Розділ 2. ОСНОВНІ ЧИННИКИ ТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
2.1. Проблеми
ефективності державного регулювання
економічних процесів
Основна причина
поширення тіньової економіки в Україні полягає в непослідовності процесів
системної трансформації. Формування в Україні протягом років незалежності
масштабного тіньового сектору значною мірою спровоковано втратою державою важелів
ефективного регулювання економічних процесів, суттєвими недоліками економічної
і правової політики, у тому числі незадовільним станом господарського законодавства.
Труднощі, які виникають у
результаті внутрішньої неузгодженості регуляторно-правового механізму та
беззмістовної зміни концептуальних орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики
та бар’єри на шляху здійснення підприємницької діяльності. Нестабільність
законодавства, бюрократизм у прийнятті рішень місцевими та центральними
органами влади, невизначеність прав і взаємних обов’язків держави та суб’єктів
підприємницької діяльності, неврегульованість та суперечливість нормативних актів,
які видаються різними відомствами, обумовлюють неефективність та обтяжливість регуляторної
політики.
За умов,
коли регуляторна політика держави йде усупереч з інтересами вагомих груп
економічних суб’єктів, тіньова економіка поширюється на галузі та сфери
діяльності й набуває масштабного вияву. Керуючись інтересами власного
відтворення, економічні суб’єкти ведуть пошук сприятливіших шляхів використання
доступних їм ресурсів, у тому числі – виходячи за межі чинного законодавства.
Це спонукає їх до стихійного встановлення нових правил здійснення господарських
операцій, в яких регулююча та контролююча роль держави поступово заміщується
неформальними угодами між ними.
В тіньовій
економічній діяльності досить поширені зловживання, що ґрунтуються на суперечностях
законодавчої бази, яка допускає різне тлумачення положень закону навіть
професіоналами. Замість того, щоб бути головним чинником прогресивних
перетворень у суспільстві, законодавство стало помітним гальмом його
реформування.
Господарське
законодавство «першого покоління»,
створене за відносно короткий
час, було вкрай недосконалим. Хронічними недоліками господарського
законодавства були надмірна кількість нормативних актів, неузгодженість
багатьох актів між собою, нестабільність їх дії, наявність значних прогалин у
регулюванні тих чи інших господарських відносин.
Законодавчий процес
залишається недосконалим і останніми роками. Класичним прикладом
невідповідності законодавства потребам цивілізованої господарської діяльності
стала взаємна суперечливість чинних з 1 січня 2004 р. Цивільного і Господарського кодексів України, внаслідок якої суди,
керуючись нормами чинного законодавства, приймають протилежні рішення з одного
й того ж питання.
Не викликає подиву,
що на цьому тлі поступово, але неухильно зростало зневажливе ставлення
підприємців та інших суб’єктів господарювання до державної влади, у суспільстві
поглиблювалося явище правового нігілізму. Значна кількість справ в економіці
вирішується поза правовим полем. Аргументами як у малому, так і у великому
бізнесі часто-густо стають адміністративний тиск, погрози і так звані «наїзди».
Значна
кількість, складність, заплутаність, а іноді й суперечливість та невідповідність
Конституції України законодавчих і нормативних актів підштовхує суб’єктів господарювання
мінімізувати спілкування з державою шляхом подання мінімального обсягу
інформації про свою діяльність. Протиправні дії такого роду «виправдовуються»
дискримінаційним характером державної регуляторної політики. Це надає виявам
тіньової діяльності стійкого характеру, а масовість цих явищ робить
правоохоронну систему нездатною чинити належний опір. Більше того, без усунення
на цій основі матеріальних передумов виникнення розбіжностей між інтересами
суб’єктів господарювання та держави, посилення каральних заходів лише надає
виявам тіньової економіки більш витончених, завуальованих форм. Тривале
існування тіньових форм відтворення неминуче веде до криміналізації економіки,
поширення корупції, зниження ефективності економічної політики держави.
Безумовно, тіньова
економіка є хворобливою реакцією на усю сукупність обставин, які складаються в
державі, суспільстві й економіці. Однак не можна не помітити значного впливу на
поширення тіньових явищ саме необміркованих державних рішень в економічній
сфері, необґрунтованості у багатьох аспектах політики переходу до нових
економічних відносин, загального зниження авторитету органів державної влади,
недосконалості чинного законодавства.
Одним з
найвагоміших чинників тінізації економіки є її надмірна зарегульованість, численні
випадки невиправданого втручання органів державної влади та місцевого
самоврядування у господарську діяльність.
За існуючими оцінками, що спираються на порівнянні рівнів тінізації в
різних країнах світу, цей показник тісно пов’язаний з кількістю процедур,
необхідних для державної реєстрації підприємницької діяльності, тривалістю їх проходження та іншими контактами
підприємців з владними органами. Регуляторний тягар є однією з суттєвих причин відносно високого рівня
тінізації економічних процесів у нашій державі.
Непоодинокими є випадки, коли передбачені законодавством повноваження
використовуються для прискіпливого контролю за діяльністю окремих суб’єктів підприємницької діяльності.
Зокрема інтенсивність
перевірок податківцями банків перевищує середню за значно більшої
дисциплінованості банківських установ, ніж інших платників податків.
Окрім зазначених вище недоліків у
нормативно-правовому регулюванні, суттєвими перешкодами на шляху здійснення
економічної діяльності залишаються:
-
великі податки та значна їх кількість;
-
ускладнена система обліку та звітності,
часті її зміни;
-
надмірна кількість ліцензованих видів
діяльності та складна процедура отримання дозвільних документів;
-
складна процедура реєстрації
підприємств;
-
часті перевірки підприємств, які
здійснюються державними органами;
-
тиск з боку місцевих органів влади;
-
недостатня професійна кваліфікація
багатьох керівників підприємств, спеціалістів з фінансового забезпечення,
організації виробництва і збуту;
-
дефіцит якісної ділової інформації
тощо.
Слід зауважити, що основні обмеження ділової
активності в Україні характерні не лише суто сфері регуляторної політики.
Такими обмеженнями є також:
-
вузькість ринків збуту;
-
нерозвиненість ринкової інфраструктури;
-
нерозвиненість конкурентного середовища
та недобросовісна конкуренція;
-
криза платежів;
-
дефіцит інвестиційних ресурсів;
-
висока ціна кредитних ресурсів тощо.
Наведені вище
обмеження ускладнюють прибуткову довгострокову діяльність у легальному
секторі економіки та обумовлюють пошук способів короткострокового чи
одноразового отримання високих прибутків у тіньовій сфері.
Комплексним результатом тривалого періоду неефективного державного
управління економічними процесами стало руйнування інституційного механізму,
який обумовлює основні норми поведінки суб’єктів господарювання та населення
щодо інших суб’єктів, партнерів, постачальників та споживачів, а також
державних регуляторних органів.
2.2.
Позабанківський грошовий обіг – основа тіньової економіки
Якщо, за визначенням Дж. М. Кейнса, гроші –
кров економіки, то кров тіньової економіки – позабанківський грошовий обіг.
Зіставлення динаміки рівня тінізації та частки грошей
поза банками у грошовій масі свідчить про дуже високий ступінь зв’язку
(рис. 2.1).
Водночас унаочнюється чітко виражений обернений зв’язок
між тінізацією та рівнем монетизації економіки. Це пояснюється меншою
еластичністю готівкової грошової маси до регуляторних заходів Національного
банку. Застосування монетарних обмежень і засобів жорсткої грошово-кредитної
політики у 1995-1998 рр. відбилося передусім на скороченні частки безготівкових
грошей. Частка же готівки, навпаки, зросла, підживлюючи тим самим тіньову
економіку.
Рис. 2.1.
Позабанківський грошовий обіг, монетизація ВВП та рівень
тінізації економіки України
Не вистачає ліквідних платіжних засобів –
розвиваються натуральний товарообмін (бартер) і грошові сурогати (табл. 2.1). У
середині 90-х років вони дозволяли підтримувати господарський оборот і
виробництво. За оцінками фахівців, на той час гроші обслуговували лише 30 %
усіх платежів, а 70 % припадало на альтернативні форми розрахунків, причому 40
% – на бартерний і грошовий взаємозалік, і 30 % – на квазі-гроші чи сурогати грошей...”[1].
Між тим поширення неліквідних грошових сурогатів
стало механізмом вимивання оборотних коштів прибуткових підприємств. Так,
станом на початок 2000 року ринкова вартість векселів, що знаходилися в обігу,
складала лише 39,5 % номінальної. На сурогатних механізмах розвивалося
паразитичне посередництво, що направляло виручку від реалізації в тіньову сферу,
збільшуючи трансакційні витрати і грошовий дефіцит. Ускладнювалися збір
податків і фінансування бюджетів. Замість реальних грошей фінансовій системі
пропонували «заліки» – обмін боргами.
Таблиця
2.1
Розвиток
грошових сурогатів в економіці України[2]
|
Показник |
1997 |
1998 |
1999 |
2000 |
|
Бартер,
питома вага (%) у: обсязі реалізації промислової продукції експорті товарів імпорті товарів |
42,4 23,4 10,5 10,0 |
42,5 26,2 7,5 7,1 |
32,7 3,8 3,0 |
17,1 1,5 1,4 |
|
Натуральна оплата праці і
продаж продукції в рахунок заробітної плати, |
6,0 |
13,2 |
11,8 |
9,4 |
|
Взаємозаліки,
% до доходів бюджетів: державного місцевих |
24,3 28,3 |
16,9 23,1 |
10,2 28 |
0,1 1,7 |
|
Прострочена кредиторська
заборгованість підприємств, на кінець року, млрд грн |
74,0 |
81,5 |
105,5 |
104,9 |
|
Векселі,
на кінець року, млн грн |
1359,2 |
4704,2 |
9800,8 |
14863 |
Не можна вважати випадковим збігом обставин те, що
розквіт тіньової економіки спостерігався на тлі лібералізації і жорсткої
обмежувальної грошово-кредитної політики. Істотним звуженням сфери впливу
державних регуляторів і фактичним їхнім демонтажем були спровоковані прискорена
криміналізація економіки, нагромадження тіньового капіталу і його застосування
з метою, далекою від інтересів створення ринкової економіки[3].
Штучно завищений курс гривні поряд з лібералізацією
зовнішньоекономічної діяльності й валютного регулювання, створив максимально
сприятливі можливості для переводу гривневих активів у валюту з наступним вивозом
її за кордон. Саме на 1995 рік припадає розквіт тіньової торгівлі. Завдяки
завищеному курсу гривні «човникова» торгівля змінила вектор, і в Україну у
значних обсягах почали завозитися контрабандні товари.
Викликана обмежувальною грошовою політикою деформація грошового
обігу, що визначається гіпертрофованою часткою грошей поза банками, також
сприяє розвитку тіньової економіки. Штучне обмеження безготівкових розрахунків
посилило дію політики «дорогої гривні» щодо витиснення вітчизняного
товаровиробника з внутрішнього ринку. Різке (на 55 %) збільшення питомої ваги
готівки припадає на той же 1995 рік (табл. 2.2).
Викликаний грошовими обмеженнями дефіцит платіжних засобів
передусім відчувають підприємства, що працюють у легальній економіці, й меншою
мірою – населення. Тіньова ж сфера успішно компенсує його готівковою іноземною
валютою, переважно доларами США. За різними оцінками, в Україні поза банками
обертається від 10 до 20 млрд доларів. Звідси стає очевидним, що тіньова сфера
дефіциту платіжних засобів не відчуває. Немає тут і проблем зі своєчасністю
розрахунків. Не дивно, що обсяги тіньової діяльності скорочуються повільно, і
вона залишається більш привабливою для підприємців порівняно з легальною.
Таблиця
2.2
Частка
грошей поза банками у грошовій масі у 1991-2005 роках [4]
|
|
1991 |
1992 |
1993 |
1994 |
1995 |
1996 |
1997 |
1998 |
1999 |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
|
Грошова масса |
2,4 |
25 |
482 |
3216 |
6930 |
9364 |
12541 |
15705 |
22070 |
32252 |
45755 |
64870 |
95043 |
125801 |
194071 |
|
Гроші поза
банками (агрегат М0) |
0,3 |
5 |
128 |
793 |
2623 |
4041 |
6132 |
7158 |
9583 |
12799 |
19465 |
26434 |
33119 |
42345 |
60231 |
|
Гроші поза банками
у % до грошової маси |
12,5 |
20 |
26,6 |
24,7 |
37,8 |
43,2 |
48,9 |
45,6 |
43,4 |
39,7 |
42,5 |
40,7 |
34,8 |
33,7 |
31,0 |
Варто зазначити, що тіньова діяльність, будучи наслідком
паралічу державного регулювання економіки і перекосів у грошово-кредитній і
бюджетній сферах, виступає потужним фактором інфляції. Основний вид тіньової
діяльності – посередництво – роздуває витрати і підштовхує інфляцію витрат, з
одного боку, і приводить до зростання реальних (які враховуються статистикою) оптових і споживчих цін – з
іншого. Останнє сприяє вилученню доходів населення. Витрати тіньової діяльності
лягають на легальний бізнес, а доходи не надходять до бюджету. Таким чином,
частина доходів усього суспільства перерозподіляється на користь тіньової
сфери.
Не можна залишити без уваги той факт, що не враховані
статистикою (тіньові) доходи істотно поліпшують стан деякої частини бідних і
середніх прошарків населення (стихійна торгівля, одержання винагород готівкою
тощо). Почасти справедливо поширена думка про позитивний вплив тіньової
економіки на економічну активність. Але лише частина економічних агентів ховає
свою діяльність «у тінь» вимушено, під тиском надмірного податкового пресу і
безгрошів’я. Більшість паразитує на офіційній економіці, процвітає на
посередництві, спекуляціях, штучному завищенні (при покупці – заниженні) цін.
З викладеного випливає, що існування тіньової сфери у
величезних обсягах об'єктивно викликано станом економіки, що сформувався під
впливом неадекватної економічної політики.
2.3. Неефективність податкової системи
Досвід економічного розвитку
засвідчує, що в Україні досі не вдалося створити податкову систему, адекватну
умовам перехідної економіки. Основними перешкодами, які пов’язані з
оподаткуванням, є нестабільність податкового законодавства, високі податкові
ставки та велика кількість податків, часті зміни податкової звітності, численні
податкові перевірки, пільгові режими оподаткування конкурентів. Завдяки
нерівним умовам легально працюючих підприємств щодо тіньового сектору останній
не сплачує податків взагалі, маючи завдяки цьому значний виграш у ціновій
конкурентоспроможності. Податкова система України характеризується громіздкістю,
значною кількістю пільг та винятків, складністю нарахування податків та складання
податкової звітності, наявністю численних підзаконних нормативних актів, які
де-факто роблять поведінку держави у податковій сфері непередбачуваною.
Хаотичні зміни у податковому законодавстві унеможливлюють адаптацію як
платників податків, так і податкових органів до нестабільних та суперечливих
нормативно-правових умов.
Наприклад, у 2000 р. до
нормативно-правових актів з питань оподаткування було внесено 110 змін та
доповнень, у 2001 р. – 76. Від часу
прийняття базових у системі оподаткування Законів України «Про податок на
додану вартість» та «Про оподаткування прибутку підприємств» до них були
внесені 96 та 91 зміна відповідно. Тобто ці Закони змінювалися відповідно в
середньому кожні 27 та 38 днів.
Водночас досі не прийнято Податковий
кодекс, проект якого було ухвалено у другому читанні ще у листопаді 2001 р.
Окрім дестабілізації та пригнічення
господарської діяльності, це створює сприятливі умови для зловживань
працівників органів податкової адміністрації, особливо – на місцевому рівні,
використання податкових механізмів для цілеспрямованого здійснення тиску на
окремі підприємства з економічних чи політичних міркувань.
Украй недосконалою залишається й
система чинних в Україні податків, з яких найбільш руйнівну роль відіграє
податок на додану вартість (ПДВ).
Механізм нарахування цього податку,
некритично запозиченого у 1992 р. із західноєвропейської системи оподаткування
(яка не відповідає реальним господарським умовам України), невиправдано
ускладнений і практично стимулює спекулятивне посередництво, що паразитує на
виробникові та кінцевому споживачеві товарів. Останнім часом проблема податку
на додану вартість сягнула тієї критичної межі, за якої подальше зволікання із
її вирішенням може призвести до тяжких та непередбачуваних наслідків для економічного
зростання та розвитку України.
За висновком Рахункової палати,
«податок на додану вартість втратив бюджетоутворюючу роль, не відповідає
сучасним економічним реаліям держави і створює умови для численних зловживань.
Міністерством фінансів і Державною податковою адміністрацією не забезпечено
повне і своєчасне відшкодування платникам належних сум податку на додану
вартість. Залишок невідшкодованих сум станом на 1 січня 2004 року становив 7,4
млрд грн, у тому числі з простроченим терміном відшкодування – 1,7 млрд грн. За
умов повного відшкодування податку на додану вартість надходження доходів
державного бюджету становили б 47,7 млрд грн, що на 10,5 % менше затвердженого
плану"[5].
Податок на додану вартість не лише
перетворився на гальмо економічного зростання та чинник збільшення державного
боргу, а й став вагомим фактором
тінізації економіки. Масштаби спровокованого цим податком фіктивного
підприємництва («псевдоекспорту») просто вражають. Шляхом виявлення фіктивних
фірм, що задекларували до відшкодування суми податку на додану вартість,
податкові органи у 2004 році попередили незаконне відшкодування ПДВ у сумі 4
млрд грн, а за результатами аудиту виявили необґрунтовані заявки на
відшкодування на суму понад 10 млрд грн. Понад 50 % виявлених економічних
злочинів пов’язано з неправомірним нарахуванням і сплатою податку на додану
вартість.
Економічна злочинність, пов’язана з
податком на додану вартість, набула таких масштабів, що Президент України був
змушений утворити спеціальну Комісію з перевірки додержання законодавства з
питань адміністрування і відшкодування податку на додану вартість
(розпорядження від 05.03.2004 р. № 40). За результатами її роботи було
зроблено висновок, що податок на додану вартість не виконує своїх функцій – як
щодо фактичного наповнення бюджету, так і щодо регулювання економічних процесів
у державі. За інформацією Комісії, упродовж останніх років щорічні темпи
збільшення обсягів ПДВ, заявленого до відшкодування з державного бюджету,
утричі випереджали темпи зростання його надходжень до бюджету. Зокрема, якщо за
1998-2003 роки надходження ПДВ до бюджету зросли з 8 до 13 млрд грн, то
заявлені для його відшкодування кошти – з 7 до 21 млрд грн. Відтак в Україні,
на відміну від індустріально розвинених країн Західної Європи, цей податок так
і не став одним з основних джерел доходів бюджету.
Відсутність належного контролю за
сплатою та відшкодуванням ПДВ призвела до створення самодостатньої та
самовідновлюваної системи його тіньового відшкодування за рахунок бюджетних
коштів, розгортання масштабної організованої злочинної діяльності, яка
характеризується широкою участю корумпованих державних службовців у
контролюючих, правоохоронних та судових органах, різноманітних посередників,
які за винагороду забезпечують гарантоване повернення зазначеного податку як
його законослухняним платникам, так і злочинним угрупованням.
Кабінету Міністрів України було доручено протягом
2004 року при доопрацюванні Податкового кодексу розглянути можливість заміни
податку на додану вартість іншими видами податків. Висновку щодо необхідності
відмови від цього податку дійшли й фахівці Апарату Ради національної безпеки і
оборони України, Рахункової палати, ряд науковців. Але відповідними органами
виконавчої влади питання навіть не було прийнято до вивчення. З огляду на це,
логічною виглядає думка, висловлена українським дослідником проблем тінізації
В. Мандибурою: «Оскільки поліпшення справ в офіційній «світлій» економіці
звужує можливості діяльності тіньової, її організатори – керівники і лобі у
будь-який спосіб, не рахуючись із коштами, прагнуть підірвати підвалини нормального
функціонування офіційної економіки... Існування «чорної» економіки неможливо без її систематичної
підтримки і допомоги з боку
корумпованих офіційних осіб державно-господарського, владно-силового
і правового апарату, що особисто зацікавлені в розквіті злочинного бізнесу,
оскільки мають від нього вагомий корупційний зиск"[6].
У справедливості цього твердження переконує й
штучна непрозорість та розбалансованість існуючої системи податкових пільг,
обсяг яких постійно зростає. За даними Державної податкової адміністрації
України, сума фактично отриманих пільг в оподаткуванні юридичних осіб становила
у 2000 році 46,8 млрд грн, у 2001 році – 51,2 млрд грн, у 2002 році – 56,3 млрд
грн, а у 2003 році – близько 62 млрд грн Тільки по податку на додану вартість
станом на 01.03.2004 р. налічувалося 194 позиції, за якими надано пільги. Через
одержані пільги тільки у першому півріччі 2004 р. платники ПДВ не сплатили 34,2
млрд грн.
Верховна Рада України постійно ухвалює закони, які
спрямовані не на вдосконалення податкової системи у цілому, а на вирішення
питань пільгового оподаткування окремих платників та груп платників податків.
Це закони стосовно пільгового оподаткування суб’єктів спеціальних економічних
зон та територій пріоритетного розвитку, підтримки низки галузей економіки,
спеціального режиму оподаткування при імпорті тощо. Лише за рахунок надання
пільг підприємствам з іноземними інвестиціями у 1999-2000 рр. бюджет зазнав
збитків на суму 4 млрд грн, у 2001 р. – майже на 1 млрд грн. При цьому сума
внесених іноземних інвестицій до статутних фондів деяких з підприємств складала
декілька десятків доларів, в той час як обсяги пільгового імпорту – сотні тисяч.
До значних збитків призвела й законодавчо встановлена
пільга щодо сплати податку на додану вартість на товари, що імпортуються та
використовуються для власних потреб. Використовуючи цю пільгу, посадові особи
підприємств-резидентів надавали до митних органів документи про використання
отриманої з-за кордону продукції для власних потреб, звільнялися від сплати
ПДВ, а отримана продукція продавалася на території України.
Злісні ухилення від сплати податків – за
безпосередньої участі податківців – стали справжнім лихом для українського
бюджету. Хоча варто зазначити, що в цьому контексті Україна ненабагато
відрізняється від розвинених країн світу. Свого часу президент США
Дж. Кеннеді скаржився, що техаський мільярдер Хант сплатив за рік лише
кілька десятків тисяч доларів податків...
Не відкидаючи можливості застосування
податкових пільг як впливового важеля економічного регулювання, все ж
зазначимо, що у чинному вигляді податкові пільги втратили своє значення як
ефективний механізм економічної політики. Звільнення тих чи інших підприємств
або товарів від оподаткування у величезних масштабах призводить до істотного
перерозподілу податкового навантаження на легально працюючих суб’єктів
господарювання. Законослухняного платника податку, який забезпечує наповнення
бюджету, така «армія» пільговиків заганяє в тіньовий сектор чи розоряє.
Незначні обсяги господарських
оборотів, невелика маса прибутку, одержувана українськими підприємцями, також
обумовлюють сприйняття податкового навантаження (яке, як було зазначено вище,
має, за європейськими мірками, досить «помірну» величину) як обтяжливого. Отже, чинниками тінізації
економічної діяльності, що виявляється в уникненні різними способами сплати
податків, є як власне нестабільність, неефективність та обтяжливість податкової
системи, так і комплекс макроекономічних чинників, які створюють загальний несприятливий
підприємницький клімат у країні.
Запровадження системи спрощеного
оподаткування підприємців – юридичних та фізичних осіб – певною мірою
пом’якшило податковий тиск, передусім – на малі й середні підприємства та
індивідуально зайнятих у легальній економіці. Водночас за збереження загальних
несприятливих макроекономічних умов для ведення бізнесу запровадження спрощеної
системи оподаткування одночасно відкрило додаткові канали живлення тіньової
економіки, трансформації безготівкових коштів у готівкові, уникнення сплати
податків та соціальних платежів.
На окрему увагу заслуговує наявна
система оподаткування доходів громадян. Прогресивна шкала оподаткування, яка
діяла до 2004 р., при поступовому підвищенні середньої заробітної плати вела до
посилення фіскального тиску на доходи населення. А це, в свою чергу, часто
ставало вирішальним чинником приховування доходів громадян від оподаткування,
поширення тіньової зайнятості. Хоча і впровадження «плоскої» 13 % ставки
оподаткування доходів фізичних осіб не призвело до помітного виведення їх з
тіні, оскільки залишаються надмірними обсяги нарахувань на заробітну плату.
2.4. Недосконалість бюджетної системи, недоліки
бюджетного планування та механізмів контролю за використанням бюджетних коштів
Особливе місце у тінізації вітчизняної економіки належить
бюджетній сфері. Матеріали проведених Рахунковою палатою та органами державної
контрольно-ревізійної служби перевірок постійно фіксують численні випадки
порушень та ігнорування чинного законодавства у здійсненні фінансових операцій,
що виявляється у незаконному отриманні бюджетних коштів та кредитів під
державні гарантії, марнотратстві й безгосподарності у витрачанні державних
коштів і майна. Це є однією з передумов поживного середовища для отримання
окремими комерційними структурами надприбутків, безпідставного збагачення та
переміщення коштів у сферу тіньової економіки.
Головними недоліками бюджетного процесу, які створюють умови
для відпливу бюджетних коштів у тіньову сферу, є:
-
незадовільний рівень обґрунтування дохідних і видаткових статей
бюджету;
-
порушення законодавства у процесі формування і виконання
Державного бюджету України та місцевих бюджетів;
-
недосконалий механізм руху коштів у процесі виділення
запланованих бюджетних асигнувань;
-
недостатній рівень контролю та відповідальності у всіх
ланках державної влади за цільове і ефективне використання бюджетних коштів.
Недосконалість сучасної бюджетної системи України зумовлена
негативним впливом на її стан цілої низки різнопланових чинників. Так, попри
прийняття Бюджетного кодексу України у законодавчому плані все ще недостатньо
визначено принципи складання кошторисів бюджетних установ; попередньої
перевірки фінансового стану юридичної особи, що потребує бюджетних асигнувань;
блокування бюджетних видатків; порядку надання одержувачами бюджетних коштів
інформації контролюючим органам тощо. На сьогодні відсутнє також правове
врегулювання відповідальності розпорядників бюджетних коштів у випадках взяття
зобов’язань, які перевищують обсяг виділених їм асигнувань. Структура бюджетних
видатків є непрозорою; формування спеціального фонду держбюджету на основі
спеціалізованих фондів містить загрозу тінізації бюджетного процесу, непрозорості
фінансових потоків.
Водночас і чинне законодавство часто порушується. Зокрема
спостерігаються численні порушення при використанні бюджетних коштів органами
державної влади, бюджетними установами, органами місцевого самоврядування,
суб’єктами підприємництва. Як свідчать матеріали Рахункової палати, найпоширенішими
видами нецільового використання коштів державного бюджету є здійснення витрат бюджетних
коштів на цілі, не передбачені кошторисом, понад затверджені ліміти на
відповідний період, на утримання небюджетних установ і організацій; оплата
бюджетними організаціями невиконаних послуг, робіт, не отриманих
товарно-матеріальних цінностей тощо.
Системними є й порушення, які полягають у непроведенні
торгів (тендерів) при закупівлі товарів (робіт, послуг), що здійснюється за
рахунок бюджетних коштів; побудові фінансових розрахунків і русі коштів між
суб'єктами зовнішньоторговельних операцій в Україні як замаскованого способу
ухилення від сплати до бюджету платежів і податків з подальшим використанням
незаконно отриманих доходів на свою користь; відсутності прозорої системи
розрахунків з бюджетом; недоотриманні податку на прибуток у результаті
незаконного зменшення прибутку національних акціонерних компаній.
Суттєві вади має й бюджетне планування. Заплановані
показники надходжень переважно надто оптимістичні, тоді як численні видатки
часто недооцінюються. Це спричиняє ризик невиконання затвердженого бюджету,
накопичення нової бюджетної заборгованості, провокує проведення негрошових
розрахунків з бюджетом, здійснення секвестрування, посилення тиску на легальне
працюючі підприємства.
Списання та реструктуризація податкової недоїмки не сприяють
досягненню бюджетних результатів щодо ліквідації платіжної кризи та покращання
фінансово-економічного стану підприємств, а лише створюють нездорову атмосферу
серед платників податків. Основною причиною неефективності заходів щодо
списання та реструктуризації податкової заборгованості є те, що в практиці їх
застосування відсутні упереджуючі правові норми та економічний механізм
недопущення зростання заборгованості в майбутньому. Тому продовжувати
реструктуризацію недоїмки з платежів до бюджету недоцільно і неефективно.
На стан бюджетної системи негативно впливають і такі вади
«технології» бюджетного процесу, як:
-
накопичення сум переплат податків та інших обов'язкових платежів
до бюджетів усіх рівнів внаслідок їх несвоєчасного повернення платникам;
-
прорахунки у плануванні видатків спеціального фонду
державного бюджету; відсутність помісячної розбивки у бюджетному розписі доходів
спеціального фонду державного бюджету;
-
фактичне фінансування видатків Міністерством фінансів і
Державним казначейством України за відсутності відповідних бюджетних призначень;
-
відсутність належного контролю з боку Міністерства фінансів
і Державного казначейства України за виконанням видаткової частини держбюджету;
-
надання за рахунок бюджетних коштів позичок суб’єктам
підприємницької діяльності;
-
відсутність достовірного обліку залишків коштів держбюджету
на початок відповідного періоду, прозорості їх подальшого використання.
Організації контролю за використанням бюджетних коштів в
Україні також притаманні численні недоліки. Серед них, зокрема, відсутність
належної правової регламентації, що перешкоджає оптимізації організації сфери
фінансового контролю, невідворотному притягненню винних у незаконному і
неефективному використанні коштів бюджетів до відповідальності. На сьогодні
відсутнє чітке розмежування завдань і повноважень різних контролюючих органів
на державному рівні, що спричиняє певне дублювання в їхній діяльності, знижує результативність
контрольної діяльності.
Не сприяє реалізації єдиної державної політики діюча система
органів виконавчої влади, відповідальних за виконання державного бюджету.
Невирішеність питання щодо підпорядкування Державної податкової адміністрації і
Державної митної служби Міністерству фінансів, що не відповідає світовому
досвіду, не сприяє дієвій координації діяльності цих державних органів.
Загальновизнана та широко висвітлювана в пресі
неефективність бюджетної політики та бюджетної системи в Україні значно знижує
готовність суб’єктів господарювання та населення сплачувати податки через невпевненість
у продуктивному та цільовому їх використанні.
2.5. Дезорганізація господарського управління
державним майном
та державними
підприємствами,
неефективність приватизації
державного майна
Однією з вагомих причин різкого посилення тінізації і
криміналізації економіки стала фактична дезорганізація господарського
управління державним майном. Не можна визнати правильним, коли за гучною
приватизаційною кампанією на другий план відступають захист загальнодержавних
інтересів, протидія розбазарюванню загальнодержавної та комунальної власності.
Зокрема Фонд державного майна України – орган, якому доручено здійснювати
господарське управління цим майном, не володіє для цього ані необхідними
економічними й організаційними можливостями, правами та обов’язками, ані
компетентним господарським апаратом. Відтак замість управління підприємствами,
в яких державі належить пакет акцій, з метою досягнення ефективності їх
діяльності, спостерігається бажання, часто заохочуване урядом, щонайшвидше
позбутися як цих «пакетів», так і підприємств як таких.
У 2003 році у сфері приватизації було виявлено 3,6 тис.
злочинів, державі було завдано збитків понад 200 млн грн. Систематичного
характеру набули заниження вартості майна, безпідставна передача його до
статутних фондів комерційних структур.
Полем розквіту корупції стала й сфера управління державними
корпоративними правами. Законопроекту, який унеможливлює «розмивання» державної
власності, досі не розроблено. До 2003 року обсяг надходжень відрахувань від
прибутку держпідприємств до бюджету залишався на вкрай низькому рівні.
Уперше офіційне відрахування частини чистого прибутку було
запроваджено в Дербюджеті-2003, в якому на державні некорпоратизовані підприємства
був покладений обов'язок щодо перерахування 400 млн грн на цілі фінансування
капітальних вкладень та виплату субвенцій місцевим бюджетам. Завдяки цьому з 2003 року фіскальний ефект
від управління державною власністю суттєво посилився (табл. 2.3). За результатами
виконання Державного бюджету у січні-листопаді 2004 р. сумарні надходження від
управління державними корпоративними правами склали 1,1 млрд грн (1,8 % загального
обсягу доходів), у т.ч. 149 млн грн надійшли у рахунок погашення заборгованості
ВАТ «Укртелеком» за нараховані й несплачені дивіденди за 2000 р.
Таблиця
2.3
Динаміка
неподаткових доходів Державного бюджету від управління державними
корпоративними правами, 1999 -2005 рр.
|
|
1999 |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004* |
2005 (план) |
|
Частина прибутку (доходу) господарських організацій,
що вилучається до бюджету, млн грн |
- |
- |
- |
- |
638,6 |
578,5 |
615,5 |
|
Дивіденди (доход), нараховані на акції (частки, паї)
господарських товариств, млн грн |
46,2 |
105,3 |
74,6 |
162,3 |
224,4 |
314,8 |
300,6 |
|
Плата за оренду цілісних майнових комплексів та іншого
державного майна, млн грн |
17,9 |
97,2 |
128,0 |
139,1 |
174,8 |
187,3 |
158,0 |
|
Всього неподаткові доходи від управління державною
власністю, млн грн |
64,1 |
202,5 |
202,6 |
301,4 |
1037,8 |
1080,6 |
1074,1 |
|
Всього неподаткові доходи від управління державною
власністю як відсоток доходів Державного
бюджету |
0,32 |
0,56 |
0,51 |
0,66 |
1,88 |
1,76 |
1,24 |
* за 11 місяців
Джерело: звіти
Держказначейства, розрахунки авторів
Якість управління корпоративними правами, що належать
державі, залишається украй низькою. Станом на 01.04.2004 р. Фондом державного
майна України виконувалися функції управління державними корпоративними правами
за 1253 пакетами акцій відкритих акціонерних товариств. Унаслідок неефективного
управління 563 з них перебувають на різних стадіях банкрутства.
Недоліки в організації управління об’єктами державної
власності використовуються тіньовими ділками для відчуження державного майна та
виведення доходів від його використання у тіньовий оборот. Характерними схемами
зловживань, пов’язаних із використанням державного майна, є:
1) зменшення державної частки у статутному фонді акціонерних
товариств шляхом випуску додаткової емісії акцій;
2) штучне утворення кредиторської заборгованості, доведення
підприємств до банкрутства з наступним їх викупом за цінами, що є значно нижчими
за ринкові;
3) примусова реалізація майна акціонерних товариств;
4) створення компанії-"клону» з наступним привласненням
нею високоліквідних активів та прибутків від діяльності основної компанії із
залишенням збитків на балансі останньої;
5) монополізація постачання сировини і збуту готової
продукції посередницькими структурами;
6) невиконання інвестиційних зобов’язань, тощо.
При цьому широко використовується недосконалість відповідних
норм чинного законодавства:
блокується проведення загальних зборів акціонерів, у тому
числі й шляхом використання механізмів судових заборон;
проведення конкурсів у судах оскаржується фізичними особами,
у тому числі тими, які не мають жодного стосунку до відповідного підприємства;
мають місце випадки прийняття судами протилежних рішень з одних
і тих самих спірних питань;
реєстратором та керівництвом підприємства умисно затягується
процес передачі прав власності на пакет акцій тощо.
Не кращим є стан і з управлінням корпоративними правами у
національних (державних) акціонерних та холдингових компаніях. Керівники значної
частини державних підприємств активно співпрацюють з комерційними структурами,
здійснюють численні порушення законодавства, фальсифікації звітності тощо.
У 2004 році Рахункова палата здійснила перевірку та аналіз
використання фінансово-господарської діяльності державних (національних)
акціонерних і холдингових компаній за 2001-2003 роки. У результаті аналізу було
зроблено висновок, що державне майно вартістю понад 9 млрд грн передано в
безкоштовне використання компаній без підтвердження на нього прав держави. Як
результат, через законодавчо невизначений порядок управління таким майном воно
фактично стає некерованим з боку держави та об’єктом відчуження на користь
кредиторів.
Так, до статутного фонду ДАК «Українські поліметали» були
включені державні пакети акцій непрофільних для неї гірничих підприємств:
Полтавського ГЗК, Орджонікідзевського ГЗК, Марганецького ГЗК, які вона в подальшому
продала, вивівши їх з державної власності.
Відсутність в установчих документах компаній вимог щодо їх
відповідальності за управління державними пакетами акцій, переданих до їх статутних
фондів, призводить до неконтрольованого використання державних корпоративних
прав. Так, за згодою спостережної ради ДАК «Укррудпром» укладалися угоди з
комерційними структурами на управління останніми державними пакетами акцій ВАТ,
переданими до статутного фонду компанії. В результаті державні майнові права
використовувалися не в інтересах держави, а в інтересах цих структур.
Унаслідок такого ставлення відповідальних органів виконавчої
влади до захисту інтересів держави тільки у 2003 році бюджет недоотримав
близько 390 млн грн дивідендів на державні пакети акцій. При цьому найприбутковіша
НАК «Нафтогаз України» до 2005 року взагалі дивідендів не сплачувала[7].
Крім зазначеного, доводиться констатувати факт недостатнього
законодавчого забезпечення вирішення проблеми, що обумовлює необхідність
прийняття законів про холдингові компанії, акціонерні товариства, управління
об’єктами державної власності тощо. Головною ж проблемою у цій справі є
політична воля вищого керівництва держави щодо забезпечення належного
управління державним майном та приведення процесу приватизації у відповідність
до інтересів держави.
2.6. Корупція в органах виконавчої влади
та місцевого самоврядування, правова незахищеність суб'єктів
економічної діяльності від свавілля та зловживань посадових осіб
Проблема корупції в Україні стоїть надзвичайно гостро,
суттєво впливаючи на подальшу долю держави та її розвиток. На думку більшості
українських і зарубіжних фахівців, корупція є однією з головних проблем, яка
впливає на розвиток України та залишається однією з найбільших перепон на шляху
її інтеграції до світового співтовариства, розвитку громадянського суспільства.
З точки зору забезпечення національної безпеки корупція як
масове явище становить реальну проблему для всієї країни, прямо впливаючи на її
внутрішньополітичні процеси та зовнішні відносини, створюючи передумови для
соціального вибуху з непередбачуваними наслідками.
"Питання корупції сьогодні є чи не найгострішим серед
тих, що хвилюють суспільство і перешкоджають поступу країни. Попри те, що, за даними
впливової міжнародної організації Transparency International, за 2005 р.
Україна в рейтингах корумпованості покращила своє становище на 15 пунктів,
проте нинішнє 107 місце з 159 країн зовсім не відповідає очікуванням і законним
інтересам наших громадян. Результати опитування громадської думки, проведеного
зазначеною міжнародною організацією, засвідчили, що українські громадяни
вважають:
–
найкорумпованішими державними органами є міліція, суди та митниця;
– політика є
корумпованою переважно через поєднання багатьма діячами політичної діяльності
та бізнесу;
– корупція в країні
залишилася на тому ж рівні, що й раніше.
Корупція в Україні – це складне соціальне явище, що
негативно впливає на всі сфери суспільного життя"[8].
За результатами аналізу, проведеного Міністерством юстиції
України[9],
ситуація з поширенням корупції в Україні має такі характерні риси:
1) залежність рівня та форм корупції від загального стану
зрілості демократичних інститутів та здійснення дієвих і реальних кроків щодо
реформування основних сфер суспільного життя (адміністративні процедури,
податкова система, регуляторна діяльність держави, розв’язання соціальних
проблем тощо);
2) набуття корупцією ознак системного явища шляхом не лише
ураження всіх життєво важливих сфер суспільства, але й перетворення на функціонально
важливий спосіб їх існування;
3) неефективність будь-яких політичних ініціатив у сфері
боротьби з корупцією; зовнішнім виявом цього є невиконання основних рішень з
цих питань;
4) зміцнення у суспільстві стереотипів толерантності
стосовно корупції, поєднання в масовій свідомості визнання суспільної шкоди
корупції і готовності обирати корупційні шляхи розв’язання проблем; негативним наслідком чого є нездатність
громадян бути активними учасниками антикорупційних дій;
5) масштабне поширення корупції у правоохоронних органах, уповноважених здійснювати антикорупційні
заходи;
6) слабкість інститутів громадянського суспільства; засоби
масової інформації часто залежні від власників, органів державної влади,
політичної цензури, уникають об’єктивного висвітлення цих проблем; громадянські
ініціативи не підтримуються через зневіру та суспільну апатію більшості населення; неурядові організації здебільшого ослаблені,
залежні від осіб, що здійснюють їх фінансову підтримку.
Проблема корупції тісно пов’язана з посиленням впливу на
прийняття рішень в економічній сфері з боку політико-економічних (так званих
«кланових») угруповань. Загалом явище впливу лобістських структур на економічну
політику є досить звичайним навіть для розвинених економік. Відмінність полягає
в тому, що в Україні тіньові економічні клани, формування майна яких починалося
з присвоєння бюджетних коштів і спекулятивних операцій з енергоносіями, усіляко
прагнуть не допустити демократизації і системної завершеності законодавчого
процесу. Як наслідок – кожен економічний закон діє відокремлено, працюючи часто
більше на певні кланові групи, ніж на державу і суспільство.
У сферу фінансово-кредитних та господарських відносин через
різноманітні комерційні структури, фонди тощо, шляхом зрощення з державним
апаратом намагаються проникнути організовані злочинні угруповання. Одна з головних
їхніх цілей – легалізація коштів, отриманих від злочинної діяльності, взяття
під контроль найприбутковіших сфер і галузей народногосподарського комплексу
держави.
Зловживання стають можливими внаслідок змикання
представників легальної економіки, криміналітету та місцевих органів влади, що
призводить до формування на цій базі місцевих корумпованих та тіньових еліт.
Таким чином, значна частина підприємств як державної, так і недержавної форм
власності опиняється під контролем або у власності кримінальних елементів, і їх
подальша економічна діяльність має тіньовий, а в окремих випадках повністю
злочинний характер.
Як визнав на Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з
організованою злочинністю і корупцією та захисту прав людини 29 січня 2004 р.
Президент України, „сформувався певний прошарок, що вже не уявляє своєї діяльності
поза корупційними схемами, які є чудовим засобом конкурентної боротьби і в
результаті – встановлення привілейованого становища... Масштаби корупції
характеризуються як такі, що уразили всі сфери нашого життя. Особливо такі
галузі економічних відносин, як енергетика, агропромисловий комплекс, зовнішньоекономічна
діяльність, банківська система, приватизація, бюджетна сфера, підприємництво.
Дедалі більше доводиться говорити про корупцію у правоохоронних органах та
судовій системі».
Посилення контролю за формуванням та реалізацією економічної
політики з боку «кланових» угруповань веде до значного зниження ефективності
цієї політики, нехтування національними інтересами та, що не менш важливо,
зневіри більшості суб’єктів господарювання та громадян у здатності держави
захистити їхні інтереси, що, у свою чергу, спонукає їх до приховування доходів
та тінізації своєї діяльності.
З огляду на це, відповідно до статті 7 Закону України «Про
основи національної безпеки України» поширення корупції, хабарництва в
органах державної влади, зрощення
бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності; переважання в діяльності
управлінських структур особистих
та корпоративних інтересів над загальнонаціональними визнані як загрози
національним інтересам і національній безпеці.
Відтак, проблеми боротьби з корупцією та економічною
злочинністю залишаються в центрі уваги. Ще у 1995-1998 рр. були прийняті такі
концептуальні для організації роботи на цьому напрямі документи, як Закон України
ВР «Про боротьбу з корупцією» від 5.10.1995 р. №356/95, Національна програма
боротьби з корупцією (Указ Президента України від 10.04.1997 р. № 319),
Концепція боротьби з корупцією на 1998-2005 роки (Указ Президента України від
24.04.1998 р. № 376). Указом Президента України від 16.11.2000 р.
№ 1242 затверджено додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією,
іншими протиправними діями у соціально-економічній сфері та забезпечення
економного витрачання бюджетних коштів.
За підсумками Всеукраїнської наради 2004 року був виданий
Указ Президента України від 9 лютого 2004 р. № 175 «Про систему заходів щодо
усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції»: 11 вересня
2006 року був виданий Указ Президента України
«Про концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» (Додаток ІІ-А).
Проте прийняття вищими органами державної влади рішень у
даній сфері не дає суттєвих позитивних результатів через низьку виконавську
дисципліну, формальний підхід до виконання поставлених завдань. У більшості
випадків не здійснюється ґрунтовний аналіз порушених проблем, а також
результативності вжитих заходів. У окремих випадках їх виконання обмежилося
прийняттям нормативно-правового акту Кабінету Міністрів або профільного
міністерства (відомства), причому не розроблено механізму його реалізації.
У результаті проблема корупції залишається гострою.
На міжнародному рівні Україна має репутацією надзвичайно
корумпованої країни. Підтвердженням цьому є незмінно низький рейтинг України за
рівнем доброчесності, визначеним у результаті проведених протягом останніх
років авторитетних міжнародних досліджень. Так, «індекс сприйняття корупції»
(дослідження Transparency International) в Україні становив у 2004 році 2,2, у
2003 р. – 2,3, а у 2002 р. – 2,4. Виходячи з методології цього
дослідження, до країн з небезпечним рівнем поширеності корупції належать ті, де
значення індексу становить менше, ніж 3,0.
Офіційна статистика фіксує корупційні правопорушення на
основі Закону України «Про боротьбу з корупцією». З року в рік складається від
3 до 5 тис. адміністративних протоколів про корупційні порушення, але щодо
осіб, які не обіймають високих посад. Таким чином, статистика правоохоронних
органів дає викривлене уявлення про якісні ознаки корупції, яка постає
проблемою не керівних посадових осіб органів державної влади, а державних
службовців шостої-сьомої категорій.
Уникаючи «елітарної корупції» (корупції високих посадовців),
цілеспрямована робота з викриття корупційних правопорушень нерідко підміняється
складанням значної кількості протоколів щодо посадових осіб – державних
службовців 6-7 категорій, які скоїли незначні порушення, що лише формально
підпадають під ознаки корупційних діянь і не є суспільно небезпечними.
До найпоширеніших корупційних діянь належить хабарництво. За
даними статистики, у 2004 році правоохоронними органами зареєстровано приблизно
3 тис. фактів хабарництва, що на 3,4 % більше, ніж у 2003 році. У той же час
судами України за хабарництво у 2004 році засуджено всього 407 осіб. У масовій
свідомості рівень поширеності хабарництва значною мірою визначає загальну
оцінку корупції в країні…
Складною залишається ситуація в органах судової влади. Саме
на стадії звернення до суду, розгляду судових справ фіксуються численні порушення
та зловживання. За шість років діяльності Вищої ради юстиції Президент України
та Верховна Рада України підтримали її пропозиції щодо звільнення з посад понад
62 суддів за порушення присяги і 9 суддів у зв’язку з набранням законної сили
обвинувальним вироком суду (за хабарництво). Низькі показники статистики про
поширення корупції серед суддів в Україні пояснюються високим ступенем
латентності цього виду злочину. Інша риса судової корупції – її клановість,
якою можна пояснити відсутність кримінальних справ, порушених за фактами
корупції в судах.
Окремі дані щодо сучасного рівня корупції в Україні наведені
у дослідженні «Барометр Світової Корупції 2005», що ґрунтується на результатах
опитування, проведеного агентством Gallup International за замовленням
Transparency International. За результатами опитування, в Україні від 10 %
до 20 % середньодушових доходів витрачається на хабарі (160 дол. США на
рік на одне домашнє господарство). При цьому більшість респондентів повідомили,
що вони самі пропонували гроші для отримання безплатних послуг, на які мали
право відповідно до закону.
Висновки до розділу
1. Формування в Україні протягом років незалежності
масштабного тіньового сектору значною мірою спровоковано втратою державою
важелів ефективного регулювання економічних процесів, суттєвими недоліками
економічної і правової політики, в тому числі незадовільним станом господарського
законодавства. Труднощі, які виникають в результаті внутрішньої неузгодженості
регуляторно-правового механізму та беззмістовної зміни концептуальних
орієнтирів, створюють необґрунтовані ризики та бар’єри на шляху здійснення
підприємницької діяльності. Нестабільність законодавства, бюрократизм у
прийнятті рішень місцевими та центральними органами влади, невизначеність прав
і взаємних обов’язків держави та суб’єктів підприємницької діяльності, неврегульованість
та суперечливість нормативних актів, які видаються різними відомствами,
обумовлюють «сприятливе середовище» для існування, а в окремих випадках, для
зростання тіньового сектору економіки.
2. Основними чинниками тінізації економіки України є:
надмірна зарегульованість економічної діяльності; численні випадки
невиправданого втручання органів державної влади та місцевого самоврядування у
господарську діяльність; ускладнена система обліку та звітності, часті її
зміни; надмірна кількість ліцензованих видів діяльності та складна процедура
отримання дозвільних документів; складна процедура реєстрації підприємств;
часті перевірки підприємств, які здійснюються державними органами; тиск з боку
місцевих органів влади; недостатня професійна кваліфікація багатьох керівників
підприємств, спеціалістів з фінансового забезпечення, організації виробництва і
збуту; дефіцит якісної ділової інформації тощо.
3. В Україні досі не вдалося створити ефективну
податкову систему. Основними перешкодами, які пов’язані з оподаткуванням, є
нестабільність податкового законодавства, високі податкові ставки та значна
кількість податків, часті зміни податкової звітності, численні податкові
перевірки, пільгові режими оподаткування конкурентів. Завдяки нерівним умовам
легально працюючих підприємств щодо тіньового сектору останній не сплачує
податків взагалі, маючи завдяки цьому значний виграш у ціновій
конкурентоспроможності. Податкова система України характеризується громіздкістю,
значною кількістю пільг та виключень, складністю нарахування податків та
складання податкової звітності, наявністю численних підзаконних нормативних
актів, які де-факто роблять поведінку держави у податковій сфері
непередбачуваною. Хаотичні зміни у податковому законодавстві унеможливлюють
адаптацію як платників податків, так і податкових органів до нестабільних та
суперечливих нормативно-правових умов. Це призводить до подальшого існування
високого рівня тіньової економіки України.
4. Головними недоліками
бюджетного процесу, які створюють умови для відпливу бюджетних коштів у тіньову
сферу, є: незадовільний рівень обґрунтування дохідних і видаткових статей
бюджету; порушення законодавства у процесі формування і виконання Державного
бюджету України та місцевих бюджетів; недосконалий механізм руху коштів у
процесі виділення запланованих бюджетних асигнувань; недостатній рівень
контролю та відповідальності у всіх ланках державної влади за цільове і
ефективне використання бюджетних коштів.
5. Особливе місце у тінізації вітчизняної економіки належить
бюджетній сфері. Недосконалість сучасної бюджетної системи України зумовлена негативним
впливом на її стан цілої низки різнопланових чинників. На сьогодні відсутнє
також правове врегулювання відповідальності розпорядників бюджетних коштів у
випадках взяття зобов’язань, які перевищують обсяг виділених їм асигнувань.
Структура бюджетних видатків є непрозорою; формування спеціального фонду
держбюджету на основі спеціалізованих фондів містить загрозу тінізації
бюджетного процесу, непрозорості фінансових потоків.
6. Вагомим чинником різкого посилення тінізації і
криміналізації економіки стала фактична дезорганізація господарського
управління державним майном. На жаль, зустрічаються непоодинокі випадки, коли
за гучною приватизаційною кампанією на другий план відступають захист
загальнодержавних інтересів, протидія розбазарюванню загальнодержавної та
комунальної власності. Зокрема Фонд державного майна України – орган, якому
доручено здійснювати господарське управління цим майном, практично не володіє
для цього ані необхідними економічними й організаційними можливостями, правами
та обов’язками, ані компетентним господарським апаратом. І як наслідок, замість
управління підприємствами, в яких державі належить пакет акцій, з метою
досягнення ефективності їх діяльності, спостерігається бажання, часто
заохочуване з боку владних структур, щонайшвидше позбутися як цих «пакетів»,
так і підприємств як таких.
7. Гострою в Україні залишається проблема корупції, суттєво
впливаючи на подальшу долю держави та її розвиток. Корупція є одним з головних
чинників, який впливає на розвиток України та залишається одним з найбільших
перепон на шляху її інтеграції до світового співтовариства, розвитку
громадянського суспільства. З точки зору забезпечення національної безпеки
корупція як масове явище становить реальну проблему для всієї країни, прямо
впливаючи на її внутрішньополітичні процеси та зовнішні відносини, створюючи
передумови для соціального вибуху з непередбачуваними наслідками. Проблема
корупції тісно пов’язана з посиленням впливу на прийняття рішень в економічній
сфері з боку політико-економічних (так званих «кланових») угруповань. Загалом
явище впливу лобістських структур на економічну політику є досить звичайним
навіть для розвинених економік. Відмінність полягає в тому, що в Україні
тіньові економічні клани, формування майна яких починалося з присвоєння
бюджетних коштів і спекулятивних операцій з енергоносіями, усіляко прагнуть не
допустити демократизації і системної завершеності законодавчого процесу. Це
призводить до того, що закони діють відокремлено, працюючи іноді більше на
певні кланові інтереси, ніж на державу і суспільство.
Джерела та коментарі