УКРАЇНА - 2010

Розпорядження Президента України Про проект "Україна - 2010"

О.Ф. Бєлов, В.М. Геєць, С.І. Пирожков. Про стратегію розвитку України:до розробки проекту "Україна - 2010"

Б.О. Парахонський. Місце та роль України у сучасному геополітичному просторі

О.М. Гончаренко. Пріоритети та засади формування інтегральної стратегії національної безпеки на перспективу

РОЗПОРЯДЖЕННЯ

З метою вироблення комплексної стратегії розвитку України, її інтеграції в міжнародне співтовариство, залучення інтелектуальних сил до досліджень пріоритетних напрямів суспільного прогресу:

1. Визнати за необхідне розробити протягом 1998-1999 років науково-дослідницький проект "Україна - 2010".

2. Утворити Координаційну групу з розроблення проекту "Україна - 2010".

Призначити ГОРБУЛІНА Володимира Павловича - Секретаря Ради національної безпеки і оборони України головою Координаційної групи.

Затвердити персональний склад Координаційної групи (додається).

Надати Координаційній групі право залучати до розроблення проекту "Україна - 2010" фахівців державних установ, інформаційно-аналітичних центрів (за згодою керівників), незалежних та міжнародних експертів.

3. Визначити базовими науково-методичними установами з розроблення проекту "Україна - 2010" Національний інститут стратегічних досліджень і Національний інститут українсько-російських відносин при Раді національної безпеки і оборони України.

4. Міністерству України у справах науки і технологій, Національній академії наук України, Міністерству закордонних справ України, Міністерству економіки України, Державному комітету статистики України забезпечити розробників проекту "Україна - 2010" необхідною інформацією та матеріалами.

5. Кабінету Міністрів України вирішити питання щодо фінансового забезпечення у 1998-1999 роках розроблення проекту "Україна - 2010" за рахунок коштів, передбачених на фінансування державних програм з фундаментальних досліджень.

Президент України Л.КУЧМА

м. К и ї в

26 лютого 1998 року

№ 43/98-рп

ЗАТВЕРДЖЕНО

Розпорядженням Президента України

від 26 лютого 1998 року № 43/98-рп

Координаційної групи з розроблення проекту "Україна — 2010"

Глава Адміністрації

Президента України Є. КУШНАРЬОВ

ПРО СТРАТЕГІЮ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: ДО РОЗРОБКИ ПРОЕКТУ

О.Ф. Бєлов, В.М. Геєць, С.І. Пирожков

(Бєлов Олександр Федорович - заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України - директор Національного інституту стратегічних досліджень

Геєць Валерій Михайлович - доктор економічних наук, професор, академік НАН України, директор Інституту економічного прогнозування НАН України

Пирожков Сергій Іванович - член-кореспондент НАН України, директор Національного інституту українсько-російських відносин)

Напередодні XXI сторіччя осмислення шляхів подальшого розвитку людства та пошук кожною країною власної стратегії розвитку набувають особливої актуальності. Повною мірою це стосується і України, яка нині перебуває на стадії трансформації як громадянського суспільства, так і економічної системи на сучасних цивілізаційних засадах.

Процес подальшого входження України у світовий цивілізаційний простір супроводжується кардинальними зрушеннями в усіх сферах її суспільного життя: політичній, соціальній, економічній, інформаційній тощо. Тому сьогодні як ніколи набуває актуальності проблема створення виважених сценаріїв-прогнозів перебігу подій як всередині країни, так і на міжнародній арені, на основі яких будуватимуть свої практичні дії структури виконавчої влади. Такі сценарії мають визначати реальні орієнтири і пріоритети розвитку національного суспільства з урахуванням складних цивілізаційних змін, що відбуваються у світі. Їх розробка вимагає якісно нових підходів до інформаційно-аналітичного і наукового забезпечення, концентрації та ефективного використання наявних інтелектуальних сил.

Одним із таких підходів є формування і наступне здійснення науково-методичними установами при Раді національної безпеки і оборони України в координації з іншими аналітико-прогнозними структурами НАН України науково-дослідницького проекту "Україна-2010", підтриманого розпорядженням Президента України від 26 лютого 1998 року. Результати досліджень у рамках цього проекту дадуть змогу, на нашу думку, не тільки розробляти сценарії розвитку держави і суспільства на період до 2010 року, але й передбача ти тактику дій вищого державного керівництва на окремих етапах.

Доцільність таких проектів підтверджується світовим досвідом: в умовах нестабільності перехідних суспільств, яким сьогодні є й українське, програмно-цільові методи, що позитивно зарекомендували себе при стабільному розвитку, виявляються недосить ефективними. Результативнішими є методи, орієнтовані на виявлення так званих "точок стабілізації", привернення до них уваги суспільства, залучення додаткових інтелектуальних сил і матеріальних ресурсів для вирішення відповідних ключових проблем та максимальної підтримки тих структур ("центрів зростання"), діяльність яких виявляється найефективнішою і які спроможні взяти на себе лідерство в конкретних напрямках.

Затверджено Координаційну групу на чолі з Секретарем Ради національної безпеки і оборони України В.П.Горбуліним, якій надано право залучати до розробки проекту фахівців державних установ, інформаційно-аналітичних центрів (за згодою керівників), незалежних та міжнародних експертів. Орієнтовна структура проекту уявляється, на думку авторів, такою:

1.1. Світ на межі тисячоліть і формування нового міжнародного порядку

1.2. Динаміка сучасних інтеграційних і дезінтеграційних процесів

1.3. Національні інтереси України в контексті майбутнього геополітичного контуру: виклики та можливості взаємодії

1.4. Стан і тенденції розвитку національної безпеки України: інтегральні показники 2010 року

2. Відносини між геополітичними та геоекономічними центрами сили: прогноз і пріоритети для України

2.1. США — Євроатлантична спільнота - Російська Федерація (РФ)

2.2. Російська Федерація — країни СНД

2.3. Європа — США — Ісламський світ - РФ

2.4. Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР — Китай, Японія, Корея та інші) — США - РФ

2.5. Міжнародні фінансові організації

2.6. Міжнародні організації економічного співробітництва

2.7. Міжнародні організації безпеки

3. Зовнішньополітична та зовнішньоекономічна стратегії України: проблеми, цілі та шляхи досягнення

3.1. Європейський вектор (Західна і Центрально-Східна Європа та країни Балтії)

3.2. Російська Федерація і країни СНД

3.3. США і Канада

3.4. Чорноморський регіон (Балкани, Туреччина, Кавказ)

3.5. Близький та Середній Схід і Центральна Азія

3.6. Азіатсько-Тихоокеанський регіон

3.7. Проблеми євро-азійських транспортних коридорів

3.8. Диверсифікація систем енергопостачання

3.9. Співробітництво з міжнародними економічними організаціями

1. Демократичні перетворення та формування відкритого суспільства

1.1. Система соціокультурних індикаторів формування і розвитку громадянського суспільства

1.2. Проблема індивідуальної, соціальної та громадянської самоідентифікації населення України

1.3. Проблеми партнерства та партійний плюралізм

1.4. Культурологічні та мовні аспекти консолідації українського суспільства

1.5. Конфесійний фактор процесу формування і розвитку громадянського суспільства

1.6. Стратегія стабілізації політичного розвитку

2. Економічні трансформації

2.1. Інституціональні перетворення у довгостроковому періоді

2.2. Послідовність та наступність економічних перетворень на шляху формування ринкової моделі

2.3. Забезпечення прозорості внутрішнього ринку

2.4. Стратегія підвищення конкурентоспроможності національного виробництва на підставі інноваційно-промислової політики

2.5. Нарощування національних заощаджень та стимулювання інвестиційної активності

2.6. Напрями та послідовність адміністративної реформи, підготовка і перепідготовка кадрів

3. Людський розвиток в умовах перехідного періоду

3.1. Ідея національного прогресу

3.2. Ключові аспекти стабілізації демографічного розвитку та охорони здоров'я

3.3. Зайнятість та рівень життя населення

3.4. Етнічна реідентифікація в Україні

3.5. Розвиток інтелектуального потенціалу та системи освіти

1. Пріоритети економічної політики в інтересах розвитку

1.1. Оптимізація бюджетно-податкової та грошово-кредитної політики

1.2. Реформування банківської системи та вдосконалення ринкової інфраструктури

1.3. Мінімізація внутрішнього та зовнішнього державного боргу

1.4. Становлення ефективної структури економіки та прогноз її розвитку:

а) становлення та довгострокові перспективи гармонізації структури промислового виробництва

б) зміна організаційних форм і структури власності

в) довгострокові перспективи та прогноз розвитку реального сектора економіки

г) оптимізація взаємодії інституціональних секторів економіки

д) довгострокові перспективи та прогноз соціального розвитку і його вплив на економічне зростання

е) стратегія та прогноз нагромадження фінансового капіталу

ж) оптимізація відтворювальних пропорцій ВВП

з) прогноз зростання національних заощаджень та стимулювання інвестиційної діяльності, вплив державного боргу на розвиток економіки

і) вдосконалення регіональної структури

1.5. Диверсифікація зовнішньоекономічної діяльності

1.6. Енергетика та енергозбереження

1.7. Транспортні коридори

а) розвиток інститутів корпоративної самоорганізації

б) стимулювання малого та середнього бізнесу

в) оцінка розвитку "тіньової" економіки та основні напрями її легалізації, подолання економічної злочинності

г) залучення іноземних інвестицій

д) активізація прикордонного співробітництва та вільні економічні зони

е) формування інноваційних "центрів зростання"

2.2. Галузеві пріоритети:

а) розвиток агропромислового комплексу (АПК)

б) розвиток гірничо-металургійного комплексу (ГМК)

в) розвиток машинобудування

г) фінансові та фондові ринки

д) продукція та послуги ВПК

е) наукоємні технології

2.3. Складові ефективної інноваційної політики

а) прорахунки, бар'єри та "больові точки" інноваційної політики

б) пріоритети промислового розвитку України на державному рівні

в) система програмно-цільового управління для реалізації визначених державних пріоритетів інноваційної політики

г) формування механізму фінансової підтримки суб'єктів інноваційної діяльності

д) законодавча та інституційна база державної підтримки ефективних "лідерів" структурних змін

е) система охорони прав промислової власності

1. Розширення використання національних інформаційних ресурсів у процесах економічної стабілізації зростання

1.1. Забезпечення хронологічної територіально -розподільної реєстрації конкретного переліку класів подій та явищ, що відбуваються в Україні

1.2. Розвиток комунікаційної інфраструктури для оприлюднення інформаційних ресурсів, що не становлять державної таємниці

1.3. Інформаційний супровід великих інвестиційних проектів з метою створення інвестиційнопривабливого іміджу України

2. Проблеми інформаційно-аналітичної підтримки процесів прийняття рішень у системі державного управління

2.1. Впровадження сучасних методик, програмних засобів аналізу та прогнозування

2.2. Формування системи підготовки та перепідготовки кадрів для інформаційно-аналітичного забезпечення державних органів влади та управління

2.3. Розвиток системи аналітичних організацій, структур роботи з громадськістю (PR-Public Relations), спеціалізованої підготовки кадрів

3. Шляхи розширення присутності України в світовому інформаційному просторі

3.1. Формування позитивного іміджу держави у ЗМІ, поширення у світовому інформаційно-культурному просторі національних ідей, образів та символів, які б ефективно репрезентували Україну

4. Проблеми інформаційної безпеки

4.1. Визначення індикаторів загроз шляхом аналізу інформаційних потоків. Розробка технологій протидії зовнішньому інформаційному тиску

Розділ V. КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

Проектом "Україна - 2010", зокрема, передбачається:

1. Виявлення в умовах нестабільного розвитку "точок стабілізації" (ними, зокрема, можуть бути економічні та суспільно-політичні явища і процеси, соціально-професійні та інші групи населення тощо) з наступним виробленням рекомендацій щодо перетворення їх у так звані "центри зростання" — чинники стимулювання подальшого розвитку продуктивних сил.

2. Прогнозування еволюційно-циклічної динаміки соціально-економічного розвитку України, у т.ч. визначення відповідних індикаторів кризових економічних і суспільно-політичних явищ в Україні та довкола неї, створення системи аналізу загроз, що виникають у трансформаційний період, їхніх джерел, розробка сценаріїв з метою відвернення цих загроз та мінімізації негативних наслідків неправильних управлінських рішень.

3. Підготовка рекомендацій та пропозицій щодо поліпшення управління суспільними процесами через механізми реалізації прийнятих рішень, а також щодо нейтралізації дії негативних чинників адміністративними, законодавчими, пропагандистськими та іншими засобами.

4. Розбудова інформаційного простору України, забезпечення її інформаційної безпеки, у тому числі шляхом об'єднання зусиль аналітиків і експертів, зорієнтованих на активну участь у створенні сучасної системи інформаційно-аналітичної підтримки управлінських рішень.

Реалізація згаданого проекту створить необхідні передумови для розробки альтернативних сценаріїв перебігу суспільних подій і дасть можливість піднести на вищий рівень інформаційно-аналітичне забезпечення керівництва держави при прийнятті як поточних, так і стратегічних рішень. Узагальнені матеріали можуть бути оприлюднені у вигляді окремого видання у травні — червні 1999 року.

МІСЦЕ ТА РОЛЬ УКРАЇНИ

Б.О. Парахонський

( Парахонський Борис Олександрович — доктор філософських наук, головний консультант Національного інституту стратегічних досліджень)

Геостратегічний статус України

Україна як молода незалежна держава має усвідомити себе в геополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації, визначити свої геополітичні інтереси з урахуванням складної системи інтересів різних країн та сучасного розкладу сил — економічних, політичних, військових, духовних. Особливо це стосується близького оточення України.

Розташування України в Південно-Східній частині Європи, в місці перетину трьох величезних геополітичних масивів — Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, створює унікальний цивілізаційний простір. У цьому можна бачити певні переваги, але й величезні проблеми. Як би то не було, таке розташування є визначальним для долі Української держави.

Україна існує в певному просторово-часовому вимірі, обидві складові якого взаємопереплетені. Власне, на них спирається те, що можна назвати життєвим простором , або — у часовій схемі — простором життя. Ці поняття є ключовими для розуміння і визначення національних інтересів країни, оскільки йдеться про життєвий шлях нашої держави, її історичне минуле і сподівання на майбутнє, про власну самоідентифікацію та геополітичне самовизначення.

Часові характеристики визначають інтенсивність і тривалість дії тих або інших сил у певному напрямі. Хроносфера побудована навколо певного суб'єкта, тобто Української держави з її минулим, сучасним і майбутнім. Якщо суб'єкт відсутній або не активний, не здатний розуміти й реалізовувати свої життєві інтереси, він перетворюється на об'єкт дії зовнішніх геополітичних та хронополітичних сил, які мають власні інтереси.

У хроносфері визначальним і домінуючим може бути лише теперішній час — час активних дій сучасного покоління. Минуле має значення у міру своєї причетності до теперішніх рішень і дій, а майбутнє — в міру здійсненності певної хроностратегії життя. Найбільш важливі і глибокі рішення та дії країни-суб'єкта повинні спиратися і на максимальну часову перспективу - як щодо минулого, так і щодо майбутнього.

Хроносфера країни є ціннісно акцентованою залежно від домінуючої у той або інший період парадигми існування. Наш час ми визнаємо як трансформаційний, перехідний, коли йдеться про боротьбу різних доленосних суспільно-політичних векторів (хроностратегій), згідно з якими визначається майбутнє.

Просторові характеристики визначають як внутрішню структуру побудови держави, так і її місце в оточенні інших країн. Внутрішній простір складений як конфігурація регіональ них субструктур у їх взаємодії з центром. Зовнішній геополітичний простір побудований як взаємодія інтенцій країни-суб'єкта щодо реалізації власних інтересів і можливостей, інтересів та інтенцій інших суб'єктів міжнародного життя. Геополітичний простір є також ціннісно акцентованим. Він визначений згідно з загальною системою орієнтацій країни в світі і пов'язаний з домінуючою на цей час життєвою хроностратегією країни.

Визначення національних інтересів України і активізація її зусиль у зовнішньополітичному вимірі відбувається на трьох рівнях: глобальному, регіональному і локальному.

На глобальному рівні можливості України є вкрай обмеженими, враховуючи значне зниження її економічного і військового потенціалу, та те, що вона позбавилася ядерної зброї. Внаслідок глобального геостратегічного програшу Україна на цьому рівні є об'єктом тиску з боку глобальних силових потуг - США та міжнародних фінансових структур, РФ, яка зберігає статус глобальної військово-стратегічної потуги, Європейської спільноти та інших.

Глобальні сили мають певні інтереси в Україні, які можуть бути реалізовані в спектрі можливостей між ситуацією "країна - суб'єкт" та ситуацією "країна - об'єкт". Зниження статусу України як суб'єкта зменшує її можливості опору, зовнішній тиск зростає. І навпаки, підвищення спроможності України як суб'єкта надає більше можливостей для її економічного і політичного утвердження в геополітичному просторі.

В ситуації геостратегічної ізоляції, що склалася нині, Україна може зберігати свій геополітичний статус суб'єкта, якщо балансуватиме на глобальному рівні між інтересами світових потуг, в очікуванні сприятливішої для себе ситуації. Україна неодмінно програватиме як суб'єкт, коли глобальні потуги порозуміються поміж собою в українському питанні. Жорстока дійсність полягає в тому, що коли країна падає в прірву, це часто не зачіпає інтереси інших, але коли вона прагне зробити хоч малий крок щодо підвищення власного статусу суб'єкта, неодмінно посилюється зовнішній тиск. Ми можемо це бачити на прикладі ситуації навколо будівництва іранської АЕС, танкового контракту з Пакистаном, контракту з південнокорейською фірмою ДЕУ в галузі автомобілебудування тощо.

Вихід, з нашої точки зору, можливий насамперед шляхом структурної модернізації економічного потенціалу України і масштабної цілеспрямованої експансії в Південно-Східному напрямку. В ситуації балансування можливі і такі кроки, як політика інтегрування в Європейські структури, посилення стратегічного співробітництва з США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. У субрегіональному вимірі (в просторі найближчого оточення) за Україною залишається статус великої регіональної держави із значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо реалізації власних інтересів. Україна, як спадкоємиця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у Центральній і Південно-Східній Європі, в Чорноморському регіоні, має відігравати тут значну роль в організації нової системи порядку. Для неї життєво важливим є розв'язання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров'ї, в Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними лідерами в цій частині світу.

Однак Україна і тут частково здає позиції. Втрата контролю над Чорноморським флотом (який має суто регіональне, а не стратегічне значення), втрата ринків на Балканах через тривале закриття Дунайської транспортної мережі, труднощі з розбудовою Кавказького транспортно-енергетичного коридору, Одеського нафтотерміналу тощо — все це знижує можливості регіонального лідерства України.

Якщо Україна й надалі програватиме у своєму субрегіональному статусі, тобто і на цьому рівні стане переважно об'єктом тиску з боку інших регіональних сил, то це означатиме ситуацію регіональної стратегічної ізоляції. Тобто вона зможе діяти тільки на локальному рівні, виявляти активність у стосунках з тими або іншими окремими державами, здобуваючи незначні переваги, але втрачаючи геостратегічну перспективу.

Геополітичні стратегії України

Українську геостратегію визначають нині три головні парадигми, взаємодія яких і є конфігурацією зовнішньополітичних орієнтацій країни: Євразійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна) парадигми. Всі вони мають досить глибокі історичні корені і зумовлені рядом геополітичних чинників, що свідчить про їх об'єктивність і важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна діставала можливість жити власним життям, вона мала визначатися насамперед у цих напрямках: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і союзні відносини. Історія свідчить, що кожен з напрямків не може бути для України переважаючим, бо з усіх трьох сторін сюди йшли як війська для загарбання, так і досягнення цивілізації.

Як незалежна держава, Україна має знову визначитись у цих напрямках. У громадській думці йде запекла боротьба між прихильниками насамперед західного і північно-східного векторів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стратегічним вибором, і це рішення позначиться на долі держави на десятиріччя вперед.

У термінах класичної геополітики перша парадигма втілює т. зв. телурократичний принцип (сухопутної потуги, стійкість провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), друга - таласократичний (морської потуги, динамічний розвиток, ринкові взаємини, індивідуальна ініціатива, етична гнучкість тощо), тоді як третя може бути пов'язана з дією принципу "раймленду" (берегової лінії, зони зіткнення перших двох принципів, але також має і самостійну логіку існування, "логіку межі").

Не критикуючи основи такого бачення структури геополітичного простору, а лише йдучи за її термінологічним полем, можна визначити місце України саме як "цивілізацію межі". Україна історично виникає на межі зіткнення з кочовими культурами, і на цей час її також сприймають швидше як зону боротьби двох суперпотуг за домінацію. Отже, напрошуєть ся висновок, що доля нашої держави визначається саме в "логіці межі", і вийти за межі цього віковічного біполярного протистояння вона має саме за рахунок вдосконалення і розвитку цієї "логіки раймленду". Тобто залучення до сфери панування лише телурократичного або таласократичного принципів можна вважати згубним для України.

"Дім" і "Корабель" — екзистенційне переломлення цих двох принципів — ніколи не становили архитипової структури для української ментальності. Дім — це притулок для втомленого життя, тоді як Корабель, плавання — лише плин життя і боротьби. Ні те, ні інше не є самоцінним. Домінуючим для українця є чиста можливість: повернутися або вийти в плавання. З цим пов'язане і розуміння свободи, яке не є просто існування в певній визначеній системі правил (усвідомлена необхідність) або — індивідуалістичний волюнтаризм в хаотизованому світі. Свобода — це завжди свобода вибору із спектра можливостей, який потрібно формувати, шукати і який весь час слід підтримувати на тому або іншому рівні. Коли спектр вибору зменшується до нуля, зникає і свобода. Так, принаймні, весь час було в українській історії.

Отже, розмови про багатовекторність української зовнішньої політики не слід розглядати як декларації. Вони неявно спираються на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою можливостей суб'єкт має йти паралельно за усіма можливими варіантами, доки вони не почнуть суперечити одне одному. В такому випадку обирається один з варіантів, але водночас слід починати пошуки нових можливостей для відновлення спектра на новому рівні. Дотримування одного варіанта веде знову таки до панування якогось одного принципу, що є згубним.

Україна ідентифікує себе насамперед як європейську державу. Це визначено її історичним минулим, географічним становищем, її належністю до культурних традицій європейської цивілізації, демографічним складом населення, можливостями економічних зв'язків з країнами Європи. Але Україна стикається з труднощами, що випливають з її невизначеного стану держави, яка поступово виходить із сфери євроазійських впливів, але яка ще не увійшла повноцінним членом у коло європейських країн. Зовнішньополітична активність України тут обмежена необхідністю балансування між інтересами Росії та Заходу, що в багатьох випадках призводить до тупикових ситуацій.

Якщо дивитися в перспективу, то стосовно Заходу максимум чого може прагнути Україна — це поступової інтеграції в західноєвропейські структури. В Європі можна бути, але поки що Україні нема з чим йти на Захід, окрім сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток паритетних взаємин і активізацію зусиль у цьому напрямку.

З іншого боку, стосовно Росії, зважаючи на її амбіції, маємо амбівалентну ситуацію: об'єктивна необхідність співробітництва стимулює зближення двох держав, але цей процес гальмується претензіями політичної еліти РФ на гегемонію в пострадянському просторі. Принципова різниця в менталітеті спричиняє позицію росіян стосовно самих себе як до великодержавної нації, а стосовно українців — як до етносу вторинного, меншовартісного, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. У ситуації невирішеності ряду проблем перманентно виникають моменти загострення та конфронтації. Отже, в Росії далеко не всіма усвідомлена необхідність рівноправних стосунків з Україною. Підтримати позицію одержавлення СНД означало б працювати в логіці телурократичного принципу.

Україна не має достатньої потуги (і бажання), щоб згуртувати навколо себе інші держави СНД для створення відповідного балансу інтересам Росії, але це для неї і в принципі неможливо, оскільки вона ніколи не прагнутиме до втілення телурократичного принципу поведінки. Інші держави пострадянського простору частково вже обрали власну логіку існування — але здебільшого, як і Україна, перебувають у стадії пошуку. В інтересах нашої держави — збереження в інших державах логіки перманентного пошуку нових можливостей. Йдеться, власне, про нову парадигму організації пострадянського геополітичного простору, в якому Україна спроможна зайняти гідне місце.

В українському суспільстві і дотепер побутують досить радикальні позиції щодо визначення зовнішньополітичних пріоритетів, які не завжди адекватні сучасним процесам у міжнародній політиці. В цій ситуації не варто обмежувати участь України у світових процесах лише вибором проросійської або прозахідної орієнтації. В обох випадках ми стикаємося із значними проблемами, що грунтуються на необхідності спершу достатньо розвинути внутрішній потенціал нашої країни, а тоді вже розвивати паритетні стосунки із "сильними світу", що базуються на спільних, корпоративних інтересах, а не на необхідності лише підтримувати ту чи іншу з сторін.

Якщо ми намагатимемося зорієнтувати наш зовнішньополітичний курс згідно з уявленнями про "поляризований" світовий простір, то є небезпека потрапити в полон колишніх стереотипів: вибір того чи іншого "полюсу" як певної точки зовнішньополітичних орієнтацій означає або відповідну конфронтацію з іншим "полюсом", або — необхідність балансувати між різними "полюсами", або — визнання себе периферійною державою, яка ніколи не спроможеться мати власну зовнішньополітичну лінію. Отже, ця метафора фактично нав'язує старі стереотипи конфронтаційного мислення, незважаючи на те, в якій саме площині пролягатиме вісь протистояння.

Реальність є значно складнішою, аніж це виглядає під кутом зору класичної геополітичної схеми протистоянь, яка є цілком проєвропейською схемою бачення. З розпадом біполярної моделі міжнародних відносин відбуваються значні зміни в геополітичній ситуації в країнах Сходу. Деякою мірою ці зміни подібні до процесів у Європейському регіоні. Створюється нова карта геополітичної реальності. Україна стає однією із з'єднувальних ланок, що ведуть із Заходу на Схід, отже, має шанс сфокусувати на собі один із центрів тяжіння нових систем міжнародного спілкування.

Європейський тип цивілізації створював колоніальні імперії та намагався прилучити ці країни до своїх уявлень про світ, до сучасних форм технологічного прогресу, до європейського типу соціально-політичної системи. Багато в чому європейський досвід був адаптований країнами "Півдня", але при зіткненні з місцевими цивілізаціями локального типу пробудив також у багатьох країнах прагнення знайти свою модель соціально-технологічного прогресу, унезалежнити своє існування від західної аксіологічної парадигми, користуючись, щоправда, її здобутками, але до певного рівня, тобто не втрачаючи власних ідентифікаційних схем.

Прагнення ввійти в безпосередній контакт з іншими країнами вимагає і самостійного осмислення інших структур свідомості, що керують поведінкою цілих суспільств і окремих лідерів, а також обумовлюють дії впливових політичних і економічних сил. Проникнення в широкий світ починається зі спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді ми зможемо знайти ті форми презентацій власної культури і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих.

Геополітичний вибір України через призму позицій політичних партій і блоків

Під час передвиборної боротьби 1998 року чіткіше почали вимальовуватися зовнішньополітичні позиції окремих партій і блоків, яким донедавна був притаманний досить декларативний характер. У численних передвиборних акціях, виступах у мас-медіа, "круглих столах", конференціях представники різних політичних партій і блоків намагалися представити своє бачення зовнішньополітичних пріоритетів України в контексті власних партійних програм і передвиборних платформ.

Офіційну позицію МЗС України під час дебатів відстоювали його керівники. Вона спирається на досягнуте, на те, що зафіксовано в існуючих нормативно-правових документах, а концептуально представлено в "Основних напрямках зовнішньої і внутрішньої політики України", "Концепції національної безпеки України", у "Програмі діяльності Кабінету Міністрів" тощо. Існують також концептуальні розробки МЗС щодо відносин з кожною країною, з якою Україна підтримує дипломатичні взаємини.

Згідно з цією позицією Україна дотримується концепції збалансованої і багатовекторної політики без надмірного крену в той або інший бік. Пріоритетним напрямком для України є поглиблена інтеграція в Європейські та Трансатлантичні структури. Слід відкинути заперечення, що начебто "Європа нас не чекає". Не чекають слабких. Європа має населення 500 млн. Це місткий ринок і джерело новітніх технологій та інвестицій. В МЗС підготовлена концепція інтеграції України в Європу, розрахована на 10 років.

З іншого боку, успішно розвиваються також взаємини з РФ. Підписаний базовий Договір про дружбу і співробітництво, парафована угода про довгострокове економічне співробітництво. Вирішуються проблеми Чорноморського флоту, делімітації кордонів. У цілому у відносинах з країнами СНД акцент робиться на розвиток двосторонніх взаємин.

Однак ця офіційна позиція, в цілому центристського спрямування, критикується як правими, так і лівими політичними силами.

Скажімо, Партія регіонального відродження України, блок СЛОн (Е.Маленкович) рішуче виступає проти ідеї багатовекторної політики, оскільки це, на їх думку, означає відсутність будь-якої послідовної стратегії і має наслідком сприйняття України в міжнародному співтоваристві як ненадійного і невизначеного партнера. Партія виступає за пріоритетні партнерські стосунки з РФ, що не передбачає автоматичного дотримання російської політики. Можливе входження в невійськові структури Європи, але не в НАТО, оскільки цей блок втратив сенс власного існування. Співробітниц тво має відбуватися швидше в межах ОБСЄ.

В цьому ж ракурсі побудовано аргументацію Партії слов'янської єдності України (О.Бахтіяров). Основні положення: утворення союзу з РФ та Білоруссю, протидія планам поширення НАТО на Схід, підтримка слов'янських рухів в Європі. Український народ було ідентифіковано як євразійський. Представник об'єднання "Громада" п.Свенцицький також виявився прихильником "російської орієнтації", оскільки РФ швидше просувається шляхом реформ, і до того ж існують тісні зв'язки з російськими підприємцями, але і шлях в Європу не відкидається. Перешкодою ефективному просуванню обома шляхами, на думку "Громади", є існуюча влада.

З іншого боку, Народний рух України (І.Заєць) наполягає на необхідності активізації зусиль у бік швидшого входження в ЄС та НАТО. Україна має перетворитися в міцну європейську державу. При цьому не слід формувати нові розподільчі лінії в Європі, створювати з України буферну зону. Треба позбавитися енергетичної залежності від РФ шляхом диверсифікації джерел енергопостачання, розбудови трансєвразійського транспортного коридору, розвивати партнерські взаємини з сусідніми державами, формувати зону стабільності і миру. Важливим напрямком зовнішньополітичної роботи Народний рух вважає зв'язки з українською діаспорою — як східною, так і західною. Принципи зовнішньої політики: 1) шукати друзів, а не ворогів; 2) покладатися на свій народ, а не закордонних патронів.

Виборчий блок "Європейський вибір України" закликає до найшвидшої європеїзації України, засвоєння передового європейського досвіду. Водночас має відбуватися і процес "українізації Європи", тобто її адаптації до новоутвореної геополітичної реальності. Партія виступає проти імперського курсу деяких політичних сил РФ.

Подібна позиція і "Національного фронту" (О.Шандрук). Наголошується на недостатності політичної волі влади в проведенні реформ, у визначенні стратегічного курсу держави. Висловлюється думка, що РФ ніколи не позбавиться власних імперських комплексів. Як імперія, РФ не може існувати без України, але вона не може існувати і як демократична держава, оскільки має триматися на багнетах. Слід очікувати децентрації РФ і посилення національно-визвольних рухів на її теренах. Цей процес має бути контрольованим аналогічно з процесом дезінтеграції СРСР. "Національний фронт" закликає до створення Балто-Чорноморського альянсу. Існуючий курс України, коли у взаєминах із Заходом переважають декларації, а з РФ — постійні поступки, має бути переглянутий.

Більш зважену позицію зайняв блок Партії праці та Ліберальної партії (М.Жилан). Наголошується на необхідності створення зони вільної торгівлі та формування дружніх стосунків з усіма державами. При багатовекторній політиці перевага має надаватися Європі. Партія входить до Ліберального інтернаціоналу і тісно співпрацює зі спорідненими партіями Канади, ФРН тощо. Важливим є просування України на ринки озброєнь.

Партія зелених України наголошує на необхідності встановлення паритетних стосунків із різними країнами, виступає проти ситуації "старшого брата", за позаблоковість, за відмову від позиції сили. Необхідно шукати шляхи зменшення глобального протистояння. Світ не обмежується Європою, і Україна має шукати свої інтереси в різних його частинах. Зелені виступають за економізацію стосунків з різними країнами, а також за чітку і послідовну позицію в міжнародних питаннях.

СДПУ(о) висловлюється за створення системи європейської безпеки, входження України в Західноєвропейський союз, за без'ядерний статус держави.

Соціалісти (СПУ-СП) виступають за розробку чіткої концепції зовнішньополітичного курсу держави, позбавленої "біполярного бачення" й орієнтованої на інтереси власного народу, за відмову від силового права та практики загрози силою. Поширення НАТО не надає гарантій безпеки і відбувається за відсутності концепції розширення, тобто стихійно. Необхідно дотримуватися концепції колективної безпеки, а не колективної оборони, а отже, посилювати відповідні механізми ООН, ОБСЄ, ЄС з метою встановлення системи рівної безпеки. Соціалісти проголошують позицію "активного нейтралітету" для України, коли власна безпека будується через безпеку всіх. Має існувати динамічна рівновага між РФ та Європою.

Позиція Комуністичної партії України загальновідома. Вона полягає у реставрації колишнього СРСР і поверненні до колишньої системи міжнародних стосунків. На Заході нас не чекають. У світовій економіці вже давно немає вільного ринку, про що свідчить домінування США та "сімки". Реально Україна пов'язана з ринками СНД, які слід поновлювати та зміцнювати. Вступ до НАТО неможливий, оскільки невідомо, на яких умовах це відбуватиметься. "Партнерство заради миру" — частина таємної змови уряду за спиною народу.

Прогресивні соціалісти (О.Чародєєв) дотримуються проросійської орієнтації, що аргументується близьким сусідством і компліментарністю українського та російського народів. Народи об'єднуються за етнокультурними ознаками, отже, нам нічого чекати від ісламського світу або західноєвропейського, дуже відмінних від нас за менталітетом. У майбутньому Україна ще зустрінеться із посиленням "ісламської загрози" у Криму, тому слід вжити запобіжних заходів. Якщо і йти в НАТО, то тільки разом з Росією.

Коливаючись у колі протистояння між Європою та РФ, політична думка нашого суспільства ще не готова до опрацювання інших можливих шляхів ствердження України на міжнародній арені. Зокрема, хоча деякими експертами ініціювалося обговорення Південно-Східного вектора української політики, але політичні діячі залишили це коло проблем поза увагою.

Загалом передвиборні дебати сприяли проясненню зовнішньополітичних орієнтацій різних політичних сил. Однак, слід зазначити, що тут були виявлені швидше власні ідеологічні уподобання представників різних партій і блоків, аніж грунтовно пророблені конструктивні позиції щодо зовнішньополітичного курсу держави. Зрозуміло, що у випадку приходу до влади, ці уподобання вимушено коригуватимуться в напрямку реальнішої і зваженішої політики відповідно до змісту укладених Україною зовнішньо політичних угод.

Виборчий процес в Україні в геополітичному контексті

Загальна ситуація. Парламентські та президентські вибори в Україні слід розглядати в контексті глобальних економічних і політичних інтересів, а також у ракурсі процесів трансформації в пострадянських країнах. Процес виборів представників вищих гілок влади — це, зрозуміло, і певний геополітичний вибір.

Україну часто розглядають як можливий бар'єр для просування великодержавних амбіцій РФ. Перемога лівих та інших орієнтованих на Росію сил прискорить реінтеграційні процеси, що в перспективі може призвести до відновлення біполярної моделі світового порядку. Отже, основний геополітичний зміст електорального процесу в Україні визначений боротьбою сил прозахідного та проросійського спрямування.

Позиція Заходу. Оскільки Україна є важливим елементом європейської політичної системи, західні країни приділяють значну увагу подіям, що можуть вплинути на подальший зовнішній курс України.

Велику зацікавленість до виборчого процесу в Україні мають європейські та міжнародні структури, — під кутом зору зрілості української демократії, європейської безпеки та військового співробітництва, можливості поглиблення процесу реформ або зміни політичного курсу України після виборів і відповідної корекції власної політики. Особливо це стосується США — з позиції поглиблення "стратегічного партнерства" та посилення свого впливу в Україні; західноєвропейських держав - Німеччини, Великобританії Італії, Центральноєвропейських країн близького оточення із визначеною прозахідною орієнтацією (Польща, Румунія, країни Балтії).

У цілому позиція західних країн відзначається нейтрально-доброзичливим ставленням при моральній підтримці демократично-реформаторських сил. За певних умов Захід може надати їм досить суттєву підтримку, пов'язавши з успіхом останніх ряд власних кроків щодо включення України в європейські та міжнародні структури, надання масштабних пільгових кредитів для перебудови її економіки тощо.

У разі нездійсненності нинішнього або іншого вигідного їм курсу можлива жорстка ізоляція України на міжнародній арені.

Позиція Російської Федерації. Урядові кола та політичні сили різного гатунку РФ зацікавлені в створенні ситуації в Україні під кутом зору можливості "реінтеграції" або посилення свого впливу на її політичний курс. РФ категорично заперечує розширення зони відповідальності НАТО на Схід, включаючи Україну та інші держави СНД, і вбачає в цій організації потенційного супротивника. Партнерство з НАТО більшість політичних сил Російської Федерації та її громадян вважають умовним і зовсім не розглядають як основу для гарантій національної безпеки.

Уряд РФ дотримується офіційно затвердженого Указом Президента РФ Стратегічного курсу РФ у взаєминах з державами СНД від 14 вересня 1995 р., який у цілому спрямований на створення економічно і політично інтегрованого об'єднання держав. Цей документ спрямований на фактичне відновлення Союзу під егідою РФ. "Доктрина Єльцина" передбачає право РФ здійснювати економічний, фінансовий, військово-політичний тиск на держави СНД, якщо будуть порушені права росіян у цих країнах. Держави СНД також розглядаються як сфера геостратегічних інтересів РФ, а отже, посилення впливу інших глобальних сил у цих країнах розглядається як загроза національній безпеці РФ. Згідно з цією позицією уряд РФ зацікавлений у підтримці тих політичних сил в Україні, які орієнтовані на реінтеграцію великої держави шляхом перетворення СНД у новий Союз.

Крім того, відчуваючи зростаючу конкуренцію України на міжнародній арені, урядові кола РФ зацікавлені в послабленні її економічного і політичного впливу. Можливим шляхом до цього є гальмування соціально -економічних реформ, посилення соціальної напруженості, сепаратизму і врешті-решт формування ситуації нестабільності в українському суспільстві. Саме в такій ситуації РФ може виступити як "рятівник" і здійснити власні стратегічні наміри. Головною перешкодою тут є політичні сили в Україні державницького і прозахідного спрямування.

РФ розраховує насамперед на місцеві політичні еліти в "потенційно сепаратистських регіонах", що орієнтовані на Росію, на "прокомуністичну опозицію", на економічні інтереси частини директорського корпусу, і, зрозуміло, на "російськомовні меншини".

Політика РФ спрямована на утворення союзних відносин з Україною, але Росія не вважає за потрібне підтримувати українську економіку або оплачувати проведення реформ. Йдеться суто про політичну прив'язку України до інтересів РФ. Встановлення тут будь-якого політичного режиму, орієнтованого на Москву, вітатиметься без огляду на його чи то реформістське, чи то комуністичне, чи то будь-яке інше спрямування (приклад Білорусі).

Зустріч Б.Єльцина і Л.Кучми наприкінці січня в Завидово сприяла поліпшенню взаємин між Україною та РФ. Основною подією була публічна заява Б.Єльцина про особисту підтримку Л.Кучми на майбутніх президентських виборах. Таким чином, у процес передвиборної боротьби в Україні задіяно російський чинник, що нагадує ситуацію 1994 р.

Ліві сили РФ грають на "реінтеграційних" проблемах та сприятимуть іміджеві лівих України, підтримують усі акції лівих щодо засудження НАТО та світового імперіалізму.

Політичні сили РФ демократично-реформістського спрямування ("Яблоко", Демократичний вибір Росії-Об'єднані демократи) загалом декларують доброзичливе ставлення до посилення політичного впливу демократичних кіл в Україні, але відштовхуються від їх національно-патріотичної риторики, акцентують проблему російськомовності тощо.

Націонал-патріотичні сили РФ (Ліберально -демократична партія, Конгрес руських общин тощо) займають відверто антиукраїнську позицію, відповідно до своїх уявлень про відновлення "Великої Росії".

З-поміж громадських організацій і об'єднань РФ найвпливовішою силою в Україні є Православна церква Московського патріархату, яка в цілому спрямовує думки своїх прихожан у бік Росії. Станом на 1 січня 1997 р. із загальної кількості релігійних громад в Україні (17613) УПЦ МП налічує 6816 прихожан. Для порівняння: УПЦ КП — 1499, УАПЦ — 1163, УГКЦ та РКЦ — 3799. Церква взагалі користується найбільшою довірою у громадян України (Соціс-Гелап, жовтень 1997 р. — 48% довіряють безумовно, ще 22% — сумнівають ся, лише 17% — не довіряють).

Суттєві економічні інтереси в Україні мають і російські фінансово-промислові угруповання, і намагатимуться будь-якими шляхами створити власну систему їх лобіювання в українському парламенті. В цілому вони орієнтуються на партії реформістського спрямування з огляду на необхідність економічної експансії в Україну. Якщо ж до влади прийдуть ліві з їх непередбачуваними діями, то всім загрожуватиме нова націоналізація, відновлення СРСР тощо.

Підсумки парламентських виборів та їх можливий вплив на зміну зовнішньополітичного курсу України

Аналіз підсумків недавніх виборів свідчить про деяке посилення "лівих" настроїв у нашому суспільстві. Перевагу здобула Комуністична партія, значно випереджає інші політичні сили Партія прогресивних соціалістів, що пройшла 4-х відсотковий бар'єр.

Водночас украй нерозважливо було б оцінювати перемогу Компартії як свідчення впливовості комуністичної ідеології. Населення голосувало за комуністів швидше через труднощі перехідного періоду і погіршення добробуту основної маси населення. Змінити ситуацію на краще можна шляхом прискореного формування "середнього класу", зняття бюрократичних перепон та звільнення підприємницьких ініціатив, створення системи інвестування національного виробництва тощо, але зовсім не тими ілюзорними шляхами, які пропонували комуністи в передвиборній боротьбі. Отже, електорат парадоксальним чином фактично виступив проти недостатньо інтенсивного проведення реформ, а не за "червоних директорів". До того ж у партійному списку комуністів був численний прошарок "крутих бізнесменів", практичні інтереси яких мало сумісні з комуністичними ідеями. Виникає питання: хто ж кого тут використовує?

Центристські сили дещо програли внаслідок власної неорганізованості й неспроможності об'єднати зусилля. Особливо це стосується сил національно-демократичного спрямування, лідерам яких забракло відчуття солідарності. Як наслідок багато голосів центристського електорату відійшло до лівих.

Таким чином, ще важко прогнозувати наступний плин подій, але вже зрозуміло, що ліві не спромоглися здобути рішучу перемогу, на яку вони сподівалися. Навряд чи можна при існуючому розкладі сил прогнозувати "болгарський" або "білоруський" варіанти розвитку подій.

Щодо головних засад зовнішньополітичного курсу Української держави, то тут також не слід очікувати суттєвих змін. Схоже на те, що багатовекторність ще надовго залишиться однією з провідних засад цього курсу: Україні в найближчій перспективі навряд чи можна сподіватися на прискорене входження в європейські структури, хоч робота в цьому напрямку буде проводитися й надалі. З іншого боку, сподівання на відновлення Союзу також навряд чи справдяться. Найшвидше можна очікувати впровадження більш прагматичних і економічних підходів у зовнішньополітичній сфері, зміцнення двосторонніх взаємовигідних стосунків з різними країнами без огляду на ідеологічний контекст.

ПРІОРИТЕТИ ТА ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ІНТЕГРАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ НА ПЕРСПЕКТИВУ

О.М. Гончаренко

(Гончаренко Олександр Миколайович - доктор історичних наук, професор, завідувач відділу загальних проблем національної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень)

Оптимізація державотворення і трансформаційних процесів у суспільстві неможлива без чіткої стратегії на перспективу. Ця "велика" або інтегральна стратегія визначає основні пріоритети, цілі й напрямки розвитку з урахуванням усіх базових параметрів зовнішнього і внутрішнього середовища та їхніх можливих змін. Словом, формування й імплементація національної стратегії, стимуляція усвідомлення політичним істеблішментом ролі, можливостей та місця України в регіонально му і глобальному геополітичному просторі — це життєво важливий імператив, визначальний чинник історичного і політичного майбутнього нашої держави.

Безперечно, це потребує розробки відносно стабільної, несуперечливої та самоузгодженої системи національних інтересів, пріоритетів і цілей. Але в умовах, коли національна ідея лише формується, а національна ментальність розколота безліччю протиріч — екологічних, політичних, територіальних, етнічних, соціальних, релігійних, згаданий комплекс національних інтересів, пріоритетів і цілей міг би сприяти консолідації суспільства довкола загальнолюдських екзистенціальних цінностей, зокрема таких, як "виживання", "добробут", "рівноправність", "свобода", "розвиток", "справедливість". Вони є зрозумілими і прийнятними для кожної людини.

З нашої точки зору, національні інтереси і співвіднесені з ними цінності, цільові настанови мають складати основу інтегральної стратегії національної безпеки, ефективну імплементацію якої повинні забезпечити спільні зусилля виконавчої та законодавчої гілок влади.

Національні інтереси та цінності

"Відправною точкою політики будь-якої держави має бути концепція національних інтересів, визначена в термінах сили", — стверджував батько "політичного реалізму" Г. Моргентау. Задовго до нього визначальну роль інтересів у формуванні поведінки і дій людини, соціальної групи чи держави відзначали багато видатних мислителів минулого — від філософів Стародавньої Греції до М. Вебера. А лорд Палмерстон висловив відому сентенцію: "В Англії нема вічних друзів чи ворогів, у Англії є вічні інтереси".

Концепція "інтересів" ("національних інтересів") сьогодні відіграє базову роль у формуванні й імплементації зовнішньої політики будь-якої держави та в системі міжнародних відносин. Існує проте принаймні три фундаментальні проблеми, які певною мірою обмежують практичне використання цієї концепції.

Перша з них пов'язана з труднощами операціоналізації концепції національних інтересів. Широкі розбіжності існують навіть у підходах до визначення самого поняття "національний інтерес". Нині найпоширенішими є такі:

-національний інтерес відбиває реальний комплекс цільових настанов держави, який вона намагається реалізувати у своїй зовнішній та внутрішній політиці;

-національний інтерес — це похідна аспіраційних і оперативних потреб суспільства та пов'язаних з ними ціннісних систем;

-національний інтерес — це інтегрований показник (рівнодіючий вектор) життєво важливих інтересів і потреб людини, держави і суспільства в цілому, який формується в процесі конфронтації потреб з об'єктивними можливостями їх задоволення.

Існує і багато інших підходів [22, 4, 9].

Г.Моргентау поділяє національні інтереси на необхідні (постійні) і другорядні (змінні). М.Каплан виділяє об'єктивні і суб'єктивні національні інтереси. П.Асснер наголошує на внутрішніх і зовнішніх компонентах національного інтересу. Ю.Кукулка пропонує свою типологію (екзистенціональні і функціональні). В.Удалов виділяє інтереси співпадаючі і взаємовиключні, дійсні та уявні. Інколи виділяють ендогенні і екзогенні, корелюючі і некорелюючі, аспіраційні та оперативні національні інтереси. Існують й інші класифікації, типології [22, 20, 6, 7, 10]. Така багатозначність і багатофункціональність категорії "національний інтерес" примусила багатьох теоретиків загалом відмовитись від спроб операціоналізації цього поняття. Так, відомий політолог К.Холсті, а за ним Б.Рассет і Г.Старр повністю відкидають концепцію національних інтересів, вводячи замість неї концепцію цільових настанов. Останні — узагальнений "імідж" (образ) майбутньої системи чи стану речей і поділяються на життєво-важливі, проміжні (як за вагомістю, так і за часом) та універсальні (довгострокові) цільові настанови [19, 27].

Проте і цю спробу "обійти" проблему операціоналізації категорії — національний інтерес треба визнати невдалою, оскільки виділені життєво важливі, проміжні й універсальні цільові настанови врешті-решт зводяться до відповідних "цінностей і інтересів", питання про визначення яких знову залишається відкритим.

Друга проблема є прямим наслідком складної діалектики взаємодії об'єктивних і суб'єктивних компонентів національного інтересу. Більшість представників політичної науки, не заперечуючи загалом об'єктивний характер національного інтересу, наголошують на тому, що будь-яким його оцінкам притаманний суб'єктивний характер. Це викликає значну розбіжність підходів і думок при спробах його визначення, зумовлює волюнтаристський характер процедур його операціоналізації і затруднює його використання в практичній політиці.

Третя проблема, невирішеність якої призвела до певної дискредитації самої концепції національних інтересів, випливає з другої і пов'язана з хронічним бажанням політичних лідерів і правлячих еліт більшості країн презентувати власні корпоративні як "життєво важливі інтереси" нації або навіть "усього світу". "Ключова проблема для великої країни, подібної до США, — писав Г.Броді, — полягає в тому, щоб визначити справжні межі життєво важливих інтересів з урахуванням усього комплексу наявних обставин, а також вирішити, які дії потрібні у відповідь на ті чи інші види загроз" [13]. Широковідомий політичний ляпсус Дж.Картера, який проголосив увесь світ сферою "життєво важливих інтересів США". А в указі Президента Б.Єльцина від 14 вересня 1995р. "Стратегічний курс Росії стосовно країн учасниць-СНД" увесь пострадянський простір проголошується "насамперед зоною інтересів Росії" [8].

Три вищезгадані проблеми, як уже зазначалося, остаточно ще не вирішені, хоча вже багато зроблено в цьому напрямі. Так, сучасні методи об'єктивізації суб'єктивних оцінок політиків і експертів дозволяють істотно знизити невизначеність, пов'язану з волюнтаристським характером процедур операціоналізації категорії національний інтерес. Залишається, проте, малорозробленим питання про співвідношення цієї категорії з базовими цінностями і цілями суспільства, що є необхідною передумовою побудови консистентної національної стратегії на основі концепції національних інтересів.

Особливого значення в сучасних умовах набуває аналіз і вивчення так званих "вічних" цінностей, які виникають з найзагальніших культурологічних і етнічних уявлень про добро і зло, щастя і благоденство, суспільний обов'язок і призначення людини тощо. Залишаючись відносно незмінними, вони є своєрідними інваріантами соціокультурного розвитку і часто беруться за основу для аналізу, об'єктивізації національних інтересів, формування альтернатив і стратегій суспільного розвитку. Таким чином, операціоналізація засадничих національних інтересів може бути здійснена шляхом їх виведення з базових цінностей суспільства (в тому числі "вічних цінностей"), а також ряду параметрів внутрішнього (політична та екологічна система, соціокультурні особливості) і зовнішнього (міжнародні оточення, союзи, загрози та ін.) середовища.

Не претендуючи на повноту і завершеність, спробуємо дати загальне визначення національним інтересам. Національні інтереси — це визначальні потреби суспільства (держави), які співвідносяться з його (її) базовими цінностями і виражаються у загальноприйнятому ідеальному або нормативному комплексі цілей.

Цілі та пріоритети

Одне з найкоректніших визначень політики (хоча загальноприйнятого визначення немає) полягає в тому, що її детермінували як боротьбу за максимізацію цінностей і досягнення відповідних цілей. Проте політика як зовнішня, так і внутрішня, не може оперувати загальними цінностями. Пряме використання співвіднесеної категорії національних інтересів теж наштовхується на чималі труднощі. Тому базовим завданням політика є переведення (трансляція) цінностей і співвіднесених з ними національних інтересів у конкретні цілі внутрішньої та зовнішньої політики, які були б доступними і зрозумілими кожному і якими б було легко оперувати. Отже, визначення національних інтересів (навіть коли це визначення неповне і дещо абстрактне) — є дуже важливим і необхідним елементом формування зовнішньої і внутрішньої політики. У свою чергу цілі витікають з розгляду національних інтересів у контексті конкретної ситуації, конкретного стану зовнішніх і внутрішніх факторів.

Найчастіше виділяють цілі двох типів — довгострокові, ідеальні (goals), які ще інколи називають стратегічними, і короткострокові, конкретні (objectives), які називають оперативними. Перша група — це ідеальний, найкращий з можливих станів системи ("кришталева мета"), має здебільшого невизначений часовий інтервал і не завжди легко піддається операціоналізації. А друга — описує конкретний, досяжний у найближчому майбутньому стан системи. Ця група цілей легко операціоналізується і складає основу коротко- і середньострокового стратегічного планування.

Між першою і другою групами цілей існує здебільшого перманентний конфлікт. Короткострокові цілі можуть суперечити довгостроковим, і навпаки. Наприклад, вирішення короткострокових проблем поточної державної заборгованості населенню України за рахунок "контрольованої інфляції" (що пропонується багатьма економістами) може завдати непоправної шкоди довгостроковим цілям і інтересам України, підірвати національну валюту і звести нанівець чи не єдине реальне досягнення України на шляху трансформаційних перетворень — грошову стабілізацію.

Конфлікти спостерігаються не тільки між короткостроковими і довгостроковими цілями, але й між цілями життєво важливими і ординарними, між цілями і засобами їхнього досягнення. Саме тому будь-яке політичне рішення — завжди компроміс, і завдання політика — узгодити бажаність можливого з можливістю бажаного.

Інакше кажучи, держава ніколи не досягає всіх цілей і не втілює в життя всі національні інтереси й цінності — це неможливо. Це одна з причин, чому політику можна розглядати як сукупність дій по досягненню максимуму можливого в конкретній політичній ситуації або досягнення максимуму можливого з усього спектру бажаного. Заради цього політику дуже часто доводиться жертвувати одними цілями й інтересами заради досягнення інших, більш важливих. А для цього необхідні чіткі пріоритети, тобто чітка ієрархія національних інтересів, цілей за їхньою важливістю і пріоритетністю. Ці пріоритети надалі стають основою розробки відповідних стратегій різного рівня.

Для України, яка розташована на межі двох великих цивілізаційних просторів — євроатлантичного і євроазійського, і остаточно не вирішила проблему своєї геополітичної ідентичності, визначального значення набуває розробка й утвердження в масовій свідомості системи геополітичних пріоритетів. Формування й імплементація інтегральної стратегії національної безпеки України повинна починатися з чіткого визначення цих пріоритетів, усвідомлення (хоча б на рівні національної еліти) ролі і місця України в глобальному геополітичному просторі.

В ширшому плані можна стверджувати, що геополітична дилема, проблема геополітичного вибору України перетворюється із загальнотеоретичного, напівфілософського питання у визначальний чинник її історичного і політичного майбутнього [3].

Україна, на жаль, ніколи не мала інтегральної стратегії національної безпеки, як і чіткої геополітичної стратегії. Про такі стратегії сьогодні можна говорити переважно у перспективі. Розробка таких стратегій різного рівня є життєвою необхідністю для України, якщо вона хоче перетворитися з об'єкта геополітичних ігор великих держав у суб'єкт геополітики, тобто в самостійного гравця, який сам визначає свої цілі і дії на світовій арені (звісно, з урахуванням як власних можливостей, так і параметрів навколишнього середовища). Це цілком відповідає геополітичному потенціалу і можливостям України як однієї з найбільших європейських країн.

Проте перетворення з об'єкта в суб'єкт геополітики для України — далека стратегічна мета. Ось чому поточні пріоритети і стратегія України повинні розроблятися з урахуванням пріоритетів і стратегічних настанов основних політичних "акторів" регіону — країн євроатлантичної спільноти і Російської Федерації.

і стратегія РФ

Основні напрями стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення Росії з наддержави у велику регіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки в нових геополітичних умовах стимулювало розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій. Їхній аналіз [17], а також реальна політика на міжнародній арені дозволяє дійти висновку, що основними геополітичними пріоритетами Росії є:

· повернення статусу наддержави і формування нової євразійської потуги чи блоку на арені колишнього СРСР;

· збирання "історичних російських земель", інтеграція держав і "великих просторів" довкола Росії;

· приєднання до "великої сімки" і активна протидія поширенню НАТО;

· зміна стратегічного балансу між атлантичною спільнотою (НАТО) і Росією як військово-стратегічною спадкоємицею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біополярності;

· формування нових "стратегічних осей" Євразії: Москва — Берлін, Москва — Тегеран, Москва — Токіо;

· забезпечення доступу до "теплих морів" насамперед через Іран та Ірак (бажано політичними методами);

· протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу і так званого "тюркського клину" (насамперед Татарстану і Башкирії), Якутії і Далекого Сходу;

· нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана "фінляндізація" цих країн). Повна інтеграція Білорусі до складу Росії;

· формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Середньої Азії;

· економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування Росії.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії Росії та її "месіанській ідеї". Реалізація цієї ідеї завжди була і залишається основою традиційної стратегії Росії протягом століть. І всі процеси "лібералізації", "демократизації" чи "вестернізації" не можуть змінити цю тенденцію в історично короткий проміжок часу.

Геополітичні пріоритети й стратегія Заходу

Головна лінія стратегії Заходу після виграшу "холодної війни" і формування монополярної моделі світу на чолі із США була спрямована на закріплення "статус-кво" і недопущення формування нової геополітичної сили чи блоку, опозиційного до атлантично-мондіалістської ідеології Заходу. Як кандидати на роль такої сили, звичайно, розглядаються Росія, ісламський світ і Китай. Теоретично не можна виключати й можливості розколу і всередині самого "західного світу".

Основними геополітичними пріоритетами Заходу є:

· збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північно-американською і тихоокеанською частинами; укріплення базових цінностей і інституцій цієї цивілізації: демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах "геоекономіки";

· протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе західній цивілізації і сприяти формуванню нової біполярності чи антагоністичної багатополярності;

· зміцнення НАТО і головних стратегічних осей Західного світу: США — Європа, США — Близький Схід, США — Південно-Східна Азія, США — Японія;

· обмеження впливу й експансії "месіанських" держав, у тому числі конфуціанських і ісламських, упередження переростання регіональних конфліктів між цивілізаціями і державами на глобальні війни;

· збереження і посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками і забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;

· зміцнення Римленду (по периферії Євразії від Ісландії до Японії та Філіппін);

· поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу і європейської культури в цілому країн ЦСЄ і тих, що утворилися після дезінтеграції СРСР, передусім близьких до західної культури;

· розбудова і поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн у ці інститути;

· економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на Західні цінності, інтереси і життя.

Ці пріоритети цілком відповідають новій монополярній структурі світу (про багатополярність сьогодні можна говорити переважно в економічній сфері), яка сформувалася після закінчення "холодної війни", а також інтересам єдиного чітко визначеного полюсу світової сили і влади. Цим полюсом стали Сполучені Штати в союзі з розвиненими країнами західної цивілізації. Перемога цих країн у "холодній війні" була закономірною. Війну виграла західна ринкова економіка. Саме вона, а не військовий потенціал. Водночас сподівання багатьох країн на те, що економічна могутність неминуче перетвориться на геополітичний вплив і приведе до формування багатополярного світу відповідно до нових економічних центрів сили (Японія, Німеччина, країни АТР), виявилися марними. Такими ж, як і марксистський міф про домінування економіки над політикою. Економічна могутність виявилася необхідним, проте недостатнім фактором формування великих держав і нових полюсів сили. Утвердження монополярного світу з універсальною євроатлантичною системою цінностей значно обмежили вплив і можливості поширення альтернативних систем цінностей — євразійських, ісламських, латиноамериканських, конфуціанських та ін. Ці цінності і відповідні цивілізації віднині стали приреченими на другорядні ролі регіонального рівня.

Геополітичні пріоритети України

Аналіз основних напрямків стратегій і пріоритетів партнерів України на світовій арені дозволяє перейти до визначення геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів нашої держави.

Основні геополітичні та зовнішньополітичні пріоритети України:

· виживання України як суверенної незалежної держави, зміцнення фундаментальних цінностей та інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;

· повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;

· посилення потенціалу стримування як власного, так і колективного за рахунок участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;

· пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС. Поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання в якості першого кроку до політичних структур цієї організації як наріжного каменя структури європейської безпеки;

· зміцнення стратегічного партнерства із США і зв'язків з країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів і пріоритетів;

· підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією;

· зміцнення і консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном, країнами Балтії, Вишеградської групи і Середньої Азії;

· сприяння формуванню "поясу стабільності" і регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Середньої Азії;

· активна участь у створенні європейських і євразійських "транспортних коридорів" як по "Балто — Чорноморсько — Близькосхідній" вісі, так і по вісі "Західна Європа — Україна — Закавказзя — Середня Азія — Китай". Використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

· курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР. Активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;

· протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічний захист економічного суверенітету. Недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної незалежності;

· блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії і домінування;

· цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціо-культурних орієнтацій.

Розробка засад стратегії національної безпеки відповідно до національних інтересів, базових геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним з найважливіших завдань України. Однозначне вирішення геополітичної дилеми — повернення до європейського цивілізаційного простору як повноправного суб'єкта євроатлантичної геополітики — це сьогодні єдино логічний вибір для українського народу.

Політика і стратегія

Зазвичай виділяють три етапи розробки і формування політики:

1. Точне й однозначне формулювання цілей.

2. Розробка програми дій для їхнього досягнення (розробка стратегії).

3. Оцінка необхідного рівня сили (і можливостей її акумуляції), необхідної для досягнення поставлених цілей.

Політичне рішення — завжди компроміс, а тому політика в цілому має орієнтуватися на досягнення максимуму можливого з того, що є бажаним. Саме тому політика і стратегія України (а ми сьогодні, як це не прикро, в міжнародному табелі рангів є типовою "слабкою" державою) має базуватися з урахуванням національних інтересів, пріоритетів інших країн, головних "гравців" регіону — у даному випадку євроатлантичної спільноти і Росії, про що вже говорилося.

Сказане зовсім не означає, що політика і стратегічна лінія України приречена мати "рефлекторний" характер. Для запобігання цьому в більшості розвинених країн світу створені системи стратегічного прогнозування, які дозволяють "програвати" можливий розвиток подій на регіональному чи глобальному рівнях на декілька ходів наперед, своєчасно попереджати про небезпечні або небажані тенденції розвитку, будувати матриці альтернатив, можливих стратегій і контр-стратегій як для України, так і для її партнерів на світовій арені.

Створення такої системи стратегічного прогнозування — також життєво важлива потреба для України. І починати треба, з нашої точки зору, з розробки інтегральної стратегії національної безпеки.

Класичні визначення стратегії базуються на формулюванні фон-Клузевіца. Стратегію при цьому визначають як мистецтво і науку використання військових засобів для досягнення цілей політики. (Див., наприклад, широковідоме визначення Л.Харта [18]). Обмеженість класичного визначення стратегій сьогодні стала очевидною. Адже загальноприйнятою стала думка про те, що війна — лише частина політики, а тому неприпустимими є спроби зведення стратегій виключно до військових форм і методів взаємодії між державами. Зміст поняття стратегії значно розширився і сьогодні включає весь спектр інструментів політики — економічні, політичні, соціальні, технологічні, інформаційні тощо. Аналіз еволюції змісту поняття стратегія і споріднених категорій уже зроблений. Зазначимо лише, що сьогодні найпоширені шими стали багаторівневі (ієрархічні) визначення стратегії. При цьому на вищих рівнях ієрархії знаходиться велика національна стратегія або стратегія національної безпеки яка передбачає розвиток і використання всіх компонентів (політичних, економічних, військових, психологічних, інформаційних тощо) могутності країни для досягнення національних цілей в умовах миру і війни.

Однією з найгрунтовніших і деталізованих спроб концептуально-теоретичного аналізу ролі і місця стратегій різного рівня в контексті таких базових категорій сучасних політичних наук, як "національна безпека", "національні інтереси", "система пріоритетів, цілей і цінностей" , залишається монографія "Американська національна безпека" військової академії в Вест-Пойнті за редакцією Д.Кауфмана, Дж.Мак-Кітріка і Т.Ліні [28]. В ній національна стратегія виводиться із системи національних інтересів США, які в свою чергу є похідними від базових цінностей суспільства, ряду параметрів внутрішнього (стратегічні парадигми, домінуюча ідеологія, економічна система) і зовнішнього (загрози, союзи, блоки, міжнародні структури й організації) характеру. Принципово важливими є визначення детермінуючого впливу організаційної структури і учасників системи національної безпеки на політику, що проводиться в цій сфері, акцентування прогресуючого впливу як внутрішнього, так і міжнародного навколишнього середовища , на стан і стратегію національної безпеки.

Характерно, що в останні роки у США майже повністю зникла межа між "великою" національною стратегією і стратегією національної безпеки. Сьогодні ці два поняття фактично використовуються як синоніми. Базові документи цього плану і адміністрації Дж.Буша, і адміністрації Б.Клінтона мають назву "Стратегія національної безпеки Сполучених Штатів". У них наголошується на визначальній ролі національних інтересів, цінностей і цілей у процесі розробки й імплементації даної стратегії. "Наші цінності — наголошується в "Стратегії національної безпеки", підписаній Дж.Бушем, — це проміжна ланка між минулим і майбутнім, між нашим внутрішнім життям і зовнішньою політикою, між нашою силою і нашими цілями". І далі: побудова стратегії національної безпеки "повинна починатися з розуміння наших базових інтересів, цілей, інтересів і цілей, які є постійними навіть в умовах нової ери". Цікаво, що в цій стратегії найпотужніша країна світу проголошує своїм визначальним національним інтересом "виживання Сполучених Штатів як вільної і незалежної країни в умовах захищеності фундаментальних цінностей, інституцій і суспільства в цілому...".

(Для порівняння Концепція національної безпеки України, яку так багато років обговорював і приймав Парламент України, як базовий національний інтерес визначає "створення громадянського суспільства і підвищення ефективності органів державної влади" (читай зміцнення існуючих правлячих структур)[5].)

Стратегія національної безпеки першої адміністрації Б.Клінтона, наголошуючи на необхідності захисту безпеки, добробуту і фундаментальних цінностей, підкреслювала, що конкретна політика США "повинна базуватися в першу чергу на тих параметрах, які найкращим чином задовольняють довгострокові національні інтереси США", в тому числі в сфері оборони, розвитку, просування демократії в усьому світі [12].

Стратегія національної безпеки другої адміністрації Б. Клінтона, представлена в травні 1997р. при тих же загальних настановах, наголосила на таких основних глобальних пріоритетах:

-підтримка неподільної, демократичної і вільної Європи;

-формування сильної і стабільної Азійсько-Тихоокеанської спільноти;

-продовження американського лідерства як найвпливовішої сили підтримки миру в усьому світі;

-створення нових робочих місць і можливостей для громадян США за рахунок відкритої і конкурентоспроможної системи торгівлі, яка одночасно сприяла підвищенню добробуту всіх народів світу;

-посилення кооперації в протидії новим загрозам у сфері безпеки незважаючи на кордони і односторонні рішення;

-укріплення військових і дипломатичних інструментів, необхідних для протидії вищезгаданим викликам сьогодення [11].

Наявність чіткої інтегральної стратегії національної безпеки на перспективу є необхідною передумовою стабільного розвитку будь-якої сучасної держави. Спроби ж деяких країн розбудовувати державність і проводити ефективну зовнішню політику без такої стратегії сьогодні можуть викликати хіба що здивування.

Треба підкреслити, що дебати з приводу необхідності розробки такої стратегії почалися в США відносно недавно — десь у середині 80-х років, період, коли неминучий розпад і дезінтеграція СРСР стали очевидними. Тоді ж було сформовано Комісію з інтегральної довгострокової стратегії під головуванням Ф.Ікле і А.Уолстеттера. Доповідь цієї комісії "Вибіркове стримування" фактично заклала основи сучасної стратегії США, яка повинна задовольняти потреби країни при їхньому входженні у ХХІ століття [16]. Під час дебатів були сформульовані вимоги до такої стратегії, яка повинна ув'язувати в єдине ціле економічні ресурси і наявний демографічний потенціал, індустріальні можливості і фінансові обмеження, ідеологічні і моральні фактори, зовнішні та внутрішні заходи, соціальні, екологічні та науково-технологічні фактори і параметри, "задовольняти вимогам політики як в умовах війни, так і в умовах миру, базуватися на врахуванні довгострокових інтересів держави, а не тільки поточних трендів і факторів та інтегрувати військові елементи з дипломатичними, економічними й іншими важливими елементами" [21].

Одночасно з розробкою засад інтегральної стратегії національної безпеки в США значна увага приділялась реорганізації системи механізмів імплементації такої стратегії (зокрема Ради національної безпеки США). Свого часу Національний університет США з проблем оборони пропонував такі заходи по вдосконаленню формування й імплементації глобальної стратегії США:

-чітко визначити національні цілі в термінах базових цінностей США, національних інтересів і міжнародних умов, бажаних для США;

-досягти консенсусу всередині країни довкола питань інтегральної стратегії США і їхньої ролі у світі. Цей консенсус має повністю відповідати національним цілям США і бути прийнятим політичним керівництвом;

-виробити політичні дії, стратегії програми, використання силових структур у військових, економічних і політико-дипломатичних сферах, які б відповідали інтегральній стратегії та національним інтересам США у світі;

-надати ресурсну, фінансову і політичну підтримку акціям, стратегіям і програмам, що сприяють досягненню національних цілей США;

-постійно адаптувати політичні дії, стратегії і програми відповідно до змін у глобальних і регіональних умовах, до змін національних цілей США [24].

Проблемами реформи організаційних структур системи національної безпеки США в кінці 80-х років займалася і спеціальна президентська комісія (комісія Тауера), яка, наголошуючи на виключно важливій ролі президента і його радника з проблеми національної безпеки в функціонуванні цієї системи, підкреслю вала, що Конгрес США не повинен наполягати на затвердженні в сенаті кандидатури радника з проблем національної безпеки [25].

Важливу роль для вдосконалення процедур формування інтегральної стратегії США на перспективу відіграло і створення Ради з конкурентних стратегій на чолі з міністром оборони як однієї з визначальних структур планування і прогнозування у сфері оборони і національної безпеки на період до початку ХХІ століття і далі.

Свій внесок у формування інтегральної стратегії США на перспективу зробив і Конгрес. У спеціальній доповіді Дослідницької служби Конгресу підкреслюється: "Успішна імплементація політики в сфері національної безпеки має бути заснована на правильному і належному комбінованому застосуванні низки експертиз і спеціальних політичних знань. Відносні оцінки власної сили, як і сили і слабкості інших, повинні включати дипломатичні, економічні, розвідувальні, військові і моральні фактори; успішне здійснення політики вимагає зведення усіх цих факторів в єдине ціле" [15].

Інтегральна стратегія національної безпеки, таким чином, є основним програмним документом, який задає орієнтири на перспективу, окреслює загальні контури програм імплементації в життя пріоритетних національних інтересів країни.

Розробка інтегральної стратегії національної безпеки сьогодні є для України життєво важливим імперативом, одним з визначальних чинників її майбутнього. Важливою передумовою ефективної імплементації такої стратегії є формування узгодженого комплексу національних інтересів, пріоритетів і цілей, формування національного консенсусу стосовно цих інтересів і пріоритетів, а також координації зусиль виконавчої і законодавчої гілок влади в досягненні поставлених цілей.

Джерела

1. Гончаренко А.Н. Прогнозирование и политика: Генезис и эволюция прогнозирования в системе национальной безопасности и внешнеполитическом механизме США.-К.: Наук. Думка, 1993.-188 с.

2. Op. cit., p. 10-13.

3. Гончаренко О.М. Геополітична дилема України // Економічний часопис.- 1997.- № 9.- С. 3-10.

4. Государственные , национальные и классовые интересы во внешней политике и международных отношениях // МЭМО.- 1989.- № 2.-С.70.

5. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України. (Схвалена Верховною Радою України 16 січня 1997 р.) // Національна безпека України 1994-1996 рр.- К.: НІСД.- 1997.- 185 с.

6. Кукулка Ю. Проблемы теории международных отношений. М.: Прогресс. 1980.-230 с.

7. Удалов В.В. Баланс сил и баланс интересов // Международная жизнь.- 1990.- № 5.- С. 19-20.

8. Указ № 940 от 14 сентября 1995 г. Стратегический курс России с государствами — учасниками Содружества Независимых Государств. Політичний портрет України.- К.: Демократичні ініціативи.-1997. -№18.-С. 22.

9. Шлепаков А.Н., Лавриненко Ю.Н., Гончаренко А.Н. Военно-стратегические концепции, прогнозы и альтернативы подготовки экономики США к современной войне.- К.: АН Украины. 1988.-622 с.

10. Цыганков П.А. Международные отношения. М.: Новая школа, 1996.- С.191-208.

11. A National Security Strategy for a New Century. Wash., NSC. May 1997. H.6.

12. A National Security Strategy of Engagement and Enlargement., Wash., The White House. Febr. 1996.- Р.4-5.

13. Brogie B. Strategy and National Interest: Reflections for the Future. N-Y.: Willey, 1971.- Р.9.

14. Carnovale M. Vital and National Security After the End of the Cold War.- In: European and Security International After the Cold War., N-Y., St. Martin's Press. 1995.- P. 2-18.

15. Congressional Research Service Report to Congress. The National Security Council, CRS. August 11,1992.-Р.3-4.

16. Descriminate Deterrence (Report of the Commission on Integrated Long-Term Strategy) Wash., GPO, 1988.- 41 р.

17. Goncharenko A. Ukranian-Russian Relations: An Unequal Partnership. London Whitehall, RUSI, 1995.- Р. 4-20.

18. Hart L. Strategy: The Undirect Approach — L, Brassey's, 1967.- 335 p.

19. Holsti K. International Politics. New Jersey, Eng. Cliffs, 1983.- 478 p.

20. Kaplan M. System and Process in International Politics. N- Y, John Willey, 1957.- P. 151-153.

21. Kennedy P. Grand and Less than Grand Strategy. — In: War, Strategy and International Politics. Oxford, Glandon Press, 1992.- 322 p.

22. Morgenthau H. Politics Among Nations: The Struggle for Power and Peace. N — Y, Knopf, 1967. P. 3-21.

23. National Security Strategy of the United States., White House, August, 1991.- P. 3.

24. Planning US Security. Defence Policy in the Eighties. Ed. by P. Kronenberg. N-Y, Random House. 1982.- P. 4-20.

25. Report of the President's Special Review Board (The Tower Commission) Wash., GPO, 1987.- 422 p.

26. Rourke J. International Politics on the World Stage. N-Y — London, McGrow Hill, 1997.- 519 p.

27. Russet B, Starr H. World Politics, Oxford — N- Y, Freeman and Company. 1985. — 614 p.

28. US National Security. Ed. by D. Kauffman, J. Mckittrick, T. Lenney. — Lexington (Mass), Lexinton Press. 1985. — 454 p.