"Щодо кадрової політики у реформуванні вітчизняної сфери охорони здоров'я". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці розглянуто основні проблеми кадрового забезпечення сфери охорони здоров’я в Україні. Запропоновано провідні напрями вирішення вказаних проблем, виходячи з того, що ефективна кадрова політика є потужним інструментом забезпечення ефективності функціонування сфери охорони здоров’я.

 

ЩОДО КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ У РЕФОРМУВАННІ ВІТЧИЗНЯНОЇ СФЕРИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

 

Ефективна кадрова політика є одним із потужних інструментів реформування галузі охорони здоров’я. Адже саме від наявності кадрів, їхньої фаховості, професіоналізму, у першу чергу, залежать якість та своєчасність надання медичної допомоги. Тому вироблення національної кадрової політики у сфері охорони здоров’я є нагальною необхідністю і умовою успішного запровадження реформ.

 

Важливість даного питання полягає ще й в тому, що медичні кадри розглядаються як стратегічний капітал, і 70 % усіх капіталовкладень в галузь охорони здоров’я у світі спрямовуються саме на кадрове забезпечення. Натомість проблеми кадрового забезпечення галузі в Україні залишаються невирішеними і поглиблюються в процесі провадження реформ. На сьогодні вітчизняна галузь охорони здоров’я знаходиться на порозі кадрової кризи. Деякі фахівці визначають ситуацію як таку, що може стати реальною загрозою здоров’ю населення[1].

 

Таблиця 1

Забезпеченість охорони здоров’я медичними кадрами

За даними МОЗ України

 

Як видно з Таблиці 1, основними вадами кадрового забезпечення сфери охорони здоров’я в Україні є:

 

1. Недостатнє кадрове забезпечення сфери охорони здоров’я:

 

1.1. Недостатня укомплектованість і забезпеченість медичними кадрами

За даними офіційної статистики МОЗ України, у 2011 році загальна кількість лікарів (усіх спеціальностей) становила 202370 осіб, штатних лікарських посад − 224876. Відсоток укомплектованості лікарями становив 79,5 %[2], при цьому відсоток укомплектованості лікарями обласних лікарень - 85,1 %, міських − 77,8 %, центральних районних лікарень - 76,2 %, дільничних − 71,3 %, селищних лікарських амбулаторій - 69,2 %[3].

 

Рівень забезпеченості лікарями по Україні, на перший погляд, досить високий − 43,2 на 10 тис. населення, що перевищує середньоєвропейський показник (33 на 10 тис. населення). Проте середньоєвропейський показник вказує забезпеченість лікарями-практиками, тоді як в Україні цей показник включає також організаторів охорони здоров’я, методистів, санітарних лікарів і вчених, і лише 27,0 на 10 тис. – власне забезпеченість лікарями, які безпосередньо надають медичну допомогу населенню, що значно менше, ніж середньоєвропейський показник. Станом на 2011 рік в Україні не вистачало 46,9 тис. лікарів (з них понад 6 тисяч у сільській місцевості)[4][5].

 

Понад 30 тис. посад в лікувальних закладах зайняті по сумісництву (коефіцієнт сумісництва 1,2)[6]. Дещо стримує критичну ситуацію наявність працюючих лікарів-пенсіонерів.

 

1.2. Постаріння кадрового потенціалу

У системі охорони здоров’я України працює понад 111 тис. медичних працівників пенсійного віку (48,2 тис. лікарів та майже 68 тис. медичних сестер). При цьому, якщо питома вага осіб пенсійного віку серед лікарів у 1998 році становила 18,5 %, то на початок 2011 року − 24,5 %. Ще біля 15 % лікарів –особи передпенсійного віку.

 

Особливо гостра ця проблема на первинній ланці. Найбільший відсоток «постаріння» кадрів спостерігається в таких регіонах як: Дніпропетровська (28,3 %), Кіровоградська (27,9 %), Черкаська (29,3 %), Чернігівська (28,6 %) області та АР Крим (30,5 %)[7]. Особливе занепокоєння у питанні кадрового забезпечення викликають Миколаївська, Херсонська та Кіровоградська області, де досить високий відсоток лікарів пенсійного віку спостерігається поряд з найнижчою забезпеченістю лікарями .

 

2. Диспропорційність кадрового забезпечення:

 

2.1. Галузева диспропорція

Недостатнє кадрове забезпечення медичної галузі відбивається на внутрішньогалузевій структурі кадрового забезпечення, яка характеризується зростанням кількості вузьких спеціалістів популярних спеціалізацій (акушер‑гінеколог, хірург, офтальмолог, отоларинголог, уролог тощо) та зменшенням, в деяких регіонах − критичним, кількості лікарів загальної практики (первинної ланки). Співвідношення чисельності лікарів загальної практики (сімейної медицини) до чисельності хірургів по Україні в середньому становить 0,18 до 0,62 (на 1000 населення). При цьому в медичній сфері на сьогодні працює 8140 лікарів загальної практики - сімейної медицини (в пілотних регіонах − 1282 особи), 7704 дільничних лікарів-терапевтів (у пілотних регіонах - 2698 осіб) та 5567 дільничних лікарів-педіатрів (у пілотних регіонах − 1670 осіб). На сьогодні потреба в лікарях зі спеціальності «загальна практика - сімейна медицина» з урахуванням потрібної оптимізації мережі лікувально-профілактичних закладів первинної ланки становить 32 978 осіб (у пілотних регіонах − 8457 осіб)[8]. Від нестачі кадрів, поряд з потребами служби первинної ланки, потерпають невідкладна допомога, фтизіатрична служба, рентгенслужба, патологоанатомічна та лабораторна служби[9][10].

 

Аналіз статистичної інформації МОЗ України, Головних та обласних управлінь охорони здоров’я ОДА, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій вказує, що дефіцит лікарських кадрів у закладах усіх рівнів реєструється за такими спеціальностями: загальна практика-сімейна медицина (укомплектованість в середньому становить 79 %), анестезіологія (біля 80 %), фтизіатрія (біля 76 %), педіатрія (біля 82 %), терапія (біля 84 %)[11].

 

2.2. Регіональна диспропорція (між різними регіонами країни, а також міською та сільською місцевостями).

За даними статистики, в Україні спостерігається високий ступінь регіональної диспропорції: відношення найвищої щільності лікарів до найнижчої по регіонах становить 8,4 (в Києві) до 3,6 (в Кіровоградській і Херсонській областях)[12]. Укомплектованість лікарями первинної ланки найнижча в Херсонській (57,2 %), Кіровоградській (66,1 %) областях, а найвища - у Івано-Франківській (92 %), Чернівецькій (93,1 %) і в Тернопільській (90,3 %) (а не в пілотних регіонах, де, незважаючи на цільове фінансування, укомплектованість кадрами первинної ланки становить у середньому 80 %)[13]. Крім того, майже у всіх регіонах України, у тому числі і в пілотних, є заклади сімейної медицини (сімейні амбулаторії), які не мають жодного лікаря: у Дніпропетровській області, наприклад, їх 30, в Донецькій − 11, Житомирській − 37[14]. Найгірша ситуація із забезпеченням медсестрами в Києві, а лікарями — на Донеччині.

 

3. Зниження рівня кваліфікації кадрів

Рівень кваліфікації − складний показник в кадровому забезпеченні вітчизняної сфери охорони здоров’я, який складається як з об’єктивної (якість освіти), так і суб’єктивної складових (зацікавленості медичних працівників у підвищенні рівня своєї кваліфікації). В Україні на неналежному рівні знаходяться обидві ці складові.

 

Вітчизняні та міжнародні експерти вказують на значне зниження якості кадрів системи охорони здоров’я України, яке проявляється[15]:

- збільшенням числа кваліфікованих працівників, які залишають вітчизняну сферу охорони здоров’я за рахунок міжгалузевої та трудової міграції (щорічно з України за кордон виїжджає понад 6 тис. медиків[16]);

-  зниженням якості кадрів, які приходять у систему охорони здоров’я. Про низький рівень підготовки кадрів свідчить і той факт, що визнавати дипломи українських медичних вузів відмовляються навіть такі країни як Іран і Саудівська Аравія, не кажучи вже про європейські країни[17],[18];

- низьким рівнем клінічно-практичної підготовки молодих спеціалістів, про що вказують і фахівці, і управлінці охорони здоров’я[19],[20], і пересічні громадяни[21].

 

Основними чинниками ситуації, що склалася в кадровому забезпеченні сфери охорони здоров’я в Україні, є:

 

1. Відсутність державної концепції кадрової політики в сфері охорони здоров’я в Україні.

Питання кадрової політики в сфері охорони здоров’я унормовані в наступних нормативно-правових документах:

Закон України від 19.11.1992 р. № 2802-XII «Основи законодавства України про охорону здоров'я»

Указ Президента України від 07.12 2000 р. № 1313/2000 «Концепція розвитку охорони здоров’я населення України»

Наказ МОЗ України від 28.10.2002 р. № 385 «Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад та посад...»

Наказ МОЗ України від 29.03.2002 р. № 117 «Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників»

Наказ МОЗ України від 23.11.2007 р. № 742 «Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою»

Наказ МОЗ України від 06.07.2005 № 333 “Про внесення змін до Номенклатури лікарських спеціальностей”

Наказ МОЗ України від 19.05.2003 р. № 221 «Про внесення змін до Положення про порядок проведення атестації лікарів»

Наказ МОЗ України від 12.09.2008 р. № 522/51 «Про затвердження Концепції розвитку вищої медичної освіти в Україні»

Наказ МОЗ України 01.08.2011 р. № 454 «Про затвердження Концепції управління якістю медичної допомоги у галузі охорони здоров’я в Україні на період до 2020 року»

Наказ МОЗ України від 15.08.2011 р. № 512 «Про затвердження Методичних рекомендацій з прогнозування потреби закладів охорони здоров’я України у медичних кадрах на довгострокову перспективу»

 

Жоден з цих документів не містить цілісної стратегічної програми вирішення проблем кадрового забезпечення сфери охорони здоров’я в Україні, концептуальних задач та механізмів реалізації кадрової політики в сфері охорони здоров’я. Хоча в останніх трьох документах вже відображені такі важливі питання як удосконалення державних освітніх стандартів підготовки медичних кадрів задля підвищення якості підготовки фахівців[22], забезпечення та управління якістю медичної допомоги[23], прогнозування кадрового забезпечення у відповідності до потреб охорони здоров’я з урахуванням її перетворень, а також демографічної ситуації в країні[24].

 

2. Недосконалі механізми контролю за виконанням процедури працевлаштування випускників вищих медичних закладів освіти, які навчались за державним замовленням, та покарання за невиконання процедури працевлаштування

 

На сьогодні, згідно з Законом України «Про вищу освіту», Постановою Кабінету Міністрів України «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992 та локальними нормативно‑правовими актами вищих навчальних закладів, випускник вузу після закінчення навчання має відпрацювати 3 роки за направленням. Проте, у зв’язку з існуванням певної законодавчої неузгодженості, дане положення законодавства досить часто порушується.

 

З приводу цього ще в 1996 році Міністерству фінансів разом з Міністерством освіти, Міністерством економіки, Міністерством юстиції та Національним банком було доручено розробити і затвердити Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування. Проте дотепер такий Порядок не прийнятий та не затверджений[25]. Таким чином, механізм визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними угоди про працевлаштування відсутній, що ускладнює реалізацію будь-якої кадрової концепції, у тому числі й у сфері охорони здоров’я.

 

Це призводить до критичної нестачі фахівців певної спеціальності, як, наприклад, лікарів первинної ланки та інших непопулярних спеціальностей, особливо в регіонах. Так, за даними МОЗ України, лише для покриття природної плинності щороку необхідно близько 6 тис. лікарів. Протягом останніх років молодими спеціалістами заповнюється лише біля 70 % (а в деяких областях, наприклад, в Черкаській − лише 40−50 %) лікарських посад. Це при тому, що забезпечення випускників першим робочим місцем щороку становить майже 100 %, але вже до проходження інтернатури по потрібній спеціальності приступає лише біля 70 %[26].

 

За даними Рахункової палати, лише з причини відсутності контролю за відпрацюванням молодими спеціалістами встановленого трирічного терміну у поєднанні з відсутністю системи відшкодування і повернення до бюджету коштів, витрачених на навчання спеціалістів, у 2010 році було неефективно використано понад 6,5 млн грн коштів загального фонду держбюджету, спрямованих МОЗ на підготовку 113 фахівців[27].

 

3. Недосконала система планування кадрового складу сфери охорони здоров’я

Управління кадровими ресурсами продовжує базуватися на жорстких кадрових нормативах та архаїчній системі планування, що робить адаптацію кадрового складу до потреб галузі, особливо в регіональному та місцевому розрізах, надзвичайно складною. Ситуація ускладнюється ще й наступними факторами:

- браком фахівців − менеджерів з охорони здоров’я;

- відсутність фахового стратегічного планування кадрової ситуації на місцях;

- невідповідність статистики й офіційної звітності реальному стану справ.

 

Варто зазначити, що Міністерством охорони здоров’я України розроблено і затверджено «Методичні рекомендації з прогнозування потреби закладів охорони здоров’я України у медичних кадрах на довгострокову перспективу», але про дієвість цих методичних рекомендацій говорити зарано, особливо за недосконалості статистичного реєстру медичних кадрів насамперед в регіональному розрізі.

 

4. Брак мотивації та зацікавленості у покращенні результатів власної діяльності

Нормативно-правова база України передбачає оплату на основі посадових окладів, затверджених Кабінетом Міністрів України, і враховує лише відпрацьований час. Це, безперечно, зумовлює відсутність у медичних працівників будь-яких мотивацій до підвищення рівня якості, а у керівників медичних закладів − до збільшення обсягів послуг. Основними причинами кадрового дефіциту залишаються низька заробітна плата, зниження престижу професії. Так, за даними Профспілки працівників охорони здоров’я, незважаючи на чотириразове підвищення посадових окладів позаминулого року та шестиразове підвищення минулого року, середня заробітна плата працівників майже на 50 % менша, ніж у галузях економіки, на 80 % − ніж у промисловості, на 20 % − ніж у працівників освіти. Так, за 9 місяців минулого року при збільшенні середньої зарплати в усіх галузях майже на 19 % в охороні здоров’я вона зросла лише на 11,6 %, а в окремі місяці спостерігалося навіть її зменшення[28].

 

5. Невідповідність якості підготовки медичних кадрів сучасним вимогам і потребам медичної галузі та завданням реформування медичної сфери

Щорічно спостерігається зменшення кількості та якості кадрів сфери охорони здоров’я, що обумовлене:

- незацікавленістю самих студентів у поєднанні з недостатнім рівнем вимог до рівня вищої освіти;

- недостатніми рівнями фінансування медичної освіти та оплати праці викладацького складу;

- неефективним використанням клінічних баз і, відповідно, незадовільним станом системи відпрацювання практичних навичок;

- високим рівнем корумпованості додипломної та післядипломної освіти[29];

- відпливом кваліфікованих кадрів з державних медичних закладів (причинами чого є внутрішня, зовнішня міграція, перехід в приватні медичні заклади, перехід в іншу галузь, наприклад, в фармацевтичну);

- недостатнім рівнем контролю та аудиту діяльності персоналу[30].

 

Щодо якості підготовки кадрів, за даними аудиторів, в медичних закладах, наприклад, Донецької, Дніпропетровської (пілотна область) та Луганської областей станом на початок 2011 року у 824 лікарів закінчився термін дії свідоцтв про присвоєння відповідної категорії. В той час як офіційна звітність демонструє повний порядок: у 2010 році змогли підвищити кваліфікацію майже 95 тис. слухачів, що становить 114,7 % від запланованої кількості[31].

 

Експерти зазначають, що система додипломної медичної освіти, яку досі вважали однією з найкращих, останнім часом втрачає свої позиції. Основним чинником цього є відсутність належної бази для практичного відпрацювання навичок.

 

Суттєвим недоліком вищої медичної освіти в Україні є недостатня клінічно-практична підготовка майбутніх лікарів, на яку відповідно до навчального плану підготовки фахівців за напрямом відводиться значно менше кредитів. Ці недоліки значною мірою обумовлені недостатнім фінансуванням і недостатньо ефективними матеріально-технічними умовами та недостатньою клінічною базою вітчизняних вищих медичних шкіл.

 

Крім того, науковці, представники вищої медичної школи вказують, що перебіг реформи в пілотних регіонах висвітлив важливу проблему, яка стосується медичних університетів, - це підготовка кадрів для розвиток первинного рівня медико-санітарної допомоги. Власне, університети готують лікарів загальної практики, але після інтернатури вони отримують конкретну спеціалізацію − хірурга, терапевта, психіатра і т.д. А сімейний лікар проходить прискорені чотиримісячні курси перепідготовки, що не вирішує проблеми ні кількісно, ні, тим більше, якісно. Фахівці зазначають, що вирішення даного питання можливо шляхом зміни системи спеціалізації в інтернатурі після того, як випускники відпрацюють сімейними лікарями два-три роки. Така система довела свою ефективність у розвинених країнах світу[32].

 

Рекомендації:

Враховуючи вищенаведене, пропонуємо:

З метою вирішення проблеми кадрового забезпечення сфери охорони здоров’я в Україні на державному рівні розробити та прийняти державну Концепцію кадрової політики. З цією метою доцільно утворити міжвідомчу робочу групу з питань розробки Концепції кадрової політики в охороні здоров’я України.

 

Головною метою Концепції є систематизація найважливіших завдань щодо реалізації основних напрямів кадрової політики у сфері охорони здоров’я в Україні, спрямованих на досягнення якісно нового рівня кадрового забезпечення медичної галузі в умовах її реформування.

 

Основними її складовими мають бути:

- вдосконалення підготовки кадрів (додипломної й післядипломної);

- підготовка управлінських кадрів, здатних працювати в умовах ринкової економіки;

- вдосконалення системи планування потреби в медичних кадрах, яка б відповідала сучасному стану і розвитку медичної галузі в цілому, а також в регіональному та місцевому розрізах;

- підвищення престижності професії лікаря, вдосконалення системи оплати праці та соціального захисту медичних працівників.

 

Для практичної реалізації державної кадрової політики у сфері охорони здоров’я необхідно:

 

1. З метою усунення регіональної, територіальної (місто-село) диспропорції в розподілі кадрового потенціалу, а також вдосконалення механізму планування підготовки медичних кадрів:

- провести деталізований (загальна кількість, кількість вузьких спеціалістів, укомплектованість, забезпеченість (загальна і по окремим спеціальностям) аналіз стану кадрового забезпечення закладів охорони здоров’я всіх форм власності та визначити реальну потребу в кількості спеціалістів, в залежності від демографічних та соціально-економічних показників (в цілому по Україні й регіональному розрізі);

- розробити регіональні програми підготовки медичних працівників для закладів охорони здоров'я, ширше використовувати при цьому систему цільового направлення на підготовку кадрів (особливо серед сільської молоді, а також молоді «проблемних» регіонів). Для цього передбачити відповідні кошти в місцевих бюджетах.

 

2. З метою усунення внутрішньогалузевої диспропорції, а саме − дефіциту сімейних лікарів, необхідно:

-  внести зміни до системи вузької спеціалізації в інтернатурі після того, як випускники відпрацюють сімейними лікарями три роки в регіонах, де найбільш гостро стоїть в них потреба;

- переглянути практику працевлаштування молодих спеціалістів, підготовлених за кошти державного бюджету, з тим, щоб гарантувати обов’язковість відпрацювання ними не менше трьох років за направленням, або відшкодування витрачених на їхню освіту коштів.

 

3. З метою створення мотивації та зацікавленості медичних працівників необхідно:

- запровадження диференціації розміру оплати праці медичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи, а також безперервності стажу роботи. Для цього широко запровадити індикатори якості, процедуру анонімного анкетування споживачів послуг з охорони здоров’я для визначення ступеня вдоволеності місцевої громади рівнем кваліфікації медичних працівників;

- в місцевих бюджетах щороку передбачати кошти на цільове фінансування надбавок до заробітної плати за ненормований та напружений робочий графік медичних лікувально-профілактичних закладів у сільській місцевості;

-  підвищення пенсій медичним працівникам, які мають безперервний стаж роботи у державних та комунальних закладах охорони здоров’я понад 25 років, для цього необхідно внести відповідні зміни до Закону України «Про пенсійне забезпечення»;

- створення фонду службових квартир. слід передбачити відповідні кошти для побудови такого житла в державному та місцевих бюджетах,  або забезпечити можливість отримання довгострокового кредиту під 1−2 % на придбання житла для медичних працівників, особливо первинної ланки в регіонах, де гостро стоїть питання забезпеченістю кадрами.

 

Відділ соціальної політики

(Т. Попченко)