4. Вплив поведінки відхилу на політичне рішення

Поведінку, яка не повністю відповідає загальноприйнятим етичним нормам (девіантна поведінка), сьогодні практично неможливо не бачити. Вплив поведінки відхилу на політичне життя, на прийняття рішення важко переоцінити. Проте ще мало зроблено щодо розробки теорій, які пояснюють подібну поведінку.

І все ж дослідження подібного типу поведінки в політиці наполегливо диктує політична емпірія. В Італії корупція в політичній сфері досягла небачених розмірів, тому під тиском громадськості була відмінена депутатська недоторканість. Тепер поліції й суду не треба дозволу парламенту для затримання депутата і ведення слідства. Відомі взаємозвинувачення в корупції з демонструванням документів у верхніх ешелонах російської влади фіксують поведінку відхилу не лише в політичній діяльності, а й у етиці. Підтвердженням цього можуть бути таємні поставки зброї агресивним режимам "третього світу", наприклад з ФРН в Іран.

Таким чином, спостерігається постійне порушення етики, різних офіційних (внутрішньополітичних і міждержавних) стосунків, корупція на найвищих рівнях політичної влади різних країн.

Під поведінкою відхилу Альберт К. Коен пропонує розуміти "не лише злочин і правопорушення, а й будь-яку поведінку, що порушує загальновизнані норми та правила. Це всі форми корупції та невірної поведінки, протизаконного чи тільки неетичного в середовищі судових, поліцейських і урядових посадових осіб" [4, с. 295]. При цьому американський соціолог вважає, що девіантна поведінка політиків не є стихійною і сьогодні вже не визначається індивідуальними якостями особи політика, а існує як постійно діюче системне явище, притаманне сучасній політиці в цілому. Пояснення системності цього явища Коен бачить у тому, що поведінка відхилу політиків "є плодом політичних рішень значних організацій" [4, с. 295].

Саме значні організації, які мають свої інтереси в політиці, можуть замовляти голоси й ідеї політиків через фінансове винагородження останніх. Ще М. Вебер фіксував очевидність того, що чиновник не може мати "гідне" існування на державну платню і тим самим негласно припускається додаткове підгодовування чиновників шляхом використання ними свого службового становища, надання різного роду послуг зацікавленим особам [8].

Це підкреслював і В.П. Макаренко: "Гонитва за чинами - політична форма гонитви за прибутком... Користолюбність - універсальна мотивація кожного члена державного апарату знизу догори..." [6]. Однак повне задоволення користолюбства політика через формально створені державні умови матеріального забезпечення, соціального визнання, особистого впливу тощо в сучасному суспільстві неможливе. Пояснюється це користолюбство тим, що демократичне суспільство створює "ідеологію успіху", яка ставить у заслугу прагнення просунутися вперед, стимулює задоволення потреб людини, говорить про те, що бажане можливе. Але протиріччя між навіяними бажаннями і тим, чого можна досягти законно, приводить до послаблення норм та інститутів, які регулюють і дисциплінують поведінку людей, а врешті-решт - до заперечення авторитету норм і до різного роду можливих відхилів.

Таким чином, відхили в політиці виникають як засоби неофіційного задоволення політиком своїх невиконаних бажань, які не гарантує йому офіційна посада.

Сильні у фінансовому плані організації можуть схилити політиків різних рангів до проведення та прийняття таких рішень, які без цього втручання самими політиками або не розглядалися б, або були б відхилені.

Залежність офіційних рішень, у тому числі й політичних, від девіантної поведінки політиків - неприємна й маловивчена тема в сучасній політології, яка лише за останні роки стала предметом досліджень. Прикладом такого підходу може бути робота Майкла Паренті "Демократія для небагатьох" [9].

Частково підхід Паренті хибує надмірним радикалізмом, особливо це стосується висновків щодо повної недосконалості політичної системи США. Паренті гадає, що існує символічна політична система, яка фокусує навколо виборчої діяльності й передвиборчих розбіжностей активність виборців, політичні особливості, публічні заяви, досить неясні та двозначні виклади деяких проблем, що хвилюють президентів, губернаторів, мерів та їх відповідні виборчі округи. Інша система - реальна політична система, яка охоплює багатомільйонні контракти, списування податків, протекціоністські заходи, скидки, позики, компенсацію збитків, субсидії, подачки і весь процес фінансування, законодавчого забезпечення, консультування, регулювання, охорону й обслуговування інтересів значних виробничників, - система, при якій закон то ігнорується чи прилаштовується на благо сильному, то навалюється всією своєю караючою могутністю на ''єретиків і заколотників". Символічна система відкрита будь-якому погляду, її вивчають у школах, детально аналізують учені мужі, про неї плетуть плітки коментатори новин. Але про існування реальної системи рідко говорять і ще рідше її визнають.

Як правило, йдеться про систему дій, що провокується поведінкою відхилу офіційних осіб. При цьому дана система зовсім непідконтрольна громадянському суспільству. На думку Паренті, саме в цій системі приймаються всі життєво важливі рішення.

Варто зауважити, що при різних методологічних підходах і поставлених дослідницьких задачах ряд дослідників фіксують закономірність прояву негласного, а інколи і злочинного способу прийняття політичних рішень.

Як же в дійсності можлива необхідна за числом та орієнтацією організація поведінки відхилу політиків для прийняття рішень, поставлених "значними організаціями"? Паренті вважає, що організація цього процесу в США починається з виборів депутатів. Передвиборча кампанія вимагає таких істотних фінансових затрат, що кандидати готові на будь-які компроміси заради коштів на кампанію. Гроші на ведення кампанії стають вирішальним чинником, який перемагає всі останні. Постійні роз'їзди для збору коштів поглинають цілком і не залишають часу на зустрічі та обговорення інших питань з виборцями. Це є проблемою для багатьох кандидатів. Вони піддаються спокусі йти на компроміси в своїх поглядах і позиціях в обмін на гроші від комітетів політичних дій. Комітети політичних дій фінансуються значними промисловими компаніями й організаціями. Одержавши гроші від комітету, кандидат фактично запродає свій майбутній сенаторський чи представницький голос, компанія підтримує його вибори.

Паренті наводить спогади сенатора Губерта Хемфрі: "За всі ці роки, віддані політиці, не було нічого більш принизливого й ганебного, ніж ті шляхи, якими йому доводилося діставати гроші. Надто схвильовано він розповідав, як йому соромно за все, що робив, аби добитися грошей від покровителів. Він говорив про те, як поводяться з політичними діячами ті, хто дає їм гроші, про те, що кандидатів примушують буквально продавати душу" [9, с. 295].

Відповідно ті, хто перемагає на виборах, здебільшого представляють інтереси своїх спонсорів і продовжують одержувати від них відчутне фінансове підживлення.

Ціла низка зовнішньополітичних рішень США викликана, на думку Паренті, економічними інтересами американського капіталу в країнах, щодо яких приймалися рішення. В цьому немає нічого нелогічного, проблема в тому, що прийняття цих рішень спричинялось нелегальним впливом на депутатів з використанням незаконних методів, насамперед хабарів.

Однак забезпечити абсолютну слухняність конгресу неможливо, по-перше, тому, що є дійсно чесні депутати, і таких немало; по-друге, депутати, вірні компаніям, представляють інколи різні й навіть протилежні інтереси, що також ускладнює їх об'єднання при голосуванні; по-третє, депутати бояться за свій імідж на наступних виборах і часто занадто обережні при відстоюванні інтересів спонсорів.

Наступна ланка, що забезпечує процес рішень, - це державна бюрократія, якою представлена виконавча влада. До цієї підконтрольної й закритої системи "значні організації" звертаються досить охоче. Багато американських дослідників відзначають, що в останні два десятиліття повноваження президента й виконавчої влади в цілому зросли настільки, що це викликало відносний занепад влади конгресу. Звідси виконавча влада часто схильна діяти в обхід конгресу й самого закону. Президент має такі ресурси влади, які дають йому вирішальну перевагу над конгресом. Паренті виділяє основні можливості президента й виконавчої влади:

* особистий лобізм, тобто особисті бесіди президента з окремими депутатами з проханнями підтримати його пропозицію. Це в Америці спрацьовує на всі сто відсотків;

* кращий доступ до засобів масової інформації, що дає змогу виконавчій владі систематично й наполегливо виражати свою точку зору;

* унітарний апарат президента, що працює як командний центр на відміну від постійно дискутуючого конгресу; приблизно вісімдесят відсотків основних чинних законів зобов'язані своїм походженням виконавчій владі;

* інформація, яку насамперед одержує виконавча влада й розповсюджує в міру необхідності;

* національна безпека та війна; посилаючись на ці причини, президент може приховати будь-яку інформацію і прийняти указ, непідконтрольний конгресу;

* важелі влади по управлінню силовими структурами дозволяють президенту приймати рішення щодо їх здійснення безпосередньо [9, с. 336-339].

Наведемо декілька політичних рішень, прийнятих виконавчою владою США поза рішеннями конгресу й положеннями закону.

1. В порушення прийнятого конгресом закону, який забороняє продаж зброї Гватемалі, адміністрація Рейгана погодилася продати уряду цієї країни воєнне спорядження й техніку вартістю в декілька мільйонів доларів, стверджуючи, що, оскільки угода передбачає оплату готівкою, то вона ніяк не порушує введеної конгресом США заборони.

2. Адміністрація Рейгана порушила закон США і без дозволу конгресу проводила навчання воєнних кадрів і спорудження воєнних об'єктів у Гондурасі.

3. Адміністрація Рейгана таємно продавала зброю Ірану й нелегально переказувала кошти від угоди найманцям у Нікарагуа.

Можна навести ще багато прикладів, які підтверджують безконтрольність дій державної бюрократії.

Зацікавленість різних промислових організацій у сприянні виконавчій владі виражається в численних прикладах фінансових відносин. Так, адміністрація Ніксона сприяла зняттю багатомільярдного позову проти Ай-ті-ті й отримала від корпорації пожертвування в сумі 400 мільйонів доларів. Рейган "проштовхнув" відміну контролю над цінами на нафту і бензин і одержав від нафтових компаній на фінансування передвиборчої кампанії понад 200 мільйонів доларів. І подібних прикладів можна наводити багато.

Викладені факти повністю підтверджують думку Коена про систему поведінки відхилу в політиці, витоки якої він бачив у принципах організації та діяльності американської економіки.

Активний вплив девіантної поведінки на прийняття рішень державною владою, її різними гілками не може не хвилювати нас як вірогідне явище в політичній системі демократичної України, що активно формується.

Абсолютно небажано в період економічних і політичних реформ мати низку важливих рішень, спрямованих на вузько групові інтереси. Безперечно, специфіка поведінки ряду американських політиків пояснюється організацією американської економіки. В умовах України така поведінка набуває зовсім іншого вигляду. Але це зовсім не означає, що девіантна поведінка в політиці не може виникнути в інших умовах і мати підтримку інших економічних чи взагалі будь-яких впливових сил. Якщо американці вийшли на дослідження цієї теми, то традиційне імперсько-радянське поклоніння святості вищої влади гальмує подібне дослідження в нас. Цієї проблеми не торкались ні теоретично, ні практично у багатьох розвинутих країнах, на що вказує Коен: "... багато з цих злочинів є формами поведінки, які в багатьох інших розвинутих суспільствах мають таке ж чи більше розповсюдження, але не підлягають досить строгому регулюванню з боку карного закону чи навіть користуються статутом абсолютно законної практики бізнесу" [4, с. 296].

Отже, поведінка відхилу в політиці - важливий чинник впливу на зміст і спрямованість рішення, який слід всебічно вивчати. Понад те, в даному випадку чистих теоретизувань академічності недостатньо. Швидше всього це саме та проблема, де політологія має подолати наукову відстороненість і виробити практичні рекомендації.

Якщо сьогодні ми не маємо в Україні цього типу поведінки як системного постійного явища, то, можливо, необхідно подумати над прогностично-профілактичними рекомендаціями.

Не слід сподіватися, що часто ілюзорні високі моральні якості політиків, які виголошують надихаючі гасла, вбережуть нас від корупції, таємних змов, порушення повноважень, нехтування законом, хабарництва та інших форм девіантної поведінки у вищих політичних сферах.