Лариса Хомич,

старший науковий співробітник Одеського Філіалу НІСД

Поглиблення соціального розшарування та внутрішньорегіональної диференціації рівня життя населення

(на прикладі Одеської області)

Соціальне розшарування та формування різних за рівнем добробуту та соціальними ознаками груп (класів) є невід’ємною рисою ринкових перетворень в суспільстві. Розвиток підприємництва, розширення приватного сектору в економіці, масова приватизація, плачевний стан бюджетної сфери, розвиток малого, середнього та великого бізнесу сприяють соціальному розшаруванню і в кінцевому результаті призводять до формування у суспільстві різних соціальних класів. Для забезпечення соціальної та економічної стабільності у суспільстві важливе значення має сформованість так званого „середнього класу”, який є носієм певного світогляду, стилю та якості життя, що відображає рівень добробуту основної частини населення. Потужний середній клас є індикатором рівня соціально-економічного розвитку держави, створює стійку групу споживачів, які стимулюють розвиток сфери послуг, виробництва та національного ринку продовольчих і непродовольчих товарів. В Україні процес формування середнього класу є помітним, але ще далеким від завершення.

Так, на сьогодні у нашому суспільстві найбільш чисельною, все ж таки, залишається група населення, яка за рівнем сукупних прибутків та витрат знаходиться за межею бідності або на межі малозабезпеченості. І це є найбільш негативним наслідком соціально-економічного розвитку України за роки незалежності. Зубожіння основної частки населення проходить на тлі швидкого збагачення окремої малочисельної верстви українців. Масштаби бідності найбільш наглядно спостерігаються саме у сільській місцевості. Тривала економічна криза протягом 90-х років, розвиток тіньової економіки призвели до значної соціальної поляризації у суспільстві, де на одному полюсі знаходиться маса бідних та малозабезпечених на іншому незначна кількість дуже багатих, а між ними малопотужний поки що прошарок середнього класу. Така соціальна структура населення є надзвичайно деформованою і не сприяє успішному розвиткові держави та формуванню ідей соціального партнерства в нашому суспільстві.

Визначення якості та рівня життя населення є непростим завданням, яке передбачає оцінку значної кількості показників. Якість життя визначає загальні умови життєдіяльності особи, а рівень життя можливість задовольняти свої матеріальні і духовні потреби, можливість доступу до засобів, що забезпечують гідний рівень життя та можливість займати певне місце у ієрархічній структурі соціальних класів і груп. Для оцінки рівня життя використовуються показники, які в загальних рисах визначають добробут особи (або сім’ї, домогосподарства). Так, серед них: витрати домогосподарств у розрахунку на одну особу (гривень); питома вага витрат на харчування у загальній сукупності витрат особи (або домогосподарства); середня заробітна плата, структура доходів та витрат особи (домогосподарства); частка осіб, що за сукупним доходом знаходиться нижче межі малозабезпеченості; обсяги споживання окремих видів продуктів харчування у розрахунку на 1 особу; житлові умови; наявність накопичень у вигляді особистих грошей, банківських вкладів, нерухомості, акцій підприємств та ін.; забезпеченість легковим автотранспортом; витрати на споживання послуг (зокрема освіти, охорони здоров’я, культурно-побутових та ін.), на непродовольчі товари, у тому числі на організацію дозвілля і відпочинку. Для визначення добробуту населення проводять аналіз доходів та прибутків як окремих осіб так і домогосподарств. Під домогосподарством розуміють сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе усім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об’єднують та витрачають кошти.

Слід відзначити, що офіційна статистика дає можливість лише частково відобразити характер соціального розшарування, яке відбулося за останні роки у нашому суспільстві. Значною залишається частка тіньової економіки та тіньових прибутків громадян, які зумовлюють існування значних відмінностей між офіційним (задекларованим) і реальним рівнем добробуту певної частини населення. Поки що в Україні не створені ні адміністративно-правові ні суспільні засади, які б сприяли виведенню економіки із тіні, реально не відбувається декларування прибутків та витрат, або значна їх частина приховується, формуючи тіньовий фінансовий обіг. За цими ознаками ми ще дуже далекі від стандартів європейських країн

Така ситуація характерна, в першу чергу, саме для Одеської області, де наглядно можна бачити саме наслідки довготривалої тінізації економіки. Так, за інформацією Міністерства економіки України у 2005 році витрати жителів Одеської області у 3 рази перевищували рівень їх офіційних прибутків, що є найбільш наглядним прикладом збереження тіньової структури економіки регіону. За цієї ситуації має місце заниження середнього рівня офіційної оплати праці в комерційних структурах, де традиційно заробітну плату отримують в конвертах. Так, для малих та середніх підприємств області у 2005 році в середньому офіційна заробітна плата становила лише 400 гривень. Крім того, за офіційною статистикою 40% малих підприємств області є збитковими, що є не природним і також може свідчити про переведення їх прибутків у тіньовий обіг. Аналіз ринку праці свідчить, що у приватному секторі господарства традиційно високою є частка найманих працівників, які за офіційною звітністю підприємств отримують зарплату на рівні прожиткового мінімуму (це стосується навіть висококваліфікованих спеціалістів та менеджерів середньої ланки), тоді як неофіційна зарплата, яку вони отримують „у конверті” знаходиться в середньому в межах 1500 – 5000 грн.

Значна соціальна диференціація населення за рівнем статків найбільш показово в межах області проявляється саме в місті Одесі. На сьогодні, бурхливий розвиток об’єктів сфери послуг, орієнтованої на забезпечені верстви людей, значна кількість на вулицях нових дорогих та престижних автомобілів, забудова міста елітним житлом підкреслює надзвичайну поляризацію серед його мешканців за рівнем добробуту, що останнім часом призводить навіть до територіального перерозподілу населення в межах міста за ознаками певного розміру статків між престижними та непрестижними районами та розселенськими зонами. В межах міста вздовж узбережжя на місці колишніх санаторіїв та будинків відпочинку та у приміській зоні формуються закриті котеджні селищами, райони приватної елітної забудови, цілі квартали, забудовані елітними багатоповерхівками. В межах області саме Одеса є тим полюсом за соціально-економічним розвитком, для якого характерним є висока частка багатих людей та постійне зростання частки осіб, які за більшістю критеріїв (наявність відповідного житла, дорогих автомобілів, високих сукупних прибутків та ін.) уже можна віднести до середнього класу.

Що стосується категорії офіційних мільйонерів, то у 2005 році відповідно до податкових декларацій 101 мешканець (0,004% від загальної кількості мешканців області) Одещини мав прибутки більше мільйона гривень, тобто офіційно є мільйонером. Із цієї кількості мільйонерів більше половини проживають саме в Одесі. До того ж у 2005 році лише один одесит офіційно задекларував свої доходи у розмірі двох мільйонів гривень. Слід зауважити, що це лише офіційна статистика, але можна припустити що в нашому регіоні є також і неофіційні мільйонери.

Отже, ще однією ознакою Одеської області є постійне поглиблення територіальної диференціації у рівні життя населення між Одесою, приморськими містами та континентальними периферійними районами, містами з одного боку, та в цілому між міською та сільською місцевістю з іншого боку.

За офіційною статистикою у 2004 році наявні доходи населення Одеської області протягом року у розрахунку на 1 особу становили 4 тис. 100 гривень (по Україні в середньому – 4 тис. 354 гривні), а відповідно витрати 5 тис. 497 гривень (по Україні – 5 тис. 242 гривні). За офіційними даними витрати та доходи одного домогосподарства в середньому на місяць в Одеській області на кінець 2004 року становили трохи більше 800 гривень (в середньому по Україні витрати - 788,8 грн., доходи 776,2 грн.). Всього в області нараховується 875 тис. домогосподарств, серед яких переважають домогосподарства у складі 2-3 осіб.

Грошові доходи населення в середньому по області становлять 84% (2002 рік) від загальних сукупних ресурсів домогосподарств, в містах їх частка дещо вища – 90,8 %, в сільській місцевості вони становлять лише 68,4%. Структура грошових доходів на сьогодні для більшості населення формується як і раніше переважно за рахунок надходжень від оплати праці (табл. 1). У 2004 році в середньому по Україні у структурі грошових доходів населення на заробітну плату приходилося 42%.

Так, за рівнем середньодушових грошових витрат у місяць 63,7% населення області мали витрати нижчі від середнього рівня (64% у містах, 60% у сільській місцевості), а 82,3% мали витрати нижчі встановленого прожиткового мінімуму, який у 2004 році був на рівні 362,2 грн. Для міст області ця категорія громадян становить 78,3% населення та 95,3% у сільській місцевості. Для України ситуація у 2004 році була такою: середньодушові грошові витрати нижче прожиткового мінімуму мали 73,8% (все населення), серед міських жителів цю групу становили 67,5%, серед сільського населення – 86,5%.

Таблиця 1

Структура грошових надходжень домогосподарств

структура надходжень	відсотки у середньому за місяць для одного домогосподарства
	в середньому по області	міська місцевість	сільська місцевість
оплата праці	59,4	64,0	45,6
доходи від підприємницької діяльності	3,7	4,3	1,9
доходи від продажу сільськогосподарської продукції	5,8	1,0	20,7
пенсії, стипендії, допомоги	21,9	21,5	23,2
грошова допомога від родичів та інші грошові доходи	9,2	9,2	8,6

В Україні 23,8% домогосподарств у 2004 році мали середньодушові витрати понад 420 гривень і переважно це мешканці міст.

У структурі витрат домогосподарств традиційно переважають продукти харчування (63% від усіх витрат, 2005 рік), що в загальних рисах свідчить про незадовільний загальний рівень добробуту більшості населення, про відсутність у більшості населення можливості достатньо купувати непродовольчі товари (особливо тривалого використання), споживати послуги, робити накопичення. Структура витрат домогосподарств принципово практично не змінилася протягом останніх років. Так, у 2001-2004 роках на продовольчі товари припадало 66-64% усіх витрат, на непродовольчі товари та послуги – 28-31% (із цієї категорії витрат 5-10% припадало на оплату житла та комунальних послуг), грошова допомога родичам – 1,6-1,3%, незначний залишок коштів використовувався на інші витрати (накопичення, банківські вклади, аліменти, підсобне господарство, купівля акцій, будівництво житла тощо). Слід відзначити, що структура витрат домогосподарств дещо відрізняється у сільській і міській місцевості. Так, для сільського населення дещо нижчою є частка витрат на продовольчі товари та непродовольчі товари і послуги, але дещо вища частка витрат на підсобне господарство, будівництво житла тощо.

Що стосується розподілу населення за рівнем середньодушових грошових витрат за місяць, офіційна статистика у 2002 році визначала найбільш забезпечену групу з витрати на одну особу понад 360 гривень. До цієї категорії попадають також і особи, які мають значно більші витрати (табл. 2).

Таблиця 2

Розподіл населення за рівнем середньодушових грошових витрат у місяць (2002 рік)

Витрати у місяць, гривень	відсотки
	в середньому по області	міська місцевість	сільська місцевість
до 60,0	8,3	0,9	22,0
60,1-90,0	13,4	9,3	21,1
90,1-120,0	12,1	8,4	18,8
120,1-150,0	9,6	11,0	7,0
150,1-180,0	12,5	14,4	9,1
180,1-210,0	6,3	6,9	5,3
210,1-240,0	9,0	10,8	5,7
240,1-270,0	6,3	7,7	3,8
270,1-300,0	3,8	5,5	0,6
300,1-360,0	4,9	6,2	2,3
Понад 360	13,8	18,9	4,3
Все населення	100,0	100,0	100,0

У 2004 році найбільш забезпечена група населення уже мала щомісячні витрати більше 460 гривень на 1 особу (прожитковий мінімум встановлений на кінець 2004 року був на рівні 362 грн.).

Заробітна плата залишається основним джерелом формування доходів більшості населення тому її розмір також впливає на процес соціального розшарування. У 2004 році за офіційними даними середньомісячна заробітна плата найманих працівників в Одеській області становила 566 грн. (в України – 590 грн.) Як видно із таблиці 3, в межах області спостерігаються суттєві відмінності у розмірі оплати праці як по окремих галузях так і у розрізі міст та районів. Протягом останніх років найвищий рівень оплати праці в середньому відзначався у мешканців міст Южне (1330-2200 грн.), Іллічівськ, Одеса. Для більшості ж районів та міст він був у 2 рази нижчим від середнього по області, особливо це стосується працівників задіяних у сільському господарстві. Найнижчий рівень заробітної плати в середньому відзначався в Болградському, Тарутинському, Ширяєвському, Савранському районах на рівні 173-209 гривень (2003 рік). Зауважимо, що прожитковий мінімум у цьому році був визначений у 342 гривні.

Таблиця 3

Середньомісячна заробітна плата працівників по містах та районах

	гривень
	1995 рік	2000 рік	2001 рік	2002 рік	2003 рік
в середньому по Одеській області	66	236	306	379	454
м. Одеса	76	293	381	467	550
максимальний показник по районам та містам області	112	900	1180	1276	1350
мінімальний показник по районам та містам області	29	86	121	157	173
прожитковий мінімум	-	270	311	342	342

Навіть за середніми розмірами зарплат зрозуміло наскільки суттєвою є територіальна диференціація в оплаті праці, яка ще більше поглиблюється останнім часом. Як уже зазначалося вище поки що в регіоні зберігається тіньова система оплати праці. Передусім це стосується комерційних структур у приватному секторі економіки, для якого у декілька разів може відрізнятися розмір зарплати офіційної (часто на рівні встановленого прожиткового мінімуму) від тієї, яку співробітники отримують у конвертах. Оскільки комерційні структури в межах області найбільш зосереджені саме в Одесі, то саме для мешканців обласного центру характерною є ситуація, коли офіційні доходи найбільш суттєво відрізняються від розміру витрат, тобто є значно меншими ніж грошові витрати.

Ще одним показником, який певним чином визначає рівень життя населення є забезпеченість приватними легковими автомобілями. Якщо розглядати в середньому відносні показники забезпеченості автомобілями у розрахунку на 1000 осіб, то в Україні цей показник у 2003-2004 році становив відповідно 105-108 одиниць, для Одеської області він був на рівні 96-97 одиниць. Як видно із таблиці 4 в межах області також існує диференціація даного показника між окремими містами і районами. Так, протягом останніх років найвищий показник забезпеченості легковим автотранспортом в області відзначається в м. Іллічівськ (146-150 одиниць на 1000 жителів). Значно нижчим ніж в середньому по області цей показник у Ширяєвському (49 од.), Саратському (50 од.), Балтському (53 од.), Кілійському районах.

Таблиця 4

Забезпеченість населення приватними легковими автомобілями по районах та містах

	Кількість одиниць на 1000 жителів
	1995 рік	2000 рік	2001 рік	2002 рік	2003 рік
в середньому по Одеській області	83	101	103	108	96
м. Одеса	112	121	118	121	110
Максимальний показник по районам та містам області	113	146	147	149	150
Мінімальний показник по районам та містам області	22	48	44	44	49

В той же час необхідно враховувати, що даний показник не відображає тих якісних змін які останнім часом характерні для найбільших міст області і в першу чергу для м. Одеси. Так, сьогодні саме Одеса за кількістю нових, відносно дорогих та престижних авто може посперечатися з більшістю великих міст України і навіть із столицею, тоді як у більшості районів області якісний склад автомобілів є значно біднішим та принципово іншим. Така ситуація безумовно опосередковано вказує, з одного боку, на відносно вищий рівень добробуту значної кількості одеситів та суттєве соціальне розшарування серед мешканців області, а з іншого все ж таки на те, що офіційна статистика недостатньо відображає саме якісний стан речей.

Житлові умови також є одним із критеріїв, які визначають якість життя людини. На сьогодні соціальне розшарування в суспільстві сформувало суттєві відмінності у якості житлових умов мешканців області. Якщо у малих містах і сільській місцевості контраст є не таким разючим, то в м. Одесі це проявилося в значних масштабах. Так, інтенсивна забудова міста житловими будинками, які уособлюють нові стандарти якості не лише житла а і життя людини підтверджують значну соціальну диференціацію за рівнем добробуту серед одеситів. Тривалий попит на житло з ціною від 500 до 1500 $ за 1 кв. м саме і засвідчує те, що хоча середній клас є малопотужним, але все ж таки поступово формується в окремо взятому місті. Зараз в середньому на одного міського жителя області припадає 20 кв. метрів житла, на одесита 19,4 кв. метри. Тоді як в області є міста де цей показник всього 4,6 кв. метра (табл. 5). Найбільш якісними та однорідними за більшістю критеріїв є житлові умови в середньому для мешканців Іллічівська та Южного.

Таблиця 5

Забезпеченість населення житлом у міських поселеннях

	кв. метрів у середньому на 1 мешканця
	1995 рік	2000 рік	2001 рік	2002 рік	2003 рік
в середньому по Одеській області	16,6	17,8	18,5	18,7	20,0
м. Одеса	17,2	17,5	17,5	17,7	19,4
Максимальний показник по містах області	25,0	26,1	26,8	28,6	29,1
Мінімальний показник по містах області	5,4	4,4	4,2	4,6	4,6

Отже проведений аналіз найбільш типових показників, які відображають рівень життя населення свідчить, що процес територіальної соціальної диференціації та соціального розшарування є невід’ємною ознакою сучасного розвитку нашого суспільства в умовах становлення ринкової економіки. Нажаль наслідком переходу до ринкових відносин не стало формування середнього класу в таких масштабах і в такому розумінні як це є в розвинених країнах, а навпаки формування серед населення надзвичайно чисельної групи малозабезпечених. Соціальне розшарування населення проявилося і в містах і в селах, але все ж таки найбільш масштабно в нашому регіоні цей процес можна спостерігати між міською та сільською місцевістю, найбільший контраст сформувався серед мешканців Одеси та між Одесою та практично всією іншою частиною області.