Стаття з газети "Україна і світ сьогодні" № 23-24 (423-424) 04.06.2007

Олексій ВОЛОВИЧ, директор Одеської філії НІСД

Арена взаємодії та суперництва

Сьогодні Чорноморсько-Каспійський регіон привертає до себе увагу провідних країн світу не лише своїми багатими запасами вуглеводнів, а й важливим геостратегічним розташуванням між Європою та Азією. В цьому ареалі, що лежить на перехресті міжнародних транспортних напрямів і комунікацій «схід-захід» і «північ-південь», на межі азійської (мусульманської) та європейської (християнської) цивілізацій, упродовж останніх років створена якісно нова геополітична ситуація, в якій конкурують основні центри сили — Росія, Туреччина, США та ЄС. Це потребує від нашої держави вироблення оптимального формату політики у цьому регіоні.

Росія сприймає посилення присутності ЄС і США в Чорноморсько-Каспійському ареалі як посягання на її позиції, бо вона вважає цей регіон історичною зоною своїх стратегічних інтересів. Казахстан, Туркменістан, Азербайджан, Грузія та Україна є основними об’єктами боротьби між Росією і США. Створення американських військових баз у Болгарії та Румунії з великим занепокоєнням сприймається Москвою, яка залишає за собою право вжити всіх необхідних заходів для надійного забезпечення своєї нацбезпеки.

Основні цілі Росії в цьому регіоні полягають у блокуванні стратегічних проектів експорту енергоресурсів Каспію і Центральної Азії, які знаходяться поза контролем РФ; посиленні контролю над пострадянським енергетичним і транзитним простором; створенні обхідних нафтогазових транспортних артерій задля посилення політичної й економічної залежності транзитних країн.

Підписання 15 березня ц. р. в Афінах тристоронньої російськоболгарськогрецької угоди про будівництво нафтопроводу Бургас-Александруполіс суттєво змінило на користь Росії не лише енергетичну, а й політичну ситуацію в цьому регіоні. Якщо проект буде реалізовано, то в боротьбі з Росією за каспійську нафту програє решта конкурентів: Туреччина, Польща, Україна, Румунія і США, які безуспішно намагалися зупинити укладання цієї угоди.

За підтримки Кремля, шляхом спорудження газопроводу «Блакитний потік-2» спільно з італійським концерном ENI, «Газпром» намагається заблокувати реалізацію Євросоюзом газопроводу Nabucco, який передбачає транзит газу з Туркменістану, Ірану й Азербайджану через Туреччину і Балкани до Західної Європи. За прогнозами, «Блакитний потік-2» збудують у 2012 році, а газогін Nabucco — у 2011-му.

Позиція Туреччини певною мірою співпадає з позицією Росії в тому сенсі, що Анкара виявляє неприховане невдоволення з приводу посилення безпосередньої присутності США і НАТО в регіоні, оскільки внаслідок цього Туреччина втрачає свою унікальну роль плацдарму НАТО в Чорному морі, яку вона відігравала впродовж останніх 50 років. Очікується, що обсяг товарообігу між Росією і Туреччиною складе у 2007 р. $25 млрд. (порівняйте з $4,5 млрд. між Україною і Туреччиною у 2006 р.). Нині Росія забезпечує понад 70% турецького газового імпорту. Обидві країни проти війни США в Іраку (хоча і з різних причин), а сьогодні виступають проти можливих військових операцій США та Ізраїлю проти Ірану. Туреччина і Росія встановлюють все більш тісну взаємодію на основі спільної позиції щодо протидії радикальним ісламським рухам. За деякими даними, під час зустрічі в Сочі в липні 2005 р. В.Путін і Р.Ердоган досягли угоди про взаємну підтримку позицій двох країн щодо Чечні і курдів.

За підтримки Анкари Росія заблокувала спробу США отримати статус спостерігача в ОЧЕС, хоча інші члени цієї організації лобіювали ухвалення кандидатури США. Росія і Туреччина однаково негативно ставляться до ГУАМ і СДВ, вважаючи їх антиросійськими і проамериканськими організаціями. Певною мірою позиції Росії і Туреччини співпадають і щодо ситуації в Абхазії та навколо неї. Частково це пояснюється тим, що набагато більше етнічних абхазів (черкесів) живуть у Туреччині, ніж безпосередньо в Абхазії. Багато хто в Анкарі розглядає конфлікт в Абхазії як переслідування мусульманської меншини грузинськими християнами.

На думку деяких аналітиків, Анкара вважає Грузію і Вірменію потенційними конкурентами для свого членства в ЄС. Проте в Тбілісі та Єревані навпаки вважають, що у разі, якщо така впливова регіональна держава, як Туреччина, не вступить до ЄС, то маленьким Грузії і Вірменії годі на це й сподіватися.

Упродовж останніх років США стали провідним геополітичним гравцем у Чорноморсько-Каспійському регіоні. З 1997 р. цю зону оголошено зоною американських національних інтересів, і вона розглядається як джерело енергоресурсів, альтернативне Персидській затоці. Головне завдання США в цьому регіоні — перешкодити об’єднанню в єдиний блок трьох своїх геополітичних суперників в Євразії: Росії, Китаю та Ірану. Задля цього Вашингтон прагне мати з Казахстаном, Туркменістаном, Азербайджаном і Грузією, через територію яких проходять транспортні коридори в західному напрямі, відносини стратегічного партнерства.

Американська військово-політична присутність у басейні Чорного моря покликана посилити вплив США в Євразії. З одного боку, Штати сприяють інтеграції країн Чорноморсько-Каспійського регіону, а з іншого — намагаються не допустити формування «альтернативних альянсів» Туреччини і Росії, а також — Росії та Європи. Американці не виявляють особливої зацікавленості в посиленні турецького впливу в цьому регіоні, Центральній Азії і на Балканах, намагаючись не допустити монопольного положення Анкари в транспортуванні каспійських енергоресурсів.

Вашингтон відводить вельми важливу роль Грузії й Азербайджану в стримуванні поширення впливу Росії в Закавказзі. Грузія розглядається ним як опорна країна, що має важливе геостратегічне значення для поширення американського впливу в Чорноморсько-Каспійському регіоні і на Кавказі. Азербайджан потрібен США не лише через його енергетичні ресурси, а як плацдарм для експансії в каспійському ареалі та здійснення тиску на багатий нафтою Іран.

Відносини між США і Казахстаном останнім часом стрімко розвиваються, наближаючись до рівня стратегічних. Штати зацікавлені, щоб казахстанська нафта перекачувалася нафтопроводом Баку-Тбілісі-Джейхан, оскільки азербайджанської нафти для забезпечення рентабельності цього проекту недостатньо. В рамках «х’юстонської ініціативи», з якою виступили Н.Назарбаєв і Д.Буш ще у грудні 2001-го, впродовж 10 років США мають намір інвестувати в нафтогазову галузь Казахстану гігантську суму — $200 млрд.

Після зміни влади в Ашхабаді Сполучені Штати надають великого значення розширенню зв’язків із Туркменістаном. За їхньої підтримки наразі готується відразу кілька ТЕО під прокладання нафтових і газових трубопроводів по дну Каспію для постачання туркменських енергоресурсів через Азербайджан і Грузію на світові ринки. Це викликає велике занепокоєння у Москви. На противагу американським пропозиціям Москва пропонує побудувати новий газогін із Туркменії в Росію вздовж східного берега Каспію через територію Казахстану. Намагаючись утримати Ашхабад у сфері свого впливу, Москва здійснює масований тиск на нового президента Туркменії К. Бердимухаммедова.

Політика Брюсселю в цьому регіоні значно відрізняється від політики Вашингтона як за своїми цілями, так і за методами їх досягнення. Якщо мета політики США — геополітичне домінування і витіснення Росії з регіону, то для ЄС життєво важливим є передусім доступ до тамтешніх енергоресурсів. До того ж рівень конкуренції між Росією і ЄС є менш драматичним, ніж між Росією і США, оскільки басейн Чорного моря і Кавказ є частиною Великої Європи і ЄС має більше підстав для присутності в регіоні, ніж США. ЄС і Росія є скоріше партнерами, ніж конкурентами. Втім, це не виключає співпраці та взаємодії між Брюсселем і Вашингтоном у регіоні. А у моменти загострення відносин з Росією і Брюссель, і Вашингтон зазвичай посилюють координацію своїх дій.

Згідно з планами Брюсселю, впродовж наступних 5-8 років до Євросоюзу будуть включені Азербайджан, Грузія та Вірменія. Європа готова підтримувати ринкові реформи в цих країнах і зацікавлена, щоб загальна система цінностей об’єднувала її та Азію. Відновлений Великий шовковий шлях, з’єднувальною ланкою якого є Чорноморсько-Каспійський регіон, згідно з планами ЄС, має стати не лише торговельною артерією, а й трансфертом демократичних і цивілізаційних цінностей між Європою та Азією.

Нині Єврокомісія розробляє нову політику ЄС щодо торгівлі й співпраці з чорноморськими країнами. Документ під назвою «Black Sea Synergy» («Чорноморська співпраця») має бути схвалений на саміті ЄС у червні. Ним, зокрема, передбачається проведення регулярних зустрічей керівництва ЄС із міністрами закордонних справ 6-ти чорноморських держав, а також Греції, Вірменії, Азербайджану і Молдови. Коло обговорюваних питань — отримання газу і нафти з Каспію, боротьба із сепаратизмом, нелегальною міграцією і контрабандою, захист навколишнього середовища, створення нових транспортних комунікацій. Задля цього передбачається використання існуючих структур і організацій (ОЧЕС, ГУАМ, СДВ, Чорноморський форум).

Упродовж найближчих місяців активність США в Чорноморсько-Каспійському регіоні посилюватиметься. Це дозволить Вашингтону контролювати весь євразійський континент, при цьому значно послабивши вплив Росії, що призведе до її остаточного перетворення з супердержави на регіональну державу. Через це конкуренція між США і Росією може сягати рівня небезпечної конфронтації, що вимагатиме від України певного балансування між двома потугами і дистанціювання від них із одночасним посиленням співпраці з ЄС.

Можна припустити, що найдраматичніша боротьба між РФ, з одного боку, і США та ЄС, з другого, вестиметься за енергоресурси Казахстану й Туркменії. В цій боротьбі Москва намагатиметься зберегти контроль над транспортуванням казахстанських і туркменських енергоносіїв, в той час як США і ЄС пропонуватимуть Астані й Ашхабаду проекти транспортування в обхід російської території, через Азербайджан і Грузію.

Україна має послідовно відстоювати у цьому регіоні свої національні інтереси, намагатися уникати ускладнень у відносинах із конкуруючими між собою основними центрами сили (РФ, США, ЄС) і прагнути до максимально можливого рівня співпраці з ними. Підтримуючи збалансовані відносини з усіма основними регіональними гравцями, найбільшу увагу нам слід приділяти співпраці з Євросоюзом, оскільки всі енергетичні проекти, реалізація яких може забезпечити Україні певний рівень диверсифікації джерел енергоносіїв (а відтак економічної незалежності), можуть бути реалізовані лише за умови активної участі в них ЄС.

Адреса матеріалу: http://www.uwtoday.com.ua/articlea.asp?Lid=1&NID=4033&JID=211