Розділ
3.
ОСОБЛИВОСТІ ТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
3.1. Тіньові
процеси в окремих сферах економічної діяльності
Паливно-енергетичний
комплекс
У реальному секторі економічна злочинність найбільше
вразила енергетику. На неї припадає кожен десятий злочин у сфері економіки.
Лише у 2003 р. підконтрольні державі обленерго безкоштовно відпустили
електроенергії на 570 млн грн. Понаднормативні комерційні втрати в мережах становили
майже 8 млрд кіловат-годин. Динаміку рівня тінізації у виробництві
електроенергії подано на рис. ІІІ-А.1 Додатку ІІІ-А.
Ще одна проблема – підвищена криміногенність та
наявність значного тіньового сегмента у вугільній галузі (рис. ІІІ-А.2 Додатку
ІІІ-А). Це зумовлене значним бюджетним фінансуванням та комерціалізацією збуту
продукції. Бюджетне фінансування галузі останніми роками збільшилося на третину,
а видобуток скоротився на 5 % (4,5 млн тонн). Кредиторська заборгованість
у 2,8 разу перевищала дебіторську. Виходить, що більше держава дає, то більше
втрачає.
Правоохоронними органами виявлені численні
зловживання у галузі, пов’язані з нецільовим використанням бюджетних коштів та
безпідставним кредитуванням комерційних структур. Монополізація окремими посередниками
сфери постачання та збуту призвела до викривлення ціноутворення на продукцію
машинобудівних та вугільних підприємств. Внаслідок цього вугільна галузь
постійно відчуває дефіцит обігових коштів.
Збитки підприємств галузі відшкодовуються фактично за
рахунок Державного бюджету. А прибутки, одержані комерційними структурами на різниці
цін, у подальшому використовуються для надання тим самим вугледобувним
підприємствам так званих інвестиційних кредитів, тобто обладнання та матеріалів
за завищеними цінами. На коштах державної підтримки вугільної промисловості
паразитує понад 200 посередницьких структур.
Окрім вугільної промисловості, складна криміногенна
ситуація має місце й в інших галузях ПЕК, зокрема, в електроенергетиці.
Переважна більшість суб’єктів енергоринку
є збитковими, втрати електроенергії у мережах досягли загрозливих масштабів,
галузь має значні зобов’язання перед бюджетом, поширюється тіньова приватизація
підприємств енергетичної сфери. Вирішення проблемних питань функціонування та
розвитку ПЕК стримується також боротьбою фінансово-промислових структур і
кримінальних угруповань за контроль над цією стратегічно важливою сферою та
грошовими потоками в ПЕК.
Фінансова сфера
Поряд з позабанківським грошовим обігом у тіньовій
діяльності широко використовується фінансова система України (рис. ІІІ-Б.1
Додатку ІІІ-Б). Виявами цього стали штучні банкрутства деяких банків,
використання фондового ринку для спекуляцій з акціями, поширення тіньових схем
у страховому секторі.
Хоча статистика кількості злочинів, скоєних у
фінансовій системі, демонструє її скорочення останніми роками, вона досі є
значною (табл. 3.1).
Таблиця
3.1
Динаміка
кількості злочинів,
виявлених
у фінансово-кредитній системі України у 1998-2002 рр. [1]
|
Показники |
Роки |
||||
|
1998 |
1999 |
2000 |
2001 |
2002 |
|
|
Кількість зареєстрованих
злочинів, скоєних |
8539 |
9881 |
8959 |
7865 |
13407 |
|
з них у банківській сфері, в тому числі в
банках |
6312 н.д. |
6667 н.д. |
4124 н.д. |
3404 657 |
3091 877 |
|
Кількість
злочинів, скоєних організованими злочинними угрупованнями: у фінансово-кредитній системі, з них у
банківській сфері |
750 630 |
535 453 |
541 332 |
304 164 |
н.д. 135 |
Торгівля
Значним є поширення тінізації у торгівлі (рис. ІІІ-Б.2
Додатку ІІІ-Б). У 2003 р. третина торговельних підприємств працювали збитково.
У той самий час торгівлі було надано податкових пільг на 10
млрд грн, податків отримано трохи більше 1 млрд грн. У галузі посилилися
монополістичні тенденції, що виявилися під час цінових криз 2003-2005 рр.
Сфера оптової торгівлі є одним з найбільших заявників на відшкодування ПДВ, але
механізм виявлення тіньових схем у торгівлі через
зустрічні звірки рахунків оптових та роздрібних торговців був практично не
задіяний.
Активізувалися транзитні структури торгівлі, які контролюють
понад половину оптово-торговельного обороту, маючи при цьому від'ємну базу
оподаткування.
Значним чином поширенню тінізації у торгівлі сприяло
руйнування державної системи регулювання торгівлі. У більшості областей та
районів було ліквідовано управління та відділи з питань торгівлі. Пасивну
позицію часто посідав й Держспоживзахист.
Сфера землекористування
Тінізація економіки зачепила й земельні відносини, отже
реалією сьогодення є тіньовий ринок землі як один з сегментів тіньового сектору
економіки з усіма притаманними йому негативними рисами і явищами – непрозорістю,
корупцією, хабарництвом, ухиленням від оподаткування тощо.
На місцях досить широко практикувалася безкоштовна передача
земельних ділянок у власність або їх продаж за символічними цінами. Особливого
розквіту такі тіньові оборудки набули в рекреаційних зонах та у великих містах.
Результати перевірок органів місцевого самоврядування,
Державного комітету по земельних ресурсах, Державної інспекції з контролю за
використанням і охороною земель, Міністерства охорони навколишнього природного
середовища України, на які покладено функції здійснення та забезпечення
належного контролю за використанням і охороною земель, додержанням вимог
земельного законодавства, органи прокуратури виявили масові порушення на всіх
рівнях та негативні наслідки цих порушень для суспільства. Зокрема, за оцінками
Держкомзему України, внаслідок порушень законодавства у сфері земельних
відносин бюджети різних рівнів недоотримують близько 20 млрд гривень щорічно, у
тому числі:
– 6 млрд грн через несвоєчасне оформлення права
користування земельними ділянками;
– 5 млрд грн за користування захопленими земельними
ділянками;
– 3 млрд грн внаслідок невжиття місцевою владою
заходів щодо проведення робіт з грошової оцінки земель населених пунктів;
– 2,1 млрд грн через продаж вільних від забудови
земельних ділянок несільськогосподарського призначення без конкурсу чи
аукціону;
– 2 млрд грн у зв’язку з незабезпеченням органами
місцевого самоврядування проведення робіт з інвентаризації земель;
– 1 млрд грн через несвоєчасний розгляд органами
місцевого самоврядування заяв та клопотань фізичних, юридичних осіб щодо
задоволення їхніх потреб у земельних ділянках;
– 0,9 млрд грн через прорахунки під час визначення
розмірів плати за землю та надання при цьому відповідних пільг.
Порушення у сфері землекористування обумовлені передусім
незавершеністю інвентаризації земель та її грошової оцінки. За даними Держкомзему
України, на початок 2006 р.
інвентаризацію проведено лише на 51,8 % території населених пунктів та 55,6 %
поза їхніми межами. Грошову оцінку
земель населених пунктів проведено на 61,5 %
їхньої площі. Межі не встановлені у мм.
Києві та Севастополі, 76,6 % міст обласного значення.
За таких умов створюється значний простір для зловживань.
Якщо у 2001 р. виявлено 27328 порушень земельного
законодавства, то у 2005 р. – 60315 (у 2,2 разу більше). За цей період,
зокрема, зросла кількість порушень
законодавства:
– нецільове
використання земель та невиконання природоохоронного режиму – з 3744 до 4411
(на 18 %);
– захват
земельних ділянок – з 10560 до 36973 (у 3,5 разу);
– невиконання
законних розпоряджень чи приписів посадових осіб – з 5149 до 13278 (у 2,6
разу);
– несвоєчасне
повернення тимчасово зайнятих земель або невиконання обов’язків з приведення їх
у стан, придатний для використання за призначенням – з 308 до 654 (у 2,1 разу);
– перекручення
даних державного земельного кадастру і приховування інформації про наявність
земель запасу або резервного фонду – з 67 до 280 (у 4,2 разу) тощо.
Практично недієвою виявилася вся система контролю у сфері
землекористування, включаючи діяльність як профільних інспекцій, так інших державних
органів в межах їхніх повноважень.
Перевірки, що здійснюються регіональними
відділами Державної інспекції з контролю за використанням та охороною земель,
фактично не досягають мети. Не налагоджено системну роботу щодо ліквідації
встановлених порушень та притягнення винних до відповідальності,
створюється ілюзія діяльності,
подаються недостовірні звіти, а керівництво інспекції неспроможне належним
чином організувати роботу підлеглих.
Сфера
користування надрами
Існуюча система державного управління у цій сфері не
забезпечує належного контролю за використанням надр, є причиною масових
порушень чинного законодавства.
Неналежний державний контроль з боку виконавчої влади,
неврегульованість ліцензійної діяльності створюють умови для тінізації та
криміналізації винятково важливої для вітчизняної економіки сфери. Протягом
останніх років колишнім Міністерством екології та природних ресурсів України
видано ліцензії на користування надрами комерційним структурам (навіть
хлібозаводам), які не мають фахівців, відповідного обладнання, необхідних
коштів на геологорозвідувальні роботи з дослідно-промисловим видобутком
корисних копалин. Такі надрокористувачі не провадять пошукових робіт, як це
передбачено особливими умовами ліцензій, а фактично по-хижацькому здійснюють
експлуатаційний видобуток корисних копалин.
6 червня 2003 р. Президент України підписав Указ № 485
«Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 червня
2003 року «Про невідкладні заходи щодо підвищення ефективності
надрокористування в Україні". Але перевірка стану його виконання,
здійснена Координаційним комітетом по боротьбі з організованою злочинністю і
корупцією при Президентові України, довела, що у більшості випадків органи
виконавчої влади лише імітували діяльність щодо реалізації відповідних заходів.
Зі свого боку, Верховна Рада України відхилила нову редакцію Кодексу України
про надра, без прийняття якої детінізація даної сфери неможлива.
Перевіркою, проведеною Генеральною прокуратурою України,
викрито грубі порушення, що мали місце як під час видачі ліцензій на видобування
корисних копалин, так і безпосередньо у процесі користування надрами. Масового
характеру набуло видобування комерційними підприємствами корисних копалин без
дозволу та проведення екологічної експертизи, ухилення від відшкодування втрат
сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, платежів за
користування надрами, захват земельних ділянок, забруднення земель та їх
несвоєчасна рекультивація.
Мають місце факти перевищення повноважень керівниками
обласних рад та державних адміністрацій за наданні дозволів на користування
родовищами корисних копалин загальнодержавного значення. Наприклад, Верховною
Радою АР Крим делеговано повноваження з надання гірничих відводів Кримському
територіальному управлінню Держнаглядохоронпраці, а останнє здійснило незаконні
відводи 18 підприємствам. За втручання прокурора АР Крим порушення закону
ліквідовано.
Органами місцевого самоврядування допускаються численні
порушення закону під час прийняття рішень про надання у користування земельних
ділянок гірничодобувним підприємствам та водночас не застосовуються
повноваження щодо обмеження діяльності підприємств у разі порушення ними
законодавства про охорону надр, а також невиконання особливих умов ліцензії.
Не забезпечується належний державний контроль у сфері
охорони та раціонального використання надр і обласними управліннями екології та
природних ресурсів.
Разом за результатами прокурорських перевірок порушено понад
200 кримінальних справ (з них понад половина направлено до суду), подано 108
протестів (усі задоволено) та понад 400 приписів та подань, відшкодовано майже
30 млн грн, притягнуто до відповідальності понад 600 посадових осіб (зокрема з
органів контролю майже 200). Крім того, заявлено 144 позови про відшкодування
збитків, завданих державі, на суму близько 5 млн грн, з яких задоволено 93 на
суму 1,3 млн грн[2].
Галузь виробництва та обігу спирту, алкогольних
напоїв і тютюнових виробів
27 грудня 2002 р. Президент України підписав Указ №
1234 “Про заходи щодо запровадження державної монополії у сфері контролю за
виробництвом та обігом спирту,
алкогольних напоїв і тютюнових виробів», який, зокрема, передбачав
запровадження захисту акцизних марок голографічними захисними елементами. Але
згодом виявилося, що передбачені заходи чиновниками саботуються. Це негативно
позначилося на доходах бюджету, спричинило подальшу криміналізацію та тінізацію
галузі.
Недосконалість технології захисту акцизних марок від
підробки дозволила налагодити їх масове нелегальне виробництво. Зросли масштаби
нелегального виробництва алкогольних напоїв і тютюнових виробів. Фактична
втрата контролю за діяльністю у сфері виробництва та обігу алкогольних напоїв і
тютюнових виробів призвела до зниження якості виробленої продукції, що
створювало загрозу здоров'ю населення, завдавало величезних збитків державному
та місцевим бюджетам.
Масово фіксувалися факти реалізації у роздрібній мережі неякісних,
небезпечних, з простроченим терміном придатності та фальсифікованих тютюнових
виробів, товарів без прибуткових документів та ліцензій.
За оцінками експертів, частка тіньового виробництва
зазначених товарів складала у 2002 р. до 50 % місткості ринку.
Виходячи з цієї оцінки, щорічні втрати бюджету тільки від недонадходження
акцизних платежів сягають 1 млрд грн.
Однією з головних причин такого стану справ була низька
дисципліна в органах виконавчої влади.
Так, постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін
до постанови Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 року № 1266 щодо
врегулювання виробництва та обліку спирту» прийнято лише 31 березня, хоча
узгоджений проект цієї Постанови було внесено на розгляд уряду ще 25 лютого
2002 р.
Своєчасно не внесено зміни до Положення про виробництво,
зберігання, продаж марок акцизного збору і маркування алкогольних напоїв і
тютюнових виробів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24
жовтня 1996 р. № 1284. Не затверджено заходи щодо запровадження марок
акцизного збору нового зразка з голографічними елементами захисту, хоча Проект
відповідної постанови Кабінету Міністрів України було узгоджено із
заінтересованими органами державної влади та внесено Службою безпеки України на
розгляд уряду ще у грудні 2001 р. Питання було розглянуто на засіданні
Ради національної безпеки і оборони України, рішення якої дію набуло чинності
Указом Президента України від 26 квітня 2003 р. № 372. Це дозволило
суттєво активізувати заходи органів виконавчої влади у сфері контролю за
виробництвом та обігом спирту. Якщо у 2001 р. було зафіксовано 9843
смертельних випадки внаслідок отруєнь алкоголем, а у 2002 р. – 10320, то у
2003 р. – 9132 випадки.
Незважаючи на те, що на початку 2004 р. було прийнято
ще два укази Президента України з питань врегулювання діяльності у зазначеній
галузі (від 3 березня 2004 р. № 266
«Про посилення державного контролю за виробництвом і обігом спирту, алкогольних
напоїв та тютюнових виробів, забезпечення захисту життя і здоров`я громадян";
пункти Заходів, затверджених Указом Президента України від 9 лютого 2004 р. №
175 “Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним
проявам і корупції”), рівень смертності від випадкових отруєнь алкоголем знову
підвищився (за 11 місяців 2004 р. – на 7,7 % порівняно з відповідним
періодом попереднього року). До того ж дієві заходи щодо протидії злочинній
діяльності у сфері виробництва та обігу алкогольної та тютюнової продукції
вживалися тільки у полі безпосереднього впливу центральних органів виконавчої
влади. Там, де такий вплив послаблюється, злочинці нарощували масштаби своєї
діяльності. Деякі місцеві державні адміністрації фактично втратили контроль за
ситуацією у сфері обігу підакцизних товарів.
Зовнішньоекономічна
діяльність
Однією з найбільш тінізованих сфер діяльності є
зовнішньоекономічна сфера. Навіть фрагментарні та непослідовні спроби наведення
ладу у цій сфері негайно мають відчутний позитивний ефект – збільшення надходжень
до державного бюджету. Досвід свідчить, що наведення елементарного ладу в
державних фінансах одразу позначається на значному збільшенні доходів держави.
28 квітня 2004 р. на міжвідомчій нараді під
головуванням Генерального прокурора України було розглянуто стан справ із
дотриманням законодавства про зовнішньоекономічну діяльність щодо своєчасного
повернення валютної виручки, оподаткування експортно-імпортних операцій,
виявлення та розслідування злочинів, пов’язаних з легалізацією грошових коштів,
іншого майна, здобутих злочинним шляхом[3].
Оприлюднена на нараді інформація засвідчила наявність
значної кількості злочинних виявів у сфері зовнішньоекономічної діяльності,
заборгованості щодо повернення в Україну валютних цінностей, неналежне виконання
функцій та недостатність вжиття заходів органами контролю, суттєві порушення
під час проведення оперативно-розшукових заходів, дізнання і досудового
слідства у справах відповідних категорій.
Суттєві порушення
чинного законодавства, у тому числі кримінального характеру, виявлені у
діяльності органів державної податкової служби. Перевірки суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності, стягнення з них пені за порушення строків розрахунків за
контрактами, інші функції не завжди здійснюються на належному рівні. Недостатні
заходи вжито з виявлення та припинення діяльності фіктивних фірм, створення
яких є одним зі способів виведення та неповернення з грошового обігу України
значних фінансових ресурсів.
Досить актуальною проблемою є відсутність координації
правоохоронних, митних та контролюючих органів у сфері зовнішньоекономічної
діяльності. Досить ефективною є співпраця всієї сукупності контролюючих органів,
в тому числі тих, що не належать до системи органів валютного контролю
(управління у справах захисту прав споживачів, центри стандартизації,
метрології та сертифікації, санепіднадзор, ветінспекції тощо). Така спільна
діяльність має бути спрямована на виявлення фактів тіньової реалізації товарів
на підставі аналізу їх походження (відсутність сертифікатів відповідності,
належного маркування тощо).
Представники тіньової економіки широко користуються
відсутністю контролю за якістю експортованої продукції, експортуючи
високоякісну вітчизняну продукцію під виглядом низькосортних товарів. Таким
чином, нагальною є необхідність створення єдиної системи оцінки кількості та
якості товарів, що експортуються, або покласти цей обов'язок на контролерів вже
існуючих структур.
Можна реально констатувати, що зараз повноваження
контролюючих органів, передбачені чинним законодавством, або використовуються
неповною мірою, або не застосовуються взагалі. Наприклад, пріоритетним завданням
органів податкової служби є мобілізація державного бюджету. Тому вся робота
щодо зовнішньоекономічної діяльності починається, коли валютна маса не
надходить в Україну. Але організація роботи після виявлення факту приховування
валютної виручки (постфактум) не дозволяє припинити діяльність, спрямовану на
вивезення валютних коштів та товарів без повернення. Перевірки, що здійснюються
через значний проміжок часу, найчастіше є неефективними.
Недоліки державної політики з питань зовнішньоекономічної
діяльності, низька ефективність діяльності органів виконавчої влади у цій сфері
позначилися на загостренні такої проблеми, як контрабанда.
Контрабанда стала загальнонаціональною проблемою і
сьогодні безпосередньо загрожує національній безпеці України. Недоотримання
державним бюджетом митних платежів становить десятки мільярдів доларів. Ці самі
десятки мільярдів автоматично відходять у тіньовий сектор. З 45 мільярдів
офіційно нарахованих у 2004 р. митних платежів “живими коштами» держава
отримала лише 18. Інші «приховалися» за вексельними платежами, сумнівними
судовими рішеннями тощо. Крім того, на митниці процвітає хабарництво та
приховування реальної вартості ввезеної продукції.
Що стосується товарів легкої та хімічної промисловості, то
стан внутрішнього ринку цих товарів за умови нелегального імпорту взуття,
одягу, парфумерних товарів та товарів побутової хімії за заниженою митною
вартістю та в кількості, що значно перевищує внутрішнє виробництво, є головною
проблемою вітчизняних виробників[4].
Як зазначено у Державній програмі «Контрабанді-СТОП" на
2005-2006 роки, затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня
2005 р. № 260, аналіз стану боротьби з контрабандою свідчить про те, що,
незважаючи на комплекс вжитих органами виконавчої влади заходів, вона дедалі
поширюється, а пов'язані з нею негативні процеси набувають витонченіших форм,
що завдає значної шкоди економіці України, негативно впливає на криміногенну
ситуацію в державі загалом.
Найбільшою є питома вага контрабандної продукції на ринку
автомобілів, аудіо-, відео-, комп'ютерної та побутової техніки, виробів легкої
промисловості, продуктів харчування (насамперед цукру та м'ясної продукції),
тютюну, алкогольних напоїв, нафтопродуктів, ювелірних виробів.
Визначальними чинниками поширення контрабанди є:
– наявність економічних передумов;
– недостатня ефективність митного і прикордонного
контролю;
– недосконалість нормативно-правової бази у сфері
регулювання імпорту та боротьби з контрабандою;
– необлаштування державного кордону з державами СНД;
– високі ставки ввізного мита, акцизного збору та
податку на додану вартість під час імпорту;
– неоднакове податкове навантаження на суб'єктів
господарювання;
– наявність значної різниці між світовими і внутрішніми
цінами на окремі групи товарів;
– корупція в митних органах, органах охорони
державного кордону, інших правоохоронних та контролюючих органах;
– відсутність належного контролю за реалізацією
товарів на внутрішньому ринку;
– недосконалість обміну інформацією між державними
органами, що здійснюють контроль за зовнішньоекономічною діяльністю.
Особливу роль у поширенні контрабанди відіграє людський
чинник. За інформацією правоохоронних органів, переважна більшість злочинів,
пов'язаних з незаконним переміщенням вантажів через державний кордон, скоєно з
використанням корумпованих зв'язків з посадовими особами митних органів,
органів охорони державного кордону та інших контролюючих органів.
Найпоширенішими протиправними діями є:
– незаконне звільнення вантажів від митного огляду;
– оформлення документів про вивезення за межі
території держави товарів, що мали переміщуватися територією України транзитом,
але були реалізовані в Україні;
– опломбування транспортних засобів без огляду
вантажу;
– оформлення подвійних митних документів;
– заниження митної вартості товару;
– здійснення митного оформлення неіснуючих або з
навмисно завищеною вартістю вантажів на експорт, що дає змогу незаконно
відшкодовувати з державного бюджету податок на додану вартість.
Також мають місце факти переміщення через митний кордон поза
пунктами пропуску, недекларування товарів тощо. При цьому активно використовуються
фіктивні фірми або такі, що перебувають на обліку як учасники
зовнішньоекономічної діяльності, але без укладення відповідних контрактів.
3.2.
Чинники та тенденції іллегалізації малого
і середнього підприємництва
Проблема іллегалізації економіки, як вже
зазначалося, є актуальною як для розвинених країн, так і для країн, що
розвиваються. У різних країнах на різних етапах їхнього економічного розвитку
іллегальна діяльність була різною: від такої, що завдавала незначну шкоду для
економіки, до масштабів, загрозливих
для економічної безпеки держави.
За оцінками експертів Центру ім. О. Разумкова,
що збігаються з результатами анкетного опитування громадськості та
бізнесових кіл, головними причинами тінізації української економіки у 90–х
роках є: загальна економічна криза; недосконалість правового регулювання зміни
форм власності (приватизації) та господарської діяльності; нерозвиненість
ринкової інфраструктури; відсутність належного рівня довіри підприємців до держави,
банківських та інших фінансових інститутів; надмірний податковий тиск,
поєднаний з нестабільністю податкового законодавства; значний рівень криміналізації
процесу становлення нових відносин власності та корупції органів державної
влади. [5]
Як бачимо, тут поєднані передумови та причини
поширення тіньових оборудок різного походження – інституційного, морального і
соціального, недосконалості системи держаного регулювання господарської
діяльності. Окремі з наведених передумов (криміналізація, корупція, відсутність
довіри тощо) мають, швидше, характер наслідків, а не причин у
причинно-наслідковому ланцюгу. Але визначення саме базових передумов тінізації
господарської діяльності є важливим з огляду на те, що їх усунення має більше
значення, ніж послаблення впливу чинників поширення тіньових операцій.
Певною мірою можна стверджувати також і про
інерційність глибинної сутності моделі взаємодії «уряду та бізнесу» у перехідній
економіці, варіант якої Т. Фрей і А. Шляйфер визначають так:
– «невидима рука» з функціями
захисту закону і порядку, захисту контрактів, деякої регламентації здійснення
права приватного сектору на прийняття рішень, пов’язаних з розподілом ресурсів
(країни Східної і Центральної Європи);
– «підтримуюча рука» із
залученням бюрократів до підтримки приватної економічної діяльності, захистом
контрактів переважно чиновниками, обмеженістю і організованістю корупції
(Китай, Південна Корея, Сингапур);
– «грабуюча рука» з нижчим рівнем
організованості уряду, неефективністю державного захисту контрактів,
«неорганізованістю» корупції (більшість ННД). [6]
На думку авторів, трансформація жорсткої, ієрархічно
побудованої системи адміністративно-планового управління у модель «грабуючої
руки» обумовлює такі причини тінізації: недосконалість (складність, безсистемність
та суперечливість) системи державного регулювання підприємницької діяльності;
низька ефективність системи державного управління, помилковість (некомплексність)
державних програм; економічна користь від порушень регламентації та обмежень;
силовий державний та недержавний примус; антисоціальні форми задоволення
власних потреб і попит на аморальні та соціально негативні товари. Аналіз
теоретичних узагальнень і результатів емпіричних досліджень дозволяє
стверджувати про певну специфіку передумов тінізації економіки, властиву саме
країнам з перехідною економікою. Сутність цієї специфіки обумовлена
незавершеністю процесу глибинної трасформації інституцій минулої
соціально-економічної системи у ефективні інститути ринкової економіки у
широкому значенні цього поняття, яке включає (за Гж. Колодком) ринкову
культуру і поведінкові аспекти[7].
Зрозуміло, що дослідження передумов виникнення і
поширення такого явища в економічній діяльності, як іллегалізація,
ускладнюється її прихованою сутністю – господарська діяльність поза межами
закону – і отже, відсутністю повної і достовірної інформації про нелегальні
операції. Відповідно брак інформації ускладнює встановлення причинно-наслідкових
зв’язків обсягів і темпів зростання іллегального сектору з передумовами та
чинниками, що їх обумовлюють. Тому доцільно узагальнити змістовні оцінки
дослідників тіньової економіки щодо передумов і причин іллегалізації.
Використання вітчизняних публікацій та статистичних джерел для виявлення таких
взаємозв’язків є майже неможливим – у більшості з них міститься констатація негативної
ролі іллегальної економіки як наслідку недосконалих реформ[8]
з наведенням оцінок розмірів іллегалізації (50-60 % обсягу офіційної
економіки[9]),
не підтверджених методичним обґрунтуванням. Точніші оцінки обсягів тіньової
економіки містяться у відповідних працях, проте також здійснених з
кримінологічних позицій. Тому для виявлення взаємозв’язків у подальшому
використано переважно дослідження зарубіжних авторів, тим більше, що
передумови, чинники і відносні розміри іллегальної економіки у Росії та Україні
ідентичні.
Ефекти від активізації діяльності
сектору МСП на різних етапах розвитку економіки країни можуть бути як позитивними,
так і негативними. В економічно розвинених країнах МСП на ранніх стадіях було
основою становлення великого бізнесу, а пізніше великі підприємства самі ініціювали
його розширення. У результаті “вибудувалася економічна піраміда”[10],
основою якої є “мале» підприємництво у ролі своєрідної «інституціональної
форми» зв’язків з великим підприємництвом[11].
Аналогічний сценарій властивий країнам, що розвиваються, з відмінностями у
національній приналежності великого бізнесу. Як правило, у цих країнах великі
підприємства репрезентовані транснаціональними корпораціями. початково малі
підприємства та кооперативи спочатку створювалися за рахунок тіньових капіталів
або як посередницькі структури великих підприємств їхніми керівниками. Пізніше,
у процесі малої приватизації, створення МСП на базі підприємств торгівлі,
громадського харчування і сфери послуг теж відбувалося під впливом особистих, а
часто і корупційних зв’язків керівників цих галузей і органів державного
управління. На наступному етапі, під час приватизації великих підприємств,
формування цього сектору ґрунтувалося не тільки на виконанні посередницьких
функцій, а й на деконцентрації і децентралізації великого бізнесу. Причому
керівники підприємств чи органів державного управління надавали для
новостворених підприємств ресурси виробництва на преференційних, часто
корупційних і неконкурентних засадах. Тобто, користуючись термінологією
інституціонально-еволюційної теорії можна стверджувати, що “первинна популяція»
малих і середніх підприємств у пострадянських країнах сформувалася під впливом
іллегальних за своєю сутністю чинників. Відповідно їх первинно іллегальне
функціонування мотивує діяльність у високорентабельних, мобільних з огляду на
можливість швидкого вилучення капіталу галузях, що підтверджується поданим
нижче аналізом. Поміж варіантів «легальної», «комбінованої» та «іллегальної»
поведінки підприємства тяжіють до двох останніх видів.
Важливим з погляду теорії інституційних
змін є те, що “правила поведінки» підприємств цього сектору формувалися
революційно, паралельно із становленням самого сектору МСП. Недосконалість та
неефективність інституцій (законодавчої, нормативно-розпорядчої бази, системи
контролю за їх дотриманням) зумовлювали формування неформальних правил і
обмежень, змінити які протягом короткого проміжку часу на відміну від
формальних було і є досить складно. Реально можлива лише еволюційна зміна
неформальних правил поведінки. Для здійснення цього необхідна “критична маса»
суспільних і підприємницьких мотивацій.
На підставі огляду і аналізу літератури
можна стверджувати, що сукупність передумов іллегалізації діяльності МСП
пов’язана з такими чинниками:
1) недосконалістю і незавершеністю
формування інституцій економіки (законодавства, форм і масштабів державного
регулювання, рівня конкурентності ринкового середовища, інфраструктури);
2) трансформаційною кризою і пов’язаними
з нею дефіцитом фінансових ресурсів, звуженням попиту;
3) неконкурентоспроможністю, особливо
зовнішньою, підприємств цього сектору, пов’язаною як з проблемами 1) і 2), так
і з низьким рівнем продуктивності, капітало– і технологоозброєності праці,
низькою кваліфікацією працівників.
Слід погодитися з висновком, що ці
проблеми ускладнюють “довгострокову діяльність у легальному секторі економіки
та обумовлюють пошук способів короткострокового отримання високих прибутків у
“тіньовій» сфері”[12], але це не
заперечує бодай гіпотетичного припущення, що саме сектор МСП є передумовою
легалізації через його генезу та специфіку функціонування (галузеву,
регіональну) масштабів діяльності.
Зазначимо, що у перші три роки після
набуття Україною незалежності, незважаючи на об’єктивні труднощі
трансформаційного періоду, відбувалося швидке зростання кількості суб’єктів
малого бізнесу, після чого знизилися значення основних показників розвитку МСП.
Це можна пояснити неадекватністю запропонованих державою умов для ефективного
функціонування МСП, а також посиленням державного втручання у цей сектор.
Припустимо й певне “насичення» ділової активності через вичерпання потенціалу
залучення найбільш підприємливих людей, інших чинників виробництва (основних
засобів виробничих та торговельних галузей, сировини і матеріалів з державних
підприємств за фіксованими цінами).
Найвищі темпи зростання кількості малих
підприємств спостерігалися у 1992 р. після прийняття Закону “Про
підприємництво», Закону “Про підприємства в Україні» та інших, що стали
поштовхом для започаткування власної справи. Крім того, у той час новоствореним
суб’єктам малого підприємництва надавалися різного роду пільги. Законодавство
не зобов’язувало та й не дозволяло податковим органам встановлювати джерела
надходження майна в новостворювані підприємства. Ще одним чинником розвитку
сектору МСП у цей період була відсутність системи державного регулювання навіть
у тих сферах діяльності та галузях, де вона об’єктивно була необхідною. Загалом
за 1991–2004 рр. кількість діючих малих підприємств збільшилася у 6 разів
(з 47,1 до 283 тис. ). Варто наголосити, що мікро– та малі підприємства складають
основну частку діючих підприємств в Україні (мікропідприємства – 71 %,
малі – 23 %, середні – 5 %, великі 1 %). Наприкінці 2004 р.
середньорічна кількість найманих працівників сягнула 1,9 млн осіб (близько
4 % загальної кількості населення). За 2001 р. підприємствами цього
сектору економіки вироблено продукції та надано послуг на суму 33802,2 млн грн,
що становило понад 12,8 % загальнодержавного обсягу виробництва товарів та
послуг[13].
Щодо фінансових результатів діяльності малих підприємств у 2004 р., то зазначимо,
що річна виручка понад половини підприємств не перевищувала 20 тис. дол., а
показник рентабельності був значно нижчим порівняно з великими підприємствами.
Останнє можна пояснити економією від масштабів виробництва на великих
підприємствах або об’єктивно меншою здатністю цих підприємств до іллегалізації.
Динаміка кількості підприємств малого й середнього бізнесу (рис. 3.1) не
характеризується стабільністю змін, що й підтверджує тезу про несистемний
характер процесу розвитку сектору МСП в Україні. Фактично досягнуто стану
«насичення» у динаміці кількості активних суб’єктів малого підприємництва з
певним зниженням у 2002-2004 рр.
Рис. 3.1
Але тенденція до стабілізації темпів
зростання кількості підприємств малого та середнього бізнесу на рівні
8-10 % у 2000-2004 рр.[14]
обумовлена не лише цим, а й стрімким зростанням кількості фізичних
осіб-підприємців, частка яких у загальній кількості суб’єктів МСП складала у
2003 р. 84,1 %. Фактично перенесення ділової активності у сегмент
фізичних осіб означало легалізацію тіньової діяльності, пов’язаної з ухиленням
від сплати податків, внаслідок специфіки оподаткування фізичних
осіб-підприємців.
Порівняємо наведені дані із статистичною
інформацією, що характеризує розвиток малого і середнього підприємництва у
Східній і Західній Німеччині. Як можна побачити з даних, наведених у Додатку
ІІІ-В, у Західній Німеччині створення і ліквідація малих і середніх підприємств
позначалося високою стабільністю – протягом 1991–2001 рр. “популяція»
малих фірм зростала щорічно з варіацією від 377 до 452 одиниць, у середньому на
400 тис. за рік, і зменшувалася від 288 до 358 тис. одиниць, у середньому на
317 тис. підприємств. Відповідно щорічне зростання кількості підприємств малого
та середнього бізнесу коливалося на
рівні близько 80 тис. одиниць. Дещо інакші характеристики “популяції»
підприємств у Східній Німеччині. У аналізований період щорічно створювалося у
середньому 22 тис. підприємств. Істотно менші показники пояснюються умовами
формування ринкових відносин. Цікаво, що більші коливання у Східній Німеччині
характерні для процесу ліквідації підприємств: 80 тис. проти 66 тис., у той час
як для новостворених він однаковий – 66 тис. у Східній і Західній Німеччині[15].
Отже, можливості утримання малих
підприємств на ринку та інтенсивність формування МСП значною мірою визначаються
саме середовищем ринку, рівнем розвитку інституційної інфраструктури. Щодо
інституцій, які функціонують в Україні з метою підтримки МСП, то можна навести
такі дані. Станом на початок 2003 р. консультативну та правову допомогу
малому підприємництву в Україні надавали 257 бізнес-центрів (удвічі більше, ніж
у 2000 р.), 63 бізнес-інкубатори (відповідно у 1,4 разу більше), 8
технопарків (відповідно удвічі більше), 107 фондів підтримки підприємництва
(відповідно у 1,4 разу більше), 164 лізингові компанії (відповідно у 2,2 разу
більше), 915 інвестиційних та інноваційних фондів і компаній (відповідно у 3,4
разу більше), 1091 інформаційно-консультативна установа (відповідно у 1,4 разу
більше). Тенденція посилюється у 2004 р. – кількість бізнес-центрів зросла
до 300 (на 43 одиниці до попереднього року), бізнес-інкубаторів – до 67,
технопарків – до 17, лізингових компаній – до 184 (відкрито 20 нових установ),
інформаційно-консультаційних установ – 1200 та 2 тис. регіональних громадських
організацій[16]. Фінансову
підтримку суб’єктів господарювання у 2004 р. здійснювали 1265
небанківських фінансово-кредитних установ (у тому числі: 861 кредитна спілка;
149 фондів підтримки підприємництва, 330 страхових компаній, 499 бірж)[17].
Зауважимо, що кількісне нарощування
основних показників розвитку МСП та інфраструктури цього сектору ще не свідчить
про вагомий вплив на економічний розвиток країни. Загалом немає підстав і для
висновку, що спостерігається процес активної підтримки МСП, оскільки порівняння
з країнами Центральної та Східної Європи свідчить про істотне відставання.
Наприклад, за показником кількості малих підприємств на 1000 осіб: на кінець
2004 р. у цих країнах функціонувало у середньому 13,4 підприємства (у
розвинених країнах від 43 (Німеччина) до 74,2 (США)), а в Україні лише 4,1
підприємства (рис. 3.2).
Очевидно, що кількісні показники
розвитку МСП у економічно розвинених країнах мають у своїй основі якісно інакші
передумови становлення і державної підтримки малого бізнесу. Як вже
зазначалося, у якості орієнтира розвитку цього сектору слід розглядати наведену
раніше динаміку створення і ліквідації малих і середніх підприємств у Німеччині
за 1991-2001 рр. (Додаток ІІІ-В, табл. ІІІ-В.1). Саме тут прихована одна з
трьох ключових компонент конкурентного середовища: однакові конкурентні умови
для всіх підприємств; вільний вхід на ринок та вихід з ринку (банкрутство);
ефективні власницькі структури.[18]
Дехто з економістів[19]
стверджує, що найважливішими показниками, що характеризують місце МСП у
національній економіці, є абсолютна кількість малих та середніх підприємств та
кількість створених робочих місць. Проте кількісні абсолютні показники не
характеризують рівень добробуту, конкуренцію та інші параметри національного
ринку. Дослідження засвідчили, що частка МСП у загальному обсязі ВВП є найбільш
об’єктивним якісним показником, за значенням якого можна робити висновки щодо
рівня ефективності системи реформування національної економіки.