Untitled

Боротьба за прийняття політичного рішення вимагає від учасників дії знання законів держави, оскільки рішення, що приймається, повинне бути законним, інакше зацікавлена сторона завжди може наполягати на його недійсності. Легітимізація політичного рішення забезпечується дотриманням правил законодавчого процесу в парламенті, чітким використанням своїх повноважень президентом держави. Наприклад, є рішення, які потребують простої більшості депутатських голосів, і є такі, що торкаються змін конституційних норм або якось пов'язані з тлумаченням Конституції та передбачають для проходження дві третини голосів. В іншому випадку ігнорування правил позбавляє рішення легітимності й воно може бути визнане недійсним. Навіть якщо рішення у формі постанови чи законопроекту якимось чином буде збережене, то його нелегітимність як бомба сповільненої дії буде чекати свого часу.

Легітимність рішення забезпечується не тільки дотриманням закону. Легітимність самого закону та наслідки його застосування залежать від прийняття або неприйняття суспільством його ідеї та змісту. М. Вебер припускає, що легітимність усіх дій влади залежить від ставлення суспільства до влади, від прийняття чи неприйняття влади суспільством. Тобто влада може дотримуватися законодавчого процесу, але в очах народу вона вже втрачає легітимність. Ціла галерея діячів, урядів, парламентів, що втратили довіру суспільства чи взагалі її не мали, пронизує останні роки радянської та пострадянської епохи. Григорій Явлинський в інтерв'ю телепрограмі "Політбюро" 24 вересня 1993 року, присвяченій знаменитому указу російського президента Б. Єльцина про усунення Верховної Ради, висловив думку про абсолютну нетотожність законності й легітимності в умовах пострадянської політичної боротьби. Прикладом був названий вище незаконний указ, що сприймався більшістю росіян як легітимний, тобто справедливий, причому аналогічний відгук він викликав також у провідних політиків інших країн. При цьому законність дій Верховної Ради Росії, законність її рішень мали вигляд нелегітимності й викликали неприйняття в тих же спостерігачів. А. Батурін в інтерв'ю радіо "Свобода" 24 вересня 1993 року назвав рішення Б. Єльцина не тільки легітимним, а й законним згідно з правом "вищого значення законності". Знамените питання з народного буття на Русі завжди звучало так: "Як судити? По закону чи по-божеськи, по закону чи по справедливості?" Те саме питання зустрічаємо в анекдотах про Моллу Насреддіна, найпопулярнішу фольклорну фігуру на Кавказі, в Закавказзі та Середній Азії: "Як судити? Як суддя чи як бог?" Воно завжди вирішувалося не на користь закону, а на користь справедливості. Сама народна традиція протиставлення закону і справедливості була посилена роками комуністичної влади, де закон використовувався досить свавільно й несправедливо проти основ нормального людського буття.

Цілком очевидно, що сьогодні в пострадянському світі свідомість народу та й не тільки народу, а й політиків і теоретиків схильна виводити легітимність рішення з його справедливості. І хоча ідея законності все більше починає визнаватися основою демократії, легітимність - справедливість рішень - це важливий чинник їх позитивного сприйняття й виконання.

Суперечка про те, легітимність робить політичне рішення законним чи законність перетворює рішення в легітимне, - це суперечка про курку та яйце. Сама політична емпірія орієнтує на те, що суспільство з готовністю сприймає ідею законності лише через ідею легітимності, й обов'язки теоретиків та політиків полягають у використанні цього каналу для утвердження демократичних цінностей.

Законність і легітимність політичного рішення вимагають дотримання правил процесу прийняття рішення. Однак ці правила можуть свідомо порушуватися чи ігноруватись, якщо рішення непопулярне в суспільстві й повинне бути захищеним законністю. Боротьба за прийняття політичного рішення ніколи не обмежується тільки системою державної влади, не відбувається лише у формальних структурах. Різноманітність політичних інтересів сучасного суспільства створює додаткові важелі й механізми впливу на державну владу окремих політичних сил.

Вже Артур Бентлі пропонував дивитися на урядові інститути тільки як на частину дійсних сил, що спроможні впливати на політичне управління. Урядові інститути - це лише "офіційна" частина зацікавлених груп. Оскільки урядове управління - це не тільки набір інституційних структур, а й більш складний процес, то необхідно емпірично дослідити менш формальні й помітні групи та додаткові обставини, які впливають на цей процес. А. Бентлі вважав, що більшість політичних рішень формулюється не на рівні відкритого офіційного правління, а в прихованому процесі суперництва, адаптації та регулювання між численними групами й підгрупами.

В одних випадках суперечки й протиріччя між групами розв'язуються мирно і досягнення компромісу й рівноваги фіксується офіційними інститутами ("офіційними групами"), що постають у ролі арбітрів. В інших випадках ці "офіційні групи" досить сильні, щоб повністю контролювати процес прийняття рішень і нав'язувати свою волю окремим конфліктуючим групам. Тому, за А. Бентлі, сам "процес правління" складається із взаємодії офіційної та неофіційної частин зацікавлених груп між собою.

Сьогодні звичнішим для означення "зацікавлених груп" став термін "групи тиску". Це пов'язане з працями американських політологів 50 - 60-х років, наприклад таких, як Д. Трумен, Р. Даль та інших. Загальним підсумком досліджень треба вважати висновок напрямків емпіричної теорії влади про те, що яка-небудь зацікавлена група не контролює повністю процес управління й прийняття рішень. Понад те, група звичайно залишається пасивною щодо мети дії, кожна підгрупа в групі виконує своє вузьке завдання, не уявляючи загального задуму справи. Кінцеву мету й задум справи бачить і планує тільки лідер чи декілька лідерів групи.

Таким чином, процес управління складається з паритетних відносин лідерів різних груп, а кожен з лідерів намагається нарощувати ресурси своєї групи з метою тиску на інших лідерів при прийнятті рішення. При цьому група, що інтегрується і спрямовується волею лідера, виконує насамперед функцію політичного тиску на партнерів і конкурентів. Найбільш відомий механізм тиску - лобізм.