Інтерв'ю Першого заступника директора НІСД Власюка О.С. газеті "День"

Поділитися:

ЖОНГЛЮВАННЯ СТЕРЕОТИПАМИ

АБО ПРО ОСОБЛИВОСТІ РОСІЙСЬКОЇ СУЧАСНОЇ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ПРОПАГАНДИ


UchastСтаття Є. Примакова про складну політичну ситуацію в Україні та її ще тяжчі перспективи, з огляду на його рекордно тривалу присутність в радянській і пострадянській політиці, спонукає не так до роздумів, як до спогадів («Российская газета», федеральный выпуск, №6475, 08.09.2014.). Нинішні російські «великодержавники» та проповідники російської винятковості, наслідуючи своїх радянських попередників і надихаючись тими з них, хто вцілів за пострадянської доби, продовжують безапеляційно критикувати інші країни світу, заперечуючи їх устрої й уклади та нав’язливо пропонуючи їм фантастичні прожекти внутрішнього облаштування (зокрема на федеративних засадах). Вони ігнорують та «не помічають» проблемних питань власної держави, котра вже стала на згубний шлях Радянського Союзу й імперії Романових, поволі прогинаючись під тягарем історичного спадку одразу двох «імперій зла» та перетворюючись на озброєний так-сяк модернізованою радянською зброєю сировинний придаток цивілізованих країн, політичні амбіції та ідеологічні самооцінки котрого багаторазово перевищують його реальні спроможності. На відміну від своїх імперських попередників нинішнє безапеляційне й нав’язливе зовнішньополітичне критиканство здійснюється пострадянською Росією на значно нижчому геополітичному й геокультурному рівні — на рівні прикордонних районів Молдови, Грузії, України та інших пострадянських держав. Безперечно, сучасний російський імперіаліст в усіх сенсах подрібнішав, однак він не став менш жорстоким, підступним і нахабним, а можливо, й перевершив за цими якостями своїх імперських отців та праотців.

 

У ФАРВАТЕРІ ПРОПАГАНДИ

Стаття Є. Примакова має переважно ретроспективне значення, спонукаючи до історичних екскурсів. Автор не сказав нічого нового, цілковито залишаючись у фарватері російської зовнішньополітичної пропаганди і лише ледь-ледь пом’якшуючи її інтенсивність, претендуючи на якусь особливу виваженість та об’єктивність. Водночас цілковито позбавляти цю статтю аналітичного значення також не варто, адже вона надзвичайно прозоро висвітлює основні риси пропагандистського забезпечення зовнішньої політики сучасної Росії. Першою, і мабуть головною, такою рисою є жонглювання стереотипами.

У статті Примакова віднаходимо майже всі ідеологічні кліше російської політики щодо України: недостатньо легітимна київська влада, що тероризує героїчно повсталий народ південного сходу, не бажаючи переговорів і намагаючись вирішити політичні проблеми винятково силовими засобами; суттєвий вплив на цю владу радикальних націоналістичних, антиросійських та фашистських сил, а також її цілковита залежність від Сполучених Штатів, котрі прагнуть приниження Росії й встановлення однополюсної гегемонії; одвічний та нездоланний мовно-культурний розкол українського суспільства і приниження та ігнорування інтересів його російськомовного сегменту, культурні особливості якого мають призвести до перебудови усієї країни на федеративних засадах; нарешті, сентиментальні апеляції до Київської Русі та «спільної» тисячолітньої історії.

Передусім, після президентських виборів та в світлі парламентських виборів, що наближаються, ставити під сумнів українську владу — це ставити під сумнів Українську державу. І якщо такою є справжня позиція російської сторони, то її слід задекларувати чесно й відверто. Однак навіть ретроспективно нову «постреволюційну» владу України не можна вважати цілковито нелегітимною, оскільки одразу вона самовизначилася як перехідна; виконала більшість легітимізуючих нормативно-конституційних процедур; утвердилася в своєму правлячому статусі не внаслідок державного перевороту, а через боягузливу втечу попередньої влади. І якщо відверто, то головне, що можна було б закинути «постмайданівським» керівникам, — це брак політичної волі, адміністративна кволість, надлишковий легалізм. Однак такими є властивості більшості перехідних владних систем.

 

ПРО «СТАРИЙ РЕЖИМ»

Передусім зауважимо, що попередню владу ніхто не скидав. Вона, прихопивши частину награбованого, малодушно втекла, не витримавши інтенсивності народних протестів і повторивши історичну долю більшості корумпованих та антинародних режимів. Показовим є місце втечі — Росія, котра пригріла українських корупціонерів, зробивши їх ще й державними зрадниками. Однак не менш показовою є поступова зміна ставлення самої російської сторони до колишніх українських можновладців, яка помітно простежується і в статті Є. Примакова. Росія вже не може заплющувати очі на їхню злочинну діяльність. Прикметним є те, в чому саме російська сторона звинувачує колишніх керівників України. На думку Є. Примакова, головна провина Януковича полягає в тому, що він був недостатньо відданий Росії та намагався балансувати між нею та Євросоюзом. І лише потім лунає звинувачення в корупції. Причому звинувачення це досить кволе й опосередковане, адже зі слів Є. Примакова випливає, що Янукович лише «був присутнім» при корупційних діяннях, а не безпосередньо очолював цілковито корумповану вертикаль влади, як це й було насправді.

 

ПРО «ФАШИСТІВ» І «ФАШИЗМ»

Передусім, викликає обурення та нав’язлива й нерозбірлива нахабність, з якою ця тема експлуатується в офіційній російській пропаганді. Складається враження, що для частини (на жаль значної) росіян фашистом є будь-який український патріот і громадянин, який шанує державну символіку і співає Державний Гімн. У шовіністичній уяві цього сегмента російського суспільства тільки росіяни не фашисти — решта ж світу фашистська. Обурює те, що у фашизмі звинувачують переможців у Другій світовій війні — українців, британців, американців й решту народів, демократичний дух котрих не відповідає вимогам ідеологічної кон’юнктури сучасної Росії. Не менш обурливим є безпардонне привласнення нинішніми російськими пропагандистами честі й слави перемоги над фашизмом, за яку український народ заплатив не меншу ціну, ніж російський.

Є. Примакову слід звернути свій прискіпливий і критичний погляд на російських «добровольців», значна частина яких — справжні фашисти і за символікою, і за переконаннями: чи то російський фашизм і не фашизм взагалі? Викликає стурбованість зростання кількості фашистських організацій у самій Росії, пожвавлення проявів ксенофобії та національної нетерпимості в офіційній політиці Кремля, що в поєднанні з ідеологією імперського реваншу може в найближчому майбутньому породити загрозу справжнього фашизму. Дивно, але саме в цьому критичному питанні представники російського наукового й політичного істеблішменту зберігають мовчання, воліючи брати участь у пропагандистських кампаніях проти сусідніх народів, більшість із яких зробили свій внесок у перемогу над німецьким фашизмом.

Також не завадило б Є. Примакову поспілкуватися з тими, кого російська пропаганда йменує «фашистами», адже значна їх частина — це російськомовні патріоти України глибоких демократичних переконань, котрі активно протистоять антисемітизму і решті проявів національної та расової нетерпимості. Природно, що політичний спектр України, як і будь-якої іншої держави, містить у собі праворадикальний сегмент, однак рівень впливу представників цього сегмента на політику офіційного Києва вкрай низький, підтвердженням чого слугують результати всіх попередніх президентських і парламентських виборів.

 

ПРО ТАК ЗВАНИЙ ПІВДЕННИЙ СХІД

Передусім, позитивним є те, що Є. Примаков уникає нещодавно реанімованого російською пропагандою терміна «Новоросія», а самі ці начебто «повсталі» регіони пише з малої літери. Такий підхід цілком коректний, адже йдеться про декілька прикордонних з Росією південно-східних районів Донецької та Луганської областей, у яких групка проросійських активістів і терористів прагне створити маріонеткову «державність» під прикриттям російської артилерії, а також про частину території двох обласних центрів, що прикривається рейдами багатотисячних батальйонних тактичних груп регулярної російської армії в тил армії української.

Привід для виникнення подібних «державотворчих прагнень» на південно-східних кордонах української держави, на думку Є. Примакова і решти російських пропагандистів, був простий — Майдан. Населення цих степових теренів злякалося нової української влади, а тому вирішило зрадити державі, в якій мирно проіснували вже чверть століття. Однак причини такого рішення, на думку російського автора, значно серйозніші. Є. Примаков, посилаючись на міркування О. Солженіцина, говорить про якісь одвічні, глибинні й нездоланні відмінності між різними регіонами.

Сучасна Україна впродовж усієї історії залишалася миролюбною та спокійною державою саме тому, що мовно-культурні, етноконфесійні й решта колективних прав (у тому числі права національних і релігійних меншин) у ній ніколи не порушувалися, а більшість суперечок вирішувалася шляхом компромісів та перемовин. Усі ці права гарантувалися на конституційному рівні й жорстко дотримувалися, а прикре непорозуміння із законом про регіональний статус мов не може вважатися достатньою підставою для початку кривавої бійні на південно-східних рубежах нашої держави.

Цієї бійні без російського втручання і не сталося б, адже про ущемлення своїх прав російськомовне населення нашої країни зазвичай дізнавалося з вуст московських пропагандистів. Росія скористалася об’єктивними регіональними відмінностями, що притаманні будь-якій країні світу (хоча й відмінність між Дніпропетровськом та Черніговом навряд чи більша, аніж між Грозним і Калінінградом), аби роздмухати пожежу громадянського конфлікту, коли ж це не вдалося, то розпочалося російське втручання: спочатку — приховане, а згодом — відверте. Нині вся південна й більша частина східної України захищає територіальну цілісність і суверенітет своєї держави: будує оборонні споруди, відновлює військову техніку, служить в армії, створює добровольчі батальйони, присвячує себе волонтерству.

 

ПРО АМЕРИКАНСЬКЕ ВТРУЧАННЯ ТА ВПЛИВ

Також викликає подив твердження Є. Примакова стосовно прагнення Сполучених Штатів запровадити однополюсний світовий порядок, адже такий порядок уже існує, і в цьому контексті може йтися лише про його руйнування чи перебудову. Нині історична перспектива перетворення світової політики на багатополюсну є досить віддаленою. Так само можна говорити про виникнення в майбутньому цілісного й гомогенного світового суспільства з єдиною ціннісною та інституційною системою. Цікаво, що одним із аргументів на підтвердження безпосереднього втручання Сполучених Штатів в українські справи Є. Примаков вважає «загальновідомі факти приватних і телефонних контактів з українськими опозиціонерами дипломатів із посольства США в Києві». Безперечно, маємо справді потужний аргумент, який своєю силою переважає «маловідомі» факти російського військового вторгнення на українські терени та їх обстрілів із території Росії, або ж ще менш «відомі» факти відторгнення Росією частини української території та підтримки нею незаконних збройних формувань разом із їхніми маріонетковими квазідержавними утвореннями на південно-східних околицях Донбасу і в двох його обласних центрах.

Сполучені Штати дійсно відіграють надзвичайну роль у світовій політиці, і їх зацікавленість кризою в Україні цілком природна. Однак дивним чином критика Є. Примаковим американської зовнішньої політики перетворюється на її апологію. Всі ті цілі, які, на думку російського автора, ставили перед собою Сполучені Штати в контексті української кризи, було досягнуто: створено широку (навіть глобальну) антиросійську коаліцію; запроваджено санкції; зміцнено трансатлантичну солідарність; Україні надано фінансову, політичну, а частково й військово-технічну (нелетальну) допомогу й підтримку. Натомість виходить, що зовнішня політика Росії зазнала поразки.

Дипломатичне вирішення кризової ситуації можливе лише на засадах компромісу, і якщо російська сторона справді прагне такого компромісу, то їй слід: відверто сформулювати й оприлюднити свої інтереси в Україні; запропонувати українському контрагентові щось прийнятне і вагоме; припинити військове та ідеологічне вторгнення. Росії, з огляду на події в Україні, не варто вдавати із себе сторонню нейтральну сторону, яка прагне миру і тільки миру. Всі учасники російсько-українського конфлікту прагнуть не якогось абстрактного миру, а миру на певних умовах. Для України першою з цих умов є територіальна цілісність і державний суверенітет, і ці критерії передбачають вільний зовнішньополітичний вибір.

 

ПЕРЕЛІК «ЗАБУТИХ» ФАКТІВ

Є. Примаков, цілком у стилі російської зовнішньополітичної пропаганди, відверто маніпулює фактами, частину з яких приховує, а частину перекручує. Ось лише малий перелік таких «забутих» фактів: пряме вторгнення російських військ в Україну й артилерійські обстріли її території; непряме вторгнення: вбивства і знущання з українських громадян та української національної символіки, а також захоплення українських державних установ громадянами Росії з подальшим вивішуванням над цими установами російської державної символіки під час «російської весни»; антиукраїнська пропаганда в російських засобах масової інформації та поширення українофобських настроїв у російському суспільстві (пропагандистська війна Росії проти України); «газовий шантаж» і торговельні обмеження (економічна війна Росії проти України); підривна диверсійно-терористична діяльність російських спецслужб і спецпризначенців на українській території (таємна війна Росії проти України); масові вбивства й знущання з українських військовополонених та українських активістів з участю й під керівництвом російських військовиків і «добровольців»; нищення інститутів державної влади України та привласнення майна її громадян місцевими терористичними бандами з участю й під керівництвом все тих же «добровольців»; збройна, фінансова, кадрова підтримка Росією сепаратистських бандформувань; викрадення російської стороною українських громадян та їх незаконне перевезення й утримання на російській території. Цей сумний і ганебний перелік може і має бути продовжено, однак уже перед міжнародним трибуналом.

Яскравим зразком перекручування фактів є спроби Є. Примакова, навіть хронологічно, показати події в Криму як наслідок подій на Донбасі. Анексію частини території суверенної держави він намагається виставити таким собі актом спонтанного милосердя — гуманістичною реакцією Росії на українську кризу. Так, начебто не було багаторічної пропагандистської кампанії щодо «повернення Криму», а російські війська не брали безпосередньої участі в цьому «поверненні». Примаков говорить, що військові РФ лише стояли за спинами кримських «ополченців». Мабуть, так само есесівці стояли за спинами власовських і красновських карателів, коли ті творили свої криваві справи по всій Європі. Безперечно, кримський референдум був менш сміховинним, ніж донбаський, однак так само незаконним, а той факт, що Крим було захоплено «без жодного пострілу», є більше «заслугою» української, ніж російської армії.

 

ПИТАННЯ «ОСТАННЬОГО СЛОВА»

Загалом, текст статті Є. Примакова залишає враження якоїсь зверхньої некомпетентності в ключових питаннях української політики й поверховості. Так, серед всіх провідних учасників громадських протестів в Україні його увагу привернув лише Дм. Ярош, хоча Майдан висунув десятки нових політичних лідерів і сотні політичних активістів. Примаков детально говорить про те, чим учасники громадських протестів кидали у працівників «Беркуту», хоча й зовсім не згадує про масовий розстріл маніфестантів наприкінці народних виступів. Він шкодує за угодою від 21 лютого минулого року, однак забуває, що виконання цієї угоди було зірвано втечею Януковича до Росії та відмовою російського учасника переговорів її підписати. Примаков поверхово пов’язує виникнення Майдану з відмовою Януковича від Угоди про асоціацію між Україною і ЄС, хоча реальними причинами були: брак демократії, «розквіт» корупції та відверто проросійська політика тогочасного режиму.

Примаков ігнорує той факт, що в Україні не існує жодної історичної передумови для встановлення федеративного устрою, оскільки вона одразу постала як цілісна унітарна держава, а не поступово складалася шляхом приєднання чи об’єднання різних за своєю етно-регіональною специфікою земель. Федерації формуються еволюційно, а не внаслідок забаганки сусідніх держав чи купки місцевих бандитів. Примаков начебто й не відає про те, що більша частина сепаратистів виступає не за федеративний устрій, не за державну незалежність, а за приєднання Донбасу до Росії. Можливо, саме такими є плани Кремля, хоча й придністровський сценарій його також влаштує.

Питання «останнього слова» є надзвичайно актуальним для кожного, хто відігравав хоч якусь роль у політичній думці й політичній практиці пострадянського простору. Вкрай велике історичне значення має той біографічний факт, яким буде це слово: щирим і повчальним або ж нечесним і недолугим. Безперечно, життєвий досвід, політичні досягнення й творчий доробок людини, котра пережила кілька суспільних систем, політичних режимів і багатьох правителів, справді цікавий. Однак важливо й те, яким чином цей досвід здобувався, — на шляхах пристосуванства чи на шляхах універсальної (загальнолюдської) мудрості й служіння власному народові. Так само має вирішальне значення, ким наприкінці своєї політичної та наукової кар’єри явиться мислитель і політик — носієм високих моральних стандартів та грунтовних і повчальних політичних знань чи носієм інстинктів, спрямованих виключно на виживання в будь-яких історичних умовах та при будь-якій владі. І не варто тут ховатися за служінням своєму народові й державі, адже патріотизм може бути як вищою цінністю шляхетних людей і суспільств, так і моральною «схованкою» для пристосуванців.

 

* * *

Українці втомилися від брехні, що просякла українське суспільство та його державно-політичні інституції. Вони повстали за власну честь і честь своєї держави, котра впродовж останніх років функціонувала переважно в імітаційному режимі, слугуючи виключно приватним інтересам невеликої купки корупціонерів. Прагнення правди становить найвищий моральний сенс тих політичних протестів, що охопили Україну з осені минулого року. І саме тому цей протестний рух було названо Революцією Гідності. Нині українці є надзвичайно чутливими до будь-якого прояву неправдивості й нещирості, незалежно від того, звідки вони надходять, — із середини суспільства чи від сусідньої держави. Тому й наша порада росіянам: будьте щирими й чесними чи хоча б відверто формулюйте свої зовнішньополітичні цілі, не ховаючи їх за псевдогуманістичним і псевдомиролюбним фразерством.

 

Олександр ВЛАСЮК, член-кореспондент НАН України

"День", 14 жовтня 2014 р.