Проект Спільноти демократичного вибору:
стан та проблеми реалізації

О. Волович, директор Одеського філіалу НІСД,
Л. Рассоха, с.н.с. Одеського філіалу НІСД.

Україна стала на шлях незалежного розвитку в умовах, коли її формування як національної держави відбувається в контексті сучасних глобалізаційних процесів, коли національні держави все більше втрачають можливості для здійснення владних повноважень на своїх територіях. Причиною цього явища є постійне зростання міжнародних зобов'язань держав в рамках участі в світових, регіональних і субрегіональних міжнародних організаціях, що супроводжується передачею частини суверенних повноважень національних держав міжнародним утворенням. Разом з тим, слід зазначити, що глобалізація і національний розвиток є скоріше взаємодоповнюючими процесами, ніж антагоністичними. Іншими словами, розбудова національної держави на сучасному етапі розвитку світової цивілізації не може ефективно здійснюватися поза рамками процесу інтернаціоналізації або глобалізації.

Сьогодні Україна поставлена в такі умови, коли вона одночасно має завершити розбудову національної держави і одночасно брати участь в глобалізаційних процесах, щоб не перетворитись на "хутір поблизу Європи". Якщо в Європі національні держави виникли ще на руїнах феодалізму, то українська національна держава розбудовується паралельно з розвитком демократичних засад і громадянського суспільства. Той шлях, які західноєвропейські демократії долали протягом століть, наша країна має подолати за кілька десятиліть. Крім того, в зовнішньополітичній сфері Україна зіштовхується з таким явищем, коли майже всі національні законодавства визнають примат міжнародного права, але в реальній політиці керуються переважно національними егоцентричними інтересами. І нарешті, особливістю геополітичного простору, в якому перебуває Україна, є те що вона знаходиться на межі цивілізаційного розламу між Європою і Азією, і відповідно є об'єктом впливу з боку євроцентристського (ЄС) і євроазійського проектів (Росія).

Як зазначає американський політолог З. Бзежинський, "якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй доведеться стати частиною Центральної Європи, а не Євразії". Саме цей шлях є найбільш перспективним і таким, що гарантує Україні почесне місце в сім'ї європейських народів. Але згідно з багатьма прогнозами, повернення України до свого "європейського дому" не відбудеться ще протягом тривалого часу (можливо 10-15 років) під час якого ми, очевидно, будемо мати статус "сусідів Євросоюзу". Сподіватися на те, що цей процес надто прискориться не має особливих підстав, оскільки в основі інтеграційних процесів лежать передусім економічні розрахунки і можливості, а не політичні симпатії. На відміну від початку 90-х років минулого століття сьогодні європейська політика стала більш прагматичною, більш реалістичною. Європейці хочуть бачити речі такими, якими вони є в дійсності, а не такими, як би нам це інколи хотілось. Європейці не хочуть ставати заручниками нездійсненних ілюзій.

Сьогодні українські політики і політологи все частіше говорять про те, що Україна не повинна бути ні прозахідною, ні проросійською, а має бути сама собою - "проукраїнською". Очевидно, під цим слід розуміти те, що Україна, з одного боку, не повинна механічно копіювати західноєвропейські стандарти демократичного і економічного розвитку, а з іншого - йти у фарватері Росії. Очевидно, Україна має йти своїм самобутнім шляхом синтезу європейського і власного цивілізаційного досвіду.

Двері "європейського дому", на жаль, поки що закриті для України і нам ще багато належить зробити, щоб вони перед нами відчинились. Вимушений "тайм аут" для нашої країни на шляху до вступу в ЄС дасть змогу нам вивчити процес адаптації 10 нових членів в цю організацію і зробити певні корективи на цьому шляху. Крім того, важко передбачити внутрішні трансформаційні процеси в самому Євросоюзі після масового розширення, яке створило для ЄС чимало серйозних проблем.

В цій ситуації нам належить зайнятися впорядкуванням справ у власній "українській хаті", щоб згодом нас могли запросити в "пристойне європейське товариство". Процес інтеграції України в Європу ускладнюється тим, що він відбувається одночасно з внутрішніми трансформаціями: формування повноцінної української політичної нації, розбудова української державності, запровадження засад ринкової економіки, проведення політичної реформи, вдосконалення демократичних основ громадянського суспільства, формування політичної культури європейського типу. Отже на шляху інтеграції в Європу важливо показати якою Україна може стати через 5 - 10 років за умови відповідного сприятливого і "доброзичливого" ставлення з боку Євросоюзу.

Особливе значення для України як для потенційного регіонального лідера має подальша активізація участі в таких регіональних утвореннях як ініційована ГУАМ, Вишеградська група, Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ), Пакт стабільності для Південно-Східної Європи і Спільнота демократичного вибору. Сьогодні, коли на Заході і Сході Великої Європи (від Британських островів до Уралу) оформилися два соціокультурні світи - Європейський Союз та Євроазійське об'єднання під проводом Росії, на наш погляд, існує реальна можливість створення серединного об'єднання у складі держав Центральної і Східної Європи, яке могло б стати субрегіональним компонентом Великої Європи. Балто-Чорноморсько-Каспійське партнерство має всі шанси стати основою такого об'єднання, географічні рамки якого могли б простягатись від Словенії і Чехії на Заході і до України на Сході, від Швеції і Фінляндії на Півночі і до Туреччини на Півдні. Участь України в Балто-Чорноморському співробітництві відкриває широкі перспективи політичної і економічної співпраці, що, зокрема, дозволяє нашій державі відігравати важливу роль сполучної ланки між країнами Балтики і Чорноморського басейну. Вигідне географічне розташування України визначає місце України в центрі не тільки геоекономічних, а й геополітичних зв'язків між двома регіонами.

Потреба координації дій східноєвропейських країн в рамках Балто-Чорноморсько-Каспійського партнерства в політичній, військовій, економічній та культурній сферах визначається низкою чинників, зокрема тим, що вони мають багато спільного в історичній долі, ментальності, рівні економічного, науково-технічного і культурного розвитку. Згадані країни територіально розташовані компактно і мають багаторічний досвід співпраці. Особливо важливим для України, яка стала об'єктом геополітичних маневрів між США і Росією, є необхідність пошуку опори передусім в посиленні співпраці з сусідніми східноєвропейськими країнами.

Слід зазначити, що ідея Балто-Чорноморського партнерства має давню історію. Співпраця від моря і до моря тривала ще в ті часи, коли Литва, Україна та Польща були частинами однієї держави. В останні роки свого життя цю ідею підтримував великий син українського народу - Б. Хмельницький. Наступним етапом розвитку концепції цього міжрегіонального партнерства стала ідея Балто-Чорноморського союзу, або конфедерації Литви, Білорусі та України, сформульована Михайлом Грушевським. У 30-ті роки ХХ ст. видатний український письменник і геополітик Юрій Липа на підставі історико-політологічного аналізу писав, що для України є життєво необхідним створення геополітичної осі Північ-Південь, на противагу осі Схід-Захід, яка тільки постійно роз'єднувала Україну. В період після дезинтеграції Радянського Союзу до ідеї Балто-Чорноморського-Каспійського партнерства неодноразово повертались президенти України, Польщі і Литви, проте інституалізації Балто-Чорноморського співробітництва так і не відбулось. І лише в серпні 2005 р. в ході візиту президента В. Ющенка в Грузію було оголошено про намір створити Балто-Черноморсько-Каспійську Спільноту демократичного вибору у формі міждержавного об'єднання, до участі в якому були запрошені всі держави регіону, а також Росія, США і ЄС у якості спостерігачів.

Установче засідання Спільноти демократичного вибору відбулося 2 грудня 2005 року у Києві. У ньому взяли участь президенти України, Грузії, Литви, Естонії, Латвії, Румунії, Словенії, Молдови, колишньої Югославської Республіки Македонія, а також представники Польщі, Болгарії та Азербайджану. Того ж дня було ухвалено Декларацію країн Спільноти демократичного вибору, згідно з якою країни Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону виступають "за налагодження тісніших зв'язків між урядами та суспільствами у різних сферах, за співробітництво в усіх питаннях, пов'язаних із розвитком демократії".

Декларацію підписали 9 країн, із них 3 балтійські (Литва, Естонія, Латвія), 4 чорноморські (Україна, Грузія, Румунія та Молдова), а також дві балканські (Словенія та Македонія). Отже, відбулася певна інституціалізація геоекономічно, геополітично та історично обумовленого балто-чорноморського співробітництва. Важливим для нас є те, що це оформлення СДВ відбулося саме на території нашої держави та з її ініціативи. Цей проект є надзвичайно перспективним і в разі його реалізації дозволяє сподіватися на отримання Україною економічних та політичних дивідендів.

Як відомо, реакція РФ на створення Спільноти демократичного вибору була і є негативною. Деякі російські політологи розглядають створення форум СДВ як "план балтійсько-чорноморського союзу, що відриває Росію від Європи". Ми сподіваємося, що з часом велика регіональна держава Туреччина перегляне своє ставлення до СДВ як до спроби "ізолювати Росію" і залучиться до цього проекту. З іншого боку реакція ЄС та Сполучених Штатів на створення СДВ є однозначно позитивною. З точки зору Європейського Союзу, цей проект сприятиме розмиванню будь-яких ліній розподілу в Європі, а також обміну досвідом нових членів Євросоюзу з потенційними.

З 2 по 5 травня ц.р. в місті Вільнюс проходила міжнародна конференція "Спільне бачення спільного сусідства", присвячена проблемам Балто-Чорноморського співробітництва. Конференція зібрала науковців, аналітиків, вчених, представників неурядових організацій, а 4-5 травня лідерів Балтійських та Чорноморських держав.

Сьогодні існує чимало точок зору стосовно того, як "старі" та "нові" демократії мають співпрацювати між собою. Цілком очевидним є те, що демократії, що виникли на території від Східної Європи до Південного Кавказу, заслуговують на щось більше, ніж уніфікована Європейська політика сусідства. Роблячи свій внесок у зміцнення регіональної стабільності, розвиток економічного співробітництва, "нові" демократії потребують активної підтримки з боку Європи та євроатлантичного співтовариства. Україна не шукає власний варіант демократії чи ринкової економіки. Ми прагнемо пройти той шлях, який впродовж останнього десятиріччя приніс добробут і стабільність державам Центральної та Східної Європи. Сподіваємось, що вже на цьому етапі Україна отримає чіткий сигнал від ЄС, що філософія наших відносин базуватиметься на принципі "відкритості дверей", а Європейська угода про асоціацію є "найбільш прийнятною формою нового документа про співробітництво, яка покликана створити передумови для поступової інтеграції України до ЄС".

На самміті у Вільнюсі було ухвалено Спільне Комюніке, в якому робився наголос на важливості надання міжнародними організаціями, такими як ЄС, НАТО, Рада Європи, ОБСЄ та ООН, підтримки "новим демократіям". В документі говориться про те, що потенціал інструментів ЄС, таких як Європейська політика сусідства, має бути повністю використаний задля цілей процесу європейської консолідації і надалі збільшений. У Спільному Комюніке наголошується на важливості регіонального співробітництва для європейської та трансатлантичної інтеграції в тому числі в рамках Спільноти Демократичного Вибору. Останній пункт документу містить заклик продовжувати успішні дискусії у дусі Вільнюської конференції з метою досягнення спільного бачення, спільної дії та спільного сусідства.

Нові члени ЄС - Латвія, Естонія, Польща, Литва - свого часу отримали допомогу та підтримку на шляху до європейської інтеграції від країн Північної Європи в рамках регіонального балтійського співробітництва. Сьогодні вони висловлюють готовність обмінюватись досвідом на цьому напрямі з країнами-членами СДВ, стратегічною метою яких є євроатлантична інтеграція та "консолідація демократій в Європі" завдяки спільним ідеалам, які поділяють "старі" та "нові" демократії.

З часів першого самміту 1997 року у Вільнюсі, коли після дезінтеграції Радянського Союзу про необхідність Балто-Чорноморського співробітництва за участю України на урядовому рівні вперше заговорив колишній президент Литви, минуло дев'ять років. Геоекономічно, геополітично та історично обумовлене Балто-Чорноморське співробітництво було інституалізовано в рамках Спільноти демократичного вибору у грудні минулого року. Показовим, є те, що це оформлення відбулось саме на території нашої держави та за її ініціативою. Цей проект, як дуже перспективний, дозволяє сподіватись на отримання Україною економічних та політичних дивідендів від цього партнерства та певною мірою прискорює процес її інтеграції до європейських структур. Це, окрім іншого, дозволяє нашій державі зарекомендувати себе як ініціатора створення нових форм тісного співробітництва на Європейському континенті. Зараз постає завдання заповнення цієї співпраці конкретним змістом та розробки механізмів його реалізації.

Сьогодні в Центрально-Східній Європі виразно позиціонують себе три регіональні лідери - Румунія, Україна і Польща. На наше переконання, свою роль регіонального лідера Україна може виконувати лише в співпраці з Румунією і Польщею, в тому числі в рамках СДВ, а не в конкуренції з ними. Центрально-Східна Європа як субрегіон Великої Європи може реалізуватися лише за умови тісної взаємодії Бухареста, Варшави і Києва. При цьому ні Україна, ні Польща, ні Румунія не зможуть грати роль регіональних лідерів поодинці оскільки для цього не вистачить окремо взятих політичних і економічних ресурсів цих країн. В той же час, діючи разом, це геополітичне тріо в осяжному майбутньому зможе грати провідну роль в Центрально-Східній Європі.

На нашу думку, на сьогодні проект Балто-Чорноморсько-Каспійського партнерства є найбільш важливим на шляху набуття Україною статусу регіонального лідера. Подальша взаємодія східноєвропейських держав в рамках СДВ могла б сприяти реалізації наступних завдань:

- нейтралізувати спроби деяких наддержав розглядати посткомуністичні країни як сферу своїх особливих інтересів і відігравати месіанську роль у пострадянському просторі;

- виробити загальноприйняті підходи, форми і методи поступового об'єднання Східної і Західної Європи на основі загальноєвропейських (а не лише західноєвропейських) демократичних інтеграційних норм, економічних і політико-соціальних стандартів з врахуванням особливостей країн Східної Європи;

- протистояти намаганням законсервувати Східну Європу у якості традиційного сировинного придатку або ринку збуту продукції Західної Європи і Росії;

- сприяти відновленню системи загальноєвропейської колективної безпеки через інтеграційний політико-економічний процес шляхом посилення ролі ОБСЄ та взаємодії країн НАТО і військово-політичних структур східноєвропейських країн;

- розв'язувати всі спірні проблеми і можливі конфлікти, що можуть виникати поміж СДВ, без втручання з боку тих країн, які не належать до СДВ.

Ініціатива щодо створення СДВ, у разі її успішної реалізації, могла б кардинально укріпити геополітичне положення нашої держави в Європі, підняти її авторитет у світі, сприяти її перетворенню у насправді велику впливову європейську державу, спроможну ініціювати політичні процеси загальноєвропейського масштабу. Співпраця країн Східної Європи в рамках СДВ вже в найближчі роки могла б принести значні економічні дивіденди, дозволила б створити східноєвропейський ринок, який з врахуванням його транзитних можливостей, міг би стати ринком світового значення, що зв'язав би країни Далекого, Середнього і Близького Сходу з країнами Західної Європи, відновивши давній "шовковий шлях".

Активна участь східноєвропейських країн в рамках СДВ відповідатиме інтересам усіх європейських країн, оскільки сприяло б подальшому зміцненню Європи у якості потужного геополітичного центру. З іншого боку, розбудова СДВ певною мірою відповідало б і американській концепції зміцнення "молодої Європи". Завдяки більш тісній політичній і економічній співпраці в рамках СДВ східноєвропейські країни могли б ідентифікуватись як цілком самостійне, самодостатнє і органічне міждержавне об'єднання з власними інтересами. Тим самим була б послаблена боротьба між США і Росією за вплив у Східній Європі, що сприяло б зміцненню європейської безпеки. Створення СДВ в жодній мірі не може загальмувати процес інтеграції Східної і Західної Європи, а лише надасть цьому процесу більш стабільного, організованого і гармонійного характеру, зведе до мінімуму спроби "розтягти" східноєвропейські країни між Заходом і Росією.

Слід все зробити для того, щоб наступні саміти СВД закріпили б успіхи попередніх самітів у Києві і у Вільнюсі і сприяли б перетворенню цього міждержавного об'єднання в ефективну міжнародну організацію. Для цього необхідно вжити невідкладних заходів для залучення в СВД нових повноправних членів, зокрема, Польщі, Болгарії, Туреччини, Азербайджану, Вірменії, Чехії, Сербії і Чорногорії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Фінляндії, Швеції, Латвії, Естонії і Білорусії. На наступних самітах СДВ акцент має бути зроблений на посиленні економічної складової в діяльності СДВ. Зокрема, на саміті у Вільнюсі доцільно було б обговорити проект будівництва автобану і залізничного сполучення по маршруту Таллін - Рига - Вільнюс - Брест - Краків - Львів - Кишинів - Одеса - Констанца - Варна - Стамбул. На наступному саміті в Тбілісі можна було б обговорити проект відновлення "великого шовкового шляху" по маршруту Стамбул - Самсун - Тбілісі - Єреван - Баку - Тегеран - Ашгабад - Бухара - Душанбе - Кашгар (Китай). На саміті СДВ у Тбілісі було б доцільно розглянути перспективи і можливості реалізації газотранзитного проекту "Іран-Азербайджан-Грузія-Україна-Європа".

Україна має надзвичайно високий транзитно-транспортний потенціал. За оцінками міжнародних експертів, Україна посідає перше місце в Європі за коефіцієнтом транзитності. Цьому сприяє як вигідне географічне положення нашої держави у центрі Європи, так і достатньо розвинута система наземних і водних шляхів сполучення. За деякими підрахунками, до 2010 року транзитний товаропотік через Україну до країн Західної і Центральної Європи зросте до $158 млрд. на рік. З 2002 року в Україні діє Програма з розвитку 6-ти міжнародних транспортних коридорів, з тим, щоб до 2007 року Україна могла збільшити обсяг імпортно-експортних і транзитних поставок до 72 млн. тон.

Головні зусилля нашої країни сьогодні мають бути спрямовані на те, щоб перетворити СДВ в потужну регіональну організацію, сприяти наповненню її діяльності реальним економічним змістом шляхом формування зони вільної торгівлі, започаткування спільних транспортних та енергетичних проектів, розбудови Євро-Азійського транспортного коридору, співробітництва в галузі видобутку й транспортування нафти на європейський ринок. >