"Щодо пріоритетів удосконалення регуляторних механізмів функціонування товарних ринків в Україні". Аналітична записка

Анотація

 

На основі дослідження сучасних економічних тенденцій на товарних ринках в Україні запропоновано пріоритети вдосконалення механізмів регулювання товарних ринків, що безпосередньо вплинуть на зміну ринкової ситуації у середньостроковому періоді.

 

ЩОДО ПРІОРИТЕТІВ УДОСКОНАЛЕННЯ РЕГУЛЯТОРНИХ МЕХАНІЗМІВ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНИХ РИНКІВ В УКРАЇНІ

 

Національні товарні ринки визначають економічний потенціал розвитку країни. Їхня насиченість та інтенсивність ринкового обміну прямо впливає на рівень ефективності будь-якої економічної системи[1]. Відтак розвиток внутрішнього ринку залежить від конкуренції на групи ринкових товарів на ньому, що провокує виникнення нових товарів для насичення ринку і прискорення обміну. У США і ЄС 85-95 % товарних ринків мають високий рівень конкуренції, тоді як в Україні частка конкурентних товарних ринків становить 49,8 %[2]. За міжнародним рейтингом конкурентоспроможності Україна за рівнем ефективності товарних ринків[3] обіймає 117-ту позицію серед 144 країн світу, а за рівнем економічної свободи[4] – 43-є місце з-поміж 43 країн Європи і 163-є місце з-поміж 179 країн світу. Крім того, національна економіка значно поступається економікам країн Східної Європи за рівнем купівельної спроможності громадян. Тобто вітчизняна економічна система характеризується не стільки відмінностями у регулюванні товарних ринків (набором механізмів регулювання), скільки вадами їхнього застосування в існуючих умовах національного ринку.

 

Як засвідчує досвід формування конкурентних ринків в інших країнах світу, сприятливі для зростання конкуренції реформи в Україні могли б, за умови успішної їхньої реалізації, дати до 30 % зниження цін на товарних ринках у країні та суттєве прискорення зростання ВВП. При цьому, досягається швидкий приплив прямих іноземних інвестицій унаслідок створення конкурентного середовища. Наближення України за інституційними характеристиками економічного середовища до країн-кандидатів на повноправний вступ до ЄС може підняти довгостроковий темп зростання національної економіки до 5-8,5 % на рік[5]. Тобто, якщо реформи у напрямі структурування внутрішнього товарного ринку і зростання конкуренції на ньому будуть проведені одночасно, то результатом буде значне прискорення економічного зростання країни зі збереженням інфляційної стійкості економіки.

 

Сучасний стан внутрішнього ринку в Україні має низку проблем, що так чи інакше вказує на необхідність удосконалення механізмів його регулювання. До таких проблем належать:

 

- олігополія на внутрішньому ринку. За даними Антимонопольного комітету України, 7,2 % від усіх ринків в Україні складають ринки з чистою монополією, 27,6 % – з ознаками домінування одного підприємства (частка ринку якого 35 % і вище), і 15,4 % – жорсткої олігополії. Протягом тривалого часу (2001-2010 рр.) спостерігалося поступове зменшення частки конкурентних товарних ринків в економіці України – з 53,6 % у 2001 р. до 48,3 % у 2010 р. У 2011 р. частка таких ринків зросла на 1,5 в. п., що відбулося за рахунок зниженням впливу монополій (їхня частка скоротилась на 1,3 в. п.) і домінування окремих підприємств (на 3,1 в. п.) при одночасному зростанні частки ринків з жорсткою олігополією (на 2,9 в. п.). Зокрема, рівень монополізації зменшився у 29 і зріс у 14 галузях економіки. Проте лише ринок торгівлі та посередницьких послуг (82,0 % продукції реалізовано за наявності декількох продавців) і агропромислового комплексу (68,1 %) зберігають відносно конкурентне середовище. Відтак, посткризове переформатування підприємницького середовища не вплинуло на реальну конкуренцію на внутрішньому ринку, її, як і раніше, відчувають у своїй діяльності лише 25-30 % підприємств[6].

 

Наслідком існування такої проблеми є поширення ефекту олігопольної поведінки на конкурентних ринках. Тобто в умовах переважання олігопольних ринків підприємства на конкурентних ринках намагаються копіювати і стратегії поведінки підприємств-лідерів на суміжних олігопольних чи монопольних ринках, і загальні правила ведення підприємницької діяльності на них[7]. Наприклад, різні виробники намагаються обмежити поінформованість своїх потенційних споживачів і контрагентів про властивості товару та існуючі альтернативні пропозиції. Підприємства і підприємці встановлюють ціни понад їхні економічно обґрунтовані рівні чи нехтують економічними обґрунтуваннями взагалі. Відтак, постійне зростання цін на ґрунті такої поведінки на ринку провокує зростання рівня інфляції в економіці та знижує купівельну спроможність громадян. В Україні така ситуація спостерігається в авіаперевезеннях, ринках світлих нафтопродуктів, «маршрутному» міському і міжміському сполученні, а також на різних локальних ринках продовольчих, будівельних товарів тощо.

 

Як правило, подолання цієї проблеми відбувається за рахунок насичення ринків великою кількістю однорідних товарів і послуг, що пов’язано зі спрощенням процедур для швидкого виходу на ринок нових товарів і послуг – оптимізацією технічного регулювання у країні, що обумовлюється спрощенням вимог у сфері стандартизації і сертифікації товарів;

 

- блокування виходу на ринок нових вітчизняних товарів неконкурентними діями. Ведення підприємницької діяльності в Україні супроводжується значним зловживанням на ринках підприємств з домінуючим становищем – на них припадає 43 % від загальної кількості зафіксованих випадків порушень антимонопольного законодавства, 22 % подібних випадків фіксується в діях органів державної влади. У післякризовий період (2010-2011 рр.) рівень антиконкурентних зловживань в економіці серед підприємств зріс у 3,2 разу, серед органів державної влади – у 2,5 разу[8]. Для органів державної влади й місцевого самоврядування такі порушення мали характер схилення економічних агентів до неконкурентної поведінки, створення умов для неї чи її легітимації (56 % випадків порушення антимонопольного законодавства) і закріплення спотвореної конкуренції (21 %). Водночас 87 % усіх випадків недобросовісної конкуренції вибудовується на поширенні недостовірної інформації про конкурентні товари на певному ринку. Відбувається зростання видатків усіх економічних агентів з укладання комерційних угод між собою, зростає роль державного управління як системи гарантування і регулювання взаємних домовленостей на ринках[9]. Показовою у цьому випадку стає практика виходу з ринку, що жодним чином не пов’язується економічними агентами з рівнем економічної продуктивності окремого підприємства[10].

 

Існування цієї проблеми в економіці країни викликає нові дисбаланси у внутрішній структурі національного ринку при спробах уряду активізувати підприємницьку активність. Зокрема, реалізація положень Програми економічних реформ на 2010-2014 роки, у першу чергу, орієнтується на заохочення свободи в торгівлі (швидкий вихід на ринок, скасування дозвільних процедур, здешевлення реєстрації, спрощення оподаткування тощо), проте її рівень для України й так перевищує середньоєвропейський показник та показники країн-сусідів[11]. Тому зростає не ділова активність[12] на внутрішньому ринку країни, а зовнішньоекономічна діяльність зі зростанням динаміки в імпортних операціях. Тобто, при зниженій інтенсивності внутрішньої конкуренції, тиск імпортних товарів змушує підприємства концентруватися на товарах, що вже є на ринку чи відносяться до сировинних груп товарів. При цьому ці товари, як правило, мають обмежену здатність до значного розширення ринкових ніш, тому не можуть стимулювати зростання податкових та митних надходжень від зростання продажів і розширення експортної підприємницької активності до відновлення традиційних ринків.

 

Вирішення посталої проблеми досягається за рахунок зменшення рівня втручання органів державної влади у безпосередню поточну діяльність суб’єктів господарювання, що залежить від складності механізму ліцензування та дозвільної діяльності у країні;

 

- неструктурованість державних матеріальних активів і загострення конфлікту інтересів при розподілі прав власності на них. За підсумками реформ державного сектору економіки від здобуття Україною незалежності 50,2 % об’єктів державної форми власності приватизовано[13]  шляхом значного подрібнення цілісних майнових комплексів[14]. Відтак, майнові комплекси підприємств, збережені у державній формі власності, значно фрагментовані. Так, на сьогодні до цієї форми власності належить 11,4 % від усіх підприємств у країні, проте лише 1,3 % з них (або 0,1 % від усіх підприємств у країні) мають сталий господарський контроль з боку уповноважених органів державної влади через корпоративне управління, причому чверть з них перебуває у стані призупиненої діяльності (банкрутства, ліквідації, санації тощо). Централізовано корпоративне управління поширюється переважно на збиткові підприємства, що акумулюють 15,1 % від основних виробничих фондів контрольованих державою підприємств. Інші підприємства, включаючи стратегічні, закріплені за окремими галузевими відомствами, що супроводжується поступовою втратою державних активів шляхом емісії акцій чи створення міністерствами нових підприємств на основі подрібнення цілісних майнових комплексів поза конкурсними процедурами. Відтак, постійно знижується частка держави у материнських державних підприємствах. Підконтрольними залишаються 86 % стратегічних підприємств[15]. Серед державних підприємств лише 75,3 % зберігають формальну господарську керованість 140 органами виконавчої влади[16]. Постійно надають фінансову і статистичну звітність до вповноважених органів 0,1 % підприємств, майнову – 41 %[17].

 

Унаслідок цього створюються передумови для постійного конфлікту інтересів між державними регуляторами, розпорядниками державного майна, фірмами-конкурентами державних підприємств, а також економічними агентами, що зацікавлені у набутті ліквідної державної власності чи тими, що набули таку власність, чи потенційно намагаються її набути за «сумнівними» процедурами. Зокрема, за час приватизації в Україні 70 % приватизованих підприємств набули нового власника з використанням позаконкурсних процедур (викуп об’єкта приватизації – 52 %; викуп майна, зданого в оренду з викупом – 18 %)[18]. І дотепер (2011-2012 рр.) зберігається висока частка підприємств (юридичних осіб), які мають формальний статус підприємств державної форми власності, проте з управлінсько-господарських підстав до таких не належать чи з різних причин не позбулися цього статусу автоматично при фактичній зміні права власності[19].

 

Отже, незалежно від того, хто оперує державним чи «колишнім» державним майном, він перебуває у стані постійних побоювань щодо можливих претензій держави чи третіх сторін до нього з метою відчуження набутого майна (прав власності на нього) на підставі «порушення» умов приватизації чи відновлення цілісності майнових комплексів державних підприємств, висуненні вимог до колись «спільних» інтелектуальних прав на спільні продукти, зміни господарського підпорядкування, повернення у державну власність тощо. Тому нові власники, а також розпорядники об’єктів державної власності задля попередження перерахованих чи подібних вимог намагаються якомога швидше позбутися будь-яких формальних зв’язків з попередніми організаційними формами ведення господарської діяльності приватизованих (переданих в управління) підприємств. Відтак, дуже швидко руйнуються майнові і господарські зв’язки відокремлених суб'єктів господарювання з материнськими підприємствами, а також не ведеться інвестиційна діяльність. Ресурси отриманих підприємств використовуються до повного виснаження. Це закономірно веде до зниження ефективності економіки України та обмеження потенціалу розвитку ринкового середовища.

 

Відповіддю на розгортання цієї проблеми є повсюдна приватизація нестратегічних підприємств та майнових комплексів (промислові споруди і будівлі державних підприємств, що припинили свою діяльність, земельні ділянки промислового призначення, інфраструктура із забезпечення кар’єрного видобутку корисних копалин, лісозаготівлі, транспортні бази та малі аеродроми тощо), що залишаються у державній власності, із наступним встановленням прозорих та конкурентних процедур державних закупівель на суспільно значимі товари і послуги (чи з суспільно значимою метою стимулювання інноваційних виробництв, підтримки зайнятості тощо), які до приватизації надавали такі підприємства. При цьому приватизація може відбуватися і повна, і часткова (на основі корпоратизації). При частковій приватизації кардинально зростає роль закріплення чітких норм щодо захисту інтелектуальної, промислової майнової власності співвласників. Оскільки лише у цьому випадку можливе попередження господарських конфліктів інтересів між співвласниками (державою і приватними акціонерами, пайовиками тощо), а також буде інтерес у приватному секторі до інвестування суб’єктів господарювання з державною формою власності.

 

Виходячи з викладеного вище, першочергового значення для насичення та розвитку конкурентності товарних ринків в Україні набуває удосконалення діючих механізмів технічного регулювання (стандартизація) і ліцензування, державних закупівель, а також захисту інтелектуальної, промислової (майнової) власності на основі врахування сучасної світової практики і конкурентного середовища.

 

Для оптимізації технічного регулювання з метою швидкого зростання і виходу на ринок широкої номенклатури нових товарів і послуг первинним є питання прискорення процедур сертифікації та стандартизації за рахунок їхньої максимальної уніфікації. Тобто технічне регулювання потребує: 

- градації об’єктів обов’язкової стандартизації і сертифікації;

- класифікації категорій видів кінцевих продуктів (чи матеріалів), сертифікація і стандартизація яких здійснюється залежно від рівня ризику для безпеки споживачів та навколишнього середовища;

- декларативної (за заявою виробника) обов’язкової і добровільної сертифікації і стандартизації. До отримання необхідної технічної документації доцільно надати виробнику право самостійно оголошувати про очікуваний рівень відповідності продукції;

- правила «обкладинки» для норм ЄС по інвестиційно привабливих і соціально значимих видах продукції, тобто проводити буквальну адаптацію (переклад змісту без погоджень) для підприємств, що розпочинатимуть свою діяльність;

- збереження за державою виключно функції нагляду, позбавлення органів державної влади права видавати стандарти і сертифікати шляхом перекладання цих дій на саморегульовані галузеві об’єднання і державні наукові установи метрології.

 

У сфері ліцензування господарської діяльності постає потреба усунення зловживання становищем на ринку шляхом встановлення невиправданої дискримінації чи упереджень органами державної влади. А саме:

- істотного скорочення обов’язкового ліцензування для широкого кола товарів;

- зведення існуючих процедур набуття різноманітних ліцензій до однієї типової процедури із закріпленням її у межах одного закону;

- закріплення норми Національного класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД) на рівні закону задля передбачуваності ведення ліцензованої діяльності;

- запровадження електронного урядування;

- запровадження ліцензування індивідуальної інтелектуальної праці з метою уникнення громіздких процедур створення й обліку фізичних-осіб підприємців. Ліцензія має бути підтвердженням диплому, допуском до виконання певних робіт (надання послуг) й одночасно спрощувати оподаткування осіб, які вирішили пройти таке ліцензування.

 

Для механізму державних закупівель варто встановити низку цілеспрямованих обмежень «позитивної» дискримінації при його застосуванні:

- закріпити вичерпний перелік національних природних монополій, що мають право на використання процедур купівлі товарів у одного постачальника;

- встановити перелік товарів, що закуповуються виключно на засадах аукціону;

- звільнити від імпортного мита інноваційні (високотехнологічні) товари, закуплені за процедурами державних закупівель безпосередньо у підприємств-виробників, іноземні аналоги яких значно переважають вітчизняні розробки, чи такі товари не виробляються в Україні;

- запровадити обов’язкове страхування договорів між органом державної влади й економічним агентом третьою стороною (зовнішньою фінансовою установою);

- встановити перелік товарів, робіт і послуг, що мають надаватися виключно вітчизняними малими та середніми підприємствами;

- зобов’язати органи державної влади при укладанні договорів, розрахованих на участь великих підприємств, вводити як обов’язкову умову укладання субпідрядів з вітчизняними малими і середніми підприємствами за певною квотою від всього обсягу замовлення (наприклад, до 20 % від суми контракту);

- запровадити обов’язкову незалежну оцінку вартості контракту та рівня прозорості процедури його укладання при реалізації цільових пріоритетних програм і проектів, не пов’язаних зі сферою національної безпеки і аерокосмічних досліджень.

 

Захист інтелектуальної, промислової майнової власності вимагає запровадження таких заходів:

- встановлення вичерпних процедурних гарантій комерційної таємниці («ноу-хау» чи секрет виробництва), оскільки законодавством України не передбачено чіткого механізму правового захисту комерційної таємниці, а встановлена лише відповідальність за її розголошення (стаття 232 Кримінального кодексу України, стаття 164-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Тому потрібно однозначно конкретизувати об’єкт такої власності та встановити режим невтручання у технічну політику підприємства при фінансуванні науково-прикладних розробок[20];

- введення норми «першого оголошення» – встановити норму про першочергове надання патенту саме винахіднику-автору;

- збереження немайнових інтелектуальних прав автора при передачі до установчих капіталів підприємств патентів чи інших охоронних документів. Це має усунути ризик, коли після створення підприємства і розробки відповідного патенту товару «недобросовісні» партнери можуть окремо зареєструвати торговельну марку, закріплену за цим продуктом, що жодним чином не враховуватиме право інтелектуальної власності, закладене у цей продукт[21];

- міжнародна співпраця та виробництво без участі в капіталі. Створення умов до розширення таких видів економічної діяльності, що не передбачають участь інвесторів у правах власності: підрядне промислове і сільськогосподарське виробництво, аутсорсинг послуг, франшизінг, міжнародне ліцензування тощо[22].

 

Відділ економічної стратегії

(Я. В. Бережний)