ПАРЛАМЕНТСЬКІ ВИБОРИ - 1998

С.Л. Недбаєвський. Основні напрямки впливу політичних партій на електрорат

В.Ю. Карасьов, У.В. Кирієнко. Уроки перемог і поразок: Харківський та Львівський регіони

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ВПЛИВУ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ НА ЕЛЕКТОРАТ

С.Л. Недбаєвський

(Недбаєвський Сергій Леонідович - старший консультант відділу методології досліджень Національного інституту українсько-російських відносин)

Найважливіша подія політичного життя України 1998 р. — вибори до Верховної Ради, які мали несподівані для багатьох результати, — знов змусила політиків різної спрямованості замислитися над питаннями шляхів та засобів впливу на виборців.

Як показала практика, для успішного проведення передвиборної кампанії недосить просто витратити великі кошти на пропаганду певних ідей. Необхідно врахувати чимало факторів — насамперед соціально-психологіч ного характеру, які б забезпечували ефективність вжитих заходів.

Що таке політичний вплив і за яких умов маємо найефективніше його здійснення? Наведемо основні визначення:

·Вплив - активна, цілеспрямована зміна уявлень, поглядів, поведінки особистості або групи; одна з форм реалізації влади.

·Психологічний вплив — зміна психологіч них характеристик особистості, групових норм, суспільної думки чи настрою за рахунок використання як психологічних, так і соціально -психологічних закономірностей.

В основі запропонованих поглядів на проблему політичного впливу лежить теза, згідно з якою інформація або подія, що впливають на людину, співвідносяться та інтерпретуються у відповідності зі структурою психологічного просто ру цієї людини. Чим ближчою є ця інформація до структури значень психологічного простору суб'єкта, тим більші і вагоміші її важливість, цінність і, як наслідок, — її впливовість.

У системі індивідуальних значень виділяють свідомий та несвідомий рівні. Функцію своєрідного “фільтра”, що визначає значимість інформації для людини, виконують емоції.

Отже, на виборах-98 основними в процесі впливу політичних партій на різноманітні соціальні групи виявилися соціально-психологічні чинники, що зумовили успіх або невдачу партій у боротьбі за місця в парламенті. Серед таких чинників можна виділити наступні:

1. Спрямованість політичних цілей, що містяться у передвиборних програмах, відповідність їх основним потребам виборців.

2. Повнота врахування специфіки сприймання виборців.

3. Конкретність, недвозначність позицій та формулювань.

4. Простота, ясність, непереобтяженість інформацією текстів програм і виступів.

5. Емоційна зарядженість текстів і символічна наповненість образів.

6. Відповідність іміджу політичної партії смакам та ідеальним уявленням електорату.

7. Поєднання у передвиборній агітації цінностей політичних цілей і цінностей доброго ставлення до виборців.

Наведені чинники визначали вибір прийомів і засобів політичного впливу на населення в ході передвиборної боротьби.

1. Ступінь відповідності передвиборних програм основним потребам людини

Американський психолог А.Маслоу наводить таку класифікацію фундаментальних потреб, притаманних усім людям:

1.1. Фізіологічні потреби (їжа, вода, свіже повітря, тепло, сон тощо).

1.2. Потреба у безпеці (стабільність, порядок).

1.3. Потреба в любові (родина, соціальна група).

1.4. Потреба в повазі (самоповага, визнання).

1.5. Потреба в самоактуалізації (розвиток здібностей).

Обсяги, а також способи задоволення цих потреб відрізняються у різних угрупованнях, але вони ніколи не можуть бути відсутні або повністю ігноруватися владою. За А.Маслоу, потреби, що стоять у списку на початку, повинні задовольнятися раніше за ті, що названі пізніше: “Людина може жити хлібом єдиним — якщо їй не вистачає хліба. Але що відбувається з бажаннями людини, коли хліба достатньо, коли її шлунок постійно ситий? Одразу ж з'являються та починають домінувати інші, більш високі потреби. Коли задовольня ються й вони, то на сцену виходять нові, ще більш високі потреби...…” [21, 7].

Своєрідністю нинішньої ситуації в Україні є погіршання життєвого рівня більшості населення. Особистість у боротьбі за виживання змушена позбавлятися вищих духовних потреб, до яких звикла і цінність яких для себе визначила повною мірою. Цей болючий, поступовий, але об'єктивний процес знаходить своє відображення у змінах індивідуальних переваг людей, виявлених під час останніх виборів.

1.1. Фізіологічні потреби

Подивимося тепер, як здійснювалося спрямування партій на фундаментальні потреби людини на виборах, що відбулися. Як показали підсумки виборів, в числі переможців виявилися партії та блоки, агітаційні зусилля яких були адресовані значною мірою до тих або інших життєво важливих потреб людини. Передусім не можна не відзначити несподіваний для більшості аналітиків успіх Партії зелених. На наш погляд, однією з головних причин перемоги на виборах зелених є їхня спрямованість на основні фізіологічні потреби виборців. Використання у передвиборній програмі партії конкретних, майже фізично відчутних понять (таких, зокрема, як чисте повітря, екологічно чисті вода і продукти, реальний мінімум продуктів, необхідний для виживання, регулярна роздача матеріальної допомоги, утилізація відходів, розповсюдження шприців тощо), здатних породжувати конкретні бажані образи, очікувані емоційні та тілесні відповіді людини, виявилися дуже ефективним засобом у боротьбі партії за місця в парламенті.

Далі читаємо в програмі зелених: “Нормальний розвиток держави можливий лише в умовах докорінної структурної реорганізації економіки... Пріоритетного значення повинні набути такі галузі економіки, як сільське господарство, сфера послуг і туризм, телекомунікації, засоби зв'язку, переробка і повторне використання відходів”.

Схоже, що цей заклик зелених був почутий насамперед тими, для кого така реорганізація їхньої власної економічної діяльності вже відбулася, — людьми, що замінили цехи, лабораторії та аудиторії на свіже і не дуже свіже повітря ринків і підземних переходів, або такими, що змушені трудитися у напівпідпільних цехах, ігноруючи елементарні норми захисту здоров'я і техніки безпеки. Іншими словами, за успіхом зелених на виборах відчувається нагальний заклик великої групи населення сховатися від холоду в приміщеннях, вчасно одержувати свіжу гарячу їжу, підмести смердючу ринкову площу, прибрати сміття на подвір'ї, забезпечити повноцінний відпочинок тілу і задовольнити інші фізіологічні потреби, подальше ігнорування яких неминуче призведе до хвороб. Прикметою минулих виборів стало те, що всі партії-переможці на виборах (не тільки зелені) продекларували своє розуміння того, що справді існує екзистенцій ний мінімум задоволення фізіологічних потреб людини, нижче якого починається руйнування організму, а також висловили свою стурбованість демографічною обстановкою та станом охорони здоров'я в країні.

1.2. Потреба в безпеці

Другою за значенням загальнолюдською потребою, за А.Маслоу, є потреба в безпеці. Сюди входять: страх перед будь-якими змінами політичного курсу; недовірливе ставлення до нових людей, що йдуть до влади, коли теперішній “господар” сприймається як менше зло; тривога, яку викликає думка про можливі зміни в суспільстві (очікування тільки гіршого); природне для кожної людини прагнення уникнути зустрічі з новими стресфакторами, несприйнятливість до інформації, що лякає, і навпаки — бажання проектувати назовні свої власні страхи і т. ін.

Потреба в безпеці особливо сильна та дієва в культурах з тривалим травматичним минулим. От що пише щодо цього російський соціолог М.Б.Малютін: “В результаті виборів до реально безвладної Думи у 1993 та 1995 роках (у яких Б.Єльцин безпосередньо не брав участі), в більшості громадян, практично втягнутих у політичні процеси, та у багатьох дослідників склалося враження, що той електорат (40 млн з невеликим), який привів його до влади у 1991 році та знову підтримав у 1993 році, безповоротно розпався на ворогуючі фрагменти. Однак, коли в Росії постає питання — голосувати “за” чи “проти” влади, — на загальнофе деральному рівні завжди переконливо перемагає реально існуюча влада. Б.Єльцину тому і вдалося, здебільшого без особливих зусиль, стати переможцем на перших президентських виборах 1991 року, що він був уже в очах мільйонів частково інституціалізованою “напіввладою” [7, 9].

Діюча партія влади (НДП та її лідер, нинішній прем'єр-міністр В.П.Пустовойтенко) у своїх деклараціях намагалася звертатися до потреби в безпеці, що живе у кожній людині:

- у деклараціях власної певності та компетентності (“ми впевнені”; “ми знаємо”; “ми ті, хто бере на себе відповідальність”; “ми ті, хто діє” тощо);

- в обіцянках стабільності та залякуванні нестабільністю;

- в проголошеннях, що кожний громадянин — власник (апеляція до страху позбавитися майна та ін.).

Але чи були ці декларації впливовими під час виборів?

Здається, що в наш час для більшості громадян України безпеку уособлює насамперед робота, яка забезпечує прожитковий мінімум, регулярна виплата пенсій та соціальної допомоги, відомий мінімум соціальних гарантій тощо. Хронічне нездійснення цих прагнень підштовхує найменш захищені верстви населення до певних дій протесту, ігноруючи загальнолюдсь кий страх перед суспільними змінами та страх бути покараним.

1.3. Потреба в любові та приналежності

Спробуємо простежити шляхи формування найважливішого, на наш погляд, чинника в політиці — довіри виборців до лідера.

За минулі шість років в Україні остаточно склалися два типи електорату: лояльний та протестуючий. Стабільний центристський електорат для нинішньої України є досі добрим побажанням.

Самовизначення виборця на виборах у березні 1998 року відбувалося за соціально-психоло гічним принципом “ми — вони”, що в більшості випадків був раціоналізований. При такому дихотомічному голосуванні за принципом “ми — вони” перевага, що віддається лідеру, значною мірою символічна, електорат голосує за вибір типу державності, соціального устрою, або, навпаки, “проти всього”. Персональні переваги протестуючого електорату могли мати значення при здійсненні вибору, наприклад, між П.М.Симоненком і О.О.Морозом, але зовсім не між П.М.Симоненком і В.П.Пустовойтенком.

Відчутне розчарування через реальне погіршання життя більшості населення і цього разу проявилося не стільки у зростанні числа голосів, відданих за кандидатів від опозиційних партій, скільки у низькій явці виборців на дільниці в Севастополі, Києві, Житомирській та інших областях.

Говорячи про використання приналежності людей до тієї чи іншої соціальної групи як фактор спрямування впливу політичних партій на електорат, слід зазначити, що кожна з політичних сил по-своєму будувала дихотомію “ми — вони”, намагаючись нав'язати своє бачення виборцю. Протиставлення, що відстоюється лівими, ми вже частково розглянули:

- “Ми” — це ті, кого не влаштовують нинішня влада, суспільний лад, власне соціальне становище, місце і роль, яку потрібно грати в суспільстві;

- “Вони” — це ті, хто уособлює нинішню владу в Україні та нові порядки.

Для ідеологів НРУ дихотомія “ми — вони” виглядає наступним чином:

- “Ми” — це виразники національної ідеї України, носії самобутньої української націо нальної самосвідомості та борці за зміцнення української державності;

- “Вони” — зрадники інтересів України та її народу, чужі, антинаціональні сили, агенти впливу ворожих Україні країн, що зазіхають на “святая святих” - її незалежність.

Ідеологічна дихотомія для НДП може виглядати приблизно так:

- “Ми” — це активна, діяльна частина українського народу, яка в нинішніх важких для України умовах взяла відповідальність на себе і бореться за її майбутнє, проводячи непопулярні, важкі, але необхідні реформи;

- “Вони” — це консервативні сили, що відбули свій вік і не мають політичної перспективи та нам заважають.

Спроба створення центристської, що уникає жорстких протиставлень ідеології була вжита СДПУ(о). Але вийшло непереконливо, щось на зразок: “Хочемо як у Швеції”. Така ідеологія тривалий час визрівала у надрах так званого “середнього класу”, стабільної, в цілому задоволеної більшості населення промислово розвинутих країн Заходу. В Україні, без міцної соціальної бази центризму, відповідна ідеологія затверджується поволі, однак має стійку тенденцію до зростання числа прибічників.

1.4. Потреба в повазі (самоповага, визнання)

Без перебільшення можна сказати, що потреба людини в повазі була однією з центральних мішеней ідеологічної експансії різноманітних партій у роки, що передували розвалу СРСР та здобуттю Україною незалежності. Всі ми пам'ятаємо, скільки політичних списів було зламано навколо понять людська гідність, національна гідність, повага до загальнолюдсь ких прав і свобод та інших понять, що стосуються даного класу потреб. Як ми тепер розуміємо, для того, щоб більша частина населення реально втягнулася в подібного роду суперечки, необхідний був високий рівень задоволення основних вітальних потреб, що передують за шкалою А.Маслоу потребі в повазі. От що пише з цього приводу сам А.Маслоу: “Коли до вас вдираються представниці жіночого комітету і схвильовано скаржаться на те, що про троянди в парку недостатньо дбають, це саме по собі є визначним, тому що вказує на висоту рівня життя тих, хто скаржиться” [18, 11].

Показовим, на наш погляд, є помітне на минулих виборах зниження інтересу лідерів політичних партій до полеміки навколо ких прав людини, а також переміщення агітаційних зусиль Руху з галузі захисту національ ної гідності у сферу відстоювання права на гідне життя як, по суті, права людини на виживання, тобто тих же базових життєвих потреб.

Очевидно, успіх на виборах комуністів та інших лівих партій можна пояснити не тільки ностальгією старшої генерації за минулим і не стільки пропагандою переваг суспільної форми володіння власністю, скільки тим, що їхнім лідерам вдалося присвоїти і закріпити за собою очевидне для всіх відкриття: для жебрака, позбавленого можливості нормально задовольняти свої першочергові потреби, загальнолюдські права і свободи, гідність та самоповага — не більше, ніж порожні абстракції. Крім того, для значної частини бюджетників — лікарів, учителів, військових тощо — діяльність, якій вони присвятили своє життя, є суттєво значущою, тому віднесення її до непрестижної та майже зайвої в суспільстві сприймається як особиста образа. Більшість людей, які гостро відчувають приниження своєї професійної гідності, прийшли в березні на вибори, щоб проголосува ти за лівих.

(розвиток здібностей)

Гасло турботи про всебічний розвиток людини і насамперед про здійснення її права на доступну освіту, можливості зростання і творчості в роботі залишалося у березні в руках лівої опозиції. Спробам правих і центристських партій подати виборцям власні контраргумен ти в цій галузі не вистачало вагомості, конкретних образів та наочних ідей. Зокрема, ідеал сучасної західної освіти, здобуття якої необхідне для успіху молодої людини в новій Україні, сприймається більшою частиною молоді як важко здійснений.

Слід пам'ятати, що для особистісно розвинутої людини позбавлення її можливості займатися творчою, інтелектуальною працею заради здобуття хліба насущного нерідко сприймається як втрата особистого сенсу життя. Людина не є електричним реле, що може у складний час спокійно вимикати духовні потреби зі свого життя. Такі особистісно зрілі люди, залишаючись за своєю суттю “державниками”, продовжуючи мислити категоріями суспільного блага, змушені примикати до лав незадоволених, ставати під опозиційні гасла: “Припинити руйнування науки, культури, освіти, охорони здоров'я!”

Потреба людини у самоактуалізації забезпечує також модус “майбутнє” суб'єктивного часу людини. Радянський період історії України показує, яким потужним стимулом може бути ідеал “світле майбутнє для наших дітей”.

Окрім загальнозначущих, усвідомлюваних усіма людьми потреб, в людині співіснують так звані невгамовні потреби — неусвідомлені зони емоційного голоду, витоки яких знаходяться в її дитячому минулому.

Щоб нормально рости і розвиватися, дітям потрібно, щоб значущі для них особи відгукувались на їхні потреби:

·Потреба у безпеці та її похідні: потреба у постійному родинному оточенні, особливо в надійних батькові і матері та їхньому тривкому шлюбі; потреба відчувати свою спільність з ними і впевненість, що вони тебе ніколи не покинуть; потреба у безпечному соціальному середовищі (відсутність війни, безробіття, агресивності тощо); потреба у захищеності.

·Потреба в навчанні та її похідні: потреба набувати знання, вникати у життя суспільства, потреба знайомитися зі світом дорослих людей і т. ін.

·Потреба бути прийнятим як дитина: потреба у свободі від вантажу відповідальності за своїх братів і сестер, за свою родину, за суспільство в цілому тощо.

·Потреба бути коханим і, таким чином, для когось значущим, потреба в сердечному теплі та ніжності, потреба у материнській турботі і т. ін.

·Потреба бути самим собою, мати власні речі, свою територію, особисте життя, потреба бути єдиним у своєму роді, потреба бути позитивно оціненим у своїх перших спробах проявляти себе тощо.

Кожного разу, коли дитина або підліток позбавляється можливості задовольнити ці потреби і коли вони не знаходять відгуку в оточуючих, особливо у значущих для неї осіб, потреби ці повертають у небуття і пригнічуються, а інколи й заперечуються. Однак вони не зникають. Вони шукають задоволення. І ця жага зберігається у людини в зрілому і навіть у літньому віці [20].

Коли виборча кампанія виходить на фінішну пряму і партії зі всією можливою інтенсивніс тю починають змагатися у наданні знаків уваги до виборця, коли на його голову буквально обрушується каскад свідчень у любові та обіцянок турботи, невгамовані потреби, що досі дрімали, пробуджуються і настійно заявляють про себе. Особливо відчутно це спостерігається на масових заходах — концертах, протоколь них народних гуляннях, гомінких мітингах і т.д., — що сприяють розгойдуванню емоцій і активізації несвідомого. При цьому невгамовані потреби можуть виявитися подвійно:

- в ірраціональному емоційному “залипанні” на якійсь персоні або ідеї;

- в пробудженні болю власної людської нездійсненності та бажанні закритися (взагалі не прийти на вибори).

Цей чинник, на наш погляд, вносить той елемент непередбачуваності результатів виборів, що вже неодноразово змушував “червоніти” відомих соціологів. Справді, дуже складно передбачити, на кого з політиків людина спроектує свій несвідомий емоційний голод, надію забезпечити собі вихідне середовище, в якому вона змогла б задовольнити свої невгамовані у минулому потреби.

Однак ми можемо вказати на специфіку спрямованості ідеології тієї або іншої партії до того або іншого типу емоційної невгамовності:

- очевидно, що ідеологія партії ліберального типу може підживлюватись невтамованістю певної групи виборців бути єдиними у своєму роді, що заохочуються в своєму прагненні мати особистий простір і вільно самовиявлятися в соціумі;

- ідеологія партії влади задовольняє невгамовність частини виборців у безпеці і соціальному навчанні;

- “ліва” ідеологія пронизана “турботою про людину”, що звільняє її від особистої відповідальності за своє життя і т.ін.

Згідно з А.Адлером, перед людиною в її житті стоять три фундаментальні питання, які вона має вирішити: питання життя в суспільстві, питання діяльності та питання любові і шлюбу. Труднощі у здійсненні цих цілей можуть викликати почуття неповноцінності, що породжує в ряді випадків прагнення довести свою вищість [1, 57].

На нашу думку, почуття неповноцінності та прагнення частини виборців довести свою вищість також використовувались рядом партій у своїх передвиборних цілях, зокрема партіями вкрай націоналістичного спрямування.

В літературі з питань психології маніпуляції масовою свідомістю всі вищенаведені потреби, а також інші психічні структури, на які здійснюється вплив з боку ініціатора впливу, дістали назву “мішень”. “Мішенями” можуть бути, наприклад, секс, почуття власності, вороже ставлення до несхожих на нас, нестійкість перед спокусами влади, грошима, славою, а також інші негідні потяги та агресивні прагнення людини.

Зазначається, що, як правило, політичні лідери експлуатують потяги, які діють безвідмовно: потреба в їжі, безпеці, почутті спільності тощо.

Логіка політиків при цьому очевидна: чим ширшою є аудиторія, на яку необхідно вплинути, тим універсальнішими мають бути “мішені”. Спеціалізованість і точне спрямуван ня масового впливу можливі тоді, коли організаторові впливу відомі специфічні якості прошарку населення або групи людей, що його цікавлять. Відповідно, чим вужчою є передбачувана аудиторія, тим точнішим має бути підстроювання під її особливості. У випадках, коли таке підлаштовування з якихось причин не виробляється (дорого, ніколи), в хід знову йдуть універсальні збудники: гордість, прагнення задоволення, комфорту, бажання мати родинний затишок, просування по службі, відомість та інші цілком зрозумілі для більшості людей цінності.

сприймання виборців

Для того, аби та чи інша політична ідея стала реальністю суспільної свідомості, вона спочатку повинна бути повноцінно сприйнята людьми. Фахівці в галузі нейролінгвістичного програмування стверджують, що для різних людей існують різноманітні канали, по яких інформація може бути сприйнята найповніше [2, 14]. Таких провідних каналів сприймання виділяється три: візуальний, аудіальний та кінестетичний (табл. 1).
Люди, у яких провідним є візуальний канал сприймання, найкраще засвоюють інформацію, що подається для перегляду (рекламні ролики на телебаченні, реклама на щитах і плакатах, зовнішній вигляд кандидата тощо). Відповідно, люди з провідним аудіальним каналом більше налаштовані на інформацію, яка сприймається на слух (виступи кандидатів, обговорення на радіо, теледебати).

Передвиборна кампанія в Україні 1998 року, як і всі попередні, проводилася за зразками, що були запозичені за кордоном. Це зумовило її нахил у бік візуального й аудіального оформлення інформації (виступи кандидатів, телереклама, реклама на щитах і плакатах, рекламні листівки, публікації в пресі, реклама на радіо і т.ін.). І це закономірно, оскільки справді більшу частину інформації сучасна людина звикла отримувати по зоровому і слуховому каналах.

Таблиця 1

Однак, на наш погляд, не завжди на виборах враховувалася важлива особливість українського виборця — його відкритість інформації, що надходить по кінестетичному каналу сприйняття. В даному випадку йдеться не стільки про пакети з їжею, які нерідко викликали протест. Майбутньому виборцю можна подарувати будь-яку корисну річ — ручку, майку з рекламним гаслом, торбу або іншу естетично оформлену річ, що не ображає моральні почуття людини. Витрати на цю акцію незрівнянно менші за витрати на телерекламу, а ефективність її в Україні має бути високою — з урахуванням специфіки національної психіки, а також за рахунок виконання найважливішого принципу політичної реклами — її адресності. Прикладами, які підтверджують наше припущення, можуть слугувати використання виборчим штабом П.Лазаренка у своїй передвиборній кампанії в Дніпропетровській області такого дуже конкретного та ефектного прийому, як введення надбавок до пенсій, що стало відчутним для широкого кола виборців. У цьому ж аспектні дійовими виявились і такі заходи, як проведення газу в село, надання допомоги паливом та добривами тощо, які застосовувались рядом кандидатів, що обиралися в мажоритарних округах.

3. Конкретність, недвозначність позицій та формулювань, а також простота, ясність та неперенавантаженість інформацією текстів програм і виступів

Чинники, що сприяли перемозі партій на виборах, були чітко корельовані з комунікатив ними факторами іміджу політичної партії та її лідера:

·Назва. Якщо вона обрана невдало, навряд чи можна розраховувати на успіх передвибор ної кампанії в цілому (негативний приклад — блок “Менше слів!”).

·Візуальний ряд. На загальну ідею має працювати візуальний ряд у політичній рекламі: емблема, комбінація кольорів на плакатах (вдалим виявився плакат НДП, на якому кольорова гама виділяла підрядковий текст “Народ-Ти-Я)”.

·Виразність, стислість. Знайти потрібну форму політичної реклами, яка б стисло і ясно розкривала основні ідеї політичної платформи партії, блоку або окремого політика.

·Простота і ясність тексту, конкретність наведених фактів.

·Гасло. Без перекладу програми партії мовою конкретних гасел, що враховують інтереси електорату, нічого й починати передвиборну боротьбу (цю істину підтвердив досвід багатьох партій, що так і не знайшли своїх особливих гасел у політичному просторі України і зазнали краху на виборах-98). Партії зобов'язані постійно перекладати свої політичні платформи мовою виборців, обираючи найефективніші формули впливу. Очевидно, кількість партій в Україні має набути відповідності кількості таких формул, а не ідеологічних платформ, які багато в чому збігаються.

Так, у сфері українсько-російських відносин гаслами провідних партій були:

КПУ: “За добровільний союз рівноправних народів-братів. Проти експансії НАТО на схід.”

ПСПУ: “Наші стратегічні союзники — Російська Федерація і Білорусь. Ми засуджуємо політику протистояння братніх народів. Демонтувати Хартію про особливе партнерство із НАТО.”

СПУ-СелПУ: “Розвиток взаємовигідного співробітництва з країнами СНД. Братерські відносини з Білоруссю та Росією. Посилення слов'янської єдності. Проти розширення НАТО на схід.”

Громада: “Ми — за розвиток дружніх ділових відносин з СНД, Європейським Союзом і НАТО.”

НДП: “Співробітництво з країнами Східної Європи та СНД, Європейським Союзом, державами Балтії. Стратегічна мета — поступова повна інтеграція в європейський політичний та економічний простір. Поглиблення і розвиток відносин з НАТО.”

НРУ: “Проти участі України в СНД і за двосторонні міждержавні відносини з пострадянськими країнами. За вступ до Європейсь кого Союзу і НАТО.”

і символічна наповненість образів

Звернення політичних лідерів завжди спрямовані в маси і тому з неминучістю заростають певними перебільшеннями, гіперболізацією для результативнішого впливу на масову аудиторію. Кожний успішний політик свідомо або інтуїтивно використовує символи у своїй передвиборній діяльності, будуть це символи надії, успіху, чи якісь інші. Символ легше сприймається, легше передається, символ завжди переможе несимвол [9, 16-18].

Як зазначає К.Г.Юнг, символи настільки дійові в масовій свідомості тому, що в їхню основу закладено загальні для всього людства праідеї і праобрази - архетипи колективного несвідомого, насамперед архетипи Матері та Батька [13, 17].
Результати соціологічних опитувань американців напередодні президентських виборів у США 1992 року були наступними:

З таблиці видно, що перемогу Б.Клінтона на виборах забезпечила перевага позитивної оцінки виборцями його спроможності до турботи і співчуття (материнські якості), а також висока оцінка його лідерських якостей (якості батька); при цьому переваги Д.Буша за критерієм “моральні якості” були практично проігноро вані більшістю виборців.

За всього розмаїття спектру політичних сил на виборах до українського парламенту 1998 року, характеристики образу Батька більшою частиною виборців несвідомо приписувалися нинішній партії влади (НДП) та партіям, альтернативним їй (Громада — Лазаренко, СДПУ(о) — Марчук, Кравчук), а якості Матері - Руху (сентиментально-романтична мати) та лівим (дбайлива мати, що в минулому годувала). Ці партії перемогли на виборах.

Символи також є найбільш емоційно насиченими точками, загальними для соціальних груп, націй, всього людства. І якщо вони дібрані з урахуванням групової та національ ної специфіки, з одного боку, та особливос тей даного моменту — з другого, то такий шлях подання політичного лідера, партії та їхніх повідомлень несе в собі потенційну перемогу. При цьому використання метафор та символів, що адресуються до універсальних архетипів, є одним з найпотужніших засобів психологічного впливу.

5. Відповідність іміджу політичної партії смакам та ідеальним уявленням електорату

Стрімкий шлях становлення за останні декілька років пройшла в нашій країні наука іміджелогія, що вивчає проблеми формування і створення в громадській свідомості образів соціальних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, а також розробляє прийоми, технології і засоби формування в громадській свідомості відповідних образів реальних суб'єктів у політиці. Такий бурхливий розвиток іміджелогії визначило відповідне соціальне замовлення — зміна суспільного устрою, що призвело до перевороту у виборчій системі. Люди, що обираються до парламенту, почали впізнаватися, стали конкурувати між собою. Далі з'ясувалося, що власне ділові та особисті якості кандидата для його перемоги на виборах мають менше значення, ніж той образ, що склався про даного кандидата в уяві виборців. Настала епоха іміджмейкерів — людей, які створюють привабливий імідж політикам. От що писала про це газета “Московский комсомолец” (№1, 1994р.): “Вибір виборця не має відношення до реальності, він викликаний лише особливою “хімічною реакцією” між виборцем і образом кандидата. Вибір стосується саме образу, а не людини, оскільки у 99 відсотків виборців не було і не буде контакту з кандидатом. Зараховується не те, що є насправді, а те, що проектується на екран, і не те, що самий кандидат проектує, а те, що сприймає виборець. Тому ми повинні змінити не кандидата, а одержуване від нього враження”.

Під час передвиборної кампанії поточного року іміджі основних політичних партій України можна було умовно поділити на дві категорії: “партії ностальгії за минулим” (нещодавнім чи більш віддаленим) і “партії надії на майбутнє”.

До першої групи ми відносимо насамперед дві найстаріші та найвідоміші в Україні партії — КПУ і Народний Рух. На минулих виборах обидві партії виявилися практично замурованими у стіни власних усталених іміджів, спроби корекції яких були безплідними. Та все ж, така укоріненість позицій названих партій у масовій свідомості має свої переваги — незалежно від агітаційних зусиль партій вона здатна забезпечити їм підтримку на виборах як мінімум 10-15% виборців (що переконливо показала перемога на виборах демонстрантивно не активної в передвиборній боротьбі КПУ).

Крім того, на популярність цих партій не настільки вже позитивно впливає популярність їхніх лідерів (у березні рейтинг П.Симоненка був 5,42%, а В.Чорновола - 4,75%), скоріш навпаки — популярність означених партійних платформ серед чималої частини виборців дає можливість їхнім лідерам тривалий час утримуватися у великій політиці.

Інша справа — СПУ-СелПУ та ПСПУ, авторитет яких багато в чому тримається на політичній харизмі їхніх лідерів: А.Мороза та Н.Вітренко, особливо на ораторських здібностях останньої.

До “партій надії на майбутнє” можна віднести СДПУ(о). Ідеологія соціал-демократії панує в Європі вже кілька десятиріч. До цієї ідеології поблажливо ставилися лідери колишнього СРСР, можна сказати, що нинішня доросла генерація України увібрала її свого часу разом з європейськими фільмами, музикою, книгами — згідно з опитуванням, соціал-демократичні ідеї не заперечує в нашій країні майже половина населення. До того ж, дослідження з використанням психосемантичних засобів свідчать про схильність населення України бачити на чолі політичної еліти лідерів скоріш прагматичного і раціонального типу, аніж яскравих харизматів. До перших можна віднести як Є.Марчука, так і Л.Кравчука. Проте зростанню популярності С.Марчука, на наш погляд, заважає деяка його інтровертованість у політиці, відсутність достатньої кількості висловлених прилюдних дій, а Л.Кравчук залишається у свідомості великої частини населення, в тому числі соціал-демократичного електорату, не стільки символом свободи і незалежності України, скільки символом злиднів та краху особистих надій.

Основні зусилля в останній передвиборній гонці партії витратили в боротьбі за голоси мас, що не визначилися, байдужих до політики виборців. Ця аудиторія, як правило, неуважно ставиться до раціональних аргументів передвиборних програм — простіше кажучи, вона їх не читає — на неї найсильніше впливають виразні аспекти політичних акцій, власні враження та емоційні переваги.

Думається, що небагато з числа тих, хто проголосував на виборах за “Громаду”, до кінця розібралися в тонкощах економічних суперечностей П.Лазаренка з нинішнім урядом, проте з певністю можна сказати, що багатьох людей привернув образ гнаного борця за інтереси народу, його популістські кроки на зразок створення “тіньового кабінету міністрів” і, якоюсь мірою, шквал викриттів, що звалилися на колишнього прем'єра в офіційній пресі. У свідомості частини виборців утвердився міф про незаслужено ображеного владою героя: якщо П.Лазаренка так не любить нинішня влада - значить, він щось намагався зробити для народу.

Розкриваючи зміст героїчної теми у міфології та фольклорі різних народів, Дж.Кемпбелл зважує на загальні для більшості міфів та казок етапи становлення героя:

·вигнання;

·ініціація (дізнався, по чім фунт лиха, зустріч з могутніми заступниками, отримання додаткових джерел сили);

·повернення у ще більшій славі [6, 145].

Схоже, цей міф надзвичайно дієвий у нашому суспільному середовищі: забезпечивши перемогу на виборах Президента України вигнаному прем'єру в 1994 р., народ здатний піднести до владних висот у 1999 р. іншого вигнанця.

Очевидно також, що свої позитивні плоди принесли зусилля московських іміджмейкерів П.Лазаренка — спеціалістів рекламного агентства “Р.I.М.” та групи Юлії Русової. Однак треба відверто визнати, що найважливішими чинниками, які сприяли перемозі партії П.Лазаренка на виборах, були перш за все його міцні зв'язки та підтримка у Дніпропетровсь кому регіоні, великі кошти, вкладені в організаційну підтримку виборів, а також наявність розвинутої структури впровадження партійного впливу на місцях.

Свій більш ніж скромний успіх на виборах ідеологи НДП пояснюють тим, що, спрямувавши вістря своєї критики проти “Громади”, вони “прогледіли” лівих.

Нарешті, імідж Партії зелених відповідав сподіванням виборців, які стомилися від багаторічних невиконуваних обіцянок. Якась частина півторамільйонного електорату України, що проголосувала за зелених, побачила в абстрактно-екологічному гаслі “Збережемо природу в ім'я життя” схвалення власних програм виживання, якійсь частині виборців імпонувала уявна аполітичність та позаблоковість партії, певна частина молоді відгукнулась на екстравагантність і новизну — надзвичайно значущі для молодих людей в усьому світі мотиви. Крім того, витративши 1 млн 120 тис. гривень на рекламу, зелені за вартістю передвиборної кампанії посіли третє місце серед партій, які конкурували на виборах. За даними центру “Соціальний моніторинг”, 39% телеглядачів запам'ятали їхні яскраві рекламні ролики (друге місце після реклами СДПУ (о)).

На думку Олександра Певзнера, заступника голови правління згаданого агентства “Р.І.М.”, український ринок паблік рілейшнз у 1998р. відповідає російському зразка 1993р. Опитування великої групи психологів-іміджмейкерів, що брали участь у парламентських виборах в Україні нинішнього року на стороні різних партій та кандидатів, виявило загальні характеристики стратегії їхньої допомоги своїм клієнтам:

·Психологічно-інформаційне забезпечення дослідження електорату, що проводилося якісними засобами психологічної оцінки.

·Психологічний добір та підготовка команди кандидата.

·Побудова різноманітних іміджевих програм.

·Визначення психологічно виграшних форм взаємодії іміджмейкерів та решти команди кандидата.

·Безпосереднє створення та експертиза матеріалів, що готуються для ЗМІ.

·Психологічний аналіз усіх видів текстів, що розповсюджуються — своїх і текстів конкурентів.

·Робота із ЗМІ в питанні дотримання єдиного за сутністю образу кандидата, що рекламується.

·Постійний психологічний моніторинг стратегії боротьби з конкурентами.

·Встановлення міри, сили та періодичності пропагандистського впливу.

·Розробка і постійна корекція психологічних портретів конкурентів, а також заходів стосовно дискредитації їхніх іміджів в очах виборців.

Як зразок спроби приведення у відповідність іміджу кандидата з очікуваннями виборців можна назвати міф “Гроші, вкладені в регіон”, що використовувався іміджмейкерами в ряді виборчих округів на виборах за мажоритарними списками. В ході проведення попереднього соціологічного дослідження з'ясувалося, що в ряді округів особливо значущим для виборців було прагнення бачити своїм обранцем земляка. Зрозуміло, що іміджмейке ри, обслуговуючи інтереси “заїзджих” кандидатів, зіткнулися в своїй роботі з об'єктивною перешкодою. Одним з варіантів усунення її став міф, зміст якого наводиться:

“Ваш майбутній депутат має давні і тісні зв'язки з регіоном: він вклав у нього свої гроші і збирається вкладати ще більші. Будучи людиною багатою і впливовою, він залучить до регіону інвестиції інших вкладників — своїх партнерів та друзів. Для бізнесмена місце, куди він вклав свої гроші — святе, він просто приречений вас підтримувати. Вклавши сюди гроші, він зріднився з вами, став одним з вас - вашим земляком. Постійно думаючи і турбуючись про регіон, він забезпечить його безпеку та процвітання, а найголовніше — значно збільшить кількість робочих місць.”

Як засіб контрпропаганди використовувало ся наступне твердження: “Наш супротивник, хоч і місцевий, але душею він не тут, а у Києві. В разі обрання його депутатом, він одразу ж стане влаштовувати свої справи у Києві, вирішувати фінансові питання, які в нього є. І йому тоді буде не до вас. Вибирайте тепер, хто ваш справжній земляк.”

За використанням міфів нинішня кампанія зробила, порівняно з попередніми, чималий крок уперед. Тепер можна сміливо сказати, що це не випадковість, а стійка тенденція розвитку і примноження засобів виборчої боротьби в Україні.

передвиборній агітації цінностей цілей і цінностей доброго ставлення до виборців

Американський філософ Д.Дьюї вважає: все, що затьмарює моральну в своїй основі природу політичної програми, — шкідливе: “Будь-яка доктрина, що виключає або навіть затінює функцію вибору цінностей і вірування, бажань і емоцій в інтересах обраних цінностей, послаблює особисту відповідальність за судження і за дії. Таким чином вона сприяє утворенню позицій, що вітають та підтримують тоталітарну державу” [5, 188].

Оцінка виборцем програмних заяв конкретного політичного лідера або партії здійснюється крізь призму його переконань і ціннісних переваг, що, в свою чергу, зумовлене пануючими в культурі та вихованні цінностями. Так, якщо в українській культурі серед інших загальнолюдських цінностей надається перевага цінностям справедливості і свободи, то жодна партія у своїх програмних текстах не може ігнорувати цієї важливої особливості національного менталітету. Цінністю, що властива загалом усім східнослов'янським православним народам, є бажання знати і утверджувати правду.

Ще однією особливістю самосвідомості нації, зафіксованою в її ціннісних пріоритетах, є ідея національного виживання; вона проходить червоною ниткою в історії становлення української культури.

Специфіка виборчої боротьби як такої диктує необхідність опори партій на дві групи цінностей: цінностей мети — розуміння і захист інтересів своїх виборців, та цінностей доброго до них ставлення.

Цю особливість можна передати графічно (рис.1).

На рисунку видно, що у передвиборній боротьбі політичній партії недостатньо демонструвати лише своє знання інтересів людей і готовність їх відстоювати, або ж тільки показувати своє добре ставлення до виборців — потрібно робити водночас і те, й інше, дотримуючись при цьому міри.

Аналогічний рисунок узгодження цінностей можна побудувати й стосовно українсько-ро сійських відносин (рис. 2).

На минулих в Україні виборах ліві (на чолі з КПУ) наполягали поступитися частиною національних інтересів України заради поліпшення взаємин з Росією та Білоруссю і створення нового союзу.

Рис.1 Цінності цілей (врахування у передвиборній програмі інтересів основних груп населення та демонстрація рішучості їх відстоювати)

Рис. 2. Національні інтереси кожної з сторін

Партії націоналістичної орієнтації традиційно закликали до боротьби з Росією, вбачаючи ворожість у кожному її кроці.

Значним недоглядом центристських сил, на наш погляд, була невизначеність власної ціннісної позиції у відносинах з Росією, а також відсутність у програмах конкретного списку заходів, які б сприяли налагодженню відносин співробітництва з цією країною.

Висновки

Вибори до Верховної Ради 1998 року рельєфно означили наступне:

·Широкі маси електорату достатньою мірою піддаються цілеспрямованому впливу, що дає підстави політичним партіям та їхнім лідерам розраховувати на вигідну для себе орієнтацію громадської свідомості, зокрема активізацію у певних соціальних груп намірів, які не збігаються з їхніми актуальними бажаннями.

·Основний засіб здійснення політичного впливу — маніпуляції в мотиваційній сфері та сфері сприйнятливості (емоції від страху до замилування; символи, що активізують підсвідоме; використання сили виражальних засобів тощо).

·Основний психологічний механізм впливу — опора на психічні автоматизми людини, актуалізація яких з високою ймовірністю призводить до стандартних результатів, наприклад мотиваційної напруги або певної дії.

Водночас, наскільки б дійовим не був самий автоматизм, на який спрямований вплив, жоден вплив не буде можливим без мотиваційної підтримки, жодна дія — внутрішня чи зовнішня — не почнеться, якщо для того немає внутрішньої санкції, що дає змогу людині діяти. Тому так важливо для політика, який утверджує свій вплив, домогтися “привласнення” людьми саме його задумів та політичних цілей.

Розглянуто лише одну, психологічну сторону проблеми щодо напрямів впливу політичних партій на електорат. Існують ще не менш важливі організаційні (організація роботи структурних підрозділів партії) і технологічні (використання ЗМІ та засобів агітації і пропаганди) сторони проблеми, кожна з яких заслуговує на окреме дослідження.

Джерела

1. Адлер А. Наука жить / Пер. с англ. и нем. — К.: 1997. — 288 с.

2. Бендлер Р., Гриндер Дж. Структура магии. — С.-П.: Институт личности, 1993. — Т.1. — 202 с.

З. Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. — М.: Изд-во МГУ, 1990. — 288 с.

4. Доценко Е.Л. Психология манипуляции: феномены, механизмы и защита. — М.: ЧеРо, 1997. — 344 с.

5. Дьюи Д. Свобода и культура. — Лондон, 1963. - 153 с.

6. Кэмпбелл Дж. Герой с тысячью лицами. — К.: “София” Ltd., 1997. - 336 с.

7. Малютин М.В. Электоральные предпочтения россиян: “парадокс стабильности”. — М.: Общественные науки. — 1998. — № 1. — С. 42-43.

8. 0'Доннел Р. Материалы семинара по психологии управления. — К.: Пуща- Водица, 1990. — 187 с.

9. Почепцов Г.Г. Символы в политической рекламе. — К.: Принт Сервис, 1997. — 152 с.

10. Психология воздействия /проблемы теории и практики/: Сб. науч. тр./ НИИ общей и пед. психол. Ред. А.А.Бодалев — М.: АПН СССР, 1989. — 153 с.

11. Шиллер Г. Манипуляторы сознанием / Пер. с англ., науч. ред. Я.Н. Засурский. — М.: Мысль, 1980. - 326 с.

12. Шостром Э. Человек-манипулятор / Пер. с англ. — Мн.: ТПЦ “Полифакт”, 1992. — 128с.

13. Юнг К.Г. Архетип и символ. — М.: “Мысль”, 1991. — 270 с.

14. Юнг К.Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного / Пер. с нем. — М.: Канон, 1994. — 320 с.

15. Donaldson. Behaviour supervision. — Reading, Massachusets, 1980. — 236 p.

16. Freedman I.L., Frases S.C. Сompliance without pressure: the food-in-the-door technique / Journal of personality and Social Psichology. - 1966. — № 2. - Р. 195-202.

17. Goodin R.E. Manipulatory politics. — Yale U.Pr.Haven; L., 1980. — 250 р.

18. Key W.B. The age of manipulation: the con in confidence, the sin in sincere. -N.Y.: Holt, cop. l989. — 296 p.

19. Lentz I.D. Effective handling of manipulative persons. — Thomas, C.C., 1989. — 100 p.

20. Maslow A. 1965. Eupsychian management: a journal. — Homeword, III.: Іrwin

Dorsey/ — 240 p.

21. Maslow A. 1970. Motivation fnd personality. Rer.ed. — N.Y.: Hasper and Low.

22. PRH 1993, FPM 11.
23. Riker W.H. the art of political manipulation / Yale U. Pr. — New Heaven, L., 1986. - 156 p.

24. Sheldon B. Behaviours modification: theory, practice and philosophy. — L.; N.Y.: Tavistock, 1982. — ХП. — 274 p.

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКИХ ЗЕЛЕНИХ

(Швець Леонід Олександрович — науковий співробітник Харківського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень

Шуваєв Володимир Петрович — науковий співробітник Харківського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень)

Заснована у 1990 році Партія зелених України (ПЗУ) несподівано для багатьох політиків і фахівців-аналітиків у 1998 році досягла помітного успіху на парламентських виборах. Створена за західноєвропейською “калькою”, квазі-партія (як дехто її називав) перетворюється на реального політичного агента. З чим пов'язаний її успіх? Наскільки стурбованість екологічними проблемами визначатиме подальшу діяльність цієї партії? На які політичні сили у парламенті і на кого з претендентів на президентську посаду орієнтуватиметься ця партія?

Побудова демократичної партійно-державної моделі в Україні, безперечно, відбувається під впливом діючих ідеологічних та інституційних західних зразків, хоча, звичайно, і з урахуванням власних особливостей. Це стає зрозумілим, зокрема, і при аналізі генези західного екологічного руху. Поява на західноєвропейській політичній арені зелених була пов'язана з рядом факторів, передусім із загостренням суспільно-значущих проблем, у тому числі й екологічних. Їхнє вирішення виходило поза традиційні межі протистояння лівих і правих; зі схильністю соціально активної молоді, яка протестувала проти забюрократизованих партійних і державних інституцій, до альтернативності як такої; з відтоком лівих, які розчарувались у формах, методах, програмних засадах, а головне - в результатах діяльності західних комуністів та соціал-демократів.

Екологічний — це один з нових соціальних рухів, які позначаються поняттям “нова політика” або “неопопулізм” (термін Ю. Хабермаса). З посиленням екологічного руху та його інституційністю у формі партій зелених постало питання про політико-ідеологічну спрямованість екологізму. В цьому плані можна виділити чотири основних положення, що були свого часу сформульовані зеленими ФРН: екологія, соціальна відповідальність, демократія, ненасильство. Зелені США додатково висувають вимоги децентралізації, тобто переорієнтації економіки та політики на інтереси локального рівня. “Зелена” альтернатива в політиці — це новий підхід до розуміння демократії, який означає не просто гарантію доступу до виборчих урн. Завдяки зміщенню на локальний рівень сфери прийняття найважливіших рішень демократичні процедури набувають характеру взаємодії громадян “тет-а-тет” (Б.Токар).

Програматика західних зелених будується на новій парадигмі, яка відрізняється від найрозповсюдженішої сьогодні в ринкових економіках посткейнсіансько-фордистської моделі, спрямованої на інтенсифікацію економічного зростання та споживання. “Зелений проект” зорієнтований на хабермасівську “парадигму життя”, тобто на гуманні та індивідуальні потреби людини як основу політичної моралі на противагу матеріалістичній парадигмі розподілу, що виводить встановлення економічних і соціальних відносин із безперервного зростання і перерозподілу через державу “загального добробуту”. Метою цього проекту є перехід від матеріальних до постматеріальних цінностей і нової якості життя.

Стати складовою політичного істеблішменту в Західній Європі зелені реально змогли лише в Німеччині, Швеції і значно меншою мірою у Франції за рахунок відмови від утопічних та епатажних проектів, завдяки розробці прагматичних заходів щодо захисту прав споживачів і національних виробників екологічно чистих продуктів, високотехнологічних чистих виробництв, а також підтримці громадських ініціатив та інститутів місцевого самоврядування як противаг державній бюрократії. У парламентській діяльності зелені найчастіше блокуються з генетично близькими лівими.

Таким чином, відмінність вітчизняних зелених полягає вже в тому, що ця партія виникла і навіть успішно подолала чотирьохвідсотковий бар'єр на партійних виборах за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою за відсутності розвиненого екологічного руху в країні. Незважаючи на дуже складні екологічні умови, більшість населення цілком зосередилася на економічній проблематиці, занижуючи значущість техногенних факторів ризику. Лише конкретні аварії, що призводять до побутових незручностей, активізують місцеве населення задля якомога скорішого подолання негараздів. Досить інтенсивним є освоєння тридцятикілометрової Чорнобильської зони відчуження, особливо житла, що звільнилося там. Стратегічні постматеріалістичні проекти західного екологізму сприймаються у нас більшістю як екзотика або фантазування.

Водночас екологічна проблематика є постійною складовою свідомості людей. Так, за даними опитування, 64 % населення незадоволені станом навколишнього середовища безпосередньо у своїх населених пунктах (“День” від 7.03.97). А чорнобильська трагедія триває як один з елементів повсякдення України — від частих звертань до теми в засобах масової інформації , до проблем знайомих чи родичів-чорнобильців. Тобто перед зеленими не стояло завдання проводити великий обсяг роботи, спеціально привертаючи увагу до питань екологічної безпеки, а треба було лише актуалізувати “пригашену” занепокоєність і запропонувати власні послуги політичного представника.

Що стосується демократичної складової “зеленої” ідеології, то вона була використана тільки частково. Ті, хто переймаються проблемами подальшої демократизації українського суспільства (а їх таки, треба визнати, небагато), як правило, мають досить чіткі уподобання серед партій, які, на відміну від ПЗУ, відігравали відносно помітну роль у політиці останніх років. Тому навряд чи ідеї “зеленої демократії зробили Партію зелених України такою популярною під час виборів до Верховної Ради. До того ж ця партія й не докладала особливих зусиль задля популяризації положень власної передвиборної програми.

Отже, серед чинників, які допомогли українським зеленим вийти на парламентський рівень, були саме екологічні, хоч здебільшого вони відігравали важливу роль, але все ж таки тла. Основне функціональне навантаження припало на загальні гуманістичні принципи, загальнолюдські цінності, винесені поза межі традиційного політичного поля, побудованого на розколах та конфліктах. Утомленість від політики як такої, зневіреність у її можливостях навіть осягнути, не те що вирішити проблеми окремої людини, була використана в передвиборній стратегії ПЗУ дуже ефективно.

Європейські політико-технологічні винаходи, що були породжені масовими рухами, наші зелені взяли в “чистому” вигляді і, минаючи стадію соціального руху, застосували при першій (з точки зору виборчого законодавства та спонсорської підтримки) нагоді на парламентських виборах. Апробована в Європі схема апелювання до виборців, побудована на виході за межі звичного проблемного поля політики, на протесті проти самоцінності політики на тлі техногенних ризиків, що зростають, спрацювала в Україні майже бездоганно.

В ситуації, яка характеризується, з одного боку, глибокою і тривалою політичною кризою, а з другого — виникненням нових партій, але значною мірою збентежених власною невизначеністю та можливостями соціально -політичної ідентифікації, ПЗУ стала справжньою знахідкою для багатьох виборців. Зрозуміла та симпатична позиція з великим об'єднуючим потенціалом сприяла залученню протестних голосів електорату в цілому і зокрема молоді. Можна стверджувати, що ці голоси отримані “за рахунок” лівих, які асоціюються з протистоянням владі та існуючому ладу, або зібрані серед тієї частини електорату, яка не мала наміру голосувати (знову ж таки у формі протесту) чи голосувати проти всіх. При цьому відносна вага протестної складової, схоже, значно перевищила і навіть відтіснила на другий план стурбованість власне екологічними проблемами.

У деякому сенсі успіх зелених може здатися випадковим. Тобто вони виграли в першу чергу тому, що програли інші. Але хто ж засудить такий “паразитизм”, якщо він приніс політичні результати, які виявилися недосяжними для багатьох відоміших і серйозніших за ПЗУ політичних гравців! Партійний бар'єр, до речі, значною мірою додав непередбачува ності результатам, оскільки на них частково вплинуло небажання “втратити” голос. Тому, схоже, серед голосів зелених є й голоси тих, хто не сподівався на перемогу “власної” партії, а тому проголосував “за”, але якомога нейтральніше, за принципом “не нашкодити”.

Слід відзначити високу якість і ефективність рекламних матеріалів, що використовували ся зеленими у передвиборній кампанії. Експлуатація дораціональних почуттів протесту, страху за здоров'я та майбутнє, в тому числі і в першу чергу власних дітей, вдале за виконанням протиставлення негативного (бійка парламентарів, хвора дитина, затьмарене промисловим димом небо) та позитивного (сентиментальні, але динамічні зображення незайманої природи і щасливих дітей) викликали передбачувану реакцію. Реклама була побудована таким чином, щоби через страх перед зростаючими техногенними та політичними ризиками якомога сильніше зафіксува ти у свідомості електорату своє ім'я. Тобто виборець голосував не стільки за певний варіант виходу з кризи, який навіть і не формулювався, скільки за тих, хто поділяє і публічно озвучує та візуалізує стурбованість “простих людей”. Фахівці з рекламного бізнесу, вочевидь, попрацювали непогано.

На вирішальне значення своєчасної масованої та грамотної політичної реклами вказує й та обставина, що ще у січні рейтинг партії становив лише 1,1% (“День” від 22.01.98), відстаючи від показників, наприклад, “Національ ного фронту” і будучи майже на рівні з рейтингом Всеукраїнської партії жіночих ініціатив. Але у вирішальні березневі дні популярність зелених стрибнула навіть до другого після Комуністичної партії місця (“Киевские ведомости” від 13.03.98). Телевізійні ж ролики ПЗУ фактично конкурували за своєю дієвістю лише з продукцією СДПУ(о) (“День” від 5.03.98).

Схоже, позитивну роль зіграла й “безплотність” партії, яка не асоціюється у виборців ні з ким з відомих політиків. Про це свідчить і відсутність зелених, які пройшли б у мажоритарних округах при високому результаті у міжпартійному змаганні. Образ “чистої” партії, до того ж такої, що бореться за чистоту як екологічну, так і в першу чергу політичну, співпав з очікуваннями (в тому числі штучно створеними і стимульованими) частиною електорату приходу незаплямованої політичної сили.

Успіх на парламентських виборах парадоксальним чином позбавляє ПЗУ образу політичної цнотливості, який так вдало спрацював на перемогу. Підключення до когорти “любителів народу” — затаврованих ними демагогів-політиків та необхідність “відпрацювати” капітал, вкладений у партію представниками бізнесу як тими, що активно представлені в списку, так і тими, що залишилися за лаштунками, матеріалізує до цього “безплотну” партію і ставить її в один ряд з іншими політичними гравцями.

Аналіз партійної програми вказує на її центристські орієнтації з характерною для цієї позиції політичною невизначеністю. Або, вірніше, навпаки: саме програмна невизначеність за вітчизняною традицією є ознакою політичного центризму, який дозволяє зайняти вигідні, тобто вільно конвертовані в кон'юнктурі рішення позиції. Лідер партії Віталій Кононов уже неодноразово заявляв про неприєднання майбутньої фракції до жодного з політичних угруповань, однак, з нашої точки зору, це швидше оголошення високої початкової ціни на переговорах про об'єднання зусиль.

Не виключено, що невизначеність і неприєднання — це найкраща для фракції зелених тактика з точки зору поточних дивідендів. А щодо політичного майбутнього партії, то воно, як це не парадоксально, може бути пов'язане з частковою відмовою від пріоритету екологічної проблематики. Тобто зеленим, щоб залишитись у політиці, треба якщо й не змінити колір, то додати до нього ще якихось барв. Така необхідність диктується об'єктивними факторами. По-перше, “зелена” ідеологія не має в Україні необхідної соціальної бази, оскільки основу соціальної бази зелених на Заході становлять так звані “нові середні класи” постіндустріального суспільства. По-друге, у програмі партії відсутні власне екологічні проекти, а якщо вони і були б, реалізація широкомасштабних природоохоронних проектів унеможливлюється в умовах загальноеконо мічної кризи в країні. До речі, це також пояснює сприйняття успіху зелених як певною мірою “неправильного”, заробленого завдяки рекламі, що нібито ввела в оману недосвідче них виборців.

Окрім перспективи, пов'язаної з суттєвою зміною іміджу партії, ПЗУ може очікувати організаційне об'єднання з іншою партією в політичну структуру, яка частково буде використовувати зелену проблематику. Вірогідне також руйнування Партії зелених через внутрішні суперечки та продовження особистої політичної кар'єри її провідних членів в інших структурах. У цьому випадку ПЗУ можна буде розглядати як партію “одноразового використання” задля обрання конкретних людей конкретно в даний парламент. Якщо ж ПЗУ спробує на наступних виборах передусім використати свої головні аргументи, які спрацювали під час цієї електоральної кампанії,— “надполітичності” ідеї, що експлуатується, та політичної незайманості, — то поразка їй, як нам уявляється, гарантована.

На завершення відзначимо, що ПЗУ яскраво продемонструвала характерну особливість багатьох вітчизняних партій, що не є партіями у класичному західноєвропейському розумінні, під які вони маскуються. Це, наприклад, проявилося в засобі, яким зелені мобілізовували електорат на парламентські вибори. Для європейських політичних партій основною є ідеологічна мобілізація прихильників, Партія зелених України використову вала ж рекламну мобілізацію, більше характерну для комерційних інституцій. Зелені виступають як “електоральна машина”, а не партія, тому що не реалізують найважливі ших функцій, притаманних останній, — ідеологічну та проективну. З іншого боку, це і не американська модель партії-електоральної машини, яка в умовах двопартійної системи, федерального територіально-державного устрою та стабільної соціальної структури суспільства використовує політико-культурний і програмно-прагматичний способи мобілізації. Специфіка партій у країнах, що розвивають ся, також інша, бо там детермінуючу роль відіграє аутентична релігійно-станова структура партійно-політичного процесу.

Таким чином, очевидно, ми маємо справу з таким феноменом партії зелених, який притаманний лише пострадянській політиці та дійсності.

УРОКИ ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК:

(Карасьов Вадим Юрійович — перший заступник керівника Харківського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень

Кирієнко Уляна Володимирівна — молодший науковий співробітник Харківського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень)

Порівняльний аналіз електоральних стратегій і практик

Для дослідження виборчої кампанії березня 1998 року ми взяли два регіони — Харківський і Львівський. Як відомо, це два субрегіони, що мають характерні ідеологічні, соціокультурні та політичні виміри. І це підтвердили вибори до Верховної Ради. Голосування за політичні партії стало своєрідним соціальним тестом реальної політико-ідеологічної палітри регіонів, їхнього політико-електорального профілю, домінантного типу субрегіонального електорату.

Результати голосування за партійними списками актуалізували питання про необхідність коригування політичних стереотипів, які вже склалися стосовно Заходу та Сходу. У Львівському регіоні виборчий бар'єр подолали шість партій. Причому цей партійний ряд увібрав у себе цілий ідеологічний континуум “ліві - центр - праві”. Вперше впевнено заявили про себе в регіоні ліві сили, зокрема КПУ, яка подолала тут 4-х відсотковий бар'єр. Це свідчить про поширення її впливу і на Заході України, про набуття нею статусу загальнонаціональної партії. Ліві сили Львівського регіону мають певну специфіку. Суть її полягає в тому, що позиція комуністів тут не лівіша, а правіша порівняно із соціалістами. Причин цієї парадоксальної ситуації кілька. По-перше, після заборони КПУ на Львівщині ортодоксальніше настроєні елементи поповнили ряди СПУ, а поміркованіші чекали відновлення комуністичної партії. По-друге, існують внутріпартійні протиріччя між регіональною організацією та партійною структурою загальноукраїнського рівня. Наприклад, львівські комуністи виступають за збереження пріоритету української мови як державної, хоча КПУ відстоює запровадження двомовності. А щодо колишнього СРСР, то львів'яни стоять на позиціях не його відновлення, а створення об'єднання на принципово нових засадах, зокрема без лідерства у ньому Росії.

Відбувся перерозподіл між центром та правими. ПРП і АПУ, які були засновані напередодні виборів, спромоглися відтягнути голоси у правих, які традиційно мають у регіоні стабільну електоральну підтримку. Помітною була спроба потіснити консервативні національно зорієнтовані сили: правоконсервативних націоналістів “Національного фронту” та націонал-демократів НРУ. Очевидною є поява нової сили — національно-ліберальної орієнтації — партії “Реформи і порядок”, яка претендує на ліберал-реформаторськи настроєний електорат регіону.

Меншими, ніж очікувалося, виявились підсумки голосування за НДП. Причина незначної підтримки НДП криється у подвійному становищі, в якому опинилася партія напередодні виборів. По-перше, її політична стратегія полягала у спробах визначення чіткої ідеологічної позиції у проблемному політичному континуумі та пошуку коаліційних партнерів з метою зміцнення власних позицій та поширення електоральної бази. Але зміщення структури ідеологічних орієнтирів у національно-патріотичному напрямку не підвищило електоральної підтримки, оскільки національно-патріотичну нішу стабільно тримають у регіоні національно -демократичні та національно-консервативні сили. Реформаторські програмні настанови партії на фоні неореформаторів (партії В. Пинзеника) виглядали змарніло. По-друге, наявність двох течій у партії - демократичної (репрезентованої власне Львівським регіоном) та номенклатурної (репрезентованої “партією влади” на загальнонаціональному рівні) стала ще одною перешкодою для НДП. Така позиційна та стратегічна невизначеність партії зіграла на зменшення електоральної підтримки в цілому.

У Харківському регіоні виборчий бар'єр подолало 5 партій. Характерною рисою є те, що партії, які пройшли до парламенту, мають тут чітку ідентифікацію лівого сегмента політико-ідеологічного континууму. Партійно-електоральний розклад регіону характеризується домінуванням ліво-опозиційних партій, слабким представленням так званих центристських партій та відсутністю партій правого та правоцентристського (національно-демократичного і ліберально-реформаторського) політичного спектра (табл. 1). Ось чому лівий партійний ряд став диференційованішим: позиції КПУ потіснили ПСПУ та блок СПУіСелПУ. Це свідчить про неоднорідну електоральну базу лівих та диференційовану ліву опозицію, в якій можна умовно виділити три течії: традиційно лівих (соціал-консерваторів) — КПУ, радикально лівих— ліво-популістську ПСПУ та помірковано лівих— СПУіСелПУ з аграрним профілем. Наявність цих трьох течій зменшила електоральну підтримку КПУ, яка могла претендувати на вагоміший відсоток голосів. Партії лівого спрямування у регіоні отримали загалом трохи більше 50 % голосів виборців.

Загальноукраїнський “зелений” феномен мав місце і на регіональному рівні. Причиною цього можна вважати вдалу тактику партії, яка полягала в поширенні меж первинної екологічної ніші за рахунок ідей, досить випадкових для основних цілей, але таких, що мають суттєве значення для мобілізації тих груп електорату, які не ототожнюють себе з тим чи іншим ідеологічним сегментом, або зовсім не цікавляться політикою.

Незначний відсоток виборців, які проголосували за НДП, та провал таких партій/блоків, як СЛОн, ПП та ЛП - разом!, ПРВУ, на фоні успіху лівих свідчить, з одного боку, про кризу ліберально-реформістської ідеології та пріоритет етатистських (державницьких) ідей у регіоні, а з іншого - демонструє недовіру виборців до партій, що пов'язані з владними структурами. Іншими словами, це може бути сигналом до скорочення кількості прихильників нинішнього курсу реформ та послаблення в регіоні партій реформаторської та ліберальної орієнтацій.

Поразка виборчого блоку партії “СЛОн — Соціально-ліберальне об'єднання” стала ознакою нерентабельності предметного акцентування лише одного, у даному випадку, мовного питання у тематичному континуумі електоральної конкуренції, на якому й була побудована передвиборна стратегія партії. Інтереси виборців виявилися не в лінгвістичному, а в соціально-економічному полі українсько-російських відносин, оскільки сьогодні на взаємовідносини з РФ у східних регіонах України формується більш прагматичний погляд.

Таблиця 1

(у % від загального числа виборців, що брали участь у виборах 1998 р.)

Таблиця 2

Рис. 1. Порівняльний аналіз ресурсного капіталу Верховної Ради від Харкова та Львова

Якщо врахувати цей розклад, загальнополітичний фон регіонів виглядає так: політичний простір Львівського регіону постає у вигляді трикутника з цілим партійним рядом - “ліві - центр - праві” (КПУ - НДП - НРУ) з великою правоцентристською — ліберально-національною та національно-демократичною партійною вагою. У Харківському регіоні цілісний партійний ряд відсутній (немає правого ідеологічного відрізку), а політичний простір двовекторний: “ліві - адміністративно-партійний центр” з великою лівою партійною перевагою.

Львівський регіон зберігає свою особливу специфіку, яка полягає в тому, що, незважаючи на диференційований ідеологічний ряд, в якому з'явилися і нові сили (зокрема націонал-реформаторського напрямку), загальним для них залишається національно-ідеологічний фон. Що стосується Харківського регіону, то він, з одного боку, виявився відбитком загально-національної політико-ідеологічної картини з її соціопротестним фоном, що відобрази лось в успіху лівих сил, а, з іншого, стало ознакою наявності соціоекспресивного фону, і це виявилося в голосуванні за периферійні партії, які не подолали виборчого бар'єру.

1. Аналіз ресурсного капіталу депутатів ВР

На підставі запропонованої на рис.1 класифікації ресурсного капіталу агентів усі переможці на виборах до ВР України у Львівському та Харківському регіонах були розподілені за типом використовуваного ресурсу.

Приблизно третина депутатів, що перемогла у даних округах, володіє адміністративним ресурсом - 33 та 29%. Фінансово-промисловий ресурс Харківського регіону складає 21%, а Львівського - 8%, що пов'язано, ймовірно, з великим промисловим потенціалом Харкова.

Практично всі переможці по мажоритарних округах Львівського регіону (10 з 12) володіють партійним ресурсом, і лише 5 з 14 депутатів — від Харківського регіону.

Серед депутатів ВР від Львова відсутні агенти з бізнес-комерційним ресурсом (від Харкова 21 % — представники бізнес-структур). Специфічною групою інтересів для Харківського регіону є представники ЗМІ (7 %), що зовсім не характерно для Львова.

Сума ресурсів у відсотках більше 100, оскільки поширені були ситуації подвоєння ресурсів, коли партійний ресурс був доповнений уже існуючим видом ресурсу. Частіше підкріпленням до партійного були бізнес-комерційні та фінансово-промислові ресурси.

Соціолого-статистичний аналіз показує, що у Львівському регіоні реформаторські та центристські позиції репрезентуються партіями, тоді як Харківський регіон репрезентує аналогічні позиції на рівні економічної та інформаційної еліт. Для регіональної специфіки Східної України, очевидно, характерні ліві партійні ідентифікації виборців і безпартійні реформаторські позиції, репрезентовані безпартійними кандидатами у мажоритарній частині виборчої системи. Це також засвідчує, що для Львова характерні ідеологічний і реформістський ресурси на базі капіталів партійного типу; для Харкова - прагматично-реформістський на базі капіталів економічного або квазі-політичного типу. Тобто маємо дві електоральні моделі реформаторських преференцій згідно з політичним фоном двох регіонів України.

2. Аналіз партійної приналежності кандидатів, що перемогли в одномандатних округах

У мажоритарних одномандатних округах у Харківському регіоні більше половини обраних депутатів (64 %) безпартійні. 4 мандати отримали представники лівих партій - КПУ, СПУ, ПСПУ і 1 - кандидат від АПУ. Львівський регіон представлений у ВР депутатами від правих та правоцентристських політичних сил - НРУ, ПРП, “Національний фронт”, ХДПУ, СНПУ. Безпартійних кандидатів від Львова у відсотковому співвідношенні значно менше, ніж від Харкова - 17 %.

Отже, у Львівському регіоні голосування за одномандатними округами підтвердило наявність єдиної ідеологічної системи відліку, для якої характерна синхронність фонової та електоральної практик - вибір політичних партій/блоків та окремих кандидатів одного ідеологічного напрямку - правоцентристського. Для Харківського регіону була характерна відсутність такої синхронності, коли за одномандатними округами виборці віддавали перевагу безпартійним кандидатам.

Таблиця 3

Таблиця 4

(% від загальної кількості депутатів)

Таким чином, по багатомандатному округу значну перевагу мали ліві партії. Така поведінка виборців свідчить про диверсифіковану систему відліку, що виявляється у феномені роздвоєного електорального вибору - один голос за партію (у даному випадку лівої орієнтації), а другий вибір будується на якісно інших змішаних основах (частіше реформаторських, патрон-клієнтських тощо). У даному випадку свій голос виборці віддавали за кандидата нелівої орієнтації. На рівні виробництва електоральних практик така позиція є раціональним типом електорального вибору.

Вибори до обласних рад

Вибори провадилися за новою електоральною формулою - по мажоритарній системі відносної більшості з двомандатними (Харків) та тримандатними (Львів) округами. Відзначимо, що не всі виборці були поінформовані про те, що необхідно було обрати два (три) кандидати, а не одного. На підставі цього не було враховано недійсні бюлетені. У Харківському регіоні було сформовано 34 виборчих округи (68 місць до облради), а у Львівському - 27 округів (81 місце).

Рис. 2. Порівняльний аналіз ресурсного представництва в обласних радах Харкова та Львова

Таблиця 5

1. Аналіз ресурсного капіталу депутатів обласних рад

Харківська обласна рада практично наполовину представлена агентами з адміністратив ного ресурсу (47 %), тоді як у Львівській облраді носіїв цього ресурсу всього чверть (26%). Також необхідно відзначити значну частину представників фінансово-промислових структур в облраді Львова - 38 % (у Харкові - 18 %).

Серед груп інтересів впливовою у Львівському регіоні виявилась група працівників медичної сфери. А у Харківському регіоні перевага була на боці представників місцевих ЗМІ.

Львівський регіон знову підтвердив, що велике значення тут має партійний ресурс та, безумовно, чіткі ідеологічні орієнтації кандидатів. У Харкові ідеологічні орієнтації агентів не відігравали суттєвої ролі. Домінування адміністративного ресурсу свідчить про більше значення клієнтських зв'язків між обранцями і виборцями.

У виборах до облради партійна приналежність кандидатів у депутати мала більше значення для виборців Львівського регіону (частина безпартійних у Львівській облраді достатньо велика, але все ж менша, ніж у Харківській). Також помітні відмінності у політичному спектрі новообраного складу облрад: Львівська складається з представників правоцентристських і правих партій - НРУ, КУН, УРП, а Харківська сформована переважно з представників КПУ, СПУ. Центристські ж сили представлені у цих регіонах двома партіями - НДП та АПУ.

Вибори міських рад та мерів

Вибори до міських рад відбувались за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних округах. У Харківському регіоні було сформовано 75 округів, а у Львівському - 90.

Таблиця 6

(% від загальної кількості депутатів)

Таблиця 7

1 У виборах до міськради Харкова було обрано 69 депутатів з 75, відсоткове співвідношення розраховане виходячи з кількості обраних депутатів.

1. Аналіз ресурсного капіталу депутатів міських рад

У виборах до міської ради Львова найвагомішим виявився партійний ресурс. У Харкові партії також брали активну участь і це дало результат. Так, у радах міського рівня у Харківському регіоні партійний ресурс становить 41%.

2. Аналіз партійного представництва у міськрадах

Партійність міськрад Львова та Харкова є віддзеркаленням загального політико-ідеологічного фону регіонів. У Львові правоцентристські партії здобули більшість місць (зокрема 44 місця - блок “Наше місто”, що був утворений НРУ та НДП напередодні виборів). У Харкові більшість мандатів у безпартійних, а з партій - у представників КПУ. Перед виборами до міськради Харкова був створений блок “Молодий Харків”, що складався переважно з молодих підприємців та представників місцевих ЗМІ. Блок “Молодий Харків”, який представляли в основному позапартійні кандидати, зміг провести лише 6 своїх представників.

Вибори міського голови у Львові відбулися під впливом правоцентристських партійних сил і мером став представник НРУ - В.Куйбіда. У Харкові мером було обрано позапартійного кандидата — М. Пилипчука, який мав підтримку з боку НДП. Однак були і неузгоджені дії з боку партії. НДП також висунула свого кандидата - В. Дулуба. Таке протистояння призвело до того, що на друге місце вийшов представник КПУ — Л. Гармаш.

***

Аналіз результатів виборів 1998 року у Харківському та Львівському регіонах на підставі класифікації ресурсних капіталів, що інвестувались агентами у виробництво електоральних стратегій, дав можливість виявити формули електоральних практик, специфічних для кожного з регіонів. У Львівському рентабельнішим виявився партійний ресурс. Фонова та електоральна практики мали синхронний характер: формула фонової змінної величини містила повний партійний ряд - “ліві - центр - праві”, а у формулу електоральної змінної величини не ввійшов лівий фланг - “центр - праві”. У Харківському регіоні найбільш рентабельним виявився адміністративний ресурс. Фонова та електоральні практики мали діахронічний характер: формула фонової змінної величини представляла неповний партійний ряд - “ліві - центр”, а формула електоральної змінної величини - “ліві - “партія влади”, де “партія влади” у даному випадку є не яка-небудь конкретна партійна структура (хоча для Харкова ймовірний збіг з НДП), а узгоджені дії власників адміністративного ресурсу, що інвестується у політико-ідеологічний простір.

Усі використані в електоральних стратегіях типи ресурсів та регіональна специфіка їх співвідношення можуть розглядатися як індикатори гетерогенності політичних профілів регіонів та, відповідно, диференційованих типів субрегіонального електорату. Електоральне конституювання лівого та правого сегментів означає наявність ідеологічних засад, на яких будується електоральна підтримка. Одначе політико-ідеологічні профілі не є щось константне. З одного боку, в них зберігаються традиційні відтінки, а з іншого - з'являються нові.

З метою типологізації політико-ідеологічних профілів виокремимо загальний орієнтир та вісі розмежувань. У Західному регіоні загальним був ідейно-національний орієнтир, а внутріполітичне розмежування відбулося за новою віссю: “старі” посткомуністичні націонал-демократи (НРУ) та нові націонал-реформістські сили (ПРП). Відтінки надавали традиційні націоналісти (“Національний фронт”) та ліві консерватори (КПУ), які розмістилися на протилежних відрізках регіонального політичного спектра.

У Харківському регіоні загальним для виборців став протестний орієнтир, а розмежування відбулося не стільки за політично-ідеологічною ознакою, скільки за інституційною: при голосуванні у багатомандатному окрузі за партійними списками відчутна перевага була у партій лівої орієнтації, а у мажоритарних одномандатних округах - на боці представників економічних (промислової, бізнесової тощо) та інформаційної еліт. У партійній частині характерне розмежування не за класичною для Європи електорально-партійною шкалою (що характерно і для Львова), а розмежування на лівопартійну коаліцію, з одного боку, а з іншого - доволі нестійку коаліцію “партії влади” та дрібних невпливових партій центристської реформаторської орієнтації. На цьому тлі “партія влади” (НДП) разом із зеленими виступали як відтінки.

Описану гетерогенність Західного та Східного регіонів, мабуть, не зовсім коректно розглядати як протистояння. Витоки такої неоднорідності беруть свій початок у “розколотій” політичній субкультурі Центрально-Східної Європи, до якої належить Україна і динаміка якої репрезентується в інтеракціях - специфічних і поки що слабо операціоналізованих взаємообмінів європейської та євразійської культур, що охоплюють унікальний соціокультурний і етнополітичний простір України.