"Щодо участі України в Римському статуті Міжнародного кримінального суду". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці проаналізовано питання необхідності посилення міжнародних гарантій захисту прав людини, запобігання та дієвого переслідування серйозних злочинів. Викладено висновки щодо необхідності включення в національне законодавство положень підписаного Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року.

 

ЩОДО УЧАСТІ УКРАЇНИ В РИМСЬКОМУ СТАТУТІ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ

 

Загальна декларація прав людини, яку Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 року, встановила загальновизнані міжнародні стандарти у галузі прав людини. На її основі у 1966 році були підготовлені Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які Україна ратифікувала у 1973 році. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів.

 

Положення Загальної декларації прав людини лягли в основу десятків міжнародних договорів, конвенцій, конституцій держав та національних законів, покликаних забезпечити захист прав людини.

 

Розділ ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» практично повністю відтворює статті Загальної декларації прав людини. Крім того, стаття 64 Конституції встановлює додаткові  гарантії, відповідно до яких конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

 

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55-63 цієї Конституції.

 

Система універсальних міжнародних договірних зобов’язань держав суттєво доповнюється регіональними угодами, зокрема: Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та чотирнадцятьма протоколами до неї, Європейською конвенцією про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню тощо.

 

У 1993 році 171 країна, у тому числі Україна підписали Віденську декларацію і Програму дій, у яких були викладені основні напрямки щодо посилення діяльності в галузі прав людини в усьому світі.

 

Кількість міжнародних документів з прав людини продовжує зростати, механізми їх реалізації вдосконалюються.

Зобов’язання поважати права людини передбачає, що держави повинні не тільки утримуватися від посягань або від спроб обмежувати права людини, не тільки вживати відповідних заходів з метою захисту окремих осіб та груп людей, а і забезпечувати усіма доступними засобами дієвий захист основних прав людини і громадянина. Відповідно до ст. 3 Конституції України «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Національна правова система має створити цілісний механізм захисту прав людини. При цьому, у тих випадках, коли національні правові механізми не забезпечують захист від порушень, має бути передбачено можливість використання процедур та механізмів, створених на регіональному та міжнародному рівнях. Належне забезпечення національних та міжнародних стандартів прав людини вимагає запровадження дієвого міжнародного контролю. Практика засвідчила, що такий контроль мають здійснювати не тільки міжнародні організації, а і міжнародні судові органи, зокрема Європейський суд з прав людини.

 

Необхідність забезпечення покарання за тяжкі злочини проти людини вимагала створення міжнародного кримінального суду. Угода про створення Нюрнбергського міжнародного військового трибуналу та його статуту були розроблена СРСР, США, Великобританією і Францією в ході лондонської конференції, що проходила з 26 червня по 8 серпня 1945 року. Спільно розроблений документ відобразив узгоджену позицію всіх 23 країн-учасниць конференції, принципи статуту були затверджені Генеральною Асамблеєю ООН. У 1946 році був створений Міжнародний воєнний трибунал для Далекого Сходу. В 90-х роках минулого століття - Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії і Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді. Необхідність розгляду злочинів, які викликають занепокоєння світової спільноти, обумовила необхідність створення незалежного постійно діючого кримінального суду, який здійснював би правосуддя від імені міжнародного співтовариства, а не групи держав, у тих випадках, коли держава не хоче чи не може забезпечити судове переслідування.

 

Була створена підготовча комісія ООН, яка провела низку засідань по обговоренню проблем, пов’язаних з юрисдикцією та роботою суду. У 1998 році на дипломатичній конференції в Римі 120 держав-членів ООН прийняли Римський статут (далі – Статут), який став основою для створення Міжнародного кримінального суду. Статут набув чинності 1 липня 2002 року, коли його ратифікувало 60 держав. Станом на сьогодні Статут ратифікували 122 держави, зокрема усі держави Євросоюзу. Міжнародний кримінальний суд став першим постійним кримінальним судом. Він не входить в структуру Організації Об’єднаних націй, але може порушувати справи за поданням Ради Безпеки ООН.

 

 Україна брала активну участь в підготовці договору і, навіть, підписала його та приєдналася до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду. Але до цього часу Статут не ратифіковано.

 

На заваді цьому став висновок Конституційного Суду України від 11 липня 2001 року № 3-в/2001.

Конституційний Суд вважає, що стаття 1 Статуту, вказуючи на те, що Міжнародний кримінальний суд є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства, водночас наголошує, що цей Суд доповнює національні органи кримінальної юстиції. Аналогічне положення міститься також в абзаці десятому преамбули Статуту. Доповнюючий національну систему правосуддя характер Міжнародного кримінального суду конкретизується у ряді інших статей Статуту, зокрема в пункті 2 статті 4, згідно з яким Суд може здійснювати свої функції і повноваження на території будь-якої держави-учасниці, у підпункті «а» пункту 1 статті 17, відповідно до якого Суд приймає до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-учасниці, а й з власної ініціативи, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, «не бажає або не здатна проводити розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином». Отже, Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції.

 

Можливість такого доповнення судової системи України не передбачена розділом VIII «Правосуддя» Конституції України. Це дає підстави для висновку, що абзац десятий преамбули та стаття 1 Статуту не узгоджуються з положеннями частин першої, третьої статті 124 Конституції України, а тому приєднання України до цього Статуту відповідно до частини другої статті 9 Конституції України можливе лише після внесення до неї відповідних змін.

 

Суд дійшов наступного висновку. Визнати Римський статут Міжнародного кримінального суду, підписаний від імені України 20 січня 2000 року, який вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, таким, що не відповідає Конституції України, в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та статті 1 Статуту, за якими «Міжнародний кримінальний суд доповнює національні органи кримінальної юстиції».

 

Міжнародний кримінальний суд (МКС) заснований не з політичних міркувань, щоб вирішити конкретне завдання, а як вимога світового співтовариства, з дотриманням необхідних міжнародних норм. Участь держави в Статуті суду  підвищує імідж країни на міжнародній арені, сприяє приведенню національного галузевого законодавства до міжнародних стандартів, створює додатковий механізм захисту прав людини. У контексті посилення уваги міжнародної спільноти до проблем боротьби зі злочинністю і зміцнення принципу невідворотності покарання позиція України щодо ролі МКС виглядає анахронізмом.

 

Трагічні події, що відбулися в Україні наприкінці 2013 та початку 2014 року, мали ознаки порушення вищезгаданої статті 64 та статей 27 (кожна людина має невід’ємне право на життя), 28 (кожен має право на повагу до його гідності), 29 (кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність), 55 (кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань), 60 (ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази) Конституції України. Це вимагає посилення міжнародних гарантій захисту прав і свобод людини в Україні.

 

Стаття 7 Статуту МКС передбачає поширення юрисдикції суду на злочини проти людяності.  Для цілей цього Статуту «злочин проти людяності» означає будь-яке з наступних діянь, які вчиняються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад здійснюється свідомо:

a) вбивство;

b) винищення;

c) поневолення;

d) депортація або насильницьке переміщення населення;

e) ув’язнення або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи в порушення основоположних норм міжнародного права;

f) катування;

g) зґвалтування, обернення в сексуальне рабство, примус до проституції , примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-які інші форми сексуального насильства порівнянної тяжкості;

h) переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти з політичних, расових, національних, етнічних, культурних, релігійних, гендерних або інших мотивів, які повсюдно визнані неприпустимими згідно з міжнародним правом, у зв’язку з будь-якими діяннями, зазначеними в даному пункті, або будь-якими злочинами, що підпадають під юрисдикцію Суду;

i) насильницьке зникнення людей;

j) злочин апартеїду ;

k) інші нелюдські діяння аналогічного характеру, що полягають в умисному заподіянні сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або серйозної шкоди психічному або фізичному здоров’ю.

 

Очевидно, що силові дії влади проти народу можуть стати предметом розгляду МКС.

Юрисдикція МКС є лише доповненням до національної юрисдикції і виступає як самостійна тільки в тому випадку, коли національні системи правосуддя не працюють. Відповідно до принципу «компліментарності» МКС буде діяти лише у тих випадках, коли національні суди не можуть чи не хочуть боротися зі злочинами проти миру і безпеки людства. Зокрема, коли держава не зацікавлена у переслідуванні високопосадовців, або судова система держави зруйнована.

 

Кожна держава має брати участь у заходах, спрямованих на подолання безкарності за вчинення тяжких злочинів[1] та захист загальновизнаних стандартів прав і свобод людини.

 

З метою підвищення рівня захисту прав і свобод людини в Україні має бути переглянуто позицію держави щодо участі у Статуті МКС.

 

Ратифікувати Статут можна після внесення відповідних змін до Конституції України.

Потрібно також  врахувати, що деякі рішення Конституційного Суду діаметрально протилежні.

Так, рішенням Конституційного Суду України від 20.03.2002 р. № 5‑рп/2002 визнано неконституційними положення законів «Про Державний бюджет України на 2001 рік» та «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів», якими призупинялася дія законів про виплату пільг, компенсацій і гарантій усім категоріям громадян, які їх мали. Тобто законні права громадян було захищено. Проте вже рішенням Конституційного Суду від 26.12.2011 р. № 20-рп/2011 визнано конституційними норми прикінцевих положень Закону «Про Державний бюджет України на 2011 рік», якими встановлені законами пільги будуть виплачуватися у розмірах і порядку, визначених Кабміном залежно від наявності коштів у бюджеті. Наступним рішенням Конституційного Суду від 25 січня 2012 р № 3-рп/2012 знову визнано конституційними норми Бюджетного кодексу України, якими Кабміну надано право регулювати порядок і розміри соціальних виплат та допомоги, що фінансуються з державного бюджету. Іншими словами, визначені законами України соціальні гарантії й залежатимуть, у кращому разі, від наповненості бюджету. У гіршому – якщо Кабмін визнає, що грошей у бюджеті немає, то й гарантій і пільг людям теж не буде і судові рішення на їх користь виконуватися не будуть. При цьому, ще 20 липня 2004 р. Європейський суд з прав людини у справі «Шмалько проти України» зазначив, що «є неприпустимим для держави посилатися на відсутність коштів як на виправдання неповаги до визнаного в судовому рішенні зобов’язання»[2].

 

У рішенні № 16-рп/2008 Конституційний Суд визнав, що коаліція у Верховній Раді України формується тільки з депутатських фракцій, а у рішенні № 11-рп/2010 – що окремі депутати також можуть брати участь у формуванні коаліції.

Зважаючи на цю обставину, можна повторно внести подання Конституційному Суду України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римському статуту. При підготовці висновку може бути враховано досвід Швейцарії. Там досить тривалий час обговорювалося питання можливості передачі громадянина Швейцарії МКС. Стаття 25 (1) Конституції Швейцарії містить імперативну норму: швейцарок і швейцарців не можна висилати з Швейцарії; їх можна лише за їх згодою видавати іноземній владі[3]. В результаті, у своєму Посланні від 15 листопада 2000 р. Федеральна рада Швейцарії встановила, що ст. 25 (1) Конституції не створює будь-яких перешкод для можливої передачі швейцарського громадянина МКС. Взявши до уваги доводи Федеральної ради, Парламент Швейцарії вирішив, що внесення змін до Конституції не потрібно, оскільки видача громадянина Швейцарії МКС не є видачею іноземній державі[4].

 

Висновки та пропозиції

Побудова демократичної держави неможлива без створення належних, у тому числі міжнародних, механізмів охорони інтересів суспільства від злочинних посягань та попередження злочинів. Існує практична необхідність забезпечити справедливе покарання за найбільш тяжкі порушення міжнародного права. Міжнародний кримінальний суд - глобальний судовий інститут, створений міжнародним співтовариством як механізм здійснення правосуддя у випадку серйозних порушень норм міжнародного права, для подолання практики безкарності у випадках, коли держави не в змозі або не належним чином переслідують осіб за міжнародні злочини. Його юрисдикція доповнює національні правові системи. З метою забезпечення додаткових гарантій демократичного розвитку України, підтримці зусиль міжнародної спільноти щодо запобігання та дієвого переслідування серйозних злочинів як заходами, передбаченими на національному рівні, так і активізацією міжнародного співробітництва, визнати за доцільне виконання необхідних процедур, що забезпечують повне включення в національне законодавство положень підписаного Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року, зокрема:

1) усунути суперечності між конституційними нормами і Римським статутом;

2) привести у відповідність положенням Римського статуту національне кримінальне законодавство;

3) створити правову базу для ефективної співпраці з МКС;

4) чітко розмежувати юрисдикції внутрішньодержавних органів, які здійснюють кримінальне переслідування та юрисдикції МКС.

 

Відділ глобалістики та безпекових стратегій

 (В.Ю. Цюкало)