"Підтримка національного кінематографа: європейський досвід". Аналітична записка



Анотація

 

В аналітичній записці розглянуто механізми державної підтримки національного кінематографа в окремих європейських країнах. Проаналізовано найбільш серйозні проблеми української кінематографії. З урахуванням європейського досвіду, запропоновано шляхи розвитку кіноіндустрії в Україні.

 

ПІДТРИМКА НАЦІОНАЛЬНОГО КІНЕМАТОГРАФА: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

 

Питання підтримки національного кінематографа в Україні ніколи не втрачало актуальності. Причиною цього була невпинна деградація кіновиробництва і кінопрокату у 90-і – 2000-і роки, скорочення кількості кінотеатрів, а відтак звуження можливостей кінопоказу, особливо за межами столиці та обласних центрів, надзвичайно мала частка українських фільмів на вітчизняному кіноринку. В останні роки ситуація за деякими показниками почала змінюватися на краще, але не настільки, щоб можна було говорити про радикальний прорив і забезпечення сталого розвитку українського кінематографу.

 

Очевидно, що на даному етапі український кінематограф не зможе змагатися на «своїй території» з потужними конкурентами з Російської Федерації, країн ЄС, США. Вжиті останнім часом заходи, зокрема, запровадження певних податкових пільг до 2016 року, збільшення фінансування за програмами виробництва та розповсюдження національних фільмів, безумовно, сприятимуть покращенню ситуації в галузі, однак навряд чи зможуть забезпечити належне місце українським фільмам на вітчизняному кіноринку.

 

Потрібно зазначити, що ця проблема була та залишається актуальною і для європейських країн, навіть тих, що мають потужну кіноіндустрію, розвинутий кінопрокат і широко розгалужену мережу кінотеатрів, оскільки їхній ринок протягом десятиріч зазнає масового впливу кінопродукції США, що відзначається високою технічною якістю та створюється у розрахунку на широку популярність. Тому їх досвід підтримки національного кінематографа може знадобитися для управлінців у галузі українського кіно, інших зацікавлених організацій.

 

У Європейському Союзі існують п’ять типів організацій, які надають підтримку кіноіндустрії: 1) структурні підрозділи міністерств культури (Швейцарія, Кіпр, Хорватія, Італія, Литва, Македонія, Словаччина); 2) державні органи, що користуються адміністративною та фінансовою незалежністю (Австрія, Французька спільнота Бельгії, Чехія, Німеччина, Данія, Іспанія, Франція, Ірландія, Ісландія, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія); 3) приватні, неурядові фонди (Фінляндія, Естонія, Угорщина, Нідерланди, Швеція); 4) неприбуткові асоціації (Фламандська спільнота Бельгії); 5) приватні компанії (Велика Британія, Греція, Німеччина) [1].

 

В аналітичній записці наводяться приклади діяльності окремих організацій другого типу, оскільки вони є найбільш традиційними для Європи і загалом більше, ніж інші, відповідають сучасній українській системі підтримки кінематографії.

 

Франція

Державна підтримка кінематографії здійснюється через Національний центр кіно та анімації (НЦК) (раніше Національний центр кінематографії), який є державним органом, підпорядкованим Міністерству культури, але користується широкою юридичною та фінансовою автономією. Кошти для фінансової підтримки кінематографії акумулюються у Фонді підтримки, відрахування до якого (докладно нижче) з 2009 збирає НЦК.

 

Іншими суб’єктами підтримки кінематографа у Франції є товариства фінансування кіноіндустрії та аудіовізуальної сфери, які збирають кошти у приватних осіб та інвестують їх у виробництво кіно- та аудіовізуальної продукції, а також Інститут фінансування кіно та індустрій культури, який створено у 1983 році за ініціативою Міністерства культури та НЦК. Підтримку кінематографа у співпраці з НЦК здійснюють також місцеві органи самоврядування [2].

 

Основними джерелами поповнення Фонду підтримки є: спеціальний додатковий податок на вартість кожного проданого в кінотеатрах квитка (10,7 % від вартості), який складає 20 % бюджету Фонду; податок на телевізійні служби (5,5 % доходів), інтернет-провайдерів (5,5 % абонентної плати за телевізійні послуги), який складає 75 відсотків бюджету; податок на відеопродукцію (2 % доходів від комерційного показу відеозаписів), який складає 4 % бюджету. Телевізійні канали також зобов’язані брати участь у виробництві кінофільмів, витрачаючи на це певний відсоток свого бюджету [3].

 

Фінансову підтримку від Національного центру кіно та анімації можуть одержати лише кіноорганізації, зареєстровані у Франції, які виробляють і показують європейські фільми і фільми оригінальною французькою мовою. Вона може бути автоматичною, тобто надаватися продюсеру в разі комерційного успіху його попереднього фільму, і вибірковою. Остання має вигляд безпроцентної позики (яка на практиці повертається вкрай рідко), що надається для дебютних та експериментальних проектів. На автоматичну та вибіркову фінансову допомогу можуть розраховувати також суб’єкти кінопрокату та кінопоказу. В останньому випадку вона надається для створення нових кінозалів і модернізації тих, що вже існують, допомоги залам, що входять до категорії артхаусного кіно, підтримки невеликих кінотеатрів, переходу кінозалів на «цифру» тощо. Загальною метою є забезпечення різноманітності пропозицій кінопоказу і доступності кіно для якомога ширших мас населення.

 

Для кіновиробників існують податкові пільги, які надаються за умов, що  фільм знімається в основному на французькій території оригінальною французькою мовою.

 

Державна підтримка кінематографа у Франції здійснюється не лише шляхом фінансової допомоги, а й шляхом регламентації діяльності телеканалів, аби зменшити їх конкурентні переваги перед кінотеатрами, забезпечити показ на телеекранах встановленого відсотку європейських фільмів і фільмів на французькій мові. Телеканали зобов’язані дотримуватися квоти, відповідно до якої 60 % від загального числа показаних на телеекрані фільмів мають становити європейські фільми, в тому числі 40 % оригінальною французькою мовою (не дубльовані). Цих квот вони повинні дотримуватися і в прайм-тайм. Також телеканали не можуть показувати кінофільми у певні дні (субота і неділя) та години, аби обмежити їх конкуренцію кінотеатрам [2].

 

Крім того, підтримка кіно у Франції здійснюється за такими напрямами: 1) підтримка кінофестивалів і заходів з художньої освіти дітей та молоді, пропаганди і популяризації кіно серед широкої публіки, зокрема серед груп глядачів, для яких доступ до кіно є обмеженим; 2) підтримка кінематографічної освіти та кінопросвіти населення, особливо дітей та молоді; 3) просування французького кіно за кордоном.

 

Можна зробити висновок, що підтримка кінематографа у Франції має виразне соціальне спрямування і значною мірою є незалежною від вимог ринку. Франція завжди послідовно відстоювала позицію, згідно з якою закони ринку не можна беззастережно застосовувати до виробництва і поширення культурного продукту, зокрема, кіно, оскільки це є питанням збереження культурної своєрідності та національної ідентичності. Загалом у Франції щорічно на підтримку кіно виділяється близько 600 млн євро і створюється 170–190 фільмів.

 

Німеччина

Відмінний від французького підхід до підтримки кінематографа існує в Німеччині. В цій країні він має менш централізований характер і значною мірою прикріплений до адміністративних земель.

 

На федеральному рівні цю функцію виконують низка інституцій. Передусім уповноважений федерального уряду з питань культури та ЗМІ. Також Німецький федеральний кінофонд, який створений у 2007 році за ініціативою Федерального урядового уповноваженого з питань культури та ЗМІ. У 2012 році Фонд підтримав 115 кінопроектів (75 німецьких, 40 міжнародної кінопродукції), виділивши на це 59,5 млн євро. Його фінансування відбувається під патронатом уповноваженого з питань культури та ЗМІ, а також міністерства фінансів та економіки і складає щорічно 60 млн євро. У 2015 році фінансування планується збільшити на 10 млн євро. Фонд ставить завданням, з одного боку, зробити Німеччину привабливою для національних і міжнародних кіновиробників, з іншого, підтримувати фінансово малі кінопроекти, які не могли б бути завершені без такої підтримки [4].

 

Ще одна інституція – Німецька федеральна рада з питань кіно, яка була заснована у 1968 році відповідно до федерального закону про підтримку кіноіндустрії. Її річний бюджет складає 76 млн євро і формується шляхом зборів з кінотеатрів (1,8-3 % річного обороту), дистриб’юторів відео (1,8-2,3 % річного обороту), телепровайдерів (розраховується від частки фільмів у загальному річному телепоказі). Однак питання щодо відрахування коштів власниками кінотеатрів і телеканалів час від часу стає предметом судових оскаржень з боку останніх. До 2010 року телеканали взагалі не були юридично зобов’язані робити фіксовані за розміром внески на підтримку кіно і кожного разу узгоджували з радою суму відрахувань. Участь телебачення у кіновиробництві також є досить незначною.

 

Структура витрат ради нагадує структуру витрат французького НЦК: здійснюється фінансова підтримка кіновиробництва, дистрибуції, кінопоказу, навчання працівників кіноіндустрії, дослідницької діяльності, просування німецьких фільмів в середині країни та за кордоном [5].

 

Також діє федеральний Фонд підтримки німецьких фільмів для юнацтва, який сприяє виробництву дитячих та юнацьких фільмів і талановитим дебютним роботам.

 

Водночас у Німеччині існують дванадцять регіональних фондів підтримки кіно, які планують свою діяльність автономно, виходячи з економічних інтересів відповідних регіонів.

 

Однією з базових умов надання фінансової підтримки є та, що не менше 20-25% коштів з бюджету кінопроекту мають бути витрачені на території Німеччини. Якщо кошти виділяються регіональним фондом, то вони повинні витрачатися у відповідній землі. При цьому в окремих випадках фільми можуть бути не лише іноземними, а навіть неєвропейськими. Такою підтримкою користувалися, наприклад, американські кінорежисери К. Тарантіно і Р. Поланскі [7]. Загалом вона складає 15-20 % витрат на виробництво.

 

Окремо слід зупинитися на національному аспекті фільмів, що можуть розраховувати на фінансову підтримку у Німеччині. Федеральний закон про підтримку кіноіндустрії містив поняття «німецький фільм», яке у 1993 році було замінене на поняття «фільм, що має право на фінансову підтримку». Хоча визначені законом вимоги до такого фільму загалом спрямовані на те, щоб пов’язати його з Німеччиною, численні винятки роблять його «німецьку ідентичність» вкрай розпливчастою. Наприклад, передбачається, що версія фільму повинна бути зроблена німецькою мовою, однак англомовна версія також вважається прийнятною «з огляду на зростання можливостей фільму на закордонних ринках» [6]. Режисер та інші особи, що беруть участь у створенні фільму, можуть бути громадянами Німеччини, або ж із країн німецького культурного ареалу, країн ЄС, країн-учасниць угоди про Європейський економічний простір. Однак, навіть якщо фільм не відповідає усім зазначеним вимогам, директор Німецької федеральної ради з питань кіно може, як виняток, прийняти рішення про надання йому фінансової підтримки, якщо цей виняток «є виправданим потенціальними можливостями фільму в Німеччині та за кордоном» [6].

 

Якщо на перегляд німецького фільму у національному прокаті за рік після його виходу на кіноекран було продано не менше 150 тис. квитків, його продюсеру, як успішному суб’єкту кіноринку, може бути надана автоматична підтримка для виробництва наступного фільму. Як і у Франції, вона складається з відрахувань зі зборів від показу фільму на кіноекрані та відео, трансляції на телебаченні. Ці кошти продюсер реінвестує у наступний фільм.

 

В інших випадках підтримка має вибірковий характер і здійснюється у вигляді безпроцентної позики до 250 тис. євро. Іноді її сума може складати 1 млн. євро.

 

Кінопроекти, що розглядаються як претенденти на фінансову підтримку, загалом не діляться на артхаусне і комерційне кіно. Критерієм виступає прогнозований прокат – широкий чи обмежений. Ігровий фільм повинен вийти не менше, ніж у 35 копіях (нині дискутується питання, щоб збільшити обов’язкову кількість копій до 60). Однак деякі регіональні фонди, наприклад, Medienboard Berlin-Brandenburg, розглядають підтримку саме новаторського, артхаусного кіно, як важливий напрям своєї діяльності.

 

На відміну від Франції, у Німеччині відсутні квоти для національних фільмів у прокаті, кінопоказі і на телебаченні. Головним критерієм їх відбору виступає економічна доцільність. Однак протягом останніх шести років доля німецьких фільмів на національному кіноринку складає щорічно 20-30 % (наприкінці 90-х і на початку 2000-х років вона складала 7-10 %).

 

З 350 млн євро, які виділяються щорічно на німецьке кіно, 60 % витрачається на кіновиробництво, а решта на прокат, підтримку і модернізацію кінотеатрів, фестивальну діяльність, рекламу. Половина цих коштів надається через регіональні фонди. Щорічно виробляється 150-160 німецьких фільмів, але в прокат через жорстку конкуренцію потрапляють
80-90 [8].

 

Польща     

У Польщі державна підтримка кінематографії здійснюється через Польський інститут кіномистецтва (ПІК), створений у 2005 році, коли був прийнятий новий закон про кінематограф. Директор Інституту призначається міністром культури, але чітке визначення у законі можливих причин його звільнення і необхідність для цього погодження ради інституту роблять його досить незалежним від політичних впливів [9].

 

Формування бюджету ПІК здійснюється з таких джерел: субсидії, надані міністром із державних фондів, якими він уповноважений розпоряджатися; доходи від показу фільмів, авторськими правами на які володіє Інститут; благодійні внески, спадщина; доходи, отримані від використання активів, якими володіє Інститут; фінансування, надане міністром культури з Фонду підтримки культури.

 

Фінансування ПІК відбувається також шляхом відрахувань, що роблять: оператори кінотеатрів – 1,5 % доходів від показу фільмів і реклами; дистриб’ютори кінопродукції – 1,5 % доходів від продажу та оренди кінофільмів; власники телеканалів – 1,5 % доходів від показу реклами і телефонних продажів або 1,5 % доходів від продажу підписки; оператори цифрових платформ – 1,5 % доходів від надання доступу до телепрограм; оператори кабельних мереж – 1,5 % доходів від послуг, що вони надають. Абсолютна більшість коштів (понад 90 %) надходить від суб’єктів телевізійного ринку (власники телеканалів, оператори кабельного і цифрового телебачення). Крім того, державне телебачення (TVP) і найбільші приватні телекомпанії (TVN, Polsat) беруть участь у кіновиробництві як незалежні виробники або співвиробники [9]. Вважається, що такий механізм фінансування звільняє ПІК від прямого впливу політики, підвищує рівень його фінансової стабільності.

 

Виробництво художніх фільмів фінансується ПІК у межах 50 % їх бюджету і не більше 4 млн злотих на фільм. Виняток складають історичні фільми, яким надається до 7 млн злотих на кожну картину, оскільки вони відповідають державній політиці збереження національної ідентичності та культурної спадщини. Авторські, некомерційні фільми можуть отримати від ПІК до 70 % їх бюджету, але не більше 2–3 млн злотих (3 млн у випадку, якщо тематика фільму історична, а також якщо він призначений для молодіжної аудиторії або для сімейного перегляду). Підтримка документальних фільмів складає до 1 млн злотих на кожний (1,5 млн для документального історичного кіно), повнометражних анімаційних фільмів – 1,5 млн злотих (3 млн для фільму на історичну тематику).

 

Про важливість для польського кінематографа історичних фільмів говорить те, що директор ПІК або міністр культури можуть своїм рішенням збільшити фінансування такого фільму на 50 %, якщо він буде визнаний таким, що має особливе значення для національної культури. Таким чином державна частка бюджету фільму може зростати до 9 млн злотих.

 

Фінансова підтримка надається у формі дотації (найпоширеніша практика), позики або гарантії по кредиту, який виробник фільму може взяти в банку. Позика надається лише комерційному і розважальному кіно в межах 50 % бюджету фільму, але не більше 2 млн злотих. Позика має бути повернута протягом п’яти років з часу надання виробнику її першої частини, після чого авторські права на фільм переходять до Інституту. Повернення дотації також передбачається, але тільки після того як будуть покриті видатки продюсера та інших учасників виробництва, причому з цього прибутку Інститут одержує частку лише відповідно до процентної долі його фінансової участі у бюджеті фільму, а не рівну цій долі в абсолютному вираженні.

 

Інститут також виділяє гранти на написання сценаріїв і підтримує розробку кінопроектів. З іншого боку, у Польщі немає податкових пільг для кіновиробників.

 

За останні роки кошти, що виділяються ПІК на кіновиробництво, складають від 90 до 120 млн злотих (приблизно від 22 до 30 млн євро). Так у 2012 році на кіновиробництво було виділено 94 млн злотих або близько 23,5 млн євро. Три інші «робочі програми», за якими здійснюється надання коштів, це: освіта і поширення кінокультури (у 2012 році – 17 млн злотих); розвиток кінотеатрів, у тому числі їх перехід на цифрові технології (у 2012 році – 11,3 млн злотих); просування польського кіно за кордоном (у 2012 році – 8 млн злотих) [10].

 

Існують 11 регіональних фондів підтримки кіно, які беруть участь у фінансуванні фільмів, що знімаються у відповідному регіоні, а також допомагають у вирішенні організаційних питань (отримання дозволів, контакти з органами влади і поліцією, вибір місць зйомок тощо).

 

Висновки

1. Високий рівень правової та фінансової автономії, якою користуються закордонні органи з підтримки кінематографії, дозволяє їм оптимально поєднувати інтереси держави, суспільства та національного кінематографа, бути ефективними регуляторами процесів, що відбуваються у кінематографічній галузі. Наприклад, французький кінематограф завдяки такій політиці є найбільш розвиненим у Європі та вельми ефективно протистоїть зовнішнім викликам.

 

2. Чітко визначені джерела фінансування фондів, з яких здійснюється підтримки національних кінематографій у згаданих країнах, їх безпосередній зв’язок із фінансовим станом і перспективами розвитку тих структур, які використовують кінопродукцію з метою прибутку, забезпечують стабільність і прогнозованість наповнення цих фондів, роблять їх незалежними від впливу державної влади та політичної кон’юнктури.

 

3. Підтримка національної кінематографії в європейських країнах, особливо у Франції, базується на системному підході і поширюється на кіновиробництво, кінопрокат, кінопоказ, кіноосвіту, фестивальну діяльність, просування національного кінопродукту за кордоном, чим забезпечується органічний, збалансований розвиток галузі в цілому.

 

На цьому тлі можна згадати проблеми, котрі ускладнюють розвиток українського національного кінематографа і роблять невизначеними його перспективи. Серед них найбільш значущими, на наш погляд, є наступні.

 

1). Відсутність системного державного підходу до розвитку вітчизняної кіноіндустрії.

Оптимальні заходи в цьому напрямі були визначені у Концепції Державної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2012–2017 роки. Це «розвиток дієвої державної політики протекціонізму щодо вітчизняної кіноіндустрії через збільшення видатків з державного бюджету на потреби кіновиробництва та розширення джерел фінансування для зростання частки національних фільмів в інформаційному просторі, стимулювання вкладання позабюджетних коштів у розбудову інфраструктури кіно, запровадження спеціального збору на підтримку розвитку кінематографії, завершення технічного переоснащення його матеріально-технічної бази, перехід до продюсерської системи організації і фінансування виробництва, розповсюдження і демонстрування фільмів».

 

Однак проект Концепції не був погоджений Міністерством економіки та Міністерством фінансів. У плані роботи Держкіно на 2013 рік стоїть підготовка проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції загальнодержавної цільової національно-культурної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2013–2018 роки». Не виключено, що його доля буде така сама, як і його попередника.

 

2). Неефективна система фінансування.

Згідно з Законом України «Про кінематографію», для фінансової підтримки національної кінематографії Кабінет Міністрів України створює спеціальний рахунок, який акумулює кошти: а) збору на розвиток національної кінематографії, який є джерелом формування спеціального фонду Державного бюджету України для фінансування виробництва національного фільму на кожен поточний рік у частині доходів; б) видатків загального та спеціального фондів Державного бюджету України на державні програми розвитку кінематографії. Однак закон про збір на розвиток  національної кінематографії й досі не прийнятий, відтак це джерело наповнення спецрахунку не діє.

 

Інші передбачені законом джерела фінансової підтримки кінематографа – благодійні внески і пожертвування, інші надходження, що не суперечать законодавству України – не можуть вважатися ні стабільними, ні чітко визначеними.

 

Рекомендації

1. Забезпечити ухвалення Концепції загальнодержавної цільової національно-культурної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2013–2018 роки як підґрунтя для подальших заходів у правовій та адміністративній сферах для посилення та оптимізації державної підтримки національного кінематографа, створення правових умов для розширення кола суб’єктів цієї підтримки.

 

2. Прийняти закон про збір на розвиток національної кінематографії, що наблизить систему фінансової підтримки вітчизняного кінематографа до європейських стандартів і суттєво зменшить навантаження на Державний бюджет України.

3. Внести зміни до Закону України «Про кінематографію», в якому здійснити перегляд квот демонстрування національних фільмів відповідно до реального стану українського кіновиробництва та перспектив його зростання. Передбачити поетапне збільшення цієї квоти і правові механізми забезпечення її дотримання.

 

Відділ гуманітарної політики

 (О. М. Литвиненко)

 

Джерела

1. André Lange and Tim Westcott. Public funding for film and audiovisual works in Europe – A comparative approach [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.obs.coe.int/online_publication/reports/fundingreport2004.pdf.en

2. Шапрон Ж.., Жессати П. Принципы и механизмы финансирования французского кино. – М.: КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2011. – 96 с.

3. Финансирование киноиндустрии – опыт Европы [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.studio-videoton.ru/Theory/opitevropa.html

4. Сайт Німецького федерального кінофонду [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.dfff-ffa.de

5. Сайт Німецької федеральної ради з питань кіно [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ffa.de

6. Michel Gyory. Making and distributing films in Europe: the problem of nationality [Електронний ресурс] – Режим доступу:   http://www.obs.coe.int/online_publication/reports/natfilm.html

7. Гурков А. Почему немецкие налогоплательщики субсидировали Квентина Тарантино [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.dw.de/dw/article/0,,5707325,00.html

8. Бауман С. Без центральной власти. Механизм поддержки кино в Германии [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://kinoart.ru/2011/n5-article19.html#3

9. Адамчак М. Система финансирования и поддержки кинематографа в Польше после 2005 года. – М: КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2012. – 48 с.

10. Кино и государство в Польше: как работает Польский институт киноискусства? [Електронний ресурс] – Режим доступу: – http://kinobuzz.ru/2012/12/26/state-support-poland/




читайте також:


“Використання засобів культури у відновленні миру на територіях, постраждалих внаслідок військових дій ”. Аналітична записка
«Українська помісна православна церква як чинник консолідації суспільства в умовах російської агресії». Аналітична записка
«Проблеми підготовки фахівців для аграрного сектору економіки системою освіти України». Аналітична записка
"Відродження історичної пам’яті як інструмент відновлення української ідентичності на Донбасі". Аналітична записка
"Утиски релігійної свободи на тимчасово окупованих територіях як інструмент імперської політики Росії". Аналітична записка