СПІВРОБІТНИЦТВО В ІМ'Я МАЙБУТНЬОГО

У сучасних міжнародних відносинах є проблеми, від вирішення яких залежить доля народів. Йдеться, зокрема, про комплекс українсько-російських відносин, які справляють вплив на ситуацію в обох країнах, у Співдружності Незалежних Держав і навіть у цілому світі.

До того, що було сказано і написано в останні роки про причини розпаду СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав, необхідно додати лише одне. А саме: розпався не союз народів — розвалилася система, що прогнила і яка була закладена в його підвалинах. Доля політичного режиму в Радянському Союзі наочно підтвердила, що тоталітаризм не здатний змінюватися за самою своєю природою. При всій неминучості, як кажуть одні, історичного, а інші — трагічного акту — розпаду СРСР, він загрожував великими та непередбачуваними потрясіннями. І не тільки для колишніх радянських республік.

Те, що цього значною мірою вдалося уникнути, напевне, треба внести до активу Співдружності Незалежних Держав. Вона відіграла роль своєрідного буфера або, за технічною термінологією, редуктора, що спершу, та й надалі, істотно пом'якшив удар раптового політичного й економічного катаклізму. Співдружність замість Союзу в очах більшості наших людей, вихованих на радянських традиціях, виглядала все-таки краще, ніж одномиттєве, хоча й цивілізоване, “розлучення” союзних республік.

Створивши механізм багатостороннього політичного діалогу на найвищому рівні, лідери країн Співдружності виробили загальний підхід до виконання зобов'язань колишнього СРСР перед світовою спільнотою, особливо в питаннях, що стосувалися боргів та ядерної безпеки. Це відкрило країнам-учасницям СНД шлях до міжнародного співробітництва.

У цьому контексті не можу не згадати про ініціативу та роль України, яка добровільно відмовилася від розташованого на її території третього у світі за своєю могутністю бойового ядерного потенціалу.

Реальністю є і те, що, незважаючи на надії та сподівання, інтеграційні процеси в рамках СНД не пішли вшир та вглиб, а численні декларації і угоди залишилися на папері. Практично всі держави Співдружності, всупереч неодноразовим заявам про доцільність разом вирішувати проблеми, в тому числі й ті, що дісталися в спадщину від СРСР, стали шукати шляхи розвитку у власному геополітичному просторі.

Хоча, здавалося б, були передумови для трансформації Співдружності у “євразійський” ЄС — єдиний економічний простір зі спільною валютою та відповідними інституціями, до чого Західна Європа йшла довго і важко.

Чимало наших співгромадян вбачає в послабленні об'єднавчих засад СНД наслідок дій окремих лідерів або вплив злої “руки Заходу”. Властива ця думка і деяким політикам та державним діячам. Тим часом вони просто не звертають — або не хочуть звертати — увагу на те, що змінюється не тільки світ. Разом з цим світом змінюємось і ми. У країнах-учасницях СНД склалися нові об'єктивні умови, що диктують їм вибір тієї або іншої моделі внутрішньої та зовнішньої політики.

Слід відзначити, що ще у рамках Союзу першою продемонструвала такі підходи саме Російська Федерація, коли заявила про свій державний суверенітет і відмовилася від дотування економічно слабких, на її думку, партнерів у СРСР. Згодом Росія відділила свою фінансову систему від економік інших колишніх союзних республік, припинила постачання рубльової маси і цим змусила їх ввести власні валюти.

Тоді ж зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні зв'язки Росії були максимально переорієнтовані на Захід з тим, щоб відкрити двері до Європи та до світового економічного співтовариства. Зрозуміло, що все це не найкращим чином позначилося на решті учасників СНД.

Відповідно такі, з дозволу сказати, “егоїстичні” підходи викликали у них певне нерозуміння та образу. Тепер, шість років по тому, з усією відповідальністю можна твердити, що ці дії російського керівництва були в цілому логічні. Більше того, вони відіграли роль своєрідного каталізатора для інших лідерів СНД, підштовхнувши до прискореного реформування політичних та соціально-економічних систем своїх держав.

Саме Росія своїм рішучим поворотом від “інтернаціоналізму” до “державного торговельно-економічного раціоналізму” значною мірою допомогла нам звернутися до світової практики співіснування, співробітництва та суперництва незалежних держав з її загальноприйнятими і багаторазово апробованими постулатами. Саме в цьому прагматизмі, що грунтується на об'єктивних реаліях і національних інтересах та відкидає рудименти ідеологізованих підходів і спроб диктату, міститься живильне середовище для відцентрових тенденцій в СНД.

Проте “втечі” один від одного в реальному вимірі немає і не буде. Навпаки, наші країни дедалі наполегливіше шукають (часом інтуїтивно) і знаходять найвигідніших для себе партнерів по Співдружності. Але це переважно двосторонні зв'язки, які поширюються, як правило, на торговельно-економічну сферу. Відповідно слабшає, на мою думку, приречена на небуття та форма СНД, яка замислювалася первісно з акцентом на багатосторонні зв'язки, єдиний центр, військово-політичний союз. І зрозуміло, з розрахунком на примушення до “дружби” більш слабких.

Ряд зустрічей на вищому рівні наочно довели непродуктивність подібних концепцій при формуванні бази для ефективного співробітництва. Так само, як і надання нині Співдружності “другого дихання” на якісно новому рівні розвитку наших взаємовідносин.

Природно, що кожний вибирає найприйнятливіші для себе форми відносин з іншими. Це — невід'ємне право будь-якої суверенної держави. І все ж, переконаний, майбутнє СНД — за двосторонніми та багатосторонніми економічними зв'язками. Це не будуть союзи проти когось. Взаємно підтримуючи і зміцнюючи свої економіки, учасники таких “пар” ставатимуть дедалі більш цікавими і перспективними для інших потенційних партнерів.

Тобто у процесах, що відбуваються на пострадянському просторі, переважають об'єктивні чинники та здоровий глузд, відкидається все наносне, випадкове, суб'єктивне. В цьому запорука дальшого зміцнення стабільності як у внутрішній ситуації в нових незалежних державах, так і у відносинах між ними. Епітет “нові”, до речі, вжито швидше за інерцією. Були в минулому і Росія, і Україна, і Литва, і Вірменія — кожна зі своєю багатою і славетною історією.

Справа не тільки і не стільки у термінології: головне, як складаються і складатимуться надалі відносини між цими державами, як будуть організовані їхні співіснування і співробітництво в новій системі історичних координат. Не останнє слово в цих процесах мають сказати Україна і Росія.

Кілька пострадянських років на тлі багатовікових відносин між нашими народами — лише невловима мить. Проте — цілком достатній термін у світі, який стрімко змінюється, для того, щоб визначитися з векторами розвитку, які формують сьогодення і закладають основи майбутнього двох великих слов'янських народів.

Про політичні та економічні аспекти українсько-російських відносин пишуть і говорять чимало, проте при всій значущості саме цих напрямків співробітництва, ними аж ніяк не вичерпуються складність і багатовимірність проблематики наших відносин у цілому.

Особливого статусу і характеру українсько-російським відносинам надають традиції, обумовлені географією та тривалим досвідом спільної історії. Винятково важливим це є і тепер, коли український і російський народи набули самостійних міжнародно-правових форм існування.

Керівництво України вбачає своє найважливіше завдання в перетворенні цього чинника на органічну складову своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Окрім всього іншого, це дасть змогу усунути деякий дискомфорт, пов'язаний з відомими змінами — включаючи і психологічні — які спричинив розпад Радянського Союзу.

Наша країна не лише була, але й залишається потужним джерелом, що збагачує російську культуру. Ось деякі дані. В 2940 російськомовних школах у нас навчається близько половини всіх школярів, а з урахуванням учнів двомовних шкіл, де вивчається російська, — понад 6 мільйонів. Студентів, які вчаться російською мовою, — майже півмільйона. А це більш ніж половина їх загальної чисельності. Російських театрів — 30, російською мовою виходять понад 1300 газет і журналів. Такою є статистика, причому її можна продовжити. Це необхідно брати до уваги при оцінці заяв деяких російських політиків і засобів масової інформації про те, що нібито у нас мають місце насильницька українізація та обмеження на цьому грунті прав частини населення.

Водночас не можна забувати, що українська культура довго перебувала в приниженому становищі, а у наших співвітчизників, хоч би де вони проживали, є тільки одна Україна. І якщо розвитку національної культури, підтримці української мови зараз приділяється підвищена увага, то це викликано передусім необхідністю компенсувати шкоду, заподіяну мимовільною чи свідомою русифікацією. Українці мають повне право на гідне місце їхньої культури, принаймні, у власній державі.

З другого боку, не можна виходити з такого собі безоглядного культурного лібералізму — нехай, мовляв, усе іде, як іде, люди самі визначаться, якою мовою їм говорити. На практиці це означало б повернення до сформованої раніше тенденції витіснення української мови у південних і східних регіонах. А будь-яка дія, як відомо, породжує протидію. У даному випадку слід було б з великою часткою імовірності прогнозувати протестне обмеження російської культури в західних областях, що, у свою чергу, могло б породити загрозу етнічного і регіонального протистояння. Різкі, поспішні і невиважені рухи в такій тонкій і делікатній сфері не просто протипоказані — вони дуже небезпечні. За діаметральної протилежності поглядів тих, хто по обидва боки кордону прагне схилити до цих дій, їх споріднює одне — політичне невігластво і кричуща безвідповідальність перед своїми народами.

Варто звернути увагу і на геополітичний аспект проблеми. З одного боку, Україна знаходиться в полі тяжіння такого сусіда-велетня, як Росія. А з другого — Центральна Європа, зв'язок з якою особливо відчутний в наших західних регіонах. Крім того, в український — як, зрештою, і в російський культурний простір активно вторгається ліберальна цивілізація, чому немало сприяють глобальні інформаційні й загальнокультурні процеси. Прагнути якось нейтралізувати або ігнорувати означені чинники, штучно відгороджуючись від навколишнього світу, справа малопродуктивна і безперспективна. Замість того, щоб пасивно і боязко очікувати результатів зовнішньокультурних вторгнень, слід активно включатися в різномасштабні культурні процеси як повноправний і повноцінний учасник. Відомо, що самостійна позиція України в пострадянському просторі не сприймається якоюсь частиною російських політиків, розцінюється як непокірливість і амбіціозність. Так само й зміцнення взаєморозуміння і розвиток співробітництва з Росією використовується деякими нашими надто “гарячими головами” як привід для звинувачень у зрадництві національних інтересів.

Тим часом, політика здорового глузду, дружби і рівноправності не має альтернативи. Безумовно, нова генерація російської інтелектуальної еліти зможе разом з українськими колегами плідно розвивати нинішні напрацювання у сфері нашого співробітництва. Головне, аби його учасники не були надмірно обтяжені вантажем минулого, щоб нас не гнітили комплекси і міфи, які сковують волю, розум і дії.

А тепер стосовно України сакраментальне питання: хто ми і куди йдемо? Для нас головна відповідь збігається з відтворенням державності й оформленням загальнонаціональної ідеї. А завдання — вироблення стійкої та динамічної моделі економіки і політичної системи. Воно тісно пов'язане зі специфікою країни, яка усвідомлює себе водночас частиною Центральної, Східної і Південно-Східної Європи. Загальна складова всіх трьох цих векторів — європейський вибір України, що, проте, не означає однолінійного тяжіння до Європи. Йдеться про систему взаємовідносин України у просторі: Росія—Європа—Північна Америка— Чорномор'я— СНД, причому в глобальному контексті. Все це й утворить набір стратегій та перспектив українського шляху в XXI сторіччі.

Нинішній період історії України надто складний. Цим задається і загальний ритм життя, диктуються його особливості. Однак не перекреслюється важлива якість українського національного характеру, духу і буття — прагнення до стабільності, терпимості й готовності до компромісів. Саме це поглинає найбільш різкі потрясіння, згладжує протиріччя і критичні моменти, а в кінцевому підсумку визначає риси майбутнього України, траєкторію її розвитку.

Так викристалізовується наша стратегія, яка не заперечує багатовікову і багатопланову прихильність до Росії, але передбачає вибір власного шляху входження в загальноєвропейські та глобальні процеси.

Вирішуючи водночас два історичних завдання — розбудови власної держави і переходу до демократії, ми не можемо піти на просте відтворення західних інститутів і відповідно прагнемо рухатися в напрямку політичної моделі західного зразка, не руйнуючи при цьому традиційні національні цінності.

Ми чуйно й уважно дослухаємося до голосу молодих. Але важливо, щоб це були не просто вимоги, не лише критика, а й творчі, конструктивні пропозиції. А їх може народжувати почуття причетності до всього, чим живуть, над чим працюють наші народи.

Сучасній молоді належить і об'єктивно оцінити нинішню нашу роботу, виправити наші промахи і помилки. І щоб не вийшло так, що років через двадцять вона цю роботу цілком перекреслить, молодь уже сьогодні не може стояти осторонь, очікуючи свого часу. Він уже настав. Це наш спільний час і спільна доля.

Особливу роль у розбудові цивілізованих українсько-російських відносин відіграє молода інтелігенція.

Інтелектуальна еліта — величезна сила, а її слово — це дещо більше, ніж просто слово. Користуватися цим надто гострим інструментом треба вміло, зважено і відповідально. Ті, хто вибудовує теорії вищості тієї або іншої країни, народу або способу життя, хоч би якими міфами чи посиланнями на національні інтереси це прикривалося, мають пам'ятати: інтелектуальні ігри “чистого розуму” досить легко трансформуються в брудні справи політиків.

Не можна йти в завтрашній день з веригами старих стереотипів. Хотілося б, щоб і в Україні, і в Росії прийшло в науку, економіку, політику якомога більше молодих людей, схильних сприймати нові реалії, здатних зберігати і збагачувати традиції дружби, взаєморозуміння і співробітництва між двома народами.

Зараз багато хто з молодих людей ретельно розмірковує, що вигідно, а що ні; що реально, а для чого не вистачить духу; де платять більше, а де менше. І це явище природне. Та невже молодь при цьому може втратити здатність мріяти і вірити у здійсненність своїх мрій? Моторошно стає від думки, що люди-мрійники вимруть, як динозаври, а на зміну їм прийде людина-комп'ютер, у якої все прораховано на сто ходів наперед.

Реалізм потрібний, корисний і необхідний. Однак нові шляхи для науки і суспільства пролягають тільки через дерзання і пошук, через сміливий вихід за рамки відомого і звичного. Проблемність сьогодення з його труднощами і протиріччями має стати не гальмом, а додатковим стимулом для прориву в краще майбутнє.

Один з наочних підсумків нашого бурхливого і динамічного часу полягає в тому, що народи колишнього СРСР відкрили для себе світ у всьому його розмаїтті, протиріччях і можливостях. Наступним результатом має стати облаштування цивілізованого, гідного життя.