"Концептуальні засади державної політики пам'яті". Аналітична записка



Анотація 

 

Історична пам’ять є невід'ємною складовою національної ідентичності. Усвідомлення спільності історичної долі нарівні з мовою і культурними традиціями об’єднує індивідуумів, окремі соціальні групи у нації, наділяє її членів почуттям духовної спорідненості. Такі колективні уявлення про минуле є важливим соціокультурним феноменом колективної та індивідуальної самоідентифікації.


Незважаючи на уявну спонтанність та еволюційність процесів формування історичних наративів, у сучасних умовах держава, використовуючи засоби відповідної політики та управління, виступає впливовим суб'єктом формування національної пам'яті. Дану сферу діяльності органів влади у політичному та науковому дискурсі отримала усталену назву „державна політика пам’яті”, яка є сукупністю офіційних репрезентацій історичного минулого, комеморативних стратегій та практик, орієнтованих на формування історичної пам’яті національної спільноти. При цьому, з огляду на незавершеність процесу націотворення в Україні та динамічні соціальні зміни, актуальним є питання визначення концептуальних засад державної політики пам’яті, а саме – цілей, пріоритетів, засобів і методів її впровадження.


У представленій аналітичній записці на основі аналізу ситуації, яка склалася в Україні навколо проблем формування національної історичної пам'яті, пропонуються науково-аналітичні підходи до вирішення цього актуального завдання.

 

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ПАМ'ЯТІ В УКРАЇНІ

 

Аналіз ситуації, що склалася в сучасній Україні щодо питань, пов'язаних з формуванням історичної пам'яті, свідчить про постійно зростаючу впродовж останніх років політизованість цього сегмента суспільного життя. Причина зазначеного процесу лежить у площині не стільки об'єктивних чинників (крах комуністичної ідеології та проголошення державної незалежності викликали закономірну зміну оцінок історичного минулого Українського народу), як суб'єктивних чинників (відмінне трактування минувшини різними політичними силами, включення історичної тематики у контекст політичної боротьби). Дискусії щодо оцінки важливих аспектів історичного минулого України переросли не лише рамки наукових обговорень, а й державні кордони, що виявляється у цілеспрямованій позиції керівництва РФ стосовно державної політики пам’яті в Україні.


Колективні уявлення про минуле набувають ціннісно-смислового виміру виключно у соціальному контексті й детермінуються „соціальними рамками”. Людські спільноти реконструюють минуле на потребу сьогодення. Зміни соціально-політичного контексту неминуче тягнуть за собою переформатування колективної пам’яті.


Державна політика історичної пам'яті в неартикульованому вигляді почала формуватися з моменту розпаду СРСР і постання незалежної України; носила у цілому національно спрямоване наповнення. Традиційно склалося, що цей сектор державного управління в Україні контролювався за безпосереднього керівництва президентів і тому залежав від їхніх особистих поглядів. З невеликими розбіжностями, історична політика до 2005 р. здійснювалася послідовно, але характеризувалася аморфністю, амбівалентністю, мала кон'юнктурний характер, проводилася у загальному річищі досягнення компромісів заради примирення суспільної думки між послідовниками пострадянського і державницького наративів. Тобто політичні лідери країни намагалися не стільки формувати історичну свідомість громадян, як пристосовувати історичну політику до ситуативних обставин. У кінці 1990-их - на початку 2000-их рр., під час відзначення ювілейних дат, проведення комеморацій, формування календарних святкових днів відбувалося часткове повернення до традицій радянського періоду. Подібна позиція дозволяла певною мірою зберігати громадський спокій, проте переводила спірні проблеми історичної тематики у латентний стан, не розв'язуючи назрілих питань і не пориваючи з радянською традицією. Адже навіть за умов обмеженої демократії, тоталітарні методи формування історичної пам’яті вже не могли працювати.


Новий етап реалізації історичної політики починається у 2005 р. Президент України В. Ющенко утверджується в ролі головного модератора офіційної політики пам’яті. Її інтенсивність, змістовне наповнення і методи роботи зазнають кардинальних змін. Принциповість позиції та рішучість дій у справі формування колективних уявлень про минуле стали однією з причин загострення внутрішньо- і зовнішньополітичної полеміки навколо питань історичної пам'яті. Проте світовий досвід свідчить, що політичні лідери, які висловлюють чітко визначені погляди на контрверсійні та спірні питання минулого, зазнають значної критики з боку опонентів.


Напружена ситуація, що склалася навколо трактувань окремих сюжетів історії України, є не лише результатом боротьби партій різної ідеологічної спрямованості, різних моделей державного будівництва і формування української нації. Державна політика пам’яті також характеризується відсутністю цілісності. Відчутними є контрверсії офіційних комеморативних заходів у регіональному вимірі. Неконсолідованість політики щодо формування колективних уявлень про минуле спостерігається в діяльності різних гілок влади. Якщо низка актів Президента України спрямовується на декомунізацію національної пам’яті, то Верховна Рада України може діяти у протилежному напрямі, ухвалюючи, наприклад, постанову про відзначення 90-річчя створення Комсомолу України. Політичний дискурс характеризувався гострою полемікою і щодо відзначення 300-річчя Полтавської битви, трактування подій, пов’язаних з початком Другої світової війни. Триває дискусія навколо тем Голодомору, діяльності Української повстанської армії, статусу України у складі СРСР тощо. Різновекторні репрезентації історії суттєво заважають формуванню національної пам’яті. Так само, як факти встановлення пам’ятників постатям імперсько-радянської доби дезорієнтують колективну пам'ять українців, уповільнюють процеси націо- та державотворення.


Викладене вище підводить до висновку про актуальність розроблення концептуальних засад державної політики пам’яті в Україні.


Для розв’язання цього завдання необхідно адекватно усвідомлювати сучасний стан колективної пам’яті українців, що характеризується наступними особливостями:

- наявність виразного дуалізму у поглядах на минуле, коли у суспільній свідомості побутують різні, часом антагоністичні, моделі історичної пам’яті, між якими найбільш виразними є „націоцентрично-державницька” й „імперсько-радянська”;

- існування визначених регіональних варіантів колективної пам’яті, що продукує відмінні типи національної ідентичності;

- недоформованість на рівні колективної пам’яті історичної окремішності Українського народу, розмитість уявлень про походження, етно- та націогенез українців, тяглість та безперервність історичного розвитку;

- відсутність цілісного бачення національної історії, надмірна фрагментація колективних візій історії;

- враженість історичної пам’яті комплексом віктимності, коли у суспільній свідомості Україна постає жертвою, об’єктом, а не суб’єктом творіння власної історії;

- орієнтація на історичні наративи сусідніх країн певної частини населення України, передусім громадян, що належать до національних меншин;

- етноексклюзивність колективних уявлень про минуле, тобто історичне минуле національних меншин майже не зафіксовано у національній пам'яті українців;

- певна відірваність національної пам'яті від загальноєвропейського історичного наративу, так само, як і дистанційованість та неартикульованість української нації у пам'яті європейців;

- відчутна присутність в історичній свідомості громадян України рудиментів комуністичної доби, які підживлюються не лише ретрансляцією через покоління, а й через усталені зразки радянські художньої творчості та символічний простір (перелік державних свят, церемонії, у топоніміці, пам'ятниках);

- певна відірваність національної пам'яті від загальноєвропейського історичного наративу, так само, як і дистанційованість та неартикульованість української нації в пам'яті західноевропейських народів, що є результатом напівколоніального статусу України впродовж століть.

 

Зазначені чинники ускладнюють формування й ефективне впровадження політики пам'яті. У цілому стан історичної пам’яті українців можна характеризувати як кризовий. Концептуальні засади державної політики пам’яті потребують врахування цієї даності.

 

Для ефективного формування концептуальних засад державної історичної політики потрібно визначити її стратегічні цілі. Такими цілями можуть вважатися наступні.

 

1. Подальша модернізація національного наративу з метою досягнення остаточної декомунізації та деколонізації історичної пам'яті громадян України. Цей процес відбувається у загальному річищі санації національної ідентичності: очищенні української мови від „суржика”, боротьби зі зведенням культурної спадщини народу лише до етнографічних елементів одягу чи національної кухні.

 

2. Водночас державна політика пам’яті має бути орієнтована на збереження стабільності, неконфліктності суспільних відносин. Нагальною є потреба в пошуку інтегративних, компліментарних ідей та стратегій, досягнення узгодженості й несуперечливості під час офіційних репрезентацій історії. Нейтралізація надмірних контраверсій у трактуванні минулого здатна попереджати виникнення нових ліній „розколів” і протистоянь.

 

3. Формування у громадян націоцентричного розуміння вітчизняної історії, її самобутності та безперервності. Історія України впродовж століть подавалася як частина загальноімперських історій (Російської й Австро-Угорської імперій, СРСР). Викладання історичних дисциплін у середній та вищій школі у цілому відповідає сучасним завданням національної політики пам’яті, хоча і потребує постійного вдосконалення. Але, незважаючи на успіхи в освітньому процесі, потрібно продовжувати роботу у справі усвідомлення усіма верствами та віковими групами суспільства важливості націоналізації історичної пам’яті на шляху демократизації та розвитку України.

 

4. Історична пам’ять повинна відігравати більш вагому роль в інтегративних процесах становлення української політичної нації, сприяти формуванню національної ідентичності, визначенню громадянами ціннісних орієнтацій та лояльному ставленню до держави. Незважаючи на досягнення останніх років, усвідомлення громадянами України націооб'єднуючої та самоутверджуючої ролі історичної пам'яті ще відстає від інших складових національної ідентичності (мови, культурних традицій тощо).

 

5. Максимальне використовування потенціалу історичної спадщини у справі патріотичного виховання, формування в суспільній свідомості позитивного образу національної історії. Потрібно позбутися комплексу жертовності і страждань української нації, акцентувати увагу не лише на її втратах, а на досягненнях і позитивних моментах вітчизняної історії. Процеси відновлення історичної правди не повинні зводитись до повної дегероїзації історичного минулого, що продукує комплекс національної меншовартості.

 

6. Подолання дуалізму історичної пам’яті українського суспільства. Відмінні проекції історичної пам'яті є суттєвим дезінтегруючим чинником, джерелом соціальної напруги. Однак це узгодження контраверсійних поглядів на минуле заради громадянського миру не повинно заступати послідовний процес витискання імперсько-радянської міфотворчості.

 

7. Державна політика пам’яті має бути інтегрована у контекст національної безпеки України. Безпековий компонент історичної пам’яті ще недостатньо осмислений на науково-експертному та державному рівні. Адже у наявному амбівалентному стані, в умовах внутрішньої політичної боротьби та зовнішніх впливів національна пам’ять ослаблює свою ідентифікуючу, консолідуючу та мобілізую функції, перетворюється на чинник дезінтеграції та потенційну загрозу національній безпеці Україні.

 

8. Узгодження регіональних візій історичного минулого із загальнонаціональним історичним каноном. При незмінній позиції у справі формування національної історичної пам'яті на регіональному (місцевому) рівні можливо припускати наявність певних відмінностей при викладанні історії краю.

 

9. Включення історії національних меншин і корінних народів до загальноукраїнського історичного наративу. Історична пам'ять модерної нації не дорівнює етнічній, а українська національна історія не є винятковим витвором лише титульного етносу, а результатом зусиль усіх етнічних спільнот, що побутують в Україні. Тому завдання формування української політичної нації модерного типу вимагає подолання етноцентричності й етнічної ексклюзивності загальнодержавної історії шляхом її збагачення за рахунок інтеграції історичних наративів національних меншин. До цього питання прилучається завдання закріплення в історичні пам’яті й уявлень про місце закордонного українства в історії України.

 

10. Інтегрування національної історичної пам’яті у загальноєвропейські та світові історичні конструкції сприятиме утвердженню позитивного іміджу України на міжнародній арені. Водночас така політика допоможе формуванню на рівні колективної пам’яті адекватних уявлень про цивілізаційну приналежність українців, історичну причетність України до тенденцій європейського розвитку та сприятиме остаточній декомунізації соціальної пам'яті.

 

Висновки та пропозиції

1. Найближчим часом необхідно розробити нормативно-правову базу – комплекс законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, які створюватимуть правове поле для реалізації державної політики пам’яті. Незважаючи на наявність значної кількості чинних нормативно-правових актів (законів України, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, розпоряджень Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади) в Україні відсутній окремий системний правовий акт, який би визначав концептуальні засади державної політики пам'яті і на який могли би спиратися органи державної влади всіх рівнів на всій території України в процесі впровадження цієї політики. Ухвалення такого документу, аналогічного концепціям, прийнятим з питань державної мовної політики, етнонаціональної політики, національної інформаційної політики, сприятиме досягненню цілісності, спадковості та координованості у даній сфері держаного управління.


2. Існує потреба в подальшій інституалізації державної політики пам'яті з чітко визначеними суб'єктами впровадження, координуючим і контролюючим органом. На сьогодні до виконання тих чи інших завдань державної політики пам’яті причетна низка органів центральної виконавчої влади (міністерств, державних комітетів, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом) та місцевих органів виконавчої влади. Для вирішення завдань формування і реалізації державної політики пам'яті було утворено Український інститут національної пам’яті як спеціальний орган виконавчої влади. Крім забезпечення науково-експертного супроводження політики пам'яті, зазначений орган має виконувати відповідні координуючи функції.


3. Системний, науково обґрунтований підхід до упровадження державної політики пам'яті дасть можливість продуктивніше затверджувати відповідні історичні наративи у суспільну свідомість, прогнозувати можливості, ризики та побічні наслідки такої політики. Для цього необхідно виробити стратегічні засади державної політики пам'яті, надалі розвивати структуру діяльності Українського ІНП та поглиблено співробітничати з науковими інститутами й установами відповідної тематичної спрямованості, спиратися на наукову громаду у справі поширення та популяризації історичних знань. Підтримка розвитку історичної науки, стимулювання досліджень, підвищення впливу професійних істориків на формування історичної пам’яті має бути невід’ємним компонентом державної політики пам’яті.


4. Послідовність й усталеність процесу формування колективних уявлень про минуле також є визначальною рисою державної політики пам'яті. Для досягнення стратегічної мети – формування відповідної національної ідентичності, потрібно виробити урівноважені й цілісні довгострокові програми. При цьому слід унеможливити вплив політичної кон'юнктури і суб'єктивних чинників на цей процес незалежно від змін, що відбуваються у вищих державних органах влади. Адже навіть при відсутності монопольного права на формування політики памяті влада, використовуючи адміністративний і фінансовий ресурси, може суттєво впливати на колективні погляди щодо минулого. Переформатування вищих органів влади не може тягнути за собою зміну орієнтирів державної політики пам'яті.


5. Упровадження державними органами історичної політики повинно здійснюватися у формі відкритого суспільного діалогу (наявного або ініційованого, модератором якого повинна виступати держава) із обов'язковим залученням до нього опозиційних сил, прихильників різних трактувань історичного минулого. У демократичному суспільстві неможливо створювати стерильні умови для побудови вихолощених історичних міфів, як це відбувалося за тоталітарних режимів. Тому найбільш резонансні питання вітчизняної історії повинні ставати предметом абсолютно вільного обговорення. Свобода вибору ідентичності, світоглядний плюралізм, першість індивідуальних прав над колективними та інші демократичні принципи повинні заступити практику примусового нав'язування „офіційної пам'яті”, метою якої була абсолютна гомогенізація колективних уявлень про минуле. Саме монополізм, відсутність суспільного діалогу стали головними причинами неконкурентоспроможності компартійного історичного наративу. Завдання держави полягає у створенні сприятливих умов для самоорганізації історичної пам’яті як соціокультурної системи.


6. При впроваджені політики пам'яті необхідно диференційовано підходити до цільової аудиторії у залежності від вікових груп та соціальних прошарків суспільства. Українці, як і більшість мешканців колишнього СРСР, пережили різкий формаційний злам. Це стосується політичних, економічних і культурних аспектів життя. Для громадян похилого віку, які у своїй переважній більшості консервативно сприймають зміни, варто подавати пом'якшені новації у поглядах на минуле, використовувати їх у якості доповнюючих елементів при описі знаних історичних подій і фактів. Натомість необхідно максимально сконцентрувати увагу на роботі з молоддю. Шкільні програми і курси вищих навчальних закладів з вітчизняної і світової історії, споріднених дисциплін (літератури, географії, культури, мистецтва) повинні бути жорстко спрямовані на формування відповідної національної ідентичності.


7. Слід використовувати регіональний підхід при впровадженні державної політики пам'яті. Дані соціологічних опитувань свідчать про наявність суттєвих відмінностей у поглядах стосовно минулого серед населення окремих регіонів України. Причинами такої ситуації є, головним чином, довге існування окремих частин сучасної України у складі різних державних утворень, а також етнічний склад населення, його соціальна структура, релігійні та конфесійні відмінності, місцевий культурно-історичний досвід та інше. Враховуючи варіативність і поєднання таких чинників стосовно регіонів, необхідно послідовно впроваджувати уніфікований історичний наратив, проте пристосовуючи його окремі несуттєві положення до конкретних умов. Наприклад: в освітньому процесі, поруч із обов'язковим вивченням єдиного загальнонаціонального курсу історії України, впроваджувати факультативні курси історії певних українських земель.


8. Для вирішення окремих завдань і поглиблення ефективності впровадження державної політики пам'яті необхідно активізувати співпрацю з інститутами громадянського суспільства: науковими і культурними товариствами (особливо – історичного спрямування), творчими спілками, релігійними, молодіжними і ветеранськими організаціями. Така відкритість і масовість перетворить формування офіційної політики пам'яті у загальнонаціональний процес, надасть громадянам України відчуття причетності до творення національної історії, сприятиме легітимації державних заходів, орієнтованих на конструювання колективних уявлень про минуле.


9. Потрібно приділяти постійну увагу розвитку візуальної складової історичної пам'яті: створювати нові, актуалізувати і переформатовувати згідно із сучасними цілями вже існуючі “місця пам'яті” (до яких відносяться історичні події, постаті, історико-культурні заповідники, меморіальні комплекси, окремі пам'ятники або поховання, окремі артефакти та інше), формувати національний пантеон видатних українців. Слід ефективніше використовувати наявний потенціал національної історико-культурної спадщини: музейних колекцій, літературних творів, кінематографу, інших пам'яток мистецтва. Необхідно активніше стимулювати та фінансово підтримувати створення вітчизняних науково-популярних і художніх літературних творів, кіно- і телефільмів, інших мистецьких творів, спрямованих на формування державної моделі пам'яті, оприлюднювати відповідні матеріали у ЗМІ. Такі національні культурні індустрії і інформаційна політика обов'язково потребують протекціоністських дій з боку держави.


10. Існує нагальна потреба в якнайширшому використанні даних соціологічних опитувань. Незважаючи на стрімке зростання в Україні кількості соціологічних установ, якості і різноманітності соцопитувань, сфера досліджень колективних уявлень про минуле залишається нерозробленою. Брак інформації стосовно поглядів населення щодо окремих питань історії України і загальних характеристик стану історичної пам'яті суспільства у віковому та регіональному вимірах значною мірою заважає ефективному формуванню державної політики пам'яті.


11. Поступовість дій у зазначеній сфері державної політики є її необхідною ознакою. З огляду на значну інерційність змін у суспільних поглядах щодо такої категорії, як історична пам'ять, акселерація процесу впровадження нового наративу може викликати відторгнення новацій у певних групах громадян і створювати напруженість відносин між центром і регіонами. Варто утримуватися і від екстремальних засобів боротьби з залишками радянської символіки (примусової ліквідації монументів, нав'язування з центру незначущих перейменувань топонімів, відміни усталених у свідомості громадян похилого віку радянських свят та церемоній). Так, замість демонтажу або руйнації анахронічних пам'ятників пропонується (за практикою деяких східноевропейських країн) переносити їх до спеціально відведених та віддалених місць, створювати „парки комуністичної / тоталітарної епохи”. До існуючих свят радянської доби ширше впроваджувати святкування схожих за змістом міжнародних свят („День праці”, „День матері”) або змінювати назви існуючих („День Перемоги у Другій світовій війні”). Але при цьому цілеспрямовано здійснювати процес декомунізації й деколонізації історичної пам'яті Українського народу.

 Відділ соціокультурних та етнонаціональних досліджень

(І. Симоненко)




читайте також:


"Проект рамкового Закону України «Про освіту» в контексті збереження і зміцнення людського капіталу: переваги і ризики". Аналітична записка
"Безпекові виміри освітньої політики: світовий досвід і українські реалії ". Аналітична доповідь
"Щодо невідкладних змін у законодавчому забезпеченні політики культурної дипломатії України". Аналітична записка
"Актуальні питання реформування управління сферою культури у сучасних умовах". Аналітична записка
"Сучасна історична політика Польщі: виклики для України". Аналітична записка