"Державна політика сталого розвитку на засадах "зеленої" економіки". Аналітична записка

Поділитися:

Проблеми сталого розвитку та механізми «зеленої» економіки. Всі країни прагнуть розвитку, стабільності та безпеки. Сталий розвиток передбачає стабілізацію, збереження «status quo». Головна проблема, яку не могли вирішити двадцять років полягала в тому, що більшість країн не хочуть залишитися в тій соціально-економічній ситуації, в якій вони тепер знаходяться. Тому що тільки 1 з 8 мільярдів землян задоволені своїм рівнем життя. Так було доки під час глобальної економічної кризи не були сформульовані принципи «зеленої» економіки як механізму реалізації стратегії сталого розвитку для країн всіх типів політичного устрою та рівня економічного розвитку. Порівняльний аналіз індексів які характеризують рівень розвитку країни за економічними, соціальними та екологічними показниками (Табл. 1.) дозволяє визначити, що група країн, такі як Швейцарія, Швеція та Норвегія, фактично, вже майже досягли сталого розвитку.

 

Таблиця 1

Показники, які характеризують сталий розвиток країн (на початок глобальної кризи)

Індекс

Країна

Швейцарія

Швеція

Норвегія

Японія

Німеччина

Франція

США

Україна

Китай

Росія

Малі

Environmental Performance index

8,91

8,6

8,11

7,25

7,32

7,82

6,35

5,82

4,9

6,12

3,94

Global Competitiveness Index

5,63

5,56

5,14

5,37

5,39

5,13

5,43

3,9

4,84

4,24

3,28

Economic freedom

3,05

3,1

2,7

2,5

2,9

2,45

3,2

1,35

1,45

1,3

2

Human Development Index

0,947

0,949

0,963

0,943

0,93

0,938

0,944

0,766

0,755

0,795

0,333

Зростання ВВП, %

2

2,7

1,5

3

3,6

1,6

2,7

4,3

10,3

3,8

5,2

ВВП на душу населення /1 тис. дол.

4,29

3,9

5,91

3,42

3,59

3,33

4,74

0,67

0,74

1,59

0,12

ВВП, млрд дол.

0,326

0,354

0,276

4,338

2,96

2,16

14,72

0,306

9,872

2,229

0,002

Приріст населення

0,21

0,16

0,33

-0,28

-0,21

0,5

0,96

-0,62

0,49

-0,47

2,61

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Такі економічно розвинуті країни як Японія , Німеччина, Франція та США суттєво просунулися у напрямку сталого розвитку. Інші країни від цього ще дуже далекі, нажаль і Україна входить до їх числа. Тому постає питання механізмів реалізації стратегії сталого розвитку в країнах з відносно невисоким доходом на душу населення, суттєвими ресурсними та екологічними проблемами та напруженою демографічною ситуацією.

 

Сталий (стабільний, підтримаваний) розвиток (sustainable development) в 1992 році на Саміті тисячоліття ООН в Ріо-де-Жанейро був визнаний за глобальний пріоритет людства. Під сталим розвитком розуміють модель економічного зростання, в якій використання ресурсів спрямовано на задоволення потреб людини при збереженні навколишнього середовища, так що ці потреби можуть бути задоволені не тільки тепер, але й для майбутніх поколінь. Реалізація стратегії сталого розвитку передбачає поєднання економічної ефективності, соціальної стабільності та екологічної безпеки. До визнання «зеленої» економіки в якості механізму реалізації сталого розвитку він, фактично, залишався привілеєм багатих країн.

 

На думку експертів ООН екологічні та громадські основи сталого розвитку повинні бути зрівняні в правах з економічними. При плануванні економічного розвитку таким факторам сталого розвитку, як ліси або джерела прісної води, необхідно приділяти більше уваги. Існують переконливі економічні та соціальні аргументи на користь інвестування 2 % світового ВВП в «озеленення» десяти найважливіших секторів економіки для того, щоб змінити сам характер розвитку та направити потоки державного і приватного капіталу на зменшення викидів вуглецю та ефективне використання ресурсів. Такі трансформації здатні стимулювати економічну активність, як мінімум, так само, як звичайні інвестиційні стратегії, однак при зниженому ризику виникнення криз та потрясінь, що характерні для існуючої моделі розвитку.

 

«Зелена» економіка не віддає перевагу якійсь одній політичній теорії, можлива в умовах будь-якої економічної системи і визначається як альтернатива сталого розвитку. Перехід до «зеленої» економіки вже розпочався і стоїть завдання не упустити шанс.

 

Більшість стратегій економічного розвитку і зростання заохочувала швидке накопичення фізичного, фінансового та людського капіталу, проте за рахунок надмірного виснаження природного капіталу, при цьому природні ресурси та екосистеми були принесені в жертву. Існує потреба в удосконаленні державної політики, включаючи заходи у сфері ціноутворення та регулювання, з метою формування ринкових стимулів більш раціонального розподілу капіталу з сфери ресурсокористування до більш технологічних секторів, врахування соціальних та екологічних наслідків. Роль постанов регулюючих органів, політики і державних інвестицій як факторів, здатних змінити модель приватного інвестування, теж все частіше визнаються і підтверджуються досвідом успішної реалізації, особливо в країнах, що розвиваються.

 

ЮНЕП визначає «зелену» економіку як таку, що підвищує добробут людей і забезпечує соціальну справедливість, при цьому істотно знижує ризики для навколишнього середовища та збільшення бідності населення. Зростання доходів і зайнятості забезпечується державними і приватними інвестиціями, що зменшують викиди вуглецю та забруднення середовища, підвищують ефективність використання енергії та ресурсів і запобігають втраті біорізноманіття та сприяють наданню екосистемних послуг. Ці інвестиції необхідно підтримувати за допомогою цільових державних витрат, реформ у сфері політики і зміни системи регулювання. Такий шлях розвитку повинен зберігати, збільшувати і, де це необхідно, відновлювати природний капітал як найважливіший економічний актив і джерело суспільних благ, особливо для бідних верств населення, джерела доходу і захищеність яких залежать від природи.

 

Сьогодні є достатньо доказів того, що «озеленення» економіки аж ніяк не перешкоджає створенню матеріальних благ або робочих місць, і що інвестування багато в «зелені» сектора є об'єктами для зростання фінансового добробуту та зайнятості. Однак для переходу до «зеленої» економіки необхідне створення нових умов, і тут потрібні термінові дії урядів всіх країн світу. Політика, необхідна для здійснення цього переходу вимагає зменшення або усунення екологічно шкідливих субсидій, використання ринкових стимулів, вдосконалення регулювання, переходу до «зелених» державних закупівель, а також стимулювання інвестицій.

 

Державна політика сталого розвитку України. Україна приєдналася до Рамкового документу ООН «Порядок денний на ХХІ століття», взявши на себе міжнародні зобов’язання, зокрема з розробки концепції та стратегії сталого розвитку, інституалізації та координації зусиль з громадськістю та бізнесом.

 

Поступово «зелена» економіка стає механізмом забезпечення сталого розвитку, а зміни набувають незворотного характеру. Зростає цінність природного капіталу, трансформуються методики розрахунків економічних індексів країн, секторів економіки, підприємств з врахуванням соціальних та екологічних параметрів. Розвиток «зеленого» бізнесу відбувається наростаючими темпами, особливо в США та ЄС, а ці сектори економіки стають найбільш привабливими для інвестицій капіталів та технологій.

 

Українська державна політика з сталого розвитку має досвід в п'ятнадцять років. В 1997 році було створено Національну комісію сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України. У 1998-1999 рр. був розроблений Урядовий проект Концепції сталого розвитку України, але він не був прийнятий Верховною Радою України. В 2003 році була створена Національна рада зі сталого розвитку України при Президентові України, яка, фактично, не збиралася. Указом Президента України № 664/2009 року було створено Національну раду з питань науки, інновацій та сталого розвитку України як консультативно-дорадчий орган при Президентові України, але він був ліквідований в 2010 році під час адміністративної реформи. У різні періоди державною політикою в сфері сталого розвитку опікувалися: РНБО, Мінекономіки, Мінприроди, МОНмолодьспорт України.

 

Підрозділи Національної Академії Наук України галузева та «вишівська» наука, особливо в період 2007-2010 рр., активно вивчали наукові проблеми сталого розвитку. Були підготовлені томи академічних текстів та монографій, навіть Концепція переходу України до сталого розвитку. Ні Стратегія, ні Національний план дій, які б відповідали міжнародним стандартам і були б придатні для обґрунтування прийняття управлінських рішень та виконання міжнародних зобов’язань України, підготовлені не були.

 

Досвід країн ЄС свідчить, що проведення державної політики сталого розвитку потребує координації зусиль не тільки органів виконавчої влади, але й широкого кола громадських організацій, «зеленого» бізнесу, експертного середовища та засобів масової інформації.

 

Однією з причин неефективності державної політики сталого розвитку в Україні є традиційне, для пострадянських країн, домінування індустріального ресурсокористування за умов природоохоронного нормативно-регулюючого підходу. Про що свідчить висока регуляторна та нормотворча активність Мінприроди, що спирається на розробки академічної науки. Втім, в ЄС та США проблемами сталого розвитку опікуються на найвищому рівні ґрунтуючись на аналітичних міждисциплінарних розробках в галузі економіки, соціальних наук та екологічних дисциплін.

 

Прикладом можливих негативних наслідків зволікання впровадження стратегії сталого розвитку як державної політики є факти призупинення участі України в економічних механізмах Кіотського протоколу, як вже реалізованому міжнародному механізмі «зеленої» економіки. Сталий розвиток є стабільною тенденцію глобальних трансформацій вже протягом двадцяти років. Вважаємо, що державна політика України в цій сфері має бути більш чітко інституалізована і відповідати сучасним міжнародним стандартам.

 

20-22 червня 2012 року в Ріо-де-Жанейро пройшла Глобальна Конференція зі сталого розвитку (Ріо +20) «Майбутнє, якого ми хочемо». Вона стала однією з найважливіших глобальних конференцій нашої епохи з питань сталого розвитку. Офіційні обговорення були присвячені головним темам: як побудувати «зелену» економіку таким чином, щоб домогтися сталого розвитку і зменшити бідність та як допомогти країнам, що розвиваються встати на шлях «зелeного» розвитку, і як покращити координацію міжнародних зусиль по досягненню сталого розвитку.

 

На конференції було прийнято обсягом 49 сторінок документ «Майбутнє якого ми хочемо», який докорінно за обсягом та структурою відрізнявся від нульового попереднього документу. В цілому, було прийнято програму сталого розвитку через механізм «зеленої» економіки але недостатня увага з боку перших осіб провідних держав дала змогу громадським активістам говорити про диктат транснаціональних корпорацій щодо збереження індустріального розвитку. Саміт не дав принципово нових якісних результатів. Але став важливим кроком у світовій підтримці «зеленого» зростання через механізми розвитку «зеленої» економіки та екологізації господарської діяльності.

 

Україну на конференції, на жаль, представляла не профільне Міністерство економічного розвитку та торгівлі України, а Мінприроди України та МОНмолодьспорту України.

 

Потреба модернізації національної економіки. Механізмом реалізації сталого розвитку є «зелена» економіка. Політика модернізації індустріальної економіки України, сформованої в складі колишнього СРСР повинна включати використання нових «зелених» технологій та може забезпечити як ресурсну незалежність так і нові робочі місця за умов зменшення рівня негативного впливу на навколишнє природне середовище. Індустріальна складова економіки в Україні зменшилася, але збереглися земельні, мінеральні та кадрові ресурси. Можливо в процесі євроінтеграції саме Україна може стати об’єктом докладання зусиль і ресурсом для «зеленого» зростання Європи?

 

Основними ризиками для економічної безпеки України є:

  • енергетична ресурсна залежність індустріальної економіки від поставок енергоносіїв з Росії;
  •  вичерпання безпечного терміну експлуатації об'єктів інфраструктури, житлово-комунального господарства, промисловості;
  • деградація земельних ресурсів та агровиробництва.

Енергетична залежність України від поставок органічного палива складає близько 60 %. Для порівняння: Німеччини - 61%, Франції - 50 %.

 

Ступінь зносу основних засобів в українській економіці досягла 74,9 %, а в системі транспорту та зв’язку - 94,4 %. Більше 80 % вантажних вагонів (120 000 штук), локомотивів, електропоїздів вичерпали свій нормативний термін роботи.

 

У гірничодобувній галузі знос основних засобів склав 47,8 %, в обробній галузі - 66,8 %, в енергетиці - 60,7 %, у рибальстві - 54,2 %, будівельній сфері - 50,1 %. В цілому по всій українській промисловості - 63 %. Знос житлового фонду в Україні оцінюють в 47,2 %. Близько 63 % труб українських теплових і водних мереж є зношеними.

 

Газотранспортна система України потребує модернізації. Протяжність трубопроводів в Україні становить 17000 кілометрів, а рівень їх зносу дорівнює 70 %. Вартість ремонту одного кілометра магістрального газопроводу становить $ 25-28 млн. Для того щоб знизити знос трубопровідної інфраструктури до 50 %, знадобиться інвестувати не менше $ 150 млрд протягом найближчих 10 років, що порівняно з річним бюджетом України. Високовольтні лінії потужністю 35-110 кВт мають знос в середньому 40-50 %.

 

Стан земельних ресурсів України близький до критичного. Землі сільськогосподарського призначення займають 71 % з них 78 % становить рілля. З 41576000 га з цих земель є приватними 74 %, а державними - 26%.

 

Поширені процеси деградації земель, ерозія ґрунтів охоплює 57 % території. Щорічно змивається більш 500 млн т ґрунту. Площа еродованих земель щорічно збільшується більш ніж на 80 тис. га. Економічний збиток від ерозії вже перевищує $ 10 млрд на рік. Знос агротехніки в Україні становить 40,7 %. За останні десять років кількість агротехніки скоротилося в два рази.

 

Політика модернізації та сталого розвитку України на засадах «зеленої» економіки. Умови Угоди про політичну асоціацію України та ЄС передбачають впровадження сталого економічного розвитку та механізмів «зеленої» економіки, що відповідає принципам реалізації стратегії сталого розвитку прийнятої на саміті ООН «Ріо+20». Процес екологізації економіки має два виміри екологічна модернізація економіки та формування нових «зелених галузей» економіки. Детальний аналіз за секторами економіки наведений в таблиці 2.

 

Таблиця 2

Сектори економіки

Нові «зелені» напрямки

Екологічна модернізація

Енергетичний

- мала гідроенергетика;

- вітрова електроенергетика;

- сонячна електроенергетика;

- біоенергетика

- використання метану вугільних пластів;

- оснащення очисним обладнанням

- енергетичних установок;

- використання вторинних енергетичних ресурсів - відходів деревообробки, інших відходів

Ресурсний

- вітрова, сонячна, гідро- та біо- енергія

- видобудок сланцевого газу;

- використання місцевих джерел.

Продовольчий

- впровадження екомаркування;

- розвиток органічного сільського господарства

-  контроль за вирощуванням, виробництвом, продажем та споживанням генетично модифікованих організмів.

Соціальний

- адаптація господарства та населення до кліматичних змін;

-  підвищення енергоефективності житла;

- формування системи сталого споживання

- системні заходи з попередження надзвичайних ситуацій техногенного походження.

Регіональна

економіка

- Розвиток «зеленої» економіки в регіонах «Південне Придунав’я», «Північний Донбас»

- реабілітація радіаційно забруднених територій в результаті аварії на Чорнобильській АЕС;

-  водний менеджмент;

- відтворення лісів та заповідних територій.

Виробничий

- «зелене» будівництво енергозберігаючі технології та матеріал вироблені з мінімізованою шкодою для довкілля;розвиток «зеленого» туризму;

- впровадження «зелених» технологій

- енергозбереження на виробництві;

- «більш чисте виробництво»;

-  проекти спільного впровадження за економічним механізмом Кіотського протоколу.

Транспорт

-  розвиток «зеленого» транспорту – тролейбуси, трамваї, електромобілі, велосипеди;

- обмеження викидів автотранспорту, авіатранспорту;

- логістика

Фінансовий

- формування вуглецевого ринку;

- «зелені» закупівлі;

- «зелені» тарифи на електроенергію;

Розрахунок збитків від надзвичайних ситуацій

 

Політика екологізації економіки є інструментом модернізації та залучення нових технологій, що дозволить створити нові робочі місця і зменшити негативний вплив на довкілля. Саме впровадження механізмів «зеленої економіки» може стати інструментом перерозподілу капіталів із старих низько технологічних та ресурсоємних виробництв в нові високотехнологічні галузі, нові продукти експорту до країн ЄС.

 

Принципи «зеленої» економіки:

  • рівність і справедливість розподілу ресурсів між народами, поколіннями, статями;
  • обережність по відношенню до соціальних наслідків і впливу на навколишнє середовище;
  • розуміння високої цінності природного і соціального капіталу:

- інтерналізація зовнішніх екологічних витрат;

- впровадження «зеленого» обліку;

- оцінки витрат за період життєвого циклу продукції;

- поліпшення управління;

  • ефективність використання ресурсів;
  • стійке споживання та виробництво;
  • створення «зелених» робочих місць.

Державна політика екологізації економіки дозволяє:

  • дотриматись вимог щодо Угоди про політичну асоціацію з ЄС;
  • перерозподілити приватний капітал з старих енерго- та ресурсовитратних підприємств в нові високотехнологічні та енерго- і ресурсозберігаючі;
  • створити нові робочі місця;
  • зменшити негативний вплив на навколишнє природне середовище.

В Україні екологізацією економіки займаються десятки установ:

  • Міністерство економічного розвитку та торгівлі;
  • Міністерство екології та природних ресурсів;
  • Державне агентство з енергозбереження та енергоефективності;
  • Державне агентство з екологічних інвестицій
  • Національна академія наук;
  • галузеві науково-дослідні установи;
  • вищі навчальні заклади;
  • громадські організації.

Основними завданнями державної політики екологізації економіки є:

  • Розробка державної концепції та програми екологізації економіки України у відповідності до актуальних інституційних та правових умов.
  • Адаптація нормативно-правової бази до екологічних та економічних стандартів ЄС відповідно до угоди про асоціацію.
  • Приватно-державне партнерство для сприяння процесу екологізації виробництва та створення «зеленого» бізнесу.

Розвиток «зеленої» економіки відбувається і в Україні, приваблюючи нові зарубіжні інвестиції та сучасні технології. Ці паростки нового господарства, звичайно в найближчі роки не замінять індустріальну економіку, але саме вони формують основи стратегічних пріоритетних напрямків формування економічної безпеки України в найближчі десятиріччя.

 

Використання ринкових механізмів рекомендується поєднувати із державним та міжнародним регулюванням економічних процесів. Покращення екологічної ситуації перестає бути рядком витрат державного бюджету, а стає самою суттю нової економічної системи. Тобто, держава формує нові економічні умови ведення бізнесу, які приваблюють інвестиції саме в розвиток нових «зелених» галузей та екологічної трансформації («озелененню») традиційного господарства.

 

В умовах ресурсної та енергетичної залежності України, яка сформована ситуацією, коли екологічно шкідливі технології використовуються на застарілих енергонеефективних підприємствах саме поступова заміна «коричневої» індустріальної економіки на нову «зелену», як стратегічного пріоритету розвитку дає шанс забезпечити національну безпеку держави в найближчі десятиріччя.

 

Річний обіг «зеленої» економіки в ЄС складає більше 300 млрд євро, що дорівнює 2,5 % ВВП. В ній вже зайнято близько 3,4 мільйонів осіб, тобто 1,5 % усіх працевлаштованих. Четверть всіх інвестицій спрямовуються саме в чисті технології. Такий напрямок, як наприклад, вітроенергетика дає максимальний приріст інвестицій порівняно із іншими галузями економіки ЄС за останні роки.

 

Питання євроінтеграції, модернізації економіки та сталого розвитку України на засадах екологічної безпеки належать до пріоритетних напрямків роботи Національного інститут стратегічних досліджень. Інститут систематично співпрацює із:

  • програмою Розвитку ООН щодо реалізації Цілей розвитку тисячоліття;
  • Кабінетом Міністрів України у питаннях формування державної політики в сфері ліквідації наслідків аварії на Чорнобильської АЕС;
  • Міністерством економічного розвитку та торгівлі та Міністерством екології та природних ресурсів з питань розробки та реалізації стратегії сталого розвитку через механізми «зеленої економіки»;
  • урядом Японії щодо використання «чорнобильського досвіду» України для подолання наслідків аварії на атомній станції Фукусіма;
  • РНБО у питаннях щодо розробки оцінювання регіональних екологічних ризиків та системи моніторингу довкілля в Україні;
  • Державним агентством екологічних інвестицій щодо впровадження економічних механізмів Кіотського протоколу.

Висновки

  1. Практичним механізмом реалізації стратегії сталого розвитку в світі та в Україні є «зелена» економіка.
  2. Політика сталого розвитку на сьогодні в Україні має незадовільну інституційну базу.
  3. Підписання політичної угоди про асоціацію з ЄС вимагає дотримання екологічних стандартів та «зеленої» модернізації економіки України.
  4. Політика екологізації економіки є інструментом модернізації та залучення нових технологій, що дозволить створити нові робочі місця і зменшити негативний вплив на довкілля.
  5. Саме впровадження механізмів «зеленої» економіки може стати інструментом перерозподілу капіталів із старих низько технологічних та ресурсоємних виробництв в нові високотехнологічні галузі, нові продукти експорту до країн ЄС.

Пропозиції

З метою забезпечення державної політики сталого розвитку відповідно до міжнародних зобов’язань Україні необхідно на основі наявних наукових і методичних напрацювань як вітчизняних науковців так і міжнародних експертів, перш за все з ООН, підготувати і затвердити на законодавчому рівні Стратегію державної політики сталого розвитку України на засадах «зеленої» економіки.

 

Розробку Стратегії державної політики сталого розвитку України на засадах «зеленої» економіки доцільно покласти на Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, створивши при ньому міжвідомчу робочу групу, а процес координації науково-аналітичного супроводу в цій сфері доручити Національному інституту стратегічних досліджень.

 

Відділ екологічної та техногенної безпеки

 (В.Г. Потапенко)