Сергій ФЕДАКА,

доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету

Феномен історичного Закарпаття як один з факторів розвитку малого прикордонного руху. Проблема євроінтеграції загалом і євроінтеграційних змагань України є дуже складною і багатоаспектною. Часто її переплітають із глобалізаційною проблематикою, котра сприймається переважно негативно - як уніфікація, нівелювання усіх національних особливостей. Проте інтеграція завжди іде в комплексі з протилежним процесом - диференціації, спеціалізації кожної країни на чомусь своєму специфічному, що вона і вкладає у спільний казан. Україна в цьому плані може дати і вже дає Європі не тільки свої комунікаційні можливості, свою транспортну мережу, геоекономічний потенціал чи певні природні ресурси. Україна, окрім усього іншого, має унікальний історичний досвід, котрий може виявитися не зайвим при подальшій розбудові об'єднаної Європи. Так сталося, що Україна практично з мідно-бронзового віку лежить на стикові двох величезних цивілізаційних масивів - умовно кажучи, європейського і євразійського. Власне, межа між цими масивами проходить через саму Україну і є однією з найбільших наших політичних проблем. Вона досить рухома - проходить то по Збручу і Горині, то по Дніпру, то по границі Дніпропетровської і Донецької областей. Але вона є геополітичною реальністю, з якою мусимо рахуватися. В окремих випадках така рухома цивілізаційна межа зміщується на західний державний кордон України, але і в цьому випадку вона сприймається як межа, що проходить по-живому. Надто-бо багато спільного між Закарпатською областю і Пряшівщиною, між Північною Буковиною і Південною, між Одещиною і Придністров'ям, між Волинню і Холмщиною. Дещо менше - між Галичиною і Закерзонням, котре було деукраїнізоване внаслідок операції "Вісла", але навіть там залишаються ознаки колишньої спільності. Цікаво, що на східному державному кордоні України подібний феномен не проглядається. Між східними областями України і їхніми російськими сусідками (це так званий червоний пояс Росії з чітким домінуванням посткомуністичної еліти) більше відмінності, аніж спільності, хоч російська Слобожанщина-Воронежчина теж має доволі українського населення, як наш Схід - російського і зрусифікованого. І все ж отого феномену якоїсь транскордонної цілісності там не відчувається так сильно, як тут на Заході. Чи не є це одним з доказів споконвічної орієнтації України на Захід, на окцидентальні цінності? Я цього не знаю, але над цим варто поміркувати.

Впродовж багатовікової історії української державності ми пережили кілька хвиль євроінтеграційних настроїв, котрі завжди змінювалися не менш потужними настроями москвоінтеграційними. Останні особливо сильними були якраз на Заході, зокрема на Закарпатті. Всі наші будителі були ніким іншими, як москвоінтеграторами. Зараз переживаємо час, коли домінують протилежні настрої. Словами М.Хвильового: "Геть від Москви! До психологічної Європи!" Яке тут співвідношення кон'юнктури і чогось засадничого, принципового - зараз тяжко сказати. Безперечно, є і те, й інше.

Ставлення до євроінтеграції на Закарпатті далеке від однозначного, а все ж переважно позитивне. І головна причина цьому - принципова транскордонна єдність нашої області з сусідніми регіонами чотирьох найближчих країн. Вона визнається практично усіма - як на підсвідомому рівні, так і на осмисленому. Ідеться про численні гуманітарні, економічні, культурницькі, історичні зв'язки.

Як відомо, етнічні чи етнокультурні кордони дуже рідко співпадають з кордонами державно-політичними. Останні є досить рухомими (принаймні, так було у минулому, до Гельсінкських угод). Етнокультурні же границі - більш сталі. Хоча і вони не є абсолютно стабільними. А все ж Закарпатська область і прилеглі до неї з заходу і півдня краї становлять явну культурно-історичну цілісність.

Свого часу Степан Пап висунув на позначення цієї цілісності досить контроверсійний термін-концепцію "історичне Закарпаття". Він був підхоплений і вже досить міцно укоренився в нашій історіографії, хоча сама тритомна "Історія Закарпаття" отця Папа вийшла друком буквально кілька років тому. Написана гостро-полемічно, з публіцистичним запалом, вона викликала неоднозначну реакцію серед фахівців. Проте тритомник пішов у маси і робить свою справу.

Зразу же по виході праці я звернувся до колег з закликом обговорити ті концептуальні новації, які пропонував С.Пап. Перш за все ішлося про концепцію "історичного Закарпаття". С.Пап писав свою працю в останні роки життя (1987-90) на Пряшівщині, в умовах, які не можна назвати академічними. Він мав за плечима величезний досвід душпастирської і загалом культурницької, видавничої роботи, політичної боротьби, через що три роки провів у гортіївському ув'язненні, а потім переслідувався червоним режимом як греко-католицький священик. Він не був дипломованим істориком, як не були ними Базилович чи Лучкай. Окремі його пасажі виглядають наївними. Але це не підстава, щоб відкидати усю працю в цілому. С.Пап поставив досить багато цікавих і оригінальних питань, які варто обговорити у професійному колі. Якщо в самій праці немає належної аргументації, це ще не значить, що висунуті тези хибні.

Однією з таких тез є якраз висунута дослідником концепція "історичного Закарпаття". Вона є актуальною з багатьох міркувань, зокрема і в контексті сучасної євроінтеграції. Тому пропоную усім присутнім поміркувати над цією концепцією, що є в ній раціонального, а де є якісь перегини?

З одного боку, якихось географічних, ландшафтних границь тут немає, що сприяло людській спільності. Відповідно, в усіх проявах суспільного буття дуже багато спільного по обидва боки від Чопа. З іншого ж боку, все-таки наявні і принципові відмінності. Чого ж все-таки більше - спільного чи відмінного, єдності чи протилежності? Що ми маємо - цілісність чи тільки подібність? Нинішні державні кордони тут зумовлені якимось суб'єктивними моментами чи це все-таки історична закономірність? Чи існували якісь альтернативи, коли розвиток цього так званого "історичного Закарпаття" міг піти зовсім в іншому напрямі, ніж це сталося? Наскільки реальним є реанімація, активізація "історичного Закарпаття" в умовах євроінтеграції, зокрема якщо Україну у досить далекій перспективі приймуть до Євросоюзу? Чи відновляться тоді ті зв'язки, котрі у ХІХ ст. все ж були більш органічними, ніж зараз? Чи навпаки - "історичне Закарпаття" виявиться міфом і тому ніколи не реалізується в майбутньому?