нормативних актів про обов’язкову декларацію доходів при придбанні власності на значну суму;

· розширення повноважень Податкової адміністрації та збільшення кількості податкових перевірок.

При цьому на тлі зростання надходжень до бюджету ліквідація можливостей ухиляння від сплати податків може стимулювати пошук нових шляхів несплати податків, а також призвести до уповільнення економічного зростання, якщо значна частина підприємців прийме рішення про припинення або скорочення економічної діяльності.

2. Мотиваційна складова детінізації ринку праці передбачає подальше зниження податкового навантаження, спрощення податкового законодавства та регулювання економічної діяльності одночасно з поліпшенням якості державних послуг.

Серед стимулюючих заходів, що можуть сприяти детінізації ринку праці, можна назвати такі.

1) Зменшення відрахувань до соціальних фондів. При цьому варто зазначити, що навіть за існуючої ставки відрахувань до Пенсійного фонду держава не може забезпечити громадян похилого віку пенсіями, які відповідали б їхнім реальним фінансовим потребам. Крім того, не можна бути певними, що зниження ставки відрахувань на кілька відсоткових пунктів суттєво вплине на рішення роботодавців робити ці відрахування. Таким чином, цей захід досягне позитивних результатів, лише якщо:

· скорочення ставки буде суттєвим;

· паралельно буде вжито заходів щодо подальшої реформи пенсійного законодавства;

· буде створено резервний фонд для покриття можливого дефіциту Пенсійного фонду (за рахунок коштів від приватизації чи відрахувань від виручки від експорту металів (як, наприклад, у Росії від експорту нафти).

2) Спрощення податкового законодавства та заборона внесення змін протягом п’яти років. Даний захід створить можливості роботодавцям ефективно планувати бізнес-цикл, але разом з тим унеможливлює коригування тих положень законодавства, що негативно впливають на економічне зростання країни та створюють можливості для зловживань.

3) Зменшення кількості податкових пільг. Це допоможе рівномірніше розподілити податковий тягар, збільшити надходження до бюджету та підвищити ефективність використання інвестиційного ресурсу. Але разом з тим зменшить прибутковість ряду підприємств та може призвести до скорочення виробництва. Крім того, існує ризик скорочення економічно виправданих пільг, якщо рішення про скорочення пільги не базуватиметься на ґрунтовному аналізі доцільності існування такої пільги.

4) Спрощення системи адміністрування податків, розробка законопроектів про порядок проведення регулюючими органами перевірок діяльності суб’єктів підприємницької діяльності. Цей захід уможливить підвищення ефективності та забезпечення прозорості податкового адміністрування, а також зниження можливості для ухилення від сплати податків через недосконалість законодавства.

5) Поліпшення якості державних послуг. Впровадження низки заходів з поліпшення якості послуг, що надаються державою, має вплив на детінізацію ринку праці у довгостроковій перспективі, проте деякі з цих заходів вимагають додаткових інвестицій. Інші потребують зважених реформ, спрямованих на ефективніше використання наявних ресурсів. Передусім необхідно звернути увагу на такі блоки проблем.

Реформа пенсійної системи. Нове пенсійне законодавство створило необхідне підґрунтя для розвитку ефективної пенсійної системи, проте головні переваги від реформи стануть очевидними за досить тривалий час. Обмеженість ресурсів Пенсійного фонду дозволяє розглядати можливість зниження ставок відрахувань з фонду заробітної плати лише за умови додаткових кроків:, підвищення пенсійного віку; перегляду підходів до нарахування та виплат пенсій пільговим категоріям населення тощо.

Реформа системи охорони здоров’я. Необхідно упорядкувати та зробити прозорою схему безкоштовних і платних послуг, чітко визначивши тарифи і можливі пільги для певних категорій громадян. Недосконалість пропонованої у законопроекті “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування» схеми страхування не означає, що необхідно відмовитися від такої ідеї повністю.

Проведення реформи житлово-комунального господарства. Реформа галузі вимагатиме значних капіталовкладень в існуючу інфраструктуру для поступового підвищення якості послуг. Джерелами фінансування реформи можуть бути: 1) підвищення тарифів з наданням гарантій щодо якості послуг; 2) зменшення операційних втрат (запровадження енергозбереження на рівні інфраструктури та кінцевих споживачів, залучення ефективніших операторів, диверсифікація та зміна джерел постачання послуг); 3) надання більшої свободи щодо залучення інвестицій та вибору операторів послуг.

Висновки до розділу

Для пострадянських країн джерелом тіньового господарювання є поширення іллегальних трансакцій у різних сферах економіки та суспільства в останні роки існування СРСР, специфіка становлення нових незалежних держав. Згідно з теорією інституціоналізму важливо враховувати, що тіньовий сектор був присутній ще на початковому етапі трансформації соціально-економічної системи. Цьому сприяла неокресленість, незавершеність, а у багатьох випадках і відсутність формальних правил і стандартів економічної діяльності.

Проблемним та специфічним для України з огляду на чинники та особливості тіньових процесів є сектор малого і середнього підприємництва. Загалом він корелює з розвитком економіки країни, де 23 % обсягу доданої вартості створюється у сфері торгівлі і послуг, посилюються міжрегіональні та галузеві диспропорції розвитку. Існуючі переваги використовуються мінімально. Але при цьому сектор МСП, сприяючи досягненню тактичних цілей пом’якшення соціальних наслідків трансформаційної кризи, є потужною основою іллегалізації економіки, що у стратегічному плані загрожує безпеці держави. Навіть з урахуванням позитивного стратегічного наслідку – формування ринковоорієнтованої психології громадян, ринкових засад економіки, слід наголосити, що відбуваються ці процеси з істотними деформаціями.

Надзвичайно гострою є проблема поширення тіньових процесів на найнижчому рівні господарювання. Зволікання в ухваленні важливих рішень і непослідовність та відсутність комплексного підходу до проблем тінізації ринку праці можна назвати головними проблемами державної політики у цій сфері, адже дискусії щодо змін у системі оподаткування чи можливостей реформування державного сектору не завершено й досі. Тіньова зайнятість (використання праці найманих робітників без укладання трудової угоди) і тіньова заробітна плата (так звана «зарплата в конвертах”) – явища, що, на жаль, міцно увійшли в наше життя та набули значних масштабів. Це не лише серйозна соціальна, а й економічна проблема України. Легалізація зайнятості та заробітної плати сьогодні є одним з пріоритетів соціально-економічної політики держави та першочерговим завданням порядку денного для уряду.

Джерела та коментарі

Фінансова сфера

Торгівля

Сфера землекористування

Сфера користування надрами

Галузь виробництва та обігу спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів

Зовнішньоекономічна діяльність

Висновки до розділу

Галузь виробництва та обігу спирту, алкогольних
напоїв і тютюнових виробів