"Радикальні прояви соціального протесту. Тенденції в Україні". Аналітична доповідь

Вступ

Незадоволення окремих суспільних верств і груп своїм соціально‑економічним становищем може знаходити свій вираз у акціях соціального протесту. У тій чи іншій формі вони властиві практично усім сучасним суспільствам. Такі акції виступають одним з каналів політичної комунікації та сприяють забезпеченню інтересів тих соціальних груп, які не завжди адекватно представленні у процесах вироблення та реалізації суспільно-важливих рішень, або з метою підвищення їхнього впливу у таких процесах.

 

Водночас, поряд з легітимними у демократичному суспільстві акціями протесту, пов’язаними з реалізацією основоположних конституційних прав (свободи слова, асоціацій, зібрань, права подавати петиції), існують і їх радикальні форми, які нерідко мають деструктивний характер. Масштабні радикальні протестні акції можуть завдати значної шкоди правам та законним інтересам громадян, сповільнити економічний розвиток, а в окремих, найбільш складних випадках – призвести до дестабілізації суспільної ситуації у масштабах, які ставлять під загрозу реалізацію національних інтересів.

 

Крім соціального невдоволення, причиною протестів можуть бути різні обставини політичного процесу, проблеми міжетнічних та міжконфесійний відносин. Більш того, досить часто відповідні чинники поєднуються. Водночас, протести на політичному чи етноконфесійному ґрунті найчастіше очолюються тими чи іншими організаціями (політичними партіями, об’єднаннями громадян, релігійними структурами). Дія цього чинника знижує вірогідність спонтанних проявів протесту та їх переростання у радикальні форми, полегшує можливості для ведення переговорів щодо врегулювання конфліктів, які призвели до протестів.

 

Іншою характеристикою протестів на соціальному ґрунті є відносно вищий мобілізаційний потенціал. Певні політичні та етноконфесійні проблеми у більшості випадків пріоритетні для нечисленних груп активістів та прихильників, ставлення до вимог яких у широких верств населення часто неоднозначне. Натомість економічні та соціальні проблеми часто важливі для  значно ширших соціальних прошарків. Навіть якщо той чи інший конфлікт безпосередньо не стосується громадян, вони частіше схильні підтримувати соціальні, а не політичні чи етноконфесійні вимоги.

 

В Україні наявний вплив низки чинників, які формують протестні настрої населення. Це, зокрема, соціальна незахищеність, недостатній рівень оплати праці, поширення ареалу бідності, зокрема і серед працюючих, значний розрив у доходах. Так, за даними Рахункової палати, рівень бідності в Україні у 2009 р. склав 26,4 %. Кожний із восьми громадян країни у 2009 р. потрапив до категорії крайньої бідності - рівень злиденності склав 13 відсотків. У 2009 р. бідність зросла в 11 областях України. Позначку у 40 %. перейшли чотири області: Волинська, Кіровоградська, Сумська та Херсонська, у двох останніх за межею бідності жила майже половина населення[1].

 

Зазначені чинники формують суспільні обставини, які підвищують ризик прояву протестних настроїв, зокрема і у радикальних формах. Найбільш серйозним викликом залишається необхідність реалізації масштабної програми реформ в умовах недостатнього рівня довіри населення до влади[2]. Серед інших факторів необхідно виокремити правовий нігілізм, що зокрема проявляється через послаблення у правозастосовній практиці дії принципу рівності громадян перед законом. Це, у свою чергу, призводить до зниження ефективності звичайних засобів захисту інтересів громадян. Саме тому пошук адекватних відповідей на прояви соціального протесту, їх спрямування у конструктивне русло має стати одним з пріоритетів державної політики.

 

Радикальні прояви соціального протесту – існуючий стан та перспективи

Попри складні економічні умови перших років становлення української державності, прояви соціального протесту відбувалися головним чином у легальних формах. Окремі інциденти залишалися ізольованими і не здійснювали значного впливу на політичні чи економічні процеси у країні. Не в останню чергу це було пов’язане з наявністю негласного, але тим не менш стійкого консенсусу політичного та економічного істеблішменту щодо напрямів розвитку України. Відсутність впливових гравців, зацікавлених у зміні «правил гри», призводила до дефіциту організаційних та інформаційних ресурсів у організаторів протестних акцій, знаходження їх на периферії уваги ЗМІ.

 

Стабільне економічне зростання в Україні, яке тривало від початку 2000–их до осені 2008 року, сприяло маргіналізації проявів соціального невдоволення. Вони були пов’язані переважно з проблемами локального характеру (конфлікти із забудовниками, шкідливий вплив підприємств на екологічну ситуацію на певних територіях тощо).

 

Після того, як наприкінці 2008 року економіка України відчула вплив світової фінансово-економічної кризи, характер та потужність протестної активності зазнали серйозних трансформацій. Суттєво зросла кількість протестних акцій. Водночас спроби організувати загальнонаціональні кампанії протестів у легальних формах з боку Федерації профспілок України та опозиційних сил мали обмежений успіх. Попри те, що радикальні прояви соціального протесту залишалися локалізованими, сама їх частота та інтенсивність створювала серйозну загрозу дестабілізації суспільно‑політичних процесів. Пік протестної активності припав на січень – березень 2009 року.

 

Абсолютна більшість акцій протесту відбувалась без порушень вимог законодавства України. Проте досить поширеною тактикою протестуючих стало блокування транспортних шляхів чи погрози таким блокуванням, використання під час акцій техніки (зокрема, таксистами, водіями‑далекобійниками, робітниками Херсонського машинобудівного заводу), спроби захоплень адміністративних приміщень. Неодноразово використовувалась така форма індивідуального радикального соціального протесту як загроза самоспалення, зокрема клієнтами банківських установ, що не могли виплатити взяті у кредит кошти або отримати депозити. Проте поступове пристосування громадян до нових економічних умов, стабілізація соціально-економічної ситуації призвела до значного зменшення кількості протестних акцій та їх учасників, а також їх повернення у легальне русло.

 

У період з вересня 2010 до березеня 2011 року основним чинником протестів на соціальному ґрунті стала реакція окремих суспільних груп на ініційовані владою реформи. Серед них найбільш потужними були протести студентів у зв’язку з тенденцією до комерціалізації освіти та дрібних і середніх підприємців через ухвалення нового Податкового кодексу. Водночас, попри окремі інциденти, викликані скоріше недоліками організації акцій протесту, ніж бажанням самих протестуючих, відповідні прояви у цілому перебували у визначених законодавством рамках. Важливо також відзначити, що їх припинення було пов’язане з певною корекцією позиції державних органів. Можна цілком обґрунтовано припустити, що відповідних проявів можна було б уникнути завдяки кращій організації інформування населення про зміст запланованих заходів, а також більшій відкритості державних органів до врахування пропозицій зацікавлених сторін.

 

У березні 2011 року відбулося принаймні три випадки протестних акцій, які були пов’язані зі спробами блокування транспортних шляхів та викликали суттєвий суспільний резонанс. І хоча причиною зазначених акцій виступали проблеми локального характеру (невиплата обіцяної суми з вкладів у столичному відділенні банку «Родовід», незадовільний стан приміщень школи у с. Боднарів Івано-Франківської області, невиплати заробітної плати на державному підприємстві «Харківський приладобудівний завод ім. Шевченка»)[3], за умов високого рівня соціальних проблем в українському суспільстві навіть такого роду події могли стати «детонатором» потужних деструктивних суспільно-політичних процесів.

 

Велика кількість локальних, але тим не менш інтенсивних конфліктних проявів пов’язана з недостатнім розвитком структури соціальної медіації, пошук прийнятного для сторін суспільних конфліктів шляхів їх вирішення. Показовим є недостатній рівень використання інституціолізованих інструментів конфліктного менеджменту навіть у сфері трудових відносин, де порядок вирішення колективних конфліктів найбільшою мірою унормовано та діє спеціалізований державний орган – Національна служба. посередництва та примирення. Так, впродовж 2008–2010 років цей орган зареєстрував, і, відповідно, прийняв участь у врегулюванні лише 212 колективних трудових спорів (2008 р. – 72; 2009 р. - 76; 2010 р. - 64). Учасниками спорів стали 61,6 тис. працівників 273 підприємств[4].

 

Недостатньо використовується така форма вирішення конфліктних ситуацій локального значення, як проведення громадських слухань, яка передбачена ст. 13 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». За даними Українського незалежного центру політичних досліджень, результати аналізу статутів та положень українських міст засвідчують, що місцеві ради більшості з них значно ускладнюють реалізацію права на громадські слухання. Понад те, вони намагаються узурпувати право скликати громадські слухання та максимально обмежити права територіальних громад. Ця ситуація серйозно ускладнює залучення громади до процесу вирішення питань місцевого значення, що подеколи призводить до радикальних форм протесту, зокрема застосування блокування[5]. Фактично, формується ситуація, коли протестні прояви стають чи не єдиним сигналом наявності тих чи інших проблем, а їх радикальний характер підвищує вірогідність прийнятного для громади розв’язання конфлікту.

 

Найбільші ризики провокування протестних настроїв у національному масштабі пов’язані з рішеннями, які здатні призвести до швидких змін соціально-економічної ситуації для громадян України. Це, зокрема, заплановані реформи системи пенсійного забезпечення, законодавства про трудові та житлові відносини, системи освіти, адміністративно‑територіального устрою (укрупнення районів). Соціальну напругу також викликають процеси підвищення комунальних тарифів, високий рівень т.зв. «продовольчої інфляції», тобто випереджаючого зростання цін на продукти харчування.

 

Ризики, які несуть масштабні реформи у соціальній сфері, досить наочно продемонстрував досвід Російської Федерації. Попри досить високий рівень підтримки вищого керівництва РФ, директивне впровадження заміни соціальних пільг грошовими виплатами викликала у цій країні найбільш масштабні протестні  прояви у 2000-х роках. У відповідних акціях не лише взяла участь велика кількість громадян, вони відбулися у більшості регіонів. За оцінками російських соціологів, причиною відповідної реакції населення стало сприйняття дій влади як руйнування гарантій стабільності для найбільш низько ресурсних соціальних груп – пенсіонери, люди з низькими доходами. І хоча їх потенціал колективної дії відносно невисокий, за таких умов ця обставина перестала діяти як стримуючий чинник, оскільки відповідні групи постали перед загрозою втрати свого статусу, руйнування звичної для них картини повсякденного світу[6].

 

Вірогідність реалізації соціального невдоволення у формі радикальних соціальних протестів у тій чи іншій країні визначатиметься низкою різних чинників, таких як рівень довіри до влади, уявлення про справедливість чи несправедливість її заходів, оцінка тенденцій розвитку ситуації, здатності адаптуватися до її зміни і т.д. Важливим є також ставлення суспільства до радикальних протестів у контексті сприйняття їх прийнятності та ефективності.

 

Спроба оцінити комплексний вплив зазначених чинників, значною мірою суб’єктивних, була здійснена у виданні «The Wall Street Journal», яким було сформовано індекс 85 країн за вірогідністю проявів громадських заворушень. Відповідна вірогідність розраховувалась на основі трьох рівних за важливістю критеріїв – суспільної несправедливості, схильності до заворушень та «пускового механізму», яким, за оцінкою автора, є стрімко зростаючі ціни на продовольство.

 

Критерій суспільної несправедливості розраховувався за даними індексу сприйняття корупції Transparency International, індексу людського розвитку ООН (залежність обернено пропорційна) та коефіцієнту Джені, що є показником майнового розшарування суспільства. Схильність до заворушень визначалася за середнім віком населення (враховуючи вищий радикалізм молоді), рівнем безробіття та рівнем ВВП країни на душу населення. При оцінці впливу зростання цін на продовольство на вірогідність заворушень щодо конкретної країни враховувалася частка витрат домогосподарств на відповідну категорію товарів.

 

До першої десятки рейтингу увійшли Кенія (з максимальним індексом 100), Камерун, Пакистан, Нігерія, Індонезія, Філіппіни, Гватемала, Марокко, Йорданія та Азербайджан, індекс якого склав 78,6. Вища за Україну вірогідність заворушень також у В’єтнамі, Лівії, Індії, Узбекистані, Єгипті, Болівії, Грузії (73,4), Туркменістані (71,3), Домініканській республіці та Тунісі (69,1).

 

Індекс України склав 68,2 – 22 місце. Наступною за Україною є Боснія і Герцеговина. Іран посів 27 сходинку із індексом 65,7; Білорусь опинилась на 29 сходинці з індексом 65,1; Росія – на 40-й сходинці із індексом 58. Останньою в рейтингу є Швеція з індексом - 26.7. Високе  місце України у рейтингу викликає ще більше занепокоєння у зв’язку з тим, що до нього не увійшла низка нестабільних держав, таких як Афганістан, Ангола, Зімбабве, Ірак, Конго, Мавританія, Нігер, Танзанія, Уганда[7]. Попри певні спрощення та неврахування національних особливостей (менталітет, історія), політичної ситуації у конкретних країнах, дослідження тим не менш заслуговує на увагу.

 

Для прогнозу реакції українського суспільства на зміни соціально‑економічної ситуації можна також використати результати соціологічних досліджень. У цьому контексті вони демонструють тенденції, що викликають певне занепокоєння.

 

Так, згідно з проведеним у грудні 2010 року Соціологічною групою «Рейтинг» дослідженням, майже 45 % опитаних громадян погодились з тезою, що в Україні назрівають революційні настрої, з них 13 % однозначно так вважають і 31 % швидше погодились, ніж не погодились. При цьому 47 % респондентів вважають, що ґрунтом для масових акцій протесту стануть виключно соціальні проблеми, а ще 24 % - що вони матимуть рівне значення з іншими проблемами[8]. Дослідження, проведене компанією «Research & Branding Group» у березні 2011 р., показало, що 40 % опитаних вірять у можливість повторення в Україні подій, аналогічних близькосхідним та північно-африканським[9].

 

Телефонне опитування, проведене Інститутом Горшеніна серед жителів обласних центрів, міст Києва та Севастополя наприкінці березня 20011 р., засвідчило, що у протестних акціях готові взяти участь 45,3 % опитаних. Причинами, які можуть спонукати їх до відповідних дій, 36,0 % респондентів назвали ріст цін на товари та послуги; 25,8 % - затримки з виплатами зарплат, пенсій, стипендій; 19,4 % – відсутність роботи чи загроза її втрати; 17,1 % - високий рівень корупції. Показово, що порушення громадянських прав і свобод можуть спонукати до протестів 14,8 % опитаних, а політична ситуація у країні – лише 7,7 %[10].

 

Це та інші опитування демонструють, що в українському суспільстві досить високими є показники рівня індексу дестабілізаційності протестного потенціалу. Останній визначається відповідно до кількості респондентів, готових взяти участь у тій чи іншій формі соціального протесту, враховуючи визначений шляхом експертного опитування ступінь дестабілізуючого впливу таких форм.

 

Таблиця 1

У разі, якщо порушено Ваші права та інтереси, які заходи та засоби о

бстоювання своїх прав вважаєте за найефективніші, що Ви самі готові взяти у них участь?[11]

 

 

Показник минулого року - 4,2 є найвищим з 2005 року, коли на суспільні настрої вплинула ефективність масових протестів під час виборчої кампанії - 2004, а відповідний індекс склав 4,6. При цьому кількість опитаних, готових взяти участь у легальних або менш дестабілізуючих формах протесту, навіть зменшилась, а за деякими показниками зросла у меншій мірі порівняно з потенційними учасниками радикальних акцій. Це, зокрема, несанкціоновані мітинги і демонстрації (3,1; + 0,5)[12], незаконні страйки (2,8; + 1,1), пікетування державних установ (8,4; + 1,1), захоплення їх будівель та блокування транспортних шляхів (3,1; + 1,4), створення незалежних від Президента та уряду збройних формувань (1,4; + 0,1). З іншого боку, враховуючи, що опитані мали можливість обирати кілька варіантів відповіді, частка осіб, готових до обстоювання власних прав та інтересів у такий спосіб, відносно невисока.

 

Висновки щодо готовності громадян захищати свої права, вдаючись до протестів, які можна зробити шляхом аналізу результатів соціологічних досліджень, у цілому підтверджуються даними моніторингу реальних протестних проявів, що здійснювався Центром дослідження суспільства з вересня 2009 по грудень 2010 року. Так, найчастіше причиною протестних дій були соціально-економічні проблеми (56 % усіх протестних дій). Участь політичних партій у протестах залишається низькою. Протягом 15 місяців лише 26 % протестів відбулися за участі політичних партій. При цьому з протестів соціально-економічного характеру лише 10 % відбулися за участі політичних партій. Натомість у 60 % соціально-економічних протестах не було повідомлено про участь будь-якої партії, громадської організації або політичної групи; вони були організовані пересічними громадянами, які безпосередньо зіткнулися з тією чи іншою проблемою[13].

 

Водночас, слід враховувати, що  наявність певних настроїв у суспільстві не обов’язково має реалізуватися у певні реальні події. Як зазначає український соціолог І. Бекешкіна, найвища готовність до протестів була у 1997-1998 рр., проте масових виступів не відбулося. Натомість напередодні подій 2004 року протестні настрої не були потужними[14].

 

Наявність об’єктивних передумов масового протестного руху часто не знаходить своєї реалізації через суб’єктивні обставини. Досить поширеним є феномен «пасивної солідарності», коли громадяни на словах підтримують протестуючих, водночас самі до протестів не приєднуються, тобто мобілізована увага, очікування протесту не породжують колективної дії[15]. Слід також врахувати, що у більшості випадків соціальний протестний рух існує лише до того моменту, поки залишається невирішеним проблема, яка призвела до його появи. Після її розв’язання єдиний рух розпадається, навіть переорієнтація його на досить схожу проблематику відносно складна[16]. Такі ознаки соціального протесту уможливлюють гнучку реакцію влади на відповідні прояви, надають їй змогу здійснити корекцію заходів, які викликали суспільне неприйняття.

 

Попри те, що за умов наявності високого рівня протестного потенціалу існує певний ризик кумулятивного ефекту розрізнених акцій, у переважній більшості випадків протестний рух на соціальному ґрунті здатний призвести до швидких політичних змін лише за умов, коли до нього приєднається частина істеблішменту. Саме її організаційні та матеріальні ресурси здатні забезпечити необхідну стійкість руху та конвертацію соціального невдоволення у конкретні політичні вимоги. Проте об’єднання зусиль пересічних громадян і політичних акторів можливе лише за умови наявності достатньої довіри до останніх. В Україні наразі довіра до традиційних політичних гравців невисока[17], а перспектива появи нових впливових акторів є не очевидною.

 

Таким чином можна констатувати, що існування протестного потенціалу призводить головним чином до зниження рівня «допустимості помилок» при реалізації державної політики.

 

Висновки та рекомендації

Успішна реалізація Програми економічних реформ Президента України «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» сприятиме підвищенню рівня життя населення, покращення рівня захисту соціально-економічних прав громадян. У середньостроковій перспективі зазначені чинники здатні суттєво знизити протестні настрої у суспільстві та, відповідно, вірогідність їх прояву у радикальних формах.

 

Водночас у короткостроковій перспективі здійснення необхідних реформ буде пов’язане з певним ускладненням соціально-економічної ситуації, необхідністю пристосування багатьох громадян до змінених умов взаємодії з органами влади, порядку отримання соціальних послуг, виконання трудових обов’язків чи ведення бізнесу. Певне зростання рівнів соціального невдоволення за цих обставин є неминучим. Але запобігання його реалізації у крайніх проявах є цілком досяжним завданням. Більше того, відповідна умова є запорукою успіху реформ, оскільки масові протестні прояви зроблять політично неможливою їх успішну реалізацію.

 

Запобігання радикалізації протестних настроїв має бути досягнуте через врахування відповідного аспекту при плануванні та реалізації соціально чутливих реформ, адекватне реагування на прояви соціального протесту, що включає забезпечення безпеки учасників протестних заходів та уважне ставлення органів влади до їх вимог.

 

Насамперед, необхідний аналіз соціальних наслідків реформ, недопущення радикального погіршення умов життя тієї чи іншої соціальної групи. При цьому необхідно враховувати взаємний вплив реформ, які одночасно чи послідовно відбуваються у різних сферах.

 

Наступним кроком мають стати ефективні консультації з приводу впровадження тих чи інших заходів, інформування населення про їх суть та зміст. При цьому необхідно зазначити, що тактика замовчування органами влади окремих несприятливих наслідків реформ підриває довіру до їх ініціаторів, внаслідок чого інша сторона схильна очікувати на ще більш негативний для неї сценарій, ніж це є насправді. Крім того, фактично йдеться лише про перенесення  реакції на відповідні ініціативи у часі.

 

Важливим також є презентація цілісного бачення реформи, тобто представлення очікуваних результатів, переваг, які нестиме їх впровадження. Органи влади повинні бути готовими переглянути свої позиції за результатами діалогу з представниками зацікавлених суспільних груп, зокрема враховувати й ті висловлені раціональні пропозиції, які не оформлені належним чином і викликають потребу додаткового доопрацювання проектів документів. 

 

Аналіз протестної активності в Україні свідчить, що радикальних форм вона набуває, як правило, у випадку тривалого ігнорування вимог громадян та/або спроб не допустити протестних акцій через тиск на їх учасників та організаторів. У цьому контексті контрпродуктивними будуть будь які намагання перешкодити реалізації права громадян України на свободу зібрань, як шляхом судових заборон, так і вибіркового застосування повноважень правоохоронних органів до організаторів та потенційних учасників протестних акцій. Важливим у цьому аспекті видається прискорення ухвалення Закону України «Про мирні зібрання», проект якого нині знаходиться на розгляді Верховною Радою України. Це посилить гарантії реалізації права на свободу зібрань, водночас чіткіше окреслить обов’язки осіб, які беруть участь у відповідних заходах чи  організовують їх.

 

Можливість громадян вільно висловлювати свої позиції, зокрема критичні, є корисною для центральної влади у контексті встановлення реальної ситуації на місцях. Існують серйозні ризики того, що авторитет Президента та уряду може постраждати через неналежне використання окремими місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування своїх повноважень. Здійснюючи моніторинг протестної активності, центральна влада може вчасно отримати інформацію про певну проблему та втрутитись до того, як зволікання з її вирішенням призведе до радикалізації настроїв громадян.

 

Необхідно також усвідомлювати, що вже сама публічна протестна активність, навіть за умов, коли вимоги протестуючих не були у повній мірі враховані, частково знижує соціальну напругу, вивільнюючи енергію невдоволення. Неможливість публічно висловити свій протест створює живильне середовище для радикалізації суспільних настроїв, посилює вплив екстремістських організацій та деструктивних культів, а в перспективі може призвести до внутрішнього силового протистояння.

 

Практика масових протестних виступів у різних країнах, зокрема тих, що відбуваються у 2001 році на Близькому Сході та Північній Африці, демонструє що прояви насильства щодо протестуючих справляють найбільш радикалізуючий вплив на перебіг протестів. Це обумовлює особливу відповідальність працівників правоохоронних органів щодо недопущення ескалації конфліктів під час масових заходів.

 

Реалізація правоохоронними органами своїх повноважень з метою припинення порушень законодавства України під час акцій протесту є крайнім заходом. Більше того, притягнення учасників протестів до відповідальності за скоєні ними правопорушення без належної реакції на обставини, що спричинили протести, може призвести до зворотних очікуваним результатів – до розширення протестної активності та її радикалізації, перехід від економічних та соціальних до політичних вимог у протестуючих.

 

У цьому контексті важливо не допустити спроб «приватизації» функції примусу. Реформа правоохоронних органів, пов’язана із скороченням їх чисельності та частковою децентралізацією, вірогідно призведе до формування правоохоронних структур, підконтрольних органам місцевого самоврядування, особливо у великих містах. Важливим завданням у цьому контексті є забезпечення неухильного дотримання такими структурами законності та усунення конфлікту інтересів у їх діяльності. Також потребує законодавчого врегулювання діяльність приватних правоохоронних кампаній, персонал яких у окремих випадках вже використовувався для нападів на протестуючих.

 

Водночас, правоохоронні органи мають вживати постійних заходів щодо профілактики спроб використати мирні акції протесту для нападів на органи влади, організації масових безладь. У практиці західних країн поширеними є випадки, коли групи екстремістські налаштованих осіб, заздалегідь підготувавшись до сутичок з правоохоронними органами, приєднуються до масових протестних акцій з метою спровокувати протистояння між поліцією та протестуючими.

 

Необхідне також постійне здійснення котррозвідувальної діяльності, спрямованої на недопущення використання соціального невдоволення з боку іноземних суб’єктів для досягнення цілей, які суперечать національним інтересам України. Слід враховувати, що з високим ступенем вірогідності це будуть недержавні актори – радикальні релігійні організації, екстремістські угруповання, а в окремих випадках – і бізнесові структури.

 

Відділ глобалістики та безпекових стратегій

(М. Паламарчук)