ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА

Економічна безпека України: проблеми та перспективи (Матеріали “круглого столу”)

Л.C. Негель. Тенденції розвитку базових галузей промисловості України і Російської Федерації та їх порівняльна оцінка

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Матеріали “круглого столу”

Національний інститут стратегічних досліджень спільно з Українською федерацією працівників недержавних служб безпеки у березні 1998 р. провів “круглий стіл” на тему: “Економічна безпека України: проблеми та перспективи”. Обговорювалися питання сучасного розуміння поняття “економічна безпека”, головні загрози економічній безпеці України, співвідношення економічної безпеки підприємств і держави та перспективи зміцнення економічної безпеки України.

У “круглому столі” брали участь:

Бєлов Олександр Федорович — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України  - директор Національного інституту стратегічних досліджень.

Вишлінський Гліб Вікторович — керівник проекту “Квартальні передбачення” Міжнародного центру перспективних досліджень.

Власюк Олександр Степанович — завідувач відділу системного моделювання та оцінки стану національної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень, доктор економічних наук.

Воронцов Сергій Борисович — завідувач відділу державної та регіональної стратегії економічних перетворень Апарату Ради національної безпеки і оборони України, кандидат економічних наук.

Гетманов Олександр Володимирович — віце-президент Української федерації працівників недержавних служб безпеки.

Єрмошенко Микола Миколайович — завідувач відділу комплексного аналізу фінансово-кредитної сфери Апарату Ради національної безпеки і оборони України, доктор економічних наук.

Жаліло Ярослав Анатолійович — завідувач відділу соціально-економічної стратегії і економічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень, кандидат економічних наук.

Кваснюк Борис Євгенович — радник дирекції Національного інституту стратегічних досліджень, доктор економічних наук.

Козуб Володимир Олександрович — заступник начальника зведеного відділу економіки оборони та безпеки Міністерства економіки України.

Кондратьєв Ярослав Юрійович — ректор Академії МВС України, генерал-лейтенант міліції.

Косєвцов Вячеслав Олександрович — в. о. завідувача відділу загальних проблем національної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень, доктор військових наук.

Оніщенко Георгій Григорович — президент Української федерації працівників недержавних служб безпеки.

Пасхавер Олександр Йосипович — президент Центру економічного розвитку, кандидат економічних наук.

Соляник Анатолій Іванович — голова правління Міжнародного центру проектів та програм розвитку, кандидат економічних наук.

Федорчук Валентин Федорович — начальник юридичного відділу Української федерації працівників недержавних служб безпеки.

Чуйко Борис Валентинович — начальник інформаційно-аналітичного управління Служби безпеки України.

Шніпко Олександр Сергійович — віце-президент Українського союзу промисловців і підприємців.

Виступи учасників “круглого столу” друкуються зі скороченнями.

Я.А.Жаліло. В загальному розумінні безпека - це низький рівень загроз, які можуть перешкоджати стійкому функціонуванню певного суб'єкта. Безпека має два виміри. Людина може відчувати себе безпечно, якщо справджуються дві головні передумови. По-перше, вона повинна відчувати себе безпечно в конкретний момент у даному місці. По-друге, і головне, — вона повинна мати впевненість у власній безпеці в майбутньому, тобто повинні бути певні передумови для відтворення ситуації безпеки у майбутньому. Якщо переходити до контексту економіки як динамічної системи, що, як відомо, розвивається за рахунок власних вбудованих механізмів, поняття безпеки тут буде адекватним поняттю стійкості процесу суспільно-економічного відтворення.

Отже, поняття економічної безпеки країни ми трактуємо як складну багатофакторну категорію, яка характеризує здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою збалансованого задоволення потреб власного населення держави на якомусь визначеному рівні, з метою протистояння дестабілізуючій дії різноманітних чинників, внутрішніх та зовнішніх, а також з метою забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання.

Використання саме категорії економічного відтворення дозволяє надати економічній безпеці третього часового виміру, тобто оцінити, наскільки поточний стан справ містить передумови для забезпечення стійкості економічної безпеки у майбутньому. Крім того, застосування категорії відтворення дозволяє додати поняттю економічної безпеки активного звучання, тому що процес суспільного відтворення, як відомо, є результатом індивідуальних відтворювальних процесів економічних суб'єктів різних рівнів у певному економічному середовищі та під впливом певної економічної політики держави.

Отже, економічна безпека країни в цьому разі може трактуватися як поєднання економічної безпеки держави, тобто безпеки макрорівня, і економічної безпеки економічних суб'єктів, тобто безпеки мікрорівня. Причому тут важливо зауважити, що як безпека держави, так і безпека мікрорівня, припустимо — підприємств, певний час можуть забезпечуватись окремо або навіть за рахунок одна одної. Водночас у стратегічному плані це — не лише взаємопов'язані, а й неподільні поняття. На нашу думку, саме суперечність між безпеками двох рівнів - безпекою макрорівня і безпекою мікрорівня — якраз і є головною проблемою економічної безпеки України на сучасному етапі.

Використовуючи викладені підходи, можна сьогодні говорити про низку загроз економічній безпеці України, які значною мірою виникли саме внаслідок заходів, ужитих у процесі економічного реформування. Згадаю лише про найважливіші з них.

Це — деформація промислової структури, яка на сьогодні, на жаль, не містить матеріальних передумов для переходу до економічного зростання, а конкуренція з товарами зарубіжного виробництва є фактично нерівноправною для вітчизняних товаровиробників та виступає загрозою економічній безпеці мікрорівня. Це — наслідки монетарної стабілізації, під час якої відбулося розшарування грошового обігу і безпека макрорівня була досягнута за рахунок погіршення умов безпеки підприємств унаслідок переміщення диспропорцій на мікрорівень і додаткового навантаження на їх фінанси.

Можна говорити також про бюджетну політику, в якій, на жаль, сьогодні переважає фіскальна функція, і, на нашу думку, дуже мало уваги приділяється регулятивній та перерозподільчій ролі бюджетної політики.

На тлі цих і багатьох інших процесів сьогодні відбувається рух приватних економічних суб'єктів до посилення їх власної економічної безпеки. А оскільки такого середовища, яке сприяло б координації інтересів цих приватних суб'єктів, не сформовано, то цей рух до індивідуальної безпеки спричинив погіршення стану економічної безпеки держави на макрорівні і відбулося зниження реального рівня регульованості економіки.

З одного боку, те що під час приватизації переважали кількісні орієнтири, призвело до того, що при цьому досить часто не утворювалося ефективних власників, не відбулося групування підприємств і переплетення капіталів, не було інших форм корпоративної організації, які сприяли б координації інтересів мікро- та мезорівнів і збільшенню стійкості відтворювальних процесів мікрорівня.

З другого боку, нерозвиненість інституційної системи реалізації державної влади, непрозорість економічної політики досить часто ставали вагомими чинниками нестабільності та непевності економічних стратегій підприємств. Отже, досить часто, як визнають самі підприємці, взаємодія з “тіньовим” сектором та корумпованими чиновниками сприймається ними як більш стабільна форма відносин, ніж абсолютно легальна діяльність, яку сьогодні можуть собі дозволити лише дуже стійкі підприємства.

Не можна не згадати також про ще один тип суперечностей - між інтересами економічної безпеки індивідуума, підприємств і держави. Погіршення якості життя населення, зростання невизначеності соціального статусу багатьох верств населення також є загрозою економічній безпеці. Адже насамперед вони знижують легітимність і ефективність економічної політики держави, а також призводять до поширення кримінальної та “тіньової” діяльності.

Отже, ключову ланку забезпечення економічної безпеки України ми вбачаємо саме в узгодженні її трьох рівнів - безпеки індивідуума, підприємства і держави. Причому провідною на даному етапі, в ситуації руйнації економічної системи, має бути саме безпека підприємств - головної ланки економічної системи. Тобто, необхідно мінімізувати загрози діяльності підприємств з боку як кримінальних та “тіньових” структур, так і офіційної політики. Підприємства повинні мати змогу розробляти власну стабільну перспективну стратегію своєї діяльності. Відповідно моніторинг і система індикаторів стану економічної безпеки також мають включати як ключові індикатори економічної безпеки саме економічних суб'єктів - підприємств і їхніх об'єднань. І тому найактуальнішою для обговорення за нашим “круглим столом” видається проблема співвідношення і зміцнення економічної безпеки індивідуума, підприємства і держави.

В.О.Косєвцов. Чи не могли б Ви дещо конкретизувати думку про кореляцію рівнів економічної безпеки держави та суб'єктів економічної діяльності?

Я.А.Жаліло. Я думаю, що проблема полягає у непрозорості економічної політики, за якої ті заходи, які вживаються урядом, можуть стати прикрою несподіванкою для підприємства. Крім того, можна згадувати також про інші загрози. Так, розвиток ринку облігацій внутрішньої державної позики спричинив до вимивання потенційних інвестиційних ресурсів і не дозволяє знижувати ставку позичкового процента. Вона ж, як висока, стає перешкодою стратегічному інвестуванню. Слід згадати також політику підтримання високого курсу національної валюти, яка перешкоджає ефективній конкуренції з імпортними товарами, оскільки штучно завищує вартість товарів національних виробників. Стратегія, особливо минулих років, спрямована на зменшення грошової маси, призвела до накопичення так званих сурогатних грошей або просто неплатежів в економіці. І це сьогодні є великою загрозою економічній безпеці держави.

С.Б.Воронцов. Однією з головних причин виникнення тих проблем, які існують в Україні в економічній сфері, є недосконалість державного регулювання соціально-економічних процесів. Серед негативних явищ і тенденцій, що були характерними для минулих років, особливе занепокоєння, з точки зору національної і економічної безпеки, продовжують викликати всім відомі явища, такі як спад виробництва та погіршення зовнішньоторговельного балансу разом зі збереженням його від'ємного сальдо, подальше поглиблення платіжної кризи та рівня “тінізації” економіки, зростання рівня заборгованості перед бюджетом, нарахованих сум штрафних санкцій, низькі обсяги іноземних інвестицій, зростання внутрішнього боргу держави, падіння життєвого рівня, загострення проблеми зайнятості населення, збільшення зовнішнього державного боргу України тощо.

Говорячи про позитивні зрушення, що відбулися останнім часом, слід відзначити певне зниження рівня інфляції, поступове зростання обсягів виробництва окремих базових галузей промисловості, що дозволило знизити величину від'ємного сальдо в торговельному балансі. Проте загалом негативні наслідки все ще випереджають позитивні. Це, в свою чергу, посилює реальну загрозу національній безпеці країни, перешкоджає просуванню реформ, провокує зростання соціального невдоволення політикою держави. З-поміж причин, що зумовлюють складне соціально-економічне становище країни, більшістю експертів згадуються тяжкий фінансовий стан підприємств, відсутність попиту на вітчизняну продукцію через її високу ціну та низьку якість, брак інвестицій, надто повільний характер приватизації, недостатність інституціональних перетворень, недосконалість податкового законодавства та інше.

Однак, на нашу думку, перелічені чинники є все ж лише похідними від недосконалості рішень, які приймаються різними органами державної влади. Діяльність державної влади, на жаль, характеризується й досі суперечливістю, орієнтацією на досягнення поодиноких цілей та недостатнім урахуванням практичної адаптованості заходів, що впроваджуються, до реальних умов, які склалися в Україні. Саме тому поряд з чітким вирішенням окремих проблем макроекономічного порядку спостерігається загострення проблем іншого, соціально-економічного гатунку.

Незважаючи на це, в Україні поки що не відчувається рішучих намірів щодо перегляду і розробки грунтовних і цілісних концепцій діяльності державного апарату в нових умовах господарювання. Це спостерігається і в ухиленні від відповідальності за певні рішення, що приймаються органами як законодавчої, так і виконавчої влади. Помітна відсутність бажання щодо налагодження плідної співпраці між різними ланками державної влади в інтересах винайдення ефективної моделі економічного розвитку країни. Досвід, і саме український, засвідчив, що в умовах переходу від адміністративно-командних методів управління економікою до ринкового регулювання соціально-економічних процесів сподівання на автоматичну зміну гострої ситуації в країні лише шляхом прийняття та впровадження нових законів, навіть наближених до європейських стандартів, — марні. За цих обставин успішно подолати проблеми перехідного періоду можна лише за наявності у виконавчої влади чіткого уявлення про механізми реалізації і можливості виконання законів, які приймаються в парламенті.

Про причини кризи державної влади.

1.Відсутність порядку та механізмів визначення загроз у системі забезпечення економічної безпеки, що призводить до неконтрольованості соціально-економічної ситуації країни в цілому, неможливості об'єктивного визначення пріоритетів реформування економіки і, часто, до реагування на події не з метою попередження їх надмірного загострення, а вже постфактум. За цих умов основна енергія виконавчої влади витрачається не на подолання причин, які провокують нелегітимні явища, а на боротьбу з наслідками. Тому уявляється доцільним зосередити зараз зусилля на розробці системних критеріїв і порогових значень показників соціально-економічного становища країни, а також системи контролю механізмів забезпечення утримання значень цих показників на достатньому, з точки зору економічної безпеки, рівні.

2.Існують розбіжності в підходах та уявленнях різних органів державної влади щодо досягнення мети виконання основних покладених на них завдань. У ринкових умовах головною метою держави є забезпечення належних умов для всебічного розвитку наявного потенціалу суспільства, раціонального використання національних багатств, захисту суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз. Досягнення такої мети забезпечується шляхом визначення порядку формування і застосування виконавчою владою регулятивних і системних важелів. Враховуючи це, необхідно зосередити увагу органів державної влади на вдосконаленні порядку формування функціональних важелів державного регулювання соціально-економічних процесів та їх застосування відповідними органами виконавчої влади.

3.Відсутність належної оцінки механізмів контролю за діяльністю виконавчої влади щодо виконання функцій, покладених на кожен з її органів у центрі і на місцях, створює умови для зловживань, розвитку корупції, хабарництва окремих чиновників. Зазначені вади суспільства з'являються внаслідок роз'єднаності передусім дій кожного з органів виконавчої влади, дублювання їх функцій, недосконалості процесів прийняття управлінських рішень.

Словом, потрібні система і технології державного регулювання та система органів для його практичного здійснення. Отже, державне управління треба розглядати як своєрідну технологію управління соціально-економічними процесами— високу технологію. І розробляти її мають фахівці, науковці. Видається доцільним розпочати роботу щодо перегляду функцій і порядку діяльності кожного з органів виконавчої влади та організації контролю за належним виконанням покладених на них функцій у нових політико-економічних умовах.

4.Не визначено порядок переходу від галузевих до функціональних принципів державного регулювання соціально-економічних процесів. Необхідно здійснити радикальну перебудову виконавчої влади в бік суттєвого посилення її статусу — зміцнення матеріальної бази її функціональних органів. Це можна було б зробити і за рахунок поступового скорочення державних витрат на утримання галузевих відомств. Діяльність цих відомств, особливо тих, що мають незначну частку підприємств державної форми власності, у свою чергу, доцільно було б реформувати шляхом переорієнтації їх на надання платних послуг безпосередньо підприємствам галузі у вигляді консультацій, рекомендацій, розробки програм розвитку тощо.

5.Відсутність ефективних механізмів регулювання соціально-економічних процесів на місцевому рівні і взаємовідносин між органами виконавчої влади різних рівнів підпорядкування. Ця проблема виникає внаслідок перерахування більшої частки результатів економічної діяльності у межах окремих територій до бюджету вищого рівня, що часто позбавляє місцеву владу фінансових можливостей оперативно вирішувати проблеми підпорядкованої їй території. За результатами роботи 1997 року можна зробити висновок, що податки найкраще збираються на місцевому рівні. Рівень виконання місцевого бюджету — більш ніж 90%. А для держбюджету той же показник становить 75%.

Такий стан справ пояснюється саме зацікавленістю місцевої влади у збиранні податків, які формують її бюджет. І передача певної частини повноважень на місцевий рівень гарантує те, що податки збиратимуться краще, а формувати взаємовідносини між центром і місцевою владою можна вже на рівні їхніх бюджетних взаємовідносин.

6.Сучасний підхід до формування системи важелів державного регулювання соціально -економічних процесів характеризується жорсткою централізацією, а також відсутністю прогнозування сукупних ефектів та ефективності їх практичного застосування. Спостерігається також певне ігнорування регіональних особливостей і неврахування можливостей коригування цих важелів на місцевих рівнях. Тому доцільно зосередити зусилля на розробці уніфікованої моделі і порядку формування функціональних важелів, які забезпечували б можливість їх використання на адміністративному рівні в регіонах, а також передачу певної частини повноважень щодо регулювання соціально-економічних процесів безпосередньо місцевим органам виконавчої влади.

7.Недосконала система державного регулювання соціально-трудових відносин у суспільстві. Така недосконалість призводить до непропорційного розподілу коштів між окремими суспільними групами, затримок соціальних виплат і зарплат, зниження платоспроможності населення і провокування кризи платежів тощо. Ця проблема зумовлена, на мій погляд, передусім тим, що головна увага держави до останнього часу зосереджувалась на проблемах регулювання відносин з економічними суб'єктами як основним джерелом надходжень коштів до державного бюджету, та недооцінкою необхідності законодавчо-нормативного регулювання взаємовідносин між роботодавцями і працівниками.

Отже, головним пріоритетом діяльності державної влади по забезпеченню нашої економічної безпеки у 1998 р. та в подальшій перспективі має бути реформування системи державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні.

О.С.Шніпко. Спинюсь на тих небезпеках, які можуть виникнути в країні внаслідок недооцінки ситуації й інтересів економічної безпеки на підприємствах.

За останні два роки понад 2300 підприємств брало участь у трудових страйках, унаслідок чого ми втратили продукції на 263 млн гривень. Крім того, на ці акції нашаровуються дуже широкі заходи, які провадять профспілки, висуваючи значні вимоги до держави — звернути увагу на економіку підприємств. Тому недооцінювати цей чинник не можна.

Ще одне. Коли ми говоримо про захист національного товаровиробника, то йдеться не тільки про захист від неправильної економічної політики держави, а й про захист від профспілок, що зараз своїми непомірними вимогами реально тиснуть на виробників. Отже, тактика Української спілки промисловців і підприємців полягає не в тому, щоб вивести уряд зі сфери соціальних війн, а безпосередньо зіштовхнути роботодавців і профспілки. Якщо раніше ми підписували генеральну угоду між профспілками, урядом і Українською спілкою промисловців і підприємців, то тепер пропонується після того, як будуть створені конфедерації роботодавців, їх галузеві об'єднання, укладати угоду, починаючи з регіонального чи галузевого рівня. Тим самим ми зробимо уряд арбітром, і це сприятиме певному виведенню з-під вогню нашої еліти, щоб вона могла ефективніше працювати.

Друге коло питань полягає в тому, що наша держава, дбаючи про економічну безпеку, не захищає інтереси підприємств. Якщо основній масі підприємств загрожують насамперед внутрішні чинники, то на стратегічно важливі підприємства можуть впливати зовнішні загрози. У цій сфері навряд чи можна бути задоволеним тією підтримкою, яку підприємство має від держави. Поспішне підписання будь-яких міжнародних угод, що включають різного роду ембарго, заборони на експорт нашої продукції, причому - без консультації з підприємством, без прорахування їх потреб, змушує зайвий раз ставити питання про те, чи не поспішаємо ми у всесвітню торгову організацію, різні структури ЄЕС? Адже ми абсолютно не маємо програм етапності входження, врахування інтересів наших людей, інтересів наших підприємств.

Тому тут потрібна певна система, щоб представники підприємств, особливо на етапі відпрацювання таких рішень, були інформовані про них і могли вжити необхідних заходів. А потенціал і галузевого, і локального лобіювання інтересів підприємств досить потужний.

Тактика стосовно приватизаційних процесів також дуже небезпечна. Йдеться не лише про те, що ми, скажімо, у сфері телекомунікацій приватизуємо підприємства, спроможні давати державі прибуток, а й про те, що сама спокуса одержання у власність веде до вжиття відповідних заходів. Зокрема — блокування поставок нафти нашим нафтопереробним підприємствам чи збуту продукції (приклад — Миколаївський глиноземний завод). Варто було нам підтримати проект, що конкурує по приватизації з ЛИНОСом і був прийнятий Верховною Радою, як Президент наклав на нього вето. Стали різко переглядатися обсяги поставок нафти, відрахувань у бюджет і відповідно терміни тих тепличних умов, що мали б бути створені для інвестора.

Понад третину народних депутатів Верховної Ради — це представники бізнесу, промисловців і підприємців. Якщо професіонали пішли раптом у політику, то це не тільки тому, що вони зрозуміли, що влада - це гроші, і не тільки тому, що від рішень, які приймаються, залежить майбутнє їхніх галузей, підприємств або їхньої справи, а й, очевидно, від невдоволеності тією ситуацією, що склалась у сфері прийняття рішень.

Необхідно визначитися у головному — яким шляхом виживатиме наша економіка. Через аграрний сектор — за досвідом Радянської Росії 20хрр., через легку і харчову промисловість або через підтримку наших галузей-флагманiв, якими є авіабудування, ракетобудування та інші. Питання в одному — де брати гроші? Якщо ми говоримо про надмірність податкового пресу, то його справді треба послабити, але як швидко буде віддача? Є ресурси, що дозволяють нагромадити засоби для зменшення цього податкового пресу, є й технології, які легко підняти.

Г.В.Вишлінський. На яких засадах УСПП планує вести переговори з профспілками?

О.С.Шніпко. Німецькими соціал-демократа ми розроблено систему трипартизму, в якій держава є однією із сторін переговорного процесу, а іншими — профспілки і роботодавці. Нам необхідне конструювання на перехідний період аналогічної системи. Ми вивчали досвід Швеції, де держава припинила переговори з профспілками на загальнонаціональному та галузевому рівнях і довела їх до рівня первинних організацій. У нас — країна з досить сильними соціальними традиціями. І ми повинні повторити шведський шлях, створивши систему, де партнерами профспілок на первинному та галузевому рівнях будуть відповідні підрозділи, а на загальноукраїнському рівні — конфедерація роботодавців. Вона займатиметься захистом інтересів лише роботодавців, і на основі поступок досягатиме угод з профспілками, що відстоюють інтереси трудових колективів.

А.І.Соляник. Відомо, що однією з економічних загроз Україні є різке зниження інвестиційної активності. Внутрішні джерела інвестицій у катастрофічному стані. Проте Ви сказали, що потрібно досить обережно підходити до можливості залучення іноземного капіталу. Не могли б Ви пояснити, який саме механізм залучення внутрішнього капіталу Ви маєте на увазі?

О.С.Шніпко. За оцінками фахівців, для того щоб повторити план Маршалла навіть у мінімальному варіанті, на душу населення потрібно 1000$ і, отже, загалом нам потрібно приблизно 50 млрд $ інвестицій. Тим часом за всі роки пострадянського часу ми одержали приблизно 40$ зарубіжних інвестицій на душу населення. Тому сподіватися лише на зовнішні джерела не доводиться. Є необхідність залучення внутрішніх джерел.

Говорячи про внутрішні чинники, необхідно враховувати два моменти. Перший — це залучення тих капіталів, які зараз перебувають у “замороженому” вигляді. А другий підхід — це ресурси держави. Держава повинна сформувати бюджет розвитку і в його межах знайти такі джерела, які дозволять забезпечити цей бюджет розвитку на достатньому фінансовому рівні.

О.Ф.Бєлов. Перед тим як надати слово одному з організаторів нашого сьогоднішнього круглого столу — Георгію Георгійовичу Оніщенку, президентові Української федерації недержавних служб безпеки — я хотів би дещо сказати про цю структуру. Мені здається, що саме така структура, її взаємодія з підприємницькими структурами, з державними органами — це і є одна з точок політико-економічної стабілізації в Україні, яка допоможе вирішити багато важливих питань, у тому числі й щодо управління економікою, захисту економічних інтересів держави, економічної безпеки. Традиційно питання забезпечення економічної безпеки покладалися на силові структури, на правоохоронні органи. Сьогодні ми маємо вже якісно іншу ситуацію і, скажімо, така федерація, яку очолює Георгій Георгійович, є віддзеркаленням тих реальних процесів, які відбуваються у суспільстві і в економіці.

Г.Г.Оніщенко. Недержавні служби безпеки виникли в Україні наприкінці 80х - на початку 90хрр. спочатку стихійно, як засіб протидії тим кримінальним загрозам, що виникли тоді для перших підприємців. З появою перших підприємців криміналітет активно намагався використовувати їх у своїх інтересах і брати їх під свій контроль. Тоді й з'явилися перші неофіційні, а потім, відповідно до Закону про підприємництво в Україні, офіційні структури. Це було на початку 1991р. Сьогодні ми є такою структурою.

Органи внутрішніх справ часто вважають нас конкурентами, адже у цій сфері працює багато професіоналів СБУ, МВС, прокуратури, тих, хто служив у спецвійськах. Насправді недержавні служби допомагають правоохоронним органам у наведенні порядку. Розвиваючись і розширюючись, вони своїми податками збагачують державну скарбницю. І, врешті, велика кількість офіцерів, яких скоротили, можуть продовжувати працювати в правовому полі.

О.В.Гетманов. Додам кілька суджень про недержавнi служби безпеки. Ми розробили концепцiю, яка визначає роль і мiсце недержавних служб безпеки в системi нацiональної безпеки країни. Аналогiчна концепцiя була розроблена в Росії і Білорусі. Концепцiя передана по iнстанцiях.

Вважаю, що в системi нацiональної безпеки не враховано великий сегмент, яким є недержавні служби безпеки, — суб'єкт, що виконує завдання щодо забезпечення економічної безпеки. Необхiдно визначити його мiсце, функцiї, обов'язки, створити законодавчу базу.

Поки що багато у чому він тримається на ентузiазмi. Хотілося б звернутися до державних структур із проханням допомогти нам у справi становлення недержавних служб безпеки.

М.М.Єрмошенко. Я хотів би порозмірковувати про економічну безпеку на макрорівні. Слід нагадати присутнім, що досі немає чітко визначеного поняття “економічна безпека”. Що входить до складу цієї економічної категорії? Вважаю, що найбільше у цьому напрямі працює Національний інститут стратегічних досліджень. У поняття “економічна безпека” входить і власне економічна безпека, і фінансова, і соціальна, і екологічна, і науково-технологічна та ін.

Ми в Апараті РНБОУ, базуючись на наукових працях як Національного інституту стратегічних досліджень, так і на інших наукових розробках , у тому числі й російських , підійшли до розуміння такого питання, як концепція фінансової безпеки, та розробили систему її індикаторів, що вже проходить апробацію. Як вірно зазначив С.Б.Воронцов, треба розробляти не тільки концепцію і програму, а й стратегію забезпечення економічної безпеки України, яка базувалася б на державній програмі економічних перетворень.

Я.А.Жаліло. Згадувалося два рівні економічної безпеки. Йшлося про те, що до її складу входять економічна безпека держави і підприємств. Це дуже суперечлива проблема. Може виникнути така ситуація, коли економічна безпека держави забезпечена на належному рівні, а підприємств - на вкрай низькому. І навпаки, може бути забезпечена, наприклад, за рахунок діяльності Федерації недержавних служб безпеки економічна безпека конкретного підприємства, але не буде ніякої економічної безпеки на рівні держави. Отже, насамперед необхідно визначити критерії.

А.І.Соляник. Економіка України має сумний досвід функціонування протягом кількох років у стані економічної небезпеки. Якщо проаналізувати індикатори економічної безпеки України, ми виявимо, що більшість із них перебуває за пороговими значеннями. У мене є близько 20 цих показників. Можна назвати 5 основних, значення яких у 2-10 разів нижчі за порогові. Постає запитання: що за цим? Чи вміємо ми аналізувати функціонування економіки у стані економічної небезпеки? Які загрози несе таке функціонування? Чи можна говорити про показники економічної ефективності в межах таких значень показників економічної безпеки? Мені здається, що треба першочергово розробити механізм моніторингу показників економічної безпеки, періодично їх публікувати. До цього необхідно обов'язково додати аналіз тих рішень, які приймаються на державному рівні, зокрема щодо їх впливу на показники економічної безпеки. Мають бути дослідження, у тому числі й модельні, які показували б, як погіршуються показники функціонування економіки в умовах економічної небезпеки. Ці дослідження повинні бути широко розповсюджені, ставати предметом обговорення вчених, бути доступними для різних гілок влади.

В.О.Козуб. В Україні, на відміну від Росії, проблематика економічної безпеки розроблялася довго. Спершу вона трактувалась надто однобічно — як безпека від економічної та організованої злочинності. І тому не дивно, що в 1995р. саме Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю ініціював розробку Концепції економічної безпеки України. На жаль, цей документ, вельми важливий для держави, ще й досі не набув офіційного статусу.

1997р. почалася розробка Програми забезпечення економічної безпеки України. І такий проект документа вже існує. Він містить критерії, яким мають відповідати економічна система України і суспільство з точки зору забезпечення економічної безпеки. Там запропонований, виходячи з нашої конкретної ситуації і з урахуванням світового досвіду, перелік порогових показників, які окреслюють систему координат, що описує економічну систему України та соціальну сферу, зокрема й правоохоронну сферу, з точки зору економічної безпеки. Запропоноване бачення механізмів забезпечення економічної безпеки. Цьому документові в Апараті РНБОУ була дана експертна оцінка, висловлено конструктивні критичні зауваження. Сьогодні вже йшлося про поняття економічної безпеки, яке закладене і в проект програми. Дуже слушною є пропозиція Я.А. Жаліло додати до його змісту і характеристику щодо здатності до розширеного самовідтворення.

У зв'язку з тим, що вже є два проекти документів, які, як зазначалося, розроблені, але не використані, Кабінет Міністрів, Апарат РНБОУ за аналітичної підтримки НІСД у робочому порядку могли б спробувати знайти вихід із ситуації, що склалася. Пропоную розробити офіційний документ державного рівня під назвою “Стратегія економічної безпеки України”, в який закласти поняття економічної безпеки, її критерії, перелік показників з їх пороговими значеннями та механізми забезпечення економічної безпеки України. Вважаю, що лише після того, як стратегія буде схвалена і набуде чинності, можна підходити до розробки програми її реалізації.

Загалом відчувається, що тема “круглого столу” актуальна і складна. І хочеться побажати, щоб спілкування такого роду продовжувалось.

В.О.Косєвцов. Як відносно самостійна складова в системі національної безпеки економічна безпека має право на існування. Однак часто ми кидаємося з одного боку в інший у визначенні курсу, напряму дій. Уже змінилося п'ять програм урядів, і у кожній говорилося про забезпечення економічної безпеки. Але її у принципі забезпечити не можна було. Ще наприкінці 80-х р. академік С. Шаталов зазначив: “Потрібна підготовка. Продумана інфраструктура ринку. Без цього не можна йти до ринкової економіки, і тільки самогубець може піти на це, той, хто хоче згубити одночасно і країну, і економіку”.

Ми часто прислуховуємося до консультантів із Заходу. Одні з них кажуть, що ми повинні одразу поринути в економічні реформи, і ніяка підготовка не потрібна. Інші виступають за послідовний, поетапний перехід до ринку. Я хотів би сказати, що різні системи за таких самих вхідних даних і кінцевих цілях працюють по-різному. І просто проектувати досвід одних систем на інші — це помилка. Я вважаю, що ми повинні визначити, які закономірності притаманні нашій економіці. І коли ми їх визначимо, то зможемо розробити потрібну стратегію. Можна навести багато показників економічної безпеки, визначити їх рівні, але якщо не зможемо поєднати їх між собою, визначити якийсь узагальнений показник — будемо рухатись за якимось коливальним законом.

О.Ф.Бєлов. Насамкінець хочу подякувати всім, хто взяв участь у роботі цього “круглого столу”. Ми наочно пересвідчилися, якими складними, невідпрацьованими на теоретичному і практичному рівнях є проблеми економічної безпеки. Під час нашої розмови піднімалися й політичні проблеми реформування органів державної влади й управління, економічної кон'юнктури, власності, лобіювання. І одним з підсумків сьогоднішньої роботи має бути висновок про те, що потрібно збиратись для вирішення питань, які сьогодні виносились на обговорення, якомога частіше і, почавши першу таку розмову, вести її далі, системно, на фаховому науковому рівні.

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПІДВИЩЕННЯ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

М.М. Єрмошенко

(Єрмошенко Микола Миколайович - доктор економічних наук, професор, завідувач відділу комплексного аналізу фінансово-кредитної сфери Апарату Ради національної безпеки і оборони України)

Україна одночасно проходить складний історичний шлях державотворення і переходу від централізовано-планової системи управління економікою до соціально спрямованої ринкової економіки. Зрозуміло, що ці дві історичні події супроводжуються зламом суспільних і економічних відносин, який призводить до соціально-економічної кризи тривалого характеру, включаючи кризу фінансово-кредитної сфери. Кризовий стан економіки значно впливає, більш того, безпосередньо загрожує національним інтересам незалежної держави, надзвичайно актуалізує проблему її національної безпеки, в першу чергу такої її складової, як економічна. В сучасних умовах економічна безпека є такою, що визначає національну безпеку в цілому. Це сталося тому, що Україна проходить етап небаченого руйнування раніше створених виробничих сил і виробничих відносин, повільного становлення нових, ринкових відносин і ринкової інфраструктури.

В економічній науці і практиці поки що немає одностайного визначення категорії “економічна безпека держави”. У відповідній літературі до цієї категорії включають такі складові: сировинно-ресурсна, енергетична, фінансова, воєнно-економічна, технологічна, продовольча, соціальна, демографічна, екологічна, промислово-технологічна, соціальна, продовольча, приватизаційна, безпека фінансово-кредитної сфери, зовнішньоекономічна. Але це надто широке трактування економічної безпеки. На наш погляд, до економічної безпеки слід відносити тільки ті складові, які містять лише економічні відносини. З такої точки зору до категорії “економічна безпека держави” доцільно відносити лише власно економічну, фінансову , зовнішньоекономічну і соціальну складові. Тому економічна безпека має безпосередньо включати як грунтовну складову фінансову безпеку або безпеку фінансово-кредитної сфери, про яку у статті буде йти мова. На фінансах базується економіка будь-якої країни, фінанси — “кров” економічної системи держави. Фінансова безпека має входити окремою підсистемою до системи економічної безпеки і так само Концепція фінансової безпеки — до Концепції економічної безпеки.

Проблема належної підтримки фінансової безпеки держави є найактуальнішою, оскільки зачіпає усі галузі національного господарства, приватних підприємців, усі прошарки населення, все суспільство і державу в цілому. Надаючи належне місце забезпеченню національної безпеки в усіх її аспектах, було розроблено, а Верховною Радою України схвалено Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України (січень 1997 року). У цій Концепції економічна безпека розглядається як складова національної безпеки (безпеки в економічній сфері), до якої віднесені такі напрями державної політики національної безпеки:

· недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних ресурсів та перетікання їх у “тіньову” економіку;

· контроль за експортно-імпортною діяльністю, спрямованою на підтримку важливих для України пріоритетів та захист вітчизняного виробника;

· боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія неконтрольованому відтоку національних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформаційних та інших ресурсів.

Але, на наш погляд, це дуже вузький підхід до визначення категорії економічної безпеки, який у наведеній Концепції за суттю зводиться лише до боротьби із економічною злочинністю та контролю за зовнішньоекономічною діяльністю. Склад економічної безпеки значно ширший, ніж наведений у Концепції національної безпеки. Окремо фінансову безпеку вказана Концепція не визначає. Однак серед загроз національній безпеці в економічній сфері в Концепції наведено деякі складові фінансової безпеки, а саме: невирішеність проблеми фінансової залежності національної економіки від інших країн; неконтрольований відплив за межі України фінансових ресурсів; фінансовий аспект криміналізації суспільства та діяльності “тіньових” структур. Це теж вузький підхід до визначення складу фінансової безпеки, тому що фінансово-кредитна система держави містить такі складові: грошово-кредитну, валютну, банківську, інвестиційну, бюджетну, фондову, страхову, фінансовий аспект зовнішньоекономічної діяльності. Зрозуміло, що розподіл по наведених складових є досить умовним, бо усі вони нерозривно пов'язані між собою в єдину систему — фінансово-кредитну сферу, яка в свою чергу входить до економічної системи держави.

Так само як потрібна розробка і здійснення Концепції економічної безпеки, необхідне опрацювання грунтовної складової цієї Концепції — основних засад створення і функціонування підсистеми фінансової безпеки держави. Тут є два шляхи: або можна вести мову про опрацювання окремої, обмеженої рамками фінансово-кредитної сфери, підсистеми фінансової безпеки у складі системи економічної безпеки, або про розробку системи економічної безпеки, яка одночасно містила б і підсистему фінансової безпеки. На грунті концепції фінансової безпеки має бути розроблена державна стратегія фінансової безпеки, яка може бути основою опрацювання державної фінансової політики , надаючи цьому документу орієнтири, визначаючи національні інтереси, цілі і пріоритети. Крім Концепції, стратегія фінансової безпеки має також включати програму забезпечення фінансової безпеки. Механізми реалізації державної стратегії фінансової безпеки можуть міститися як у цьому документі, так і у державній фінансовій політиці. В цілому ці два документи доцільно розглядати як основні механізми державного регулювання економіки, тому що вони взаємозалежать і доповнюють один одного.

Грунтуючись на Концепції національної безпеки України, структура концепції фінансової безпеки може бути такою:

· основна мета підтримання фінансової безпеки держави;

· принципи організації підсистеми фінансової безпеки;

· основні методи забезпечення фінансової безпеки;

· загрози фінансовій безпеці;

· основні критерії, що мають характеризувати фінансово-кредитну сферу з точки зору підтримання її безпеки на належному рівні;

· національні інтереси у фінансово-кредитній сфері;

· основні напрями (пріоритети) державної політики у сфері фінансової безпеки;

· система підтримання безпеки у фінансово-кредитній сфері на належному рівні.

Основна мета підтримання фінансової безпеки держави. Безпечним слід вважати такий стан фінансово-кредитної сфери, який має характеризуватися збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, здатністю цієї сфери забезпечувати ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання. Тоді основна мета підвищення фінансової безпеки полягає у безперервному підтриманні саме такого стану фінансово-кредитної сфери. При цьому параметри фінансово-кредитної сфери мають бути такими, що забезпечують і внутрішню, і зовнішню збалансованість. Їх значення повинні бути достатніми для забезпечення ефективного функціонування економіки, а механізми, що використовуватимуться при цьому, здатні забезпечувати належну стійкість до дії загроз.

Принципи організації підсистеми фінансової безпеки. Визначення принципів організації підсистеми фінансової безпеки та безумовне їх дотримування потрібні для створення і забезпечення ефективної діяльності вказаної підсистеми. До таких принципів можна віднести:

· необхідність розробки, прийняття і реалізації державної стратегії фінансової безпеки у складі відповідних концепції і програми;

· визначення і затвердження на державному рівні сукупності національних інтересів у фінансово-кредитній сфері;

· необхідність постійного відстеження загроз фінансовій безпеці;

· перегляд час від часу, залежно від ситуації в фінансово-кредитній сфері і економіці, основних напрямів (пріоритетів) державної політики у сфері фінансової безпеки;

· визначення і чітке виконання функцій та реалізації повноважень суб'єктів підсистеми фінансової безпеки;

· необхідність структурного формування і правового оформлення підсистеми фінансової безпеки;

· необхідність постійного моніторингу основних індикаторів безпеки фінансово-кредитної сфери;

· наявність сукупності основних критеріїв фінансово-кредитної сфери з точки зору дотримання її безпеки;

· наявність порогових значень індикаторів фінансової безпеки.

Основні методи забезпечення фінансової безпеки. До основних методів доцільно включити наступні: збирання і аналітичну обробку інформації про досвід і заходи з забезпечення безпеки фінансово-кредитної сфери в інших країнах, постійний моніторинг і аналіз умов, чинників, загроз та індикаторів фінансової безпеки, прогнозування умов, дії чинників та значень індикаторів у перспективі, розробку і здійснення конкретних заходів щодо підтримання фінансової безпеки на належному рівні.

Загрози фінансовій безпеці. Постійне відстеження і визначення основних загроз фінансовій безпеці значно полегшує її підтримку на належному рівні. Це надає можливість своєчасно розробляти й здійснювати практичні заходи щодо зниження негативного впливу загроз чи їх повної ліквідації. Усі загрози фінансовій безпеці можна поділити на внутрішні та зовнішні, існуючі та можливі. Критерієм поділу загроз на існуючі або можливі має бути порогове значення того чи іншого індикатора, який характеризує певну загрозу. Загрози, що уже перевищили порогові значення, слід вважати існуючими або наявними, якщо ні — можливими.

Внутрішні загрози

1. Недосконалість і незавершеність законодавства у фінансово-кредитній сфері. Фінансово-кредитна система України перебуває в стадії формування і тому ще не набула комплексу характеристик, які притаманні ринковій економіці. Комплексне формування фінансово-кредитної системи багато в чому стримується незавершеністю законодавчої бази, а по тих складових фінансово-кредитної сфери, де вона є, її недосконалістю, зарегульованістю, а то й помилковістю. Такий стан із законодавством стосується як фінансово-кредитної сфери в цілому, так і окремих її складових: бюджетної, грошової, кредитної, валютної, інвестиційної, банківської, фондової, страхової, зовнішньоекономічної. Варто назвати лише основні законодавчі акти, які відсутні: Бюджетний, Податковий і Фінансовий кодекси, закони: про Національний банк України, банківську систему, приватизацію земельних ділянок і землі в цілому, управління державним майном і корпоративними правами держави, захист приватної власності, валютне регулювання, страхування депозитів та фінансових ризиків, кредитні відносини, фондовий ринок, дерегуляцію економіки, національну валюту. Удосконалення чинного законодавства у фінансово-кредитній сфері ведеться дуже повільно і не встигає за змінами, які відбуваються в ній. Усе це стримує необхідні зміни у фінансово-кредитній сфері, не надає їй можливості відповідати сьогоднішнім потребам економіки країни і тому являє собою загрозу фінансовій безпеці держави.

2. Відсутність достатнього золотовалютного запасу і алмазного фонду держави. Позбавлення України належної їй частки золотого запасу і алмазного фонду СРСР, відсутність алмазних покладів, украй незадовільна розробка існуючих родовищ золота суттєво впливають на зниження рівня фінансової безпеки. По суті у держави залишається лише один чинник — створення валютних резервів. На кінець 1997 року Україна мала золотий запас у сумі 40-50 млн дол. і валютні резерви в сумі 2,3 млрд дол. Але знецінення гривні, що відбулося протягом першого півріччя 1998 року, суттєво зменшило валютні резерви держави. А негативне сальдо торгового балансу не надає можливості їх поповнювати.

3. Низький рівень інвестиційної діяльності . Економіка країни майже досягла критичної межі зниження інвестиційної активності. Подальше падіння обсягів інвестицій призведе до зруйнування економічних засад держави. Світовий досвід визначає таку небезпечну межу: обсяг інвестицій в економіку менший 17-25% ВВП. У 1997 році обсяг капітальних вкладень становив лише 14% ВВП, або 12,6 млрд грн. На 1998 рік заплановано обсяг капітальних вкладень за рахунок внутрішніх джерел в сумі 13,5 млрд грн., або 13,4% до ВВП. До того ж інвестиційний клімат у нашій країні несприйнятливий для іноземних інвесторів , і тому вони вкладають власні кошти в економіку України в розмірах, які аж ніяк не можуть задовольнити потреби вітчизняної економіки в інвестиціях. За станом на липень 1998 року загальний обсяг іноземних інвестицій складав лише 2,0 млрд дол. при потребі 40-50 млрд дол. Не сприяють збільшенню інвестиційної активності можливості вітчизняних банків у наданні довгострокових кредитів. За 1994-1997 роки банки надали довгострокових кредитів на суму 4,26 млрд грн. Тобто залишення державою інвестиційного процесу не компенсується посиленням у ньому ролі банківського і власного капіталів вітчизняних підприємств, а також іноземних інвесторів і являє собою суттєву загрозу фінансовій і економічній безпеці держави.

4. Неефективність податкової системи, масове ухилення від сплати податків. Відсутність Податкового кодексу, невідпрацьованість, складність, неефективність і суто фіскальний характер законодавчих і нормативних актів щодо податкової системи визначають процес масового ухилення від сплати податків і таким чином — ще одну загрозу фінансовій безпеці. У 1997 році до зведеного бюджету України не надійшло 3,3 млрд грн. податків і зборів (обов'язкових платежів), або 10,8% розрахункових річних призначень, що становить понад половину дефіциту Державного бюджету України за той же рік. Не кращий стан і в 1998 році.

5. Недосконала бюджетна система, низький рівень бюджетної дисципліни і надмірний дефіцит Державного бюджету. Ця загроза є результатом дії таких чинників: неякісного бюджетного планування, повільного переходу до системи бюджетних витрат через Державне казначейство, відсутності незалежної звітності органів виконавчої влади всіх рівнів за використання бюджетних коштів і пов'язаної з цим поширеної практики нецільового або незаконного їх витрачання, наявності великої заборгованості підприємств бюджету, неефективної системи міжбюджетних відносин, поширеної практики використання поза бюджетом платежів, що йому належать. У 1992-1997 роках затверджені показники Державного бюджету по доходах, витратах і бюджетному дефіциту жодного року не були витримані. У 1997 році Державний бюджет по доходах недовиконаний на 5970,3 млн грн. (виконання складає 72,4%), по видатках відповідно — 5970,3 млн грн. (80,2%). Дефіцит Державного бюджету при плані 5751,2 млн грн. (5,7% до ВВП) фактично склав 6298 млн грн. (6,8%). У І півріччі 1998 року надходження до Державного бюджету становили 67,0% планової суми, а видатки — 76,9%. Зростає заборгованість підприємств перед бюджетом і позабюджетними фондами. На 1.07.1998 року вона досягла 5,9 млрд грн., у тому числі простроченої — 80%.

6. Високий рівень інфляції. За рахунок здійснення монетарної політики вдалося зменшити рівень інфляції до 10,1% у 1997 році. Але на 1998 рік він намічений на рівні 18%. У країнах з розвинутою ринковою економікою рівень інфляції не перевищує 5%. Процес зближення внутрішніх цін на окремі види товарів із світовими набув в Україні пульсуючого характеру, що визначається насамперед явищами, які відбуваються в нашій економіці, а не кон'юнктурою світового ринку. Дуже часто ціни на внутрішньому ринку зростають незважаючи на світові тенденції до їх зниження. Інфляція призвела до масового витіснення вітчизняних товарів імпортними. Підвищення привабливості імпорту по відношенню до вітчизняних товарів замкнуло макроекономічний ланцюжок у вигляді контуру “підвищення привабливості імпорту — збільшення попиту на іноземну валюту — перетік грошей на валютний ринок — зниження обмінного курсу гривні — зростання цін”. До того ж політика стримування курсу гривні в умовах відсутності економічного зростання є штучною.

7. Зростання “тіньової” економіки, посилення її криміналізації, нелегальний перетік валютних коштів за кордон. Як відомо, “тіньова” економіка — це частка економічної сфери держави. Умовно вона поділяється на:

- легальну, яка користується недосконалістю чинного законодавства;

- напівлегальну, доходи від якої хоча й формуються за рахунок узаконеної діяльності, але шляхом приховування частини виробленої продукції, наданих послуг або одержаного прибутку;

- неформальну, яка передбачає різні форми незареєстрованого підприємництва (“човникова” торгівля, репетиторство, посередницька діяльність, праця в домашніх умовах тощо);

- кримінальну, пов'язану із веденням забороненої законом діяльності (контрабанда, рекет, проституція, виготовлення і торгівля наркотиками та іншими незаконними товарами, відмивання “тіньових” капіталів, здирство, розбійництво тощо).

“Тіньова” економіка є в усіх країнах. Її частка (за даними літератури з цього питання) в загальносвітовому масштабі складає 5-10% від ВВП, в африканських і південноамериканських країнах — 25-30%, в Росії — 40%. В Україні за даними вітчизняних і зарубіжних експертів ця частка становила: в 1996 році — 43-47% ВВП, в 1997 — 45-50% ВВП. Критичне (порогове) значення частки “тіньової” економіки до ВВП — 50%, тобто в Україні вона вже сягнула критичної межі. Після цього вплив “тіньової” сфери на господарське життя країни стає настільки відчутним, що протиріччя між офіційною та неофіційною економікою перетворюється із другорядного в першорядне соціально-економічне протиріччя, а ті чи інші форми його проявлення присутні практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Подальше поширення “тіньової” економіки призводить до некерованості і криміналізації суспільства.

Нелегальний вивіз за кордон вітчизняних капіталів також набув масового, некерованого, а тому загрозливого характеру. За експертними оцінками щорічно такий вивіз становить 3-5 млрд дол. Основними джерелами “тіньових” капіталів є перерозподіл державної власності в процесі приватизації, неповернення виручки за експортовану продукцію, спекулятивні фінансові операції, ухилення від сплати податків і соціальних внесків. З доходів, що отримуються в “тіньовому” секторі, не сплачуються податки і внески з соціального страхування. Їх сума, що не отримується бюджетом, сягає 12-14% офіційного ВВП. Тому повернення хоча б четвертої частини “тіньової” економіки до офіційної дозволило б покрити бюджетний дефіцит 1998 року і суттєво зміцнити систему соціального страхування. Крім того — це прямі інвестиції в українську економіку, яких їй дуже не вистачає.

Основні причини загрозливого стану щодо зростання “тіньової” економіки: високе податкове навантаження і часті зміни в податковому законодавстві; державна зарегульованість підприємництва; висока інфляція і нестійкість гривні; криза платежів і нестача обігових коштів у підприємств; неефективна цінова політика; великі розміри економічної злочинності, корупція серед державних чиновників, пов'язана з високим рівнем адміністративного регулювання, що надає їм непотрібну свободу в прийнятті рішень на власний розсуд; відсутність глибокого аналізу форм і методів “тіньової” економіки, властивих їй автономних механізмів внутрішнього регулювання, кількісного і якісного моніторингу основних напрямків “тіньової” економіки і джерел її існування та збільшення.

8. Штучність курсу національної грошової одиниці. Світовий досвід свідчить про те, що тільки методами монетарної політики утримувати курс будь-якої грошової одиниці протягом довгого часу неефективно, бо це веде до зростання державного боргу, збільшення дефіциту бюджету. Крім того, практичне ігнорування в Україні таких реальностей, як перетік грошей з виробничої сфери до сфери обігу і збільшення попиту виробничої сфери на гроші, робило цю політику невідповідною реальному стану економіки. Макроекономічна політика орієнтується зараз в основному на монетарну складову, без достатнього врахування необхідності одночасної фінансової і економічної стабілізації, а монетарна складова в свою чергу зводиться до антиінфляційного контролю за величиною грошової бази і виключення використання грошової емісії для фінансування дефіциту бюджету. Такий підхід автоматично веде до обмеження об'єкта макроекономічної політики сферою грошового обігу, оскільки монетарне регулювання на практиці обмежується контуром “емісія грошей — зростання їх пропозиції на ринку грошового обігу — збільшення попиту на іноземну валюту — зниження обмінного курсу гривні — підвищення цін”.

9. Криза платежів. Параметри платіжної кризи характеризуються розмірами дебіторської та кредиторської заборгованості, у тому числі бюджету, обсягами обігових коштів підприємств усіх форм власності і бартерної торгівлі. Загальна сума дебіторської та кредиторської заборгованості станом на 1 травня 1998 року становила відповідно 84,2 млрд грн. і 112,7 млрд грн. та зросла відносно початку 1998 року на 9,2% і 4,6%. З вказаних обсягів заборгованості на частку підприємств України припадає 95-96%. Структура кредиторської заборгованості на 1.05.1998 року: промисловість — 46,6%, торгівля і громадське харчування — 10,8%, транспорт і зв'язок — 11,5%. Найбільш негативним є домінуюча вага простроченої заборгованості в її загальній сумі: 72,7% по дебіторській і 74,5% по кредиторській заборгованості. Великою є також кредиторська заборгованість підприємств перед бюджетом і соціальними фондами — 11,5 млрд грн., у тому числі 8,5 млрд грн. простроченої. Обсяг бартерних операцій в загальному обсязі розрахунків сягнув у першому півріччі 1998 року 41,7%, а рівень монетизації економіки ледь перевищує 12%.

Основними чинниками, які негативно впливають на стан розрахунків у народному господарстві є: дуже повільне здійснення економічних реформ; відсутність достатнього платоспроможного попиту на вітчизняну продукцію; низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції і пов'язана з цим її невисока ліквідність; великий податковий тиск на товаровиробника; низький рівень кредитоспромож ності банківської системи України; невисокі темпи приватизації і реструктуризації підприємств; недостатність обігових коштів у підприємств.

10. Неповноцінність фондового ринку. Розвиненість фондового ринку, який є серцевиною ринкових відносин і забезпечує переміщення капіталів між різними секторами економіки, щонайбільше сприяє її реструктуризації і тим самим зростанню економічної безпеки країни. Повноцінний фондовий ринок стимулює збереження населення і господарюючих суб'єктів, впливає на стабілізацію фінансово-кредитної сфери, а при правильній організації може бути важливим фактором відновлення економічного зростання. Проте сьогодні в Україні фондового ринку у загальновизнаному в світі значенні не існує, він перебуває у стадії становлення. Сучасному стану фондового ринку характерні такі негативні риси: розпорошеність та подрібнення; вкрай незначні обсяги продажу цінних паперів на фондових і валютних біржах; переважна більшість угод з продажу-купівлі цінних паперів в Україні здійснюється на позабіржовому неоформле ному ринку, що сприяє розвитку криміногенної ситуації на фондовому ринку і практично є продовженням “тіньової” економіки; український ринок поки що залишається поза межами нових ринків Центральної та Східної Європи, країн СНД; професійні та інші учасники ринку цінних паперів розташовані по регіонах України вкрай нерівномірно; більшості працівників суб'єктів фондового ринку бракує професійних знань та підготовки.

Такий стан з формуванням фондового ринку зумовлений наступними причинами: дуже неповна законодавча і нормативна база; окремі елементи вітчизняного фондового ринку не відповідають стандартам ISO; склався та поглиблюється розрив між прийняттям нормативних актів, які регулюють діяльність учасників фондового ринку і обіг цінних паперів, та контролем за їх дотриманням; лавиноподібне зростання порушень законодавства у цій сфері. Тому у 1997 році було продано лише 0,5% випущених акцій. Та й обсяги випуску цінних паперів незначні. Практично відсутній вторинний ринок акцій. До Української фондової біржі включені і котируються акції лише 20 підприємств, що не надає можливості визначати національний індекс цінних паперів. На західних фондових ринках українські акції й досі сприймаються як екзотичні.

11. Нерозвиненість страхового ринку. Створення ефективної системи захисту майнових прав і інтересів окремих громадян, підприємців і підприємств, підтримання соціальної стабільності у суспільстві й економічної безпеки держави неможливе без функціонування потужного ринку страхових послуг. Крім цього, страхування є також важливим джерелом акумулювання коштів для подальшого інвестування в реструктуризацію економіки. В 1997 році в країні функціонувало 220-230 страхових організацій з загальним обсягом статутних фондів 60-70 млн грн. Такі розміри страхового ринку не надають йому можливості відігравати суттєву роль у забезпеченні страхового захисту суб'єктів господарювання та населення, серйозно впливати на зростання економіки. В 1995-1997 роках його обсяг був на рівні 0,4-0,5% ВВП проти 1,5% в Росії і 7-8% в розвинутих країнах.

Такий стан страхового ринку України є результатом дії наступних чинників: недостатніх розмірів статутних фондів; низького рівня діяльності із страхування життя; відпливу страхових платежів за кордон; низького платоспроможного попиту населення та підприємств на страхові послуги; повільного поповнення нормативно-правової бази страхової діяльності. В країні практично відсутні колективне страхування співробітників підприємств на випадок смерті, страхування банківських кредитів та депозитів населення і підприємств, система взаємного страхування.

12. Нерозвиненість системи довірчого управління майном. У розвитку ринкової інфраструктури особливе місце належить довірчим товариствам, що здійснюють довірче управління майном насамперед в інтересах громадян України. За створення оптимальних умов довірчі товариства спроможні стати ефективним інструментом національного фондового ринку, підвищувати економічну безпеку і примножувати добробут населення . У 1997 році в Україні функціонувало понад 400 довірчих товариств. Їх сумарний статутний фонд був близько 28 млн грн., а загальна вартість активів (майна), що управлялися ними — близько 150 млн грн. Але цього вкрай недостатньо. Як відомо, з-за відсутності належної правової бази в сфері довірчого управління майном у 1993-1995 роках відбулися серйозні зловживання, в результаті яких близько двох мільйонів чоловік зазнали збитків. Й зараз діють негативні чинники у цій сфері: скорочується чисельність довірчих товариств, що беруть участь у приватизації; значно знижує їх надійність малий статутний фонд; багато товариств займаються невластивою їм діяльністю; загалом по Україні діяльність довірчих товариств збиткова; практично відсутні аналіз і статистична звітність з діяльності товариств.

13. Слабкість банківської системи. Повноцінна і надійна банківська система відіграє в ринковій економіці визначну роль. Ринковій економіці відповідає двоярусна багатосуб'єкт на банківська система, яка за формою вже існує в Україні. Зараз у ній проходить етап комп'ютеризації, оснащення сучасними засобами зв'язку, опанування нових банківських технологій, непрямого регулювання банківської діяльності на основі економічних нормативів. Але цього замало. Не прийнято закони про Національний банк України, банківську систему тощо. Надійність і потужність банківської системи України ще недостатні для того, щоб забезпечувати повною мірою фінансову безпеку держави. На 1 квітня 1998 року в країні функціонувало 223 банки, з яких 2 — державні, 184 — акціонерні товариства, 37 — товариства з обмеженою відповідальністю, 24 — за участю іноземного капіталу. Загальний власний капітал вітчизняних банків становить на 1 квітня 1998 року лише 1,67 млрд грн., тоді як багатьох із зарубіжних банків — десятки мільярдів доларів. В середньому на 1 вітчизняний комерційний банк припадає 7,6 млн грн., балансовий прибуток банків за 1997 рік складає менш як 1 млрд грн. 23 комерційні банки знаходяться на санації. У 1997 році банками видано 11,3 млрд грн. всіх кредитів, чого явно недостатньо для обслуговування економіки і уряду. З цієї суми на комерційні банки припадає лише половина.

14. Зростання внутрішнього боргу країни. Темпи і обсяги зростання внутрішнього боргу країни вже стали серйозною загрозою. З початку утворення внутрішнього боргу (1995 рік) він зріс з 453 млн грн. до 13600 млн грн., тобто в 30 разів. У Державному бюджеті на 1998 рік його обсяг затверджено в сумі 16961 млн грн. Внутрішній борг утворюється в основному за рахунок випуску ОВДП, доходами від яких робиться спроба “залатати” дефіцит Державного бюджету. Але обсяги випуску і продажу ОВДП уже досягли критичної межі, і шлях подальшого їх випуску стає хибним. У І кварталі 1998 року розміщено ОВДП на 3 млрд грн., у квітні ц.р. Кабінетом Міністрів України прийнята постанова про випуск ОВДП ще на суму 11,4 млрд грн. Однак залучені від продажу ОВДП кошти використовуються неефективно: не за цільовим призначенням, з дуже високою дохідністю (в середньому до 50%, що в 5 разів перевищує загальноприйняті у світовій практиці стандарти), не враховується належним чином наявність попиту, непередбачуваною стала активність нерезидентів на вторинному ринку ОВДП. Фактично цей процес перетворився в фінансову піраміду. Її підтримка в подальшому можлива лише за умови ще більшого поширення, внутрішні резерви для чого практично відсутні.

Зовнішні загрози

1. Значне від'ємне зовнішньоторговельне сальдо. Спад виробництва, що триває, неконкурентоспроможність вітчизняних товарів, явно недостатні енергетичні ресурси призвели до великих обсягів імпорту в країну. Ці чинники і стали причиною хронічного від'ємного сальдо в зовнішньоторговельній діяльності. За роки незалежності воно жодного року не було позитивним і є практично на рівні 1,1-1,3 млрд дол. Такий стан сальдо не притягує іноземну валюту в країну, а навпаки, висмикує її, фінансуючи фактично економіку країн-експортерів і являє собою суттєву фінансову небезпеку. Структура вітчизняного експорту є перевернутою: понад 60% його припадає на сировину і товари з низьким ступенем обробки.

2. Залежність реформування економіки країни від отримання іноземних кредитів. В умовах економічної кризи, відсутності досвіду ринкових перетворень держава не має достатніх фінансових ресурсів для здійснення структурної перебудови, становлення і розвитку ринкової інфраструктури, істотного підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів. Тому вона вимушена звертатися по іноземні кредити, просити іншої зарубіжної допомоги на становлення інститутів ринку, навчання їх персоналу. Це дає можливість прискорити в нашій країні ринкові і структурні перетворення. На жаль, Україна має не дуже привабливий інвестиційний клімат, іноземні інвестиції недостатньо захищені. В той же час отримання зарубіжних кредитів веде до зростання і без того великої навантаженості на бюджет за рахунок їх обслуговування.

3. Зростання зовнішнього державного боргу. За 1994 — 1997 роки він зріс з 5 млрд дол. до 9,6 млрд дол. На 1.05.98 він становив 10,6 млрд дол. У 1998 році в Державному бюджеті на його обслуговування передбачено 818,4 млн грн. Важливим чинником є правильність використання іноземних кредитів. Адже більша частка зовнішніх запозичень припадає на фінансування дефіциту Державного бюджету, а іноземні інвестиції складають трохи більше 2 млрд дол. У світі визнано, що пороговим значенням зовнішнього боргу є таке, щоб він не перевищував 70% річного експорту країни. Для України у 1997 році це співвідношення було вже на рівні 55%, тобто наближається до критичного значення. Якщо обсяги експорту зменшуватимуться, то цей рівень буде зростати до порогового, і наведена загроза з розряду можливих перейде до наявних. Є в світовій практиці ще один індикатор цієї загрози, коли річна сума на обслуговування зовнішнього боргу не має перевищувати 25% загальних валютних надходжень країни або 20% експорту товарів. За цим індикатором обсяг державного зовнішнього боргу поки що не є загрозливим.

4. Втручання в національну фінансово-кредитну сферу міжнародних фінансових організацій . З наведеної суми зовнішнього боргу на міжнародні фінансові організації припадає: Світовий банк — 1,2 млрд дол., Міжнародний валютний фонд — 2,4 млрд дол., ЄБРР — 66 млн дол., міжнародні кредитні лінії — 1,06 млрд дол. Якщо хтось кому позичає, то той і диктує умови. Так має бути і у відносинах України з міжнародними фінансовими організаціями. Єдине, що необхідно враховувати при цьому: не поступатися національними інтересами, а також щоб вимоги цих організацій не суперечили обраному державою курсу економічних перетворень. І поки ці організації вимагають від України прискорення ринкових перетворень, це не суперечить інтересам держави, а навпаки — збігається з ними. Хоча можуть бути окремі розбіжності і вони є й зараз. Однак зовнішня небезпека у вигляді втручання міжнародних фінансових організацій нині перебуває у стані можливої.

5. Залежність вітчизняного фінансового ринку від світового. Створення в Україні ринкової інфраструктури поступово призводить, з одного боку, до входження вітчизняного фінансового ринку у світовий, що безумовно сприятиме прискоренню просування економіки України до ринку, з другого, збільшує його залежність від світового фінансового ринку. І світова фінансова криза, що відбулася наприкінці 1997 року, вже позначилася на вітчизняному фінансовому ринку. Особливо вразливими за таких умов є національна валюта і фондовий ринок. Внаслідок суттєвої залежності національної валюти від притоку іноземного капіталу на ринку ОВДП вона стає хиткою. Про це свідчать її курсові коливання і стрімке падіння в І півріччі 1998 року. У 1997 році частка іноземного капіталу на вітчизняному ринку ОВДП становила , за експертними оцінками, близько 60%, тоді як у Росії цей показник складає 30%, у Польщі — 8%. Вітчизняний фінансовий ринок стає також вразливим від коливань на світовому фінансовому ринку. Навіть тимчасове припинення надходжень від ОВДП миттєво призведе до бюджетного колапсу внаслідок неможливості фінансувати державні видатки без нових фінансових вливань.

6. Дефіцит платіжного балансу країни. Сальдо платіжного балансу є основним зведеним фінансовим критерієм функціонування держави і характеризує її міжнародну фінансову спроможність. Зрозуміло, що позитивне сальдо означає відсутність фінансової небезпеки. За 1994-1997 роки рахунок поточних операцій, до якого входять баланси товарів і послуг (експорт-імпорт), відсотків отриманих і сплачених, надходжень і витрат по поточних трансфертах, був негативним на рівні 1152-1335 млн дол. в основному за рахунок негативного зовнішньоторговельного сальдо і перевищення відсотків сплачених над отриманими. Рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій за вказані роки хоча й був позитивним, але в основному за рахунок нових кредитів, наданих Україні, і вітчизняних цінних паперів, які придбані іноземними інвесторами, що знов таки лягає додатковим тягарем на Державний бюджет.

Основні критерії, що характеризують фінансово-кредитну сферу з точки зору підтримання її безпеки на належному рівні. Визначення таких критеріїв має важливе методологічне і практичне значення для підтримання фінансової безпеки на належному рівні. Найкраще критерії, що характери зують фінансово-кредитну сферу, визначати за її складовими.

1. Бюджетна сфера — зведення до мінімуму дефіциту Державного бюджету, безумовне виконання дохідної та видаткової частин бюджету, державний (внутрішній і зовнішній) борг не сягає небезпечного рівня (загальний — не перевищує 60% ВВП, а зовнішній — 70% річного експорту), а сама бюджетна система спроможна забезпечувати повне фінансування запланованих державних витрат.

2. Грошово-кредитна сфера — обсяг обігових коштів підприємств усіх форм власності знаходиться на рівні, який забезпечує нормальне їх функціонування, відсутні бартер в розрахунках між підприємствами та їх заборгованість бюджету, рівень кредиторської і дебіторської заборгованості не перевищує встановлені нормативи, постійно зростає обсяг безготівкових розрахунків, як у народному господарстві, так і при сплаті населенням товарів і послуг, зменшується обсяг “тіньової ” економіки.

Витримується баланс грошових доходів та витрат населення, відсутня заборгованість з заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат, зменшується відповідно до розгортання безготівкових розрахунків частка грошової маси поза банками (готівка в обігу), збільшуються основні грошові агрегати, емісія (приріст грошової бази) не перевищує встановлених нормативів, знижується рівень доларизації грошового обігу, зростає рівень монетизації економіки до значення, яке є достатнім для її забезпечення грошовою масою, вітчизняні валютні кошти повертаються з-за кордону, інфляція в цілому не перебільшує 5% на рік, стабільні ціни.

Обсяги наданих економіці країни кредитів мають забезпечувати фінансування обігових коштів підприємств в необхідних для їх нормального функціонування розмірах, а також довгострокове інвестування в народне господарство, яке забезпечує економічне зростання. При цьому облікова ставка НБУ і процентні ставки комерційних банків не перевищують 10-відсотковий рівень, створені економічні умови для зростання обсягів депозитів підприємств і населення.

3. Інвестиційна сфера — обсяг вітчизняних і іноземних інвестицій достатній не тільки для самовідтворення економіки, але й забезпечення економічного зростання країни. За світовим виміром, такий обсяг вітчизняних та іноземних інвестицій має перевищувати 17-25% ВВП.

4. Валютна сфера — обмінний курс гривні до іноземних валют є спочатку паритетним до темпів інфляції, а потім — стабільним, гривня стає вільно конвертованою валютою, обсяг золотовалютних резервів країни достатній для підтримання стабільності національної грошової одиниці.

5. Зовнішньоекономічна сфера — позитивне сальдо зовнішньоекономічної діяльності, зростання експорту наукомістких, високотехнологічних товарів та послуг, наявність тільки критичного імпорту, відсутність бартерних операцій, позитивне сальдо платіжного балансу.

6. Банківська сфера — наявність стійкої до кон'юнктурних коливань на вітчизняному і світовому фінансових ринках, надійної і повнокровної банківської системи з автономним національним банком, спроможність цієї системи забезпечувати фінансування в необхідних розмірах народного господарства, населення та держави.

7. Фондова сфера — розвиток і становлення повноцінного фондового ринку, який має забезпечувати реструктуризацію вітчизняної економіки, стимулювати вкладення збережень населення і підприємств в її розвиток і фінансову стабілізацію, є стійким до кон'юнктурних коливань на світовому фондовому ринку, національний індекс акцій є стабільним.

Наявність надійної і потужної системи захисту і примноження майна громадян і господарюючих суб'єктів, яка б також забезпечувала вагому частку фінансування реструктуризації економіки та її зростання.

8. Страхова сфера — становлення надійного ринку страхових послуг, спроможного ефективно захищати майнові права та інтереси населення і господарюючих суб'єктів, брати активну участь у реструктуризації економіки та її зростанні.

Наведені вище критерії можуть уточнюватись у залежності від цілей, які ставить собі суспільство на тому чи іншому етапі розвитку економіки. Тобто критерії мають бути рухомими залежно від поставлених цілей економічного розвитку. А в цілому загальним критерієм забезпечення фінансової безпеки може бути ефективність функціонування фінансово-кредитної сфери.

Національні інтереси в фінансово-кредитній сфері. Визначення національних інтересів має базуватись, по-перше, на сукупності цілей соціально-економічного розвитку країни на конкретному етапі, по-друге, на існуючому стані фінансово-кредитної сфери і змісті визначених загроз у ній, по-третє, на системі визначених критеріїв стану фінансово-кредитної сфери. Виходячи з цього, основними (пріоритетними) національними інтересами в фінансово-кредитній сфері держави на сучасному етапі стабілізації та економічного зростання можуть бути:

· забезпечення фінансової стабілізації в країні та подолання кризи платежів;

· здійснення бюджетної реформи, зниження дефіциту Державного бюджету до 1% ВВП, систематичне виконання дохідної частини Державного бюджету, ліквідація нецільового використання бюджетних коштів;

· суттєве удосконалення податкової системи і посилення її стимулюючого впливу на розвиток виробництва;

· легалізація “тіньової” економіки в офіційну, ліквідація криміналізованого бізнесу і корупції;

· ліквідація заборгованості з заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат;

· стабільність національної грошової одиниці і забезпечення її конвертованості;

· поступове зниження інфляції, доведення її до 5% на рік;

· досягнення і підтримання позитивного зовнішньоторговельного сальдо і платіжного балансу;

· значно ширше залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій до розвитку національної економіки;

· створення достатнього золотовалютного запасу держави;

· прискорення розвитку національної банківської системи;

· створення ефективного фондового і страхового ринків, надійної системи довірчого управління майном.

Національні інтереси поділяються на поточні, пов'язані з розв'язанням невідкладних проблем та усуненням загроз, що призвели до кризових явищ у фінансово-кредитній сфері, і довгострокові , які є виразом цілей економічної політики держави на певний період часу.

Основні напрями (пріоритети) державної політики у сфері забезпечення фінансової безпеки. Перелік таких пріоритетів залежить від стану безпеки фінансово-кредитної сфери та існуючих загроз у ній, сукупності національних інтересів (поточних і довгострокових). Основні напрями також можуть бути поточними і довгостроковими. До довгострокових напрямів державної політики у сфері забезпечення фінансової безпеки на етапі реформування економіки можна віднести наступні:

· забезпечення фінансової стабілізації в країні;

· здійснення бюджетної реформи;

· посилення стимулюючого впливу податкової системи на розвиток виробництв;

· ліквідація криміналізованого бізнесу і корупції;

· стабільність національної грошової одиниці і забезпечення її конвертованості;

· поступове зниження інфляції і доведення її до 5% на рік;

· підтримання позитивного зовнішньоторговельного сальдо і платіжного балансу;

· створення достатнього золотовалютного запасу держави;

· залучення в достатніх розмірах внутрішніх і зовнішніх інвестицій до розвитку національної економіки;

· поступовий розвиток фінансової інфраструктури економічної сфери держави.

В умовах сучасного кризового стану фінансово-кредитної сфери поточними пріоритетами державної політики в підтримці фінансової безпеки на належному рівні є такі: 1) подолання кризи платежів; 2) ліквідація заборгованості з заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат; 3) зниження розмірів “тіньової” економіки; 4) зниження бюджетного дефіциту та державних витрат, ліквідація нецільового використання бюджетних коштів. Спробуємо хоча б основними рисами накреслити найбільш суттєві шляхи усунення наведених загроз, ліквідація яких має відбутися в першочерговому порядку.

1. Подолання кризи платежів. Першочергові кроки щодо подолання платіжної кризи викладені в “Невідкладних заходах щодо прискорення реформ і виведення економіки України з кризи”, схвалених Президентом України 18 серпня 1997 року. Але аналіз стану виконання цього документа свідчить про те, що, по-перше, багато з запланованих заходів не виконано або виконано частково, по-друге, в зв'язку з тим, що втрачено час, цих заходів уже недостатньо для подолання кризи платежів. Тому до них доцільно опрацювати і здійснити конкретні заходи з таких напрямків:

-створення ринку цінних комерційних паперів, які можуть стати засобом взаєморозрахунків між підприємствами (прості, переводні та іпотечні векселі, облігації підприємств, податкові облігації, свопи та їх похідні — опціони і ф'ючерси);

-продаж вітчизняних неконкурентоспроможних і неліквідних товарів за зниженими цінами;

-емісія казначейських земельних векселів під приватизацію земельних ділянок, зайнятих підприємствами;

-продаж боргів підприємств за рахунок створення відповідного ринку;

-створення зацікавленості комерційних банків у зниженні кредитних ставок при кредитуванні обігових коштів підприємств;

-надання податкових канікул для продукції, що виробляється за новими технологіями та на нових виробничих потужностях;

-зняття перешкод на шляху створення промислово-фінансових груп;

-використання клірингового методу взаємозаліку боргів підприємств;

-поступове введення обмежень на бартерні операції, а в подальшому — перетворення їх в економічно невигідні. Введення спеціального режиму здійснення бартерних операцій, що виключатиме найменші можливості діяти поза банками з одночасним встановленням контролю за укладанням (реєстрація договорів) і практичною реалізацією товарообмінних угод;

-повноцінне включення кредитування під заставу до кредитного обігу;

-прискорення передачі підприємств і організацій соціальної сфери на баланс місцевих органів влади або їх продаж на приватизацій них аукціонах;

-прискорення приватизації, реструктуризації та перепрофілювання підприємств, що випускають неконкурентоспроможну продукцію;

-реструктуризація неефективних державних підприємств з метою позбавлення основного виробництва від нерентабельних структур з їх наступним продажем;

-введення для організацій і населення натурального лімітування витрат електроенер гії, газу, тепла, води тощо.

2. Ліквідація заборгованості з заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат. Основними заходами щодо ліквідації заборгованості з вказаних виплат можуть бути наступні:

-випуск державних облігацій внутрішньої позики для населення на суму заборгованості з наступним їх оформленням у вигляді акцій підприємств, що приватизуються;

-спрямування коштів від грошової приватизації на ліквідацію заборгованості з зарплати і соціальних виплат за рахунок бюджету;

-скорочення бюджетних витрат і встановлення жорсткого контролю за бюджетними витратами з введенням звітності міністерств і відомств перед Держказначейством за використання бюджетних коштів;

-ліквідація заборгованості підприємств і організацій перед бюджетом;

-офіційне оформлення заборгованості підприємств усіх форм власності по заробітній платі, що перевищує певний термін, з нарахуванням відсотків у розмірі поточної ставки по депозитах;

-введення майнової відповідальності підприємств і організацій за заборговану зарплату;

-реальне запровадження банкрутства для підприємств, що не спроможні розрахуватися за заборговану заробітну плату;

-введення в дію в повному обсязі Закону України про оплату праці і внесення до чинного законодавства відповідних доповнень, які надаватимуть громадянам безперешкодне право безпосередньо чи через свої об'єднання стягувати в судовому порядку з боржників, включаючи державу, заборгованість по зарплаті, пенсіях, інших соціальних виплатах аж до обернення стягнення на майно боржників;

-проведення реструктуризації мережі всіх бюджетних організацій з переходом їх від системи повного утримання за рахунок бюджету до системи змішаної або повної комерційної діяльності на основі закріпленого за ними майна і майнових прав з введенням часткових державних дотацій або оплатою державних замовлень з бюджету по видах діяльності, що мають особливе соціальне значення, чи послугах, які надаються соціально незахищеним верствам населення;

-проведення разового взаємозаліку боргів населення за комунальні послуги та заборгованості із зарплати, пенсій, інших соціальних виплат.

3. Зниження розмірів “тіньової” економіки. А саме:

-введення помірної максимальної ставки прибуткового податку для працюючих;

-надання обмеженої за часом податкової амністії за колишні порушення податкового законодавства;

-розробка конкретних механізмів легалізації “тіньових” капіталів і повернення їх з-за кордону на основі поєднання адміністративних, економічних і правових методів і форм;

-зменшення значного розриву між “брутто” і “нетто” заробітної плати шляхом реформування системи соціальних допомог і послуг, ширшої участі працівників в оплаті соціальних зборів і внесків при одночасному скороченні внесків роботодавців, реформування пенсійної системи, заснованої на індивідуальних ощадних рахунках;

-опрацювання нових актів і удосконалення чинної законодавчої бази боротьби з “тіньовою” економікою, легалізації її та капіталів;

-підписання угод з урядами інших країн, де здебільшого розміщені вітчизняні капітали, про обмін інформацією щодо їх розмірів і доходів, які резиденти отримують у цих країнах;

-введення диференційованого податку на нерухомість;

-створення державної системи аналізу “тіньової” економіки, завдяки якій можна було б виявляти напрямки, джерела “тіньової” економіки, організувати якісне і кількісне відстеження статистичних даних та експертних оцінок, опрацьовувати ефективні механізми і практичні заходи щодо зменшення обсягів “тіньової” економіки та повернення її в офіційну.

Повернення і легалізація вітчизняних капіталів з-за кордону дозволять використовувати їх при проведенні грошової приватизації у вигляді кредитів, поповнювати бюджет, інвестувати їх у розвиток економіки України.

4. Зниження бюджетного дефіциту та державних витрат, ліквідація нецільового використання бюджетних коштів. Для цього треба:

-розробити і здійснити реформу бюджетної сфери, яка включала б прийняття Бюджетного кодексу, систему забезпечення прозорості бюджетного процесу, систему ефективного контролю і звітності з використання бюджетних коштів, новий механізм бюджетного планування, удосконалення міжбюджет них відносин, форми і методи виконання бюджетів усіх рівнів, реорганізацію системи позабюджетних фондів;

-опрацювати і здійснити програму скорочення бюджетних видатків строком на 3 роки. Раціоналізувати неефективну структуру бюджетних видатків на розвиток соціальної сфери, національної оборони, забезпечення правопорядку. Переглянути систему податкових і соціальних пільг у бік їх зменшення, виходячи з того, що останніми мають користуватися лише безробітні, непрацездатні особи та багатодітні родини;

-чітко визначити та закріпити за окремими міністерствами і відомствами функцію щодо виконання відповідних статей доходної частини Державного бюджету і позабюджетних фондів і покласти на них відповідальність за їх наповнення у затверджених розмірах;

- ввести інститут спеціальних контролерів Державного казначейства, яких закріпити на постійній основі за кожним міністерством, відомством, облдержадміністрацією з правом надання дозволу на здійснення будь-яких операцій з бюджетними коштами і перевірки бухгалтерської звітності вказаних органів;

-прискорити здійснення адміністративної реформи з метою скорочення бюджетних витрат на утримання виконавчої влади за рахунок оптимізації структури і функцій державного апарату;

-ввести ліміти витрачання електро- і теплоенергії (в натуральному і вартісному вигляді) для юридичних осіб, які утримуються за рахунок Державного і місцевих бюджетів;

-заборонити надання бюджетних субсидій неефективним підприємствам. Встановити неприпустимість бюджетних витрат на придбання імпортних товарів при наявності відповідних товарів вітчизняного виробництва;

-запровадити систему дотацій з Державного бюджету залежно від рівня виконання запланованих надходжень податків і зборів до зведеного бюджету на території регіонів;

-з метою зменшення товарних запасів і, відповідно, заборгованості підприємств перед бюджетом, розробити і здійснити комплекс заходів щодо стимулювання внутрішнього попиту на продукцію українських підприємств;

-запровадити додатковий акциз на придбання предметів розкоші;

-випустити довгострокові облігації внутрішньої позики на суму заборгованості держави перед працівниками бюджетної сфери по заробітній платі, пенсіях та інших соціальних виплатах за виключенням прибуткового податку з громадян та їх заборгованості за комунальні послуги;

-провести роботу з переорієнтації діяльності галузевих міністерств і відомств на надання різного роду послуг і рекомендацій підприємствам галузі на госпрозрахункових засадах (наприклад, Мінпромполітики) .

А в цілому на зменшення впливу або ліквідацію вищенаведених загроз фінансово-кредитній сфері країни направлена низка указів Президента України, підписаних в червні-липні 1998 року. В першу чергу це стосується розвитку фондового ринку, іноземного інвестування, зниження навантаженості виплат на фонд заробітної плати, збільшення доходів до бюджету, спрощення банкрутства підприємств, формування промислово-фінансових груп, поліпшення управління корпоративними правами держави, обмеження бартерних операцій тощо.

Система підтримання безпеки у фінансово-кредитній сфері на належному рівні. Ця система має включати склад основних функцій, організаційну структуру, перелік індикаторів, підсистему моніторингу індикаторів, підсистему аналітично-прогнозного забезпечення, повноваження основних суб'єктів системи фінансової безпеки.

Склад основних функцій випливає з мети, складу принципів, основних методів забезпечення фінансової безпеки та переліку національних інтересів у цій сфері. Крім того, необхідно враховувати перелік функцій, що міститься у Концепції національної безпеки України. Тоді основними функціями системи забезпечення фінансової безпеки мають бути:

· створення самої системи та постійна підтримка її у належному стані (створення організаційно-правових засад для побудови, розвитку та функціонування системи, формування організаційної структури, окремих її складових та розподіл їх функцій, кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне тощо забезпечення як системи в цілому, так і окремих її складових);

· забезпечення діяльності системи (вироблення Стратегії забезпечення фінансової безпеки, планування конкретних заходів щодо підтримки безпеки, організація та безпосереднє керівництво системою та її складовими, визначення витрат на проведення заходів та оцінка їх результативності);

· здійснення перспективної діяльності системи (прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників, причин їх виникнення, а також наслідків їх прояву, організація діяльності з запобігання та усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників на національні інтереси, а також ліквідація наслідків впливу дестабілізуючих чинників);

· визначеня сукупності основних критеріїв безпечного стану фінансово-кредитної сфери і порогових значень індикаторів фінансової безпеки;

· участь у міжнародних системах фінансової безпеки (входження в існуючі та утворення нових систем фінансової безпеки, утворення та участь у роботі двосторонніх і багатосторонніх органів фінансової безпеки, розробка і прийняття відповідної нормативно-правової бази, що регулює міждержавні відносини в галузі безпеки, спільне проведення заходів у рамках міжнародних систем фінансової безпеки).

Організаційна структура системи. Зі складу основних функцій випливає і організаційна структура системи. Вона може включати визначену сукупність суб'єктів: державні органи, громадські організації, конкретні посадові особи. Очолюється вона згідно з чинним законодавством Радою національної безпеки і оборони України. Для здійснення більш конкретної діяльності з питань фінансової безпеки є сенс утворити у складі РНБО України відповідну секцію.

Індикатори фінансової безпеки характеризують її кількісний стан у динаміці. Оскільки індикаторів фінансової безпеки існує дуже багато, має сенс визначити з них основні, які характеризують найважливіші процеси, що відбуваються у фінансово-кредитній сфері. Краще це зробити за складовими цієї сфери. Окремим рядком необхідно визначити показники номінального і реального валового внутрішнього продукту(ВВП), які потрібні у подальшому для проведення розрахунків основних індикаторів фінансової безпеки. До макроекономічних показників можна віднести такі: ВВП у цілому, ВВП на душу населення, обсяги промислового виробництва, виробництва товарів народного споживання, роздрібного товарообігу, реалізації платних послуг населенню, а також прибуток у народному господарстві і питому вагу збиткових підприємств.

Основними індикаторами , які характеризують фінансову безпеку, можуть бути наступні (по складових безпеки фінансово-кредитної сфери).

Бюджетна сфера. Стан бюджетної сфери характеризується ступенем виконання зведеного і Державного бюджету: доходи (податок на прибуток підприємств і організацій, податок на додану вартість, акцизний збір, фонд ЧАЕС, прибутковий податок, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, інші); доходи в цілому в % до ВВП; видатки (на народне господарство, соціальний захист населення, фінансування соціально-культурних заходів, фонд ЧАЕС, інші); видатки в цілому в % до ВВП; дефіцит (-), профіціт (+) Державного бюджету; дефіцит (профіціт) бюджету в % до ВВП; фінансування дефіциту Державного бюджету (внутрішні джерела, зовнішні джерела); позабюджетні фонди (надходження, видатки): Пенсійний фонд, Державний фонд сприяння зайнятості, Державний інноваційний фонд, Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу, Фонд охорони навколишнього природного середовища, Фонд України соціального захисту інвалідів; державний борг України (внутрішній і зовнішній); витрати на обслуговування державного боргу (внутрішнього і зовнішнього).

Грошово-кредитна сфера. До індикаторів у цій сфері можна віднести: розмір обігових коштів підприємств і організацій , дебіторську заборгованість (в цілому і в % до ВВП, між підприємствами України і з підприємствами інших країн, прострочена), кредиторську заборгованість (в цілому і в % до ВВП, державному бюджету, прострочена), заборгованість на позабалансовому рахунку №9929 (картотека) (в цілому і в тому числі перед Пенсійним та іншими позабюджетними фондами), обсяг безготівкових розрахунків у народному господарстві (М3 - М0)/М0, частка бартеру в загальному обсязі розрахунків, обсяг “тіньової” економіки.

До цієї сфери належать також баланс грошових доходів та витрат населення, рух грошової маси, інфляція, стан із заборгованістю заробітної плати та соціальних виплат. Баланс доходів та грошових витрат населення: доходи (оплата праці, соціальні виплати, інші надходження, у тому числі продаж іноземної валюти, продаж сільгосппродукції тощо), грошові витрати (споживчі витрати — купівля товарів та оплата послуг, податки та інші витрати, приріст заощаджень та придбання цінних паперів, придбання іноземної валюти, зміна залишку наявних грошей у населення /+, -/), реальні грошові доходи (з урахуванням інфляції), вклади населення .

Рух грошової маси: наявна грошова маса в обігу, грошова маса поза банками /М0/, грошова маса коштів на розрахункових та поточних рахунках , грошова маса М1 /М0 + кошти на розрахункових та поточних рахунках/, строкові депозити та інші кошти /на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій, кошти Держстраху, валютні заощадження/, грошова маса М2 /М1 + строкові депозити та інші кошти/, кошти клієнтів за трастовими операціями банків, грошова маса М3 /М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків/, грошова база /М0 + банківські резерви/, розміщення грошової маси /у підприємств та організацій, у домашніх господарствах, валютні заощадження, кошти клієнтів за трастовими операціями банків/, емісія /приріст грошової бази/, рівень монетизації економіки /М3 х 100/ВВП/, рівень доларизації грошового обігу /питома вага грошової маси в іноземній валюті в М3/, обсяг валютних коштів за кордоном .

Інфляція . Сюди відносяться розмір інфляції в цілому по країні, а також зростання цін на: продовольчі товари, непродовольчі товари, платні послуги, а також оптових цін підприємств.

Стан із заборгованістю заробітної плати та соціальних виплат. Моніторинг треба проводити окремо по: заробітній платі, пенсіях, стипендіях, грошовому забезпеченню військовослужбовців, допомозі по безробіттю, соціальних допомогах .

Стан і розвиток кредитної складової цієї сфери визначаються такими індикаторами: обсягом кредитів у цілому (у тому числі — у національній валюті, в іноземній валюті, в % до ВВП); з усього обсягу кредитів: кредити НБУ (у національній валюті, в іноземній валюті); кредити комерційних банків (у національній валюті, в іноземній валюті, короткострокові кредити, довгострокові кредити, прострочена заборгованість ); процентні ставки (встановлена облікова ставка НБУ, середньозважена процентна ставка комерційних банків за кредитами, за депозитами); депозити підприємств, організацій та населення .

Інвестиційна сфера. Стан розвитку інвестиційної сфери може характеризуватися такими показниками: обсягом капітальних вкладень вітчизняних підприємств усіх форм власності, обсягом іноземних інвестицій (товарні, купівля акцій, а також отримані під гарантії Кабінету Міністрів України).

Валютна сфера. Валютна сфера включає валютний ринок і золотовалютні резерви країни. Валютний ринок можна характеризувати такими показниками: середній обмінний курс гривні до долара США, обсяг торгів на УМВБ, на УМВР, готівкою. Золотовалютні резерви країни складаються з Золотого запасу України, Державного фонду дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння України, валютних резервів країни.

Зовнішньоекономічна сфера. Стан та розвиток цієї сфери характеризується: обсягом експорту товарів та послуг, у тому числі по бартерних операціях, обсягом імпорту товарів та послуг, у тому числі по бартерних операціях і критичного, сальдо торгового балансу (+,-), у тому числі в % до ВВП. До складу цієї сфери входить також платіжний баланс.

До показників платіжного балансу належать наступні: I. Рахунок поточних операцій: баланс товарів — експорт товарів, в тому числі бартер, імпорт товарів, в тому числі бартер; баланс послуг — експорт послуг, імпорт послуг; факторні доходи (відсотки) — відсотки отримані і відсотки сплачені; поточні трансферти — надходження і виплати. II. Рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій: капітальні трансферти; прямі інвестиції — інвестиції в Україну, інвестиції з України; портфельні інвестиції — вітчизняні цінні папери, зарубіжні цінні папери; інші інвестиції: а) середньострокові та довгострокові кредити — нові кредити, надані Україні, платежі за попередніми позиками; б) короткостроковий капітал — збільшення міжбанківського кредиту, наданого Україні, зменшення міжбанківського кредиту, наданого Україні, збільшення іноземних депозитів в Україні, збільшення українських депозитів за кордоном, збільшення заборгованості України, збільшення заборгованості перед Україною; в) інший короткостроковий капітал; офіційні резерви. III.Помилки та упущення .

Банківська сфера. Може характеризуватися такими показниками: кількістю банків (за реєстром), з них державні, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, за участю іноземного капіталу, мають генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, сплаченим статутним фондом банків, середнім розміром сплаченого статутного фонду на 1 діючий банк, оборотом банків, розміром балансового прибутку банків, кількістю банків на санації, часткою іноземних капіталів в загальному статутному фонді банківської системи України.

Фондова сфера. Її розвиток можна характеризувати наступними індикаторами: національ ним індексом акцій, обсягом продажу цінних паперів та їх похідних, обсягом купівлі цінних паперів та їх похідних, обсягом емісії цінних паперів, часткою іноземних портфельних інвестицій на ринку цінних паперів; випуск і розміщення: ОВДП, ОВДОП, ОДЗП.

Фінансовим аспектом фондової сфери є довірче управління майном. Стан довірчого управління майном можна визначити кількістю довірчих товариств, обсягом сплачених ними статутних фондів, розміром сплаченого статутного фонду на 1 довірче товариство, загальною вартістю активів, що управляється довірчими товариствами, обсягом їх балансового прибутку.

Страхова сфера. Основні показники: кількість страхових організацій, обсяг сплачених ними статутних фондів, розмір сплаченого статутного фонду на 1 страхову організацію, обсяг надходжень страхових платежів, обсяг страхування кредитів та депозитів, балансовий прибуток.

Підсистема моніторингу фінансово-кредитної сфери. Ця підсистема має грунтуватися на існуючій статистичній звітності, систематичних обстеженнях стану фінансово-кредитної сфери, а в разі необхідності — і соціологічних обстеженнях. Для організації моніторингу бажано розробити та впровадити комп'ютерну програму, через яку і вести відстеження індикаторів. Частота виміру — щомісячна, по деяких показниках — щоквартальна, а по окремих показниках, у разі необхідності, може вводитися щотижнева або й щоденна. Крім цього, необхідно визначити порогові значення основних індикаторів, знання яких надає можливість проводити порівняння порогових і поточних значень індикаторів і таким чином робити висновки щодо стану фінансової безпеки. Маючи це, можна щомісячно та щоквартально робити аналітичні огляди стану безпеки фінансово-кредитної сфери.

Підсистема аналітично-прогнозного забезпечення. Важливе значення у цій системі має надаватися збору і аналітичній обробці інформації з питань стану фінансово — кредитної сфери (вітчизняні і зарубіжні матеріали—газетні і журнальні статті, книги, комп'ютерні бази даних, результати разових і періодичних обстежень тощо). Підсистема має також включати прогнозну складову. Розробка прогнозів розвитку ситуації у фінансово-кредитній сфері може здійснюватися як експертним шляхом, так і за допомогою математичного апарату. Крім розробки прогнозів розвитку загальної ситуації, є сенс готувати прогнози по окремих складових фінансової безпеки, по впливу дестабілізуючих чинників на зниження рівня безпеки, по впливу заходів, які здійснюються відносно підвищення фінансової безпеки. Прогнози можуть розроблятися як на квартал і рік, так і на більшу перспективу.

Повноваження основних суб'єктів системи забезпечення фінансової безпеки. Ці повноваження чітко і достатньо повно визначені у Концепції національної безпеки України і тому немає необхідності їх викладати . Крім того, до чинного законодавства включено Закон України “Про Раду національної безпеки і оборони України”. Необхідно тільки визначити конкретно ці повноваження стосовно суб'єктів системи фінансової безпеки.

Наведені вище основні підходи можуть лягти в основу розробки майбутньої Концепції забезпечення фінансової безпеки України.

Джерела

1. Глазьев С. Основа обеспечения экономической безопасности страны — альтернативный реформационный ресурс//Российский экономический журнал. — 1997. - №1 и №2.

2. Государственная стратегия экономической безопасности Российской Федерации (основные положения) //Российская газета.— 1996.— 14 июня.

3. Концепция национальной безопасности Российской Федерации.// Российские вести. — 1997.— 25 дек.

4. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України: Постанова Верховної Ради України// Голос України. — 1997.— 4 лют.

5. Національна безпека України, 1994-1996 рр. Наукова доповідь. К.: НІСД, 1997.

6. Основы экономической безопасности. (Государство, регион, предприятие, личность). /Под ред. Е.А.Олейникова. — ЗАО “Бизнес-школа “Интел — Синтез”, 1997.

7. Проблеми економічної безпеки. Аналітична доповідь. — К.: Український центр економічних і політичних досліджень, 1997.

8. Про Раду національної безпеки і оборони: Закон України // Голос України. — 1998,- 3 квіт.

9. Сенчагов В. Экономическая безопасность: состояние экономики, фондового рынка и банковской системы //Вопросы экономики. — 1996.—№6.

10. Шлемко В.Т., Бінько І.Ф. Економічна безпека України.— К.: НІСД, 1997.

СТРАТЕГІЯ ЕКОНОМІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА

А.І. Сухоруков

(Сухоруков Аркадій Ісмаїлович — доктор економічних наук, завідувач відділу економічних відносин Національного інституту українсько-російських відносин)

Економічні відносини України та Російської Федерації слід розглядати як відносини між двома великими суверенними державами, що утворилися у межах колишнього єдиного економічного простору СРСР і мають будувати якісно нові взаємини в економічній галузі на рівноправних засадах з повагою до державного суверенітету, територіальної цілісності, національних економічних інтересів.

Довгострокові економічні взаємини слід будувати на чітких засадах, тому необхідна концепція, яка відображала б проблеми та передумови формування цих взаємин, інтереси й цілі обох сторін, пріоритети, напрями та принципи стратегічного й економічного партнерства з урахуванням взаємозалежності розвитку країн і зовнішніх чинників, що впливають на ці взаємини.

Концепція українсько-російських економічних відносин має комплексно охоплювати різноманітні аспекти, включаючи торгівлю, виробничу кооперацію, спільне підприємництво, інвестиційне співробітництво, науково-технічну кооперацію, координацію дій на ринках третіх країн, фінансово-кредитні відносини, узгодження законодавчої бази в економічній галузі.

Підгрунтям такої концепції зараз є Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Програма економічного співробітництва до 2007 р., а також концепції національної безпеки країн, які вміщують сукупність офіційно прийнятих поглядів на цілі та державну стратегію забезпечення економічної безпеки країн.

Концепція українсько-російських економічних відносин повинна використовуватись при розробці конкретних програм, проектів, організаційно-право вих актів та рішень державних інститутів, бути методологічною основою дослідження економічних взаємин науковими установами обох країн.

1. Проблеми та передумови економічного співробітництва

Проблеми українсько-російських відносин в економічній сфері викликані радикальними економічними змінами, що відбувалися після проголошення незалежності обома державами. Ці зміни супроводжувались послаблен ням господарських і коопераційних зв'язків, спадом обсягів виробництва, скороченням взаємного товарообігу.

Російська Федерація протягом 1991-1996 рр. була найбільш містким ринком збуту товарів традиційного українського експорту продукції агропромислового комплексу, машинобудування, металургійної та хімічної промисловості. Але 1997 року чітко визначилась негативна для України тенденція суттєвого спаду обсягу експорту товарів на ринок Росії. Разом з тим практично тільки через нарощування експорту вітчизняної продукції в Росію можна досягти позитивного торговельного балансу з цією країною без скорочення імпорту життєво необхідних для України російських товарів (у першу чергу природних та інших паливно-енергетичних ресурсів), вирішення проблем зовнішньої заборгованості, зміцнення курсу національної грошової одиниці тощо.

В умовах порушення коопераційних зв'язків, що склалися раніше, нестабільності національних грошових систем, погіршення фінансового стану підприємств, недосконалості системи взаєморозрахунків, неузгодженості систем оподаткування послабилася структура товарообігу і зросла бартеризація експортно-імпортних операцій.

Украй недостатньо уваги приділялося створенню спільних виробничих структур, які сприяли б відновленню і розвитку коопераційних і технологічних зв'язків, ефективному використанню спеціалізації підприємств машинобудування, хімічної промисловості, паливно-енергетичного і військово-промислового комплексів, мобілізації фінансових та інвестиційних ресурсів. Правова основа для організації і діяльності таких структур у законодавчих актах Російської Федерації і України істотно відрізняється, що є серйозним гальмом на шляху їхнього створення.

Аналогічний стан склався з розробкою довгострокових міждержавних цільових комплексних програм з вирішення проблем, які становлять взаємний інтерес, зокрема в галузі виробництва технічно складної і наукомісткої продукції, в проведенні фундаментальних досліджень.

При взаємному інтересі російських і українських підприємців до акціонування підприємств, розміщених на територіях обох держав, і передусім в таких галузях, як нафтопереробка, енергетика, чорна і кольорова металургія, через розбіжності в нормативно-правовій базі їхня участь у цьому процесі не вирішена. Не повністю врегульовані проблеми, пов'язані з погодженням транзитних режимів, використанням інфраструктури.

Відносини у фінансовій сфері між Україною і Російською Федерацією характеризуються низкою питань, основними з яких є: забезпечення раціональної організації розрахунків при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності; врегулювання відносин між кореспондентськими рахунками Центрального банку Російської Федерації та Національного банку України; наявність дебіторської та кредиторської заборгованості (в тому числі простроченої); питання про розподіл активів та пасивів колишнього СРСР; наявність “заморожених” активів України у Російській Федерації; проблема з платежами України за енергоносії Російської Федерації; проблеми, пов'язані з оподаткуванням у зовнішньоекономічній діяльності та інші.

Серйозною проблемою фінансових взаємовідносин між суб'єктами господарської діяльності України та Російської Федерації є наявність взаємних неплатежів. За даними Мінстату України на 01.01.1998 заборгованість російських суб'єктів господарської діяльності перед українськими становить 678,5 млн грн., у тому числі прострочена заборгованість — 427,7 млн грн. Разом з тим заборгованість українських суб'єктів господарської діяльності перед російськими на цю ж дату становить 1464,7 млн грн., в тому числі прострочена — 813,1 млн грн.

Невирішеним питанням українсько-російських відносин є розподіл активів колишнього СРСР. Позиція Російської Федерації полягає у прийнятті Україною так званого “нульового” варіанта, при якому до Російської Федерації повинні відійти всі внутрішні та зовнішні активи колишнього СРСР. При цьому вона бере зобов'язання забезпечити розрахунки за зовнішні борги та одержання боргу від країн-боржників СРСР. Угода про “нульовий” варіант була підписана, проте при розгляді у Верховній Раді України не знайшла підтримки з боку народних депутатів.

З вирішенням питання “нульового” варіанта Російською Федерацією пов'язується питання щодо коштів українських фізичних осіб, що після розпаду СРСР були “заморожені” на рахунках у Зовнішекономбанку. В минулому році Російською Федерацією для фізичних осіб України були розблоковані кошти обсягом 10 млн доларів США. На рахунках у Зовнішекономбанку також “заморожені” кошти юридичних осіб України. Це питання потребує свого вирішення.

Існуючі проблеми в економічних відносинах Російської Федерації і України вимагають їхнього адекватного розв'язання, вироблення довгострокової стратегії взаємовигідного економічного співробітництва.

Підсумовуючи, слід сказати, що головними проблемами України в галузі економічних відносин з РФ є:

- енергетична та ресурсна залежність України від РФ;

- заборгованість України перед РФ, переведення цієї проблеми у площину майнового відшкодування;

- непостачання енергоносіїв та маніпулювання цінами на них у залежності від неекономічних обставин;

- заміна розірваних технологічних циклів та системи промислової кооперації колишнього СРСР у народногосподарському комплексі РФ при збереженні високого рівня технологічної залежності України від РФ;

- підпорядкування технологічної кооперації військово-промислових комплексів обох країн інтересам РФ;

- неплатежі російських підприємств українським партнерам;

- намагання встановити контроль над життєво важливими інфраструктурними та енергетичними об'єктами в Україні (нафтопрово ди, газопроводи, портове господарство тощо);

- нестабільна політика РФ щодо імпорту української продукції;

- неузгодженість політики на ринках третіх країн, що призводить до обмеження та витіснення українського експорту на світовому ринку;

- створення мережі фінансових та комерційних структур з явною або прихованою участю російського капіталу з метою перекачування фінансових ресурсів;

- поширення сфери діяльності російської “тіньової” і суто кримінальної економіки на територію України;

- забруднення навколишнього середовища російськими військовими частинами, що дислокуються на території України, ліквідація наслідків яких потребує серйозних матеріальних витрат з боку України.

Головними передумовами українсько-російського партнерства є труднощі, з якими зустрілися Україна та Росія в становленні державного суверенітету й економічної незалежності, що спонукають обидві країни до розуміння значущості взаємних зв'язків для виходу з глибокої трансформаційної кризи і подальшого динамічного економічного розвитку. Це розуміння прийшло також з усвідомленням надто обмежених можливостей інвестування економіки кожної з країн розвинутими країнами світу та міжнародними фінансовими організаціями, а також жорсткої конкуренції на ринках “далекого зарубіжжя”.

Прагнення України та РФ до конструктивної діяльності по формуванню стратегічних партнерських торговельно-економічних відносин між обома державами було закріплене підписанням повномасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Зокрема, ним передбачається вжиття заходів щодо погодження стратегії здійснення економічних реформ, поглиблення економічної інтеграції на основі гармонізації господарського законодавства; узгодження фінансової, інвестиційної та митної політики; сприяння збереженню і розвитку на взаємовигідній основі виробничої і науково-технічної кооперації при розробці та виготовленні сучасної наукоємної продукції тощо.

Водночас реалії взаємин указують на те, що в економічних відносинах з Росією необхідно бути готовими до адекватного реагування на економічні загрози з її боку.

2. Україна та Росія в новому економічному просторі

З розпадом СРСР наприкінці 1991 р. на його території утворилися нові самостійні держави — Україна та Російська Федерація.

Державну незалежність Україна проголосила 24 серпня 1991 р. Але економічну самостійність України було започатковано ще раніше з прийняттям у серпні 1990 р. Закону УРСР “Про економічну самостійність Української РСР”, у якому зазначалось, що Україна самостійно здійснює фінансово-бюджетну, грошово-кредитну, цінову, науково-технічну та зовнішньоекономічну політику. В контексті цього Закону в червні 1991 р. прийнята Постанова Верховної Ради про перехід під юрисдикцію України всіх державних підприємств та організацій союзного підпорядкування.

Процес формування національної економіки України і Росії відбувався на тлі поглиблення негативних процесів в економіці СРСР останніх років його існування і руйнації єдиного народногосподарського комплексу. Характерною ознакою цього процесу на початковому етапі стали ліквідація механізму загального керування народногосподарським комплексом СРСР у зв'язку з його розпадом та відсутність відповідного дійового механізму реалізації міжреспубліканських угод щодо взаємних поставок продукції, в тому числі й з коопераційних зв'язків. Останнє, враховуючи високий рівень інтегрованості народногосподарського комплексу колишнього СРСР, спричинило цілий ряд негативних наслідків в економіці обох країн.

Нашарування негативних процесів, що вже мали місце в економіці СРСР, з тими, що супроводжували процес суверенізації економіки України та Росії, призвело до різкого спаду виробництва та інвестиційної активності, скорочення обсягів та інтенсивності товарного обміну між республіками, а також надало негативного імпульсу функціонуванню економіки обох держав у наступні роки.

Протягом 1991-1996 рр. в Україні та Росії простежувалась негативна тенденція постійного зниження валового внутрішнього продукту. За ці шість років в Україні втрачено понад половину (57 відсотків), а в Росії — майже половину (41,4 відсотка) ВВП. Максимального значення темпи падіння ВВП набули 1992 р. в Росії (на 13,8 пункти, або 14,5 відсотків на рік) і 1994 р. — в Україні (на 16,2 пункти, або 23 відсотка на рік). Аналіз показує, що в 1995-1996 рр. темпи спаду ВВП в Україні і Росії порівняно з попередніми роками значно знизились і в 1996 р. становили: в Україні — 4,8 пункти (або 10 відсотків), в Росії — 3,7 пункти (або 6 відсотків) на рік.

Кризова ситуація в обох державах протягом останніх шести років спостерігалася також в інвестиційній сфері. Обсяги капітальних вкладень за рахунок усіх джерел фінансування за цей проміжок часу зменшились в Україні на 76,8, в Росії — на 75,6 відсотка. Найбільші річні темпи спаду обсягів капітальних вкладень як в Україні, так і в Росії, припали на 1992 р. (відповідно 36,7 та 40 відсотків). Після 1994 р. в Росії, а після 1995 р. і в Україні темпи спаду обсягів капіталовкладень дещо уповільнились і 1996 р. вони становили в Росії 17,8, в Україні — 20 відсотків на рік. Склалося це в першу чергу завдяки приборканню інфляційних процесів, що мали місце в обох державах. Після 1992 р. в Росії, а після 1993 р. в Україні інфляція характеризувалась значним уповільненням її темпів. Так, в 1996 р. на кінець року індекс інфляції в Україні становив 139,7%, в Росії — 122%, в 1997 р. відповідно 110,1% і 111%.

Ринкові перетворення щодо реформування відносин власності в Україні та РФ протягом 1992-1995 рр. відбувались не однаковими темпами. Більш високими і стабільними темпами цей процес проходив у Росії. На кінець 1995 р. в РФ частка державної власності у вартості основних фондів становила 41,7%, тоді як в Україні — 62%. Приватизаційні процеси стали, в свою чергу, основою розвитку фондових ринків обох держав. Після завершення масової приватизації у 1995 р. в Росії розпочався другий її етап — приватизація через грошові аукціони. Протягом 1995-1996 рр. цей процес дістав розвиток і в Україні.

Зміни у фінансових сферах обох держав полягали в комерціалізації банківської системи, створенні самостійного законодавства, виникненні інфляційних процесів, створенні фондових ринків. Водночас, слід зазначити, що як в Україні, так і в Росії, функціонування вторинного ринку цінних паперів приватизованих підприємств перебуває у початковій фазі.

В листопаді 1992 року Україна вийшла з рубльової зони. 20 листопада 1992 року започатковано визначення курсу української валюти до російського рубля. Якщо в цей день курс купівлі і продажу становив відповідно 1,4498 та 1,5467 крб. за 1 рубль, то в лютому 1996 р. офіційний курс “упав” до середнього значення 39,5 крб. за 1 рубль. Починаючи з березня 1996 р. і до лютого 1997 року, відбувалась деяка ревальвація офіційного курсу української національної одиниці до російського рубля, яка потім змінилась на відносну стабільність курсу.

З вересня 1996 року в Україні введена в обіг національна валюта — гривня. В Російській Федерації новий російський рубль введено в обіг на початку 1998 р. Таким чином, в обох країнах з моменту проголошення ними незалежності відбулись грошові реформи. Крім створення власних грошово-кредитних систем, створювались також бюджетна, податкова та валютна системи країн.

Відсутність економічної стабільності в обох державах, недосконалість системи взаєморозрахунків, неузгодженість законодавства та цілий ряд інших чинників призвели до таких негативних наслідків в економічних стосунках України та Росії, як невиконання зобов'язань за контрактами, руйнація раціональних господарських і технологічних зв'язків. Такий стан речей, у свою чергу, призвів до того, що обидві країни почали шукати альтернативні ринки збуту своїх товарів, задовольняти свої потреби в окремих видах продукції традиційного виробництва в інших країнах, створювати замкнуті цикли виробництва.

Нового поштовху розвиткові економічних взаємин між Україною та РФ надає повномасштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, а також Програма економічного співробітництва між країнами. Реалізація цих документів залежить від створення належних умов співпраці на державному рівні, порозуміння на рівні регіонів та суб'єктів господарювання.

Чинником, що суттєво впливає на формування економічних відносин, є наявна законодавча база. В Україні та РФ за роки їх державності було напрацьовано відповідну нормативно-правову базу.

До основних документів цієї бази в Україні належать: Закон України “Про режим іноземного інвестування” (від 19.03.1996 р.); Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” (від 10.02.1991 р.); Декрет Кабінету Міністрів України “Про страхування” (від 10.05.1993 р.); Постанова ВР України “Перелік видів майна, яке не може знаходитися у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб держав на території України” (від 17.06.1992 р.); Постанова НБУ “Про проведення окремих валютних операцій з іноземними країнами” (від 23.09.1996 р.).

В Російській Федерації також прийнята низка важливих законодавчих актів, зокрема: Закон РФ “Об иностранных инвестициях в РСФСР” (від 04.07.1991 р.); Укази Президента РФ “О создании Международного агентства по страхованию иностранных инвестиций в Российскую Федерацию от некоммерческих рынков” (від 26.02.1993 р.); “О совершенствовании работы с иностранными инвестициями” (від 27.09.1993 р.); “О дополнительных мерах по привлечению иностранных инвестиций в отрасли материального производства” (від 25.01.1995 р.); Постанови Уряду РФ “О порядке определения продукции, импортируемой предприятиями с иностранными инвестициями для собственных нужд” (від 30.06.1994 р.); “Об активизации работы по привлечению иностранных инвестиций в экономику Российской Федерации” (від 29.09.1994 р.).

Зараз підписано нову угоду в фінансовій сфері відносин, що спрямована на поліпшення організації взаємних розрахунків між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України та Російської Федерації, а також на регулювання відносин між їх кореспондентськими рахунками Національного банку України та Центрального банку Росії. Таким чином, співробітництво банківських систем України та Російської Федерації розвивається як у напрямі вдосконалення розрахунків при здійсненні зовнішньо економічної діяльності, так і в напрямі удосконалення кореспондентських відносин між Національним банком України та Центральним банком Російської Федерації.

Обидві країни приєднались до статті VIII статуту МВФ. Це дозволяє в розрахунках між суб'єктами господарської діяльності обох країн використовувати не тільки вільно конвертовану валюту, а також і національні валюти обох країн.

Угодою між Урядом України та Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України станом на 28 травня 1997 року визнана заборгованість України за державними кредитами перед Російською Федерацією в сумі 3074 млн доларів США. Ця заборгованість України за державними кредитами виникла за міжурядовими угодами від 26 травня 1993 року та від 20 березня 1995 року. Міжурядовою угодою від 26 травня 1993 року в державний кредит на суму 2,5 млрд доларів США переоформлена заборгованість України за результатами торгово-економічних відносин у 1992-1993 роках. Іншою угодою (від 20.03.95) Російська Федерація надала Україні відстрочку по виплаті на період 1998-2007 рр. в сумі 1161,5 млн доларів США за вказаною кредитною угодою від 26.05.93 та за іншою кредитною угодою від 24.06.93 (обсяг кредиту становить 250 млрд рублів).

Угодою про взаємні розрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні, передбачено вирахувати з державного боргу України компенсаційну вартість різних плавзасобів та компенсацію за розчеплювальні матеріали на загальну суму 726,509 млн доларів США та відсотки, виплата яких передбачена кредитними угодами від 26.05.93 та від 20.03.95. При цьому орендна плата за перебування в Україні Чорноморського флоту Російської Федерації (термін оренди 20 років) здійснюється, починаючи з 1998 року, шляхом зменшення рівними частками державного боргу України, що залишився після здійснення вказаних вище вирахувань. Сума щорічного погашення частини державного боргу становить 97,75 млн доларів США. Однак при цьому борги, що припадають на 1997 рік, не були списані.

Ще одна кредитна угода укладена Урядом України з РАТ “Газпром”. Цією угодою (від 18.03.95) частина простроченої заборгованості України в сумі 1400 млн доларів США за поставки російського природного газу в 1994 році реструктуризована в державний борг України перед РАТ “Газпром”. Це здійснено шляхом випуску державних облігацій, які передані кредитору. Термін угоди 12 років, де перші два роки — пільговий період, протягом якого виплачуються тільки відсотки в розмірі 8,5 річних на обсяг облігацій, після чого відбувається викуп самих облігацій.

У подальшому, починаючи з 1996 року, забезпечення України російським природним газом здійснювалось на комерційній основі декількома посередниками. Під час візиту до України В.Черномирдіна як прем'єр-міністра Російської Федерації та Голови правління РАТ “Газпром” було звернуто увагу української сторони на заборгованість за газ цих посередників. Ця заборгованість не може розглядатись як державна, і за рахунок державних коштів Україна не буде розраховуватись, але буде зроблено все можливе для погашення цієї заборгованості РАТ “Газпром” українськими комерційними структурами.

На зовнішньоекономічні відносини України і Російської Федерації негативно впливало встановлення податку на додану вартість (ПДВ) та мита на поставку товарів з України. Стягнення ПДВ на поставку товарів, що йдуть з України і ввозяться до Російської Федерації, було запроваджено з 1 вересня 1996 року. Таким чином, застосовувалося подвійне оподаткування як при імпорті, так і при експорті української продукції. Виплата ПДВ за імпортовані українські товари була фактичним залученням додаткових оборотних ресурсів, що відповідно збільшувало їх ціну і зменшувало їх конкурентоспроможність. Така ситуація призвела до скорочення середньомісячних обсягів експорту українських товарів (якщо не враховувати послуги, зміну фізичних обсягів експорту, цінову кон'юнктуру) майже на 190 млн доларів США, починаючи з жовтня 1996 року. Зараз подвійне оподаткування скасоване, однак за період його дії Україна втратила окремі сегменти ринку Російської Федерації.

Імпортне мито в розмірі 25% на поставку з України цукру було запроваджено на початку 1997 року, але в липні 1997 року досягнута домовленість щодо поставки в Російську Федерацію певної кількості цукру протягом 1997-2000 рр. без обкладання митом.

Одним із напрямів діяльності у фінансовій сфері є валютна політика. Офіційний курс української гривні до російського рубля визначається через так званий крос-курс. Курс гривні до долара США визначається за результатами торгів на Українській міжбанківській валютній біржі, а курс рубля до долара США — за результатами торгів на Московській біржі. Офіційне співвідношення гривні і рубля встановлюється на основі їх курсів до долара США. Таким чином, офіційний курс гривні до рубля визначається лише відношенням цих валют до долара США. Постановою Правління Національного банку України від 20 листопада 1997 року обмежено можливості використання рахунків “ЛОРО” банків-нерезидентів у національній валюті в комерційних банках України, тому банківська система Російської Федерації не має можливості впливати на визначення офіційного курсу гривні до долара США.

Успішне вирішення проблем українсько-російських відносин, повне використання передумов співробітництва, підвищення рівня довіри у взаємних стосунках залежать від усвідомлення національних інтересів та стратегічних цілей, оскільки управління зовнішньоекономічною діяльністю в умовах ринку грунтується саме на узгодженні інтересів партнерів.

3. Національні інтереси та стратегічні цілі партнерів

Інтереси України у відносинах з Російською Федерацією полягають у створенні умов для розвитку довгострокових економічних зв'язків. У цьому контексті набуває значення забезпечення процесу подальшої економізації двосторонніх відносин в усіх галузях міждержавного співробітництва. Зокрема, економічні інтереси України можна визначити таким чином:

- забезпечення умов для завантаження вітчизняних виробничих потужностей, повнішого використання науково-технічного потенціалу, що стане можливим завдяки збільшенню обсягів збуту продукції українських підприємств на ринку РФ, поглиблення коопераційних зв'язків між підприємствами та галузями України і Росії, активізації інвестиційного співробітництва;

- відвойовування втрачених позицій українських суб'єктів господарювання в економіці Росії, що передбачає активізацію діяльності в РФ наших промислових та комерційних структур, поновлення раніше діючих та встановлення коопераційних зв'язків з російськими підприємствами, запровадження нових форм виробничої кооперації;

- проникнення українського капіталу в економіку РФ і найперше у такі сфери, як паливно-енергетичний комплекс (видобуток і транспортування газу та нафти), машинобудівний комплекс, лісове господарство; значне розширення участі українських суб'єктів господарювання в реалізації конкретних інвестиційних проектів, що здійснюватимуть ся в Росії;

- залучення російських інвестицій у машинобудівний комплекс України (авіабудування, суднобудування, станко- та приладобудування), в паливно-енергетичний комплекс (створення потужностей та інженерних споруд з переробки, зберігання радіоактивних відходів, проведення спільних геологорозвідувальних робіт щодо видобутку вуглеводневої сировини, спільне використання транзитних нафто- та газопроводів), у металургійний комплекс, у будівельний комплекс, у хімічну промисловість тощо;

- реалізація у повному обсязі режиму вільної торгівлі між Україною та РФ згідно з положеннями укладених угод, усунення існуючих перешкод на шляху просування українських товарів на ринки Росії;

- остаточне розв'язання проблеми відносин власності щодо об'єктів колишнього Союзу згідно з Угодою від 15 січня 1993 року.

Російська сторона зацікавлена у:

- збереженні економічних зв'язків з Україною, яка є постачальником стратегічної сировини (марганець, титан, уран, хром тощо), запасних частин, напівфабрикатів, матеріалів та комплектуючих; лишається ринком збуту російської продукції, яка не є конкурентоспроможною на інших ринках; має значний науково-технічний потенціал, що застосовується для вирішення економічних проблем Росії;

- збереженні сприятливого режиму використання української транспортної інфраструктури (магістральних трубопроводів, морських портів, залізничних та автомобільних шляхів, ліній електропередач);

- погашенні державних боргів України, для досягнення чого домагатиметься реалізації таких схем розрахунків, як виплати валютою, відшкодування пакетами акцій найбільш ліквідних українських підприємств;

- набутті шляхом придбання цінних паперів та контрольних пакетів акцій контролю над підприємствами та організаціями України, що працюють у машинобудівному комплексі (в першу чергу над тими, що мають подвійну технологію ); паливно-енергетичному комплексі (транспортування через територію України нафти та газу, переробка нафти, зберігання газу); санаторно-курортному комплексі Криму; транспортному секторі економіки України (залізниці, морські порти тощо);

- реалізації інвестиційних проектів, що будуть здійснюватися у машинобудівному (розробка і будівництво транспортно-пасажирських літаків, ракетоносіїв) та паливно-енергетичному (реконструкція діючих нафто- та газопроводів) комплексах України;

- обмеженні доступу українських товарів як на свій внутрішній ринок (насамперед продовольство, металопродукція), так і на світові ринки (сировина, продукція чорної та кольорової металургії, конкурентоспроможних технологій, зброя та інша продукція ВПК, продовольчі товари).

Збіг інтересів України та Росії визначається у:

- забезпеченні ефективного та збалансованого розвитку національних економік, напрямків та пріоритетів структурної перебудови економіки, раціональній виробничій кооперації;

- активізації розвитку ключових виробництв із збереженням їх профілю, запобіганні створення дублюючих виробництв, формуванні спільних структур, що мають визначальне значення для економік обох країн;

- взаємному залученні інвестицій у підприємства машинобудівного та паливно-енергетичного комплексів;

- взаємній реалізації інвестиційних проектів у машинобудівному та паливно-енергетичному комплексах.

Розбіжності інтересів України та РФ проявляються в підході до захисту своїх внутрішніх ринків, вітчизняних товаровиробників, реалізації зовнішньоекономічної політики. Серед основних розбіжностей можна виділити такі:

- запровадження тих чи інших обмежень доступу товарів, послуг, капіталів та робочої сили шляхом прийняття відповідних законів та підзаконних актів з обох сторін;

- конкуренція на ринках інших країн світу щодо експорту військової техніки та послуг по її обслуговуванню, продукції металургійної, хімічної та інших галузей промисловості;

- наявність різних підходів до ціноутворення і тарифної політики насамперед щодо транзиту територією України російської експортної продукції.

Крім того, треба відзначити також наявність розбіжностей у практиці застосування зазначених механізмів на рівнях регіонів.

Подолання розбіжностей в інтересах сторін має здійснюватися у таких напрямках:

- домаганні зближення нормативно-правової бази двостороннього економічного співробіт ництва, перш за все у сфері оподаткування при здійсненні зовнішньоекономічних операцій, уніфікації податкової і тарифної політики;

- активізації діяльності щодо розширення коопераційних зв'язків між галузями та підприємствами обох держав

 - узгодженні позицій обох країн у виробництві та виході на європейський і світовий ринки з високими технологіями та іншою конкурентоспроможною продукцією;

- забезпеченні присутності України в розвитку паливно-енергетичного комплексу Росії шляхом реалізації спільних інвестиційних проектів, участі в акціонуванні чи придбанні пакетів акцій російських об'єктів ПЕК, а також у створенні спільних транснаціональних корпорацій, фінансово-промислових груп та підприємств у провідних галузях промисловості;

- домаганні більш високої результативності переговорного процесу задля подальшого розширення економічного співробітництва з Росією у стратегічно важливих для України напрямках;

- активізації розробки та підписання двосторонніх угод між регіонами України та Росії, у першу чергу між прикордонними областями;

- домаганні більш тісної й конструктивної взаємодії в роботі відповідних державних структур України і РФ в частині контролю за виконанням укладених двосторонніх угод в економічній галузі.

4. Забезпечення стратегічного партнерства

Згідно з Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, а також відповідною Програмою модель економічних відносин має будуватися на засадах рівноправного партнерства і взаємовигідної інтеграції ринково-орієнтованих економічних систем обох суверенних держав. Тому у механізмах реалізації українсько-російських економічних відносин доцільно передбачити:

- створення надійної інформаційної бази про стан економічних відносин, прогнозування їх розвитку з метою вироблення виваженої стратегії і прийняття оперативних рішень щодо їх нормалізації та попередження загроз економічній безпеці України; обов'язкова наукова експертиза законодавчих та управлінських рішень, що їх стосуються;

- постійний моніторинг та зіставлення економічних параметрів розвитку обох країн, аналіз всього спектра українсько-російських економічних стосунків і відповідне коригування економічної стратегії і тактики України щодо Росії;

- ревізія й актуалізація всієї нормативно-правової бази відносин з урахуванням їх сучасного стану, перспектив розвитку та найбільш важливих факторів зовнішнього впливу; - проведення регулярних консультацій (двосторонніх і в межах інституційних установ СНД) для узгодження фінансової, грошово-кредитної, бюджетної, інвестиційної, цінової, податкової, торговельно-економічної, митної політик, а також заходів щодо “тіньової” економіки; економічна взаємодія в міжнародних організаціях;

- активна дифузія в російський економічний простір через контактні території, регіони з високою питомою вагою українського населення, місця традиційної міграції українських робітників через участь у приватизаційних процесах в Росії та розвиток спільного підприємництва з метою створення зовнішніх зон економічної підтримки українських інтересів у Росії;

- максимальне розширення присутності України на російському ринку капіталів, товарів та послуг шляхом формування і розвитку прямих торговельно-економічних відносин на всіх рівнях через спеціалізації і кооперації технологічно пов'язаних підприємств при розробці та виробництві сучасної наукомісткої продукції, у тому числі й продукції ВПК;

- усунення перешкод на шляху взаємного інвестування за умов дозування російських інвестицій за галузями та регіонами України, забезпечення дисперсного інвестування з російського боку малого та середнього українського бізнесу;

- створення законодавчої бази, яка поліпшувала б інвестиційний клімат і одночасно захищала державні інтереси України в інвестиційній сфері;

- створення організаційного механізму залучення іноземних, у тому числі й російських інвестицій;

- розробку і введення сучасного механізму надання пільг іноземним, у тому числі й російським інвесторам;

- оптимізацію та спрощення процедур започаткування підприємницької діяльності в Україні;

- прискорення приватизації та розбудови вторинного фондового ринку;

- розширення співробітництва в забезпеченні функціонування національних паливно-енергетичних комплексів, транспортних систем і систем зв'язку з метою збереження та раціонального використання єдиних систем, що склалися в цих галузях;

- раціональна взаємодія в інноваційній сфері на основі прямих зв'язків та міждержавних програм взаємного використання інноваційного потенціалу за умов чіткого захисту інтелектуальної власності України на загальному ринку науково-технічної продукції.

У Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією висловлено прагнення до узгодження фінансової, грошово-кредитної, бюджетної, валютної, інвестиційної, цінової, податкової, торгово-економічної, а також митної політик, до створення рівних можливостей і гарантій для господарюючих суб'єктів. Держави сприятимуть формуванню і розвитку прямих економічних і торговельних відносин на всіх рівнях, спеціалізації і кооперації технологічно пов'язаних виробництв, підприємств, об'єднань, корпорацій, банків, виробників і споживачів продукції. Передбачено також взаємне забезпечення сприятливих економічних, фінансових та правових умов для підприємницької та іншої господарської діяльності підприємств і організацій обох країн, включаючи стимулювання та взаємний захист інвестицій, а також заохочення різних форм кооперації і прямих зв'язків між господарськими суб'єктами обох держав незалежно від форм власності.

На основі Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією розроблено Договір між Україною та Російською Федерацією про економічне співробітництво на 1998-2007 рр., яким передбачається здійснення програми економічного співробітництва між країнами на цей період.

Співробітництво у фінансовій сфері між Україною та Російською Федерацією повинно бути спрямоване на фінансове забезпечення економічного співробітництва обох держав. Назване вбачається у здійсненні таких заходів:

- зближення нормативно-правової бази у податковій сфері в питанні здійснення зовнішньоторговельних операцій, уникнення при цьому подвійного оподаткування;

- удосконалення регулювання кредитно-фінансових відносин;

- удосконалення організації здійснення міждержавних розрахунків і співробітництва банківських систем та удосконалення організації кореспондентських відносин між Центральним банком Російської Федерації і Національним банком України;

- організація обміну інформацією з питань контролю на ринках цінних паперів.

Враховуючи різний рівень фінансових можливостей держав, а також необхідність забезпечення економічної безпеки України, співробітництво має здійснюватись шляхом укладання окремих угод щодо регулювання фінансових відносин, зближення нормативно-правової бази з фінансових питань та регулярного обміну інформацією.

5. Забезпечення економічної безпеки України у стосунках з РФ

З огляду на нестабільну фінансову ситуацію у Росії і бажання з її боку мобілізувати фінансові ресурси за будь-яку ціну, можна очікувати на більш жорстку позицію Росії стосовно України, наслідком чого може стати:

- припинення практики товарного покриття плати за енергоносії та перехід на суто валютні розрахунки;

- запровадження тих чи інших митних перепон з метою обмеження доступу українських товарів на російський ринок;

- реалізація схем транспортування російської експортної продукції в обхід території України, що може призвести до зниження використання пропускної спроможності транспорт них магістралей, поступової втрати необхідного технічного рівня і падіння ефективності транспортної інфраструктури України;

- активізація зусиль щодо намагань дістати у власність Росії об'єкти колишньої союзної власності, які розміщені зараз на території України. Насамперед йдеться про санітарно-курортні комплекси Криму та інші об'єкти.

Потенційна економічна загроза інтересам України полягає також у намаганні з боку Росії здобути контроль над підприємствами та організаціями машинобудівного, паливно-енергетичного та транспортного комплексів України.

Розвиваючи економічне співробітництво з РФ, Україна з метою зменшення залежності від РФ до рівня, що не становить загрози економічній безпеці країни і робить заздалегідь неефективними будь-які заходи економічного тиску, санкцій чи блокади з російської сторони, має керуватися наступними принципами:

- постійного моніторингу стану українсько-російських відносин в усіх галузях економіки для адекватного та оперативного реагування на можливі негативні тенденції;

- подолання гіпертрофованої залежності української економіки від РФ, для чого проводити політику диверсифікації зовнішньо економічних зв'язків і зовнішньої торгівлі та розвивати імпортозамінне виробництво з критичних позицій;

- збереження, формування і використання у доцільних межах значної комунікаційної залежності РФ від України; активна протидія встановленню контролю з боку РФ над інфраструктурною мережею України;

- пріоритетні зміцнення прямих зв'язків з ресурсомісткими та промислово розвиненими регіонами РФ, чия політика характеризується підвищеним ступенем самостійності;

- включення до складу фінансово-промислових об'єднань, які створюються в життєво важливих для України галузях економіки за участю російських підприємств, нерезидентів України з третіх країн (зокрема західноєвропейських) як балансу для запобігання неконтрольованому наростанню небажаних фінансово-економічних впливів з боку російських суб'єктів;

- переходу до створення замкнених циклів виробництва стратегічно важливої продукції, особливо у військово-промисловому комплексі, машинобудуванні, енергетиці.

В контексті захисту економічних інтересів України найпріоритетнішими залишаються питання забезпечення енергетичної безпеки, зокрема питання:

- диверсифікації джерел енергоресурсного забезпечення України, виходячи не з нинішнього сприятливого стану російсько-українських взаємин, а на випадок їх суттєвого погіршення;

- максимальної преференції та створення сприятливих умов для нарощування власного видобутку нафти та газу на території України, а також участі в освоєнні газо-нафтових родовищ в Туркменістані, Казахстані, Азербайджані та Росії;

- ліквідації гіпертрофованих пропорцій споживання газу в загальному енергобалансі. В інтересах цього розробити державну програму зменшення до розумних меж споживання газу та підвищення питомої частки споживання нафти, можливості диверсифікації поставок якої є значно ширшими;

- створення в Україні у перспективі замкненого ядерно-паливного циклу для ліквідації монопольної залежності атомної енергетики України від російських поставок ТВЕЛів.

Таким чином, виходячи із національних інтересів та цілей України, а також з огляду на її економічну безпеку, пріоритетними напрямками стратегічного партнерства із Російською Федерацією в галузі економічних відносин є:

·взаємний розвиток ринків збуту в обох країнах;

·співробітництво в енергетичній сфері (розвиток єдиної енергетичної системи; забезпечення енергоносіями (нафта, газ, ядерне пальне); спільне ефективне використання нафтопереробних та інших виробництв паливно-енергетичних комплексів;

·розвиток транспортної мережі в Україні в інтересах обох країн;

·розвиток спільних виробничих структур, коопераційних та технологічних зв'язків;

·розвиток фондових ринків та процесів взаємоінвестування;

·активний розвиток спільного ринку трудових ресурсів;

·спільний розвиток окремих регіонів, де представлені інтереси обох країн, взаємовигідна експлуатація спільних зон господарської діяльності, розвиток контактних територій і створення зовнішнього поясу економічної підтримки українських інтересів у Росії.

Водночас слід орієнтуватися на наступні геоекономічні пріоритети:

·входження до ЄС та інших міжнародних структур і організацій;

·формування раціональних економічних відносин у межах СНД;

·завоювання ринків третіх країн продуктами спільного виробництва (технікою, технологіями і послугами у військово-технічній, авіаційній, суднобудівній, ракетно-космічній та інших галузях).

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ВЛАДИ:

В.О.Храмов

(Храмов Василь Олегович — доктор політичних наук, головний консультант відділу методології досліджень Національного інституту українсько-російських відносин)

Характер діалектичного зв'язку “економічна влада — власність — управління” відображає зміну сутності влади в цілому і окремо економічної влади. Це робить актуальним розробку рамкової концепції економічної влади як передумови продуктивного розв'язання протиріч і конфліктів суспільного розвитку та підвищення ефективності української економічної політики. Ключовою ланкою в системі економічного реформування в Україні насамперед вбачається:

· трансформація основ економічної влади відповідно до сучасних тенденцій економічного устрою (перехід економічної влади від “індустріального” типу до “сервісного”);

· зміна відносин власності;

· формування нових відносин управління.

Економічна влада: сутність і типи

Проблема економічної влади та влади як такої приваблювала і продовжує приваблювати дослідників найрізноманітніших шкіл і напрямків (Арістотель, Платон, Т.Гоббс, К.Маркс, Б.Рассел, М.Вебер, М.Дюверж'є та ін.). Одні обмежуються в її характеристиці такими поняттями, як “здатність”, “можливість”, інші - вводять додатково поняття “свобода,” “відповідальність”, “честь”, “гідність” тощо. Не заперечуючи значущість означених вище позицій, відзначимо лише те, що влада в них у науковому плані розглядається відірвано від такої фундаментальної властивості цивілізації, як привілеї, зокрема економічні привілеї.

Можна виділити три основні категорії економічних привілеїв:

I. Сфера споживчих можливостей (володіння ресурсами та їх розподілом).

II. Сфера майнових прав (власність).

III. Сфера управління.

Вольове начало економічних відносин, яке інтегрує усі три сфери економічних привілеїв, є генералізуючою рисою економічної влади. Тому вивчати економічну владу у відриві від цих привілеїв та носіїв (держава, суспільство, особистість тощо) цих відносин досить проблематично. Практично завжди існують їх взаємопереходи. Економічна влада, власність, ресурси, управління створюють базовий механізм руху економічних процесів і організують їх зміст. На нашу думку, типологічний аналіз дозволяє поглибити розуміння цих фундаментальних форм руху економічних процесів у ринковий період.

Економічний процес обміну товарів і послуг (трансакція) з такої точки зору є симетричним відношенням. Кожний з контрагентів що-небудь отримує від свого партнера, віддаючи йому натомість те, що цьому партнерові належить. Згідно з класичними уявленнями за умов ринку трансакція теоретично дістає своє завершення, коли обмін товарів досягає точки рівноваги. Тільки в такому випадку можна припустити, що кожний з учасників має більш або менш однакову владу над своїми контрагентами.

Але реальність набагато складніша. При обміні товарів або послуг ситуація може бути несиметрична і економічну владу над партнером насамперед має той, хто:

а) володіє товаром, який користується найбільшим попитом у певному середовищі;

б) володіє великою кількістю товару, що призначений для обміну;

в) може вважатись монополістом.

В економічній системі грошового типу найзручнішими для обміну в умовах нормальних ринкових відносин є гроші. Згідно з двома першими точками зору той, хто має найбільшу кількість такого особливого роду товару, яким є гроші, перебуває (за нормальних умов) у привілейованому становищі.

Відзначимо, чим більша економічна влада особистості, тим більшу кількість трансакцій може ця особистість здійснити: разом із багатством зростає не тільки інтенсивність економічної влади, але й її масштаб. Поряд з цим економічна влада має й інші аспекти. Це влада, яка витікає з володіння засобами виробництва; влада стосовно тих, кому ці засоби не належать. Бажаючи мати засоби для існування, індивіди повинні продавати свою працю. Такою є точка зору лібералізму, схильного тлумачити будь-яку економічну владу тих, кому належать значні привілеї, що дозволяють одержувати за них послуги інших людей. Йдеться не тільки про індивідуальні послуги, але й про владу над працівниками, користування здобутками їхньої праці.

Принципово іншу позицію займають марксисти, зводячи будь-яку економічну владу при капіталізмі до володіння засобами виробництва. Економічна влада іншого роду з такої точки зору є похідною влади, яка спирається на власність на засоби виробництва. Сам же суспільний розвиток призводить до того, що економічна влада постійно зростає.

У цьому випадку і марксисти, і ліберали класичного типу відштовхуються від економічних відносин за умов капіталізму. Для К.Маркса важливим було таке поняття економічної влади у контексті виробничих відносин. Відповідно до марксової гіпотези ця форма економічної влади (у контексті концентрації капіталу та процесів поляризації економічних позицій) звужує інші її форми, позбавляючи їх вагомого значення для суспільної структури. Такий підхід містить у собі небезпеку фетишизації виробничих відносин. Хоча є достатньо вагомим в умовах раннього капіталізму.

Для лібералізму, як відомо, важливо виявити зв'язок економічної влади зі свободою узгодження, який виникає між двома контрагентами. Обидві сторони перебувають у симетричному відношенні. Привілеї має той, хто на основі добровільної згоди набуває економічної влади і спирається на володіння значними засобами. В даному аспекті економічну владу значною мірою визначає різниця в заможності, а не відношення до засобів виробництва. Таке поняття економічної влади важливе для того, хто реалізує ліберально-демократичні постулати, або для того, хто керується цими постулатами в практичній діяльності.

Моделі економічної влади як у марксистів, так і в лібералів, не повною мірою відповідають перспективам формування майбутнього суспільства. На нашу думку, сучасна модель економічної влади має враховувати перш за все як привілеї володіння капіталом, так і участь у суспільних прибутках . Це стосується, зокрема, прибутків, які не перетворюються на капітал, не виконують функції капіталу. Відмінність між привілеями влади капіталу і влади засобами суспільного прибутку досить важлива з точки зору тих цілей, яким служить економічна влада. Інакше кажучи, з точки зору цілей суб'єктів, яким ця влада належить, привілеї капіталу - це привілеї володіння та розпорядження власністю і управління процесами, метою яких є прибуток власника, а також привілеї за рахунок особливого статусу в суспільстві. Це привілей економічної влади, за допомогою якого здобуваються індивідуальні послуги. Коли йдеться про тип економічної залежності, дуже важливо з'ясувати, чи є вона проявом відношення роботодавець - робітник, чи значної кількості неорганізованих клієнтів.

Індивідуальна праця - це праця окремих людей у різних роботодавців. При цьому кількість таких осіб, відповідно до раціональності капіталістичної економіки, стає все меншою, тоді як кількість людей, які працюють у корпораціях, постійно зростає. Тлумачення економічної влади як влади, що спирається на володіння засобами виробництва, як влади, модель якої не відповідає моделі лібералізму, надає їй основного значення у вигляді суспільної стратифікації. Водночас економічна влада, спираючись на привілеї у володінні благами, за які можна придбати особисті послуги, розраховує на те, що наймана праця є в процесі виробництва формою послуги, яка надається робітником власникові капіталу. Таке бачення економічної влади дозволяє розглядати соціальну спільність як континуум суспільних позицій.

Тому потрібно розрізняти індивідуальну працю у роботодавців-підприємців та найману працю, яка задовольняє особисті потреби роботодавця. Інакше кажучи, необхідно виділяти відмінності “наймитів” на службі капіталу і “наймитів” на службі у людей, які мають привілеї в суспільному прибутку.

Влада капіталу - на відміну від влади економічної, яка спирається на засоби споживання, - будує нові знаряддя владарювання. Суттєво відрізняється економічна залежність, яка спирається на найману працю, від економічної залежності з боку клієнтів. Залежність від клієнтів також має різний характер. З одного боку, можна мати справу з незначною групою клієнтів, де тип відносин залежить від одного роботодавця. З другого, в гру може вступити залежність від змінної, невизначеної, безіменної групи клієнтів (і в такому випадку говоримо також про споживачів). Фактично споживач - це третій учасник ринкових відносин. Економічну залежність споживача-клієнта висловлює рекламний афоризм: “Наш клієнт - наш господар”. Коли йдеться про великі споживчі структури, то можна стверджувати: залежність клієнтів від визначеної точки зору зводиться до залежності від суспільної думки.

І все ж таки економічно міцні підприємницькі та комерційні структури мають достатні можливості для керівництва суспільною думкою. За умов панування монополій капітал дозволяє відкрито впливати на поведінку клієнтів, здійснюючи над ними економічну владу. За умов конкуренції боротьба за споживача дуже часто набуває характеру боротьби між власниками капіталу. Ситуація, що склалася в російському інформаційному просторі, яскраве підтвердження цього.

У тричленній системі відносин залежності, що пов'язані з капіталістичним виробництвом, ступінь економічної влади капіталу залежить не тільки від власності на економічні засоби (капітал та прибуток), але також і від ступеня організації кожної з трьох груп, які входять у розрахунок (організація роботодавців, організація робітників, організація споживачів). Некваліфікований робітник також володіє своїм капіталом, яким є сила м'язів і нервова система. Та все ж таки це незначний капітал, тому що він відтворюється через процес споживання. Крім того, сильна організація, яка формує для цього “капіталу” монопольні умови, може впливати на власників інших форм капіталу.

Узагальнюючи ці судження, можна диференціювати типи економічної влади:

· влада тих, чиї економічні засоби дозволяють здійснювати виробничу діяльність чи збут продуктів цієї діяльності, хто користується тими або іншими привілеями, впливає на поведінку не зайнятих працею людей.

· Економічна влада роботодавців, які перебувають в економічній залежності від клієнтів.

· Економічна влада роботодавців над найманим персоналом.

· Економічна влада, яка спирається на володіння капіталом; влада, яка витікає з переваги участі в суспільних прибутках.

· Економічна влада, яка базується на структурах “тіньової” економіки.

· Економічна влада, що грунтується на: титульній або функціональній власності конкретної особи на ведення будь-якої господарської діяльності; майнових відносинах і праві на суспільні привілеї та майнові відносини, об'єктом яких виступають ресурси сумісного використання.

· Економічна влада тих структур, чиї владні засоби дозволяють здійснювати планування та регулювання економіки країни, роздержавлення і приватизацію державної власності.

Економічна влада, яка спирається на володіння засобами виробництва в суспільстві, близькому до ідеального ринкового, має структурний характер. Це зовсім не означає, що економічна влада роботодавця над робітником складається виключно з володіння благами. Власник засобів виробництва реалізує цю владу перш за все вільним контролем над ресурсами виробництва. Зокрема, він сплачує найманому робітникові вартість його робочої сили у відповідності до рівня розвитку суспільства.

У суспільстві, близькому до розвинутого ринкового типу, необхідно також враховувати (але не абсолютизувати) наявність класової монополії на засоби виробництва. Робітники сучасних корпорацій розвинутих країн світу справді є, як правило, їх акціонерами. Інакше кажучи, їм належить відома частка власності на засоби виробництва. Зрозуміло, що таке різке протиставлення “робітник - власник засобів споживання” є спрощенням у першу чергу з економічної точки зору. В соціологічному аспекті це виглядає так: дрібний власник, який накопичує свої збереження в банку чи в акціях, не володіє такою економічною владою, як великий власник. З точки зору економічної влади, він найчастіше постає в ролі клієнта.

Для розуміння економічної влади вже несуттєво, яким типам капіталу вона відповідає: купецькому (торговому), промисловому чи фінансовому. Суттєвою є відмінність між економічною владою як привілеєм капіталу та економічною владою як привілеєм участі в суспільному прибутку (тут і капітал, і прибуток мають функціональне тлумачення). З цієї точки зору, капітал, який не використовується з метою виробництва і в цілому в інтересах його примноження, тлумачиться не як капітал, а як акумульована і прихована участь у суспільних прибутках, як резерв споживання. Разом з тим поточний прибуток, що перевищує необхідний мінімум для задоволення біологічних потреб, може давати актуальну економічну владу іншого типу - як ресурс засобів споживання. Він становить резерв засобів споживання, що можуть бути реалізовані у майбутньому. Отже, прибуток збільшує потенціальну економічну владу людини, яка робить збереження на майбутнє; нарешті, прибуток може перетворитися на капітал і зініціювати економічну владу першого типу.

Заможна людина стародавнього світу, яка не проводила операцій, що вели б до збагачення, володіла тоді економічною владою, що спиралася на привілей переважно в суспільних прибутках.

Мільйонер, який у першу половину свого життя накопичував гроші для того, щоб витрачати їх на публічні заходи у другій половині життя, підпорядковується дуалістичній моделі економічної влади. Ці роздуми більше відповідають ситуації стабільного розвитку, що є ідеалом сучасного суспільства, ніж дійсності.

Таким чином, економічну владу можна вважати за ідеальну форму “вольової” взаємодії економічних привілеїв, яка за змістом може реалізуватися у здатність та можливість керувати економічними процесами.

“Сервісна” економічна влада

На зламі віків, коли в Україні відбувається інтенсивна трансформація індустріальних економічних механізмів, економічна влада за змістом дедалі більше набуває рис “сервісного” типу. Сервісна економічна влада вимагає радикальної зміни світогляду політиків, державних діячів, навіть менеджерів. Для досягнення успіху необхідний новий менталітет, інші здібності та організаційні форми. Чим же відрізняється “сервісна” економічна влада від індустріальної?

1.В її основі лежить “сервісна” економіка, тобто економіка послуг.

2.В основі індустріальних економічних відносин лежить індустріальна економіка, спрямована на максимальний випуск товарної продукції. Для “сервісної” ж економіки головний зміст полягає в тому, щоб через виробника прагнути до підвищення ефективності у широкому сенсі слова (включаючи екологічний компонент). Підвищується роль маркетингу як фактора успіху.

3.З позиції індустріальної економічної системи поняття корисності ототожнюється тільки з матеріальною користю (з матеріальною продукцією), а з позиції “сервісної” - з характером використання та ступенем вимог сучасної суспільної системи, що об'єднує матеріальну користь та відповідні послуги (тобто якість життя, добробут).

4.В індустріальній економічній системі якість є синонімом поняття “добре виконувати свою роботу”, тоді як в “сервісній” — ідеться про встановлення “діалогових” відносин з громадянином - споживачем економічних послуг, які постійно відстежуються, що дозволяє максимально задовольняти його потреби.

5.Стиль для менеджменту в “сервісній” економіці відрізняється прозорістю, інформованістю, “біологічністю”, “екологічністю”. Він дещо імітує функціонування мозку, в якому кожна клітина є носієм інформації та має значення у залежності від виконуваних функцій, а не від позицій в ієрархічній системі.

Такий тип економічних відносин відповідно формує і свій стиль економічної влади, який адекватно їм відповідає. Головна умова економічного успіху - орієнтація економічної влади на максимальне задоволення споживача. “Сервісна” економічна влада пов'язана з власністю та управлінням, базується на володінні ресурсами та їх розподілом. Її генеральна мета — всебічне примноження власності засобами створення ефективної системи управління, яка формує умови для розвитку цілісності “особистість — суспільство — держава”.

В системі “сервісної” економічної влади головним чинником, який визначає успіх, є здатність орієнтуватись на споживача економічної продукції (товарів і послуг). Стратегія орієнтації на споживача означає, що останній перебуває у центрі уваги всієї економічної структури, яка повинна якомога краще зрозуміти тенденції розвитку системи економічних уподобань клієнта.

Треба зазначити, що попит на “сервісні” економічні послуги зростає, і зростає навіть в умовах загальної кризи та стагнації матеріального виробництва. Функція використання приносить споживачу більше задоволення, ніж факт володіння економічним товаром. При цьому посилюється роль таких атрибутів, як комфорт, увага, доброчинність як стимуляторів досягнення цілей економічних трансакцій.

Сфера інформаційних послуг поступово стає основним сектором зростання економічної влади. Так, у розвинутих країнах у сфері інформаційних послуг уже створюється понад 20% загальної кількості нових робочих місць.

Діалоговий, консультативний потенціал “сервісної” економічної влади дозволяє розробити інший підхід (рамкову концепцію) до системи державного управління та організації.

У відповідності з ним доцільно створювати нові структури, які відповідали б більш розвинутим горизонтальним зв'язкам з меншим ступенем ієрархізації відносин між господарськими суб'єктами. За таких умов економічні суб'єкти орієнтуються на потреби клієнтів, приділяючи значну увагу управлінню зв'язками між стратегічними цілями та мотивацією робітників.

Найважливішою умовою переходу до стратегії орієнтації на споживача є уточнення рамкової концепції економічної влади, типу її організації. Уявляється продуктивною ідея “польової організації”, що дозволяє підвищити ефективність і раціональність дій з реалізації цілей економічної влади.

“Сервісна” економічна влада вимагає подальших кроків, здійснюючи польову диференціацію послуг в інтересах підвищення конкурентоспроможності своїх товарів. Аналіз уподобань споживачів показує, що індивідуальні та інституціональні клієнти стають дедалі вимогливішими щодо ефективності гарантій реалізації їх права на приватну власність (наприклад, у вигляді вкладів у банки, довірчі товариства тощо). Ця тенденція особливо гостро виявилась у сфері фінансово-банківської та підприємницької діяльності, коли багато клієнтів були ошукані різними структурами.

Польову орієнтацію “сервісного” забезпечення потреб клієнтів відрізняє тенденція до “сталості” масштабу об'єкта (споживача), його індивідуалізація. Але її розвиток зустрічає певні перепони: зростає вразливість використовуваних матеріально-інформаційних систем через збільшення їх складності та розмірів, а також вартості. Відвернення неприємних наслідків для клієнта стає найважливішою проблемою владних структур (наприклад, забезпечення надійною інформацією державних органів).

В останнє десятиріччя ХХ сторіччя ситуація у зв'язку з реалізацією потенціалу економічної влади все більше ускладнюється під впливом новітніх технологій в цілому та інформаційної зокрема. Зростає роль інформаційної технології у польовій орієнтації “сервісної” економічної влади. Це відбувається в умовах загальної тенденції до її глобалізації (транснаціональні компанії, світові фінансові ринки, МВФ, СБРР, СБ, ЄБРР тощо). Особлива роль та значення в цьому належить телекомунікаціям. Розвиток новітніх технологій істотно впливає на маркетингову стратегію. Технологічні зрушення створюють основу посилення інноваційної активності, стимулюють формування глобальних мереж і відносин партнерства та співробітництва. Прогрес у сфері телекомунікацій веде до підвищення мобільності глобального економічного діалогу, всієї ділової активності, глобалізації світових господарських зв'язків, економічної взаємодії країн та народів.

Тенденція до глобалізації економічної влади базується на інтернаціоналізації системи виробництва та споживання економічних і політичних послуг, обертається для владних структур як новими можливостями, так і додатковими видатками, новими проблемами. Владні структури намагаються закріпити економічні позиції шляхом інтеграції та розвитку нових форм економічної кооперації (ЄС, СНД, СТО). Особливо це актуально для нових незалежних держав, у тому числі й України.

Для зайняття свого місця треба шукати та знаходити динамічний баланс між участю в глобальній та регіональній мережах, економічних владних відносин та локальною стратегією економічного зростання, досягненням соціального добробуту і національної безпеки.

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ БАЗОВИХ ГАЛУЗЕЙ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

(Негель Людмила Сигизмундівна — кандидат економічних наук, старший консультант відділу регіональних зв'язків Національного інституту українсько-російських відносин)

Протягом 1991-1997 рр. стан промислового виробництва в Україні характеризувався негативною тенденцією до постійного спаду його обсягів і особливо різкою глибиною падіння виробництва в галузях, що виробляють продукцію кінцевого попиту, орієнтовану на задоволення потреб внутрішнього споживчого ринку.

Фізичні обсяги виробництва промислової продукції за цей період скоротились у промисловості в цілому на 50,8%, у тому числі: в електроенергетиці - на 36,5%, у паливній промисловості - на 57,5%, у чорній і кольоровій металургії - відповідно на 51,3 і 44,5%, у хімічній і нафтохімічній промисловості - на 60,9%, в машинобудуванні і металообробці - на 64,8%, в лісовій, деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості - на 58,7%, у промисловості будівельних матеріалів - на 77,5%, в легкій промисловості - на 77,9%, у харчовій промисловості - на 63,5% (табл. 1).

У сфері промислового виробництва Російської Федерації впродовж 1991-1997 рр. відбувались подібні негативні зміни. Глибина падіння в цілому по промисловості склала за цей період 52,1%, у тому числі: в електроенергетиці - 22,1%, у паливній промисловості - 41,9%, у чорній і кольоровій металургії - відповідно 44,2 і 48,7%, у хімічній і нафтохімічній промисловості - 60,2%, в машинобудуванні і металообробці - 67,3%, в лісовій, деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості - 68,1%, у промисловості будівельних матеріалів - 71,5%, в легкій і харчовій промисловості - відповідно 86,9 і 57,1% (табл. 2).

Основними і спільними для обох країн причинами, що призвели за 1991-1997 рр. до втрати близько половини промислового виробництва, були наступні:

· втрата керованості економічними процесами та недостатній розвиток ринкових важелів економічного регулювання;

· різке скорочення інвестицій (в економіку України на 85,3% за 1991-1997 рр., в економіку РФ - на 76,2%);

· порушення економічних та технологічних зв'язків між обома країнами та іншими країнами СНД;

· високий рівень інфляції (особливо у 1992-1994 рр.);

· критично низький рівень використання виробничого потенціалу;

· платіжна криза;

· нарощування масштабів експансії внутрішніх ринків обох країн іноземними товаровиробниками і відповідна прогресуюча втрата національними товаровиробниками позицій на цих ринках;

· неконкурентоспроможність російської та вітчизняної продукцій кінцевого попиту на світовому ринку;

· бартеризація виробничої та зовнішньо економічної діяльності;

· нецільове використання бюджетних коштів та державних ресурсів, їх переливання в “тіньову” економіку та зростання її масштабів;

· затримка приватизаційних процесів, невизначеність у засобах і термінах її проведення;

· недосконалість системи оподаткування;

· загальна криміналізація суспільства та інші.

Таблиця 1

(до попереднього року, у процентах)

*Дані стат. щорічників України за 1991-1996 рр. та стат. бюлетеня Держкомстату України за 1997 р.

Таблиця 2

Темпи зміни обсягів продукції у галузях промисловості РФ*

(до попереднього року, у процентах)

* Социально-экономическое положение в России в сравнении с 1990 годом //Экономическая газета. - №4. - 1996. - С. 5-9.

** Вопросы статистики, № 2. - 1997 //Экономическое развитие России, т. 5. - № 1. - 1998.

Безумовно, що впродовж усього періоду 1991-1997 рр. на динаміку узагальнюючих показників роботи промисловості обох країн першочергово впливали інфляційні процеси та монопольні ціни виробників первинних та інших енергоресурсів (як російських, так і вітчизняних). Це значною мірою обумовило як різкі зміни в галузевій структурі промисловості (особливо в Україні), так і ускладнило можливість найбільш достовірного і об'єктивного аналізу її функціонування. Тому оцінка вартісних показників окремих галузей промисловості повинна здійснюватись з урахуванням динаміки кількісних натуральних індикаторів.

Електроенергетика. В електроенергетиці України спад виробництва протягом 1991-1997 рр. був значно меншим, ніж в інших галузях промисловості. Виробництво електроенергії скоротилось з 298,5 у 1990 р. до 176 млрд кВт.год у 1997 р., або на 41% (порівняно з 1996 р. - на 3,8%) (табл. 3). Основною причиною подальшого скорочення виробництва в галузі залишається загальний економічний спад та відповідне зменшення внутрішнього попиту на її продукцію. Повільніші ж, ніж в інших галузях промисловості, темпи спаду виробництва свідчать, насамперед, про зростання витрат електроенергії на утримання непрацюючих виробничих потужностей та неефективність її використання на діючих потужностях, зростання обсягів електроспоживання в невиробничій сфері, а також про обслуговування галуззю значного сектора “тіньової” економіки.

Слід зазначити, що електроенергетика є найбільш залежною галуззю промисловості України від постачання російських енергоносіїв

Таблиця 3

* Социально-экономическое положение в России в сравнении с 1990 годом //Экономическая газета, № 4. - 1996. - С. 5-9.
** Вопросы статистики. - № 2. - 1997; Экономическое развитие России, т. 5. - № 1. - 1998.

(насамперед природного газу та ядерного палива). Тепловими електростанціями споживається щорічно близько 25% обсягу спожитого в усьому народному господарстві газу, атомна енергетика повністю залежна від ядерного палива, яке надходить з Росії. Це й спричинило, зокрема, випереджувальне зростання цін у вітчизняній електроенергетиці порівняно з іншими галузями: 1997 р. порівняно з 1990 р. вони зросли в 432 тис. разів, поступившись за цим показником лише паливній промисловості (табл. 4), у той час як в електроенергетиці Росії ціни зросли за цей період лише у 9,9 тис. разів (табл. 5). У Росії виробництво електроенергії за 1990-1997 рр. скоротилось з 1082 до 834 млрд кВт.год, або на 23%. Глибина спаду виробництва в галузі є значно меншою порівняно з іншими базовими галузями, що має ті ж причини, що і вітчизняна галузь.

Таблиця 4

Індекси оптових цін на продукцію промисловості України*

(до грудня попереднього року, разів)

*Дані стат. щорічника України за 1996 р. та стат. бюлетеня Держкомстату України за 1997 р., с. 26.

Таблиця 5

Індекси оптових цін на продукцію промисловості РФ*

(до грудня попереднього року, разів)

*Дані Держкомстату РФ // Экономическое развитие России, т. 3. - № 3. - 1998. - С. 28

Паливна промисловість. Незважаючи на те, що 1997 р. в паливній промисловості України вперше за останні сім років спостерігалось зростання на 4,5% обсягів виробництва (за рахунок видобутку газового конденсату, вугілля та випуску автомобільного бензину), порівняно з 1990 р. виробництво нафти скоротилось на 22,2%, природного газу - на 35,6%, вугілля - на 53,7%, автомобільного бензину та дизельного палива - відповідно на 66,3 і 70,3% (табл. 3).

Основними причинами незадовільного стану вуглевидобувної галузі залишаються погіршення її фінансового стану, зокрема, зростання заборгованості споживачів продукції, кризовий стан гірничого господарства через низькі темпи оновлення шахтного фонду (близько 80% шахт України працюють без реконструкції понад 20 років при нормативних термінах оновлення основних фондів галузі 14-16 років, близько третини від усієї кількості шахт уведені в експлуатацію ще в довоєнні роки), нестача гірничої техніки, виробництво якої в Україні скорочується, надзвичайно складні і небезпечні гірничо-геологічні умови праці шахтарів, високі втрати вугілля в процесі видобутку та інші.

Скорочення власного видобутку вугілля обумовлює необхідність його імпорту (в основному з Росії та Польщі), тоді як поліпшення стану у вітчизняній вугільній промисловості є напрямком зменшення залежності України від імпортованих енергоносіїв.

Галузі паливної промисловості РФ протягом 1991-1997 рр. характеризувались значно меншою глибиною падіння виробництва, оскільки, окрім наявності внутрішнього попиту, їх продукція є конкурентоспроможною і на світовому ринку. Але порівняно з 1990 р. виробництво нафти 1997 р. скоротилось на 41,4%, природного газу - на 15,1% вугілля - на 38,2%, автомобільного бензину і дизельного палива - відповідно на 45,3 і 37,5% (табл. 3).

Зменшення обсягів видобутку нафти в Росії безпосередньо впливає на стан нафтопереробної галузі України, яка серед країн СНД є найбільшим споживачем російської нафти. Зокрема, з 12,8 млн т. нафти, переробленої 1997р. вітчизняними НПЗ, понад 40% становила російська нафта.

Металургійний комплекс. Нині масштаби як вітчизняного, так і російського металургійного комплексів, значно перевищують потреби національних економік. Серед країн СНД Україна і Росія є основними конкурентами на світовому ринку продукції чорної металургії, конкурентоспроможність якої підтримується тільки за рахунок низької заробітної плати (в металургії України вона у 10-15 разів нижча, ніж на металургійних підприємствах розвинутих країн). У галузевому розрізі чорна металургія забезпечує в Україні до 50% валютних надходжень до державного бюджету, в РФ - до 30%.

Переорієнтація вітчизняної і російської металургії на світовий ринок обумовила нарощування обсягів виробництва чорної та кольорової металургії двох країн.

В Україні обсяги виробництва в чорній металургії у 1996 р. і 1997 р. зросли відповідно на 11,9 і 7,7%, в кольоровій - на 8,0 і 2,7% (табл. 1). Випуск основних видів продукції в чорній металургії зріс у 1997 р. на 9-16% (окрім марганцевої руди та стальних труб). У той же час порівняно з 1990 р. виробництво сталі скоротилось на 51,3%, готового прокату - на 49,5%, стальних труб - на 71,6% (табл. 3), що пов'язано як з різким скороченням внутрішнього попиту на цю продукцію такими найголовні шими її споживачами, як машинобудування і металообробка та промисловість будівельних матеріалів, так і попиту ринку СНД (насамперед російського).

Такі ж фактори спричинили падіння виробництва в Росії за 1991-1997 рр. сталі на 47,3%, готового прокату - на 40,7%, стальних труб - на 70,6%. Зростання виробництва в кольоровій металургії пов'язано з тим, що Росія досі залишається одним з основних експортерів кольорових металів на світовий ринок.

Хімічна і нафтохімічна промисловість. Глибина спаду виробництва в цій галузі у вітчизняній і російській промисловості становить за 1991-1997 рр. близько 60%. Основні спільні причини: неплатоспроможність власних сільськогосподарських виробників - споживачів мінеральних добрив; різке скорочення обсягів споживання легкою промисловістю хімічних волокон і ниток, машинобудуванням - полістиролу та інших видів пластмас, необхідних у виробництві телевізорів, холодильників та інших споживчих товарів довгострокового користування; різке скорочення експортних поставок на ринок СНД.

За 1991-1997 рр. виробництво мінеральних добрив скоротилось в Україні на 51,5%, в РФ - на 40,6%, хімічних волокон і ниток - відповідно на 85,5 і 81%, кальцинованої соди - на 67,2 і 47,5%. Такою ж негативною динамікою характеризуються обсяги виробництва і інших найважливіших видів продукції галузі.

В той же час, якщо у вітчизняній галузі виробництво у 1997 р. продовжувало скорочуватись, то в РФ зросло на 2%, у тому числі по основних видах продукції - на 5-14%.

Машинобудування і металообробка. Науково-технічний розвиток будь-якої країни, широкомасштабне переоснащення народного господарства на основі сучасної техніки і технологій визначається, у першу чергу, станом машинобудівного комплексу.

В головній інвестиційній галузі економіки України виробництво протягом 1991-1997 рр. скорочувалось прискореними темпами порівняно з іншими галузями промисловості (більш глибокий спад виробництва мав місце лише в легкій промисловості та промисловості будівельних матеріалів).

Виробництво вантажних і легкових автомобілів скоротилось за цей період відповідно на 88,8 і 98,9%, автобусів і тракторів - на 87,7 і 95,6%, металорізальних верстатів і ковальсько-пресових машин - відповідно на 94,3 і 95,7%. Виробництво телевізорів взагалі становило у 1997р. лише 1,1% від рівня їх випуску у 1990р., магнітофонів - 1,4%, холодильників і пральних машин - відповідно 42,3 і 18,7% (табл. 3).

Основні причини кризового стану галузі - втрата традиційних ринків збуту продукції (внутрішнього та ринку СНД, перш за все російського) через високі ціни та недостатню якість (для порівняння: ціни у вітчизняній галузі за 1991-1997 рр. зросли у 216,8 тис. разів, в російській - лише у 3 тис. разів) (табл. 4, 5).

Лише в РФ, яка традиційно була основним споживачем вітчизняної машинотехнічної продукції, Україна за останні сім років у десятки разів скоротила обсяги експорту магістраль них тепловозів, металорізальних верстатів, автобусів, екскаваторів, бульдозерів та інших видів продукції.

Скорочення експорту в Росію особливо позначилось на падінні обсягів виробництва в Україні технологічного устаткування для металургійної промисловості та виробництва хімволокна, нафтогазового устаткування, інструментів, приладів тощо, що обумовлено різким скороченням платоспроможного попиту російських споживачів української машинотехнічної продукції, переорієнтацією найплатоспроможніших з них на імпорт більш конкурентоздатної продукції з країн “далекого зарубіжжя”, а також заходами російського уряду щодо захисту національного ринку і підтримки імпортозаміщуючих виробництв, у тому числі протекціоністськими заходами, що забороняють прямі поставки деяких видів продукції з України.

Таким чином, нині в машинобудівному комплексі України виник критичний дисбаланс між виробничим потенціалом та фактичним рівнем виробництва. Підприємства машинобудівного комплексу відмовляються від виробництва складної продукції, що потребує глибокої кооперації, та переходять до випуску непрофільної. Деградація структури виробництва супроводжується вивільненням висококваліфікованих кадрів, породжує соціальну напругу в суспільстві.

Такі різкі зміни при відсутності інвестицій призводять до неконтрольованого розвалу машинобудівного потенціалу України. В той же час без проведення економічної політики в країні, орієнтованої на пріоритетний розвиток обробних галузей промисловості, у першу чергу, машинобудування, неможлива трансформація України у високорозвинуту державу з високим рівнем життя населення.

В РФ виробництво вантажних і легкових автомобілів у 1997 р. скоротилось порівняно з 1990 р. відповідно на 78 і 11%, автобусів і тракторів - на 12 і 94,1%. Інтенсивне просування на російський ринок споживчих товарів довгострокового користування з індустріально розвинених країн призвело до скорочення виробництва телевізорів в країні за 1991-1997 рр. на 92,6% (у тому числі кольорового зображення - на 90,7%), магнітофонів - на 98,9%, холодильників і пральних машин - відповідно на 78,4 і 85,2% (табл. 3). Такою ж невтішною динамікою характеризуються і показники виробництва інших товарів народного споживання, що виробляються в галузі побутової і радіоелектронної апаратури, електропобутових приладів тощо).

В лісовій, деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості України виробництво таких найважливіших видів продукції галузі, як папір та картон скоротилось за сім років відповідно на 76,3 і 67%, в РФ - на 53,8 і 64,3% (табл. 3).

Одночасно з загальними для всієї промисловості причинами спаду виробництва в галузі додатковим негативним фактором стала недостатність власної сировинної бази для її потреб. За часів СРСР вітчизняні підприємства галузі спеціалізувались на малотоннажних видах паперу і картону (конденсаторного, електролітичного, для облицювання в меблевій промисловості тощо), обсяги експорту яких з України в Росію та інші республіки СРСР досягали близько 500 тис. тонн на рік. У свою чергу, в Україну (переважно з Росії) завозився газетний, пакувальний, друкарський папір, який в Україні неможливо виробляти без привозної хвойної целюлози з Росії. Внаслідок порушення міжгосподарських зв'язків поставки целюлози з Росії різко скоротились, що обумовило неефективне використання виробничих потужностей у галузі, суттєве скорочення обсягів виробництва, зростання цін на продукцію (через високі ціни на імпортну сировину та енергоносії).

РФ внаслідок більш розвиненої паперово-переробної галузі і достатньої сировинної бази дедалі більше задовольняє потреби країни в продукції за рахунок власного виробництва, а також досить активно останнім часом реалізує експортний потенціал галузі на світовому ринку (зокрема в Японії, Південно-Східній Азії, Європі, Близькому Сході). Саме експортною активністю пояснюється зростання 1997 р. (вперше за сім років) обсягів виробництва в галузі на 1,2%, зокрема: картону - на 19,8%, деревоволокнистих та деревостружкових плит - відповідно на 8,3 і 8%.

У промисловості будівельних матеріалів України і РФ обсяги виробництва протягом 1991-1997 рр. скорочувались майже найвищими темпами (поступившись лише легкій промисловості), що насамперед обумовлено різким спадом внутрішнього попиту на продукцію інвестиційного призначення у зв'язку з загальною інвестиційною кризою в економіках обох країн. Виробництво цементу в Україні за цей період скоротилось на 77,7%, в РФ - на 67,9%, конструкцій та збірних залізобетонних виробів - відповідно на 90 і 80%, цегли будівельної - на 76 і 60%.

Легка промисловість як України, так і РФ перебуває в глибокій кризі. Глибина падіння виробництва в галузі обох країн є найбільшою серед інших базових галузей промисловості.

Виробництво тканин за 1991-1997 рр. скоротилось в Україні на 93,4%, в РФ - на 81,3%, взуття - відповідно на 95,2 і 91,7% (табл. 3). Невтішна динаміка виробництва і в інших основних видах продукції галузі - трикотажних та панчішно-шкарпеткових виробах.

Основними факторами кризового стану галузей обох країн є різке скорочення внутрішнього та зовнішнього попиту на національну продукцію, обумовлене, зокрема, постійно зростаючою конкуренцією відносно дешевих імпортних товарів легкої промисловості (надходження яких забезпечується здебільшого “човниковим” бізнесом), втратою внаслідок розриву міжгосподарських зв'язків з колишніми республіками СРСР традиційних джерел постачання сировини (передусім, бавовни), відсутністю обігових коштів, необхідних для її закупівлі, технологічним відставанням багатьох виробництв, високими цінами на продукцію, суттєвим падінням купівельної спроможності більшості верств населення та переорієнтацією їх доходів на товари першої необхідності та оплату житлово-комунальних послуг.

У РФ поглибленню кризи в галузі, особливо у текстильній промисловості, сприяє ще й небажання національних постачальників сировини забезпечувати власних виробників сировиною. Така сировина, як вовна (наприклад, з Калмикії), хімічні волокна та нитки, на які є попит на світовому ринку, та інша вивозиться за кордон (у далеке зарубіжжя). Крім того, значні обсяги сировини реекспортуються на світовий ринок. За таких умов значна кількість підприємств легкої промисловості як в Україні, так і в РФ, через зацікавленість іноземних замовників дешевою робочою силою почала працювати на давальницькій сировині, продукція з якої майже повністю потрапляє за межі країн і не впливає на зростання обсягу товарів легкої промисловості на внутрішніх споживчих ринках. Толінгові договори забезпечують зовнішніх контрагентів дешевою робочою силою та готовими технологіями без інвестування виробництв і в першу чергу є вигідними для них, а не для національних товаровиробників. У той же час така практика дає можливість певною мірою вирішувати поточні проблеми щодо зайнятості робітників та матеріально-технічного і сировинного забезпечення виробництв, але не забезпечує прогресивного розвитку галузевих підприємств і відповідного насичення національних споживчих ринків власними товарами.

Різке скорочення харчовою промисловістю України обсягів виробництва основних продовольчих товарів упродовж 1991-1997 рр. було обумовлено як загальними для всієї промисловості причинами, так і суттєвим зменшенням обсягів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. У 1997 р. виробництво зернових порівняно з 1990 р. скоротилось на 30,6%, що не могло не позначитись на обсягах і асортименті виробництва хліба і хлібобулочних виробів, виробництво м'яса (у забійній вазі) - на 58%, молока - на 43%, яєць - на 43%, цукрових буряків - на 60,5%, соняшнику - на 10,5%.

Падіння обсягів виробництва в харчовій промисловості було обумовлено й іншими причинами, такими, зокрема, як вплив на рівень цін і попиту монопольного диктату багатьох великих товаровиробників (елеваторів, м'ясо- та молочних комбінатів тощо), стан співвідношення попиту на конкретні товари в умовах інфляції, невиважені рішення владних структур у проведенні акцизної політики, відсталість технічної бази та високий ступінь зносу основних фондів, зростання обсягів імпорту продовольства, низький рівень купівельної спроможності населення тощо.

Крім того, у ряді підгалузей харчової промисловості інтенсивно виникають нові виробництва недержавних форм власності, які не охоплюються оперативною статистичною звітністю, а відтак впливають на об'єктивність показників реального стану в галузі.

Іншими важливими чинниками суттєвого скорочення харчовою промисловістю України виробництва основних продовольчих товарів є продовження інтенсивного зростання обсягів імпорту харчових продуктів та втрата національними товаровиробниками зовнішніх ринків збуту, передусім, російського. Росія, до якої в недалекому минулому українські підприємства харчової промисловості постачали цукор, олію, крупи, борошно, м'ясні консерви тощо у великих обсягах, імпортує тепер ці товари з усього світу як через недостатню конкурентоспроможність українських товарів, так і (час від часу) у зв'язку з протекціоністськими заходами російського уряду. А інтеграція України в світовий ринок продуктів харчування дуже проблематична через високу собівартість, високі ціни її реалізації та недостатню якість.

Усі вищезазначені чинники обумовили вражаючий спад у харчовій промисловості за 1991-1997 рр. - на 63,5%, що є реальною загрозою національній безпеці нашої країни. Ще більш масштабними є показники спаду виробництва найважливіших продуктів харчування: виробництво м'яса (включаючи субпродукти I-ї категорії) скоротилось за цей період на 87,4%, ковбасних виробів - на 82,1%, тваринного масла - на 75,5%, олії - на 61,5%, продукції з незбираного молока (у перерахунку на молоко) - на 92,9%, цукру-піску - на 70,1%, хліба і хлібобулочних виробів - на 59,6% (табл. 3).

Різкий спад виробництва в харчовій промисловості України стався 1997 р. і порівняно з 1996 р. був найбільшим серед інших галузей промисловості - 14,6% (табл. 1).

Стан харчової промисловості РФ характеризувався аналогічними негативними тенденціями. Спад виробництва найважливіших продуктів харчування склав за сім років (за винятком цукру-піску) 40-80% (табл. 3).

Враховуючи, що на українському і російському ринках споживчих товарів сформувались подібні негативні тенденції, а конкурентоспроможність товарів народного споживання (як російських, так і вітчизняних) значно поступається аналогічній продукції промислово розвинутих країн, перспективним напрямом розвитку українсько-російських зовнішньоторговельних відносин могло б стати створення спільних підприємств по виробництву цих товарів, спільна розробка та застосування сучасних технологій для виробництва конкурентоспроможних готових виробів, залучення іноземних передових технологій для виробництва споживчих товарів на спільних українсько-російських підприємствах та інші заходи. Це особливо важливо з точки зору впливу на ці сегменти ринків України і РФ кон'юнктури світового ринку, яку пильно відстежують високорозвинуті країни та транснаціональні компанії.

Упродовж 1991-1997 рр. динаміка оптових цін на продукцію підприємств-виробників як в Україні, так і в РФ, характеризувалась постійним зростанням, хоча і відрізнялась за темпами росту як в цілому у промисловості обох країн, так і в різних її галузях. Особливо негативно впродовж 1992-1994 рр. впливало на випереджувальне зростання цін на промислову продукцію в Україні порівняно з РФ постійне підвищення останньою цін на первинні та інші паливно-енергетичні ресурси, а також суттєва різниця між внутрішніми оптовими цінами на енергоресурси в РФ і експортними цінами на них для країн СНД, у т. ч. України. Зокрема, 1993 р. експортна ціна однієї тонни нафти і однієї тонни вугілля у 2,9 рази перевищувала ціну внутрішнього ринку Росії, а природний газ постачався в Україну за ціною, яка у 26,4 рази перевищувала внутрішню ціну. “Експорт” в Україну інфляції завершився до 1995 р., коли РФ повністю перейшла на світові ціни.

Жорсткі монетарні заходи, що здійснювались в Україні в останні роки, одночасно з негативним впливом на виробничу сферу, призвели до значного уповільнення темпів зростання оптових цін як порівняно з попередніми роками, так і порівняно з відповідними показника ми в РФ.

Найбільше зросли за сім років ціни в паливній промисловості (в Україні - в 581,2 тис. разів, в Росії - в 10,5 тис. разів) та в електроенергетиці (відповідно у 432 і 9,9 тис. разів) (табл. 4, 5). Найнижчими темпами зростали ціни в легкій промисловості - в Україні в 134,7 тис. разів, в Росії - в 0,5 тис. разів.

Структурні зрушення у промисловому виробництві. Починаючи з 1991 р. у промисловості України та РФ відбувалось щорічне посилення регресивних структурних зрушень. Частка паливно-енергетичного та металургійного комплексів у загальному обсязі продукції промисловості України зросла (в поточних цінах) з 20,5% у 1990 р. до 48,8% у 1997 р., у промисловості РФ - відповідно з 38,4% до 50% (табл. 6, 7), частка машинобудування скоротилась в Україні за цей період з 32,9 до 15,4%, в Росії - з 20,1 до 14,1%. Особливо вражаючим є скорочення в загальному обсязі промислового виробництва частки легкої промисловості: з 11,3 до 1,7% в Україні і з 8,4 до 2,2% в РФ.

До основних і спільних факторів, які обумовлювали продовження і посилення регресивних тенденцій в структурі промисловості обох країн протягом 1991-1997 рр., належать випереджу вальне зростання цін на сировинні ресурси (для України додатково - на російські енергоносії), електроенергію та транспортні послуги в обробних галузях промисловості, нестача обігових коштів для забезпечення відтворювальних процесів у цих галузях, скорочення зовнішнього та внутрішнього попиту на їх продукцію, падіння потенціалу сировинної бази, насамперед, для легкої та харчової промисловості, зростання обсягів імпорту товарів народного споживання на внутрішніх ринках України і РФ.

Доречно зазначити, що масований імпорт широкого кола товарів споживчого та виробничого призначення сприяє насиченню національних ринків і активізує господарський оборот, але, в той же час, безумовно, перешкоджає розвитку багатьох галузей економіки, консервує деформовану її структуру.

Таблиця 6

Галузева структура промислового виробництва в Україні*

(у процентах до загального підсумку, в поточних цінах)

*Дані стат. бюлетенів Держкомстату України за 1990-1997 рр. та стат. щорічника України за 1996 р. (с.115).

Таблиця 7

Галузева структура промислового виробництва в Росії*

(у процентах до загального підсумку, в поточних цінах)

*Вопросы статистики. - № 3. - 1995. - C. 61-68; Экономическое развитие России: т. 3. - № 2. - 1996. - C. 4; т.5. - №3. - 1998.

Особливо прискореними темпами упродовж 1991-1997 рр. відбувалось витискання з внутрішніх ринків України і РФ національних товаровиробників продукції технологічних та наукомістких виробництв (авіаційної, радіотехнічної, електронної тощо), а також виробників товарів народного споживання.

Деяке зростання у 1997 р. частки машинобудування та харчової промисловості в загальному обсязі промислової продукції України відбулось виключно за рахунок цінового фактора: темпи зростання цін упродовж 1997 р. були найвищими порівняно з іншими базовими галузями і становили відповідно 1,12 і 1,11 рази (табл. 4).

У харчовій промисловості РФ індекс оптових цін теж був найвищий серед галузей промисловості і також склав 1,11 рази (табл. 5).

Таким чином, одночасно з факторами, що спричинили поглиблення кризового стану промисловості України упродовж 1991-1997 рр., додатковими причинами, які не дозволили досягти економічної стабілізації у 1997 р., були такі:

· затримка з проведенням податкової реформи, що призвело до подальшого зростання обсягів бартерних операцій та “тіньової” економіки;

· відсутність обгрунтованої структурно -інвестиційної політики, без реалізації якої неможливий вихід економіки з кризи;

· недоліки бюджетної політики, пов'язані з розбалансованістю доходів та видатків бюджету, значними обсягами його прихованого дефіциту, що обумовило різке скорочення державних асигнувань на виробництво;

· жорстка монетарна політика, яка викликала значне скорочення обсягів національної валюти в обслуговуванні відтворювального процесу і соціальних потреб населення і негативно вплинула на формування оборотних коштів підприємств, призводить до посилення платіжної кризи та зниження платоспроможного попиту.

Стабілізація в промисловості Росії у 1997 р. досягалася, в основному, за рахунок зростання випуску проміжних товарів, які переважно експортуються, при одночасному скороченні випуску засобів виробництва та деякому зростанні виробництва споживчих товарів. Тоді ж погіршувався фінансовий стан російських товаровиробників, зростала кількість збиткових підприємств, поширювались масштаби бартеризації. Наявність усіх цих та інших негативних тенденцій у промисловості РФ 1997 р. не дають змоги стверджувати, що промисловість країни вийшла на траєкторію сталого зростання, про що, власне, свідчать як показники стану промисловості у січні-квітні 1998р., так і експертні оцінки спеціалістів у періодичних виданнях.

Подолання кризового стану промисловості України (як і РФ) потребує здійснення цілого ряду заходів, першочерговими серед яких є такі:

· посилення регулюючої функції держави, що полягає в сприянні ринковій траєкторії розвитку, наданні їй більшої орієнтації на кінцеві результати;

· внесення суттєвих змін в діючу систему оподаткування в напрямку її спрощення та кількісного зменшення з метою стимулювання економічної активності промислових підприємств, сприяння збільшенню бази оподаткування й зростанню бюджетних надходжень та сприяння легалізації “тіньової” економіки;

· прискорення приватизаційних процесів та розвитку малого бізнесу (насамперед у легкій та харчовій промисловості), подальше вдосконалення законодавчо-правової бази з проблем приватизації;

· жорсткий контроль за використанням бюджетних коштів та державних ресурсів, недопущення їх переливання в “тіньовий” сектор економіки;

· активна участь України у створенні транснаціональних та інших корпоративних структур (концернів, ФПГ, холдингів тощо) з метою створення конкуренто спроможної на внутрішньому та світовому ринках продукції;

· здійснення селективної політики, тобто державної підтримки (з активним залученням іноземного і приватного капіталів) цільових інноваційних програм, що сприятиме як виходу промисловості з кризового стану, так і прориву вітчизняних високих технологій на світовий ринок;

· дійовий контроль за експортно-імпортною діяльністю підприємств, поступове обмеження бартеризації їх зовнішньоторговельних відносин, переведення їх в цивілізовані рамки;

· структурна та функціональна оптимізація промислових підприємств, ліквідація зайвих ланок;

· створення на підприємствах галузі маркетингових та інших структурно-функціональних служб, активна підготовка менеджерів;

· збереження і відтворення трудового потенціалу, сприяння його трансформації відповідно до вимог ринкової економіки;

· здійснення процесів прискореної амортизації;

· впровадження захисних імпортних тарифів та обов'язкової сертифікації імпортованої продукції відповідно до міжнародних норм;

· відновлення та більш ефективне налагодження взаємовигідних та в доцільних масштабах зовнішньоторговельних та господарських зв'язків з країнами СНД, насамперед, з РФ, що є винятково важливим для національних обробних галузей промисловості у зв'язку з значними нинішніми труднощами виходу їх продукції на світовий ринок та активним просуванням на ринок СНД продукції третіх країн;

· орієнтація діяльності комерційних банків за участю держави на вкладання коштів в інвестиційні проекти пріоритетних галузей;

· вдосконалення механізму акумуляції коштів населення і організацій (через банки, інвестиційні та пенсійні фонди, державні цінні папери, цільові займи тощо) і відповідного їх запровадження у виробництво на основі функціонування фондового ринку;

· здійснення позитивних зрушень у соціальній сфері з метою поступового зростання сукупного попиту.

Лише одночасне системне здійснення вищезазначених основних заходів здатне відродити національну промисловість та надати поштовх її новому розвитку.