"Державне фінансування громадських організацій: зарубіжний досвід та рекомендації щодо впровадження в Україні". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

У записці розглянуто основні форми та механізми державного фінансування організацій третього сектору у розвинутих європейських державах. На основі аналізу відповідних моделей, а також успішних прикладів окремих країн щодо організації взаємодії органів влади з громадськими організаціями запропоновано низку рекомендацій для впровадження в українську практику.  

 

ДЕРЖАВНЕ ФІНАНСУВАННЯ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

 

Із затвердженням Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні Указом Президента України від 24 березня 2012 року наша держава запровадила цілісний підхід до формування політико-правової основи взаємодії її інститутів із третім сектором[1]. У Європейській практиці документи, що визначають політику співробітництва державного та недержавного секторів, характерні для певного етапу розвитку взаємин між державою і громадськими організаціями (ГО). У них відображається позиція державної влади (уряду, парламенту, інститутів ЄС) щодо ролі громадянського суспільства та закладається основа майбутньої конструктивної взаємодії з організаціями третього сектору.

 

Важливе місце у цих документах відведено питанням фінансування. Серед основних виділимо: зобов’язання щодо прийняття кодексу оптимальної практики фінансування (Договір Великобританії), опис різних механізмів фінансування для підтримки громадського сектора (довгострокові, короткострокові програми фінансування), зобов’язання по створенню системи оподаткування, яка містить прямі і непрямі стимули для діяльності третього сектора (Естонська концепція), зобов’язання з розробки законодавства, що сприяє фінансовій стійкості третього сектору і забезпечує фінансування організацій незахищених груп населення (Хорватська програма співпраці та Угорська державна стратегія)[2].

 

Державна політика щодо фінансування ГО в європейській практиці визначається головним чином обумовлена ставленням держави до третього сектору як рівноправного партнера та вагомого чинника розвитку суспільства. Як правило, така політика супроводжується наявністю добре розвинутої системи надання державної підтримки третьому сектору, яка встановлена на загальнодержавному політичному рівні законом, урядовим політичним документом або двостороннім договором, постановами інших органів. Проте масштаб інтеграції державного і недержавного секторів у європейських країнах різний, пошук ефективних підходів до співпраці теж відрізняється. Це дозволяє зробити умовну класифікацію країн за рівнем фінансової підтримки державами ГО.

 

Отже, за континентальної моделі держава в цілому бере на себе фінансування надання послуг, як правило, за рахунок оплати послуг третьою стороною або шляхом надання субсидій основним постачальникам і їх зацікавленим групам. Таким чином, на державне фінансування припадає значна частина (55-75 %) доходів ГО. У цій моделі ГО беруть активну участь у наданні соціальних послуг і можуть бути їх основними постачальниками, як у випадку Німеччини, де за принципом субсидіарності перевага віддається послугам, що надаються на рівні громади. Різновид цієї моделі існує у Франції, де уряд також лише нещодавно розпочав перегляд своїх стратегій субсидування громадського (асоціативного) сектору з огляду на його «солідаризуючу» функцію, розміщуючи гранти і контракти на основі результатів реалізації проектів і надання послуг.

 

Англосаксонська модель типова для Великобританії, деякі її елементи - для Нідерландів. Відповідно до цієї моделі ГО також беруть активну участь в наданні соціальних послуг, однак вони менше залежать від держави. Незважаючи на отримання фінансування за контрактами, вони мають міцні зв’язки з громадами, а їхні власні активи, доходи від філантропічної та основної діяльності дають їм змогу також надійно відстоювати громадські інтереси. Хоча в цих країнах здійснюється значне фінансування з боку держави (35-55 %), частка інших ресурсів залишається значною, що робить ГО більш придатними для ролі партнерів держави.

 

У країнах Скандинавії сформувалася власна специфічна модель. Зокрема, для скандинавської моделі притаманне виконання державою ролі основного постачальника послуг. При цьому, ГО, як правило, здійснюють «представницькі» функції (тобто є культурними, спортивними організаціями, організаціями за інтересами, які в основному послуговують інтересам своїх членів і громад), не беручи участі у наданні соціальних послуг. Рівень державного фінансування ГО можна вважати відносно низьким (25-35 %) у порівнянні з країнами попередніх груп[3].

 

У країнах Середземномор’я та більшості країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) склалася модель, яка характеризуються низьким рівнем державного фінансування; переважанням політичних інтересів у фінансуванні й участі ГО у наданні послуг, небажанням місцевих урядів передавати ГО компетенції щодо громадських послуг, неврахуванням неприбуткового характеру діяльності громадянського суспільства у податковому законодавстві; відсутністю достатніх ресурсів у муніципалітетів для їх передачі організаціям громадянського суспільства[4].

 

Механізми державної підтримки ГО

У європейських країнах існує два основні механізми фінансування громадських організацій з боку держави. Воно може здійснюватися шляхом надання прямої підтримки з бюджету, тобто за рахунок субсидій чи грантів, державних конкурсних закупівель (контрактування), нормативної підтримки (оплати послуг третьою стороною), або непрямої фінансової підтримки, наприклад, податкових пільг.

 

1. Форми прямого державного фінансування.

Прямі бюджетні субсидії – загальне державне фінансування тих ГО, діяльність яких, на думку державних інституцій, вносить значний вклад у реалізацію державної політики. У разі надання субсидій конкурси, як правило, не проводяться. Така форма фінансової підтримки найбільш типова для країн ЦСЄ; зараз вона використовується все рідше. Зазвичай, пряме бюджетне фінансування отримують такі ГО, як: Червоний Хрест, Національні федерації пенсіонерів, Товариства сліпих та ін.

 

Фінансування у формі субсидій виділяються переважно представницьким групам та сервісним організаціям. Субсидії, що розподіляються міністерствами або іншими держустановами, як правило, отримують ГО, що працюють за профілем лінійного міністерства (наприклад, Міністерство у справах молоді та спорту в Румунії має право виділяти кошти організаціям, що працюють по молодіжному та спортивному напрямах). Орган, що розподіляє субсидії, як правило, виконує і наглядові функції.

 

Субсидії є формою бюджетної підтримки і можуть виділятися з центрального та місцевого бюджетів на підставі закону, але іноді й адміністративної постанови. Наприклад, парламентом Словаччини був прийнятий спеціальний закон, що встановлює правила виділення субсидій ГО; розподіл коштів здійснюють міністерства. Субсидії може виділяти і безпосередньо парламент, передбачивши їх у річному законі про бюджет (Болгарія, Угорщина). Кошти, що виділяються у формі субсидій, можуть надходити і з інших джерел, крім бюджету – наприклад, з фондів приватизації (Чеська Республіка, – але це джерело існує лише обмежений час), або зборів від проведення лотерей (Хорватія).

 

Гранти – державне фінансування ГО на реалізацію конкретного проекту, відповідно до чітко визначених сфери діяльності, термінів і статей бюджету, тобто їх звітування ґрунтується на тому, чи використані кошти відповідно до запропонованого бюджету (слід однак зауважити, що існують певні винятки. У Данії ГО отримують так звані «базові гранти», які не призначені для фінансування конкретних проектів, а розподіляються на основі «об'єктивних критеріїв», таких як мета діяльності, обіг і обсяг власних коштів ГО). Гранти на відміну від субсидій розподіляються не адміністративним рішенням представників центральних і місцевих органів влади, а присуджуються в результаті відкритого конкурсу з поданням заявок.

 

Гранти можуть виділятися з бюджету (центрального чи місцевого), а також із спеціальних фондів, утворених за рахунок надходжень з інших джерел: лотерей, податків і т.ін. Наприклад, кошти для видачі «базових грантів» у Данії формуються, крім бюджетних джерел, також з так званого фонду «Датських футбольних тоталізаторів і лотерей». Гранти розподіляються або безпосередньо органами влади, або агентствами, що діють від їх імені. У Великобританії ця функція доручена місцевим управлінням різних державних відомств (наприклад, органів охорони здоров'я, зайнятості, освіти). Ця роль також може бути відведена особливій структурі − такій, як публічні фонди в Угорщині або єдиний державний фонд, створений з цією метою у Хорватії. У Німеччині держава надає підтримку національним асоціаціям, які у свою чергу розподіляють кошти серед організацій, що входять до їх складу. У Польщі – відповідальними за проведення тендерів та укладання підрядів на надання послуг є органи місцевої влади.

 

Грантове фінансування може бути одноразовим, короткостроковим або довгостроковим. Перевагу, зазвичай, віддають одноразовому або короткостроковому фінансуванню. Частково це відбувається через те, що держструктури не ризикують брати на себе зобов’язання за довгостроковим, на кілька років, фінансуванням, не знаючи, який бюджет буде їм виділено в наступні роки, а також не хочуть, щоб ГО ставали залежними від грантів. Однак короткостроковий характер державних грантів обмежує стимули для розвитку ГО.

 

Державні конкурсні закупівлі – це придбання державою товарів і послуг, зокрема, вироблених (наданих) ГО. Як правило, в країні установлений законодавчий механізм для всіх потенційних учасників державних конкурсних закупівель, включаючи комерційні структури та ГО. Останні, як у Німеччині, користуючись законодавчими перевагами перед державними установами, найчастіше отримують від держави фінансування на надання соціальних послуг. У Великобританії навпаки, державні служби повинні діяти як економічні ринки, тому ГО як потенційні постачальники товарів і послуг повинні конкурувати на рівних підставах з комерційними та державними установами. У Хорватії місцеві органи влади мають право на підставі письмової угоди доручати фізичним або юридичним особам надання комунальних послуг населенню. У Польщі ГО дали можливість конкурувати з державними структурами в обслуговуванні населення відповідно до Закону «Про загальнокорисну діяльність», у Швеції громадські організації можуть брати участь в тендерах на надання соціальних послуг.

 

Нормативна фінансова підтримка ГО має деяку схожість з системою державних конкурсних закупівель соціальних послуг. Це грошове відшкодування, що виплачується ГО за надання послуг, причому розмір фінансування заснований на фактичному обсязі наданих послуг. Особливість системи полягає в тому, що фізичні особи мають право обирати постачальника послуг, який згодом отримує у держави грошове відшкодування. Як правило, попередньою умовою для використання такого фінансового механізму є або договір держави з ГО або отримання ГО дозволу на даний вид діяльності. Така система існує в Угорщині, де ГО можуть створювати установи соціального обслуговування на основі контракту з відповідним міністерством. Фінансування, яке має право отримати ГО за надані послуги, не може бути вище одержуваного державною установою, що працюють у тій же сфері діяльності, і обсяг його визначено у річному законі про державний бюджет. Аналогічна система діє в Хорватії.

 

Механізм оплати послуг за допомогою ваучерів також є одним із методів оплати послуг третьою стороною. Відповідно до цієї системи потенційні одержувачі послуг отримують ваучери, що надають їм право користуватися певними послугами безкоштовно. Постачальника послуги обирає саме її одержувач. Залучення усіх спеціалістів, що мають ліцензію/дозвіл на надання цих послуг, як правило, підлягає попередньому узгодженню. На основі ваучерів, зібраних кожним постачальником послуги, держава виплачує йому фіксовану суму в рахунок оплати послуг, наданих кожному споживачу. Таким чином, цей процес має двояку мету: розширення свободи вибору для користувача послугами та підвищення якості самих послуг за рахунок конкуренції. Особливо успішно ваучери використовуються у скандинавських країнах[5].

 

Головний критерій, що використовується державою для визначення того чи гідна ГО отримувати державну підтримку і в якому обсязі, це критерій «суспільної користі» від діяльності організації (а не характер діяльності ГО, як, наприклад, надання послуг або просування інтересів). Визнання суспільної користі, зазвичай, означає, (1) що ГО надає послуги і веде діяльність на благо всього суспільства, великої або особливої групи, яка потребує допомоги, і (2) що держава визнає цю діяльність шляхом прямої або непрямої підтримки.

 

За критерієм суспільної користі, ГО, як правило, поділяються на два типи: суспільно-корисні організації (СКО) і організації взаємодопомоги (ОВ). Різниця між СКО і ОВ, зазвичай, береться за основу при визначенні відповідного рівня непрямої державної підтримки (наприклад, податкових пільг). Використання механізму прямої підтримки залежить наявності відповідної законодавчої бази, котра б регламентувала види ГО, що мають право на пряму державну підтримку, і спосіб такої підтримки. За відсутності законодавчих приписів органи державної влади ухвалюють рішення і часто надають фінансову підтримку, керуючись не стільки виконуваною ГО функцією (наприклад, послуги, адвокація або взаємодопомога), скільки позитивним впливом результатів діяльності ГО на здійснення державної політики.

 

2. Форми непрямої державної підтримки третього сектору.

В європейських країнах поруч із прямою фінансовою підтримкою ГО з боку держав запроваджено також систему непрямої фінансової підтримки у формі податкових пільг або звільнення від податків, яка спрямована на заохочення і стимулювання їх діяльності. У більшості європейських правових системах визнається важливість ролі ГО у покращенні умов життєдіяльності суспільства на підставі чого суспільно-корисним організаціям надається цілий ряд податкових пільг. Серед найбільш поширених варто відзначити наступні пільги:

- Звільнення або пільга з податку на доходи організації.

- Податкові пільги для донорів (жертводавців), якщо пожертву зроблено на користь певної організації.

- Звільнення або пільга з податку на доходи бенефіціарів ГО - наприклад, якщо ГО виплачує стипендію, стипендіат звільняється від сплати з неї прибуткового податку. Традиційно, оскільки ці форми пільг є недоотриманими державою податковими надходженнями, вони розглядаються як непрямі державні субсидії організаціям і їх жертводавцям[6].

 

3. Ефективні приклади фінансування третього сектору державами Європейського Союзу, що можуть розглядатися для більш детального вивчення і запозичення кращих практик в Україні.

Вивчаючи досвід організації фінансової підтримки третього сектору запровадженої у Великобританії та Німеччини, ми дійшли висновку, що висока ефективність кооперації та співпраці між владою та громадянським суспільством у цих країнах досягається шляхом використання підходів, що базуються на різних принципах, але тим не менш мають ідентичну мету – досягнення добробуту громадянина. Окремі елементи цих систем є цілком придатними до використання у вітчизняних умовах.

 

Провідним принципом, за яким у Великобританії укладаються контракти на надання соціальних послуг, є так званий принцип «найкращої вартості». Він полягає у тому, що не тільки ціна послуги є вирішальним фактором при виборі її надавача, а синтез певної ціни із високою якістю послуги. Стимулювати якість послуг покликані й інші два важливих принципи: відшкодування витрат у повному обсязі й орієнтація на користувача.

 

Перший означає здійснення фінансування з боку державних надавачів коштів не лише прямих витрат, пов’язаних з наданням послуги, але й будь‑яких пов’язаних з її наданням непрямих (накладних, адміністративних) витрат ГО. Другий полягає у приматі критерію «задоволення» від отриманої послуги її користувачів, а також їх участь у плануванні, розробці й оцінці послуг. Усі вищенаведені принципи складають основу для документу, в якому визначаються завдання, права та зобов’язання держави і громадського сектору – Партнерської угоди[7].

 

ГО та муніципальні установи (а у Великобританії і приватні компанії) беруть участь в конкурсі, щоб продемонструвати свою здатність надавати послуги найкращим чином. У цьому разі види витрат, які бере на себе держава, можуть бути різними − дуже часто залучення додаткового фінансування є необхідною умовою для перемоги у тендері.

 

З боку держави головним розпорядником коштів є Комітет з питань розвитку громадянського суспільства при секретаріаті Кабінету Міністрів, що також займається питаннями соціального підприємництва, законодавства у сфері благодійництва, регулювання у сфері волонтерства та пожертвувань. Фінансування з боку центральної влади часто спрямовується через інші органи, такі як регіональні органи влади та агентства з регіонального розвитку, позавідомчі державні органи та місцеві трасти Державної служби охорони здоров’я[8].

 

Система державної фінансової підтримки третього сектору в Німеччині базується на принципі субсидіарності, за яким більш пріоритетним є надання послуг приватними організаціями, ніж державою, а також місцевими постачальниками, ніж немісцевими. У статті 93 Федерального Закону «Про соціальну допомогу» визначено, що державним органам забороняється створювати своїх власних постачальників послуг, коли існують або можуть надалі існувати чи створюватися відповідні асоціації.

 

Влада Німеччини спрямовує на фінансування неприбуткового сектору 4 % ВВП, що є дуже великим показником, особливо порівнюючи з українськими реаліями (0,05-0,1 %)[9]. Державне фінансування складає 64,3 % у загальному доході громадських організацій без урахування волонтерської праці. Разом з суттєвою фінансовою підтримкою громадські організації мають відносно високий рівень політичної незалежності.

 

Німеччина фінансує з бюджету діяльність різних за статусом громадських організацій на всіх рівнях, зокрема на загальнодержавному та місцевому. Федеральна підтримка також надається за декількома стратегічними напрямами: виховання молоді, охорона довкілля чи міжнародний розвиток. У цих випадках, як правило, або надаються гранти на реалізацію проектів, або між компетентним міністерством (або федеральним органом) і громадською організацією укладається угода про довгострокове стратегічне партнерство. На місцевому рівні типовими способами підтримки громадських організацій є гранти та пряма підтримка з бюджету[10].

 

Заслуговує на увагу практика делегування державою права розпоряджатися державними коштами через автономні та державні фонди. В Угорщині, наприклад, було створено Національний фонд розвитку громадянського суспільства для надання ГО інституційної та програмної підтримки. Це автономний фонд, до складу 11-ти національних і регіональних керівних органів якого входять обрані представники ГО. Кожного року він отримує суми, що дорівнюють загальній сумі 1 %‑вих податкових внесків платників податку, призначених для ГО.

 

У Хорватії функціонує Національний фонд розвитку громадянського суспільства, який надає підтримку відносно малій кількості організацій, проте протягом досить тривалого періоду – 3 років. Як правило, державна фінансова підтримка надається на річній термін. Національний фонд знаходиться у процесі децентралізації й уклав з чотирма регіональними організаціями договори на реалізацію програм із надання грантів з боку громади. Крім того, громадські організації отримують гранти на підтримку діяльності у відповідних сферах від профільних міністерств.

 

Серед нетрадиційних форм фінансування громадських організацій з боку держави можна відзначити практику використання для цих цілей коштів від виграшів у лотерею та перерахування 1 %-го податку від доходів фізичних осіб.

 

Так, у Хорватії Національний фонд розвитку громадянського суспільства, серед іншого, фінансується за рахунок виграшів у лотереї, що з року в рік забезпечує відносно надійне та передбачуване фінансування. Частиною державного фінансування третього сектору Великобританії є також дохід від виграшу у лотерею: 28 % виграшу спрямовуються на доброчинство у таких категоріях, як благодійництво, охорона здоров’я, освіта й охорона довкілля (50 %), спорт (16,67 %), мистецтво (16,67 %) та збереження історично-культурної спадщини (16,67 %).

 

Відсоткова схема для фізичних осіб є «винаходом» Угорщини, оскільки вона запропонувала її першою з країн ЦСЄ. Ця схема дозволяє платникам податку передавати 1 % сплачуваного ними податку відповідній ГО і ще 1 % – релігійній або на досягнення цілей, які щороку визначаються державою. Позитивним є те, що така практика допомагає налагодити зв’язки між громадськими організаціями та суспільством.

 

Прогресивна практика, що стосується непрямого фінансування третього сектору поширена у Німеччині та Великобританії.

 

У 2007 році в Німеччині відбулася масштабна податкова реформа, спрямована на заохочення приватного сектору до участі у розв’язанні соціальних проблем. У законодавстві було запроваджено єдине визначення організацій, які можуть отримувати податкові пільги (раніше для громадських організацій, діяльність яких спрямовувалася на різні суспільно корисні цілі, були передбачені пільги різних рівнів). Крім того, було встановлено загальне правило надання цих пільг (раніше існували різні межі залежно від мети та того, чи є платник податку фізичною чи юридичною особою). Таким чином, дані положення спростили умови застосування фінансових стимулів та краще спонукають фізичних осіб до благодійництва[11].

 

Стимулювання до пожертвувань із заробітної плати у Великобританії (як однієї з форм пожертвувань) являє собою позитивну практику, оскільки створює спільні стимули для роботодавців, працівників і благодійних організацій. Працівники заохочуються до організованого просування цієї форми пожертвувань на своїх робочих місцях, а компанії запроваджують її з метою поліпшення свого іміджу. Часто компанії паралельно із сумами, які жертвуються їх працівниками, відраховують якусь частину свого прибутку, що, у свою чергу, може бути приводом для надання компанії податкових пільг.

 

Висновки та рекомендації

1. Затвердження Президентом України «Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні» та ухвалення Верховною Радою України Закону України «Про громадські об’єднання» № 7262-1 стали значним досягненням на шляху до створення ефективного механізму співробітництва між державою та громадянським суспільством. У зв’язку із необхідністю деталізації загальних положень цих документів у частині фінансових питань пропонуємо скористатися європейським прикладом й розробити Кодекс, покликаний унормувати усі аспекти фінансування. Подібні документи ефективно використовують Великобританія (Кодекс оптимальної практики фінансування), Хорватія (Кодекс належних практик фінансування громадських організацій[12]) та ін.

 

2. Відповідно до ст. 23 Закону України  «Про громадські об’єднання» усі громадські об’єднання зі статусом юридичної особи мають право на фінансову підтримку за рахунок коштів Державного бюджету України. Зняття поділу ГО за статусом (місцева, всеукраїнська, міжнародна) у даному контексті є прогресивною новелою, що відповідає європейській практиці (Німеччина фінансує з бюджету діяльність різних за статусом ГО). Водночас, необхідно внести відповідні зміни у Бюджетний кодекс та Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення конкурсу з визначення програм (проектів, заходів), розроблених громадськими організаціями та творчими спілками, для виконання (реалізації) яких надається фінансова підтримка» щодо розширення переліку кандидатів, яким надано право на отримання державної фінансової підтримки. Це дозволить підвищити конкуренцію й, у перспективі, якість програм (проектів, заходів), розроблених громадськими об’єднаннями.

 

3. Потребують удосконалення механізми податкового стимулювання діяльності інститутів громадянського суспільства шляхом запровадження європейських стандартів у визначенні податкового режиму для них (досвід Німеччини та Великобританії). Доцільно також розглянути можливість впровадження статусу суспільно корисних організацій, що може служити основою для створення декількох податкових стимулів.

 

4. Задля вирішення проблеми обмеженого доступу ГО до довгострокового фінансування необхідно внести зміни до Бюджетного Кодексу, які дозволять довгострокове державне фінансування ГО, наприклад, через спеціально створені фонди. Досвід Угорщини, Хорватії, Естонії щодо делегування державою права розпоряджатися державними коштами через автономні та державні фонди є перспективним й таким, що заслуговує на подальше вивчення та у разі доцільності на подальшу імплементацію.

 

5. Поступове запровадження системи нормативного регулювання фінансування громадських організацій, що надають соціальні послуги, схвалені державою, а також механізму оплати послуг за допомогою ваучерів. Держави, що користуються такими формами державної підтримки (ЦСЄ та скандинавські) мають схожу з українською патерналістську систему відносин держави з громадянським суспільством, що дозволяє перенести відповідні моделі на національний ґрунт.

 

6. Збільшити обсяги державної фінансової підтримки організацій громадянського суспільства шляхом законодавчого закріплення кореляції їх розмірів з об’єктивно визначеним відсотком від ВВП. Розглянути доцільність перерахування коштів від доходів державних лотерей та відсотка від доходів платника податків на потреби ГО.

 

Відділ політичних стратегій

(Д. Горєлов)



[1] Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації : Указ Президента України від 24 березня 2012 р. № 212/2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/14621.html

[2] Европейская политика и практика в области сотрудничества между государством и НПО: сравнительный анализ. Международный центр некоммерческого права при содействии Европейского центра некоммерческого права и Филиала «Международного центра некоммерческого права» в РФ. - Международный центр некоммерческого права в РФ, 2010. - С.6.

[3] Національні та міжнародні механізми фінансування громадянського суспільства. Міжнародні заходи зміцнення довіри між державою та громадянським суспільством.– К.: Фенікс, 2011.– С. 126-128.

[4] The State of Local Democracy in Central Europe Reports from Bulgaria, Estonia, and Slovakia / Ed. Sos G. – Local Government and Public Service Reform Initiative, Open Society Institute–Budapest - OSI/LGI, 2006. – С. 126-129; 147-148, 18, С. 42-43.

[5] Европейская политика и практика в области сотрудничества между государством и НПО: сравнительный анализ. Международный центр некоммерческого права при содействии Европейского центра некоммерческого права и Филиала «Международного центра некоммерческого права» в РФ. - Международный центр некоммерческого права в РФ, 2010. - С.30-36.

[6] Fishman and Schwarz: Nonprofit Organizations: Cases and Materials [Second Edition] - 2000. - P. 332.

[7] Національні та міжнародні механізми фінансування громадянського суспільства. Міжнародні заходи зміцнення довіри між державою та громадянським суспільством.– К.: Фенікс, 2011.– С. 202.

[8] Національна рада у справах громадських організацій. Держава і громадський сектор: останні тенденції в сфері державного фінансування та постачання державних послуг (NCVO, The State and the Voluntary Sector; Recent Trends in Government Funding and Public Service Delivery) 2009 р., www.ncvo-vol.org.uk.

[9] Кондратенко І. Громадянське суспільство та його вороги / І. Кондратенко // Український тиждень. -  2012. - №13 (230). - С.13.

[10] Національні та міжнародні механізми фінансування громадянського суспільства. Міжнародні заходи зміцнення довіри між державою та громадянським суспільством.– К.: Фенікс, 2011.– С. 181-187.

[11] Національні та міжнародні механізми фінансування громадянського суспільства. Міжнародні заходи зміцнення довіри між державою та громадянським суспільством.– К.: Фенікс, 2011.– С. 193.

[12] Кодекс належної практики, норм і критеріїв фінансування програм і проектів НУО (Croatia, Code of Good Practice, Standards and Benchmarks for the Allocation of Funding for the Programmes and Projects of NGOs). - Croatia .- Official Gazette – 2007- № 88/01.