"Щодо засад реалізації державної політики у сфері розвитку підприємництва в Україні". Аналітична записка

Анотація

 

У записці визначено основні інституційні проблеми функціонування підприємництва в Україні та запропоновано напрями формування механізмів державної політики у сфері розвитку підприємництва.

 

ЩОДО ЗАСАД РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

 

Активізація підприємництва та зростання масштабів і ефективності функціонування підприємницького сектору є одним з головних чинників позитивних структурних змін та модернізації національного господарства, становлення нових ресурсів економічного пожвавлення, підвищення якості життя населення. Розвиток підприємництва також веде до інституційної перебудови суспільства на основі поширення економічної свободи та становлення «середнього класу» як підґрунтя соціальної стабільності.

 

Трансформація бізнес-середовища досягла нового етапу свого розвитку в Україні. Соціально-економічний вплив малого і середнього підприємництва на економіку країни став співмірним із таким впливом у розвинутих країнах світу. Сукупний сегмент мікро-, малого та середнього підприємництва забезпечує до 67 % зайнятості громадян та понад половину обсягів продукції, що виробляється у країні. Також внесок

мікро-, малого та середнього підприємництва складає майже половину від усіх податкових надходжень до державного бюджету. Поряд з цим, зберігається висока динаміка впливу результатів нововведень у сфері регулювання і стимулювання ведення бізнесу на активізацію підприємництва та стрімкого формування сприятливого економічного середовища[1]. Інтенсивно зростає рівень ділової культури серед підприємств[2].

 

Це дозволяє стверджувати, що мале і середнє підприємництво в Україні поступово стає рушієм соціально-економічного розвитку. Проте розкриття його якісного потенціалу залишається заручником вад реалізації державної політики у сфері розвитку підприємництва. Загалом позитивні кроки реформ, що здійснювалися дотепер, гальмуються їх формальною вибірковістю у практичній площині[3] та характеризуються нездатністю системно впливати на трансформацію економіки. Жодна з існуючих проблем функціонування підприємництва в Україні не вирішена, зокрема залишаються такі проблеми:

 

- невизначеність і незахищеність прав власності. Існуючі вади приватизації в Україні[4] сприяли виникненню ситуації з постійного конфлікту інтересів у економічній сфері між новими власниками. На сьогодні найпоширенішими економічними злочинами є злочини проти власності – 66,9 % від зареєстрованих злочинів у країні, зокрема жертвами рейдерства (незаконного поглинання чи набуття прав власності) щороку стають 700 підприємств. Це спонукає підприємців до використання різних тіньових схем «страхування» своєї власності. Острах економічних агентів натрапити на «хижу» неконкурентну поведінку стимулює формування мережі міжособистісних (часто корупційних) зв’язків щодо діяльності суб’єкту господарювання[5]. Відтак природна обмеженість міжособистісних зв’язків (залежність від певної особи) стає причиною відмови підприємств від активної інвестиційної діяльності та укладання вартісних та/чи довгострокових контрактів;

 

- незбалансованість механізмів вирішення корпоративних спорів у судовому і позасудовому порядку. Чинне корпоративне законодавство спричиняє неоднозначне тлумачення і застосування норм права і, як наслідок, викликає незадоволення сторін у судовому процесі. Розв’язання господарських спорів, як правило, залежить від рівня кваліфікації та схильності судді до застосування тих чи інших норм. У таких умовах судовий розгляд справ часто або необґрунтовано затягується, або сторони конфлікту не виконують рішення суду. Зокрема зростає ймовірність вчинення дій, що мають ознаки корупційних. Непоодинокими є факти втручання суддів у господарську діяльність підприємств шляхом ухвалення судових рішень, що виходять за межі компетенції відповідного суду. Це обмежує масштаб ведення підприємницької діяльності та змушує до економічно не обґрунтованого виходу з ринку вітчизняних підприємств[6] під постійною загрозою щодо зовнішнього «правового» тиску на ведення підприємницької діяльності;

 

- процедурна переобтяженість ведення господарської діяльності. Практично за кожним показником легкості ведення бізнесу в Україні кількість процедур, необхідних для провадження підприємницької діяльності, перевищує показники розвинутих країн та країн-сусідів у 2-3 рази. Особливо гостро ця проблема постає у сфері адміністрування податків, оскільки порядки звітування та обліку прямо впливають на швидкість здійснення операцій у господарській діяльності підприємств. Надмірна кількість адміністративних процедур не лише в податковому звітуванні, але й взагалі у процесі ведення бізнесу стримує процес активізації підприємництва і зростання його мобільності щодо конкурентів. Виникають виклики, пов’язані із закріпленням не лише ефективних, а й неефективних економічних зв’язків;

 

- упередженість основних груп економічних інтересів до реформ. Основні учасники ринків, як правило, негативно сприймають будь-яку трансформацію через прагнення зберегти існуючі вигоди для себе. Тому реалізація реформ традиційно зводилася лише до перерозподілу ринку на користь інших учасників без розширення самого ринку. Основні учасники прагнуть консервування «статус-кво» тіньовими заходами шляхом набуття або адміністративних переваг щодо обмеження конкурентів, або певних виняткових прав, таких як субсидії, податкові пільги тощо. Встановлюються неформальні жорсткі обмеження щодо залучення зовнішніх великих і середніх довгострокових інвестицій. Чим більші інвестиції у не контрольовані основними учасниками підприємства, тим більше ускладнюватиметься їх вихід на внутрішній ринок за рахунок неконкурентних протекціоністських заходів (додаткові  нормативно-правові, процедурні чи податкові вимоги тощо);

 

- відсутність цілісного управлінського бачення розвитку підприємництва. Держава надає адресну допомогу для розвитку малого та середнього підприємництва, проте не відстежує ефект від освоєння такої допомоги обраними суб’єктами господарювання у масштабах економіки країни. Зокрема реалізація та поширення практики мікрокредитування вважаються успішними у разі освоєння виділених ресурсів з державного бюджету згідно отриманих заявок та/чи проведених конкурсів на отримання такої допомоги. У 2013 р. мікрокредити видано 40 малим підприємствам і фізичним особам – підприємцям (9,78 млн грн)[7], нефінансову допомогу (консультації, навчання, реакцій на звернення та скарги) надано понад 5,68 тис. суб’єктам господарської діяльності з понад 3,16 млн мікро-, малих та середніх підприємств, що працюють в Україні (понад 11 тис. реєструвалося щомісяця).

 

Ця проблема має такі наслідки: по-перше, неефективний розподіл наявних ресурсів без належного уявлення, де така допомога отримає найбільшу віддачу для економіки; по-друге, нездатність оцінити ефективність будь-якої державної допомоги узагалі в її адресній формі;

 

- непрозорість реєстраційної діяльності. Відсутність уніфікованої інформаційної бази з відкритим доступом щодо даних із реєстрації підприємств, належності власності та відстеження їх діяльності, а також наслідки здійснених в 2010-2013 рр. заходів зі спрощення відкриття та закриття бізнесу (прискорення розгляду документів реєстрації без вчинення перевірок відповідності, радикальне зниження рівня статутних капіталів, обмеження вимог у процедурі закриття підприємств та інші) формують ситуацію, за якої перевірка (підтвердження) становища підприємства значно ускладнюється для контрагентів та третіх сторін. Зокрема швидкий вихід підприємства на ринок супроводжується нездатністю кредитора встановити його дійсну фінансову спроможність за походженням тієї чи іншої власності чи отримання необхідних дозвільних документів тощо.

 

Тому суб’єкти господарювання при укладанні угод схильні до висунення один одному додаткових неофіційних вимог. Виникають і підтримуються тіньові механізми гарантування контрактів, фінансові установи встановлюють надмірні кредитні ставки для страхування власних ризиків, зростає потреба для інвесторів у широкому застосуванні державних гарантій у комерційній сфері;

 

- формальність покращення стану підприємницького клімату. Здійснення реформ у підприємницькому середовищі органами державної влади, як правило, пов’язується із досягненням певного оціночного показника чи низки показників у міжнародних рейтингах країни. Проте зусилля докладаються у тих сферах, де відсутній будь-який опір того чи іншого «галузевого» лобі. Основні структурні вади економіки країни зберігаються на тлі покращення міжнародних оцінок. Так, Україна три роки поспіль перебувала у групі країн-лідерів щодо прискорення реформ із покращення бізнес-середовища, проте за ці ж роки істотно зросли галузева концентрація виробництв та обмеження ринкового середовища[8].

 

Зазначені проблеми та вади інституційного середовища підтримки підприємництва вказують на наявність спільної риси для кожної з них – встановлення тієї чи іншої форми дискримінації у веденні господарської діяльності. Учасники ринку нерідко намагаються скористатися певними обмеженнями чи вибірковими заходами стимулювання на свою користь, уникаючи застосування конкурентних механізмів. Відтак традиційні заходи заохочення державою підприємництва та створення сприятливого бізнес-клімату не спрацьовують, економічні реформи значно уповільнюються. Оновлення регуляторного середовища для активізації підприємницької діяльності перебуває у першочерговому переліку середньо- і довгострокових цілей розвитку. Визнання такої нагальної необхідності безумовно спонукає до встановлення чітких засад реалізації державної політики у сфері розвитку підприємництва, які ляжуть в основу формування сучасних дієвих механізмів стимулювання підприємництва.

 

До таких засад належить:

- опосередкованість впливу регуляторного рішення, що полягає у відмові від прямого впливу та підтримки діяльності конкретних підприємств чи груп підприємств. Тобто необхідно змінити спрямованість інструментів державного регулювання із заохочення створення і функціонування підприємств до стимулювання розробки і пропозиції нових продуктів. Це дозволить попередити встановлення регуляторних обмежень для підприємств, що залежать від організаційної форми та/або виду економічної діяльності того чи іншого суб’єкта господарювання. Відбуватиметься поступове насичення ніш внутрішнього ринку новими вітчизняними продуктами (послугами);

 

- урахування ефекту масштабу дії регуляторного рішення у контексті управління ризиками в економічній діяльності. Під час напрацювання інструментів стимулювання необхідно враховувати економічну віддачу не від конкретного обраного підприємства, а від масиву споріднених (типових за формою) підприємств при використанні ними певних універсальних стимулів. Наприклад, чим менше підприємство, тим менша міра страхування ризику від неповернення мікрокредиту (ставка відсотку тощо), особливо коли йдеться про банківське недержавне кредитування. Проте мікрокредитування має розподілятися на значну кількість не пов’язаних підприємств (виробників різних продуктів і послуг). У підсумку, створення умов для активізації підприємницької активності за рахунок доступності недержавної та державної підтримки заохочуватиме появу нових видів послуг і виробництв, зросте мобільність внутрішнього ринку;

 

- безособовість функціонування органів державної влади. Передбачає усунення будь-якої суб’єктивної вибірковості щодо реагування органами державної влади на ринкову ситуацію чи діяльність окремого суб’єкту господарювання. Тобто ані державний службовець, ні управлінець (особа, що приймає рішення), ні підприємець не мають контактувати особисто. Вони повинні дотримуватися певного наперед визначеного нормативно алгоритму проходження розгляду справи чи реагування на певні порушення у сфері ведення бізнесу знеособлено. Успішними практиками у цьому контексті є електронне урядування та система «єдиного вікна». Проте слід пам’ятати, що запровадження таких підходів не повинне передбачати жодних виключень;

 

- саморегульованість у ринковому середовищі. Будь-який механізм регулювання має бути завершеним і не потребувати додаткових регуляторних актів прямого впливу, що так чи інакше спотворюватимуть його застосування. Усунення потенційних проблемних питань чи недоречностей при його запровадженні має відбуватися шляхом передбачення засобів та/або можливостей долати їх суб’єктам ринку, що регулюється, самостійно. Наприклад, висунення державою певних стандартів якості та безпеки продукту не потребуватиме подальшого уточнення його ваги, кольору чи інших властивостей, які економічні агенти можуть встановлювати самостійно залежно від ринкового попиту. Таким самим чином має регулюватись і діяльність певних економічних агентів на ринку;

 

- прозорість і відкритість процедур. Запропоновані новим механізмом дії мають бути вичерпно деталізовані, без виключень чи окремих посилань на подальшу необхідність створення нових форм із додатковими вимогами. Такі параметри дозволять обмежити появу будь-яких супутніх розпорядчих документів органів державної влади, а також дій суб’єктів господарювання з ознаками неринкового обмеження конкуренції. Вичерпність і публічність встановлення вимог регулятора дозволяє будь-якому суб’єкту господарювання, керуючись відкритими джерелами, захищати власні права у разі вчинення неконкурентних чи/та корупційних дій на ринку;

 

- конкурентність заходів стимулювання. Передбачає вибудовування політики та механізмів підтримки підприємництва із запобіжниками щодо неконкурентної поведінки природних монополій та формування будь-яких галузевих чи секторальних, зокрема локальних, олігополій чи домінуючих підприємств за інших рівних ринкових умов. Мають здійснюватися попередження нецінової конкуренції та захист прав споживачів,  встановлення певних адміністративних обмежень щодо межі сприяння певному сектору економіки при досягненні ним економічної стійкості.

 

У підсумку, дотримання перерахованих засад дозволить розпочати вибудовування функціональної (перехресної) політики підтримки розвитку підприємництва та стимулювати розширення підприємств незалежно від їхнього виду економічної діяльності та стартової позиції на ринку.

 

Відділ економічної стратегії

 (Я. В. Бережний)

№27, Серія «Економіка»