Анотація
Розглянуто дії Російської Федерації щодо дискредитації суспільно-політичних перетворень в Україні доби Незалежності. Проаналізовано імперські історичні маніпуляції, тенденційні трактування Другої світової війни й участі в ній українців. Доводиться необхідність інституційного посилення політики національної пам’яті України з метою проведення декомунізації в країні та протидії російській пропаганді.
ВИКЛИКИ НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ПАМ’ЯТІ В ЧАСИ «ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ»
Важливою складовою неоголошеної «гібридної війни», яку Російська Федерація веде проти України, є маніпулювання історичною пам’яттю, зокрема, тенденційне використання у сучасному контексті понять та уявлень часів Другої світової війни.
Згідно з трактовками прокремлівських ідеологів та політтехнологів, український національно-визвольний рух 30-х і 40-х років ХХ ст., уособлений такими організаціями як ОУН і УПА, був союзником нацистської Німеччини. Сучасні українські політичні сили, які вважають себе ідейними наступниками цих організацій і стоять на патріотичних позиціях, одержали ярлик «бандерівців» і «нацистів» (у російській суспільній свідомості ці два поняття практично ототожнюються). Революція Гідності була кваліфікована як «фашистський переворот», а громадськості, як в Росії, так і на Заході, навіювалася думка, що в Україні до влади прийшли «сили ультра-націоналістичного і фашистського характеру».
Російські пропагандисти намагаються подати українсько-російський конфлікт як морально-ціннісний. В їх інтерпретації Росія і підтримувані нею сепаратисти воюють не проти України, а проти «фашистів», які є ворогами Українського Народу.
Подібні інсинуації, поширені на міжнародному рівні, стали сурогатом морального виправдання анексії Криму, підтримки сепаратистів і прямої агресії на Донбасі, поданих як захист місцевого населення, зокрема у фразеології про «каральні заходи київської хунти». Вони також спрямовані, з одного боку, на дискредитацію політики Заходу щодо підтримки України і стримування Росії, а з іншого – мають на меті розколоти демократичний світ, граючи на геополітичних нюансах західних країн та їх лідерів. Саме тому активно використовується проросійське лобі в окремих країнах і міжнародних організаціях.
У різні часи звинувачення у «фашизмі», героїзації «фашистів» та «колабораціоністів» лунали, крім України, на адресу практично всіх колишніх республік СРСР: країн Балтії, Грузії, Молдови. Спільним для цих країн є прихильність до європейського вектору розвитку, наявність політичної волі до інтеграції у європейські та євроатлантичні структури.
Як інструмент маніпулювання історичною пам’яттю з боку Росії, її союзників, економічних і політичних сателітів можна розглядати резолюцію Генеральної асамблеї ООН «Боротьба з героїзацією нацизму, неонацизму та іншими видами практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії та пов’язаної з ними нетерпимості», прийняту 21 листопада 2014 року. Цей документ, поданий Росією, підтримали 115 з 193 країн ООН. США, Канада і Україна виступили проти, 55 делегацій, зокрема, країн ЄС, утрималися. Дана резолюція, як і подібні їй, прийняті у попередні 2012 і 2013 роки, має відверто тенденційний характер. Головною метою російської дипломатії була і є компрометація в очах світової громадськості не лише України, а й країн Балтії, які неодноразово обвинувачувалися Росією, крім героїзації «колабораціоністів», у нібито незаконному переслідуванні представників спецслужб СРСР часів Другої світової війни і нешанобливому ставленні до пам’ятників радянським солдатам.
Водночас у Росії болісно сприймаються будь-які спроби поставити в один ряд нацизм і сталінізм, як два найбільш потужні і злочинні тоталітарні режими ХХ сторіччя. Так, російською стороною була розкритикована резолюція Парламентської асамблеї ОБСЄ «Возз’єднання розділеної Європи: заохочення прав людини і громадянських свобод у регіоні ОБСЄ у ХХІ столітті» (2009). У ній вказувалося, що обидва згадані режими «несли з собою геноцид, порушення прав і свобод людини, військові злочини і злочини проти людяності». Зрозуміло, Росію, яка оголосила себе правонаступницею СРСР, не може влаштовувати перспектива отримати судові позови від країн, що стали жертвами геноциду з боку сталінського режиму. Зокрема, від України, де у 2006 році був прийнятий Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», яким Голодомор кваліфікувався як геноцид Українського Народу.
У Росії засудження сталінізму ніколи не було послідовним і остаточним. Сьогодні у масовій свідомості росіян відбувається процес ресталінізації, тобто сприйняття сталінізму, як неоднозначного, але історично необхідного явища. Російські громадські організації, які досліджують злочини комуністичного режиму, дискредитуються і обмежуються у своїй діяльності. Так, понад два роки тривали намагання Міністерства юстиції РФ ліквідувати під надуманими приводами Російське історико-просвітницьке, благодійне і правозахисне товариство «Меморіал». Водночас на російському телебаченні поширювалася неправдива інформація про те, що складова частина Товариства – Правозахисний центр «Меморіал» підтримує екстремістів і терористів. Під тиском місцевої влади, який тривав з 2012 року, був змушений заявити про самоліквідацію Меморіальний центр історії політичних репресій «Перм – 36».
Війна концепцій історичної пам’яті була розгорнута в Україні задовго до початку «гібридної війни», й ініціативною стороною в ній часто виступали такі агенти впливу Росії як КПУ, партії «Родина» і «Русское единство». Можна також згадати вчинені їх представниками провокації у Львові 9 травня 2011 року, а також прийняття Закону «Про внесення змін до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941‑1945 років» щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги» від 21 квітня 2011 року. Ним передбачалося вивішувати в День Перемоги поряд з державними червоні прапори, як «копії Прапора Перемоги», і використовувати їх під час урочистих заходів. Цей закон і досі є чинним.
Маніпулювання історичною пам’яттю з боку Росії, намагання інтерпретувати сучасні події та процеси у світлі успадкованих від СРСР уявлень про Другу світову війну мають не ситуативний характер, а є частиною стратегії з відновлення її статусу великої держави, світового лідера. Парадоксальним є те, що образ «державної величі» Росії сприймається її політичним істеблішментом крізь парадигми міжнародних відносин ХХ і навіть ХІХ століття. У цих парадигмах Захід є вічним опонентом і навіть ворогом Росії не лише на політичному, а й на ідеологічному, ціннісному рівні. Відповідно, прозахідний курс країн і народів, що знаходилися раніше під впливом Росії, сприймається як зрада, тобто, одержує негативну оцінку не лише з політичної, а й з моральної точки зору. Сприйняття протистояння Росії і Заходу як фатального явища, мінливого у зовнішніх проявах, але незмінного по суті, дозволяє використовувати проти супротивників увесь арсенал негативних визначень, накопичених у ході історії – ідеологічних, політичних, релігійних.
Ідеологічна складова згаданої стратегії містить значний потенціал для мобілізації російського суспільства, особливо того, що не має якісної освіти та критичного мислення. Також, попри одіозність та архаїчність цієї стратегії, існують певні, хоча й обмежені, можливості її використання за кордоном, у тому числі, в Україні, де певна частина громадян усе ще перебуває у полоні радянських стереотипів стосовно Другої світової війни та українського національно-визвольного руху.
Протидія такій імперській стратегії має стати головним завданням політики національної пам’яті. Ефективність контрзаходів повинна враховувати момент наступальності. Тобто, така політика повинна займатися не лише пошуками аргументів для спростування російських історичних інсинуацій, а й займатися, насамперед, дискредитацією російської концепції історії ХХ сторіччя. Важливий момент – це остаточне подолання «чорно-білого» сприйняття комунізму в українській суспільній свідомості і громадській думці Заходу. Засудження злочинів комунізму як масштабного лихоліття має стати ідеологічною складовою політики національної пам’яті.
Повинна бути вироблена та історично обґрунтована українська точка зору на Другу світову війну і злочини тоталітарних режимів в Україні, а також створені канали для її трансляції світовій громадськості. Взаєморозуміння із Заходом, зокрема в оцінках минулого, яке не втратило своєї актуальності і впливає на сучасну політику, є критично важливим для України в її протистоянні з Росією.
Державним органом, який відповідає за формування і реалізацію політики «у сфері відновлення та збереження національної пам’яті» в Україні, є Український інститут національної пам’яті (далі – УІНП). Подібні установи існують у всіх країнах колишнього соцтабору, які в ХХ сторіччі стали жертвами тоталітарних режимів.
Інституції з реалізації політики національної пам’яті у східноєвропейських країнах мають об’єктом своїх досліджень досить короткий історичний період – від початку Другої світової війни до падіння комуністичних режимів. Попри відмінності у статусі, завданнях та організації, їх діяльність переслідує чіткі цілі – подолання комуністичної спадщини в усіх сферах суспільного життя. А також – обґрунтування історичного розриву між сучасністю і соціалістичним минулим, проведення у суспільній свідомості чіткої межі між нацією і політичним режимом, який, будучи їй посутньо чужим і ворожим, намагався знищити або спотворити її ідеали та цінності. Поставлені перед ними завдання можна звести до одного – радикальної декомунізації суспільної свідомості і політичного життя своїх країн.
Об’єднання зусиль із дослідження тоталітарних ідеологій для попередження їх проявів у наш час є важливою складовою політики демократичних країн. 14 жовтня 2011 року у Празі під час зустрічі прем’єр-міністрів країн Вишеградської групи (Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія) була створена «Платформа європейської пам’яті і совісті», до якої приєдналися 19 установ з 13 країн ЄС, що спеціалізуються на дослідженні історії тоталітаризму. Число членів «Платформи» вже зросло до 48. Крім європейських інституцій, до неї входять аналогічні установи з України, Молдови, Ісландії, Канади, США. Мета цього об’єднання – створення європейського центру документації і меморіалу жертв усіх тоталітарних режимів. У спеціальній постанові Європейської комісії від 22 грудня 2010 року створення «Платформи» було назване важливою європейською ініціативою.
Характерно, що російські організації, які спеціалізуються на викритті «фальсифікацій історії», зокрема, інформаційне агентство «Regnum» і фонд «Історична пам’ять», назвали дану ініціативу «Нюрнберґом-2», звинувативши її учасників у намаганні зрівняти комуністичний і нацистський режими.
Цілі і завдання УІНП загалом відповідають східноєвропейській моделі політики пам’яті. Однак на відміну від східноєвропейських установ (наприклад, як польський Інститут національної пам’яті – Комісія з розслідування злочинів проти польського народу) він не має люстраційних повноважень. Розслідування злочинів тоталітарних режимів проти Українського Народу не входить до його завдань. Однак увічнення пам’яті жертв злочинів без чіткого і конкретного визначення злочинців і правової кваліфікації їхніх дій має обмежений вплив на суспільну свідомість і може бути дискредитоване. В цьому сенсі УІНП продовжує традицію свого попередника – науково-дослідної установи, що займалася історією, як науковою дисципліною, а не політикою пам’яті.
Обмеженням для діяльності УІНП можна вважати його фактичне підпорядкування Міністерству культури України, хоча сфера політики пам’яті є значно ширшою за сферу культурної політики. Для ефективної протидії Росії, зокрема у війні проти імперської концепції історичної пам’яті, УІНП повинен стати координаційним і методичним центром. Навколо нього мають об’єднуватися ресурси органів державної влади, відповідальних за освітню, культурну та інформаційну політику, громадських та академічних науково-дослідних установ, освітніх і культурних закладів, кіно і телебачення, засобів масової інформації. Відповідно до цієї функції доцільно було би підвищити статус УІНП і розширити коло його повноважень.
Висновки
- Намагання РФ дискредитувати суспільно-політичні перетворення, що відбулися в Україні у 2014 році, зокрема шляхом історичних спекуляцій, є засобом виправдання її власної агресивної політики.
- Такі дії Росії потрібно розглядати як складову загальної стратегії ідеологічного протистояння із Заходом та його потенційними союзниками на Сході Європи. Реалізуючи цю стратегію, Росія повертається до застарілих моделей міжнародних відносин, що свідчить про кризу її державного і національного розвитку.
- Російська агресія не лише на політичному, а й на ціннісно-смисловому рівні, створює виклики для української політики національної пам’яті, що вимагає пошуків відповідних засобів реагування.
- Необхідне інституційне зміцнення політики національної пам’яті, зокрема збільшення її повноважень для запровадження радикальної декомунізації українського суспільства.
Рекомендації
- Кабінету Міністрів України:
- провести спеціальне експертне засідання, присвячене розробці стратегії протидії ідеологічним маніпуляціям російської влади, зокрема імперським концепціям історичної пам’яті, які спрямовані на дискредитацію української історії та державності;
- сприяти прийняттю Верховною Радою України закону про створення при Українському інституті національної пам’яті єдиного спеціального архіву документів радянських спецслужб;
- доручити Українському інституту національної пам’яті розробку концепції відзначення Перемоги у Другій світовій війні, яка б відповідала європейським підходам до відзначення цієї події;
- внести до Верховної Ради України проект закону про скасування Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги».
- Міністерству закордонних справ України здійснювати постійний моніторинг дій Росії та її агентів впливу на Заході щодо викривлення уявлень про сучасну Україну та участь Українського народу у Другій світовій війні. Активно протидіяти прийняттю міжнародних документів, спрямованих на пряму чи опосередковану компрометацію нашої держави.
- Українському інституту національної пам’яті:
- організувати робочу нараду керівників науково-дослідних установ політичного, правового та гуманітарного профілю для обговорення концепції історії України ХХ сторіччя (від більшовицько-української війни 1917-1921 років до здобуття Незалежності 1991 року) і питань політики національної пам’яті у контексті «гібридної війни» з Росією;
- ініціювати проведення міжнародної конференції на тему невивчених уроків тоталітаризму та їх наслідків у ХХІ столітті за участі представників європейських інституцій з реалізації політики національної пам’яті.
Відділ гуманітарної безпеки
(О.М. Литвиненко)
№ 18, Серія «Гуманітарний розвиток»