"Захист енергетичної інфраструктури: аналіз української законодавчої бази". Аналітична записка

З кінця ХХ ст. завдання захисту важливої інфраструктури життєдіяльності суспільства стало одним із найважливіших пріоритетів національної безпеки та почало знаходити своє відображення у політиці ряду країн. Проте на сьогодні тільки у США та ЄС концепцію захисту «критичної інфраструктури» вмонтовано у загальну стратегію безпеки, а її пріоритети відображені у державній політиці національної безпеки та відповідному законодавстві.

 

Загалом під критичною інфраструктурою розуміються: «системи та об’єкти, фізичні чи віртуальні, настільки життєво важливі для держави, що недієздатність або знищення таких систем або об’єктів підриває національну безпеку, економіку, здоров’я або безпеку населення, або має своїм результатом будь-яку комбінацію з переліченого вище». [1]

 

Інфраструктуру системи енергозабезпечення також традиційно відносили до критичної інфраструктури. Однак на сьогодні важливість захисту енергетичної інфраструктури значно зросла в силу наступних чинників: необхідність забезпечення стійкості функціонування системи енергозабезпечення суспільства; зростання світової торгівлі енергоресурсами;  розширення енергетичної інфраструктури, у тому числі транскордонних мереж; використання, окремими країнами, енергетичних ресурсів та енергетичної інфраструктури в якості інструментів геополітичної боротьби; активізація діяльності терористичних груп, які акцентовано руйнують енергетичну інфраструктуру; посилення вимог щодо захисту довкілля та людини від діяльності енергетичного сектору.

 

Завдання забезпечення захисту енергетичної інфраструктури було актуалізовано для Україні російською агресією у 2014 р., зокрема:

- загрозою здійснення терористичних актів на об’єктах ядерної енергетики України (затримання 15 травня 2014 р. групи озброєних осіб у районі Запорізької АЕС);[2]

- здійсненням диверсійних актів на газотранспортних об’єктах (17 травня 2014 р., коли невідомі з вогнепальною зброєю захопили Краматорське лінійно-виробниче управління магістральних газопроводів Донбасстрансгазу;[3] вибухами на наземному магістральному газопроводі високого тиску «Богородчани-Долина» в Івано-Франківській області [4]);

- незаконним перепідпорядкуванням (захопленням) об’єктів паливно-енергетичного комплексу (всієї енергетичної інфраструктури на півострові Крим та на шельфі Чорного моря);[5]

- захопленням 15 березня 2014 р. газорозподільчої станції у Херсонській області підрозділом російської армії.[6]

 

Зазначені обставини вимагають істотного перегляду політики України щодо захисту важливих енергетичних об’єктів (критичної енергетичної інфраструктури) та відображення відповідних пріоритетів у законодавстві.

1. Аналіз правової бази у сфері захисту енергетичної інфраструктури в Україні

У національному законодавстві діє низка нормативно-правових актів, що встановлюють особливий характер функціонування та захисту об’єктів критичної інфраструктури. Проте сам термін «критична інфраструктура» в законодавстві України відсутній. Не визначено також предмет діяльності із захисту критичної інфраструктури у тому розумінні, якого вимагає сьогодення. Діюче законодавство, орієнтуючись на категорії «потенційно небезпечні об’єкти», спрямоване, передусім, на захист цивільного населення від наслідків техногенних аварій.

 

1.1. Галузеве законодавство

Галузеві закони врегульовують питання організаційного, правового регулювання взаємовідносин у відповідній галузі.

 

Гірничий закон України визначає правові та організаційні засади діяльності гірничих підприємств, організацій, гірничих об'єктів, що займаються розвідкою,  розробкою,  видобутком  та  переробкою корисних копалин і веденням гірничих робіт, забезпечення  протиаварійного  захисту  гірничих підприємств, установ та організацій.[7]

 

З точки зору охорони об’єктів галузі, закон виділяє «охорону гірничих виробок» як заходи для уникнення шкоди працівникам через деформацію гірничих виробок та вимагає створення «аварійно-рятувальних служб (формувань)» як воєнізованої служби, діяльність якої спрямовується на запобігання аваріям на гірничих підприємствах та їх ліквідації, рятування людей.

 

Закон України «Про нафту та газ»[8] визначає основні правові,   економічні та організаційні засади діяльності нафтогазової галузі,  

розвитку конкурентних відносин у нафтогазовій галузі та регулює відносини, пов'язані з особливостями користування нафтогазоносними надрами, видобутком, транспортуванням, зберіганням та використанням нафти, газу з метою забезпечення  енергетичної  безпеки  України.

 

Закон виділяє окремі об’єкти, які можуть бути віднесені до критичної інфраструктури, зокрема: «магістральний трубопровідний транспорт нафти і газу», «перевалювальний комплекс», «підземне сховище  нафти, газу чи продуктів їх переробки», однак принцип «безпеки експлуатації об'єктів нафтогазової галузі» зводить лише до дотримання технологічних режимів експлуатації та управління об’єктами галузі. Законом вводиться заборона на втручання у «диспетчерське (оперативно-технологічне) управління Єдиною газотранспортною системою України з боку органів влади та політичних  партій, громадських  організацій».

 

Питання захисту енергетичної інфраструктури детальніше прописується Законом України «Про електроенергетику»[9], який регулює  відносини,  що виникають  у  зв’язку з виробництвом,  передачею,  розподілом, постачанням і використанням енергії. У частині забезпечення захисту критичної інфраструктури він вводить важливі визначення: «особливо важливі  об'єкти  електроенергетики», що забезпечують стале функціонування об'єднаної енергетичної  системи України,  руйнація  або  пошкодження  яких призведе до порушення електропостачання господарюючих суб'єктів і населення, можливих людських жертв і значних матеріальних збитків; «надзвичайна ситуація», за якої виникає порушення режиму роботи об'єднаної  енергетичної  системи  України або її окремих частин (однак лише внаслідок порушення технологічних режимів); та «операційна безпека функціонування» як здатність об'єднаної енергетичної системи України забезпечити надійний розподіл та постачання електричної енергії у звичайних умовах та  в умовах надзвичайних ситуацій.

 

Законом передбачається забезпечення «охорони особливо важливих об'єктів  електроенергетики» відомчою воєнізованою охороною із залученням у разі необхідності  відповідних структурних підрозділів органів державної влади. Встановлюються обмеження на доступ до таких об’єктів та обмеження діяльності на землях, на яких вони знаходяться.

 

Окремо, Законом України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів»,[10] визначаються засади надання і використання земельних ділянок для розміщення об'єктів енергетики, встановлення та дотримання правового режиму земель об'єктів енергетики. Однак завданням закону є створення умов забезпечення: безперебійного функціонування об'єктів енергетики; дотримання технологічних режимів виробництва і передачі електричної й теплової енергії та безаварійного функціонування і розвитку енергетичної галузі; раціонального використання земель; безпечної життєдіяльності та захисту населення і господарських об'єктів від впливу можливих аварій.

 

Найбільш чітко питання захисту енергетичних об’єктів відображено  у сфері ядерної енергетики. Так, Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»[11] регулює діяльність, пов'язану з використанням  ядерних установок, розміщенням, проектуванням, спорудженням, введенням в експлуатацію та  зняттям з експлуатації ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання тощо. Для уникнення аварійних ситуацій передбачається дотриманням норм, правил і стандартів з ядерної та радіаційної безпеки. При цьому Закон чітко визначає обов’язковість «фізичного захисту ядерних установок та матеріалів», цілями якого є мінімізація можливості вчинення диверсії, крадіжки або будь-якого  іншого неправомірного вилучення ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання, а також зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

 

Детальніше питання захисту розкриваються Законом України «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання»[12]. Ним вже «режим  фізичного  захисту» визначається як встановлений законодавством порядок забезпечення фізичного захисту, вводиться поняття «системи  фізичного  захисту» як сукупності організаційно-правових та інженерно-технічних заходів, спрямованих на мінімізацію можливості вчинення диверсії; передбачається створення «підрозділу з охорони» як військового підрозділу Міністерства внутрішніх справ України або суб'єкта охоронної діяльності.

 

Фізичний захист визнано одним з елементів забезпечення національної безпеки України. Законом запроваджено визначення «проектної загрози» як інструменту попереднього оцінювання загроз вчинення диверсії, визначено «суб’єкти державної системи фізичного захисту», а також завдання «охорони та оборони ядерних установок та ядерних матеріалів».

 

Функціонування державної системи фізичного захисту ґрунтується на результатах оцінки загрози вчинення диверсії або неправомірного вилучення радіоактивних матеріалів. Визначається, що оборона має на меті не допустити захоплення (зруйнування) об’єктів та відбити наступ переважаючих сил противника протягом визначеного часу до прибуття сил допомоги ззовні. При цьому зазначається, що оборона зорганізується та ведеться в системі територіальної оборони.

 

Загалом, аналіз галузевого законодавства свідчить про недостатню врегульованість питань захисту енергетичної інфраструктури, відсутність належної координації та узгодження з іншими пріоритетами забезпечення національної безпеки. Безпосереднє визначення предмету діяльності з охорони енергетичної інфраструктури та відповідних завдань визначається на галузевому (відомчому) рівні.

 

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 28.07.2003 р. № 1170[13] затверджено перелік особливо важливих об’єктів електроенергетики, що підлягають охороні відомчою воєнізованою охороною у взаємодії зі спеціалізованими підрозділами інших центральних органів виконавчої влади.

 

До переліку особливо важливих об’єктів електроенергетики віднесені: диспетчерські пункти оперативно-технологічного управління; електропідстанції напругою понад 330 кВ; теплоелектростанції; гідроелектростанції; теплоелектроцентралі.

Постановою передбачено розроблення Міненерговугілля порядку взаємодії підрозділів відомчої воєнізованої охорони зі спеціалізованими підрозділами інших центральних органів виконавчої влади (МВС, СБУ, МНС та інші).

 

У сфері нафтогазової промисловості перелік об’єктів, на яких повинні діяти підвищені вимоги щодо фізичного захисту, визначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27.05.2009 р. № 578-р.[14]

 

У зв’язку з відсутністю у чинному законодавстві України визначення терміну «особливо важливий об’єкт нафтогазової галузі»,[15] у процесі розроблення переліку особливо важливих об’єктів нафтогазової галузі до цієї категорії було віднесено об`єкти підприємств усіх форм власності, що забезпечують життєво важливі інтереси в усіх сферах життєдіяльності суспільства, руйнація або пошкодження яких призведе до заподіяння шкоди національним інтересам держави в політичній, економічній, екологічній або соціальній сферах, а саме:

- об’єкти підприємств нафтогазової галузі, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (визначені постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.04 № 1734 «Про затвердження переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави»);

- об’єкти підприємств нафтогазової галузі, які згідно з установленими критеріями оцінки підпадають під визначення важливих державних об’єктів та об’єктів державного значення всіх форм власності (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 24.04.99 № 675-019);

- об’єкти підприємств нафтогазової галузі, які включені до Державних реєстрів потенційно небезпечних об’єктів та об’єктів підвищеної небезпеки і потребують постійного підтримання надійності, безпеки експлуатації та охорони спеціалізованими підрозділами у зв’язку з підвищеною вибухо- та пожежонебезпечністю газу, нафти та продуктів їх переробки.

 

Таким чином, до затвердженого реєстру внесені: магістральні нафтопроводи та їх відводи; нафтоперекачувальні станції; лінійні виробничі диспетчерські станції; морські нафтові платформи та термінали; цехи видобування нафти і газу; дільниці підготовки і перекачування нафти, у т.ч. з резервуарним парком і наливною естакадою; нафтопереробні заводи; установки підготовки газу зі свердловинами, магістральні трубопроводи та компресорні станції; газорозподільні станції; газопереробні заводи та їх резервуарні парки; підземні сховища газу тощо.

 

При цьому розпорядженням визначено, що Мінпаливенерго разом з МВС і МНС забезпечує згідно з вимогами законодавства організацію охорони, зокрема пожежної, особливо важливих об'єктів нафтогазової галузі, а фінансування цієї охорони здійснюється за рахунок підприємств, включених до переліку,  що затверджений цим розпорядженням.

 

Безпосередньо питання охорони об’єктів врегульовано наказом міністерства «Про організацію діяльності відомчої воєнізованої охорони Міністерства палива та енергетики України»[16]. На підрозділи відомчої охорони покладено завдання охорони особливо важливих об'єктів електроенергетичного, ядерно-промислового, вугільно-промислового, торфодобувного та нафтогазового комплексів, які належать до сфери управління Міненерговугілля України та господарських товариств, щодо яких міністерство здійснює управління корпоративними правами держави.

 

Для цього створено спеціалізоване охоронне підприємство – державне підприємство «Управління відомчої воєнізованої охорони», а також  Міжвідомчу комісію з організації охорони об'єкта у складі представників Міненерговугілля, підприємств та об'єктів, що охороняються, територіальних органів МВС України та інших зацікавлених органів (за їх згодою).

 

Серед основних завдань відомчої воєнізованої охорони визначено виявлення, запобігання та припинення несанкціонованих проникнень на об'єкт, що охороняється; заподіяння майнової шкоди об'єкту, що охороняється, шляхом очевидних порушень промислової безпеки та охорони праці, належних умов зберігання майна, або внаслідок стихійного лиха, аварії, катастрофи та інших надзвичайних подій за відсутності протиправних дій щодо об'єктів охорони.

Дані щодо організації охорони конкретного об'єкта зазначаються у літерній справі та мають містити серед іншого такі розділи: характеристика об'єкта; акт Міжвідомчої комісії з організації охорони об'єкта; план охорони об'єкта; план взаємодії; копія схеми дислокації постів із зазначенням маршрутів безпечного руху працівників охорони.

 

1.2. Спеціалізоване законодавство, що корелюється із задачами захисту енергетичної інфраструктури

Більш структурованою є ситуація у сфері цивільного захисту, запобігання та ліквідації наслідків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Нижче проаналізовано можливості застосування спеціального законодавства для цілей захисту енергетичної інфраструктури.

 

 Закон України «Про об’єкти підвищеної небезпеки»[17]  спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку та ліквідації наслідків.  Законом визначаються «об'єкти підвищеної небезпеки» як об'єкти, на яких використовуються небезпечні речовини у кількості, що  дорівнюють або перевищують нормативно встановлені порогові маси, що є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру. Запроваджується порядок реагування на надзвичайні ситуації суб'єктом господарської діяльності, а також вимоги до суб’єктів щодо розроблення «декларації безпеки» господарювання, плану локалізації та ліквідації аварій для кожного об'єкта підвищеної небезпеки, який вони експлуатують або планують експлуатувати. Для задач державного контролю запроваджується класифікація об'єктів підвищеної небезпеки і порядок їх обліку.[18]

 

 

Тим не менш акцент законодавства робиться на ризиках припинення діяльності таких підприємств та необхідності проведення спеціальних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров’ю громадян, майну, спорудам, навколишньому природному середовищу. При цьому, з точки зору особливостей захисту енергетична інфраструктура спеціально не виділяється. Перелік таких об’єктів визначений постановою Кабінету Міністрів України. [19]

 

Кодекс цивільного захисту[20] передбачає формування «сил цивільного захисту» як аварійно-рятувальних формувань, спеціалізованих служб та інших формувань цивільного захисту, призначених для проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт з ліквідації надзвичайних ситуацій.  Під «аварією» Кодекс розуміє небезпечну подію техногенного характеру, що спричинила ураження населення, створює загрозу життю, призводить до руйнувань, порушення виробничого процесу чи спричиняє аварійні викиди забруднюючих речовин та інший шкідливий вплив на навколишнє природне середовище.

 

Завданням сил цивільного захисту є реагування на надзвичайні ситуації та ліквідація їх наслідків шляхом скоординованих дій суб’єктів  захисту з метою мінімізації загроз життю або здоров’ю населення, заподіяння шкоди території, навколишньому природному середовищу або майну. Кодексом визначаються завдання щодо реагування на загрози, які можуть сформуватись на об’єктах, у тому числі в енергетичному секторі: суб’єкти господарювання з критичним станом виробничих фондів та порушенням умов експлуатації; ядерні установки з порушенням умов експлуатації; гідротехнічні споруди; наслідки терористичної діяльності.

 

Окремо визначається, що з метою своєчасного виявлення загроз виникнення надзвичайних ситуацій на гідротехнічних спорудах Дніпровського та Дністровського каскадів та в зонах їх можливого катастрофічного затоплення, на атомних електростанціях, магістральних аміакопроводах, нафто- та газопроводах створюються і функціонують автоматизовані системи раннього виявлення надзвичайних ситуацій та спеціальні системи оповіщення.

 

Створюється єдина державна система цивільного захисту, яка складається з функціональних і територіальних підсистем та їх ланок. Відповідальність за функціонування системи покладається на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізацією державної політики у сфері цивільного захисту. Підрозділи аварійно-рятувальної служби обслуговують окремі території, а також підприємства незалежно від форми власності, на яких існує небезпека виникнення надзвичайних ситуацій.[21]Координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері цивільного захисту у межах своїх повноважень здійснюють Рада національної безпеки і оборони України та Кабінет Міністрів України. Окремо законодавством визначається роль військових формувань при реагуванні на надзвичайні ситуації.

 

Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану»[22] визначає зміст правового режиму надзвичайного стану, особливості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій  в умовах надзвичайного стану.

 

Законом визначено, що надзвичайний стан може тимчасово вводитися при виникненні ситуацій, які призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян. Передбачається надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого  самоврядування необхідних повноважень для усунення загрози та якнайшвидшої ліквідації надзвичайних ситуацій, відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки.

 

 Надзвичайний стан може бути введений (для використання у наших цілей) в разі виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються руйнуванням особливо важливих об'єктів  життєзабезпечення.

 

Коли надзвичайні ситуації ставлять під загрозу життя і здоров'я значних верств населення і потребують термінового проведення великих обсягів аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт, до  виконання цих робіт можуть залучатися також військові частини Збройних Сил України. Здійснення заходів по впровадженню і забезпеченню дії надзвичайного стану покладається на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та відповідні військові командування.

 

Порядок взаємодії військових формувань, які залучаються до здійснення заходів надзвичайного стану, з міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування  визначається Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

 

Закон України «Про Збройні Сили України»[23] дозволяє залучати військові частини і підрозділи до здійснення заходів правового режиму воєнного і надзвичайного стану, боротьби з тероризмом і піратством, ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру. У мирний час військові частини мають право на застосування зброї та бойової техніки при забезпечені виконання покладених на них завдань під час їх застосування в районі проведення антитерористичної операції.

 

Правові та організаційні основи боротьби з тероризмом, порядок координації діяльності у цій сфері визначено Законом України «Про боротьбу з тероризмом».[24] Закон вводить визначення «технологічного тероризму» як злочинів, що вчиняються з терористичною метою із застосуванням зброї масового ураження або її компонентів, шкідливих речовин, засобів електромагнітної дії, комп'ютерних систем та комунікаційних мереж, включаючи захоплення, виведення з ладу і руйнування потенційно небезпечних об'єктів, які прямо чи опосередковано створили або загрожують виникненням загрози надзвичайної ситуації внаслідок цих дій та становлять небезпеку для персоналу, населення та довкілля, створюють умови для аварій і катастроф техногенного характеру.

 

У той же час Закон спрямований на захист від наслідків надзвичайних ситуацій, а не на їх упередження. Зокрема, визначається, що війська цивільної оборони: здійснюють заходи щодо захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, пов'язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності; беруть участь у заходах з мінімізації та ліквідації наслідків таких ситуацій під час проведення антитерористичних операцій.

 

Координацію діяльності суб'єктів, які залучаються до боротьби з тероризмом, здійснює Антитерористичний центр при Службі безпеки України, який складається з Міжвідомчої координаційної комісії та штабу, а також координаційних груп та їх штабів у регіонах. У рамках діяльності Центру можуть створюватись міжвідомчі тимчасові робочі, експертні групи тощо.

 

Лише на «відомчому» рівні виділяються завдання «проактивного» спрямування. Відповідно до Положення,[25] серед основних задач Антитерористичного центру та його координаційних груп при регіональних органах СБУ, наряду із організацією та проведенням антитерористичних операцій, також є:  аналіз та оцінка інформації про стан і тенденції поширення тероризму, розроблення концептуальних засад та програм боротьби з тероризмом,  рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності заходів щодо виявлення й усунення причин терористичних актів, формування планів запобігання терористичним проявам та їх  припинення.

2. Висновки з аналізу законодавства щодо захисту критичної енергетичної інфраструктури

Галузеве енергетичне законодавство на сьогодні не вимагає створення належної системи фізичного захисту та оборони енергетичної інфраструктури. Більш того, його загальне спрямування фокусується на створені правових, організаційних засад регулювання відносин у відповідних галузях (ринках), зокрема переважно на: створенні засад розвитку галузей; формуванні конкурентних, економічно-ефективних ринків енергоресурсів; захисті довкілля, населення і господарських об'єктів від наслідків можливих аварій енергетичних об’єктів. Питання фізичного захисту важливих енергетичних об’єктів від можливих зумисних дій, за виключенням об’єктів ядерної енергетики,[26] не відображено у діючому законодавстві. Фактично, це свідчить про відсутність розуміння суспільством та органами державної влади зростаючих загроз енергетичній інфраструктурі.

 

Питання захисту енергетичної інфраструктури врегульовуються на галузевому та відомчому рівні без належної координації та узгодження з іншими пріоритетами забезпечення національної безпеки. Причому охорона особливо важливих об'єктів ПЕК здійснюється відокремленими структурними підрозділами відомчої воєнізованої охорони відповідно до укладених договорів за рахунок підприємств, які включені до переліку об’єктів охорони. Фактично йдеться про комерційні відносини суб’єктів господарювання, без урахування проблем та пріоритетів забезпечення національної безпеки.

 

Більш чітко визначеним у частині організації єдиної державної політики є спеціалізоване законодавство. Однак при цьому варто зазначити, що спеціальне законодавство орієнтовано переважно на реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, у тому числі на об’єктах енергетики, а не на упередження зловмисних дій та забезпечення фізичного захисту енергетичної інфраструктури.

 

Зокрема, законодавство у сфері цивільного захисту робить акцент на ризиках (та наслідках) припинення діяльності окремих об’єктів (підприємств) у результаті виникнення надзвичайної ситуації та необхідності проведення спеціальних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров’ю громадян, майну, спорудам, навколишньому природному середовищу.

 

Законодавство, яке регулює діяльність в умовах воєнного і надзвичайного стану та боротьби з тероризмом, загалом дозволяє формування системи  моніторингу ситуації, оцінки загроз та планування проведення заходів убезпечення енергетичної інфраструктури від диверсійних та терористичних дій. Тим не менш, й у рамках даного законодавства діяльність держави спрямовується не на створення умов для запобігання виникнення аварій і катастроф техногенного характеру, а на ліквідацію наслідків надзвичайної ситуації для персоналу підприємств, населення та довкілля.

 

Дана проблема, враховуючи різноманітність причин потенційних надзвичайних ситуацій та широку сферу уваги системи цивільного захисту, не дозволяє сподіватись на організацію ефективної системи захисту об’єктів енергетики від цілеспрямованих зловмисних дій. Саме тому дане питання потребує уваги з точки зору як усвідомлення важливості та актуальності створення єдиної державної системи фізичного захисту критичної енергетичної інфраструктури, так і необхідності відображення проблеми у законодавчих актах.

 

 Підставою для активізації зусиль у даному напрямі є Закон України «Про основи національної безпеки України»[27], яким визначено основні засади  державної політики, спрямованої на захист національних інтересів. Одним із пріоритетних напрямів такої політики є запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз у сферах енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій. При цьому серед безпосередніх загроз національним інтересам і національній безпеці України визначено використання з терористичною метою ядерних та інших об'єктів на території України та поширення міжнародного тероризму.

 

Слід зазначити, що на необхідності приділення більшої уваги до проблем захисту енергетичної інфраструктури акцентовано увагу в оновленій  Стратегії національної безпеки.[28] Одним із нагальних завдань політики національної безпеки визначено гарантування безпечних умов життєдіяльності населення. У зв’язку з цим, відзначаються негативні тенденції, які пов’язані із «посиленням конкуренції за доступ до природних ресурсів, встановленням контролю за маршрутами їх постачання на ринки споживання в умовах зростаючого дефіциту сировинних ресурсів, інтенсифікацією процесів мілітаризації окремих держав і регіонів, поширенням тероризму, транснаціональної організованої злочинності».

 

Серед ключових завдань політики національної безпеки у внутрішній сфері та одним із шляхів зміцнення енергетичної безпеки Стратегія визначає:

- підвищення ефективності державного контролю за діяльністю підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави;

- створення умов для надійного функціонування вітчизняної інфраструктури транзиту та постачання енергоносіїв на внутрішній і зовнішні ринки;

- дієвий захист критичної інфраструктури паливно-енергетичного комплексу від еколого-техногенних впливів та зловмисних дій.

3. Пропозиції до удосконалення державної політики захисту енергетичної інфраструктури в Україні

Враховуючи пріоритети розвитку паливно-енергетичного комплексу України, зокрема щодо розвитку конкуренції та підтримки різних форм власності, слід виходити з того, що органи державної виконавчої влади не будуть безпосередньо здійснювати керівництво діяльністю суб’єктів господарювання. Відповідно, для формування системи захисту критичної енергетичної інфраструктури необхідно чітко на законодавчому рівні визначити функції та завдання органів державної влади та суб’єктів господарювання різних форм власності. При цьому принциповим моментом має стати визначення солідарної відповідальності за забезпечення захисту критичної інфраструктури країни як відповідних органів  державної влади, так і приватного сектору.

 

Відповідно, цілями державної політики захисту критичної енергетичної інфраструктури має стати формування єдиного підходу до організації діяльності, зосередження наявних ресурсів та координації зусиль зацікавлених осіб. Передусім, слід систематизувати розпорошені правові норми та розробити єдиний законодавчий акт щодо захисту енергетичної інфраструктури від зловмисних дій, яким визначити пріоритетні завдання системи захисту, відповідальність відповідних суб’єктів та загальні засоби реалізації політики.

 

Проблему впровадження цілісної концепції захисту критичної енергетичної інфраструктури в Україні доцільно розпочати вирішувати з огляду на процеси модернізації системи забезпечення національної безпеки. При цьому її впровадження потребуватиме узгодження із існуючою організаційно-інституційною основою прийняття рішень щодо попередження, реагування та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, чіткого врегулювання питання щодо використання військової організації держави та застосування кращого досвіду і концептуальних підходів організації діяльності із захисту «критичної інфраструктури», прийнятих у Європейському Союзі.

 

Відділ енергетичної та ядерної безпеки

(О.М. Суходоля)