"Масові протести: глобальні тенденції". Аналітична записка

Анотація

В аналітичній записці здійснено аналіз причин та особливостей перебігу  масових протестних кампаній, які відбувалися у 2011–2013 роках, визначено  тенденції розвитку глобальних суспільно-політичних процесів, які вони виявили. 

МАСОВІ ПРОТЕСТИ: ГЛОБАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ

Мирні акції протесту є особливим варіантом участі громадян у політичних процесах та фактично знаходяться на межі законодавчо врегульованих форм безпосередньої демократії та таких проявів суспільного незадоволення як заворушення та бунти. Попри різний рівень чутливості до акцій протесту у демократичних, авторитарних та гібридних політичних режимах, вони є невід’ємною складовою існування модерного масового суспільства. Водночас, суттєвий вплив на перебіг політичних процесів у масштабах національної держави спроможні справити зазвичай лише масові протестні акції. Якщо кількість протестувальників становить десятки тисяч (і більше) осіб, органи влади вимушені реагувати на такі акції протесту не лише правоохоронними заходами, але й шляхом корекції власної політики у той чи інший спосіб.

 

У 2000-ні роки масові протести іноді набували форм з т.зв. «кольорових революцій» у країнах з гібридними політичними режимами, тригером яких були загальнонаціональні виборчі кампанії та незгода частини населення з їх офіційними результатами. За подібним сценарієм починали розгортатися події у Росії, коли кампанія з виборів Державної думи та президента (кінець 2011 – початок 2012 р.) призвела до активізації протестного руху. Водночас, суттєвою відмінністю від електоральних протестів 2000-х років була відсутність визнаного лідера опозиції. Російська влада змогла знизити політичний ефект від протестів, з одного боку шляхом певних поступок протестуючим, з іншого – консолідувавши власний електорат, залякуючи його можливістю системної дестабілізації внаслідок «революції». 

 

Початок нового десятиліття суттєво розширив коло суспільних конфліктів, які спричиняють мобілізацію широких кіл протестуючих, а відтак – ареал прояву масових протестів. Суттєвим чинником зростання масових протестів став вплив глобальної фінансово-економічної кризи, її соціальні та психологічні наслідки. Так, погіршення соціально-економічного становища громадян в розвинених країнах, поширення уявлень про несправедливість та неефективність урядових заходів, направлених на протидію кризовим явищам, сприяла актуалізації проблеми зростання соціальної нерівності. Невдоволення на цьому ґрунті успішно використав рух «Окупуй разом», що наголошував на несправедливості економічної та політичної системи, «яка діє в інтересах 1 % населення» і був розпочатий акцією «Окупуй Уолл-Стріт» восени 2011 р. Впродовж двох місяців ареал розповсюдження акцій у рамках руху набув практично глобальних масштабів, але потім пішов на спад. Найбільш помітні та тривалі протестні кампанії відбулися у англомовних країнах, насамперед у США та Великій Британії. В Європі масові протестні прояви спровокувало поєднання необхідності скорочення соціальних видатків через боргову кризу у деяких країнах ЄС та низького рівня довіри населення до політичних еліт, які розглядалися ним як корумповані. Відповідний чинник спричинив масові протести, які відбувалися 2013 року у Болгарії, Греції та Іспанії.

 

Специфічна була ситуація склалася у країнах Північної Африки та Близького Сходу, де наслідки світової економічної кризи, зокрема різкий ріст цін на продовольство та зростання безробіття серед молоді проявилися на фоні кризи легітимності політичних режимів цих країн[1]. Події т.зв. «арабської весни», які вибухнули на початку 2011 року у Тунісі, охопили увесь регіон, а започатковані ними масштабні політичні та соціальні процеси і досі далекі від завершення.

 

З іншого боку, успішний економічний розвиток не є панацеєю від проявів масового невдоволення громадян. Так, на початку літа 2013 року практично одночасно відбулися масштабні протестні акції у Бразилії та Туреччині, економіка яких, попри глобальну кризу, демонструвала доволі позитивну динаміку. Особливістю ситуації у Туреччині була серйозна напруга, пов’язана з недовірою секуляризованої частини суспільства до правлячої ісламістської партії[2]. Водночас наявні і спільні для обох країн причини протестів. Ними, як видається, є досить нерівномірний розподіл плодів успішних економічних перетворень, а також принципове зростання рівня вимог з боку міцніючого середнього класу до якості публічного управління та до можливості власної участі у політичних процесах. Для представників останнього традиційні методи влади, що були ефективними на етапі запуску економічних реформ у Бразилії та Туреччині, стають джерелом невдоволення.

 

Особливості кожної протестної кампанії, визначені політичною та соціально-економічною ситуацією у відповідних країнах, попередніми етапами розвитку та політичною культурою їх суспільств. Водночас можна виділити певні спільні риси у масових протестів початку 2010-их років.

 

Це, насамперед, децентралізована природа протестних рухів, відсутність явних лідерів протесту. Відповідна обставина суттєво ускладнює для влади як переговори з протестуючими, так і придушення протестів. У більшості масових протестних кампаній існуючі політичні структури (партії, профспілки, інституціоналізовані неурядові організації), зокрема і опозиційного спрямування, не були їх організаторами[3], а долучалися до акцій протесту уже на наступних стадіях. У більшості випадків протестуючі намагалися зберегти «надпартійний» чи навіть «неполітичний» характер акцій, натомість наголошували на об’єднанні зусиль представників різних соціальних груп, що брали участь у протестних заходах[4]. Значною мірою відповідна консолідація стала можливою саме через ідеологічну амбівалентність протестних кампаній, відсутність чітких програмних вимог щодо шляхів вирішення проблем, які турбують протестуючих. 

 

Масові протестні акції не змогли запустити швидкі соціальні трансформації. Для самих протестуючих характерними були радикальні, інколи навіть химеричні (такі, що об’єктивно не можуть бути задоволені) претензії. Причина їх появи – покращення суб’єктивних оцінок ситуації[5] внаслідок зміни позиції влади, її поступок протестуючим, навіть самого факту усвідомлення кількості, а відтак і потенціалу однодумців. Водночас, практичні наслідки акцій зазвичай носили досить скромний характер. Навіть у випадку, коли формально протестувальники досягали власної мети (як, наприклад, відставка президента Єгипту Хосні Мубарака в 2011 р. та суд над ним, ухвалення нової конституції країни), у подальшому результати їх розчаровували. У більшості ж випадків безпосереднім наслідком масових протестних акцій були лише символічні поступки, зміна балансу сил у рамках існуючої політико-економічної системи без трансформації її суті. Внаслідок цього у багатьох країнах масові протестні кампанії відбувалися повторно, оскільки глибинні проблеми, що викликали суспільне невдоволення, не були вирішені.

 

Важливим чинником, що визначав перебіг протестних кампаній, стали нові засоби комунікації, зокрема соціальні мережі. До певної міри їх роль перебільшується як «лідерами думки», що поширюють власні позиції за допомогою відповідних засобів, так і представниками влади окремих країн,[6] які намагаються делегітимізувати прояви масового протесту як результат «зарубіжної змови» та «зомбування», або обґрунтувати необхідність розширення регулювання інтернет-активності. Тим не менш, нові інструменти суттєво збільшили «пропускну спроможність» соціальної комунікації, що важливо для координації протестної активності, так і для донесення позицій  учасників протесту до співгромадян та глобальної аудиторії. Знизився рівень залежності перебігу протестів від їх висвітлення традиційними ЗМІ, діяльність яких значно більш вразлива для тиску державних органів, ніж інтернет-активність. Приміром, виявилась абсолютно неефективною тактика замовчування, яку намагалися реалізувати на початку протестної кампанії у Туреччині. 

 

Важливо відзначити, що у абсолютній більшості випадків масові протестні акції носили мирний характер. Насилля з боку протестуючих було пов’язане переважно з реакцією на застосування сили проти них поліцією або проурядовими активістами. З іншого боку, в країнах з суттєвою часткою населення, яке перебуває за межею бідності (Єгипет, Бразилія) дезорганізація роботи правоохоронних органів та деморалізація їх співробітників внаслідок масових протестів, супроводжувалася активізацією кримінальної діяльності, зокрема й здійсненням грабежів, плюндруванням власності тощо. Тим не менш, ескалація громадянського протистояння, перехід до збройної боротьби (побічним наслідком якої є тяжкі гуманітарні наслідки) відбувалися лише тоді, коли влада намагалася придушити протести шляхом непропорційного застосування сили, як це трапилось у Сирії та Ємені.

 

Висновки:

Зростання кількості та розширення ареалу проявів масових протестних кампаній є наслідком впливу суперечностей глобального розвитку. Частково конкуруючі вимоги економічної ефективності та соціальної справедливості, відчуття загрози для звичного укладу життя у представників багатьох потужних соціальних груп, недостатньо високі темпи еволюції політичних систем (ще й штучно сповільнені у випадку авторитарних та гібридних режимів), внаслідок чого політичні еліти не спроможні ефективно реагувати на наростаючу складність взаємодії та боротьби численних суспільних інтересів, - усі переліченні чинники створюють підґрунтя для масових проявів суспільного незадоволення у багатьох країнах.

 

Водночас, на відміну ситуації, що склалася у 30-х роках минулого століття після Великої депресії, невдоволене своїм становищем населення не має вираженої ідеологічної альтернативи пануючим ліберальним установкам. Частковим винятком для мусульманських країн є політичний іслам, але у радикальній версії він не має достатньої підтримки, а у поміркованій фактично може розглядатися як регіональна адаптація політичного мейнстріму. Відсутність позитивної програми суттєво знижує потенціал безпосереднього впливу масових протестних акцій, які, за таких умов, залишають широке поле для маневру існуючим політичним елітам.

 

Відділ глобалістики та безпекових стратегій

 (М.О. Паламарчук)