"Щодо напрямків соціальної підтримки сім'ї в контексті реалізації демографічної політики в Україні". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

Аналітичну записку присвячено визначенню напрямів державної політики, спрямованої на підвищення народжуваності та поліпшення демографічної ситуації в Україні. Визначено, що державна допомога при народженні дитини не має прямого зв’язку із покращенням демографічних показників за відсутності додаткових заходів сприяння, зокрема забезпечення житлом. Запропоновано зміни підходу до реалізації державної політики у сфері стимулювання народжуваності та підтримки сімей з дітьми.

 

ЩОДО НАПРЯМКІВ СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ СІМ’Ї В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕМОГРАФІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

 

Депопуляція є сталою тенденцією української демографічної ситуації. Найбільша чисельність населення – 52,2 млн осіб – була зафіксована в 1993 р., після чого розпочався процес її невпинного скорочення. На 1.04.2012 р. в Україні мешкає 45,6 млн осіб (на 6,6 млн менше, ніж у 1993 р.), а за прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України в 2050 р. кількість населення України, ймовірно, становитиме 39,1 млн осіб. Серед причин слід назвати, зокрема:

- низьку тривалість життя. За даними служби статистики середня тривалість життя в Україні становить 70,4 року (для чоловіків – 65,2 року, для жінок – 75,5 року), зростання відбувається украй повільно, а за останні два десятиліття очікувана тривалість життя в Україні скоротилась[1];

- зменшення народжуваності та її збереження на низькому рівні. Скорочення народжуваності є, з одного боку, наслідком соціально-економічної кризи кінця ХХ ст. (за її умов сім’ї не могли дозволити собі бажане число дітей), а з іншого – проявом ще повоєнних демографічних тенденцій і загалом, співпадає із загальноєвропейським трендом. За прогнозами демографів ООН у 2050 р. сумарний коефіцієнт народжуваності становитиме в Україні 1,85, а за прогнозами національних експертів – 1,60[2].

 

Упродовж 1990-х рр. в Україні загальний коефіцієнт народжуваності був менший за десять, а його найнижчий показник зафіксовано в 2001 р. – 7,7 народжень на тис. населення. У січні-травні 2012 р. на тисячу населення народилося 11,0 дітей[3]. Водночас, така динаміка зростання забезпечується переважно за рахунок реалізації відкладених народжень та вступу у дітородний вік відносно численного покоління 1980-х рр., коли середньорічний приріст населення становив 0,3 %.

 

Причини негативних дітородних орієнтацій населення і зниження народжуваності не зводяться лише до економічних труднощів, яких зазнала Україна за часів незалежності. Вони є більш складними, відбивають загальносвітові тенденції трансформації інститутів сім’ї і батьківства (материнства). Зокрема, фіксується постійне зменшення кількості зареєстрованих шлюбів: у 2007 р. було зареєстровано 416,4 тис. (на 1000 осіб – 9), а у 2010 р. – лише 305,9 тис. (на 1000 осіб – 6,7). Незмінно високий рівень розлучень: у 2007 р. 42,2 % шлюбів було розірвано, у 2010 р. розірвано 40,3 % (2,7 на тисячу осіб; 126,1 тис. у абсолютному вимірі). Зростає популярність позашлюбних стосунків та позашлюбної народжуваності, поширюються альтернативні типи шлюбу та сім’ї (неповні материнські та батьківські, консенсуальні шлюби, сім’ї із роздільним проживанням партнерів, гомосексуальні тощо)[4]. Отже, наявний стан інституту сім’ї і шлюбу вимагає новітніх підходів до демографічної політики держави.

 

Вичерпання потенціалу природного приросту населення зумовило посилення уваги держави до проблеми відтворення населення в Україні. Зокрема, розроблені програми та документи стосовно забезпечення молодих сімей житлом[5]; упроваджуються заходи, спрямовані на поліпшення соціальної інфраструктури міст; розглядаються пропозиції щодо створення сприятливих умов для поєднання професійних і сімейних обов’язків тощо. Проте найвагомішим важелем впливу держави на підвищення народжуваності залишається виплата допомоги при народженні дитини.

 

Беручи до уваги досвід зарубіжних країн, ще у 1992 р. був прийнятий Закон України № 2811-XII «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»[6], відповідно до якого держава призначала сім’ям з дітьми наступні види допомоги:

  • допомога у зв’язку з вагітністю та пологами (надається у розмірі 100 % середньомісячного доходу (стипендії, грошового забезпечення, допомоги по безробіттю тощо) жінки, але не менше 25 % від розміру встановленого законом прожиткового мінімуму (ПМ) для працездатної особи із розрахунку на місяць);
  • допомога при народженні дитини нараховується виходячи з розміру прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років, установленого на день народження дитини (надається у сумі: кратній 30 розмірам ПМ, – на першу дитину; кратній 60 розмірам ПМ, – на другу дитину; кратній 120 розмірам ПМ, – на третю і кожну наступну дитину (з 17.03.2011 р.)[7];
  • допомога при усиновленні дитини (надається у розмірі, встановленому для виплати допомоги при народженні першої дитини) (з 01.01.2009 р.)[8];
  • допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (надається у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом, встановленим для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 130 гривень);
  • допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування (надається у розмірі, що становить два прожиткових мінімуми для дитини відповідного віку (з 01.01.2009 р.)[9];
  • допомога на дітей одиноким матерям тощо (надається у розмірі, що дорівнює різниці між 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку) (з 01.01.2007 р.)[10].

Згідно із Законом № 2811-XII «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» покриття витрат на виплату державної допомоги сім’ям з дітьми здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.

 

На підтримку малозабезпечених сімей прийнятий Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» № 1768-ІІІ від 01.06.2000 р., спрямований на реалізацію конституційних гарантій права громадян на соціальний захист - забезпечення рівня життя не нижче від прожиткового мінімуму шляхом надання грошової допомоги найменш соціально захищеним сім’ям.

 

З метою поліпшення демографічної ситуації в подальшому було прийнято низку документів, серед яких Указ Президента України «Про заходи щодо заохочення народжуваності в Україні» № 5/2002 від 03.01.2002 р.[11]. У ньому пріоритетними напрямами соціальної політики держави визначені поліпшення демографічної ситуації, забезпечення підтримки сімей з дітьми та посилення соціального захисту материнства і дитинства. Втім, незважаючи на декларацію новітніх підходів до сімейно-демографічної політики, головним заходом впливу на підвищення народжуваності в Указі № 5/2002 залишилися державні виплати при народженні дитини і до досягнення нею певного віку.

 

Отже, серед заходів щодо стимулювання народжуваності переважає екстенсивний підхід, який реалізується через постійне підвищення розміру грошових виплат.

 

У 2001 році Правлінням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності встановлено[12], що розмір допомоги при народженні дитини становить 177 грн (64 % розміру ПМ для дитини до 6-ти років на той час). Перше значне підвищення розміру одноразової допомоги при народженні дитини (більш, ніж удесятеро) відбулось у 2005 р.; цей процес триває й досі (табл.).

 

Таблиця

Показники рівня державної допомоги при народженні дитини та загальний коефіцієнт народжуваності (КН) в Україні (2004–2011 рр.)

 

Рік

Сума1 

Порядок виплати

КН, (на тис. населення)

2004

725 грн (8,5 ПМ)

Одноразово (при народженні дитини)

9,0

2005

 

8 500 грн (23,4 ПМ)

одноразово (при народженні дитини) у 9-кратному розмірі ПМ, решта – протягом наступних 12 місяців рівними частинами

9,0

2006

8 500 грн (20,7 ПМ)

3400 грн одноразово, решта – протягом наступних 12 місяців рівними частинами

9,8

2007

8 500 грн (18,3 ПМ)

3400 грн одноразово, решта – протягом наступних 12 місяців рівними частинами

10,2

2008-2010

на першу дитину: 12 240 грн (22,7 ПМ)

 

 

на другу дитину: 25 000 грн (46,4 ПМ)

 

 

на третю і кожну наступну дитину: 50 000 грн (92,9 ПМ)

на першу дитину: одноразово – 4800 грн, решта протягом наступних 12 місяців рівними частинами

 

на другу дитину одноразово – 4840 грн, решта протягом 24 місяців рівними частинами;

 

на третю і дітей наступних черговостей – 5000 грн, решта протягом 36 місяців рівними частинами

11,0 (2008 р.)

 

 

 

11,1 (2009 р.)

 

 

10,8 (2010 р.)

2011

 

на першу дитину: 24 960 грн (30,5 ПМ)

 

 

на другу дитину: 49 920 грн (61,1 ПМ)

 

 

на третю і кожну наступну дитину: 99 840 грн (122,3 ПМ)

на першу дитину: одноразово – 8320 грн, решта протягом наступних 24 місяців рівними частинами;

 

на другу дитину одноразово – 8320 грн, решта протягом наступних 48 місяців рівними частинами;

 

на третю і дітей наступних черговостей – 8320 грн, решта протягом 72 місяців рівними частинами

11,0

2012

на першу дитину: 27 330 грн; (30,6 ПМ)

 

 

на другу дитину: 54660 грн (61,2 ПМ)

 

 

на третю і кожну наступну дитину: 109320 грн (122,4 ПМ)

на першу дитину: одноразово – 9110 грн, решта протягом наступних 24 місяців рівними частинами;

 

на другу дитину одноразово – 9110 грн, решта протягом наступних 48 місяців рівними частинами;

 

на третю і дітей наступних черговостей – 9110 грн, решта протягом 72 місяців рівними частинами

11,00*

*Дані за січень-травень 2012 р.

 

Підвищення допомоги на дітей загалом сприяло підтриманню у 2004‑2012 рр. тенденції до збереження загального коефіцієнту народжуваності (якщо в 2004 р. на одну жінку припадало 1,218 дитини, то у 2010 р. – 1,445)[13].

 

Водночас структура народжуваності продовжує залишатися несприятливою. За даними вибіркових обстежень умов життя домогосподарств в Україні найпоширенішим типом є однодітні сім’ї. У 2000 р. частка домогосподарств із однією дитиною серед усіх домогосподарств з дітьми становила близько 61 %, а вже у 2010 р. вона збільшилася до 73,5 %. Відповідно, частка домогосподарств з двома дітьми зменшилася з 33,3 % у 2000 р. до 23,5 % у 2010 р. Щодо третіх і наступних дітей, частка таких сімей поменшала з 5,7 % у 2000 р. до 3,0 % у 2010 р. (рис.)[14], тобто зростання виплат відбувається паралельно зі зменшенням кількості багатодітних сімей (3 і більше дитини), які і є критично важливими для забезпечення відтворення населення – сім’я з однією дитиною цю функцію не виконує.

 

demogrЗбільшити

 

Рис. Розподіл домогосподарств із дітьми в Україні за кількістю дітей у їх складі у 2000, 2006 та 2010 рр., %

Джерело: дані Державної служби статистики

 

Не торкаючись регіональних відмінностей у дітородних тенденціях (у західних областях кількість багатодітних сімей у сільських районах традиційно вища, ніж на Сході), слід зазначити, що, починаючи з 2005 року (тобто з моменту значного збільшення виплат), спостерігається тенденція зростання народжуваності в маргінальних сім’ях. Останні витрачають «дитячі гроші» не стільки на дітей, скільки на власне утримання, адже часто один з батьків (або й обидва) ніде не працює, і допомога при народженні є основним джерелом доходів таких сімей. Зазначена ситуація переважно стосується найбідніших областей України, перш за все Закарпатської (для неї характерний приріст населення, але наявний високий рівень безробіття); причому сімей, де народжуються первістки, дедалі меншає[15]. В установах соціального захисту дітей (зокрема, інтернатних) з’явилася нова категорія дітей – діти із сімей, що не мають коштів для існування[16]; батьки передають дітей на виховання до інтернатної системи, фактично знімаючи з себе відповідальність за майбутнє дітей. Наостанок, збільшення кількості усиновлених дітей та дітей, переданих у сімейні форми виховання, супроводжується зростанням питомої ваги дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в загальному обсязі дитячого населення[17] (причому, за свідченням працівників галузі, основна частина відмов припадає на дітей, старших трьох років; як правило, діти передаються до інтернатів без позбавлення батьківських прав).

 

Екстенсивна політика сприяння народжуваності декваліфікує жінок, вимиваючи їх з ринку праці, перш за все, в сільських та депресивних регіонах, де, за відсутності роботи, дітонародження стає способом підвищення сімейного доходу (фактично, йдеться про нецільове використання коштів, виділених державою на утримання дитини). Крім того, зведення демографічної стратегії до суто фінансових механізмів призводить не стільки до зростання народжуваності як сталої тенденції, скільки до зниження віку народження першої дитини.

 

Державна допомога сім’ям з дітьми є тимчасовим компенсатором втрат, пов’язаних із вибуттям працездатних членів сім’ї з ринку праці, а не видом постійного фінансового забезпечення. Розуміння цього бракує і в органах влади, і в населення, що посилює утриманські настрої, поглиблює «пастку бідності». Окрему проблему становить те, що, навіть за умов постійного збільшення, виплати на дитину все одно не адекватні потребам сімей та дітей (враховуючи, що, принаймні, один із членів сім’ї вилучається з ринку праці на період догляду за дитиною). Слід врахувати також і неналежне забезпечення багатодітних сімей товарами, що полегшують хатню роботу або сприяють навчанню чи вихованню дітей. Такими товарами найкраще забезпечені сім’ї з одним чи двома дітьми[18]. Діти в багатодітних сім’ях частіше потерпають від депривації освітніх, культурних потреб, потреб у змістовному дозвіллі, незважаючи на наявність державної грошової допомоги та пільг багатодітним сім’ям.

 

Всі названі явища погіршують якість людського капіталу, створюючи замкнене коло: діти, народжені в маргінальних сім’ях або в депресивних регіонах, за невеликим виключенням, відтворюють батьківський сценарій, збільшуючи кількість сімей, у яких державні соціальні виплати стають основним доходом.

 

Отже, чинна система допомоги маргіналізує сім’ї з дітьми, посилює утриманські настрої. Очевидно, що такий шлях є не лише безперспективним, але й соціально безвідповідальним і небезпечним, оскільки породжує утриманство та фактично розбещує маргінальних батьків.

 

Допомога сім’ям розглядається не в єдності з політикою зайнятості, пенсійного забезпечення та податковою політикою. Відсутня стратегія заохочення роботодавців, які запроваджують сімейно-орієнтовані форми організації праці та соціальні послуги сім’ям з дітьми. Не сформована політика заохочення працездатних членів сімей з дітьми до повернення на ринок праці.

 

Наведені дані переконливо доводять, що виплати не є і не можуть бути єдиним чинником впливу на народжуваність. Необхідне комплексне застосування непрямих методів впливу на демографічну ситуацію, зокрема додаткових заходів не грошового характеру, спрямованих на заохочення сімей до прийняття рішення щодо народження другого і наступних дітей.

 

До чинників, які впливають на кількісні та якісні показники народжуваності, слід віднести наступні:

 

1. Задоволення потреби в житлі.

Сім’ї з дітьми в середньому мають гірші житлові умови, ніж сім’ї без дітей[19], а 50,2 % сімей вважають невирішену житлову проблему причиною відкладання народження дітей[20]. Як чинник, що заважає народженню бажаної кількості дітей, житлова проблема посідає друге місце, поступаючись лише недостатньому матеріальному забезпеченню сім’ї, на яке вказали 53,7 % респондентів[21].

 

В 2010 р. в Україні на квартирному обліку перебувало 111 тис. молодих сімей, з яких одержали житло лише 940, тобто 0,84 % (!) – незважаючи на існування низки державних програм сприяння молодіжному будівництву[22]. Станом на 01.01.2011 р. на квартирному обліку перебувало 43,1 тис. багатодітних сімей (які мають 3 і більше дітей) і 31,5 тис. одиноких матерів. З них одержали житло 752 багатодітні сім’ї і 416 одиноких матерів, що складає відповідно 7 % і 3,9 %[23].

 

Наведені дані свідчать, що на даний час проблема забезпечення житлових потреб багатодітних сімей і одиноких матерів все ще залишається невирішеною. Більшість молодих сімей не може отримати доступ на ринок житла навіть за бюджетної підтримки, зважаючи на жорсткі умови кредитування та його високу вартість[24]. Наслідком стає відкладення рішення щодо народження дитини, або відмова від народження другої і наступних дітей.

 

2. Наявність соціальної інфраструктури догляду за дітьми, а також стратегії заохочення роботодавців, які запроваджують сімейно-орієнтовані форми організації праці та соціальні послуги сім’ям з дітьми (гнучкий графік, створення дитячих кімнат тощо).

 

Сьогодні держава виконує роль утримувача, ототожнюючи соціальну допомогу сім’ям з дітьми із підтримкою непрацездатних груп населення, хоча сім’ї потребують не утримання, а умов (житло, заклади дошкільної освіти чи денного перебування дітей тощо) для ефективної реалізації своїх функцій і поєднання професійних і сімейних обов’язків. Державні механізми не сприяють розвитку доступних соціальних послуг для сімей і дітей на рівні громади, хоча позитивний ефект виплат досягається, коли існує мережа закладів виховання дітей 0-3 років[25] та інша інфраструктура, що розвантажує батьків (матерів), дозволяючи їм працювати.

 

Необхідним є і заохочення працездатних членів сімей з дітьми до повернення на ринок праці. Для прикладу: в Чехії сімейну політику інтегровано до податкової політики держави. На зарплату одинокої жінки з двома дітьми нараховується податок в розмірі 4,4 % (при 22 % нарахувань у одинокого працівника без дітей)[26]. Проміжний рівень нарахувань для подружжів без дітей стимулює їх до продовження роду.

 

3. Оптимізація витрат, пов’язаних із забезпеченням здоров’я жінки та базових потреб новонароджених, під час вагітності та до моменту отримання першої виплати при народженні дитини. Держава підтримує вже народжених дітей, проте матеріальні вкладення в дитину починаються задовго до її народження − з початку постановки майбутньої матері на облік і з моменту надання амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги. Медичне обслуговування вагітності та пологів стає значною статтею видатків.

 

За законом, в усіх лікувально-профілактичних закладах системи охорони здоров’я надається гарантований рівень медичної допомоги, яка є безоплатною[27]. Проте, у зв’язку з недостатнім фінансуванням галузі охорони здоров’я вагітні жінки часто вимушені самостійно оплачувати певні статті видатків, в тому числі й ті, що належать до обов’язкових медичних процедур[28]. Наприклад, лабораторні обстеження вагітної, як правило, проводяться у недержавних закладах (до яких спрямовують лікарі жіночих консультацій), а вартість діагностичних послуг нерідко є завищеною.

 

Недешево коштують і перебування в пологовому будинку, медикаментозне супроводження жінки та обслуговування пологів. Благодійні внески, які пропонує зробити персонал медичних закладів, всупереч чинному законодавству[29] де-факто є «добровільно-примусовими» для всіх породіль. Їхній розмір коливається від 200 до 700 грн; чималу статтю видатків становлять і «подяки» лікарському персоналу закладу пологового будинку[30]. Більшість витрат відбувається неофіційно, що зумовлено зокрема, відсутністю відповідної нормативної бази. Так, Постанова Кабінету Міністрів України від 17.09.1996 р. № 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти»[31] не містить переліку послуг, які можуть надаватися саме породіллі.

 

Грошова допомога, яку отримує мати у зв’язку з вагітністю та пологами, не покриває усіх витрат на супроводження вагітності та пологів, а висока ціна послуг закриває доступ до належного медичного обслуговування для жінок з малозабезпечених і сільських сімей (для останніх додатковим чинником є відсутність транспортної інфраструктури).

 

Таким чином, підвищення виплат при народженні дитини має супроводжуватися комплексною реалізацією демографічної політики, яка передбачає також активну роботу у сферах житлового будівництва, охорони здоров’я, працевлаштування, освіти, фінансів тощо[32]. Державі необхідне демографічне спрямування політики у різних сферах суспільного буття з концентрацією зусиль на пріоритетних напрямах, передовсім на забезпеченні тривалішого і здорового життя.

 

У світлі викладеного головними напрямами демографічної політики необхідно визнати:

  • забезпечення належного поєднання зайнятості у суспільному виробництві та виконання сімейних обов’язків;
  • сприяння забезпеченню життєвого рівня членів сім’ї не нижчого, ніж прожитковий мінімум;
  • захист інтересів працівників із сімей, що потребують соціальної підтримки, створення для них робочих місць, надання пільг підприємствам, які залучають їхню працю, забезпечують професійну підготовку і перепідготовку;
  • зміцнення та розширення фонду житла.

Отже, доцільними є наступні заходи щодо активізації  державної підтримки сімей з дітьми:

 

1. Подальше збільшення допомоги при народженні дитини зі встановленням контролю за цільовим використанням коштів. З метою стимулювання цільового використання грошей при одночасній економії на адмініструванні функцій контролю, доцільно вивчити соціально-економічні переваги запровадження  дитячого сертифікату як одного з видів допомоги при народженні дитини.

 

Сертифікат має складатися з безготівкової та готівкової частин (безготівкова є основною). Готівкова частина надається при народженні дитини тому з батьків, (особі, що їх замінюють), хто здійснює догляд за дитиною, у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років, установленого на день народження (усиновлення) дитини.

 

Безготівкова частина, в свою чергу, охоплює два етапи: до досягнення дитиною трьох років, період з трьох до 18 років.

На першому етапі (до досягнення дитиною трьох років) безготівковий сертифікат надається тому з батьків, (особі, що їх замінюють), хто здійснює догляд за дитиною, у формі ваучера на придбання предметів (товарів) дитячого вжитку і харчування на суму, яка дорівнює двадцятикратному розміру прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років.

 

Третя (безготівкова) частина сертифікату може бути отримана безпосередньо дитиною по досягненні нею повноліття у вигляді безготівкового ваучера на здобуття освіти, або поліпшення житлових умов, або на послуги медичного обслуговування на суму, яка дорівнює сімдесятикратному розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб на момент отримання ваучеру.

 

З метою забезпечення найкращих інтересів дитини, батьки можуть використовувати безготівковий сертифікат або його частину виключно для покращення житлових умов дитини (та з подальшим набуттям дитиною відповідних прав власності) та на лікування дітей (операції, реабілітацію), якщо невідкладна потреба в лікуванні підтверджена належним медичним висновком. Батьки також зможуть використовувати кошти сертифікату і на оплату договорів добровільного медичного страхування дітей. Обсяги коштів визначаються, виходячи з прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

 

2. Стимулювання багатодітність заходами кредитної (пільгові умови надання та часткове погашення житлових кредитів за рахунок бюджетних коштів при народженні другої та наступних дітей) та податкової політики (зменшення податку на доходи фізичних осіб залежно від кількості дітей).

 

3. Запровадження відкладених негрошових заходів стимулювання багатодітності (наприклад, скорочення віку виходу на пенсію для одного з батьків в залежності від кількості дітей, надання державних кредитів для отримання вищої освіти дітям, які мають братів чи сестер тощо).

 

4. Розробка та запровадження механізмів забезпечення житлом сімей з дітьми, зокрема доцільно:

  • суттєво збільшити обсяги фінансування державою будівництва житла;
  • запровадити ефективні законодавчі та виконавчі механізми забезпечення молоді та сімей з дітьми соціальним житлом, сприяти розвитку системи молодіжних житлових комплексів та молодіжних житлово-будівельних кооперативів;
  • здійснювати державні інтервенції на ринку житла, активізувати житлове будівництво за кошти державного бюджету з метою забезпечення молодих сімей доступним першим житлом.

5. Забезпечення сприятливих умов для поєднання професійної зайнятості та материнства і батьківства. Задля виконання даного завдання необхідно:

  • на виконання конституційних положень щодо охорони сім’ї розробити систему пріоритетних заходів, які забезпечували б їх реалізацію, а саме:
  • підвищити стандарти оплати праці як підґрунтя для самозабезпечення сімей;
  • запровадити систему податкових пільг для сімей залежно від кількості дітей;
  • запровадити систему заохочень для підприємств, які працевлаштовують членів сімей з дітьми з соціально вразливих груп, взявши до уваги світовий досвід гармонізації соціальної і податкової політики в частині диференціації нарахувань на зарплату залежно від сімейного статусу особи та кількості дітей в родині (найвищі – в бездітних одинаків);
  • врегулювати на законодавчому рівні можливість врахування часу догляду за дитиною до трьох років та лікарняних відпусток по хворобі дитини при розрахунку пенсій для осіб, які її доглядають, виходячи з середньої зарплати особи на момент виходу у відпустку;
  • сприяти розширенню інфраструктури дитячих дошкільних закладів, закладів денного перебування дитини (в т.ч. дитини-інваліда), забезпеченню доступу дітей-інвалідів до загальноосвітніх шкіл, заохочувати підприємства до запровадження форм організації праці, дружніх до сім’ї (дитячі кімнати, гнучкий графік тощо). Посилити правовий захист материнства, передусім у приватному секторі виробництва (йдеться, зокрема, про гарантії повернення жінки на роботу після відпустки по догляду за дитиною, підвищення відповідальності роботодавця за порушення її прав, а також контроль за їх дотриманням);
  • запровадити уніфіковану систему мінімальних (обов’язкових) стандартів надання соціальних послуг різним категоріям сімей, які має фінансувати держава через систему міжбюджетних трансфертів вирівнювання. Визначити та затвердити методики оцінки майнового стану сімей і ступеня їх нужденності, а також перелік категорій сімей, які мають право на отримання безкоштовних соціальних послуг (крім соціальних виплат) у межах мінімальних стандартів для відповідної категорії.
  • закладам охорони здоров’я – компенсувати господарські витрати, отримання прибутку та здійснення матеріального стимулювання працівників;
  • жінкам – отримувати якісні медичні послуги, обирати обсяг та надавача послуг та мати змогу оскаржувати дії медичних працівників у випадку надання ними послуг неналежної якості.

6. Удосконалення системи медичного обслуговування жінок фертильного віку, вагітних і жінок з дітьми, цьому сприятиме запровадження спеціалізованого страхового полісу супроводження вагітності і пологів (перинатального полісу).

 

Вбачається, що такий поліс дозволить:

У випадку настання страхового випадку витрати на ведення вагітності розподілятимуться між жінкою (роботодавцем жінки) та державою (у особі Фонду соціального страхування на випадок тимчасової непрацездатності) у співвідношенні 50 % на 50 %. Перинатальний поліс має замінити собою лікарняні по вагітності і пологах та декретні виплати, які здійснюються за рахунок Фонду. Перинатальний поліс може бути використаний:

  • для оплати послуг, наданих жінкам закладами охорони здоров’я у період вагітності на амбулаторно-поліклінічному етапі (жіночі консультації);
  • для оплати послуг, наданих жінкам в пологових будинках (відділеннях), перинатальних центрах;
  • для вжиття заходів у разі відхилення від нормального перебігу вагітності та лікування патологій, що виникли в ході або внаслідок вагітності (амбулаторно та стаціонарно);
  • для проведення необхідних планових та додаткових обстежень за показаннями (призначенням лікаря);
  • для забезпечення необхідними медикаментами, медичними матеріалами в ході супроводу вагітності та пологів.

Отже, реалізація ефективної демографічної політики вимагає від держави комплексної стратегії, яка поєднує в собі напрями матеріального стимулювання народжуваності (в т.ч., шляхом заохочення роботодавців заходами податкової політики), житлового будівництва, відновлення соціальної інфраструктури підтримки сімей з дітьми, передусім у сільській місцевості. Недоцільно обмежувати сімейно-демографічну політику виключно впливом на народжуваність, оскільки забезпечення гідного утримання та виховання дітей незалежно від їх кількості є не менш важливою метою з точки зору соціальної безпеки держави та відтворення її людського капіталу.

 

Відділ соціальної політики

(А. Авчухова, О. Кочемировська)

 



[1] Середня тривалість життя зросла до 70 років [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: http://ukr.obozrevatel.com/news/serednya-trivalist-zhittya-v-ukraini-zr…

[2] Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні. Аналітично-дорадчий центр Блакитної стрічки. Демографічні та фінансові передумови пенсійної реформи в Україні: прогноз – 2050 [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: http://brc.undp.org.ua/ua/press/news/134

[3] Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. − Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/

[4] Молодіжна сімейна політика в Україні. / Ничипоренко С.В. – Умань: Видавець «Сочінський», 2011. – С 99

[5] Зокрема: Постанова Кабміну «Про сприяння розвиткові молодіжного житлового будівництва» № 369 від 04.07.1992 р., ЗУ «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» № 2998-ХІІ від 05.02.1993 р., Указ Президента «Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики» № 221/2001 від 29.03.2001 р., ЗУ «Про житловий фонд соціального призначення» № 3334-15 від 12.01.2006 р., Державна програма забезпечення молоді житлом на 2002-2012 рр., постанова Кабміну України № 1089 від 29.07.2002 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла» № 853 від 04.06.2003 р, Постанова Кабміну України «Про затвердження Державної цільової соціально-економічної програми будівництва (придбання) доступного житла на 2010-2017 роки» № 1249 від 11.11.2009 р.

[6] Про державну допомогу сім’ям з дітьми: Закон України від 21.11.1992 № 2811-XII // Голос України від 16.12.1992

[7] Про внесення зміни до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» щодо виплати допомоги при народженні дитини» від 17.03.2011 № 3164-VI // Голос України від 09.04.2011

[8] Про заходи щодо заохочення народжуваності в Україні № 5/2002 від 03.01.2002 р. // Голос України від 01.11.2008 № 209

[9] ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» щодо розміру допомоги на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування» від 15.04.2008 № 269-17 // Голос України від 05.06.2008 № 106

[10] Про внесення змін до статті 18-3 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 19.01.2006 № 3372-IV// Голос України  від 10.02.2006 № 26