
Там, де існує висока
конкуренція між російськими й українськими підприємствами, мають місце спроби
приватизувати конкурента, щоб у випадку несприятливої кон’юнктури
його знищити.
Наприклад, внаслідок приватизації, яка була проведена
у 2003 р., флагман вітчизняного суднобудування Чорноморський суднобудівний
завод перейшов до рук російських бізнесменів — братів Чуркіних, «відомих» в
Україні також через скандал довкола приватизації Львівського автобусного
заводу. Контрольний пакет акцій ЧСЗ, який належав державі, був проданий за
безцінь. Від приватизації підприємства держава отримала лише 119,3 млн. грн.
Приватизацію ЧСЗ було здійснено з грубим порушенням умов конкурсу. Нові
власники холдингу тривалий час ухилялися від виконання зобов’язань перед
державою, фабрикуючи судові рішення за позовами фізичних осіб — міноритарних
акціонерів та офшорних компаній. Для розрахунків з державою замість коштів
інвесторів було використано власні кошти підприємства. Все це однозначно
свідчить про те, що метою «придбання» ЧСЗ російським бізнесом є знищення
провідного українського підприємства. Через 2 роки після приватизації завод не
отримав жодного замовлення. Над ЧСЗ піднято російський прапор, а нове
керівництво оголосило завод територією РФ.
Вартість основних фондів зменшилася у 15 разів.
Сьогодні завод має найбільшу заборгованість із зарплати серед підприємств
Миколаївської області. Працівникам холдингу заборгували зарплату більш ніж за
30 (!) місяців. Після приватизації з підприємства було звільнено понад 2500
працівників, що становить понад 40% загальної чисельності колективу.
Кредиторська заборгованість зросла у 2,5 разу. За результатами перевірки
виявлено факти ухилення від сплати податків за 2003—2004 рр. у сумі понад
148 млн. грн., а борги перед Пенсійним фондом України перевищують 12 млн. грн.
Ближчим часом у Миколаєві має відбутися суд, на
якому представники місцевої влади разом із ФДМУ представлятимуть інтереси
держави та місцевої громади з позовом про визнання ЧСЗ банкрутом. Оскільки в
Україні відсутній закон про реприватизацію, то повернути ЧСЗ у державну
власність можливо лише у випадку, коли в судовому порядку буде доведено факт
невиконання братами Чуркіними інвестиційних зобов’язань.
За рік до приватизації Львівського автобусного
заводу, у 2000 р., на ньому було виготовлено близько 900 автобусів, а в
2001-му — лише 500. У 2002 р. на заводі було освоєно виробництво
модернізованих автобусів ЛАЗ-4207 під назвою «Лайнер». У 2003—2004 рр. почали
розробляти і виводити на виробничі потужності нові сучасні моделі автобусів,
які на сьогодні є кращими на теренах СНД. Проте через «бездіяльність» (саботаж)
російських власників заводу — знов-таки братів Чуркіних, їх виробництво не
стало комерційним проектом. Натомість Павловський автобусний завод у Росії
удвічі збільшив виробництво автобусів «Аврора», які були прямим конкурентом
львівського 9-метрового автобуса.
Дніпропетровський комбайновий завод був єдиним на
пострадянському просторі підприємством, яке виробляло повний комплекс
бурякозбиральної техніки. 2003-го року російською компанією «Бєлагротєхснаб»,
за якою стоїть російський «Банк зовнішньої торгівлі», був викуплений
контрольний пакет акцій цього колективного підприємства. Російські інвестори
прийшли з пропозиціями спільного виробництва бурякозбиральної техніки. Але в
інвестиційній угоді не йшлося про жодні обов’язки інвестора. Контрольний пакет
акцій, який мав номінальну вартість не менше 32 млн. грн., було продано за 3,8
млн. грн. Російські власники контрольного пакету свідомо довели завод до
банкрутства. У 2005 році устаткування в цехах було демонтовано, виробництво
припинено. Натомість російські інвестори вивезли креслення і почали виробляти
подібний буряконавантажувач у Бєлгороді.
Наслідки такої поведінки
російських інвесторів для української цукрової промисловості будуть тяжкими,
оскільки без буряконавантажувачів неможливе ані вивезення буряків з ланів, ані
подача їх для переробки на цукрових заводах.
До недавнього часу підприємство «Лукойл — Одеський
НПЗ» вважалося найбільш позитивним прикладом російсько-українського
співробітництва. Проте його закриття на модернізацію аж на 3 роки, всупереч передовій
світовій практиці, коли модернізація відбувається паралельно з продовженням
виробництва, викликало сумніви у спеціалістів щодо справжніх намірів «Лукойл» в
Одесі. На думку доктора економічних наук Г.Бурлаки, така тривала зупинка
Одеського НПЗ технологічно і економічно не виправдана і тому може негативно
позначитися не тільки на національному ринку нафтопродуктів, а й на економіці
регіонів і України в цілому.
Проте сьогодні стоїть не лише Одеський НПЗ. На
«реконструкцію» аж до 2010 р. зупинено Херсонський НПЗ. При цьому представники
власника заводу — російської компанії «Альянс» — заявляють, що основною
причиною зупинення НПЗ є економічна недоцільність переробки нафти в Україні.
Вони стверджують, що значно дешевше купувати нафтопродукти в Росії, Білорусі,
Румунії та Литві. Півроку, з серпня 2005 р. по січень 2006 р., простояв на
ремонті Дрогобицький НПЗ. Тривалий час простоював НПЗ «Галичина». Час від часу
зупиняються на ремонт Лисичанський і Кременчуцький НПЗ, які працюють на третину
своєї проектної потужності і переробляють лише по 6 млн. т нафти на рік.
В той час як обсяги переробки нафти в Україні
дедалі знижуються, постачання пального з-за кордону, головним чином з Росії,
постійно зростає. Ніші, що вивільняються на українському ринку після зупинки
кількох НПЗ, відразу заповнюються нафтопродуктами з Росії та інших країн. Це
призводить до занепаду української нафтопереробної галузі, до зменшення
кількості робочих місць. При цьому слід пам’ятати, що НПЗ, за умови їх
стабільної роботи, забезпечують 40—60% надходжень до місцевих бюджетів.
Наполегливість виявляють потенційні російські
інвестори і щодо приватизації «Турбоатому», «Заря - Машпроект», «Мотор-Січ»,
АНТК ім. Антонова тощо.
Адреса матеріалу: http://www.uwtoday.com.ua/articlea.asp?Lid=1&NID=2836&JID=180