ЧАСТИНА 1

Частина 1.

Тіньова ЕКОНОМІКА
як об’єкт наукових ДОСЛІДЖЕНь

Розділ 1. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА
ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ

1.1. Сутнісні характеристики, структура
та типологізація тіньової економічної діяльності

Розвиток доіндустріального суспільства і його перехід в індустріальне сприяв тіньовій діловій активності у різноманітних її проявах. Так, деякі форми капіталістичного виробництва (наприклад, «розпорошена» мануфактура) становили «підпільну» противагу легальному цеховому ремеслу, піратство поширювалося в ХVI–ХVIII ст. в Середземному та Карибському морях, Індійському океані, завдаючи чималої шкоди морським перевезенням, казнокрадство та корупція були присутні в усіх абсолютистських державах. Певною мірою тіньова ділова активність була реакцією на наступ влади вельмож, яка ще не мала належного інституційного оформлення. Капіталізм у власному розумінні слова міцно вкоренився лише після того, як «протестантська етика» санкціонувала гонитву за багатством у формі «чесного бізнесу», що допускала конкуренцію і не заперечувала насильства. Епоха нового часу завершується узаконенням одних форм тіньового бізнесу (наприклад, банківської діяльності – колишнє лихварство) і посиленням боротьби з найбільш кримінальними його формами (комп’ютерним піратством, корупцією тощо).

Новий етап розвитку тіньової економіки спостерігається у другій половині ХХ ст., що пов’язується з глобальною трансформацією світового господарства. У розвинених країнах іллегалізація економічної діяльності в середині ХХ ст. викликана залученням цих країн до індустріального та інформаційного суспільства. У соціалістичних країнах різке зростання тіньового сектору виявилося результатом недосконалості директивно-планової моделі економіки порівняно з ринковою. Лаконічне пояснення основної причини істотної тінізації соціалістичного господарства дає американський економіст М. Олсон: «Якщо відсутня приватна власність, то всі громадяни матеріально зацікавлені у розкраданні господарства, але ніхто не зацікавлений особисто у його збереженні»[1]. Загалом, еволюція неформальної економічної діяльності відображає загальні закономірності історичної еволюції соціально-економічних систем, які узагальнено можна подати у характерних ознаках, що викладені нижче.

Подпись: Реальний дохід

Насамперед зазначимо, що ступінь розвитку економіки безпосередньо пов’язаний з рівнем регламентації господарської діяльності. Досить значна регламентація спостерігалася в імператорському Китаї і меркантилістських державах Західної Європи нового часу, які застосовували різні моделі регуляторного державного впливу. В античному ж суспільстві, що вважається яскравим прикладом економічної демократії, неформальна економіка взагалі не була зафіксована[2].

Аналізуючи ретроспективу розвитку цього явища зазначимо, що небагато дослідників розглядають історичну еволюцію або циклічність його динаміки. Але з точки зору інерційності розвитку соціально-економічних систем для прогнозування обсягу і ролі тіньового сектору за сучасних умов необхідно визначити загальноісторичні тенденції і закономірності його формування і розвитку. Американський економіст Е. Фейг наводить абстрактну модель, що відображає динаміку співвідношення зареєстрованого і незареєстрованного секторів гіпотетичної економіки від натурального господарства до сучасної «держави загального добробуту»[3].

Припускається, що сукупний приватний реальний дохід від економічної діяльності (зареєстрованої й незареєстрованої) зростає з постійною швидкістю – крива t₀-t₅ (рис.1.1). Протягом періоду t₀-t₁ економіка складається тільки з незаконного неринкового (негрошового) сектору. У момент t₁ одночасно виникають ринок і грошовий обмін.

У цей період спостерігається прискорений розвиток урядових інститутів, що забезпечують зовнішню оборону, систему освіти і перерозподіл до
ходів. Зважаючи на те, що на покращання і розширення соціальної сфери спрямовуються значні ресурси, варто очікувати прискорене зростання зареєстрованого сектору (на відрізку О₂–О₃), який випереджає зростання як приватного грошового сектору, так і сукупної частки доходу. Протягом цього періоду незареєстрованний грошовий сектор (інтервал між лініями О₂-О₃ і М₂-М₃) скорочується щодо зареєстрованого сектору. Аналогічно, незареєстрованний негрошовий сектор (інтервал між М₂-М₃ і Т₂-Т₃) зменшується порівняно з легальним сектором. Зареєстрований сектор зближується з сукупним приватним доходом. Проте, економісти-теоретики наголошують на статистичній ілюзорності подібного зростання, яке відображає більшою мірою покращання системи обліку, ніж економічне зростання.

У поданій моделі особливо цікавий період (t₃-t₄), протягом якого зареєстровано сектор економіки приблизно пропорційний до сукупного приватного грошового сектору і до сукупного доходу суспільства[4] (повного співпадання зареєстрованого сектору із сукупним приватним грошовим сектором не відбувається ніколи). Особливістю цього періоду є точна відповідність характеристик сукупної економічної діяльності та зареєстрованого сектору – тому цей період найпридатніший для наукового спостереження. Протягом цього періоду економічна теорія і моделі, засновані на емпіричному спостереженні, найкраще пояснюють і прогнозують економічну поведінку суб’єктів господарювання. За інших умов макроекономічні прогнози не підтверджуються через помітний розрив між зареєстрованою і незареєстрованною економічною активністю. Протягом останнього періоду (t₄-t₅) незареєстрована діяльність створює розбіжність між темпами зростання зареєстрованого і незареєстрованного секторів, спостерігається ситуація, що тотожно відображає процес зародження зареєстрованого сектору в економіці – незареєстрований сектор зростає швидше від зареєстрованого.

Хронологічні етапи цієї моделі можна інтерпретувати таким чином: (t₀-t₁) – додержавна натуральна система господарювання; (t₁-t₂) – генезис товарного господарства в додержавний період; (t₂-t₃) – становлення державного контролю доходів у товарному господарстві; (t₃-t₄) – класичне ринкове господарство; (t₄-t₅) – сучасний період посилення нелегальної економічної діяльності у «державі загального добробуту». Звернемо увагу на певні недоліки аналізованої моделі. Зокрема, в ній не враховуються особливості різних складників незареєстрованої господарської діяльності: в одних випадках діяльність не реєструється, оскільки до цього не спонукає держава (період t₀-t₂), в інших – внаслідок свідомого ухилення суб’єктів господарювання (з моменту t₂).

З урахуванням цього зауваження, конкретизуємо модель Е. Фейга щодо розвитку лише неформальної економічної діяльності (рис. 1.2). В основу модифікованої моделі, як і в моделі Е. Фейга, покладено припущення, що історичний розвиток суспільства пов'язаний із поступовим посиленням державного регулювання господарського життя і, відповідно, з розширенням економіки як реакції на виклик «апарату насильства» з боку держави.

Іншою характерною особливістю історичного розвитку економіки є те, що «піки» зростання неформальної економічної діяльності припадають власне на переломні моменти економічної історії: антимонопольне неформальне виробництво епохи меркантилізму як початкової стадії розвитку капіталістичної економіки; контрабандна торгівля та работоргівля перед повним зникненням рабовласницького господарства; масове розкрадання державно-кооперативної власності за радянської моделі директивно-планової економіки; сучасний неформальний сектор у країнах з перехідною економікою[5].

Можна припустити, що ця тенденція універсальна для всіх видів економіки. Проте, для точнішого окреслення чинників, здатних знизити рівень тіньової економіки необхідно дати детальніше визначення категорії тіньової економіки. Сьогодні не сформульовано єдиного загальноприйнятого універсального визначення поняття тіньової економіки. Розмаїття позицій зумовлене, як правило, розходженнями у характері розв'язуваних авторами теоретичних і прикладних завдань, а також методологією та методикою дослідження.

Розглянемо основні підходи до визначення цього поняття. Під час вивчення тіньової економіки дослідники, як правило, аналізують можливість здійснення фундаментального теоретичного аналізу, статистичної оцінки, оптимізації соціально-економічної політики, вдосконалення правоохоронної діяльності, посилення економічної безпеки.

За теоретичного підходу тіньова економіка розглядається як економічна категорія, що відображає складну систему економічних відносин. Прикладний підхід застосовується під час вирішення реальних статистичних завдань, формуванні рекомендацій щодо вдосконалення законодавства і корегуванні соціально-економічної політики. За методологічною ознакою розрізняють економічний, соціологічний, кібернетичний і правовий підходи до дослідження тіньової економіки. Розвивається також міждисциплінарний комплексний підхід. Соціологічні концепції тіньової економіки розглядають цю сферу з огляду на взаємодію соціальних груп, що відрізняються позицією у системі тіньових інститутів, мотивами економічної поведінки суб'єктів у певних ситуаціях[6]. У межах кібернетичної концепції тіньова економіка розглядається як самодостатня система. Її прихильники розробляють економіко-математичні моделі прогнозування та управління тіньовою економікою, закономірностей її розвитку і взаємодії з офіційним сектором.

Особливістю економічного підходу є визначення впливу тіньової економіки на ефективність економічної політики, розподіл та використання ресурсів, розробка надійних методів оцінки її обсягів. У рамках економічної концепції досліджують тіньову економіку на глобальному, макро- і мікро рівнях, а також в інституційному аспекті. На рівні глобальної економіки розглядаються міжнародні тіньові відносини (наркобізнес, «відмивання» грошей, отриманих злочинним шляхом тощо). На макрорівні аналізується тіньова економічна діяльність з урахуванням її впливу на структуру економіки, виробництво, розподіл, перерозподіл і споживання валового внутрішнього продукту, зайнятість, інфляцію, економічне зростання та інші макроекономічні процеси. На мікрорівні увага концентрується на вивченні економічної поведінки і прийнятті рішень суб'єктами тіньової економіки, аналізуються окремі складники нелегального ринку. На інституційному рівні аналіз сконцентровується на соціально-економічних інститутах, тобто досліджується система формальних і неформальних правил поведінки, механізм функціонування та закономірності їхнього розвитку. Складність і важливість проблем тіньової економіки стимулюють розвиток міждисциплінарного підходу до її дослідження. Напрям міждисциплінарного дослідження багато у чому визначається обранням основного критерію зарахування економічних відносин до цієї сфери. З огляду на це розрізняють обліково-статистичний, формально-правовий, кримінологічний і комплексний підходи щодо віднесення тих чи інших видів діяльності до розряду «тіньових».

Розглянемо зазначені підходи детальніше. За обліково-статистичного підходу основним критерієм виокремлення тіньових економічних відносин є їх неврахованість та відсутність фіксації офіційною статистикою[7]. Найбільш послідовним і використовуваним є обліково-статистичний підхід на основі методології системи національних рахунків (СНР) ООН. Поняття тіньової економіки визначається, виходячи з основної мети СНР – максимально точного обліку всіх видів економічної діяльності, що забезпечують реальний внесок у виробництво валового внутрішнього продукту (ВВП). Відповідно до методології СНР усі вияви тіньової економіки поділяються на дві групи: (1) продуктивні види діяльності, результати яких враховуються при визначенні ВВП; (2) злочини проти особи та її власності, що не враховані у ВВП та фіксуються на спеціальному рахунку для зменшення статистичних похибок. До складу продуктивної частини тіньової економіки, що включається у ВВП, входять такі елементи: (1) показники законної діяльності, приховуваної або применшеної виробниками, з метою ухилення від сплати податків; (2) показники неформальної (неофіційної легальної) діяльності, у тому числі – діяльність некорпоративних, часто – сімейних підприємств, що здійснюють діяльність для задоволення власних потреб; діяльність некорпоративних підприємств з неформальною зайнятістю (тимчасові бригади будівельників і т.п.); (3) показники неофіційної нелегальної діяльності, у тому числі – приховані легальні види діяльності (без одержання відповідної ліцензії, спеціальних дозволів тощо); (4) нелегальна діяльність, що передбачає заборонене законом виробництво і поширення товарів і послуг, на які існує попит (виробництво і поширення наркотиків, проституція, контрабанда). Перевагою цього підходу є можливість кількісної оцінки прихованої частки продуктивної економічної діяльності на основі загальноприйнятої методології СНР, використання результатів розрахунків за формування економічної політики і міжнародних порівнянь.

До недоліків можна віднести те, що у межах цього підходу не вдається оцінити масштаби, структуру і вплив іллегальної діяльності, не пов'язаної з виробництвом реального ВВП. Складовими тіньової економіки, з одного боку, є всі види суто кримінальних та економічних злочинів, що надто розширює межі тіньової економіки, а з іншого – СНР, пов’язана лише з аналізом виробництва та споживання ВВП, що часто супроводжується прагненням зменшити статистичні похибки у процесі розрахунків. Існує також категорія економічних правопорушень і злочинів, для яких у межах даної методології неможливо здійснити кількісну оцінку з огляду на їх специфічний вплив на економічну систему. Наприклад, за умови перерозподілу ресурсів, що безпосередньо не впливає на зміну загального обсягу ВВП, або за неможливості визначити економічну вигоду держави чи окремих суб'єктів у результаті недобросовісної конкуренції, монополізації ринку, зростання інвестиційних ризиків. Крім того, не можна визначити збитки, що виникли внаслідок «інформаційної асиметрії», перенесення збитків від злочинів на споживача шляхом підвищення рівня цін, негативних зовнішніх ефектів, наприклад, у зв'язку з поширенням наркотиків. Значною проблемою є недосконалість інформаційної бази статистичних розрахунків. Загалом, обліково-статистичний підхід може бути ефективно використаний для виявлення продуктивних секторів тіньової економіки та оцінки їх масштабів, для формування економічної та правової політики. Отже, він потребує доповнення іншими підходами, більшою мірою спроможними відтворити перерозподільчий характер протиправної й суспільно шкідливої економічної діяльності.

За Г. Гроссманом, критеріями окреслення меж «другої» економіки є господарська діяльність, орієнтована на приватну вигоду та пов’язана з порушеннями чинного законодавства[8]. Втім, погодимося з аргументами щодо можливості застосування цих критеріїв лише для умов планово-директивної економіки[9], тому що у ринковій економіці будь-яка господарська діяльність передбачає приватну вигоду, а в умовах слабоінституціалізованої перехідної економіки пострадянського типу законодавство може формуватися під впливом політико-фінансових груп з метою отримання конкурентних преваг, деформуючи, таким чином ринкові механізми.

У пошуку єдиної ознаки розмежування тіньової і звичайної економіки Д. Кассел зупиняється на критерії «не облікованого створення цінностей», відповідно до якого тіньовою є будь-яка економічна активність, що сприяє створенню економічних цінностей країни, але не враховується в її ВНП[10]. На нашу думку, подібне трактування не відтворює «моральності» тих чи інших видів економічної діяльності з огляду на їхню законність. Хоча й не відкидає можливості дотримання формальних вимог законодавчих актів в умовах поширення корупції у сфері законотворчості.

Погодимося з І. Клямкіним та Л. Тімофєєвим, які стверджують, що «підпільна економіка в її сучасному російському варіанті не лише протистоїть економіці «формальній», але лише всередині останньої й існує, виступаючи природним і закономірним наслідком легальних (законних) статусів господарюючих і володарюючих суб’єктів»[11]. Тобто сьогодні йдеться про значно ширшу категорію, яку можна називати «антисуспільною» або «асоціальною» економікою, яка охоплює не лише незаконне («іллегальне») господарювання, а й здійснення економічних трансакцій у межах законодавчого чи нормативно-розпорядчого регулювання, сформованого без урахування стратегічних інтересів розвитку держави[12].

Подібні трактування певною мірою кореспондують з поняттям позалегальної («внелегальной» – рос.) економіки, під якою А. Олєйнік розуміє «... сферу, в якій економічна діяльність здійснюється поза законом, тобто оборудки, здійснюються без дотримання законодавчих норм, правових і формальних правил господарської діяльності»[13]. До елементів позалегальної або тіньової економіки А. Олєйнік відносить: «неофіційну» економіку – легальну економічну діяльність, в межах якої має місце нефіксоване з метою мінімізації витрат виробництво товарів і послуг; фіктивну економіку – економіку приписок, спекулятивних оборудок, хабарництва, шахрайства, пов’язаних з отриманням і передачею грошей; кримінальну економіку – діяльність, пов’язану з прямим порушенням закону[14].

Погоджуючись, що головною причиною позалегальної економіки є високі трансакційні видатки, пов’язані з діями у межах закону[15], все ж таки віднесення до іллегального сектору «фіктивної економіки» видається спірним – тут маємо справу з прямим порушенням закону, не обумовленим трансакційними видатками. Більш аргументованим видається типологізація цього сектору, наведена професором З. Варналієм: легальне (нерегламентоване державою) виробництво товарів і надання послуг («неформальна економіка»); порушення у межах дозволеної економічної діяльності («підпільна економіка»); заборонені види діяльності: рекет, корупція тощо («незалежна економіка»)[16].

Широкого розповсюдження набув формально-правовий метод дослідження тіньової економіки, відповідно до якого ключовим критерієм тіньових економічних явищ є відношення до нормативної системи регулювання. Очевидними критеріями є ухилення від офіційної державної реєстрації, державного контролю, протиправний характер діяльності. Д. Макаров[17], Л. Коcсалс[18] основною характерною рисою тіньової економічної діяльності вважають її неконтрольований характер. В. Ісправніков для віднесення економічних явищ до тіньового сектору використовує критерій протиправної діяльності й ухилення від офіційної реєстрації[19]. П. Орєховський використовує дещо детальніший критерій – відсутність державної реєстрації комерційних угод[20]. Б. Даллаго для означення тіньових економічних процесів використовує поняття «іррегульована економіка», що означає діяльність економічних агентів, які здійснюють свою господарську діяльність всупереч визначених правил та чинного законодавства або приховують її від державних органів управління і контролю[21].

У рамках кримінологічного підходу у якості ключового використовується критерій суспільної шкідливості (небезпеки) економічної діяльності. К. Улибін для окреслення тіньових економічних відносин використовує критерій деструктивності – нанесення шкоди суспільству та присвоєння нетрудових доходів[22]. Якщо одержання нетрудових доходів можна не враховувати як очевидно неадекватне сучасному типу економіки, то нанесення шкоди суспільству оцінити досить важко. Тому недоліками цього підходу можна вважати надмірне розширення сфери тіньової економіки за рахунок включення до її легальних, але економічно неефективних, неоптимальних форм економічних відносин, зумовлених недосконалістю структури та інфраструктури ринку і функціонування державних інституцій. У роботі А. Вакуріна та А. Нєстєрова[23] використовується аналогічний підхід, але сфера тіньової економіки обмежена деформаціями економічних відносин, що не знайшли відображення у законодавстві і не визнаються як правопорушення, а їх здійснення не передбачає юридичної відповідальності.

«Кримінологічний» погляд на тіньову економіку відтворено також у понятті економічна злочинність, до якої відносять такі злочинні дії осіб[24]:

1) недотримання законних гарантій здійснення економічної діяльності;

2) відступ від загальних принципів здійснення економічної діяльності (незаконне підприємництво; незаконна банківська діяльність, легалізація грошових коштів чи іншого майна, отриманих незаконним шляхом; придбання або продаж майна, отриманого незаконним шляхом тощо);

3) спрямовані проти інтересів кредиторів (незаконне отримання кредитів; злісне ухилення від погашення заборгованості; зумисне чи фіктивне банкрутство та ін.);

4) пов’язані з виявами монополізму чи несумлінною конкуренцією (монопольні дії, обмеження конкуренції; примушення до виконання оборудки чи відмова від її здійснення; незаконне використання товарного знаку тощо);

5) що порушують встановлений порядок обігу грошей чи цінних паперів;

6) недотримання правил здійснення зовнішньоекономічних операцій (контрабанда; незаконний експорт технологій, науково-технічної інформації та послуг, військово-технічної продукції; ухилення від сплати мита та ін.);

7) передбачені всупереч встановленого порядку обігу валютних цінностей (неповернення валютних коштів з-за кордону; незаконний обіг дорогоцінних металів, коштовностей тощо);

8) спрямовані проти встановленого порядку сплати податків і внесків у державні позабюджетні фонди;

9) що порушують права та інтереси споживачів товарів та послуг.

Як бачимо, економічна основа злочину розглядається лише відносно звичної господарської діяльності, а головним критерієм злочинності вважається порушення норм і правил. Зарубіжні дослідники розрізняють кілька видів злочинної діяльності, наявність якої потребує економічного обґрунтування форм і методів здійснення контролю з боку правоохоронних органів, а саме: тіньова підприємницька діяльність; рекет, як складова мафіозного угруповання; організована злочинність; виробництво та обіг заборонених груп товарів – наркотиків, зброї, радіоактивних відходів тощо. Зупинимося детальніше на сутності наведених та інших видів кримінальної економічної активності.

1. Діяльність на «чорних» ринках як форма злочинного підприємництва вміщує продаж заборонених або високоліквідних та дефіцитних товарів, робіт, послуг. Сюди відносять наркобізнес, проституцію, гемблінг (ігровий бізнес), контрабанду тощо. Крім того, на «чорному» ринку можуть обертатися звичні товари і послуги: золото, антикваріат, сигарети, алкогольні напої тощо. Переважно причинами нелегального виробництва товарів є небажання підприємців платити податки, сплачувати високу ціну трансакцій, нести видатки на дотримання техніки безпеки, екологічних вимог. Тіньова підприємницька діяльність на «чорних» ринках розглядається у працях Л. Паолі, П. Рубіна, Дж. М. Бюкенена, П. Рейтера та ін. На думку П. Рубіна, значна частка кримінальної комерційної діяльності має, як правило, неорганізований характер, тому він вживає у своїх працях термін «дезорганізована діяльність»[25]. Він вважає, що нелегальний статус не сприяє, а заважає створенню крупних кримінальних фірм. Підприємці-тіньовики прагнуть мінімізувати ризик, пов’язаний з протизаконною діяльністю та можливістю бути притягненими до відповідальності, що може призвести до конфіскації майна чи переходу частки ринку до рук інших тіньовиків. Ці побоювання обмежують можливість виробничої інтеграції. Винятком вважають незаконну міжнародну комерційну діяльність, зокрема наркобізнес, проституцію тощо.

Чинниками, що стримують розвиток організованої тіньової підприємницької діяльності, є проблеми, пов’язані з невиконанням умов договорів, які укладаються на тіньових ринках. Виробництво та продаж незаконних товарів та послуг базується, перш за все, на довірі між учасниками оборудки, тому суб’єктам, що укладають контракти на протизаконній основі, часто загрожують обман та насильство. Через те, що у тіньовому бізнесі багато угод укладаються на основі усних домовленостей, органам державної влади важко визначити обсяг тіньового бізнесу та правильно обрати засоби впливу на його учасників. Для держави неорганізований тіньовий бізнес є суттєвою перешкодою для визначення його обсягів та засобів боротьби з цим явищем. Згідно підходу Г. Беккера, від дій злочинців залежить пропозиція злочинів, від дій споживачів незаконно виготовлених і реалізованих товарів – попит на злочини, а заходи правового виявлення і покарання вважають своєрідним регулюванням цього «ринку». Під впливом названих основних факторів утворюється рівновага злочинного ринку[26].

2. Рекет як форма організованої злочинності охоплює два види підприємництва, що базуються на залякуванні, вимаганні та кримінальній монополії. Вимагання означає експлуатацію приватного бізнесу, власнику якого погрожують кримінальним насильством чи кримінальною конкуренцією. Цей «захисний» рекет функціонує за рахунок своїх «жертв», дозволяючи їм здійснювати підприємницьку діяльність лише за умови виплати «данини» кримінальним організаціям. Кримінальна монополія – використання всіх можливих засобів для ліквідації конкуренції (знищення або залякування конкурентів). Необхідно розрізняти легальне підприємництво, представники якого інколи використовують «нечесні методи конкуренції» і «рекет-фірми», чия високоприбуткова монополія базується винятково на використанні кримінального насильства. Власне останнє Г. Таллок і називає «кримінальною монополією»[27].

3. Монополія кримінального «чорного» ринку. Існує відмінність між «захищеним бізнесом» та «кримінальною монополією»: наприклад, підпільні акушери захищені від конкуренції законами, що забороняють аборти, тому цей вид погано піддається монополізації. Гемблінг і проституція навпаки, частіше за все є організованими монополіями. Таким чином, підпільні аборти – предмет споживання на чорному ринку, але не монополія; виробництво радіоактивних товарів – локальна монополія; наркобізнес має ознаки монополії предметів споживання. Погодимося з Дж. М. Бюкененом, який вважає, що монополія за пропозиції «хороших» (звичних) товарів соціально не бажана, але, коли йдеться про нелегальну пропозицію «поганих» (кримінальних) товарів, вона просто необхідна[28], оскільки за конкурентної організації виробництво розвиватиметься доти, доки затрати – ціна випуску («заробітна плата») будуть нижчими від собівартості продукту. Для монополіста вигідно скорочувати валовий випуск до того рівня, який би спостерігався за конкурентної організації нелегального ринку. Такий тип монополії властивий для тіньового ринку, на якому попит відповідає пропозиції (купівлі–продажу наркотиків, зброї, проституції тощо). Проте, цей ефект не спостерігається за іншого типу нелегальної діяльності (наприклад, організація квартирних крадіжок) і не передбачає підвищення рівня цін. У цьому випадку «випуск» залежить лише від вартості вкраденого майна чи коштів, тобто потенційний монополіст перебуває у рівних умовах з іншим представником конкурентного ринку.

4. Використання послуг організованої злочинності при створені картелів у легальній економіці. Цікавим явищем для аналізу є «таємна домовленість» у легальній економіці, яка призводить до негласної фіксації цін і досягається за допомогою кримінальних дій. У тому випадку, коли у галузі неможливо запобігти конкуренції шляхом цивілізованого узгодження ціни, для реалізації таємного договору використовують засоби впливу мафіозних організацій.

5. Обман в організованій злочинності. Будь-яке введення в оману покупців, постачальників, податківців відрізняється від прямої крадіжки тим, що «жертви» не підозрюють про нанесену їм шкоду. Цей вид організованої злочинності пов’язаний з іншими лише тим, що злочинці потребують легального бізнесу, де б вони могли використовувати обман.

6. Використання організованою злочинністю «легальних» послуг. Подібно до того, як офіційний бізнес потребує фінансових і податкових консультацій під час укладання кредитних, захисних контрактів, угод на поставку товарів та послуг, так і злочинному бізнесу необхідні аналогічні послуги для порушення чинного законодавства, формування ефективних «внутрішніх» взаємозв’язків у середовищі злочинних утворень. Хоча ці послуги формують інфраструктуру злочинного світу, вони принципово не відрізняються від легальних. Так, юристи можуть допомагати організаторам гемблінгу переходити межі законності й водночас зберігати клієнтів у легальному бізнесі.

7. Підкуп організованою злочинністю правоохоронних органів і політиків. У процесі підкупу представників законодавчої влади і посадових осіб злочинні організації можуть діяти як своєрідне лобі.

У межах комплексного підходу використовуються різноманітні поєднання згаданих раніше методів. Наприклад, А. Шохін як основний критерій розглядає відсутність обліку, нерегламентованість і протиправність[29], А. Крилов до структури тіньової економіки включає економічну діяльність, що не фіксується статистикою, заборонену законом, а також приписки, спекулятивні угоди, шахрайство, пов'язане з одержанням і передачею грошових активів[30].

Деякою специфікою відрізняється підхід до визначення тіньової економіки для умов неринкової системи господарювання. Дж. Гроссман визначав тіньову економіку в СРСР як все виробництво та обмін, для яких виконується хоча б одна з таких характеристик: діяльність для приватної вигоди або діяльність, що порушує існуюче законодавство[31]. Оскільки соціалістична економіка не може служити приватній вигоді, обидві характеристики досить чітко визначають сферу тіньової економічної діяльності. У роботах О. Веліша, та Т. Файндлі, розглядається тіньовий сектор, що обмежується виробництвом продукції винятково споживчого призначення. Особлива увага у роботах Г. Лептона, К. Стахля, А. Крилова, О. Осипенка приділяється аналізу найважливішого сектору радянської тіньової економіки – «чорного ринку», тобто відносинам, пов'язаним з перепродажем за ринковими цінами товарів, придбаних за фіксованими цінами[32]. Таким чином, для зарубіжних дослідників було характерним трактування тіньової економіки у неринковій господарській системі як продуктивного сектору,
прихованого від обліку і контролю або протиправного, а також перерозподільчої сфери – тіньового ринку. Характерною рисою тіньового сектору в умовах командної економіки визнається також його обмеженість сферами споживчого ринку і зайнятості. Проаналізовані вище вияви тіньової економіки характеризуються переважно негативними соціально-економічними ефектами у довгостроковому періоді.

Огляд літературних джерел і проведені дослідження дозволяють стверджувати, що негативні економічні ефекти від наявності тіньової економіки значною мірою виникають внаслідок підготовки і здійснення економічних злочинів. На основі аналізу сутності поняття «злочин», а також узагальнення поглядів вітчизняних і зарубіжних економістів, можна сформулювати означення поняття «економічний злочин» – це суспільно небезпечна діяльність або бездіяльність, що зумовлює погіршення соціально-економічного стану країни, призводить до порушення прав власності та інтересів суб’єктів господарювання.

Проведені дослідження за допомогою застосування загальновідомих методів наукового пізнання, зокрема формалізації, систематизації, дедукції тощо дозволяють стверджувати, що економічні дії, які для суспільства є злочинними за змістом, поділяються за характером на: нелегальні, неповідомлені, незареєстровані й неформальні; реалізації на рівні: окремого виду діяльності, підприємства, галузі; за географічною ознакою: місцеві, регіональні, національні, міжнародні; за складністю здійснення: дії суб’єктів організованої й неорганізованої злочинності (рис. 1.3).

Аналіз проблем, які виникають у результаті реалізації економічних злочинів, доцільно здійснювати з урахуванням уточнених сутнісних характеристик поняття «іллегальна економіка» і класифікації ознак злочинної економічної діяльності. Тлумачення іллегальної економічної діяльності й такої, що здійснюється поза межами закону і всупереч стратегічним цілям суспільно-економічного розвитку, не заперечує вагомості виявлення сутнісної характеристики асоціальності трансформації іллегального господарювання через його легітимізацію у процесі формування інституцій (законодавчої, нормативно-розпорядчої бази їх застосування органами держаної влади та суб’єктами підприємництва). Отже, як бачимо поняття тіньова економіка, як і економічна злочинність характеризуються різноманітністю підходів та визначень, що вимагає їх певної систематизації.

Підсумовуючи вище викладені підходи до вивчення тіньової економіки, виділимо три основні складники, які, на нашу думку, найточніше відображають основні її вияви (рис. 1.4): (1) неофіційний – діяльність домогосподарств, що виготовляють та споживають товари чи послуги власного виробництва для власних потреб чи потреб членів своєї сім’ї; (2) кримінальний – виробництво та продаж заборонених товарів і послуг (наркотики, вибухові речовини, проституція); (3) іллегальний – незаконне виробництво та продаж легальних товарів без їх документального оформлення та/або реєстрації підприємств. Іллегальний складник за ознакою сфери охоплення поділяємо на внутрішній, зовнішній та глобальний. Внутрішній включає діяльність у межах національної економіки, зовнішній – поза її межами, а глобальний передбачає транснаціональну (з країною базування) і мультинаціональну (без конкретного центру розташування) частки. Детальніше зупинимося на міжнародному аспекті іллегалізації світового господарства. Серед сучасних глобальних проблем на перший план все частіше виходять проблеми диверсифікації та транснаціоналізації економічної злочинності – зростання тіньових компонентів розвитку світового господарства. Так, за період лише з 1960 по 1992 років, наприклад, світовий потік авіапасажирів зріс з 26 до 600 млрд людино-миль. За цей же період світовий імпорт зріс з 330 до 3500 млрд дол. США[33].

Процес глобалізації якісно змінив характер злочинності, яка все частіше пов’язана з порушенням законів кількох країн. Іллегальна глобалізація призводить до своєрідної роздвоєності світового господарства: одна частина – легальні, «прозорі процеси»; інша – іллегальні. Практично будь-яка компонента легального світового господарства набуває на сучасному етапі свого нелегального «двійника»(табл.1.1).

У спеціальній літературі та міжнародних документах використовуються різноманітні підходи до визначення транснаціональної злочинності[34]. Узагальнюючи визначення, що подаються вітчизняними та зарубіжними дослідниками, окреслимо транснаціональну злочинність таким чином – це злочинність, що виходить за межі однієї країни. У її структурі виділимо три основні елементи: міжнародні злочини; злочини, що мають міжнародний характер; злочини, пов’язані з нерезидентами.

До «міжнародних» відносяться злочини, спрямовані проти світової спільноти та безпеки людства: агресія, геноцид, апартеїд, насильницьке встановлення або збереження колоніального господарства, застосування зброї масового знищення, расизм, тероризм тощо.

Злочини, що мають міжнародний характер охоплюють контрабанду, незаконне розповсюдження наркотичних засобів, нелегальну міграцію, піратство, розповсюдження порнографії, торгівлю людьми, друкування фальшивих грошей тощо. До злочинів, пов’язаних з нерезидентами, віднесемо ті, що здійснені суб’єктами іншої держави або проти них самих. Міжнародні економічні відносини є при цьому засобом здійснення, прикриття злочинів або режим їх здійснення стає об’єктом злочинного посягання. У подальшому серед злочинів міжнародного характеру та злочинів, пов’язаних з нерезидентами, увага акцентуватиметься на транснаціональній злочинності економічного характеру. За своєю структурою ця категорія неоднорідна і включає: дифузійну (стихійну), транснаціональну злочинність у формі економічної діяльності, яку поділяємо на транснаціональну організовану злочинність та злочинність окремих осіб.

Таблиця 1.1
Подвійна структура сучасного світового господарства
Основні компоненти легального світового господарства	Основні компоненти нелегального світового господарства
Міжнародний рух товарів кінцевого споживання
Легальна торгівля легальними товарами	Контрабанда – нелегальна торгівля нелегальними (наркотики, зброя) та легальними товарами (сигарети, автомобілі і т.п.)
Міжнародний рух факторів виробництва
Легальна міграція робочої сили	Нелегальна міграція, торгівля людьми
Легальний рух сировинних ресурсів (корисні копалини, деревина та ін.)	Контрабанда сировинних ресурсів (нафта, алмази, рідкісні тварини та ін.)
Легальний рух капітальних активів	Міжнародне «відмивання» грошей
Легальний рух інформаційних ресурсів («ноу-хау», патенти і т.п.)	Економічний шпіонаж, торгове «піратство»

Дифузійна (стихійна) злочинність включає транснаціональні економічні злочини, що епізодично здійснюються окремими особами, чи групами осіб. Як приклад, наведемо контрабандний вивіз валюти з країни, дорогоцінних металів чи інших цінностей, приховування майна при здійсненні діяльності офшорними компаніями і т. д. Бізнес-злочинність – це злочини, спрямовані на систематичне одержання прибутку засобами злочинного використання міжнародних економічних відносин. Цей вид злочинності реалізується як злочинними, так і легальними організаціями, групами осіб чи окремими особами і вирізняється такими ознаками, як функціональність, структурованість та інституційний характер.

Функціональність передбачає, що взаємозв’язок, який виникає у процесі здійснення злочинної діяльності, має стійкий характер, пов’язаний з реалізацією сукупності диференційованих і узгоджених функцій у рамках цілісного ділового злочинного підприємства. Структурованість полягає у впорядкованості системи взаємовідносин, ролей, статусів учасників, а також патернів здійснення злочинних господарських операцій. Інституційний характер означає створення системи формальних чи неформальних правил поведінки учасників злочинної діяльності й санкціонованого механізму, що забезпечує їх дотримання. У структурі бізнес-злочинності можна виділити такі елементи: (1) транснаціональна економічна злочинність у зовнішньоекономічній сфері; (2) злочинний бізнес, пов’язаний з оборотом заборонених товарів; (3) злочини у сфері обігу легальних товарів та послуг, що пояснюються податковою мотивацією; (4) кримінальний промисел, тобто систематичне, на професійній основі, одержання економічної вигоди від традиційних майнових злочинів, а також злочини проти особи, її життя та здоров’я.

У структурі транснаціональної бізнес-злочинності найнебезпечнішим видом є організована злочинність. Сьогодні ще не окреслено загальноприйнятого її визначення, але робота у цьому напрямі продовжується[35]. Характерні ознаки транснаціональної організованої злочинності визначені у низці документів ООН. Документи Секретаріату ООН до VIII Конгресу ООН з попередження злочинності й ставлення до правопорушень (Гавана, вересень 1990 р.) виділяють наступні: складні види діяльності, реалізовані у широких масштабах, мета яких – одержання фінансового прибутку та набуття влади; дії, здійснені шляхом створення та експлуатації ринків незаконних товарів та послуг. Підсумковий документ Міжнародного семінару ООН з питань боротьби з організованою злочинністю (Суздаль, жовтень 1991 р.) передбачає, що така злочинність набуває характеру промислу, передбачає систему захисту від соціального контролю з використанням насильства, залякування, корупції, розкрадань у великих розмірах, отримання прибутку нелегальним шляхом. У доповіді Генерального Секретаря ООН (Женева, квітень 1993 р.) визначено критерії злочинності: отримання незаконних економічних вигод шляхом використання нелегальних товарів та послуг у незаконній формі; конспіративну злочинну діяльність та координацію; повну або часткову монополізацію, проникнення у надприбуткові законні види діяльності; застосування у легальній діяльності методів насильства та залякування; «розмивання» меж між організованою злочинністю та неформальною діяльністю[36].

Підсумовуючи, виділимо найосновніші види транснаціональної злочинної діяльності: «відмивання» грошей, тероризм, крадіжки національно-культурних цінностей, інтелектуальної власності, торгівля забороненими товарами, шахрайство зі страхуванням, комп’ютерна злочинність, екологічна злочинність, торгівля людьми, псевдобанкрутство, проникнення у легальний бізнес, корупція[37]. Класифікація транснаціональної злочинності демонструє наскільки сильно злочинність впливає на життя як окремих осіб, так і на галузі економіки та світове господарство загалом. Потрібно зауважити, що існує тісний взаємозв’язок між різноманітними виявами транснаціональної іллегалізації економіки. Наприклад, наркокартелі часто не лише продають наркотичні засоби, але й беруть участь у торгівлі зброєю, є власниками нелегальних підприємств з переробки шкідливих речовин та активними учасниками «відмивання» грошей, здійснення терористичних актів.

Таким чином, у процесі глобальної іллегалізації зароджується потужне світове іллегальне господарство як система взаємопов’язаних транснаціональних іллегальних трансакцій. Тіньові двійники мають практично всі без винятку види світових господарських зв’язків. У випадку, якщо головними суб’єктами легального світового господарства виступають транснаціональні корпорації й національні уряди, то їх аналоги спостерігаємо і в іллегальній економіці – тіньова діяльність легальних корпорацій та міжнародні кримінальні угруповання, що виступають як національні за походженням, але транснаціональні за масштабами діяльності («нафтові» угруповання Росії, терористичні угруповання, широка мережа фірм-підробників на території пострадянських та азійських країн тощо). Іллегальне світове господарство, як і легальне, базується на міжнародному поділі праці. Наприклад, на ринку інформаційних технологій капіталонадлишкові країни здійснюють розробку, виведення продукту на ринок (компанія «Майкрософт»), інші, – завдяки дешевій робочій силі (Туреччина, Китай) здійснюють розробку комплектуючих, країни з низькооплачуваним та висококваліфікованим науковим персоналом (Росія, Україна) здійснюють нелегальне тиражування та розповсюдження нелегальних копій. Моногалузева спеціалізація окремих країн зустрічається досить рідко. З одного боку, іллегальні промисли є комплементарними (наприклад, наркобізнес і торгівля зброєю), а з іншого - порушники свідомо диверсифікують свій бізнес для зменшення ризику від діяльності. Взаємозв’язки між різноманітними іллегальними корпораціями, як і між легальними транснаціональними корпораціями, побудовані на співвідношенні конкуренції й партнерства. Тут також відбувається поділ сфери діяльності й періодично відбувається боротьба за сфери впливу. Наприклад, домовленості між російсько-українськими нафтоторговцями, що спостерігаються останнім часом, призвели до монополізації ринку нафтопродуктів України та Росії[38].

Якщо у легальній економіці інтернаціоналізація призводить до формування регіональних блоків (ЄС, «НАФТА» тощо), то у нелегальній – формуються угруповання типу «Золотого трикутника» в Південно-Східній Азії, «Андського трикутника» у Латинській Америці чи «Східноєвропейської діри» у сфері інтелектуальної власності, де також відбувається інтеграція іллегальних міжнаціональних інтересів. Іллегальне світове господарство характеризується достатньо глобальним поширенням і значними масштабами. Орієнтовні обсяги міжнародного товарообороту, пов’язаного з порушенням правових норм (контрабанда, торгівля «піратськими» товарами), перевищує 20 % легального світового товарообороту; «відмивання» тіньових доходів сягає понад 2-5 % світового валового продукту; нелегальна міграція становить понад половину загальної кількості мігрантів сучасного світового господарства[39].

Кожен з зазначених вище видів нелегальної діяльності здійснює певний вплив на економіку будь-якої країни і деформує її розвиток та інституційну побудову. Проте, ми не дотримуємося думки, що тіньова економіка здійснює лише негативний вплив на розвиток суспільно-економічного ладу, оскільки у межах короткострокової перспективи її вплив, особливо у перехідних економіках, може бути оцінений як позитивний (Додаток І-А, табл. І-А.1). Іллегальна ділова активність може бути своєрідним захистом суб’єктів господарювання від недосконалої державної політики, дисгармонійних економічних, політичних та соціальних процесів[40]. Необхідно наголосити, що позитивні наслідки, як уже зазначалося, мають короткостроковий характер (тимчасовий соціальний захист, тимчасова зайнятість, можливість реалізації професійного потенціалу тощо).

Поряд з деякими позитивними моментами наявності тіньової економіки існує ціла низка проблем, які, безперечно, потрібно розглядати як стратегічну небезпеку для розвитку суспільства та економіки, зокрема: (1) економічна – доходи, одержані у межах цього сектору, як правило, не використовуються на виробничо-продуктивні потреби, а спрямовуються на індивідуальне споживання чи відтпливають за кордон; (2) соціальна – людський капітал відтворюється у все гірших умовах; (3) політична – втрата державою авторитету на міжнародному рівні й неможливість виконання покладених на неї функцій, зокрема і правоохоронних чи оборонних; (4) загроза економічній безпеці держави; (5) моральна - шкода свідомості громадян, їх світогляду, культурним та етичним цінностям, деградація суспільства.

1.2. Теоретико-методичні підходи
до оцінки «ефектів» іллегалізації економічної діяльності

Оцінювання «ефектів» іллегального господарювання необхідно розглядати як основу розробки стратегії й конкретних заходів щодо стимулювання розвитку легальної економічної діяльності й підвищення конкурентоспроможності суб’єктів легального сектору економіки.

Насамперед зупинимося на теоретичних аспектах співвідношення «ефектів» економічної злочинності й покарання. Проведені узагальнення свідчать, що покарання не завжди стримує тіньову економічну діяльність з урахуванням таких міркувань. По-перше, це ризик в легальній діяльності. Якщо у «портфелі» злочинця є два види «активів», пов’язаних з ризиком, то пропозиція злочинності залежатиме від співвідношення легального і нелегального доходів. Їх взаємозв’язок певною мірою може бути позитивним: злочинці часто використовують інструменти та інформацію, яку одержують на легальному місці роботи. За С. Майером, зростання показників затримання не зменшує, а збільшує пропозицію тих злочинів, для яких існує позитивний зв’язок легального і нелегального бізнесу[41].

По-друге, це зменшення стримуючих засобів приватного сектору. Згідно з моделлю очікуваної корисності, злочинність може оптимізувати рівень самозахисту шляхом його зменшення у випадку зростання рівня захисту з боку суспільного сектору через використання корумпованих правоохоронних органів і політиків. Крім того, покарання зумовлює так званий «ефект витіснення» – посилення стримуючих факторів може призвести до переміщення кримінальної діяльності в інші регіони країни, збільшуючи сукупний обсяг злочинності й зростання витрат на правоохоронну діяльність загалом. Таким чином, короткочасний стримуючий ефект перетворюється у цьому випадку у несприятливу для суспільства довгострокову рівновагу.

Незалежною від впливу покарання виявляється орієнтація злочинця на «цільовий дохід», коли правопорушнику необхідно роздобути певну суму коштів за визначений період часу у сфері економічної злочинності (наприклад, для повернення кредиту, оплати кримінальним охоронним угрупованням, хабарів тощо). Ефективне стримування зменшує середній передбачуваний дохід від одного правопорушення, тому для одержання «цільового доходу» необхідно здійснювати більше злочинів.

У теоретичному плані розглядають також «ефекти доходу і субституції» – практично всі моделі правопорушної поведінки передбачають високу еластичність часу легальної й нелегальної праці. Деякі правопорушники здійснюють нелегальну діяльність у позаробочий час відносно місця легальної праці, а у інших виявляється недостатньо часу для такого поєднання, тому вони не мають змоги замінити нелегальну діяльність на легальну у відповідь на посилення відповідальності за скоєні злочини.

Як особливий вид ефекту розглядається «ефект організованої злочинності». Згідно з концепцією С. Камерона, вибір одних правопорушників практично не впливає на інших. Конкурентна поведінка стає відносним поняттям, якщо йдеться про організовану злочинність, яку визначають як «торгівлю нелегальним товаром і послугами, а також вимагання доходів від торгівлі законними товарами»[42]. Тоді стримування призводить до створення організованих злочинних груп як своєрідних «фірм», що перекладають зростання рівня ризику злочинної діяльності на остаточних споживачів. Якщо ці кримінальні «фірми» спроможні підвищувати ціни на нелегальні товари, виникає запитання: чому вони не підвищують ціни відповідно до зростання рівня ризику? Більшість аналітиків вважає, що це пов’язано з небажанням привертати надмірну увагу до виробництва та реалізації нелегальних товарів або надання послуг. Інша особливість організованої злочинності полягає в тому, що вона спроможна за допомогою корупції нейтралізувати дії правоохоронних органів, спрямовані на мінімізацію рівня злочинності. Посилення покарання за хабарництво може тільки збільшити розмір хабарів.

Окремі види «ефектів», з погляду правопорушників, пов’язані з мотивами «адаптивної поведінки» та «практичної впевненості». Адаптивна поведінка полягає у тому, що злочинці не одразу реагують на зміну тактики представників правопорядку. За дослідженнями Г. Беккера, зростання витрат на забезпечення правопорядку посилює стримування злочинності в короткостроковому періоді, але в довгостроковому – кількість злочинів зростає до «природнього рівня»[43]. Д. Тартані стверджує, що існує також ефект «практичної впевненості»[44]. Він полягає у тому, що люди схильні завищувати оцінки на свою користь. Тобто, у ситуації, коли ймовірність успіху дорівнює 0,8, правопорушник практично буде оцінювати її в 1,0. Цей тип поведінки передбачає, що дуже сильна зміна вірогідності покарання може призвести до майбутнього скорочення «пропозиції нелегальних ринків», а суворіше покарання може виявитись абсолютно неефективним, якщо правопорушник суб’єктивно вважає, що він не буде покараний. Протилежної точки зору дотримується Дж. Гіббс[45]. За допомогою моделі «пізнавального дисонансу» він доводить, що рівень злочинності стримується зростаючою впевненістю в невідворотності покарання.

Для визначення обсягів та методів боротьби з організованою злочинністю необхідно економічно обґрунтувати стратегію політики забезпечення Подпись: Витрати (кошти) від здійс-нених чи попереджених злочинів
правопорядку. Передусім, необхідно визначити, які дії виявляться ефективнішими: наприклад, спрямування зусиль і ресурсів правоохоронних органів на зменшення кількості убивств чи діяльності, пов’язаної з розкраданням державного майна. Потрібно також визначити «нормальний» для держави рівень злочинності, який зможе контролювати організовані нелегальні ринки власними засобами, оскільки неможливе існування суспільства з «нульовим» рівнем злочинності. Тобто, йдеться про модель, яка б виявила взаємозв’язок між витратами на правоохоронні органи, організаційними схемам їх централізації та вигодами для суспільства, які можна одержати за обмежених ресурсів.

Для подальшого аналізу теоретичних підходів до оцінки «ефектів» іллегалізації економічної діяльності, яка за сутністю є злочинною, важливі два аспекти: рівень суспільної небезпеки та визначення оптимального рівня злочинності, з яким суспільство в особі держави може змиритися, зважаючи на співвідношення витрат і результатів. Насамперед, як показано Т. Шеллінгом та Дж. Бючаненом, рівноважний стан між правоохоронною і злочинною діяльністю досягається з меншими видатками за умови організованої злочинності[46].

Інший аспект проблеми стосується оптимізації рівня злочинності як мети правоохоронної діяльності. За Дж. Стіглером «для граничного стримування» злочинності необхідні «граничні видатки»[47], тобто посилення захисту правопорядку посилює тиск на законослухняних громадян, аж до суто тоталітарних виявів. Таким чином рівень злочинності може бути знижений до мінімального, що і підтверджується досвідом авторитарних держав, з відповідними видатками громадян і суспільства на утримання ефективного репресивного апарату. Так, за даними В. Кудрявцева, найнижчий рівень злочинності за історію СРСР спостерігався на початку 50-х років – близько 250 злочинів на 100 тис. осіб[48], у той час як у 1999 р. у РФ, за даними Ю. Андрієнка[49], було скоєно 2000 злочинів. Причому частка значних злочинів, за споєння яких позбавляють волі на п’ять і більше років, зросла з 20 % у 1993 р. до 60 % у 1998 р.

Зменшення видатків держави, безумовно, призведе до зростання злочинності. Модель, пропонована Л. Філіпсом та Г. Воті[50], формалізує проблему оптимізації витрат суспільства (рис. 1.5) за припущення, що крива залежності втрат (коштів) від здійснених злочинів та рівня злочинності (Y) є зростаючою, а крива залежності втрат (коштів) на попередження злочинів та рівня злочинності (X) є спадною.

Сукупні видатки від здійснення злочинів і від запобігання їм зображаються кривою U-подібної форми Z, отриманою як сума точок кривих Y і X. Для перехідних економічних систем з неефективними або й відсутніми інституціями захисту прав власності, ведення бізнесу, забезпечення конкурентності ринкового середовища як основного регулятора економічної активності, монополізація досягає меж «приватизації держави» і сприяє перетворенню економіки в асоціальну з кримінальними ознаками.

Подібна ситуація спостерігається й у багатьох слаборозвинених країнах з досягненням такого рівня загострення соціальної напруги, розв’язання якої може відбуватися лише у революційних формах військових переворотів. Причому в подальшому військова еліта, що прийшла до влади, повертається до практики своїх попередників. Тобто, відсутність інституційних обмежень монополізованої економічної злочинності у країнах, що розвиваються, та з перехідними економіками не дає підстави для висновку про переваги монополізації злочинності перед дезорганізованою («конкурентною») злочинністю з точки зору критерію суспільних видатків[51]. Як бачимо з графічного зображення моделі, граничні видатки на запобігання злочинності в оптимальному випадку повинні дорівнювати граничним видаткам від здійснених злочинів. Оптимальний рівень злочинності () відповідатиме сукупним видаткам на запобігання злочинам і від здійснених злочинів ().

Теоретична логічність побудови наведеної моделі на практиці не враховує складного характеру злочинності, мотиви якої є не лише економічні, але й психологічні, поведінкові. Зрештою, збільшення витрат на утримання правоохоронних органів у пострадянських країнах ще не забезпечує зменшення рівня злочинності. Головним, відповідно до моделі Дж. Гіббса, є невідворотність покарання, досягти якого за умов недосконалих інституцій псевдодемократичної перехідної соціально-економічної системи не вдається. Цьому перешкоджає також експансія економічної злочинності, іллегалізація господарської діяльності у напрямі посилення асоціалізації економіки.

Специфіка економічних правопорушень, особливо у частині «сірого ринку» робочої сили, самозайнятості тощо, не завжди зумовлює негативні ефекти від господарювання поза межами офіційної, узаконеної економіки. Так, Б. Свенссон, розглядаючи структурне співвідношення «чорного» і «білого» секторів ринку робочої сили, стверджує, що за певних умов робота, яка виконується у «чорному» секторі, не може бути виконана у «білому» внаслідок надмірного навантаження податків і соціальних платежів та збільшення її вартості понад рівень ціни платоспроможного попиту на працю[52].

Частка «чорного» сектору, яка не конкурує з «білим» (наприклад, виконання ремонтних робіт, надання послуг тощо у вільний час), розглядається як така, що позитивно впливає на економічне зростання (збільшення обсягів виробництва, зайнятості та споживання). У галузях, де простежується тенденція до монополізації, «чорна» праця може здійснювати позитивний вплив на виробництво. Подібний позитивний вплив спостерігається й у вітчизняній економіці – у сільськогосподарському виробництві на особистих присадибних ділянках, ремонтно-будівельних та інших видах послуг тощо. Слід вказати, що іллегальну за сутністю економічну діяльність у цьому випадку важко віднести до злочинної за моральними критеріями – виконання роботи у вільний час передбачає додаткові витрати фізичних і психологічних зусиль, збільшує кошти відтворення робочої сили. Звідси досить сумнівним, з огляду на критерій справедливості, видається оподаткування доходів фізичних осіб від робіт (послуг), виконуваних за сумісництвом, причому за сукупним «доходом» і ставками, які часто вдвічі вищі, ніж звичайні ставки оподаткування.

Очевидно, що ці міркування не стосуються порушень законів щодо приховування прибутків, боргів в іноземній валюті, кредитного шахрайства, зумисного банкрутства, використання готівкових розрахунків з робочою силою, порушення вимог з охорони довкілля, прав споживачів, правил конкуренції, ухилення від оподаткування, митних платежів, порушення прав володарів промислової власності тощо, які мають чітко виявлений характер невідповідності морально-правовим критеріям і, отже, ознаки злочинної діяльності.

Далі детальніше зупинимося на теоретичних підходах до обґрунтування економічної поведінки порушників у деяких з цих сфер іллегальної економічної діяльності. Загалом, економічний підхід до права базується на теоріях максимізації прибутку, стійких переваг, порівняння витрат і корисності («коштів» і «вигод»). Кожного індивіда необхідно розглядати як суб’єкта ринкових відносин, що прагне максимізувати свій дохід, обираючи один з альтернативних шляхів досягнення мети, зокрема і нелегальний. Сучасна економічна теорія намагається описати цей процес вибору, окреслити особливості поведінки фізичних та юридичних осіб у різних умовах їх функціонування.

Теорія максимізації прибутку базується на використанні методів оцінки альтернативних витрат. Доречність такого підходу за економічного аналізу права полягає у тому, що будь-який закон, пов'язаний з витратами ресурсів, впливає на економіку, навіть якщо він практично не стосується власне економічних відносин. Наприклад, не виникає сумнівів, що реалізація законів про боротьбу з організованою злочинністю призведе до збільшення витрат обмежених ресурсів, які можна було б використати іншим способом (наприклад, на боротьбу з корупцією). Тому рішення про фінансування заходів протидії організованій злочинності має прийматися через пошук максимально ефективних способів використання ресурсів, що спрямовані на боротьбу зі злочинністю загалом.

В економічній теорії злочинності існують різноманітні підходи щодо аналізу поведінки різноманітних економічних агентів. Перший – це підхід з позицій граничних величин, аналіз поступових змін у стабільній соціально-економічній системі. Другий – сфокусований на зміні ставлення до законів у результаті їх реформування. Тут варто звернути увагу на те, як невизначеність впливає на економічну модель. Господарюючі суб’єкти зазвичай завищують рівень очікуваного доходу на основі раціонального очікування певних подій. Економісти ж розглядають закон як спонукальну систему, що впливає на майбутній розвиток.

Як і в загальній економічній теорії, так і в теорії іллегальної економіки можна виділити позитивний і нормативний типи економічного аналізу. Позитивна економічна теорія права намагається проаналізувати ефективність застосування закону у різних досліджуваних ситуаціях[53]. Злочин при цьому бачиться як своєрідний вибір людини між легальною працею, коли прибуток невисокого рівня буде постійним, чи діями з порушенням закону, коли добробут досягається швидко, але існує небезпека бути притягненим до відповідальності. Гіпотеза про причини залучення особи до кримінального середовища базується на виборі індивіда залежно як від очікуваного доходу, так і від типу ризику та стилю життя.

Економічні публікації, присвячені злочинності, приділяють основну увагу теоретичному та емпіричному обґрунтуванню гіпотези про стримування індивідів від скоєння злочинів. Йдеться про те, що при посиленні відповідальності за скоєний злочин, має спостерігатися скорочення кількості правопорушень. Очікувані ж втрати правопорушника залежать від двох факторів – суворості санкцій, частоти та невідворотності їх застосування. Економічне моделювання злочинності передбачає визначення найістотніших факторів та чинників, під час вибору варіантів поведінки економічних агентів.

При використанні нормативного економічного аналізу економісти, що займаються правовими проблемами, намагаються не тільки побудувати економічну теорію права, але й запропонувати практичні висновки та рекомендації щодо покращення ситуації, що складається в національній економіці з огляду на існування її тіньового складника. При цьому стабільність економіки тісно пов'язується з ефективністю приватного і суспільного розподілу ресурсів. Стверджується, що ринок функціонує ефективно за наявності таких припущень: кожен економічний агент діє так, ніби ціна була призначена ззовні (кожна людина є «ціноодержувачем»); товари, що обертаються на ринку – однорідні; має місце вільне переміщення всіх ресурсів (у тому числі «вхід» і «вихід» фірми з галузі); всі агенти ринку мають однаковий доступ до інформаційних ресурсів. Це умови ефективного функціонування ринку, що відповідають теорії «невидимої руки ринку».

Однак противники теорії «невидимої руки» ринку висувають концепцію так званих «проваль ринку». Якщо на ринку не спостерігається конкуренції у первинному значенні цього слова, то це означає, що ринок діє неефективно. «Провалля ринку» можна пояснити різними факторами (монополією, невідповідною інформацією, неефективністю державних інституцій чи їх надмірним втручанням у економіку тощо), у тому числі екстернальними ефектами (невідшкодовані збитки фізичних чи юридичних осіб, заподіяні їм ззовні). Найчастіше екстернальні ефекти спостерігаються від забруднення довкілля, злочинності, неефективності та недієздатності державних інституцій.

Неоінституціоналісти підкреслюють, що злочинець поводиться так само, як і нормальний законослухняний громадянин, – прагне найефективніше використовувати наявний у його розпорядженні людський і фізичний капітал. Тому необхідно оцінити прибуток агентів, що діють у межах іллегальної економіки з використанням положень теорії максимізації доходу (прибутковості іллегальної діяльності)[54]. Нелегальна діяльність передбачає високий ступінь ризику притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Формалізована залежність чистого доходу економічного агента, що діє в межах неофіційної економіки, від різних факторів, має такий вигляд:

, (1.1)

де: – дохід правопорушника; – вірогідність покарання; – прихована вигода правопорушника; – величина втрат правопорушника у разі покарання.

Наголосимо, що наведена формула має універсальний характер і може використовуватися для розрахунку прибутковості будь-яких видів злочинної діяльності – ухилення від податків, зумисного банкрутства, пограбування банків, демпінгу, наркоторгівлі, використання неконкурентних дій, порушення прав на об’єкти промислової власності тощо. Для оцінки змінних основним є правильне визначення обсягу втрат (D) у разі покарання. Якщо покарання передбачає штраф, то оцінка втрат правопорушника розраховується у розмірі штрафу. Складніше розрахувати втрати злочинця, засудженого до тюремного ув’язнення. У цьому випадку оцінка базується на методі альтернативних витрат: середній рівень втраченого потенційно можливого легального заробітку, що злочинець міг би одержувати протягом середнього терміну ув’язнення за умови перебування на волі, зменшується на середній дохід ув’язненого (середні витрати тюремної адміністрації на одного ув’язненого).

Якщо середній очікуваний дохід злочинця нижче, чи можна стверджувати, що злочинець діє раціонально? У сучасній економічній теорії є спеціальний розділ – економіка ризику, яка розрізняє три різних типи раціональної економічної поведінки: схильність до ризику, нейтральне ставлення до ризику і уникнення ризику. Поведінка злочинців – це поведінка схильних до ризику осіб, отже злочин можна розглядати як різновид ризикового бізнесу. У легальній економіці у такий спосіб поводяться гравці на біржі, аматори азартних ігор, підприємці-інноватори.

Максимізацію очікуваної корисності Г. Беккер формалізує як змінну, залежну від правопорушення[55]:

, (1.2)

де: – очікувана корисність від злочину, – вірогідність засудження правопорушника; – дохід від злочину; – функція корисності злочинця; – покарання за злочин у вартісному еквіваленті.

Оскільки злочинець розраховує на тривалу кар’єру, то під час оцінки доходу від злочинної діяльності він має враховувати альтернативу – дохід у легальному бізнесі. Модель побудована таким чином, що потенційний злочинець має лише дві альтернативи: він обирає злочинну кар’єру (), або залишається законослухняним громадянином (). Недоліком такого підходу є відсутність опису ситуації, коли особа поєднує легальну та нелегальну діяльність («комбінована» поведінка).

Послідовники Г. Беккера пропонували також і складніші моделі злочинної діяльності, зокрема «портфельний вибір», коли потенційний злочинець може розподіляти свій дохід чи час (тобто грошовий чи людський капітал) у різних пропорціях між легальною і нелегальною діяльністю. Наприклад, на ринку інформаційних технологій виробники легального програмного забезпечення часто змушені поєднувати свою діяльність з виробництвом та поширенням нелегальної продукції, оскільки не можуть протистояти «піратським» угрупованням, що займаються несанкціонованим поширенням програмних продуктів не обов’язково гіршої якості.

Останнім часом все очевиднішою стає необхідність аналізу економічного складника процесу нелегального використання результатів інтелектуальної праці, потенційні негативні наслідки чого у стратегічній перспективі часто недооцінюються. Особливої актуальності ця проблема набуває у сфері інформатизації, зокрема у формі нелегального використання програмного забезпечення (ПЗ). Саме тому подальший аналіз теоретичних підходів проведемо на прикладі оцінки ефектів для цієї сфери іллегалізації. Потрібно вказати, що донедавна основний акцент у дослідженнях, присвячених проблемам захисту ПЗ, робився лише на програмно-технічній методиці захисту програм[56].

На другому місці знаходився юридичний аспект захисту авторських прав на програмні продукти (П_пр)[57], а економічний аспект відносин між виробником, споживачем програмних продуктів і «піратами» практично не досліджувався, хоча аналіз поведінки (потенційного) зловмисника вже досить давно є стандартним етапом процедури аналізу ризиків проектування систем захисту інформації[58].

Поведінку агентів на ринку програмного забезпечення в загальному випадку описують наступним чином[59]:

, (1.3)

де: – ціна однієї легальної копії ПЗ; – обсяг витрат на «зламування» системи захисту; – кількість розповсюджених нелегальних копій; – ціна однієї нелегальної копії ПЗ; – вірогідність виявлення порушення; – обсяг штрафу у разі виявлення порушення.

При цьому останні два параметри ( i ) можуть змінюватися залежно від кількості розповсюджених нелегальних копій (n). Витрати на порушення авторських прав, навіть з урахуванням можливого покарання, значно нижчі від вартості легального придбання ПЗ. Розглядаються, перш за все, економічні критерії поведінки покупця програмних продуктів, оскільки він є основною постаттю, яка безпосередньо впливає на пропозицію легальних та нелегальних виробників.

Первинний вибір програмних продуктів здійснюється за критерієм мінімізації витрат, обмежених сумою коштів, які споживач передбачає витратити на придбання програмного забезпечення:

, (1.4)

з цільовою функцією споживача як максимізації доходу до оподаткування:

, (1.5)

де: – дохід (прямий чи опосередкований), що споживач передбачає одержати від автоматизації предметної галузі; – ціна ліцензійної копії i-го програмного продукту (П_пр); – ціна «піратської» копії i-го П_пр; – вірогідність викриття нелегального використання П_пр; – сума збитків у разі виявлення нелегального використання П_пр; – накладні витрати на i-й програмний продукт (інсталяція, настроювання тощо); – вірогідність збитків від неякісного П_пр; – сума збитків від неякісного П_пр.

Відповідно, легальний продукт буде придбаний, якщо його ціна не перевищуватиме ціну «піратської копії» з урахуванням вірогідних збитків у разі викриття нелегального використання:

. (1.6)

Економічний ефект споживачів програмних продуктів розраховується як різниця між доходом від споживання програмних продуктів після застосування заходів з легалізації діяльності МСП і доходом до застосування цих заходів.

Проведені дослідження свідчать, що розрахунок доходу споживачів слід здійснювати з урахуванням вірогідності недоотримання доходу від споживання програмних продуктів у результаті їх швидкого морального зношування та коефіцієнту сплати податку з прибутку підприємства:

, (1.7)

де: Н - коефіцієнт врахування податку з прибутку; К – відсоткова ставка за податком з прибутку.

У результаті цього формула (1.5) набуває такого вигляду:

, (1.8)

де: А – ймовірність недоотримання доходу від споживання П_пр внаслідок його швидкого морального зношування.

Необхідно зазначити, що наведена модель не базується на теорії граничної корисності, тому що процес вибору П_пр досить специфічний і не зовсім збігається з процесом вибору звичайних товарів і послуг. Зокрема, процес вибору П_пр чітко орієнтовано на визначений тип програм, найчастіше існує попит на одиничний продукт, а не на набір продуктів і супутніх послуг. Внаслідок можливості тиражування придбання додаткової кількості продукту приносить нульову користь, тобто закон зниження граничної корисності не діє.

Модель економічного вибору споживача має відповідати реальній ситуації на ринку. За допомогою цієї моделі розглядаються суто економічні чинники мотивації купівлі легальної або нелегальної версії програмного продукту. Водночас припускається, що у користувача є інформація про легальні продукти і пов’язані з ними витрати щодо ринку нелегального програмного забезпечення.

Процес вибору у наведеній моделі є ітеративним – на першому етапі споживачем обирається сукупність перспективних П_пр, сумарні витрати від яких не перевищують кошти, які споживач готовий витратити на автоматизацію. На другому етапі розглядається функція споживчої рівноваги, що є різницею між очікуваним доходом від автоматизації і витратами на придбання П_пр. У процесі максимізації цієї функції моделюється оптимальний вибір споживача на ринку.

Наведена модель дозволяє обґрунтувати підходи до вибору заходів дестимулювання діяльності у нелегальному секторі ринку програмних продуктів. На мотиви споживчого вибору можна вплинути трьома способами: зниженням ціни на легальну копію П_пр, посиленням покарання за використання нелегальної копії й підвищенням вірогідності викриття. Аналізуючи стратегії різних виробників програмного забезпечення, бачимо, що використовуються різноманітні способи боротьби з «піратством». Корпорація Sun Microsystems з недавнього часу реалізує операційну систему Solaris безкоштовно (через Інтернет) чи програмного продукту за вартістю носія інформації, здійснюючи його платний супровід. Те ж саме стосується і продукту StarOffice цієї ж фірми, який поширюється безкоштовно у формі базових текстів Open Office. При цьому користувач, як правило, повинен сам збирати пакет з вихідних текстів чи за символічну плату (менше 50 дол. США) у пакеті з відповідним супроводом. Корпорація Microsoft підвищує вартість своїх продуктів і вартість їхнього супроводу, паралельно лобіюючи закони, що посилюють покарання за використання і поширення нелегальних версій. Цією ж корпорацією впроваджується інститут платних інформаторів, що повідомляють про факти нелегального використання продуктів. Аналогічно діють інші корпорації-учасники Альянсу Ділового програмного забезпечення: Adobe, Apple тощо[60].

Для умов нашої країни видається доцільнішим варіант здешевлення П_пр, враховуючи нижчий рівень оплати праці, відносну економічну і політичну незалежність від впливу розвинених країн, недостатню жорсткість законів та системи контролю за їх дотриманням у сфері інформаційних технологій і, нарешті, можливість офіційного придбання (з одержанням копії платіжного документа) нелегальних копій П_пр у торговій мережі. Другий підхід (покарання) в існуючих умовах практично неможливо застосувати до споживачів–приватних осіб, що становлять значну частку споживачів нелегального П_пр. Досить сумнівним видається можливість його ефективного застосування і до юридичних осіб.

Проте очевидно, що за будь-якого раціонально можливого набору стимулів легальної діяльності на ринку залишаються економічні агенти-користувачі «піратських копій». Тому, звернемося до мотивів поведінки зловмисника («пірата») та розглянемо теоретичну модель його дій.

Додатково вводяться такі позначення показників: – множина видів порушень; – витрати на i-й вид порушень; – вірогідність викриття для i-го виду порушення; – вартісний еквівалент покарання за i-й вид порушень.

На практиці склалася така сукупність найвагоміших видів порушень з відповідними витратами, результатами і збитками:

1) – витрати на нелегальне використання П_пр (ціна «піратської копії»); – вірогідність виявлення нелегального використанні П_пр; – збитки при виявленні нелегального використання П_пр;

2) – витрати на нелегальне поширення П_пр (часто включає нелегальне використання); – вірогідність виявлення ; – величина збитків;

3) – витрати на нелегальну модифікацію П_пр; – вірогідність виявлення; – величина збитків;

4) – витрати на написання і впровадження програмного зловживання; – вірогідність виявлення; – величина збитків;

5) – витрати на шахрайство з кредитними картками; – вірогідність виявлення; – величина збитків; – накладні витрати; – кошти, які зловмисник готовий витратити на порушення; – дохід зловмисника внаслідок порушення.

Враховуючи розподіл зловмисників на «зламувачів», які виконують дезактивацію систем захисту П_пр, і «піратів», які здійснюють ширше коло порушень у сфері прав інтелектуальної власності, мотивація поведінки «зламувача» і «пірата» описується критеріями:

(для дол. США), (1.9)

(1.10)

Узагальнена цільова функція поведінки порушника формулюється як максимізація чистого доходу до оподаткування з урахуванням вірогідності покарання:

(1.11)

За допомогою моделі розглядають ітераційну послідовність вибору, що поєднує обидва види порушень в іллегальній діяльності[61]. На першому етапі приймається рішення про дезактивацію («зламування») системи захисту П_пр, для продуктів вартістю понад 50 дол. США зловмисник порівнює витрати на «зламування» і поширення з вартістю легальної копії П_пр. Якщо вартість легального П_пр перевищує зазначені витрати, то приймається рішення про «атаку» на продукт. Примусити зловмисника відмовитися від «атаки» можна такими ж способами, як і для придбання легального продукту, за умови:

(1.12)

Тобто, за первинного вибору програмного продукту зловмисник керується такими мотивами, що і звичайний споживач. Щоправда у цьому випадку необхідно врахувати більшу незалежність та поінформованість зловмисника порівняно зі звичайним споживачем.

Існує ціла низка порушень прав на продукт інтелектуальної праці, що використовують зловмисники (змінна ). При здійсненні зловмисником кількох видів порушень підсумовуються витрати на них і відповідні збитки при виявленні порушення. Вірогідність виявлення порушення () залежить від ступеня розкриття цих видів порушень у країні зловмисника. При цьому витрати на всі інші види порушень, що не здійснюються, як і вірогідність їх виявлення приймаються рівними нулю. Якщо отримана вартісна оцінка перевищує запланований зловмисником рівень витрат, зростає вірогідність його відмови від «атаки» на системи захисту програмного продукту.

Далі розглянемо модель поведінки третього суб’єкта ринку програмних продуктів – виробника. Вводяться такі позначення: – витрати на розробку П_пр^[1]; – множина «антипіратських» заходів, що здійснює виробник продукту, де: – витрати на «антипіратські» заходи; – ефект від заходів.

«Антипіратська» діяльність виробників включає такі основні види заходів (з відповідними витратами та ефектами):

1) – витрати на розробку, придбання або зміну системи програмно-технічного захисту (СПТЗ); – ефект від розробки, придбання або зміни СПТЗ;

2) – витрати на підвищення ступеня розкривання випадків «піратства»; – ефект від підвищення ступеня розкривання;

3) – витрати на посилення жорсткості законодавства; – ефект від запровадження жорсткішого законодавства;

4) – витрати на індивідуальне поширення П_пр; – ефект від індивідуального поширення П_пр;

5) – витрати на «піратську» рекламу П_пр; – ефект від «піратської» реклами П_пр;

6) – вірогідність прийняття рішення про боротьбу з «піратами» – величина збитків від «піратства»^[2]; – запланований обсяг прибутку.

Вірогідність ухвалення рішення про боротьбу з «піратством» можна описати наступним чином:

(1.13)

при , а загальні критерії вибору «антипіратських» заходів:

, (1.14)

, (1.15)

Оптимізація стратегії поведінки виробника полягає у мінімізації співвідношення витрат і ефектів від здійснення сукупності «антипіратських заходів»:

, (1.16)

з метою максимізації чистого доходу до оподаткування:

(1.17)

Отже, виробник може застосувати такі стратегії оптимізації діяльності з огляду на вірогідність «піратських дій»:

1) відмовитись від «антипіратських» заходів та розпочати нелегальний продаж у межах власної збутової мережі;

2) посилити рівень програмно-технічного захисту П_пр;

3) перейти на індивідуальне поширення П_пр;

4) стимулювати підвищення ступеня розкривання;

5) стимулювати посилення покарання.

Друга, четверта і п’ята стратегії, особливо дві останні, частіше застосовуються виробниками-монополістами, через значні витрати на їх реалізацію. Рішення про застосування першої стратегії передбачає, що витратами будуть кошти «втрачених можливостей», тобто .

За виявлення впливу «піратського» ринку на доходи виробнику необхідно прийняти рішення стосовно раціоналізації мережі поширення продукції. При цьому припускається прямо пропорційна залежність між вірогідністю того, що виробник зверне увагу на втрати від «піратства» і застосує заходи протидії подвоєним співвідношенням втрат від «піратства» . Виробник відмовляється від будь-якої протидії у випадках незначних втрат від «піратства» або за наявності ефекту безкоштовної реклами «піратами» продукту.

В іншому випадку виробник повинен вибрати одну з наведених вище стратегій залежно від економічної доцільності кожної з них. При цьому до втрат від «піратства» додаються і витрати на боротьбу з ним. Можлива ситуація, коли виробнику буде вигідніше не розпочинати заходи боротьби з «піратами», якщо ці заходи не принесуть очікуваного ефекту. Економічним ефектом «антипіратських» заходів вважають очікуваний виробником додатковий дохід, отриманий за певної стратегії. Таким чином, за допомогою наведеної моделі можливо провести аналіз дій виробника у випадку появи товару, що виготовляється та розповсюджується «піратськими» фірмами.

Зрозуміло, наведені теоретичні моделі поведінки учасників ринку програмного забезпечення є лише частковим випадком моделювання у сфері виробництва і поширення товарів, виготовлених у межах тіньової економіки. Існує необхідність їх подальшого розвитку і деталізації для одержання точніших результатів. Проте, навіть у наведеному вигляді моделі дозволяють одержати аналітичні висновки щодо поведінки економічних агентів на ринку П_пр.

Узагальнюючи, визначимо як ключові такі методичні аспекти оцінки «ефектів» суб’єктів іллегальної діяльності на ринку результатів інтелектуальної праці: цінові «ножиці» – різниця між вартістю легального та нелегального продуктів; вірогідність викриття; розмір покарання. Стільки уваги приділено саме порушенню прав власників програмних продуктів тому, що у найближчій перспективі можлива стратегічна загроза не лише сфері інформаційних технологій, але й економічній безпеці країни. Це пов’язано з необхідністю подолання «цифрової нерівності» у доступі до глобального інформаційного простору, на що і спрямовані Закони України «Про національну програму інформатизації» від 1998 р., «Про Концепцію Національної програми інформатизації», відповідні Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів. Існує реальна небезпека колапсу економіки від великих до малих підприємств за умови пред’явлення провідними виробниками вимог щодо дотримання прав промислової власності, передбачених відповідними міжнародними наддержавними системами регулювання[62].

Більше того, у розширеному сенсі ця загроза стосується всієї сфери використання результатів інтелектуальної праці, що ставить під сумнів не лише реалізацію стратегії інноваційного розвитку[63] чи євроінтеграційного вибору, але й плани приєднання до СОТ та інших систем багатостороннього регулювання світових господарських зв’язків. Підкреслимо, що порушення у цій сфері в основному здійснюють малі й середні підприємства, причому виявити і припинити їх набагато складніше, ніж порушення, що здійснюють великі підприємства.

Інша сукупність проблем, вирішення яких набуває особливої актуальності для слабоінституціалізованих перехідних економік пострадянського типу, пов’язана з ухиленням від сплати податків. Несплата податків є одним з головних видів іллегального господарювання як для країн з розвиненою ринковою економікою, так і для пострадянських країн. Гострота цієї проблеми в Україні посилюється такими чинниками: незавершеністю процесу інституційного формування податкової системи (хибністю цілевизначення, суперечливістю і складністю законодавчої й нормативно-розпорядчої бази, надмірно репресивним характером і фіскальною орієнтацією діяльності); відсутністю історичної практики дотримання норм, моральних стандартів законослухняної поведінки щодо сплати податків у економічних агентів і громадян; неефективністю і нераціональністю функціонування органів державного управління; порушенням принципів справедливості й неминучості покарання внаслідок поширення корупції; неефективністю і непрозорістю бюджетної системи, зокрема використання ресурсів державного і місцевих бюджетів, що зумовлює нігілізм основних платників податків.

У результаті дії цих та інших чинників знижується рівень касового збору податків, втрати яких внаслідок неплатежів складали у співвідношенні приросту заборгованості до надходжень податків у: 1996 р. – 4 %, у 1997 р. – 26 %; 1998 р. – 44 %; 1999 р. – 27 %; 2000 р. – 11 %; 2001 р. – 32 %; за перше півріччя 2002 р. – 17 %, з відповідним зростанням дефіциту бюджетів[64]. Негативні наслідки дії вказаних чинників пов’язані не лише з дефіцитом бюджетів різних рівнів, але і з структурними деформаціями економіки, загостренням інвестиційної кризи, соціальною стратифікацією населення за доходами внаслідок концентрації ділової активності у галузях з високою (короткостроковою) рентабельністю і мобільністю капіталів.

З огляду на це, потрібно ретельніше розглянути теоретичні підходи до моделювання поведінки суб’єктів іллегальної діяльності у формі ухилення від оподаткування у поєднанні з мінімізацією ними обсягів інвестиційної діяльності. Модель, побудована Ф. Ковеллом та Дж. Гордоном, передбачає розгляд трьох типів поведінки фірм – «чесної», «комбінованої» і поведінки «привидів»[65]. Припускається, що між обсягом нелегальних продаж і дисконтом готівкових коштів існує лінійна залежність:

, (1.18)

а:

(1.19)

де: – ціна продажу на легальному ринку;

– обсяг продаж на нелегальному ринку за ціною , ;

– величина, обернена величині розміру попиту на готівкові кошти;

– вірогідність перевірки фірми, що здійснює легальні операції в обсязі, більшому від нуля;

– вірогідність перевірки фірми, що діє у нелегальному секторі;

частка несплаченого податку;

– період діяльності.

Всі фірми вважаються нейтральними до ризику і орієнтованими на максимізацію прибутку:

де: – виробничі потужності фірми, з функцією розподілу на інтервалі ();

– витрати виробництва, причому – однакове значення для всіх фірм;

Для чесних фірм при обмеженні і припущенні, що , максимум прибутку з формули (1.20) досягається як:

, (1.23)

тобто оптимальний обсяг легального продажу дорівнює обсягу випуску .

Для «комбінованої» поведінки при обмеженнях максимум виразу (1.20) досягається:

Ѳ , (1.24)

де:

, (1.25)

. (1.26)

Прибуток фірм-«привидів» при обмеженнях досягає максимуму:

(1.27)

, .

За умови Ѳ , прибуток, отриманий фірмами з «комбінованою» поведінкою буде вищим за прибуток «чесних» фірм . Враховуючи, що вірогідність перевірки фірм-»привидів» менша, ніж тих, які оперують у легальному секторі (), можна зробити висновок про переважання вибору комбінованого типу поведінки фірмами з великими виробничими потужностями на противагу орієнтації на поведінку «привида» невеликих фірм. Останнє має істотне значення для предмету нашого дослідження і, як зазначатиметься у другому розділі, підтверджується вітчизняною практикою малого і середнього бізнесу.

Припускаючи, що вірогідність покарання фірми-»привида» () зростає зі збільшенням обсягу нелегального продажу, тобто , Є. Пановою доведено[66], що оптимальні обсяги продаж, здійснені «привидами» за , можуть бути менші від наявних виробничих потужностей. Крім того, фірми, що застосовують «чесний» і «комбінований» типи поведінки, повністю використовують виробничі потужності та, враховуючи обмежувальний характер виробничих потужностей для збільшення обсягів виробництва, мотивовані на інвестиційну діяльність. Для фірм-»привидів», які повністю використовують виробничі потужності, це обмеження не завжди виконується і вони можуть не інвестувати у виробництво.

Зазначимо, що припущення про існування фірм-»привидів» можна прийняти лише з певними застереженнями щодо окремих сфер діяльності (фінансово-конвертаційні центри; фінансові «піраміди»; роздрібна і дрібногуртова торгівля – разові чи періодичні торговельні операції; сфера послуг тощо) і розмірів (малі підприємства, фізичні особи-підприємці). Більшою мірою практикується комбінована поведінка: поєднання легальної та нелегальної діяльності, що виявляється у формі ухилення від сплати податків.

Завершуючи виклад теоретично-методичних підходів до оцінки «ефектів» іллегальної економічної діяльності, підкреслимо, що теорія економічної злочинності загалом розглядає «ефекти» і мотиви поведінки на рівні суб’єктів іллегальної економіки. На макрорівні мотиви іллегалізації розглядаються, здебільшого, щодо організованої злочинності та такого її специфічного вияву, як мафія. Але навіть і для цього випадку економічна злочинність розглядається як така, що функціонує поза межами легальної економіки, якій протистоять державна влада, інститути громадянського суспільства. У той же час для іллегалізації перехідних соціально-економічних систем властиве явище «вростання» іллегальної економіки в офіційну і трансформація інституцій останньої в інтересах агентів іллегального сектору. Зазначимо, що подібні процеси взаємопроникнення іллегальної та легальної економік зі змінами в останній спостерігалися у колишніх колоніях у 50-70-х роках минулого століття. Позитивні перетворення в них були проведені під впливом колишніх метрополій. У перехідних економіках пострадянського типу, більшість з яких є високорозвиненими аграрно-промисловими економіками з істотною характеристикою самодостатності, такі зміни є досить складними. Тому важливо розглянути методичні підходи до визначення масштабів поширення іллегальних операцій як основи для оптимізації сукупності заходів протидії.

1.3. Методи оцінки обсягів та рівня тіньової економіки

Структура іллегальної економіки досить складна і містить елементи різноманітної природи: пов'язані з реальним виробництвом законних та незаконних товарів і послуг; такі, що відносно легко виявляються і такі, що важко піддаються кількісній оцінці. Можливості реальної оцінки масштабів тіньової економіки досить обмежені у зв’язку із характером цього явища, що передбачає приховування від обліку, контролю і реєстрації господарської діяльності. Внаслідок цього для їх оцінки використовуються різні опосередковані методи, точність результатів яких залежить від дотримання багатьох умов.

Розглянемо детальніше існуючі підходи та результати безпосередніх досліджень тіньового сектору економіки та діяльності домогосподарств у «неофіційній» економіці. Дослідження домогосподарств здійснюють шляхом анкетування зв’язків з тіньовою економікою. Недоліком такого методу є складність оцінки достовірності результатів, внаслідок так званого «фільтру свідомості» та фальсифікації відповідей з огляду на незвичність теми опитування і можливість причетності опитуваного до тіньового сектору. Подібне дослідження мало місце в 1972–1977 рр. у США на основі даних демографічного реєстру домогосподарств. Дослідження охоплювало 50 тис. домогосподарств або 100 тис. осіб у віці від 14 і більше років. Додатково для визначення обсягів сектору тіньової економіки і доходів у ньому було використано анонімне анкетне опитування[67].

Інше дослідження було проведено у штаті Мічиган (США) у 1981 р. Д. Смітом і Т. Мойєром. Дослідження охопило 2100 домогосподарств за допомогою телефонного опитування. У результаті виявлено, що приблизно 59 % опитаних респондентів ухиляються від сплати прибуткового податку[68]. Недоліком такого методу є можливість збору інформації переважно про споживчі товари та послуги і складність відстежування експортно-імпортних операцій поза межами легальної економіки, фінансових зловживань у банківській сфері та ін.

Безпосереднє дослідження іллегальної поведінки на ринку праці було здійснене 1980 р. у Норвегії А. Ісахвеном, І. Торелонді та С. Стромом, під час якого застосовувалося поштове анкетне опитування, що дало змогу запобігти відмові у відповіді з боку респондентів. Недоліком цього типу анкетування є низький рівень повернення анкет, що могло поставити під сумнів результати дослідження (повернулись 70 % анкет від загальної кількості 1200 респондентів)[69]. Анкетування стосувалося зайнятості у межах іллегальної економіки, попиту і пропозиції робочої сили на «чорному» ринку праці протягом останніх 12 місяців, заробітної плати, тривалості робочого дня та ін.

Дослідження іллегальної поведінки економічних агентів передбачають аналіз податкових декларацій на підставі офіційних податкових реєстрів. У 1976 р. у США здійснено дослідження з метою визначення розмірів тіньового сектору економіки щодо сплати прибуткового податку. Вибірково, за рівнем декларованого доходу, проаналізовані податкові декларації 50 тис. осіб, зайнятих у різних галузях. Крім цього, для дослідження використано 11 тис. детальних реєстрів прибуткового податку, на підставі яких визначено частку незареєстрованого доходу[70]. Цей показник використано при оцінюванні сукупного рівня тіньового сектору. Недоліком цього методу є те, що при дослідженні використовували дані тільки про осіб, які заповнюють податкові декларації.

Податкові дослідження мали місце також в Угорщині[71]. І. Нагієго залучив до опитування 200 експертів (працівників податкової адміністрації), які дали відповіді на запитання про поточний дохід підприємств на основі інформації про рух коштів на розрахунковому рахунку і зовнішніх ознак добробуту підприємств. Питання також стосувалися співвідношення між динамікою податкових надходжень, які підприємство сплачувало в бюджет, та рівнем прихованого доходу, а також рівня зареєстрованого неоподаткованого доходу на різних підприємствах, частки незареєстрованих зайнятих. При цьому застосовано 7-бальну шкалу: від першої категорії 0–20 % до 7-ї – вище 200 % рівня реального доходу. Недоліками цього методу є: арбітальність (орієнтація лише на висновки експертів); можливість спотворення результатів (неправдивої відповіді з огляду на можливий зв’язок з «чорним ринком»); звуження бази дослідження (зареєстрований дохід і експертна алокація незареєстрованого доходу).

Досконалішим видається застосування методу експертних оцінок Г. Вік-Ганемана і В. Фрея[72]. Ці дослідники здійснили вибіркове поштове опитування експертів у Швеції для визначення розмірів тіньового сектору. Експерти відібрані серед спеціалістів–дослідників тіньової економіки. Питання стосувалися: розмірів тіньової економіки у розрізі галузей і секторів, повністю і частково зайнятих, тривалості робочого дня у тіньовому секторі. Недоліками цього методу є відносно малий розмір вибірки, а також складність визначення підсвідомих фальсифікацій, викликаних безпосередньою участю експертів у дослідженні тіньової економіки.

Безпосередні фрагментарні дослідження іллегального сектору полягають у визначенні розмірів тіньової економіки у конкретному секторі, наприклад, у виробництві товарів і послуг у розрізі асортиментних позицій, у обміні валюти (з урахуванням кількості офіційних пунктів обміну, банків, туристичних агентств, реального курсу національної валюти).

Для екстраполювання результатів дослідження окремих секторів для визначення обсягів тіньової економіки загалом по країні застосовують такі способи: 1) розробку «карти» тіньової економіки у розрізі окремих секторів; 2) визначення загального обсягу тіньової економіки за допомогою так званого «акселератора» доходу від окремих секторів, до загальної оцінки. Дослідження такого типу здійснене Х. Сколком в Австрії у 1969 р., 1980 р. та 1982 р. у сфері індивідуального будівництва житла з допомогою трьох методів: дослідження всіх індивідуальних помешкань у двох адміністративних областях Австрії з охопленням однієї третини індивідуальних помешкань у інших регіонах; вибірки з 1500 будинків; використання спеціального дослідження, що стосувалося будівництва помешкань[73]. Недоліком такого дослідження було те, що у процесі аналізу виявлено рівень нелегальної зайнятості лише у приватних помешканнях і неврахованою залишилася «чорна» (прихована) зайнятість на фірмах і промислових підприємствах.

До іншої групи методів, що використовуються для дослідження тіньового сектору, належать опосередковані, які полягають у відстежуванні динаміки показників, гіпотетично пов’язаних між собою. Передумовою використання таких методів є припущення, що економічні процеси протікають відносно ідентично як у офіційному секторі, так і в неофіційному, а на відмінність не впливають жодні чинники, крім тіньової економіки. З низки опосередкованих методів виділимо такі: аналіз динаміки доходів та видатків; оцінка різниці у рівні зайнятості; монетарні методи.

Використання аналізу динаміки доходів та видатків базується на гіпотезі, що весь дохід, який надходить від нелегальної діяльності, витрачається, а не акумулюється. У разі використання цього методу, можна коригувати обсяг ВВП, що подається офіційною статистикою. Метод визначення різниці між доходами і видатками застосував у 1979 р. у Великобританії K. Макефі. При цьому мірилом обсягу тіньової економіки були доходи, незареєстровані податковими органами, у розмірі різниці між незалежно обрахованими видатками і обсягом ВВП. Доходи були обраховані на підставі інформації податкових органів, а видатки – з допомогою широкомасштабного дослідження підприємств, домогосподарств і державних реєстрів. Недоліком такого дослідження є неможливість його застосування в інших країнах, зважаючи на обсяг і рівень достовірності інформації податкових зведень для складання національних рахунків, а також недовраховування доходів і чинників виробництва, похибки вибірки та статистичної похибки. Крім того, враховуються лише доходи від виробництва продукції в тіньовій економіці й не враховуються інші доходи, зокрема «спекулятивний». Інший метод виявлення обсягу реального ВВП з врахуванням тіньового складника, базується на: перерахунку зайнятості на стандартні одиниці праці (постійна зайнятість однієї особи; підприємство, що пов’язане із наймом робочої сили); порівнянні обсягів виробництва і споживання ВВП з допомогою детальних таблиць «вхід-вихід» з розрахунками обсягів державного сектору, як результату коригування доходів і видатків.

Розглянуті методи відповідають концепції широкомасштабного визначення розмірів тіньової економіки, що включають фінансові оцінки, розрахунок відхилень між податковими стягненнями і статистичною інформацією.

На основі методу різниці у рівні зайнятості визначається різниця між офіційним рівнем зайнятості та рівнем зайнятості з урахування тіньового сектору. З метою такого дослідження відбулося широкомасштабне анкетування фізичних та юридичних осіб. Такий метод був використаний Б. Контіні в Італії[74]. Як джерело первинної інформації використані демографічні дані про ринок праці. Зайнятість поза легальною економікою оцінена з використанням інформації страхової системи. Застосовано два методи визначення розмірів тіньової економіки: агрегатний, що визначає величину прихованих засобів праці як відхилення між офіційним показником і показником, обрахованим на підставі досліджень ринку праці; дезагрегований – визначення розмірів нелегальної зайнятості на основі різноманітних детальних показників, що безпосередньо не стосуються офіційної галузевої звітності. Результати розрахунків у подальшому агрегуються у масштабах національної економіки. Так, наприклад, «чорна» (тіньова) зайнятість у сфері матеріального виробництва розраховується на підставі праці вдома, зайнятість у тіньовій економіці у будівельній галузі обчислюється за допомогою визначення кількості працедавців і кількості офіційно зареєстрованих безробітних. Облікована зайнятість у сфері послуг і торгівлі розраховується через кількість працедавців з використанням відповідного мультиплікатора.

Інший метод оцінки розміру тіньової економіки полягає у розрахунку прихованого обсягу робочої сили і вартості праці у тіньовому секторі за допомогою експертних оцінок та порівняння отриманих значень із статистичними даними про задекларовані доходи за припущення щодо поєднання зайнятості в легальній та тіньовій економіці.

Окрему групу становлять монетарні методи, які полягають у визначенні різниці між «монетарною» і «матеріальною» сферами. Показником тіньової економіки є різниця між попитом на гроші й номінальним попитом. У багатьох монетарних методах припускається, що легальна та іллегальна економіки діють у однаковий спосіб з огляду на виробничу функцію, швидкість обертання коштів тощо. Припускається, що всі оборудки в рамках тіньової економіки відбуваються з використанням готівкових коштів.

Серед монетарних методів найбільш розповсюдженим є метод Гутмана[75], за яким досліджують співвідношення між попитом на готівкові гроші та попитом на банківські депозити. Розраховується зв’язок між ВВП та попитом на готівкові кошти і, на цій основі, оцінюється потреба у готівці порівняно з фактичним попитом на неї. Коли фактичний попит на готівку є вищий, вважається, що надлишок обслуговує тіньову економіку.

Інший широко застосовуваний метод, розроблений Б. Фреєм та В. Поммерсом[76], полягає в аналізі структури номінальних банкнот у обігу. Припускається, що зростання тіньової економіки потребує збільшення готівкових коштів у обігу, як правило, банкнот високого номіналу, вища частка яких свідчить про більший оборот тіньового сектору. Недоліком цього методу є те, що він здатний виявити лише зростання (але не рівень) тіньової економіки.

Один з монетарних методів, запропонований відомим зарубіжним дослідником проблем тіньової економіки Е. Фейгом[77], базується на рівнянні Фішера:

, (1.28)

де: M – обсяг готівкових грошей в обігу; V – швидкість обертання грошей; P – рівень цін; T – сукупний обсяг оборудок.

Швидкість грошового обігу обчислюється (за припущення, що грошовий обіг обслуговує як офіційний, так і нелегальний сектор економіки) для визначення відхилення фактичного і офіційного рівнів ВВП.

В Україні був застосований метод сталих взаємозв’язків, розроблений О. Турчиновим[78]. Послідовність розрахунків включає: перевірку можливості використання методичного підходу, пов’язаного з урахуванням змін у енергомісткості виробництва, за встановленим критерієм; визначення коефіцієнтів споживання електроенергії у розрахунку на одиницю ВВП або доданої вартості за галузями і за роками ретроспективного і прогнозованого періодів; розрахунок реальних обсягів виробництва; визначення обсягів тіньового виробництва за роками аналізованого періоду; розрахунок коефіцієнтів тінізації виробництва; визначення реальної зміни обсягів виробництва.

Порівняльний аналіз результатів застосування різних підходів до оцінки масштабів тіньової економіки (метод прямих та непрямих оцінок, метод «м'якого» моделювання) наведений у таблиці 1.2.

Для зіставлення точності результатів подані оцінки розмірів тіньової економіки у п'яти розвинених країнах з добре налагодженими системами національних рахунків, отриманих з використанням дев'яти різних методів. Використання зазначених методів дає реальну можливість оцінити обсяги іллегальної економіки. Найскладнішою методичною проблемою є недосконалість системи статистичної звітності й нагромадження первинної інформації про діяльність фірм у країнах, що розвиваються, та у країнах з перехідною економікою. В основному це стосується неадекватної оцінки реального фінансового стану підприємств і організацій.

Для умов нашої країни ці проблеми ускладнюються такими аспектами: 1) істотними розбіжностями у оцінці та структурі виробничої та торговельної сфери різними міністерствами та відомствами (Державний комітет статистики, Державна митна служба України, Державна податкова адміністрація, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції тощо);
2) значними обсягами роздрібної торгівлі, незареєстрованої податковими органами, що здійснюють фізичні особи; 3) проблемами визначення обсягу імпорту та транзиту газу і нафтопродуктів трубопровідним транспортом;
4) небажанням більшості комерційних підприємств надавати достовірну і повну інформацію органам державної статистики.

Таблиця 1.2

Порівняння рівня розвитку тіньової економіки
у ринкових країнах, % до ВВП[79]

Оцінки середніх масштабів тіньової економіки в Канаді, Німеччині, Великобританії, Італії і США у 1990–1996 рр.	Методи оцінювання
24.4	Розбіжності між фактичними й офіційно врахованими трудовими ресурсами (discrepancy between actual and official labor force)
21.9	Аналіз обсягу операцій (transactions approach) – метод Е. Фейга
15. 5	Аналіз співвідношення готівки і депозитів (сash-deposit ration) – метод П. Гутмана
12.7	Метод обліку витрат електроенергії (physical input (electricity) approach)
8.9	Метод попиту на гроші (currency demand approach)
7.9	Моделювання (model approach)– метод Б. Фрея
6.4	Розбіжності між витратами і доходами (discrepancy between expenditure and income)
6.1	Аналіз записів податкових книг (tax auditing)
3.1	Метод вибіркових обстежень (survey method)

Узагальнюючи підсумки наукової дискусії, що відбулася у Швеції у
80-х рр. минулого сторіччя з приводу методів оцінки рівня розвитку тіньової економіки, Б. Свенссон стверджує, що: у «чорному» секторі як засіб платежу використовуються винятково банкноти; у міжвоєнний період «чорний» сектор у Швеції не існував; у «білому» секторі протягом визначеного часового періоду співвідношення між кількістю банкнот у населення і сукупними вкладами у банках залишалося постійним; період обороту грошової маси у «білому» і «чорному» секторах однаковий. За цих припущень розрахунки методом Гутмана-Кагана частки «чорного» сектору в 70-х роках дають значення на рівні 10 % обсягу ВНП Швеції (40 млрд крон)[80]. Слід погодитися з Б. Свенссоном щодо коректності подібних припущень. Правомірна також критика соціологічних опитувань дослідницької організації СІФО, за оцінками якої «чорні» доходи населення дорівнювали 0,4-0,5 % ВНП. Справді, важко очікувати від респондентів точнішої оцінки сплачених податків, ніж зазначені в податкових деклараціях суми.

Методичний підхід Мюстерна, застосований для оцінки обсягу нелегальної праці, базується на припущенні про те, що обсяг нелегального робочого часу дорівнює відхиленню між фактичним і нормативним робочим часом. При цьому нормативний час коригується у бік зменшення на: рівень безробіття (на 5 %); відсутність через хворобу (на 10 %); втрати робочого часу, пов’язані зі зміною професії протягом року (на 2 %). Порівняння скоригованого обсягу нормативного робочого часу (1500 год. на одного працюючого) з фактичним (1250 год.) і збільшення на обсяг «чорного» робочого часу (100 год.) для 18225 зайнятих у економіці Швеції малярів дало загальну величину «чорного» робочого часу. Отримані результати для працюючих, що сплачують прибутковий податок «Б», дають оцінку у 1000 год. для однієї особи. З урахуванням скорочення робочого часу для виконання «чорної» роботи Мюрстен подає оцінку «чорної» роботи на рівні 30 % зареєстрованого робочого часу малярів. За аналогічною методикою зроблені підрахунки для будівельної галузі загалом – 10 %; прокладення труб – 16 %; електромонтажних робіт – 25 %[81]. На основі цього ж методу проведена оцінка обсягу «чорної» роботи великих підприємств Шведського об’єднання підприємців будівельної промисловості (до 10 % зареєстрованого часу).

Вартісна оцінка неповідомлених доходів на основі цих розрахунків здійснена Ханссоном за припущення, що ціна робочої години у «чорному» секторі дорівнює 60 % ціни у «білому», становить 6-9 % до декларованих доходів у будівельній промисловості. З урахуванням результатів опитувань СІФО, згідно яких кількість респондентів, що визнали факт приховування доходів, у будівельній галузі вдвічі вища, ніж у інших, Ханссон доходить висновку про приховування 3-5 % загального обсягу повідомлених доходів у економіці.

Звернемо увагу на те, що навіть для Швеції з досконалою організацією статистичного обліку для досліджень застосовують у розрізі галузей досить деталізовані і, головне, комплексні методи з перевіркою точності отриманих результатів соціологічними опитуваннями. Тому, наведені у деяких публікаціях оцінки іллегалізації економіки нашої країни у розмірі від 40 % до 60 % і, навіть, 100 % офіційної підлягають досить критичній оцінці.

Комплексний метод базується на розрахунку відхилення між сукупним використанням доходів (для споживання, заощаджень, податків, інших платежів) і сукупних заявлених доходів згідно податкової статистики. Цей метод Ханссен застосував у поєднанні з обстеженням сімей Центральним статистичним бюро Швеції (ЦСБ). Результати обстеження скориговані на періодичні опитування громадян про витрати на дорогі товари і послуги. Для оцінки споживання окремих товарів використані розрахунки спеціалізованих державних служб (продовольчих – сільськогосподарського управління; алкоголю – соціального управління; тютюнових виробів – статистика тютюнових компаній). З урахуванням поправок для пояснення різниці між даними податкової й національної статистики про запаси товарів, про доходи, нижчі оподатковуваного рівня, а також на податкові зловживання обчислені мінімальний і максимальний обсяги тіньової економіки. Протягом 1970-1979 рр. рівень тіньової економіки коливався у межах 2,8–4,9 % до ВВП[82]. Звернемо увагу, що при цьому не враховано доходи від обміну товарами і послугами, а також від суто кримінального складника іллегальної економічної діяльності.

Загальним для застосовуваних у розвинених країнах методів оцінки є їх комплексний характер, поєднання монетарних методів з методами анкетного опитування, зіставлення статистичних даних різних відомств, даних обстежень, експертних оцінок. Важливим є постійний моніторинг динаміки обсягів і структури іллегального сектору, а також ступеня його суспільної небезпеки у зіставленні з адміністративним контролем. Б. Свенссон стверджує про нераціональність посилення контролю за сплатою податків чи мита за умови, коли рівень добровільного декларування податків складає 94,5–96,2 % всіх доходів.

Слід зазначити, що у нашій країні практично не використовуються подібні комплексні дослідження, зокрема мікродослідження та податковий аудит. Основною причиною цього є висока вартість їх проведення і відсутність належного фінансування. З непрямих методів (визначення відхилень у статистиці внутрішніх витрат та доходів, аналізу валютного попиту та валютних операцій, аналізу фактичних витрат, метод латентного варіаційного моделювання) найбільшого поширення набуло оцінювання обсягів іллегалізації за методом фактичних витрат електроенергії. При цьому припускається, що зміна обсягів ВВП тісно корелює зі зміною обсягів електроспоживання, отже, відхилення пов’язане з енергоспоживанням в іллегальному секторі. Розрахунки підтверджують, що зниження обсягів ВВП за період 1990-1998 рр. дійсно супроводжувався зниженням обсягів споживання. У 1991 р. обсяги ВВП знизилися на 8,7 %, обсяги споживання електроенергії на 2,3 % до попереднього року; у 1992 р., відповідно, 9,9 % та 6,3 %; у 1993 р. – 14,3 % та 7,7%; у 1994 р. – 23,0 % та 11,6 %; у 1995 р. – 12,2 % та 5,4 %; у 1996 р. – 9,9 % та 5,2 %; у 1997 р. – 2,9 % та 1,9 %; у 1998 р. – 1,7 % та 3,2 %[83]. Проте, припущення щодо істотної еластичності попиту на електроенергію від зміни реального ВВП є досить суперечливим, особливо з огляду на галузеву структуру енергоспоживання, частку енергоспоживання населенням, а також галузеву структуру іллегального складника економіки. Зрештою, тому у ґрунтовному дослідженні Е. Ейла та К. Зіннза обсяги іллегальної економіки за методом аналізу змін у загальному споживанні електроенергії у нашій країні оцінені у 1995-1997 рр. у розмірі: 96 %; 115 % і 128 % до офіційного ВВП відповідно[84].

Заслуговує на увагу запропонований В. Рябошликом та М. Ігнатишиною метод на основі використання даних національних рахунків та офіційної статистичної звітності у розрізі окремих секторів та джерел ВВП (нефінансові корпорації; фінансові корпорації, сектор загального державного управління; домашні господарства; некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства, оплата послуг фінансових посередників). Згідно розрахунків, незареєстрована діяльність склала за 1998 р. 42 % у складі офіційно оголошеного обсягу ВВП (102,6 млрд грн). Наведена оцінка підтверджується і проведеними дослідженнями, які базувалися на розрахунку частки статистично облікованого роздрібного товарообороту у сукупних витратах населення на купівлю товарів і послуг – 44,6 %. Це підтверджує висловлену раніше тезу про те, що первинним базисом іллегальної економіки є споживчий ринок, а головною «проміжною ланкою» – мале і середнє підприємництво. В Україні рівень податкового тиску на законослухняних платників податків становить 75 %, а не 37 % за офіційними оцінками. Цей висновок має особливу важливість для обґрунтування стратегії та заходів іллегалізації економіки, особливо у секторі МСП, який характеризується все більшим рівнем ухилення від оподаткування внаслідок мобільності господарювання і галузевої структурної побудови цього сектору.

Внаслідок названих причин до сектору МСП складно застосувати розглянуті непрямі методи оцінки іллегалізації. Для реальної оцінки необхідні селективні (галузеві та регіональні) мікродослідження комплексного характеру. Опосередковані методи дослідження доцільно використовувати лише для оцінки динаміки обсягів та структурних змін іллегальної економіки. Для прикладу, перевищення рівня заробітної плати у працівників МП, що перебувають у власності юридичних осіб інших держав, над рівнем зарплати у приватних вітчизняних підприємствах становило у 2000 р. 2,5 разу[85]. Це свідчить про рівень легального залучення робочої сили. Оцінку динаміки зміни обсягів іллегалізації у секторі МСП можна застосувати й на основі відстежування наслідків регулюючих заходів органів державної влади. Підвищення фіскального контролю, перехід до грошових рахунків та спрощеної системи оподаткування забезпечили істотне зростання обсягів прибутку МСП у 2000 р.[86] Проте, головним чинником, який зумовив зростання прибутку МСП у 2000 р. був перехід на спрощену систему оподаткування, при цьому загальний обсяг прибутку в економіці зріс лише у 1,88 разу, а питома вага МП (у % до загального обсягу) – у 4,11 разу, питома вага зайнятих – лише в 1,06 разу[87]. Припускаючи, що розвиток МСП корелює з загальним економічним зростанням в економіці, скорегуємо прибуток МСП на цю зміну і збільшення кількості працюючих. Приблизне оцінювання іллегального складника у секторі МСП станом на 1 січня 2003 р. становить 80-82 % від загального обсягу діяльності. При цьому тут не враховано збитковість значної частини підприємств цього сектору, рівень якої досягає 30-40 % кількості підприємств і 70-75 % отриманого прибутку. Поза увагою залишаються також нелегальна самозайнятість, натуральний обмін сільськогосподарською продукцією, різноманітні послуги, домашні господарства.

Що ж стосується оцінки рівня іллегалізації у секторі МСП, заслуговує також на практичне застосування методичний підхід з використанням коефіцієнта «реальної діяльності»[88]. Методика передбачає зіставлення фактичних значень основних показників діяльності та «потенційних» показників. Застосовуючи коефіцієнт «реальної діяльності» (співвідношення кількості зареєстрованих МП до кількості діючих), розраховуються показники «реальної діяльності»: валовий дохід; надходження до бюджету; балансовий прибуток тощо.

Проте, як вже зазначалося, отримання максимально достовірної оцінки можливо лише з допомогою широкомасштабних комплексних досліджень, в основу яких покладено фокусні мікродослідження у розрізі галузей, видів діяльності і, навіть, окремих товарних груп і товарів. Для прикладу, розглянемо можливі обсяги виробництва і реалізації програмного забезпечення та деяких інших об’єктів інтелектуальної власності. Як зазначалося раніше, однією з найбільш прибуткових сфер тіньового бізнесу є порушення прав промислової власності у формі аудіо-відео та комп’ютерного піратства. За оцінками експертів, у деяких країнах Європи доходи аудіо-відео піратів прирівнюються до прибутків торговців зброєю та наркотиками[89]. Останнім часом Україна набула «іміджу» одного з головних центрів з виготовлення та торгівлі підробними товарами, що стало підставою для уряду США ще в 1998 році внести Україну до списку держав, у яких не забезпечується належним чином захист прав інтелектуальної власності, зокрема, щодо авторського та суміжних прав на виготовлення й розповсюдження ауді- та відеопродукції[90].

Тому цю проблему розглянемо дещо детальніше, зважаючи на економічні наслідки іллегалізації продуктів інтелектуальної власності на ринку програмного забезпечення та поведінку його учасників. Для дослідження були обрані 304 позиції – програмне забезпечення, що користується найбільшим попитом на українському ринку (зокрема, MS Office XP Rus 15 stnt; 1С:Бухгалтерія 6.0 Професійна; Підприємство 7.7, Windows Pro 2000 Russian) (Додаток І-Б). Слід зазначити, що середня вартість легальної одиниці продукту становить близько 24 тис. грн (діапазон цін коливається від 23 до 34, 4 тис. грн за копію). Розглядаються поведінка продавця та споживача нелегальної продукції при різних вірогідностях викриття злочинної діяльності (від 0 до 1). У розрахунках використано розмір мінімального та максимального штрафу за порушення згідно Закону України «Про авторське право та суміжні права», що коливається у межах від двохсот до п’ятисот неоподаткованих мінімумів (3,4–8,5 тис. грн). Оцінювання проведено із врахуванням того, що нелегально виготовлені диски продаються за ціною легального виробника вказаного товару. Навіть якщо гіпотетично припустити, що вірогідність покарання дорівнює одиниці й за певне правопорушення прав інтелектуальної власності передбачено максимальний розмір адміністративного покарання у вигляді грошового стягнення, у розпорядженні підприємства залишаються програмні продукти, продаж яких забезпечить певний рівень прибутку.

Розрахунки проведено на прикладі таких програмних продуктів як: 1C:Бухгалтерія 7.7; 1С:Зарплата і кадри 7.7 SQL; 1С: Підприємство 7,7. Прибуток по окремих позиціях за мінусом вірогідних збитків досягатиме понад 5 тис. грн. Однак такі умови прибутковості актуальні лише для програм, що використовуються у науково-методичних та комерційних цілях, а не ігрових компакт-дисків, для яких розповсюдження нелегальних копій буде збитковим (сума збитків у середньому дорівнює 8,5 тис. грн.). При цьому спостерігається зменшення вірогідності покарання та розміру збитків внаслідок адміністративного покарання у вигляді грошового стягнення. У результаті можливий прибуток збільшується і для 295-ти продуктів з 304-х (Додаток І-Б) буде вигідною їх реалізація нелегальним шляхом. Чистий прибуток при цьому коливатиметься від 20 до 7000 грн за один продукт. При цьому, як правило, нелегальні копії є не менш якісними, ніж ліцензійна продукція, за винятком відсутності гарантійного обслуговування, отже вказані результати можна вважати показовими для економічної мотивації іллегальної діяльності.

Якщо система викриття нелегального виробництва та продажу неліцензованої продукції у нашій країні досить дієва, то спеціальні контрольно-ревізійні органи по боротьбі з використанням нелегального програмного забезпечення практично відсутні. Тому вважатимемо вірогідність викриття порушення прав інтелектуальної власності споживачами вказаної продукції близькою до нуля. Середня економія від купівлі та використання нелегальної продукції, залежно від типу програми та її ціни у легальному секторі коливається від 7 тис. грн. до 34,2 тис. грн. Прибуток підприємства, що виготовляє та реалізує програмне забезпечення іллегально, мінімізується за умови, що вірогідність покарання наближається до 0,5, а ціна продукту знижується у середньому на 60 %.

На основі проведених розрахунків зроблена спроба оцінити загальну суму збитків для власників прав інтелектуальної власності на ринку програмного забезпечення України у 1999–2001 рр. З огляду на результати досліджень компанії Майкрософт, в яких вказується, що частка реалізованого неліцензійного програмного забезпечення в Україні становить близько 96 %,[91] можна стверджувати, що у 1999 р. сума збитків власників інтелектуальної власності на програмне забезпечення становила близько – 35, 625 млн грн; у 2000 р. – 39,681 млн грн, а у 2001 р. – 41,0 млн грн. Ці цифри є дещо заниженими, зважаючи на недосконалість системи збору статистичної інформації щодо обсягів реалізації програмних продуктів.

Системний характер іллегалізації зумовлює втрати не тільки суто економічного характеру, але і соціального, психологічного, інформаційного тощо. Тому варто розглянути наслідки цього явища детальніше, не обмежуючись лише економікою. Акцентуємо увагу на такому наслідку іллегалізації, як зростання додаткових видатків на здійснення економічної діяльності – трансакційних та соціальних. Р. Коуз до них відносить: видатки на збір інформації про ціни і відношення споживачів до товарів, про конкурентів; на проведення переговорів і оформлення угод, а також видатки (штрафи) з компенсації забруднення довкілля[92]. Для країн із слабоінституціалізованою економікою рівень цих витрат істотно зростає внаслідок надмірного і нераціонального державного регулювання, поширення явищ протекціонізму і корупції. Причому спостерігається паралельне зростання розмірів корупційних платежів і втрат часу менеджерів фірм на спілкування з державними службовцями. Так, станом на 1996 р. ці витрати коливалися від 22 людино-тижнів – для незначних обсягів корупційних платежів до 75 – для великих обсягів[93]. Подібні деформації підтверджуються даними українського Центру соціологічних досліджень та Центру «Соціальний моніторинг». Близько половини опитаних протягом 2002 р. давали чиновникам хабарі, причому співвідношення респондентів, котрі вважають, що чиновники беруть хабарі, і тих, які вважають владу некорумпованою, становить 80 % до 9 %[94].

Наголосимо на несприятливій тенденції погіршення підприємницького середовища – за даними дослідження, частка опитаних, які вважають політичну нестабільність, корупцію, несумлінну конкуренцію і надмірне регулювання перешкодою для бізнесу зросла на 10 %. Причому від 24 %до 28 % представників МСП стверджують про сплату неофіційних платежів при здійсненні процедур сертифікації, ліцензування, реєстрації, митного огляду, а 38-42 % – при одержанні дозволів[95]. Попри зрозумілу суб’єктивність цих результатів, звернемо увагу на те, що близько 70 % громадян не вважають корупцію неприпустимим явищем. Зазначене є зворотньою стороною соціальної апатії та зневіри, які породжують як соціально-економічною стратифікацією, так і відсутністю позитивного розв’язання проблеми справедливого доступу до ресурсів і розподілу прибутків та благ. Останнє набуває особливої важливості в контексті моделювання базисних підходів до функціонування української економіки.

З погляду інтересів економічних агентів (вітчизняних і зарубіжних), збільшення трансакційних витрат внаслідок іллегалізації економіки і, як її складника, – корупції робить вітчизняну економіку непривабливою для довготермінових інвестиційних проектів. Нелегітимне первісне нагромадження капіталу зумовлює і посилює нелегітимність прибутків і, отже, відтік капіталів за кордон чи в іллегальний сектор економіки. «Відмивання» коштів, отриманих у процесі іллегальної, зокрема злочинної діяльності зустрічає справедливу протидію з боку зовнішніх партнерів України, яка виявляється у запровадженні міжнародними інститутами різноманітних санкцій і розслідувань.

До негативних наслідків іллегалізації, які ще не досить широко висвітлюються через їх віддаленість у часі, віднесемо також невраховані під час проектування економічної діяльності трансакційні витрати, пов’язані з порушеннями: прав володарів інтелектуальної власності; вимог охорони довкілля; вимог безпеки праці; стандартів безпеки товарів та послуг; технічних і будівельних норм та стандартів. Небезпека цих наслідків пов’язана часто з неможливістю їх прогнозної економічної оцінки, часовою віддаленістю. З огляду на це, вони можуть зумовити у майбутньому техногенні та гуманітарні катастрофи. У цьому випадку підприємницька ініціатива, не забезпечена належною фаховою підготовкою і не обмежена контролем з боку держави, може бути надзвичайно шкідливою, особливо за використання корупційних можливостей для ухилення від дотримання державних стандартів, норм, технічних умов і екологічних вимог. Наприклад, в умовах послаблення державного будівельного контролю за вмістом речовин, що додаються до бетону, багаточисельні будівельно-ремонтні МСП використовують домішки з високим вмістом сірки, хлоридів та інших речовин, які у майбутньому можуть призвести до руйнування конструкцій, будівель. Проте через віддаленість цих наслідків потенційними трансакційними витратами нехтують. Аналогічно здійснюється незаконне поширення трансгенних сортів рослин, невипробованих фармакологічних препаратів, харчових домішок тощо.

Оцінка наслідків іллегалізації економічної діяльності може розглядатися як у теоретичному, так і у суто прикладному аспектах. Зупинимося на практичних наслідках іллегалізації економіки, не розмежовуючи суб’єктів господарювання за їх розмірами чи видами діяльності. Такий підхід видається коректним, тому що іллегалізація і пов’язані з нею явища корупції, патронату, клієнтних відносин, порушення сумлінної конкуренції впливає на всі сектори економіки, незалежно від розмірів чи галузевої належності підприємств.

Для оцінки конкретних наслідків іллегалізації заслуговує на увагу емпіричний матеріал соціологічного дослідження І. Клямкіна та Л. Тімофєєва[96]. Авторам вдалося отримати і узагальнити інформацію, отриману від первинних суб’єктів іллегальних економічних відносин і зроблено це у розрізі найвагоміших секторів іллегальної економіки та у галузевому. Так, щодо агропромислового сектору аргументується висновок про формування тіньових ринків капіталу, засобів праці і робочої сили, іноді – земельних ресурсів, а також тіньових інституцій (специфічного контрактного права, тіньових агентів ринкових відносин – «купців», «банкірів», «постачальників» матеріально-технічних ресурсів тощо). При цьому проникнення приватного капіталу на сільські тіньові ринки (субсидіювання закупівлі необлікованої продукції, приватне кредитування і, додамо, – лізинг) є незначним і супроводжується посиленням адміністративного управління легальною економікою[97].

Аналізуючи поширення корупції й тіньової економіки, які для російської дійсності слід розглядати «...лише разом, у їх взаємній обумовленості й функціональній взаємодії»[98], автори доходять висновків про формування «всеохоплюючої щільної соціальної матерії, ...корупційно-тіньового середовища, яке не можна швидко змінити ніякими законодавчими і репресивними заходами хоча б тому, що для реалізації таких заходів у суспільстві немає відповідних суб’єктів»[99]. Стверджується про «надмірно широке» розповсюдження «принципів ринкової поведінки» практично на всі суспільні блага, які перетворюються у товар. Їхня реалізація здійснюється у межах своєрідної інституціоналізації тіньового порядку і супроводжується формуванням «міжкорпоративних відносин бюрократії та бізнесу», легалізацією інститутів посередництва між ними[100].

Подібні процеси інституційно-структурного оформлення іллегальної економіки на галузевому та регіональому рівнях у нашій країні відзначає М. Павловський. Попри політичну риторику у наведених загальних оцінках і наслідках іллегалізації, слід погодитися з тезою про намагання суб’єктів тіньової економіки впливати на владну еліту[101], більше того – на формування економічної соціальної політики в сенсі згадуваної раніше асоціальної характеристики іллегалізації економіки.

Детальніший і аргументованіший аналіз наслідків корупції та організованої злочинності наводить Гж. Колодко, який акцентує увагу на таких наслідках цього явища: негативному впливі на ефективність капіталовкладень внаслідок неринкового за сутністю розподілу прибутків і ресурсів; зниженні мотивації до економії внаслідок нелегітимності прибутків і відтоку капіталів за кордон; послабленні мотивації й зниженні рівня продуктивності праці; посиленні політичної напруги і дезінтеграції суспільства; «приреченості надій» внаслідок соціального розшарування і посилення політичної напруги, які дестабілізують очікування громадян, негативно впливають на ефективність загальних макроекономічних процесів[102].

Погоджуючись з цими висновками, звернемо увагу на такий економічний парадокс, як відсутність позитивного зв’язку між індексом корумпованості та індексом купівельної спроможності населення. Так, Бельгія за індексом корумпованості займає 26-е місце серед 50 країн (індекс дорівнює 5,25), але рівень купівельної спроможності (25,66 тис. дол. США) перевищує рівень Данії (відповідні показники: 1-е місце; 9,94 і 21,23 тис. дол.). Подібні суперечності властиві й для порівняння інших країн, наприклад: Південна Корея (відповідно: 33-е місце; 4,29; 11,45 тис. дол) і Чілі (22-е місце; 6,05; 9,52 тис. дол) або Греція (25-е місце; 5,35; 11,71 тис. дол. )[103].

Проте найістотнішим наслідком іллегалізації економічної діяльності слід вважати все ж таки соціальний – поглиблення диспропорцій у доходах населення нашої країни, 83,2 % (40,1 млн осіб) загальної чисельності якого за І півріччя 2001 р. мали доходи нижчі від прожиткового мінімуму. При цьому співвідношення між сукупними витратами найбільше і найменше забезпечених верств складало 7,6 разу. Підкреслимо, що перехід з однієї групи дохідності у найвищу, або хоча б у середню, практично неможливий, що й підтверджується динамікою зміни цього показника: за І півріччя 2000 р. співвідношення дорівнювало 7,1 разу, а частка сукупних витрат 20 % населення складала 39,1 % (проти 39,8 % у 2001 р.). На недовикористання потенціалу розвитку підприємництва, як одного з небагатьох реально можливих шляхів пом’якшення наведених диспропорцій, вказує незначне зростання у сукупних ресурсах домогосподарств частки доходів від підприємницької діяльності: 2,7 % проти 2,2 % за аналізовані періоди.

Зрештою, розвиток більшості країн з перехідною економікою внаслідок трансформаційної кризи характеризується зростанням рівня бідності й стратифікації населення за доходами. Проте для економічного потенціалу України видається невиправдано високим існуюче соціально-економічне розшарування і оцінка рівня бідності у розмірі 53 % до загальної чисельності населення (проти 12 % у Чехії і 45 % у Болгарії)[104]. За розрахунками Гж. Колодко, величина коефіцієнта Джинні для нашої країни зросла з 0,23 у 1987-1988 рр. до 0,33 – у 1993-1994 рр. Істотно, що й інші загальноприйняті показники ,,якості» життя (коефіцієнти дитячої й материнської смертності; очікувана тривалість життя жінок і чоловіків; коефіцієнт охоплення дошкільними установами тощо, у період 1989-1999 рр. мали негативну динаміку[105]. Причому погіршення показників відбувалася на тлі тенденції до зниження індексу людського розвитку для нашої країни: 1993 р. – 45-е місце в світі; 1995 р. – 54-е; 1996 р. – 80-е; 1997 р. – 95-е; 1998 р. – 102-е; 1999 р. – 91-е; 2000 р. – 78-е; 2001 р. – 74-е[106] (певне зростання останніми роками пов’язане з коригуванням методології розрахунків укладачів Доповіді ПРООН, яка змінює місце на 10-15 пунктів вище).

За оцінками професора Е. Лібанової, економічне зростання у 2000-2001 рр. посилило соціально-економічне розшарування – доходи 10% найзаможніших груп населення у 12-15 разів перевищують доходи 10 % найбідніших, причому у 80 % бідних сімей лише один член сім’ї працює[107]. Зазначені показники відтворюють низьку ціну робочої сили, а також не меншою мірою й рівень іллегалізації підприємництва та самозайнятості населення.

Гж. Колодко звертає увагу на спотворення інформаційного простору, формування хибних і аморальних мотивів поведінки населення внаслідок корумпованості й ангажованості засобів масової інформації (ЗМІ)[108]. Практика рекламних кампаній, особливо щодо фінансових пірамід типу «МММ», «Хопьор-Інвест» у Росії та у нашій країні підтверджує, що ЗМІ виявляються найбільш сприйнятними для корупції, причому це не завжди вважається аморальним у середовищі журналістів. Більше того, іллегальний капітал формує власні мас-медіа, які нав’язують суспільству і, особливо молоді, фальшиві ціннісні орієнтири поведінки.

Підсумовуючи викладене, наголосимо, що іллегалізація економіки призводить до гальмування якісного (стратегічно сталого) зростання економіки, оскільки іллегальні економічні агенти орієнтовані лише на короткотермінову перспективу і одержання негайних прибутків. Таким чином, усувається можливість інвестування довгострокових проектів. Тому при виборі інвестування тіньового чи офіційного проекту економічний агент обирає перший, зважаючи на високу ризикованість інвестування в офіційному секторі економіки і відсутність гарантій капіталовкладень з боку держави, у той час, як у нелегальному бізнесі існують дієвіші органи захисту підприємництва («рекет») і чіткіші неформальні правила поведінки. Неправильні чи неточні оцінки реальних обсягів національної економіки та динаміки макроекономічних показників внаслідок неврахування іллегального складника призводять до хибних прогнозів та оцінок, що істотно знижує ефективність управлінських рішень на всіх рівнях влади. Зауважимо, що високий рівень тінізації національної економіки робить неможливим процес інтеграції України у світове господарство.

Загроза іллегалізації економіки для національної безпеки зумовлюється низкою кількісних і якісних характеристик цього явища, насамперед масштабами поширення, які не у повному обсязі відображені офіційною статистикою. У структурі лише зареєстрованих злочинів за 2001 р. питома вага економічних становила 65 %. Загалом у 2003 р. було зареєстровано 8253 злочини у сфері господарської діяльності, у 2004 р. – 9590 (тобто темп приросту становив 21,1 %). Переважну частку цих злочинів скоєно у бюджетній сфері, агропромисловому та паливно–енергетичному комплексі, сферах приватизації, банківської та зовнішньоекономічної діяльності, високих технологій та інтелектуальної власності. У 2003 р. працівниками правоохоронних органів було викрито 43203 злочини економічної спрямованості, а у 2004 р. – 44171. При цьому слід врахувати такі якісні характеристики, як латентність економічної злочинності, складність її виявлення у фінансово-банківській сфері, зовнішньоекономічній діяльності, науково-технологічній сфері тощо. Якісно новими тенденціями вважають мобільність економічної злочинності, здатність до трансформаційних змін, адекватних до змін законодавства та дій правоохоронних органів внаслідок залучення фахівців найвищої кваліфікації. Якісно зростає й рівень менеджменту злочинів – близько 20 % їх загальної кількості здійснено організованими злочинними угрупованнями, причому зміцнюється зв’язок між суто кримінальними формуваннями і легальними підприємствами.

У підсумку зростає шкода для суспільства і економіки. Понад 55 % всіх злочинів у сфері економіки, викритих підрозділами МВС України (без урахування результатів роботи СБУ та податкової міліції), становлять важкі та особливо важкі, а сума матеріальних збитків перевищує 0,5 млрд грн. З огляду на це, необхідна системна політика протидії іллегалізації, яка має спрямовуватися на стимулювання легальної економічної діяльності й дестимулювання чинників іллегалізації економічної діяльності.

Підсумовуючи застосовувані у світовій практиці методи визначення та аналізу тіньового сектору, зазначимо, що вони об’єднуються у три групи: статистичні методи, що використовуються на макрорівні; методи прямої (безпосередньої) перевірки і спеціальні економіко-правові методи, що використовуються на мікрорівні (при виявленні та оцінці економічних параметрів певних правопорушень, злочинів тощо). Залежно від характеру поставлених завдань і цілей оцінки іллегальної економічної діяльності можуть бути виділені три групи методів: обліково-статистичні; методи опосередкованого аналізу; методи безпосередніх перевірок (соціологічні, інвентаризаційні, контролюючі) (рис. 1.6).

Детальніше зупинимося на обліково-статистичних методах, які найбільш придатні для дослідження на мікрорівні, оскільки зв їхнього застосування використовують систему національних рахунків (СНР), а не інформацію окремих підприємств. Ці методи забезпечують найповнішу реєстрацію тіньових економічних явищ для узагальнюючої характеристики процесу на основі виявлення і вивчення статистичних закономірностей.

Найдоцільніше, на нашу думку, використовувати методи оцінки прихованого виробництва легальних товарів і послуг, які є достовірнішими у зв’язку з відносно повною інформаційною базою їх дослідження. При цьому доцільне використання «балансового» методу та методу «перехресного» аналізу з використанням даних СНР та зовнішньоекономічної або митної статистики країн-партнерів, зважаючи на недосконалість вітчизняної системи статистичного обліку, неефективність застосування методу безпосередніх перевірок внаслідок істотного рівня корумпованості, відсутність
практики і неадекватність відповідей спеціальних обстежень і експертних
оцінок.

Найбільшу складність становить оцінка параметрів забороненої економічної, професійної, організаційної, політичної злочинної діяльності. Оцінка цих видів кримінальної економічної діяльності значною мірою опирається на результати діяльності правоохоронних органів. Розглянемо особливості використовуваних статистичних методів оцінки різних складових елементів тіньової економіки з їх подальшою адаптацією для виявлення обсягів іллегальних міжнародних господарських зв’язків.

З усіх складників тіньової економіки найточніше оцінена може бути продуктивна прихована економічна діяльність, що використано у розрахунках СНР[109]. Тіньова економіка містить приховане виробництво, доходи і витрати на остаточне споживання та нагромадження. Тіньове виробництво товарів є основним для оцінки обсягів тіньової економічної діяльності. Основне завдання дослідника – правильний вибір параметрів тіньового виробництва. Для цього можуть бути обрані різні підходи.

Найбільш надійним і точним є використання традиційних статистичних методів збирання додаткової інформації й проведення спеціальних обстежень. Цей метод був використаний китайським вченим В. Ксюему в 1998 р. для визначення розмірів кримінального сектору в Китаї[110]. Однак, такий підхід не відтворює легальної, але незадекларованої економічної діяльності. Тому для оцінки продуктивних видів тіньової економічної діяльності ефективний класичний балансовий метод, що полягає у зіставленні даних з різних джерел.

Окремі види іллегальної економічної діяльності, у межах методології СНР адекватно оцінити не вдається. Деякі з них можуть бути оцінені за допомогою аналізу платіжного балансу, зокрема статті D («Помилки та пропущення») – при значному позитивному сальдо (понад 10 % від сальдо платіжного балансу) – відбувається відтік товарно-грошових цінностей з країни тіньовим шляхом, при негативному – навпаки.

Метод специфічних індикаторів пов'язаний з використанням будь-якого показника економічної діяльності, отриманого прямим чи непрямим шляхом. У межах цього методу виділяють прямі та опосередковані методи. Прямі методи (мікрометоди) передбачають використання спеціальних обстежень (опитувань, перевірок) та аналізу, отриманої інформації для виявлення розбіжностей між доходами і витратами окремих груп платників
податків, а також характерних ознак тіньової економіки у певних сферах та галузях:

, (1.29)

де: R – рівень тінізації доходів фізичних та юридичних осіб, D – задекларовані доходи суб’єктів господарювання, E – витрати суб’єктів господарювання, i=1,..n – кількість обстежуваних суб’єктів. Поширення результатів на генеральну сукупність дозволяє визначити загальний рівень тінізації доходів. Важливою передумовою застосування прямих методів є обмін даних з державними контролюючими і правоохоронними органами.

У світовій практиці широко використовується метод опитування для оцінки окремих параметрів тіньової економіки. Наприклад, анкетне опитування емігрантів з СРСР, здійснене у 1987 р. Г. Гроссманом і В. Тремлом, підтвердило припущення, що офіційні оцінки масштабів приватної торгівлі в СРСР сільськогосподарськими продуктами і розміри одержуваних від цього прибутків значною мірою применшені. За даними офіційних джерел, у 1977 р. загальна вартість продаж на колгоспних ринках складала 7,3 млрд руб. (5,8 млрд торгівля приватних осіб і ще 1,5 млрд кооперативної торгівлі), або 45 руб. на одну особу. За даними, отриманими Г. Гроссманом і В. Тремлом у ході опитування емігрантів, вона становила 33,8 млрд руб., або 210 руб. у рік на одну особу, тобто реальне значення було применшене на 26,5 млрд руб.[111] Використання експертних оцінок є необхідною передумовою достовірного дослідження тіньової економіки, хоча й ускладнюється відсутністю у нашій країні кваліфікованих експертів з питань економічної злочинності, спроможних дати близьку до реальної оцінку, достовірність якої може підтвердитися лише після одержання додаткової інформації або так і залишиться робочою гіпотезою. Методичний підхід до оцінки обсягів іллегалізації з використанням цього методу полягає у розрахунку:

(1.30)

де: – середній рівень іллегалізації обсягу випуску (реалізації) продукції; Р _ді– задекларований обсяг випуску (реалізації) продукції товарооборот і-ї галузі; Р _рі– обсяг випуску (реалізації) згідно експертних оцінок; i=1,n – кількість галузей.

Непрямі методи базуються переважно на агрегованих макроекономічних даних офіційної статистики, фінансових і податкових органів і застосовуються у разі неможливості безпосередньої фіксації досліджуваних показників. У цій групі методів виділяються: «метод розходжень», «італійський метод», «монетарний метод».

Метод розходжень базується на припущенні про те, що витрати, пов'язані з неформальною діяльністю відтворені у статистичній звітності. Загальна сума витрат на виробництво і реалізацію продукції (Z) складається з витрат на офіційну діяльність та приховане виробництво. Якщо обсяг приховуваного виробництва продукції Q_прих, а обсяг прихованого від оподаткування прибутку П_прих, то загальний обсяг випуску з урахуванням іллегальної діяльності Q_заг:

, (1.31)

де: Q та П – обсяг легального виробництва та прибутку. Прибуток з урахуванням іллегальної діяльності:

_. (1.32)

Відповідно:

_. (1.33)

Для визначення обсягу продукції за звітний період з урахуванням приховування використовується формула:

, (1.34)

де: Q₀– обсяг продукції за базисний період; І_q – індекс фізичного обсягу продукції; І_p – індекс цін на продукцію підприємства.

У даному випадку величина Q₀ має відтворювати реальний обсяг продукції за базисний період. Якщо ж уся вихідна інформація містить спотворені дані, то замість величини Q₀ у формулі (1.7) використовується скориговане значення обсягу продукції за базисний період Q_заг0. Розрахувати індекс фізичного обсягу можна лише виходячи з даних офіційної статистичної звітності, тобто без урахування статистичних спотворень:

, (1.35)

де: І_Q – індекс вартості виготовленої продукції, розрахованої за офіційними статистичними даними.

Отриманий у такий спосіб індекс відображає динаміку фізичного обсягу лише врахованої продукції. Якщо темпи зміни врахованого і прихованого обороту приблизно однакові, то в розрахунках обсягу приховування можна використовувати фактичне значення І_q. Проте темпи зміни зазначених показників можуть не збігатися. У такому випадку у формулі (1.7) доцільно використовувати дані про зміну відпрацьованого часу. У підприємства немає явних підстав для спотворення даних про витрати робочого часу, тому індекс цього показника є точнішим індикатором динаміки фізичного обсягу продукції, ніж отриманий за формулою (1.8). Загальну схему розрахунку обсягу приховуваної продукції і прибутку підприємства з використанням даних про витрати праці наведено у Додатку І-В.

Метод сталих взаємозв’язків враховує залежність між офіційним ВВП і певною змінною (наприклад, споживанням електроенергії підприємствами). Послідовність розрахунків за цим методом включає: (1) перевірку
можливостей використання методичного підходу, пов’язаного з урахуванням змін у енергоємності виробництва; (2) визначення коефіцієнтів споживання електроенергії в розрахунку на одиницю ВВП або одиницю доданої вартості по роках минулого і прогнозованого періодів; (3) розрахунок реальних обсягів виробництва; (4) визначення обсягів іллегального виробництва по роках аналізованого періоду; (5) розрахунок коефіцієнтів іллегалізації; (6) визначення реальних темпів зміни ВВП. Детальніше зміст алгоритму розрахунків наведений у Додатку І-Г.

Метод порівняння доходів і витрат передбачає безпосереднє зіставлення доходів домогосподарств з усіма витратами, включаючи витрати на нагромадження основного капіталу, заощаджень, цінностей і фінансових активів у вигляді готівкових коштів, валюти, банківських депозитів, цінних паперів і заборгованості із заробітної плати, купівлю предметів розкоші та довготривалого використання:

, (1.36)

де: – сукупні доходи домашніх господарств; К_і – заощадження; R_i
– запаси; B_i– цінності та фінансові активи у вигляді готівкових коштів, валюти, банківських депозитів цінних паперів і заборгованості по зарплаті; N_i – інші витрати на нагромадження капітальних активів; i=1, n – кількість обстежених домогосподарств.

Метод статистичних розбіжностей заснований на порівнянні відповідних даних двох або більше статистичних джерел. Передбачається, що різні джерела даних містять інформацію про одні й ті самі економічні показники чи використовуються різні методи для одержання аналогічних даних. Прикладами використання методу є порівняння: доходів, розрахованих різними способами; метод товарних потоків; альтернативні оцінки макроекономічних показників з використанням даних Державного комітету статистики, Державної митної служби, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції з аналогічними даними незалежних джерел (державні органи статистики країн-партнерів, дані МВФ, Світового Банку, міжнародних статистичних організацій тощо). При цьому рівень вірогідної статистичної помилки та різниці між базовими умовами поставки FOB та CIF приймається за 10 % максимально допустимого рівня статистичної похибки у міжнародній статистиці:

, (1.37)

або

, (1.38)

де: К_u– обсяг контрабандних товарних потоків країни; X_u, M_u– обсяги експорту та імпорту згідно офіційної статистичної звітності; X_i, M_i– обся-
ги експорту та імпорту країни-партнера згідно офіційної статистичної
звітності.

Метод статистичних порівнянь може бути також застосований для визначення обсягів нелегальної міграції.

, (1.39)

де: М_А– кількість нелегальних мігрантів у країні А, i=1,n – країна-партнер, V_і – кількість виданих віз у i-й країні в країну А, P_i– кількість осіб,
що перетнули кордон країни А у зворотному напрямку, згідно терміну, вказаного у візі (за інформацією прикордонної статистики).

Використовуючи цей метод, відомий дослідник проблем тінізації економіки Дж. Бхагваті визначив, що найбільший рівень тінізації зовнішньої торгівлі у 1966 р. спостерігався у Південній Азії (Цейлон – 94 %; Пакистан – 74 %; Індія – 74 %), Африці (Туніс – 67 %; Нігерія – 93 %; Ефіопія – 24 %), Південній Америці (Чилі – 49 %; Мексика – 85 %, Аргентина – 23 %), серед європейських країн «першість» утримували Туреччина – 40 % та Югославія 17 %[112].

Метод товарних потоків зображено у побудові спеціальної балансової моделі й виявленні помилок у наявній інформаційній базі (рис. 1.7).

де: С – споживання і-го товару, V_i – виробництво і-го товару, M_i – імпорт і-го товару, Е_і– експорт і-го товару; і=1,n – кількість досліджуваних товарів.

Припустимо, що в економіці виготовляється та споживається дві групи товарів (Q_N та Q_T). Крива D – описує комбінований попит на ці товари. С – крива «байдужості» (споживання). Q_T0Q_N0 – крива, що описує сукупну пропозицію товарів на внутрішньому ринку (обсяг національного виробництва плюс обсяг імпорту мінус обсяг експорту). Якщо в економіці відсутній тіньовий сектор, максимально можливе споживання перебуває у т. А. Якщо при визначенні сукупного споживання було виявлено, що споживання знаходиться у т. В, то обсяг, обмежений площею фігури Q_T0АQ_N0ZВK (заштриховано), вважається обсягом, що дорівнює вартості нелегального виробництва та імпорту.

Подібну модель доцільно використовувати в основному для продукції виробничого призначення (енергетичний баланс, баланси зерна, металу та ін.).

Застосування цього методу дозволяє дати також оцінку рівня іллегалізації зовнішньоекономічної сфери, зокрема і масштабів «човникового» бізнесу. Як відомо до основних причин наявності контрабандних потоків відносять митно-тарифну політику, основною метою якої декларується захист вітчизняного виробника[113]. Наведемо деякі теоретичні аргументи, що заперечують ефективність досягнення цієї мети з урахуванням вірогідності іллегалізації.

Розглянемо «малу відкриту» економіку, де відсутня монопольна торгівля товарами і послугами. Припустимо, що в країні виготовляється два товари , де – товар, що експортується, – товар, що імпортується, причому: кількість імпортованого товару залежить від обсягу виробництва товару; – крива виробничих можливостей країни є залежною функцією від ( для ), а зовнішня торгівля здійснюється законним і контрабандним шляхом.

Якщо p_d – індекс внутрішніх цін, а p_j, p_s – індекси зовнішніх цін для легальної торгівлі і для контрабанди; С_i– споживання i-го товару, x_leg, x_s – легальний та контрабандний імпорт; U(C₁, C₂) – крива байдужості для даної країни, то:

Таблиця 1.1

Методи оцінювання