Анотація
Проаналізовано сучасний стан проводового мовлення в Україні та ключові проблеми його функціонування. На основні міжнародного досвіду запропоновано можливі шляхи модернізації системи проводового мовлення. Проводове мовлення розглянуто як можливе джерело забезпечення населення сільських та віддалених районів доступом до мережі інтернет, телебачення, систем екстреного оповіщення та «тривожної кнопки».
СТАН ІНФРАСТРУКТУРИ УКРАЇНСЬКОГО ПРОВОДОВОГО МОВЛЕННЯ ТА МОЖЛИВІ ШЛЯХИ ЙОГО МОДЕРНІЗАЦІЇ
Актуальність проблеми
Стрімке становлення інформаційного суспільства в Україні, виконання довгострокових програм подальшої розбудови електронного урядування, зумовлює необхідність забезпечення для населення сприятливих умов для використання всього потенціалу нового типу суспільства, в тому числі – державних послуг, що надаються в електронному вигляді. Це стосується забезпечення громадян, по-перше, якісним, а по-друге – доступним (як в фінансовому, так і технологічному сенсі) інтернетом. Важливо враховувати, що коли мова йде про «доступність» та «якісність», то однією з проблем є забезпечення таким інтернетом сільських районів, інфраструктура яких переважною мірою тривалий час не модернізувалась і зазнає руйнівних наслідків навіть за найменших несприятливих умов (наприклад – багатоденне відключення електроенергії).
Іншим важливим аспектом даного питання є використання таких технологічних рішень, що будуть сприяти вирішенню й інших завдань державної політики. Передовсім: забезпечення національних інтересів в інформаційній сфері (щодо теле- та радіомовлення), актуалізації загальнонаціональних систем оповіщення населення (яка практично не оновлювалась протягом останніх років), інтеграція в такі системи елементів екстреної допомоги громадянам.
Незважаючи на стратегічний курс на роздержавлення суб’єктів інформаційної сфери (серед значимих останніх подій – приватизація «Укртелекому») та, фактичне зумовлення необхідності громадянам вирішувати питання щодо інформатизації самостійно (через ринкові механізми), в Україні все ще наявні елементи інформаційної інфраструктури, що можуть бути використані в загальнонаціональних масштабах з метою забезпечення інформаційних інтересів широких верств громадян.
Одним з можливих напрямів такої діяльності є відновлення повноцінної роботи та модернізація системи проводового мовлення (радіоточки), що за цих умов цілком може бути використаним для більш масштабних завдань загальнодержавного значення.
Довідково.
Радіоточки функціонували в системі трьохпрограмного мовлення, за якого перша програма передавалась на звукових частотах, що дозволяло використовувати для її прослуховування найпростіший однопрограмний приймач. Друга та третя програми передавались у високочастотному діапазоні з використанням високочастотної модуляції – для їх прийому був потрібний більш потужний приймач із посилювачем (масове виготовлення яких було налагоджено в СРСР). Однак в абсолютній більшості з них була можливість прослуховування першої програми без підключення приймача до електромережі, що зберігало для абонентів найважливішу перевагу системи – її енергонезалежність[1].
В цілому, системи проводового мовлення вважаються технологічно застарілими та суттєво програють у пропускних можливостях більш сучасним системам телекомунікацій, однак певні заходи із модернізації системи дозволяють створити додаткові сприятливі умови продовження терміну їх використання, а за певних умов – і переваги безпекового характеру.
Проводове мовлення в Україні: сучасний стан
За радянських часів на території СРСР (станом на 1990 рік) функціонувало 120 млн радіоточок[2]. З них на території УРСР (на момент розпаду Радянського Союзу) – 19 млн радіоточок. В 2006 році їх було вже 6 млн, в 2008 – 4,7 млн, на початку 2012 року – 2,3 млн, а станом на 3-й квартал 2012 року – 1,973 млн одиниць.
Довідково.
Мережа проводового радіомовлення ПАТ «Укртелеком» станом на 01.01.2012 року охоплює понад 12,4 тис. населених пунктів. Загальна протяжність ліній радіофікації становить 348,1 тис. км, з них майже 200,6 тис. км – повітряні лінії, в тому числі 162,1 тис. км підвішені на опорах ЛЕП та 109,9 тис. км – кабельні лінії. Початок вводу в експлуатацію основної частини обладнання проводового мовлення та ліній радіофікації – 70-ті роки.
Середній темп зменшення кількості радіоточок в Україні – близько 100-120 тис. щоквартально. Згідно з офіційною позицією ПАТ «Укртелеком» (яка нині є власником мережі проводового мовлення), вона несе збитки від надання послуг телеграфного зв’язку та проводового мовлення[3]. Проблемою стає і питання купівлі необхідних радіо динаміків (приймачів) для отримання сигналу державного радіо, оскільки вітчизняна промисловість «дротових» радіоприймачів не виготовляє[4]. Також до об’єктивних проблем мережі відноситься застаріле обладнання: станом на кінець 2011 року з 3699 (в 2008 році їх було 4,4 тис.) радіотрансляційних вузлів 636 були комбіновані (обладнані транзисторними та ламповими підсилювачами), а 587 – обладнані виключно ламповими підсилювачами[5]. Проте їх модернізація теоретично можлива: в 2008 році заступник директора департаменту технічної експлуатації телекомунікаційних мереж ВАТ «Укртелеком» В. Панасенко називав орієнтовну ціну такої модернізації – 3 млн грн[6].
Водночас, крім об’єктивних факторів, що призводять до зменшення кількості радіоточок, додається і частина суб’єктивних, на які звертають увагу представники громадськості: небажання диспетчерів приймати виклик щодо пошкодження радіопроводки, спроби у випадку пошкодження дротів замінити проводове радіо ефірним[7]. Серед проблем, що зменшують загальну кількість абонентів проводового мовлення можна згадати і міжвідомчі протиріччя, що призводять до відключення цілих міст від даної мережі.
Довідково:
Яскравим прикладом такого була ситуація у Полтавській області, коли працівники «Полтаваобленерго» самовільно демонтували (внаслідок фінансових розбіжностей із ПАТ «Укртелеком») дроти на 25 кілометрах в районі Комсомольску.
В 2011 році один з членів наглядової ради ПАТ «Укртелеком» Г. Дзекон оприлюднив можливі варіанти вирішення проблеми проводового мовлення в Україні: підвищення абонентської плати за використання проводового мовлення або передача сегменту (або його частини) на аутсорсингове обслуговування[8]. Наприкінці серпня 2012 року саме другий варіант був частково реалізований в якості основного: НКРЗІ внесла[9] в реєстр провайдерів та операторів телекомунікацій компанії[10], які мають надавати послуги з техобслуговування та експлуатації проводового радіомовлення і телемереж.
Ця позиція приватного власника є в цілому зрозумілою: намагання оптимізувати структуру власності; однак при цьому не враховується такий фактор – саме проводове мовлення є тим елементом сповіщення населення у разі техногенних або природних катастроф, яке функціонує навіть в разі відключення електропостачання у районах, що зазнали впливу лиха.
Довідково:
На аналогічну проблему (оповіщення під час надзвичайних ситуацій) зверталась увага у Доповіді Секретаря РНБОУ Р. Богатирьової (2008 рік) щодо питання забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері: «Викликає занепокоєння згубна тенденція руйнування мережі проводового мовлення. 60 % радіомовників України використовують її для поширення програм. А кількість «радіоточок» з початку 1990-х років скоротилася з 19 до 5 мільйонів. Унаслідок цього не лише порушуються конституційні права громадян на доступ до інформації, але й руйнується один із головних засобів оповіщення населення при виникненні надзвичайних ситуацій, що наочно продемонструвала минулорічна «фосфорна» аварія у Львівській області»[11].
При цьому фахівці наполягають, що в умовах надзвичайних ситуацій саме проводове мовлення (а не мобільний зв’язок) залишається найбільш адекватним засобом інформування населення з метою недопущення паніки та мінімізації людських втрат[12].
На регіональному рівні керівництво окремих областей висловлює занепокоєння зникненням проводового мовлення[13], а в окремих випадках намагається здійснювати заходи щодо його розвитку (чи принаймні – адекватної підтримки)[14]. Незважаючи на те, що в деяких областях прийняті програми розвитку дротового мовлення, вони або фінансуються мінімально[15],[16], або не фінансуються зовсім. Відповідно ситуація із подальшим зникнення мережі швидше за все залишиться без змін.
Не менш значущим щодо перспектив проводового мовлення є і момент, пов’язаний із забезпеченням інформаційної присутності держави в окремих прикордонних районах, що зазнають суттєвого впливу сусідніх країн (Угорщини, Росії, Румунії). Показовим в цьому сенсі є ситуація 2008 року на Буковині, коли внаслідок підтоплення люди опинились в інформаційному вакуумі, при чому в деяких районах проводове радіо відсутнє взагалі і нових заявок на його встановлення не поступає. При цьому в тих самих районах майже 95 % спілкуються румунською і слухають переважно румунське радіо та телебачення[17]. На питання забезпечення інформаційної безпеки держави (насичення інформаційного простору українським інформаційним продуктом, донесення державницької позиції до населення з актуальних питань державної політики, збереження культурної самобутності українського народу) звертають увагу і представники громадськості[18].
Перспективи подальшого використання проводового мовлення в Україні
Все ще наявні в Україні майже 2 млн радіоточок та зацікавленість як з боку громадян, так і представників місцевих органів влади забезпечити їх функціонування, робить актуальним пошук можливих шляхів оновлення даного ресурсу та створення передумов для його затребуваності користувачами. Додатково важливість цього ресурсу вбачається у таких факторах:
− територіальні особливості. Значна кількість таких точок все ще зосереджена в регіонах держави і передусім – сільській місцевості, тобто охоплює найбільш уразливі райони;
− наявна інфраструктура. Незважаючи на застарілий, в цілому, характер використаної технології вона вже прокладена, а користувачі знайомі з її можливостями;
− система екстреного сповіщення. З огляду на поступове зростання кількості природних та техногенних катастроф в Україні, населення об’єктивно потребує ефективних механізмів сповіщення про надзвичайні ситуації;
− необхідність забезпечення реалізації державної інформаційної політики. Оновлення можливостей роботи системи проводового мовлення створить для держави додаткові важелі впливу на інформаційне поле держави в регіонах і передусім з акцентом на проблемні прикордонні території.
Одним з перспективних напрямків подібного використання наявної інфраструктури проводового мовлення є запровадження програми, аналогічній російський «Соціальній розетці» (більш докладно щодо наявного стану та перспектив використання проводового мовлення закордоном див. Додаток 1), де після модернізації точок передбачається не лише збільшення кількості радіоканалів, але й надання телевізійного сигналу, низькошвидкісного доступу до мережі інтернет та системи екстреної допомоги.
Досвід тим більше цікавий, що Україна має певний власний досвід використання проводового мовлення з метою доступу до мережі інтернет. Ще в 2008 році в Харкові було проведено експеримент під час якого 20 користувачів застосовували саме можливості радіоточки для доступу до всесвітньої Мережі. Експеримент проводився спільно Харківським національним університетом радіоелектроніки[19] та «Укртелекомом», однак згідно з повідомлень ЗМІ[20] саме «Укртелеком» в односторонньому порядку без пояснень припинив співробітництво.
В цілому ж запропонований в російському проекті функціонал «Соціальної розетки» представляє інтерес для українських користувачів. По-перше, створення можливості доступу до мережі інтернет дозволить, з одного боку, зменшити «цифровий розрив» між селом та містом, а з іншого – забезпечить широке коло громадян держави доступом до державних послуг, що будуть надаватись в межах електронного урядування. По-друге, надання пакету телепрограм з 8 каналів дозволить частково вирішити проблему універсальної програмної послуги, тобто мінімального пакету телеканалів, що мають входити до «соціального пакету» і забезпечити їх реальну доступність для всіх громадян держави. Актуальним є оновлення системи оповіщення населення про надзвичайні ситуації так само як і «тривожної кнопки» (хоча вочевидь її функціонал має бути визначено більш точно). Водночас не можемо не зазначити, що реалізація такого проекту буде супроводжуватись суттєвими складнощами, пов’язаними в тому числі із нинішнім статусом «Укртелекому» як приватної компанії (більш докладно щодо можливих проблем див. Додаток 2). Варто звернути увагу на те, що певною мірою така модернізація може відбуватись за участі іноземних коштів (зокрема ООН та ЄС, що переймаються проблемами оповіщення населення у надзвичайних ситуаціях), а також тих приватних телекомпаній, які захочуть щоб їх канали транслювались в цій мережі.
Водночас варто враховувати, що в Європі аналогічного досвіду оновлення старої інфраструктури проводового мовлення не має. Це пояснюється як більш широким розповсюдженням інших телекомунікаційних засобів, так і дещо іншим обладнанням, що використовувалось із самого початку для кабельного радіомовлення, хоча в деяких країнах дана система продовжує функціонувати на випадок сповіщення населення у надзвичайних ситуаціях (більш докладно щодо Європейського досвіду див. Додаток 3).
Ризики проектів, пов’язаних із модернізацією інфраструктури проводового мовлення
- Однією з ключових проблем у використанні інфраструктури проводового мовлення в інтересах надання більш широкого спектру послуг є однозначна технологічна застарілість ресурсу, на що неодноразово звертав увагу і «Укртелеком». Відповідно, навіть якщо модернізацію буде проведено цей ресурс жодним чином не може вважатись таким, що стратегічно вирішує поставлені завдання (надання доступу до Мережі, телебачення та сповіщення населення[21]), оскільки принципово програє всім новітнім видам телекомунікаційних засобів передачі інформації (єдиною його перевагою залишається стабільність). Тобто це швидше тимчасовий механізм, що на невизначений (однак, вочевидь, недовгий) строк продовжить життя проводового мовлення. При цьому варто розуміти, що практично за будь яких обставин це буде дотаційний ресурс, який потенційно може стати додатковим тягарем на бюджет держави. Хоча НКРЗІ розглядала можливість вирішення цієї проблеми через фактичне перекладання фінансового тягаря за аналогічні види соціальних послуг, на інших операторів телекомунікацій через створення Фонду універсальних послуг.
- Незважаючи на в цілому можливе (з технологічної точки зору) оновлення інфраструктури проводового мовлення, важливим питанням залишається питання часу, при прийнятті відповідного рішення. Необхідно розуміти, що навіть якщо буде порушено питання про необхідність його оновлення, то з моменту пошуку практичних рішень в цій сфері до безпосередньо переходу до реалізації, кількість радіоточок додатково зменшиться і економічна доцільність такої модернізації буде викликати додаткові сумніви.
- Кажучи про можливість надання додаткових видів послуг (зокрема інтернету та телебачення) маємо враховувати і орієнтовну, на сьогодні, аудиторію користувачів проводового мовлення, яка складається, передусім, із людей літнього віку (переважна група) та тих громадян, для яких прослуховування саме проводового мовлення є швидше традицією, ніж реальною інформаційною потребою[22]. Мало ймовірно, що серед цих груп населення (часто – малозабезпечених та соціально незахищених) саме потенційні додаткові послуги будуть користуватись попитом, тим більше, якщо внаслідок модернізації мережі може зрости вартість утримання радіоточок.
- Варто враховувати таке: незважаючи на заявлену кількість у 1,97 млн одиниць радіоточок, що обслуговуються, реальна кількість користувачів може бути і меншою, оскільки частина громадян хоч і продовжує сплачувати за користування радіоточки однак насправді не користується цією послугою. Відповідно перспективи окупності такого проекту додатково зменшуються.
- Відсутність детальної інформації про актуальну географію збереження радіоточок в Україні (населенні пункти та райони) робить неможливим попередньо оцінити масштаби збереження/знищення проводового мовлення саме у потенційно пріоритетних (місця, що можуть потерпати від наслідків стихійних лих чи техногенних катастроф) районах, однак згаданий вище досвід буковинських районів (коли небезпечні райони повністю позбавлені проводового мовлення) дозволяє припустити, що аналогічна ситуація склалась і в інших районах України. Це робить в цілому мало перспективним оновлення системи саме з оглядну на пріоритет системи сповіщення.
Наслідком вищезазначеного є пошук такого варіанту майбутнього проводового мовлення, який би, з одного боку, міг би задовольнити потребу у сповіщені населення, надання йому додаткових телекомунікаційних послуг, а з іншого – це рішення має мати ознаки «довгостроковості» (мається на увазі, що нове рішення чи нова інфраструктура буде актуальною довгий час) та економічної доцільності (не лише для того, хто реалізує, але й користувача).
ВИСНОВКИ
- За умов незмінності чинної ситуації, а також не розв’язання об’єктивних та суб’єктивних проблем, можна прогнозувати, що проводове мовлення в Україні буде і далі зникати, причому зважаючи на розвиток нових телекомунікаційних засобів та незацікавленості з боку нинішнього власника мережі підтримувати збитковий ресурс, ці темпи цілком можуть пришвидшитись.
- Актуальним залишається завдання донесення інформації до районів, де відсутній (або є нестабільним) ефірний зв’язок, до районів, що потерпають від природних лих та техногенних катастроф, оскільки проблемою для більшості сільських районів є нестабільність енергопостачання (а, відповідно, доступність інших засобів сповіщення) навіть за сприятливих природних та техногенних умов.
- Незважаючи на застарілість технології проводового мовлення воно (за умов модернізації інфраструктури мережі) може бути використано для надання додаткових послуг населенню, і передусім – інтернету, телебачення, доступу до «тривожної кнопки», системи сповіщення про надзвичайні ситуації. Аналогічні проекти розробляються у сусідніх країнах (зокрема Російській Федерації). Крім того, Україна має і власний досвід використання таких технологій.
- Суттєвою складністю в реалізації такого проекту залишається те, що мережа проводового мовлення знаходиться у приватній власності («Укртелеком»), що обумовлює необхідність пошуку адекватних ринковим умовам варіантів реалізації таких проектів.
- Перспективи оновлення мережі проводового мовлення вкрай обмежені передусім через технологічну застарілість ресурсу, постійну зменшуваність аудиторії, суперечливий характер цінності окремих видів послуг для аудиторії та вже ліквідованість мережі в потенційно цікавих (з точки зору використання) районах країни.
РЕКОМЕНДАЦІЇ
- З метою вироблення єдиного підходу до майбутнього проводового мовлення та можливостей його подальшого використання з метою посилення гуманітарної та інформаційної безпеки держави, а також додаткових механізмів соціальної захищеності громадян, доцільним є проведення на базі Апарату РНБО України (зокрема, Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при РНБО України) робочої наради за участю як зацікавлених відомств (передусім: Міністерства оборони України, Національна телерадіокомпанія України, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, Кабінету Міністрів України, Адміністрації Президента України, Фонду держмайна), так і представників «Укртелекому» для з’ясування поточного стану мережі проводового мовлення, а також стратегічного бачення керівництва компанії «Укртелеком» щодо її майбутнього.
- В межах такої наради доцільно розглянути і можливі перспективи модернізації мережі проводового радіо за сценарієм, аналогічним російській «Соціальній розетці». Також одним з варіантів обговорення може бути напрацювання альтернативних пропозиції (із аналогічними показниками надійності та перспективами використання для додаткових послуг) для «Укртелекому» щодо можливого вирішення проблеми підтримки ним проводового мовлення в обмін на інші варіанти телекомунікаційного забезпечення пріоритетних районів, що можуть потерпати від лих.
- Питання подальшого майбутнього проводового мовлення доцільно обговорити і в межах дорадчо-консультативних (Громадської гуманітарної ради) та допоміжних (Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства) органів при Президентові України, зокрема в питаннях щодо готовності громадянського суспільства сприяти планам відновлення інфраструктури проводового мовлення та доцільності його модернізації з метою надання додаткових (інтернет, телебачення) послуг населенню, а також підтримки вітчизняного інформаційного продукту, що транслюється в такій мережі. Водночас варто розуміти, що в публічному полі можливість оновлення даного компоненту інформаційного ресурсу може зазнавати і значної критики з боку громадськості.
- З огляду на технологічну застарілість ресурсу та бажання «Укртелекому» переглянути свої зобов’язання в питанні його подальшого обслуговування доречно проводити переговори зі згаданого питання виходячи із необхідності забезпечити аналогічний рівень покриття ресурсу-замінника та його доступності для громадян.
- В контексті таких переговорів варто враховувати потенційну можливість залучення до проектів модернізації (заміни) суб’єктів підприємницької діяльності, що можуть бути зацікавленими в подальшому використанні інфраструктури для власних потреб (кабельні оператори, інтернет-провайдери), а також грантових програм (передовсім ООН та ЄС), що спрямовані на забезпечення безпеки громадян під час стихійних лих та техногенних катастроф.
Відділ досліджень інформаційного суспільства
та інформаційних стратегій
(Д.В. Дубов)
Додаток 1
Стан та перспективи використання систем проводового мовлення
у пострадянських країнах
Оскільки проводове мовлення переважною мірою було розповсюджено саме на території Радянського Союзу, а українська мережа була частиною загальнорадянської мережі, відповідно і досвід пострадянських країн щодо подальшого використання проводового мовлення є найбільш цікавим для України для можливих запозичень.
Російська Федерація
РФ найбільш цілісно підійшла до спроби оновлення системи проводового мовлення. В 2009 році на виставці «Связь-Экспокомм 2009» було представлено проект «Соціальна розетка», а 19 травня 2009 року тодішній мер Москви Ю. Лужков підписав Постанову Уряду Москви «Про організацію оповіщення населення міста Москви про надзвичайні ситуації мирного та військового часу» яка і мала запустити пілотний проект «Соціальної розетки» в Москві[23].
Суть проекту «Соціальної розетки»[24] полягала в тому, що система мала розгортатись на базі модернізованої інфраструктури проводового мовлення (яке багатократно резервовано, майже не піддаються електромагнітним перешкодам, забезпечує адресне оповіщення та є енергонезалежним). Система мала включати в себе такі види послуг:
− гарантоване адресне оповіщення у випадку надзвичайної ситуації;
− кнопка миттєвого зв’язку з екстреними службами;
− безкоштовний інтернет з доступом до соціально-значимих сайтів та послуг електронного уряду;
− 8 телевізійних каналів першого мультиплексу;
− два державних та один регіональний радіоканал.
При цьому не передбачалось, що послуги інтернету та телебачення будуть надаватись самим оператором мережі – безпосередніми постачальниками послуг мали стати неназвані «партнери проекту» (для пілотного проекту такою стала компанія «Центртелеком»).
Були напрацьовані критерії віднесення міст до числа першочергових у впровадженні «соціальної розетки»:
- Міста, стратегічно важливі для економіки Росії.
- Міста з населенням від 500 тис. та вище.
- Наявність на території соціально-значущих та потенційно-небезпечних об’єктів.
- Збережена інфраструктура оповіщення.
Розгортання проекту мало відбуватись у 3 паралельні етапи (до 2015 року):
− На першому етапі (з 2010 по 2013) підключення Москви та Санкт-Петербурга
− На другому (з 2011 по 2014): Сочі, Владивосток, Грозний, Єкатиренбург, Казань, Нижній Новгород, Новосибірськ, Ростов-на-Дону, Уфа, Норильськ, Челябінськ.
− На третьому (2011-2015): Астрахань, Барнаул, Владикавказ, Волгоград, Воронеж, Іжевськ, Кемерово, Краснодар, Красноярськ, Липець, Махачкала, Набережні Челни, Нальчик, Оренбург, Перм, Пенза, П’ятигорськ, Рязань, Самара, Тольятті, Томськ, Тюмень, Ульянівськ, Хабаровськ, Ярославль.
Загальна орієнтовна вартість проекту (за всі етапи) – близько 50 млрд рублів[25] (близько 13 млрд грн), з них лише з бюджету Москви - 1,76 млрд рублів (близько 463 млн грн)[26]. Пілотний проект «Соціальної розетки» було запущено в мікрорайоні «Кунцево» (Москва). В рамках проекту було підключено 526 квартир, вартість реалізації – 3,5 млн рублів (близько 920 тис. грн).
Незважаючи на те, що проект було запущено ще в 2010 році, до останнього часу відсутні більш-менш однозначні данні щодо ефективності його розгортання та подальшого майбутнього. Сайт організації, яка займається просуванням проекту (Московська міська радіотрансляційна мережа) також практично не містить оновлених даних щодо ходу реалізації проекту[27]. З повідомлень на різноманітних інтернет-форумах (в тому числі від користувачів, що намагались взяти участь в пілотному проекті)[28] відомо, що навіть на перших етапах реалізації поступово відбувались зміни технічних даних проекту (наприклад, спочатку мова йшла про низько швидкісний доступ до мережі, а вже в 2011-2012 про «доступ до соціально-значимих сайтів»), була відсутня однозначна інформація з боку ММРТМ. Спостерігались проблеми і на етапі підключення, коли було незрозуміло в чому саме полягає «модернізація мережі». Водночас судячи із повідомлень російських користувачів мережі інтернету на тих форумах, де обговорювався цей проект в цілому він викликав зацікавлення, однак не стільки можливістю отримати доступ до мережі інтернет та телебачення, скільки наявністю «тривожної кнопки» та системи сповіщення на випадок надзвичайної ситуації.
Республіка Білорусь
Незважаючи на те, що в 2010 році існували плани[29] із планового демонтажу систем проводового мовлення, в серпні 2012 року міністр інформації Республіки Білорусь О. Пролесковський заявив, що «те, що працює, затребувано суспільством та приносить користь, втрачати не можна»[30]. Крім того, він висловив бажання використати наявну інфраструктуру не лише для передачі радіосигналів, але й для надання інтернет-послуг, послуг кабельного телебачення. За деякими оцінками[31], близько 50 % білоруських домогосподарств охоплено мережею проводового мовлення і до 25 % стабільно використовуються громадянами. В повідомленнях окремих ЗМІ[32] згадується, що проблема поступового відключення елементів мережі все ще існує, однак наприкінці жовтня 2012 року в мала пройти[33] спільна колегія Міністерства інформації та Міністерства зв’язку та інформатизації де питання подальшого використання інфраструктури провідного мовлення мало стати одним з основних.
Вочевидь, білоруська сторона поки що не прийняла кінцевого рішення щодо подальшого майбутнього мережі проводового мовлення та його використання, хоча ідея надання послуг доступу до мережі інтернет та кабельного телебачення через таку мережу є. Швидше за все навіть якщо позитивні рішення будуть прийняті це не буде розповсюджуватись на розширення чинної мережі, а стосуватись лише використання того, що є в наявності. Можливо, однією з причин зволікання є бажання оцінити результати експерименту, що проводиться в Російській Федерації саме на багатопрофільному використанні проводного мовлення.
Республіка Киргизстан
Станом на 2010 рік в столиці Киргизстану Бішкеку працювало лише 40 тис. радіоточок[34] (при тому, що в 1979 їх було 380 тис.[35]) із виразною тенденцією до подальшого зменшення[36]. Жодних програм оновлення чи залучення мережі для подальшого використання не виявлено.
Республіка Молдова
Оператором проводового мовлення в РМ є державна компанія Radiocomunicaţii. Станом на середину 2012 року в м. Кишиневі працює близько 47 тис. точок проводового мовлення та наявною є виразна тенденція до зменшення аудиторії користувачів: на початку 2012 році функціонувало 55 тис. точок, в 2009 – 67 тис., а всього на момент отримання незалежності функціонувало близько 380 тис. точок.
В 2012 році збільшилась і плата за користування проводовим радіо – до 8 леїв (5 грн). Підтримка системи проводового мовлення в цілому не окупна: з необхідних 4 млн леїв (близько 2,6 млн грн) за рахунок абонплати покривається лише 1,6 млн леїв (близько 1 млн грн). В 2009 році керівництво Radiocomunicaţii порушувало питання стосовно того, що більшість жилих об’єктів, які здаються в експлуатацію, не оснащуються технічними засобами централізованого сповіщення, хоча держстандарти це передбачають[37]. Як наслідок, в 2010 році Radiocomunicaţii намагалась позбутися збиткової послуги, але постійні клієнти та неурядові організації стали на заваді[38].
Даних щодо стану проводового мовлення в інших пострадянських країнах немає, однак швидше за все там спостерігається практично аналогічна ситуація загального зменшення аудиторії та уваги держави до цього ресурсу. Є окремі повідомлення щодо проблем з проводовим мовленням у Вірменії, однак всі вони відносяться до 2010 року та стосуються швидше проблем реорганізації керівних органів, що відповідають за управління телекомунікаційною сферою.
Додаток 2
Можливі проблемні моменти реалізації програм, спрямованих на оновлення мережі проводового мовлення
Ключовою складністю із реалізацією таких програм може стати те, що «Укртелеком» є приватною компанією, яка і зараз вважає, що система є збитковою і, вочевидь, не бажає її використання. Тим більше – вкладання коштів в її оновлення чи модернізацію.
Крім того, у випадку спроби використання мережі для надання «соціальних» (максимально доступних) послуг інтернет населенню виникає і інша проблема: «Укртелеком» є не лише власником самої мережі, але й діючим інтернет-провайдером. Відповідно початкова концепція «Соціальної розетки» де доступ до даного ресурсу можуть отримати всі зацікавлені інтернет-провайдери з метою надання населенню послуг доступу до мережі інтернет опиняються заручником очевидного конфлікту інтересів, коли приватна компанія має надавати свій ресурс своїм же конкурентам, або сама надавати збиткову послугу.
Не можна не зазначити і ще один аспект: приватизація компанії разом із інфраструктурою проводового мовлення зробило неможливим використання механізму державно-приватного партнерства для його експлуатації та модернізації. Відповідно, можливості як держави, так і нинішнього власника мережі проводового мовлення обмежені тими умовами договору (та зобов’язань по ньому) які були закладені під час приватизації «Укртелекому».
На жаль, у відкритих держалах такі дані практично відсутні і, відповідно, вкрай складно сформулювати можливу схему вирішення даної проблеми. Водночас згідно із повідомленнями ЗМІ спроби «Укртелекому» припинити підтримку функції місцевої телефонії, проводового радіо і телеграфу є порушенням умов приватизації компанії згідно з яким покупець зобов’язаний забезпечити надання послуг зв’язку в сільській місцевості і віддалених населених пунктах[39].
Додаток 3
Європейський та досвід використання проводового молення
Проводове мовлення (кабельне мовлення) існує (існувало) не лише в пострадянських державах, але й країнах