"Удосконалення нормативно-правової бази як необхідна умова лібералізації візового режиму між Україною та ЄС". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

Метою аналітичної записки є внесення пропозицій для забезпечення ефективного процесу лібералізації візового режиму між Україною та ЄС.

У аналітичній записці розглянуто чинні документи між Україною та ЄС щодо лібереалзіаціх візового режиму, нормативно-правові акти України у сферах, що беруться до особливої уваги Європейським Союзом у процесі переговорів про надання безвізового режиму (щодо міграційної політики, безпеки документів, захисту персональних даних, управління кордонами та антикорупційна політика), а також внесено пропозиції щодо їх удосконалення.

 

УДОСКОНАЛЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЇ БАЗИ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ ВІЗОВОГО РЕЖИМУ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄС

 

Лібералізація візового режиму між Україною та ЄС була започаткована Україною, яка в односторонньому порядку ввела безвізовий режим для громадян країн ЄС[1]. Подальша візова політика України спрямована на відстоювання позицій безвізового режиму в’їзду своїх громадян до країн ЄС на принципах взаємності.

 

Наразі вже є перші здобутки і результати:

запроваджено спрощену та безкоштовну процедуру оформлення Шенгенських віз для визначених 14 категорій громадян всієї України[2];

апробовано та запроваджено новий інструмент спрощення візової процедури в рамках прикордонних територій України з Угорщиною[3], Словаччиною[4] та

 

Польщею[5], а саме місцевий прикордонний рух, який передбачає спеціальний режим систематичного перетину кордону і перебування жителів прикордонних регіонів у визначеній прикордонній зоні сусідніх країн на підставі спеціального документу з метою родинного, соціально-культурного, туристично-оздоровчого, економічного, наукового спілкування.

 

Сучасний етап лібералізації візового режиму між Україною та ЄС потребує приведення нормативно-правової бази у відповідність до базових умов та вимог ЄС, без чого безвізовий режим з ЄС залишатиметься недосяжною метою. Українське законодавство у сферах, що беруться до особливої уваги Європейським Союзом в процесі переговорів про надання безвізового режиму, є суттєво недосконалим. Його стан нині визнається експертами Європейського Союзу однією із найбільш очевидних перешкод для подальшого прогресу у візовому діалозі, метою якого є скасування віз для громадян України. У неформальних висновках Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ від 23 лютого 2010 року констатується необхідність досягнення хоча б мінімального прогресу (насамперед у сферах міграційної політики та захисту персональних даних) як передумови надання Україні Дорожньої карти до безвізового режиму. Тому наразі актуальними є здійснення законодавчих змін, необхідних для надання Україні безвізового режиму з боку ЄС, досягнення відповідності з загальноприйнятими нормами Європейського Союзу та Ради Європи, та удосконалення чинної Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз, яка наразі майже себе вичерпала.


Головні напрями необхідних  законодавчих змін з боку України для досягнення мети безвізового режиму з ЄС:

- Підписання і ратифікація міжнародних угод, конвенцій та протоколів. Міжнародні конвенції та протоколи, що входять до переліку обов’язкових умов ЄС для скасування візового режиму, були підписані Україною, але наразі (станом на березень 2010 р.) залишаються нератифікованими (Додаток 1). Крім підписаних і наразі нератифікованих документів, існує низка угод, конвенцій та протоколів, до яких Україна ще не приєдналася, але мусить це зробити з огляду на критерії безвізового режиму з ЄС (Додаток 2).


- Приведення законодавства у сфері захисту персональних даних та ідентифікаційних документів до європейських стандартів. Невід’ємною умовою скасування візового режиму з боку ЄС, яку належить виконати Україні (насамперед Верховній Раді України як законодавчому органу) є законодавче забезпечення переходу до сучасного стандарту біометричних паспортів[6] і пластикових ідентифікаційних карток європейського зразка, створення єдиного реєстру документів громадян України із одночасним запровадженням ефективного законодавства із захисту персональних даних. Основними європейськими документами в галузі захисту персональних даних є Конвенція Ради Європи „Про захист особи у зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних” (№ 108), що регламентує порядок збору та обробки даних про особу, принципи зберігання та доступу до цих даних, способи фізичного захисту даних, а також заборону обробки даних про расове походження, політичні погляди, здоров’я, релігію без відповідних юридичних обґрунтувань, та Директива Європарламенту та Ради ЄС 95/46/ЄС „Про захист прав приватних осіб стосовно обробки персональних даних та про вільне переміщення таких даних”.


Головними чинниками невідповідності діючого законодавства України щодо документів, які посвідчують особу, умовам запровадження безвізового режиму з боку ЄС, є брак регламентації розміщення біометричних даних та відсутність їхнього правового захисту[7]. Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях відзначав, що збір, обробка та використання персональних даних без належних гарантій їх захисту є безумовним порушенням ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини. В українського парламенту вже є негативний досвід спроб ухвалення законопроектів про захист персональних даних, які не узгоджуються з європейськими нормами[8]. Україні бракує чіткого, встановленого законом реєстру подорожніх документів, внаслідок чого зберігаються деякі архаїчні формати, які мають бути ліквідовані, і досі не запроваджуються нові, загальноприйняті в Європі (насамперед пластикові ID-картки, виготовлення яких наразі взагалі нормативно не передбачено). 


- Міграційне законодавство. Ще однією прогалиною в законодавстві України, особливо помітною в контексті прагнень отримати безвізовий режим з боку ЄС, є законодавство в галузі міграції.


Правову базу для міграційної політики України становлять чинні міжнародні договори та Закони України[9], постанови уряду, що регулювали окремі питання. Між тим, за визнанням вітчизняних експертів, низка суттєвих питань залишається неврегульованими, зокрема в галузі міграційної політики та міграційного контролю. Насамперед йдеться про необхідність ухвалення базового закону, який би визначав концептуальні підходи до здійснення міграційної політики. Важливість ухвалення концептуального закону зумовлена тим, що лише після його ухвалення може бути реалізоване внесення змін і доповнень до цілої низки діючих законів (зокрема, про включення до Закону України „Про біженців” нових положень про допоміжний, гуманітарний та тимчасовий захист, а саме введення в законодавство положень щодо правового статусу осіб, яким було відмовлено у наданні статусу біженця, але які з об’єктивних загальних причин не можуть повернутись до країни їх походження або останнього проживання). На жаль, спроби ухвалення такого концептуального закону, підготовленого і схваленого урядом, протягом 2009 року були заблоковані через традиційні для українського законодавчого органу маніпуляції із внесенням альтернативних депутатських законопроектів[10] (хоч і вочевидь слабше підготовлених). Законом України слід також запровадити в Україні інститут притулку, право на який для іноземців та осіб без громадянства встановлено частиною другою ст. 26 Конституції України. Необхідно внести зміни до Кримінального Кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення, якими посилити відповідальність за незаконну спробу перетину державного кордону та незаконне перебування в Україні (наразі ці норми є ліберальнішими, ніж в країнах ЄС).


Деякі із вказаних завдань знайшли відображення у законопроекті „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань міграції”[11], схвалений Верховною Радою в першому читанні 22 січня 2010 року. Серед змін, передбачених цим законопроектом – запровадження інституту притулку (внесення змін до ст. 4 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”), упорядкування процедури видворення за межі України (ст. 32 того ж закону) та посилення відповідальності за порушення міграційних правил (зміни до відповідних статей Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення. Втім деякі інші положення цього законопроекту є слабкими, потребують суттєвого уточнення і доопрацювання, зокрема, не достатньо уваги приділяється оптимізації механізмів регулювання міграційних потоків.


Законодавчого урегулювання потребує також і процес створення єдиного органу виконавчої влади з проблем міграції. Нагадаємо, що питання створення єдиного міграційного органу та організації співпраці між ним та відповідними структурами ЄС тривалий час знаходиться в предметному полі відносин Україна-ЄС. У рамках Плану дій з юстиції і внутрішніх справ (підписано у 2002 р, оновлено у 2007 р.) Україна взяла на себе зобов’язання створити такий орган і ухвалити відповідне законодавство. Створення і забезпечення діяльності такого органу, поміж іншого, є одним з важливих елементів „Дорожніх карт до безвізового режиму”.

Нині управління міграційною політикою в Україні залишається інституційно розпорошеним[12]. Незважаючи на очевидну потребу у створенні такої служби, Президент України призупинив дію окремих частин Постанови Кабінету Міністрів України „Про утворення Державної міграційної служби України”[13], якими передбачено створення Державної міграційної служби як центрального органу виконавчої влади, оскільки з юридичної точки зору процедура її створення виглядала такою, що суперечить Основному закону[14].

 

Незважаючи на відсутність наразі остаточно визначеного нормативно-правового статусу Державної міграційної служби, КМУ вже подав до ВРУ Проект Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (щодо питань провадження у справах міграції та реєстрації фізичних осіб)[15], яким пропонується легітимізувати даний орган шляхом внесення змін до діючого законодавства: Кодексу про адміністративні правопорушення, Законів України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, та „Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов’язкових платежів” тощо. На нашу думку, внесення даних змін виправдано робити після того, як буде ухвалено закон про Державну міграційну службу, яким створення даної служби буде остаточно врегульовано у цілковито легітимний спосіб, відповідно до Конституції України.


- Охорона кордону. Вітчизняне законодавство з питань кордонів вимагає подальшого розвитку в напрямі створення сучасної системи інтегрованого управління кордонами з урахуванням Кодексу Шенгенського кордону (Schengen Border Code) та інших стандартів європейського права.


19 червня 2006 року Президентом України було підписано Указ „Про Концепцію розвитку Державної прикордонної служби України (ДПС) на період до 2015 року”[16], який вперше вводить у правове поле України європейську концепцію „інтегрованого управління кордонами” і передбачає у визначені указом терміни „створити сучасну інтегровану систему охорони державного кордону”. Однак, в Концепції реформування кримінальної юстиції України[17] немає згадки про реформування ДПС у напрямі перетворення її на правоохоронний орган європейського зразка. Як наслідок, ані в уряду, ані в законодавців немає єдиного уявлення щодо методів подальшого реформування ДПС, про що свідчить, зокрема, внесений (знято з розгляду 03.02.2009 р. без ухвалення рішення) до Верховної Ради України Проект закону України „Про Державну прикордонну міліцію”[18], яким передбачалося створити Державну прикордонну міліцію (як правоохоронний орган) на базі існуючої ДПС, і з підпорядкуванням нової служби МВС України, яка має перебрати на себе значну частину функціональних повноважень ДПС України. При цьому ДПС має залишитися як воєнізований орган, що забезпечує фізичну охорону кордонів. Такий підхід не відповідає європейській практиці, веде до нераціонального розпорошення функцій та відповідальності. Отже, питання законодавчого забезпечення реформ ДПС України досі залишається відкритим і потребує належної професійної уваги українських законодавців.


Окремої уваги з боку України та ЄС потребує і удосконалення чинних угод про спрощення оформлення віз між Україною і ЄС та про місцевий прикордонний рух між Україною та Угорщиною, Україною та Словаччиною, Україною та Польщею.


- Угода між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз. На підставі аналізу результатів трьох етапів моніторингу політики та практики видачі віз громадянам України консульськими установами країн ЄС, проведеного Всеукраїнським консорціумом експертних організацій та аналітичних центрів „Європа без бар’єрів”[19] (до складу якого входить і Регіональний філіал НІСД у м. Ужгороді) та оприлюдненого Єврокомісією у жовтні 2009 року робочого документу щодо оцінки виконання Угод про спрощення оформлення віз із третіми країнами[20] виявлено наступне:

 

1. У рамках формально уніфікованих правил Шенгену залишається місце для здійснення окремими країнами власної візової практики, зокрема більш дружньої, прозорої та необтяжливої процедури, як у випадку консульств Литви, Польщі та Словаччини.

2. Відсутність вичерпного переліку документів залишається стійкою перешкодою суттєвому полегшенню візової процедури. Кількість документів зростає у разі появи сумнівів щодо заявника та слугує одним з основних способів перевірки його особи, матеріального та сімейного стану, цілей поїздки тощо.

3. Випадки надання консульствами обґрунтувань відмови у візі стали частішими, однак залишається проблемою їх схематичність та формалізований підхід, що не розкриває усіх причин відмови. Надання вичерпного і зрозумілого обґрунтування у випадку відмови залишається для переважної більшості консульств правом, а не зобов’язанням.

 

- Угоди про місцевий прикордонний рух. Відсутність консолідованої позиції країн-сусідів України при визначенні форми місцевого прикордонного руху гальмує загальний розвиток цього інструменту лібералізації візового режиму. 

Нового імпульсу візовій політиці між Україною та ЄС додає комунікація Європейської Комісії „Східне партнерство”[21], яка передбачає низку заходів ЄС та країн-партнерів у сфері візової політики та трудової мобільності стосовно країн-партнерів на короткотермінову та середньотермінову перспективи. У цьому контексті „комунікація” робить наголос на необхідності поступового розвитку візових відносин. З 2010 року почалося також укладання „пактів мобільності та безпеки з країнами Східного партнерства, основними елементами яких мають стати”:

допомога в запровадженні процедур управління кордонами відповідно до найвищих стандартів;

допомога в установленні якісного режиму захисту особистих даних, що уможливить оперативну співпрацю країн-учасниць з Європолом та Євроюстом;

підтримка співпраці країн-партнерів з відповідними агенставами ЄС.

„комунікація” допускає можливість започаткування безвізового діалогу з країнами-партнерами за умови попередньої ефективної імплементації угод про спрощення візового режиму та реадмісію.

 

Зазначимо, що у рамках засідання Міністрів закордонних справ країни Вишеградської четвірки та країн-учасниць „Східне партнерство” 2 березня 2010 р. відбулася зустріч Міністра закордонних справ України з Комісаром ЄС з питань розширення та Європейської політики Штефоном Фюле. У рамках зустрічі було обговорена підготовка проекту „Дорожньої карти” безвізового режиму поїздок громадян України до держав-членів ЄС та можливість розширення прикордонної території в рамках угод про місцевий прикордонний рух, укладених Україною з Угорщиною, Словаччиною та Польщею.

 

Висновки

Українське законодавство у сферах, що беруться до особливої уваги Європейським Союзом у процесі переговорів про надання безвізового режиму, залишається суттєво недосконалим. Темпи і якість законодавчої роботи за напрямами міграційна політика, безпека документів, захист персональних даних, управління кордонами та антикорупційна політика є незадовільними. Робота з удосконалення відповідного законодавства вимагає скоординованих і систематичних зусиль з боку Кабінету Міністрів України, профільних міністерств, парламентських комітетів та парламенту в цілому із залученням незалежних експертів, як з України, так і з Європейського Союзу. Український законодавчий орган має продемонструвати політичну волю і деполітизований, системний та професійний підхід для заповнення прогалин у вітчизняному законодавстві з метою забезпечення свободи пересування для громадян України в Європі та світі.


Щодо Угоди про спрощення оформлення віз між Україно та ЄС, незважаючи на низку позитивних зрушень, її прогресивний потенціал наразі вичерпаний або близький до вичерпання. Цей інструмент лібералізації візового режиму має бути переглянутий і доповнений іншим не менш важливим інструментом – комунікацією Європейської Комісії „Східне партнерство” у структурованому „візовому діалозі” між Україною та ЄС для апробації „Дорожньої карти” до безвізового режиму за прикладом Балканських країн.

 

Пропозиції

Для урегулювання питань захисту персональних даних слід прийняти закон, в якому слід врахувати наступні параметри:

обов’язково визначити зміст персональних даних, порядок їх оновлення, обмеження щодо доступу, зокрема, за колом осіб або за будь-яким іншим критерієм, права та обов’язки учасників відносин у цій сфері, їх відповідальність за порушення положень цього закону, порядок повідомлення володільцем бази персональних даних суб’єкта персональних даних про передачу цих відомостей третій особі;

забезпечити право осіб на компенсацію шкоди, заподіяної внаслідок втрати або незаконного розголошення персональних даних щодо них;

запровадити незалежний інститут з контролю над використанням персональних даних, наприклад, інститут Уповноваженого з питань захисту персональних даних, який діє в багатьох зарубіжних країнах, здатний забезпечити баланс особистих, громадських та державних інтересів;

врахувати специфіку роботи з персональною інформацією засобами масової інформації, наприклад, стосовно обробки персональних даних в журналістських, художніх чи літературних цілях – з метою недопущення тиску на свободу слова під приводом захисту персональних даних.

 

Для запровадження адекватної європейським стандартам практики захисту біометричних даних слід:

ратифікувати та імплементувати Конвенцію Ради Європи (№ 108),

ухвалити Закон України про захист персональних даних у відповідності зі згаданими європейськими документами.

Для врегулювання законодавства щодо міграційної політики слід:       

прийняти базовий закон, який би визначав концептуальні підходи до здійснення міграційної політики (Оптимальним шляхом є подання і ухвалення урядового законопроекту, підготовленого у відповідності з Концепцією державної міграційної політики);

ухвалити Закон України „Про Державну міграційну службу України” на основі доопрацьованої постанови Кабінету Міністрів України № 643 від 24.06.2009 року;

 

Для введення сучасної системи інтегрованого управління кордонами з урахуванням Кодексу Шенгенського кордону здійснити законодавче реформування ДПСУ.

 

Для якісного функціонування Угоди про спрощення оформлення віз необхідне, зокрема:

внести зміни щодо розширення категорій громадян, які б могли скористатися спрощенням візової процедури з подальшим скасуванням візових зборів для всіх категорій громадян України, запровадження безвізового режиму для власників службових паспортів;

переглянути та скорегувати положення щодо списку документів, які подаються заявником для підтвердження цілей поїздки, обґрунтування матеріального забезпечення та доведення „міцності зв’язків з батьківщиною”;

передбачити норму, яка б надавала заявникам подавати візове клопотання у вигляді факсів чи сканованих документів у випадках, коли йдеться про документи з-за кордону;

передбачити можливість проходження візової процедури без особистого інтерв’ю і без візиту до консульства, наприклад, шляхом подання документів поштою;

заборонити, окрім виключних випадків, вимагання у заявників документів, які не мають відношення до мети та змісту самої планованої поїздки (особливо документи приватного, комерційного характеру тощо). Винятком можуть бути тільки справи раніше депортованих осіб або тих, хто має інші доведені випадки конфлікту з законом;

звести до мінімуму кількість можливих винятків з правил, які дозволяють консульствам затягувати розгляд справи або вимагати потенційно невичерпний перелік документів;

відійти від обов’язкової практики доведення заявником необхідності у майбутньому багаторазових візитів до ЄС (для багаторазової візи), якщо попередня візова історія заявника свідчить про його реальну потребу у регулярних відвідуваннях країн-членів ЄС;

внести зміни щодо положень про візовий збір (розширити перелік категорій громадян, що звільняються від сплати консульського збору та скасувати плату за терміновий розгляд візових клопотань);

покращити інформування заявників щодо тих положень, які виходять за межі компетенції Угоди та є частиною внутрішнього законодавства країн ЄС;

з метою об’єктивної оцінки дії Угоди, систематично збирати статистику кількості виданих довгострокових і багаторазових віз та безкоштовних віз;

запровадити постійний моніторинг імплантації в Україні Візового кодексу ЄС, який вводиться в дію з квітня 2010 р.

 

Для якісного функціонування Угод про місцевий прикордонний рух необхідне, зокрема:

сприяння виробленню консолідованої позиції країнами ЄС сусідами України щодо запровадження єдиної форми місцевого прикордонного руху, наприклад, використовуючи угорсько-українську як найбільш прогресивну і дієву. Це дасть можливість створити спільну зону місцевого прикордонного руху – „малого Шенгену” в рамках Карпатського Єврорегіону (Україна, Угорщина, Словаччина, Польща, Румунія), в межах якої буде діяти один дозвільний документ, виданий в одній із зазначених країн.

 

Реалізація вищевказаних заходів гармонізує законодавство України з європейськими стандартами, сприятиме більшій ефективності чинних угод щодо лібералізації візового режиму та сприятиме досягненню Україною безвізового режиму між Україною та ЄС.

Регіональний філіал НІСД у м. Ужгороді

(С. Мітряєва)


Додаток 1

Таблиця 1

Підписані, але не ратифіковані міжнародні угоди, конвенції та протоколи* (станом на січень 2010 року)

Назва

Дата підписання

1.

Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, 2005 р.

17.11.2005

2.

Європейська конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру, 1981 р.

29.08.2005

3.

Додатковий протокол до Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних щодо уповноважених органів нагляду та міждержавних інформаційних потоків, 2001 р.

29.08.2005

4.

Другий додатковий Протокол до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 2001 р.

08.11.2001

5.

Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів одержаних злочинним шляхом, і про фінансування тероризму, 2005 р.

29.11.2005

6.

Конвенція ООН проти корупції, 2003 р.

11.12.2003

7.

Європейська конвенція про корупцію у контексті кримінального права, 1999 р.

27.01.1999

8.

Додатковий Протокол до Європейської конвенції про корупцію у контексті кримінального права, 2003 р.

15.05.2003

* Обов’язкові для скасування візового режиму з боку ЄС. 

 

Додаток 2

Таблиця 2

Міжнародні угоди, конвенції та протоколи до яких Україна має приєднатися* (станом на січень 2010 року)

Назва

1.

Конвенція про доступ до міжнародного суду, 25.10.1980 р.

2.

Європейська конвенція про отримання за кордоном інформації та доказів в адміністративних справах, 1978 р.

3.

Європейська угода про передачу клопотань щодо правової допомоги, 1977 р.

4.

Додатковий протокол до Європейської угоди про передачу клопотань щодо правової допомоги, 2001 р.

5.

Європейська конвенція про репатріацію неповнолітніх, 1970 р.

6.

Європейська угода про передачу відповідальності за біженців, 16.10.1980 р.

* Обов’язкові для скасування візового режиму з боку 



[1] Про встановлення безвізового режиму для громадян держав-членів Європейського Союзу, Швейцарської конфедерації та князівства Ліхтенштейн [Текст] : Указ Президента України : [прийнятий 26.07.05] //Урядовий кур’єр. - 2005. – 30 липня.

[2] Угода між Україною та Європейським Cпівтовариством про спрощення оформлення віз. – Режим доступу:

http://ukraine-eu.mfa.gov.ua/eu/ua/publication/content/11577.htm.

[3] Угода про місцевий прикордонний рух між Україною та Угорщиною. – Режим доступу:

http://www.mfa.gov.hu/kulkepviselet/Beregovo/uk/ua_Konzuliinfo.

[4] Угода про місцевий прикордонний рух між Україною та Словаччиною. – Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

[5] Угода про місцевий прикордонний рух між Україною та Польщею. – Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=616_138&p=125178957….

[6] Йдеться про новий стандарт паспорта, що містить вмонтований до паспортної сторінки електронний носій інформації (чіп), який, відповідно до стандартів ICAO, повинен застосовуватися у вигляді мікросхеми з безконтактним інтерфейсом, що має обсяг пам’яті мінімум 32 кілобайти і містить закодовану електронну інформацію про власника документа (фото обличчя, відбитки пальців, електронний підпис). 

[7]  „Положення про паспорт громадянина України”, затверджене постановою парламенту від 2 вересня 1993 року, і „Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон” № 491/93, затверджене Указом Президента України від 28 жовтня 1993 року (зі змінами 2003 та 2004 рр.) не передбачали можливості розміщення біометричних даних в основних ідентифікаційних документах. Постанова Верховної Ради України від 23 лютого 2007 року № 719-V, якою затверджено оновлене „Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон” вперше в українському законодавстві передбачає можливість розміщення біометричної інформації. Однак ця згадка не містить опису даних і не є імперативною вимогою. В постанові вказано: „Додаткова інформація (зокрема біометрична) про пред’явника паспорта, зміст якої визначається відповідно до законодавства, може відтворюватися на безконтактному електронному носієві, вмонтованому в паспорт”.

Кабінет Міністрів України своєю постановою від 26 червня 2007 року № 858 „Про затвердження технічного опису та зразка бланка паспорта громадянина України для виїзду за кордон та внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України” доручив Міністерству внутрішніх справ вжити заходів щодо розміщення до 2010 року в закордонному паспорті безконтактного електронного носія, який містить паспортні дані та біометричну інформацію. 

[8]  Перший законопроект про захист персональних даних був внесений на розгляд Верховної Ради України ще у 2003 році і прийнятий за основу у першому читанні, а 16 березня 2006 року – у другому читанні в цілому. Однак, у квітні цього ж року Президент України ветував цей законопроект і запропонував відхилити його. У зв’язку з цим була розроблена і прийнята 9 січня 2007 року нова редакція проекту закону, в якій частково враховані зауваження президента. Однак 18 травня 2007 року документ був знову ветований Президентом України „через неузгодженість його положень з Конституцією України та невідповідність вимогам міжнародно-правових актів”. Згодом у Верховній Раді України було зареєстровано нову версію законопроекту про захист персональних даних № 2273 від 25.03.2008 р., поданого народними депутатами України О. Шевчуком, В. Литвиним, В. Полохалом та К. Самойлик. Законопроект було прийнято у першому читанні 25 червня 2009 року. За висновком українських експертів як державних, так і незалежних, текст даного законопроекту також не узгоджується із цілою низкою європейських норм. На суттєві недоліки законопроекту вказано також і у вис