"Щодо тенденцій у зовнішній політиці нового уряду Німеччини". Аналітична записка



Анотація

 

Процеси європейської інтеграції України значною мірою залежать від ставлення до неї з боку ключових країн Європейського Союзу, серед яких найбільший вплив на ці процеси має Німеччина. Характер відносин Німеччини з її основними неєвропейськими партнерами – США та РФ значною мірою визначає і ставлення до інших регіональних держав, до подій і процесів у різних частинах європейського оточення, зокрема і до України.

 

Новий уряд А. Меркель, створений у форматі Великої коаліції, буде продовжувати дотримуватись традиційних для німецької політики принципів трансатлантичної солідарності, акцентуватиме свою діяльність переважно на процесах вдосконалення інститутів ЄС у напрямку більшої їх централізації, а також прагнутиме до формування сприятливого для реалізації власних інтересів міжнародного середовища для подальшої економічної експансії і посилення впливів у близькому оточенні Європи та у ширшому світі.

 

ЩОДО ТЕНДЕНЦІЙ У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ НОВОГО УРЯДУ НІМЕЧЧИНИ

 

Німеччина справедливо вважається провідною країною Європейського Союзу, яка найбільш зацікавлена у поширенні та поглибленні європейських інтеграційних процесів. Не ставлячи перед собою амбітних глобальних цілей, Німеччина в останні десятиріччя зосереджується на суто європейських справах і має репутацію країни з домінуючим впливом на їх вирішення.

 

Характер відносин Німеччини з її основними неєвропейськими партнерами – США та РФ значною мірою визначає і ставлення до інших регіональних держав, до подій і процесів у різних частинах європейського оточення, зокрема і до України.

 

Після вересневих виборів до Бундестагу, на яких правляча партія ХДС/ХСС отримала переконливу перемогу, 17 грудня 2013 р. було сформовано новий коаліційний уряд на чолі з А. Меркель, до якого увійшли представники двох найбільших політичних сил Німеччини – консервативної партії ХДС/ХСС (41,5 % голосів) та соціал-демократів (СДПН – 25,7 %).

 

Вдруге А. Меркель очолює Велику коаліцію провідних політичних сил Німеччини. Маючи твердий запас міцності, новий уряд А. Меркель у близькій перспективі домінуватиме у політичному житті країни, а також впливатиме на внутрішньоєвропейські процеси і на характер європейської зовнішньої політики. До цього часу А. Меркель з 2009 р. очолювала консервативно-ліберальну коаліцію між ХДС/ХСС та вільними демократами, які на цей раз, програвши вибори, не отримали представництва у парламенті.

 

Соціал-демократи отримали досить вагоме представництво у новому уряді. Зокрема лідер СДПН і перспективний політик Зігмар Габріель, маючи посаду віце-канцлера, одночасно очолив міністерство економіки та енергетики, що надає можливість впливати на економічну політику у межах ЄС, а також – на стосунки з Росією у сфері енергетики. Це важливо в умовах коли ставиться завдання відмови від атомної енергетики та переходу на альтернативні джерела.

 

Ключове міністерство у сфері зовнішньої політики очолив також соціал-демократ з великим досвідом Франк-Вальтер Штайнмайєр, який вже керував МЗС під час першого уряду А. Меркель (2005-2009 рр.). Нарешті, певний вплив на зовнішню політику матиме також і новий міністр оборони, представниця ХСС Урсула фон дер Ляйєн, яка має підтримувати взаємодію з колегами по НАТО, опікуватись очікуваним виводом німецького контингенту з Афганістану та проводити реформу збройних сил.

 

Тим не менш, враховуючи безперечний авторитет та твердий характер А. Меркель, мало хто сумнівається що їй належатиме вирішальне слово у всіх питаннях як зовнішньої так і внутрішньої політики. Тривале перебування А. Меркель на посаді канцлера (з 2005 р.) забезпечує послідовність і прогнозованість німецької зовнішньої політики, але слід також відзначити, що поле зовнішньої активності Німеччини обмежене певними рамками, якими жоден з німецьких лідерів не мав можливості знехтувати – трансатлантична солідарність, європейська інтеграція, обережність у відносинах з Москвою.

Зовнішня політика Німеччина внаслідок зрозумілих історичних причин після поразки у Другій світовій війні відзначалася досить пасивним характером, а її зовнішня безпека переважно забезпечувалася союзниками по блоку НАТО. Зростання економічної могутності Німеччини багато у чому було обумовлено відсутністю необхідності нести величезні витрати на оборонні потреби.

 

Подібно Японії маючи одну з потужніших економік світу, а отже і величезний вплив у світовому економічному просторі, Німеччина у геополітичному сенсі не розглядається як впливова і активна світова потуга, а її присутність у глобальному світі обумовлена скоріше колективними діями. Роль держави у світових політичних процесах обмежується участю у врегулюванні конфліктів, миротворчих операціях ООН та НАТО, антитерористичних операціях, зокрема в Афганістані.

 

Вихід власним зовнішнім амбіціям Німеччина знаходить у форматі європейського інтеграційного проекту, у якому вона відіграє одну з ключових ролей, будучи «локомотивом» інтеграції та її основним донором. Саме Німеччина брала на себе основний тягар подолання наслідків фінансово-економічної кризи в ЄС, що обумовлено її стратегічною зацікавленістю у майбутньому ЄС як впливової світової потуги.

 

Через механізми Європейського Союзу Німеччина реалізує як свої панєвропейські стратегічні пріоритети, так і зовнішні цілі у близькому оточенні Європи та більш широкому світі. Участь у структурах НАТО не надає Німеччині значних переваг з огляду на домінуючий вплив позиції США у цій організації. Цим обумовлена неабияка активність Німеччини у рамках ЄС, і, водночас, держава поки-що демонструє певну пасивність у питаннях міжнародної безпеки.

 

Післявоєнна Німеччина взагалі на приділяла уваги цим питанням. До 1994 р. Конституція ФРН забороняла використання збройних сил поза межами країни навіть з миротворчими цілями. Тільки у 2001 р. після подій 11 вересня канцлер Г. Шредер заявив про вихід зовнішньої політики Німеччини на глобальний рівень у зв’язку з антитерористичною боротьбою.

 

Домагаючись європейського регіонального лідерства, подібному тому, яке намагаються зберігати США у глобальному вимірі, Німеччина має запропонувати своїм європейським партнерам стратегічну політику, яка посилюватиме глобальну геополітичну роль Європейського Союзу та зміцнить позиції ЄС у відносинах з тими ж США, Китаєм, Японією, іншими світовими центрами економічного зростання. У противному випадку таке лідерство не матиме сенсу для інших держав ЄС, зокрема таких як Франція, Британія, Італія, Іспанія, які мають свої величезні зв’язки та інтереси у світовому просторі.

 

Отже ситуація виглядає парадоксальною – щоб просувати свої лідерські амбіції у форматі ЄС, Німеччина має відмовитись від традиційної для себе пасивної позиції у глобальному вимірі. З іншого боку, зберігаючи зовнішньополітичну пасивність Німеччина одночасно нав’язує подібну стратегічну політику і Європейському Союзу в цілому, що так або інакше призведе до зниження його ролі у світі, а отже спричинятиме внутрішню напруженість геополітичного ґатунку, що у купі з фінансово-економічними проблемами в ЄС матиме руйнівні наслідки.

 

Для нового уряду А. Меркель важливо виробити стратегію виходу з цього суперечливого стану, оскільки зосереджуючись лише на поточних тактичних питаннях подолання фінансово-економічних проблем ЄС, навряд чи можна здобути прийнятну перспективу розвитку в умовах посилення глобалізаційних викликів.

 

Попередня каденція А. Меркель пройшла під знаком боротьби з поточними фінансовими проблемами Греції, Португалії, Кіпру та інших європейських держав, а отже потрібні більш стратегічно виважені рішення. Внутрішні суперечності у ЄС вимагають чіткого плану реформування фінансово-економічної системи з тим, щоб уникнути ситуації, коли бідні країни ЄС живляться за рахунок більш багатих, погрожуючи при цьому виходом з ЄС.

 

Німеччина надає необхідну допомогу низці середземноморських держав ЄС, але навзамін вимагає формування ефективної економічної системи на засадах більшої централізації структур ЄС. Для цього А. Меркель планує внести зміни у договірну базу ЄС щодо розширення повноважень Єврокомісії у питаннях економічної та фінансової політики, зокрема щодо нових правил контролю над бюджетною та економічною політикою окремих країн ЄС. У свою чергу, останні отримають більші можливості щодо отримання фінансової допомоги.

 

У стратегічній перспективі це означатиме досить серйозне підсилення впливу Німеччини й у політичних питаннях розвитку ЄС. Але посилення політичної централізації в ЄС викликатиме значно більший супротив з боку інших держав-членів ЄС, не схильних поступатися частиною політичного суверенітету.

 

Коаліційна угода між соціал-демократами та консерваторами, яка виконує функції програми нового уряду, передбачає також ініціативи, спрямовані на зміцнення та активізацію Спільної зовнішньої політики та політики у галузі безпеки, визначення стратегічних цілей та пріоритетів зовнішньої політики ЄС а також – підтримку європейської інтеграції в оборонній сфері, спрямованої на формування у стратегічній перспективі європейських збройних сил.

 

Прагнення Німеччини до більшої самостійності у сфері оборонної та безпекової політики поки-що не виходить за межі традиційної для неї трансатлантичної солідарності. Але в питаннях участі у місіях НАТО за межами Європи Німеччина зберігає обережність, вважаючи, що вирішенням конфліктних ситуацій в інших частинах світу мають займатися інші міжнародні організації.

 

У жовтні 2001 р. парламент Німеччини затвердив участь німецького військового контингенту у антитерористичній операції в Афганістані, але роком пізніше уряд Г. Шредера рішуче виступив проти війни в Іраку. У продовження цієї лінії поведінки діє й уряд А. Меркель, який відсторонився від операцій НАТО в Лівії. У 2014 р. Німеччина планує вивести свої збройні сили з Афганістану.

 

Попри усю обережність у питаннях використання збройних сил за межами ЄС прихильність до ідей трансатлантичної солідарності потребує від Німеччини постійного узгодження власних зовнішньополітичних пріоритетів із стратегічними цілями США. Від цього значною мірою залежить розширення економічної та політичної експансії Німеччини у глобальному світі, особливо у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Підтримка США є також необхідною і для зміцнення впливів у світі європейському, особливо серед країн – нових членів ЄС та НАТО.

 

На цьому тлі німецькі політики були прикро вражені шпигунським скандалом у зв’язку із прослуховуванням мобільного зв’язку А. Меркель спецслужбами США. Відновлення довіри Німеччина бачить на шляху укладання загальної угоди про припинення шпигунської діяльності щодо дружніх держав і принципів зберігання і обміну таємної інформації.

 

Уряд А. Меркель, на відміну від політики «особливих відносин» свого попередника соціал-демократа Г. Шредера, займає більш тверду позицію у відносинах з РФ. Водночас, маючи спільні інтереси в енергетичній сфері, А. Меркель може йти і на певні поступки російським амбіціям – так під час Бухарестського саміту НАТО (квітень 2008 р.) вона виступила проти розширення НАТО за рахунок України та Грузії. Втім після російсько-грузинського конфлікту 2008 р. А. Меркель виступає за вступ Грузії до НАТО.

 

У Коаліційну угоду нового уряду вперше включена стаття щодо відносин з РФ, яка передбачає розширення партнерства до рівня представників громадянського суспільства, а також – прив’язку відносин з РФ у загальний контекст відносин ЄС-РФ. Це означає певну корекцію політики у німецько-російських відносинах, оскільки для РФ завжди було вигідніше вирішувати усі поточні питання на двосторонньому рівні. У нових умовах Росія має рахуватися з баченням Польщі, яка буде відповідати за східний напрямок політики ЄС.

 

Німеччина є послідовним прихильником розширення ЄС на схід і зацікавлена у збереженні стабільності країн Східної Європи. Чутливим залишається питання вступу до ЄС Туреччини, противником чого виступає А. Меркель, яка погоджується лише надати цій країні статус «привілейованого партнерства». Стриманість у цьому питанні обумовлена значним зростанням турецької діаспори у Німеччині – цей процес може стати більш інтенсивним з відкриттям кордонів та включенням турецької економіки до спільного ринку ЄС. Історично склалося, що Туреччина не сприймається як європейська держава. У Німеччині схильні розглядати цю країну скоріше як коридор для проникнення на Близький Схід.

 

Після зриву підписання угоди про асоціацію ЄС з Україною на Вільнюському саміті наприкінці листопада 2013 р. та внаслідок наступних подій в Україні перед Німеччиною та іншими європейськими державами українське питання постало як серйозна проблема інтеграційної та зовнішньої політики, невирішеність якої може підірвати загальний стан безпеки і стабільності на сході Європи, а також істотно позначитися на характері німецько-російських та європейсько-російських відносин. На сьогодні ані німецький уряд, ані інші європейські лідери не мають чіткої відповіді на те, якого типу зовнішньополітичної поведінки у цьому питанні слід дотримуватись – спрямованої на захист демократичних цінностей, на засадах яких створена нова Європа, або – на реалізацію власних прагматичних інтересів.

 

Висновки та рекомендації

Новий уряд А. Меркель, створений у форматі Великої коаліції, буде продовжувати дотримуватись традиційних для німецької політики принципів трансатлантичної солідарності.

 

Німеччина акцентуватиме свою діяльність переважно на процесах вдосконалення інститутів ЄС у напрямку більшої їх централізації з метою формування міцної європейської економічної та політичної системи конфедераційного типу.

 

Уряд А. Меркель також прагнутиме до формування сприятливого для реалізації власних та європейських інтересів міжнародного середовища для подальшої економічної експансії і посилення впливів у близькому оточенні Європи та у ширшому світі.

 

Враховуючи ключову роль Німеччини у Європейському Союзі та у європейських справах в цілому, в інтересах України ініціювати широкий діалог з німецькими урядовими колами, парламентськими партіями та структурами громадянського суспільства щодо питань майбутнього європейської інтеграції нашої держави.

 

Значним поштовхом для розгортання такого діалогу має стати майбутня зустріч Президента України з канцлером Німеччини, про що було домовлено на Вільнюському саміті країн-учасниць «Східного партнерства».

 

Відділ глобалістики та безпекових стратегій

 (Б.О. Парахонський)

 

 




читайте також:


«Російські геостратегічні інтереси і цілі у регіонах Близького Сходу та Північної Африки». Аналітична записка
"Щодо саміту «Східного партнерства» в контексті сучасного стану відносин Україна – ЄС". Аналітична записка
"Далекосхідний вектор як важливий елемент зовнішньої політики України". Аналітична доповідь
"Суперництво Росії та Китаю за вплив у регіоні Центральної Азії. Висновки для України". Аналітична записка
"Розвиток спільної зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу. Перспективи для України". Аналітична записка