Шляхи і засоби мінімізації негативного впливу арабсько-ізраїльського конфлікту
на українсько-ізраїльські і українсько-арабські відносини

Алла Захарченко,
кандидат політичних наук,
старший науковий співробітник
Одеського філіалу НІСД

І. Загальна характеристика проблеми

Арабсько-ізраїльський конфлікт впродовж багатьох десятиліть залишається однією з найбільш вибухонебезпечних серед близькосхідних "гарячих точок", ескалація подій навколо якої може в будь-який момент призвести до нової регіональної війни, а також істотно вплинути на систему міжнародних відносин в цілому. Незважаючи на численні зусилля міжнародних посередників, насамперед США, та різноманітні плани мирного врегулювання, на даний час досягнення повномасштабного арабсько-ізраїльського миру залишається довгостроковою перспективою. Більше того, на даний момент спостерігається значне загострення ситуації навколо близькосхідного конфлікту, зумовлене наступними ключовими чинниками:

По-перше, прихід до влади в ПНА радикального угруповання ХАМАС, що відмовляється визнати Державу Ізраїль, а також значний сплеск палестинського тероризму, зводять нанівець перспективи поновлення переговорного процесу на палестинсько-ізраїльському треку близькосхідного мирного врегулювання у короткостроковій перспективі. Гостра політична криза всередині самої ПНА, зумовлена протистоянням між представниками ФАТХ та ХАМАСа, є іншою важливою підставою для непередбачуваного розвитку подій навколо палестинсько-ізраїльського протистояння.

По-друге, поряд із палестинською проблемою, загальновизнаною в якості "локомотиву" близькосхідного конфлікту, головним гальмуючим елементом у нарощуванні мирних трансформацій у регіоні залишається збереження конфліктних відносин між Ізраїлем і Сирією, а також Ізраїлем і Ліваном. Застій в переговорах на ізраїльсько-сирійському та ізраїльсько-ліванському треках, що спостерігається впродовж останніх п'яти років, а також періодична ескалація конфронтації між Тель-Авівом та Дамаском, не дає підстав очікувати на досягнення повномасштабного мирного врегулювання на вищезазначених напрямках як у короткостроковій, так і середньостроковій перспективі.

По-третє, досить обмеженими й малоефективними на цей час залишаються зусилля основних міжнародних посередників, спрямовані на врегулювання арабсько-ізраїльського протистояння. Це зумовлено як відсутністю у регіоні сприятливого ґрунту для реалізації міжнародних миротворчих ініціатив, так і неузгодженістю у підходах основних світових гравців - США, ЄС, Росії - до ключових проблем мирного врегулювання, наприклад, до проблеми ХАМАСу у її сучасному вигляді.

По-четверте, новим ускладнюючим елементом є загострення відносин між Ізраїлем та Іраном, спричинене низкою антиізраїльських заяв іранського президента Ахмадінеджада, а також зусиллями керівництва Ірану з розвитку власної ядерної програми, визнаної офіційним Тель-Авівом в якості основної загрози ізраїльській національній безпеці.

Таким чином, враховуючи стабільне зростання ворожнечі між ізраїльською й палестинською сторонами, а також наявність достатнього потенціалу для блискавичної ескалації конфлікту між Ізраїлем та Сирією, або Ізраїлем та Іраном, можна з великою долею ймовірності прогнозувати подальше загострення арабсько-ізраїльської конфронтації з можливою її трансформацією у фазу військового протистояння.

На початку ХХІ століття Україна неодноразово демонструвала свою готовність зробити посильний внесок у процес врегулювання комплексу близькосхідних проблем та надати свої послуги сторонам конфлікту у будь-якій прийнятній для них формі. Свідченням цього стала діяльність українського миротворчого контингенту у складі Тимчасових сил ООН у Лівані, оприлюднення в 2002 р. "Українських пропозицій в контексті міжнародних дипломатичних зусиль щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту", а також проведення в травні 2003 р. під егідою ООН міжнародної конференції з близькосхідного мирного врегулювання у Києві.

Водночас, аналіз вищезгаданих посередницьких ініціатив свідчить про те, що вони мають низку як позитивних, так і негативних наслідків для перспектив розвитку відносин України з Ізраїлем і арабськими країнами.

Серед позитивних слід відзначити наступні:

По-перше, "Українські пропозиції у контексті міжнародних дипломатичних зусиль щодо мирного врегулювання близькосхідного конфлікту", що були оприлюднені президентом України Л.Д. Кучмою в Аммані під час його офіційного візиту до Йорданії, Сирії, Лівану у квітні 2002 р., отримали високу оцінку лідерів арабських країн, які заявили про свою повну підтримку миротворчих зусиль України та висловили готовність до більш тісної взаємодії з нашою країною у цьому питанні. Слід окремо підкреслити, що зміст і спрямованість українських ініціатив чітко вписуються у контекст загальноєвропейської політичної лінії щодо близькосхідного врегулювання. Таким чином, українська зовнішня політика на цьому напрямку стає важливою й органічною складовою європейської політики у близькосхідному регіоні і сприяє зусиллям нашої держави щодо інтеграції у європейські структури.

По-друге, міжнародна конференція ООН та Форум громадськості на підтримку миру на Близькому Сході, що відбулися у Києві 13-15 травня 2003 р. за участю представників урядів 46 зарубіжних країн, міжурядових організацій, ООН та численних міжнародних експертів, стали фактичним підтвердженням готовності України запропонувати протиборчим сторонам можливості для проведення мирних переговорів на своїй території. Конференція стала першим міжнародним заходом у рамках палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання з часу передачі 30 квітня 2003 р. міжнародним "квартетом" у складі США, ООН, ЄС та Росії главам ізраїльського та палестинського урядів плану дій "Дорожня карта", в зв'язку з чим одержала високу оцінку як основних міжнародних посередників, так і ключових арабських країн, а також затвердила високий миротворчий потенціал нашої держави у справі арабсько-ізраїльського мирного врегулювання.

Основним негативним наслідком активізації посередницьких зусиль України з врегулювання близькосхідного конфлікту стали певні ускладнення у політичній сфері українсько-ізраїльських відносин.

Це пояснюється прагненням Ізраїлю нав'язати своє бачення шляхів врегулювання близькосхідного конфлікту, а також розгляд ним відносин України з арабськими країнами виключно з точки зору інтересів власної безпеки. Ізраїльська сторона послідовно виступає проти розширення кола міжнародних посередників у врегулюванні арабсько-ізраїльського конфлікту і дуже прискіпливо ставиться до різноманітних мирних ініціатив, особливо тих, що передбачають більш активну участь у переговорах ООН або ЄС. Тому проведення у Києві у травні 2003 року під егідою ООН Міжнародної конференції на підтримку миру на Близькому Сході, а також пропозиція щодо направлення українського військового контингенту для виконання миротворчої місії у складі багатонаціональних сил за мандатом ООН на кордон між Ізраїлем та палестинськими територіями і на Голанські висоти, викликала стримано-негативну реакцію з боку ізраїльтян. Посилання української сторони на те, що при виробленні своєї позиції із зазначених питань вона орієнтується, перш за все, на країни ЄС, вступ до якого визначено стратегічним напрямком зовнішньої політики нашої держави, також не зустрічають в ізраїльської сторони належного розуміння.

ІІ. Рекомендації щодо можливої позиції України

У процесі формування своєї позиції щодо близькосхідного конфлікту, а також пошуку шляхів та засобів мінімізації його негативного впливу на українсько-ізраїльські і українсько-арабські відносини, наша держава має враховувати наступні важливі фактори:

Фактор 1: зважаючи на географічну близькість близькосхідного регіону до України, сприяння мирному і кардинальному врегулюванню арабсько-ізраїльського конфлікту, зміцнення регіональної безпеки та стабільності, насамперед, відповідає інтересам з підтримання безпеки на південних кордонах нашої держави.

Фактор 2: неврегульованість арабсько-ізраїльського конфлікту створює значні ускладнення на шляху нормального розвитку двосторонніх відносин нашої держави з країнами регіону, оскільки кожна з конфліктуючих сторін намагається заручитися підтримкою своїх позицій з боку України. У свою чергу, наша країна зацікавлена в розвитку стабільних економічних і політичних відносин як з арабськими державами, так і з Ізраїлем. На практиці це означає, що у своїх взаєминах з протиборчими сторонами Україна має послідовно реалізовувати принцип "рівної наближеності".

Фактор 3: політична й економічна вага України в близькосхідному мирному процесі не може рівнятися із впливом у регіоні таких світових гравців як США, ЄС чи Росія. Водночас, наша держава має хоч і обмежені, але реальні можливості для того, щоб більш активно сприяти стабілізації ситуації та просуванню мирного врегулювання в регіоні. При цьому, активізація участі України у миротворчих зусиллях міжнародного співтовариства на Близькому Сході буде значно сприяти як зміцненню позиції нашої держави у регіоні, так і посиленню її міжнародного авторитету.

Фактор 4: зовнішньополітична діяльність України на близькосхідному напрямі має розбудовуватися у контексті її стратегічних зовнішньополітичних пріоритетів та завдань, у тісному взаємозв'язку з іншими головними векторами її зовнішньої політики. В зв'язку з цим, проголошений Україною курс на євроінтеграцію зумовлює необхідність більш тісних та активних контактів між Україною та ЄС, спрямованих на створення спільного простору миру, безпеки та стабільності, а також зменшення напруженості та зниження ризику збройних конфліктів в Середземноморському басейні та регіоні Близького Сходу, необхідним кроком до якого є якнайшвидше врегулювання арабо-ізраїльського протистояння.

Підсумовуючи вищевикладені фактори, можна зробити висновок про те, що повноцінна реалізація стратегії України на Близькому Сході цілком залежить від здатності нашої держави дотримуватися зваженого й неупередженого, і, водночас, послідовно-активного підходу до проблеми близькосхідного мирного врегулювання.

Враховуючи високу ступінь ризику подальшої ескалації близькосхідного конфлікту, а також його значний дестабілізуючий вплив на ситуацію у всьому близькосхідному регіоні, позиція нашої держави щодо зазначеної проблеми і надалі має бути максимально виваженою й збалансованою. У залежності від можливого розвитку подій навколо арабсько-ізраїльського протистояння, Україна може застосувати наступні альтернативні підходи:

Сценарій 1. Стабілізація ситуації навколо близькосхідного конфлікту з появою перспектив поновлення переговорного процесу між протиборчими сторонами. Такий розвиток подій є найбільш вигідним для України. У цьому випадку доцільною є активна, ініціативна участь України в процесі близькосхідного врегулювання, що сприятиме формуванню необхідної основи для розвитку з країнами регіону стабільних торговельно-економічних відносин, а також, значною мірою, сприятиме зміцненню міжнародного авторитету нашої держави.

Сценарій 2. Подальше перебування арабсько-ізраїльського конфлікту у характерному для сьогоднішнього дня стані "малої інтенсивності".

За таких обставин Україна має утримуватися від висування масштабних ініціатив з врегулювання конфлікту, очікуючи на момент, коли в регіоні з'явиться для цього більш сприятливий ґрунт. Найбільш доцільним варіантом поведінки для України у цьому випадку є засудження будь-яких проявів тероризму й екстремізму як з арабської, так і з ізраїльської сторони; заклик до припинення насильства та утримання від будь-яких провокаційних дій, що можуть призвести до ескалації конфлікту; допомога у досягненні компромісів, що дозволять повернути близькосхідний процес до мирного діалогу та переговорів.

Сценарій 3. Перехід конфлікту у військову фазу, зумовлений загостренням відносин між Ізраїлем та одним з арабських учасників протистояння - ПНА, Сирією, Ліваном, або початком військового протистояння між Ізраїлем та Іраном.

Такий сценарій буде мати вкрай негативні стратегічні, політичні й економічні наслідки для України. Він може завдати серйозних збитків як українсько-ізраїльським, так і українсько-арабським відносинам, оскільки кожна з протиборчих сторін буде вимагати від України однозначної зовнішньополітичної орієнтації, намагаючись заручитися підтримкою з боку нашої країни. Оптимальною позицією у випадку розв'язування нової арабсько-ізраїльської війни є максимальне дистанціювання України від конфронтаційних позицій протиборчих сторін при активному дотриманні стратегії "рівнонаближеності" й збалансованого підходу, а також підтримці спільних ініціатив міжнародного "квартету" і посередників, в разі продовження ним пошуку шляхів політичного врегулювання конфлікту.

Незалежно від можливого розвитку подій, з метою забезпечення своєї більш вагомої участі у колективних пошуках миру на Близькому Сході наша країна має інтенсифікувати свою діяльність на двох основних напрямках:

- поглиблення політичного співробітництва з Ізраїлем, Єгиптом, Сирією, Йорданією, Ліваном, ПНА та іншими регіональними гравцями, при неодмінному дотриманні принципу "рівної наближеності" у відносинах між протиборчими сторонами;

- налагодження й підтримування постійного політичного діалогу і взаємодії з близькосхідної проблематики із США, провідними країнами ЄС, Росією;

Масштабність та складність завдань, що постають перед Україною на Близькому Сході, диктують необхідність вироблення цілісного підходу нашої країни до проблеми близькосхідного мирного врегулювання, основними рисами якого мають бути: комплексний, стратегічний характер; максимальне звільнення від кон'юнктурних міркувань; гнучкість, динамізм і прагматизм; спрямованість на довгострокове політичне й економічне закріплення позицій і інтересів нашої держави у близькосхідному регіоні.