АРМІЇ ТА СУЧАСНІ КОНФЛІКТИ

ВОЄННО-НАФТОВЕ БРАТЕРСТВО

Економічні орієнтири ГУУАМу через військову призму

Сергій ЗГУРЕЦЬ,
Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння

У "битвах" за каспійську нафту Україна разом із союзниками з ГУУАМ уперше спробувала використати військових для захисту своїх економічних інтересів

ДИПЛОМАТІЯ КОЛЬОРУ ХАКІ

ГУАМ народили військові. Точніше - військово-політичні проблеми. Два роки тому саме мілітарна необхідність стала основою для єднання зусиль Грузії, України, Азербайджану і Молдови під "дахом" неформального об'єднання з абревіатурою ГУАМ. Усі його учасники мали схожі "болячки". Після розпаду СРСР на їхніх територіях усе ще знаходилися російські війська - бази в Грузії; 14 армія, що усохла в Групу російських військ у Придністров'ї; Чорноморський флот у Криму. Плюс неврегульована ситуація зі звичайними озброєннями в Азербайджані.

Майбутнє звичайних арсеналів потребувало юридичного оформлення на двосторонньому рівні між Росією і країною-хазяїном. Цей процес проходив на фоні адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі до нових реалій, викликаних розпадом Варшавського пакту і розширенням НАТО. У ході модернізації ДЗЗСЄ у Москви був шанс закріпити вже в багатосторонньому договорі формулювання, за якими Росія одержувала право фіксувати свою військову присутність у цих країнах назавжди. У "гуамовців" була нагальна потреба зблокуватись, аби позбавити Москву такої спокуси.

Відстояти свої інтереси в новому ДЗЗСЄ "гуамівцям" вдалося, і на цьому сенс подальшого існування ГУАМу повинен був вичерпатись. Але об'єднання не тільки не розпалося, а навіть одержало поповнення в особі Узбекистану і ще одну букву "У" у свою назву. Причому теперішнє єднання спілки, так чи інакше, знову викликано особливістю їхніх відносин із Росією.

Україна, Грузія, Узбекистан і Азербайджан нині не приймають участі в Ташкентському Договорі про колективну безпеку. Київ від проголошення незалежності притримувався нейтралітету. Троє інших вийшли з Ташкентського пакту, твердо переконані, що в союзі з Москвою власні проблеми вирішувати важко. Баку роздратований військовою поміччю Росії Вірменії і позицією Москви щодо Нагірного Карабаху, Ташкент незадоволений нарощуванням військової моці в Центральної Азії, Тбілісі обвинувачує Москву в тому, що у вирішенні проблем Грузії з Абхазією та далеко не безстороння.

Але це лише одна сторона медалі. Ядро ГУУАМа (Азербайджан, Україна, Грузія) зцементоване спільною, утім, офіційно не проголошеною ідеєю: забезпечити майбутній транзит великої каспійської нафти в обхід Росії. А участь Узбекистану - посилення позицій головних "гуамовців" у реалізації проекту ТРАСЕКА або нового "Великого шовкового шляху". До речі, паралельного російській турксібовській магістралі. Вже зараз вантажі з Узбекистану в Європу в обхід Росії йдуть через Туркменистан і Україну.

КАСПІЙСЬКИЙ ПАСЬЯНС

У каспійської нафти, запаси якої, за оцінками експертів, можуть претендувати на друге місце у світі після близькосхідних, є три дороги в Європу. Через Чечню і Новоросійськ. Через турецький порт Джейхан. І, зрештою, напрямок, що найбільше подобається Києву - із Баку через грузинський порт Супса, Чорне море і нафтопровід "Дружба" крізь Броди - далі в Європу. Всі маршрути потребують коштів на добуду. А ще вони схожі тим, що межують або проходять зонами потенційних або ледь притушених військових конфліктів. А цей аргумент легко може поставити хрест на ритмічному перекачуванні нафти, що робить досить ризикованими будь-які капіталовкладення в проект.

Але спокуса взяти участь у видобутку, транзиті і, зрештою, у використанні каспійських вуглеводнів - велика. І в держав слабких, і в супердержав. Інтерес тут у кожного свій.

Україна щорічно споживає біля 16 млн. нафти. В кращому разі лише чверть від цих потреб країна спроможна задовольнити власними ресурсами. "Зав'язка" на російські енергоносії стала критичною. Цінова політика Росії в області експортних вуглеводнів, можливість регулювання обсягу постачань ставить Україну в положення, незалежне лише формально. Так чи інакше, а над альтернативою все ж замислишся.

Грузія й Азербайджан сподіваються, що нафтопроекти допоможуть їм не тільки поправити далеко не блискуче економічне положення. Є реальний шанс розрубити давні вузли конфліктів. Причому заручившись для їхнього вирішення спонсорством Заходу. Те ж врегулювання проблеми Карабаху є неодмінною попередньою умовою, що гарантує стабільність видобутку і перекачування нафти.

Росії каспійська нафта як сировина, за великим рахунком, не потрібна. Але прибуток принесе її транзит російськими трубопроводами. Також необхідне збереження впливу в регіоні, де військові можливості Росії значно послабились. А поява об'єднань на кшталт ГУУАМу у Москві сприймають як своєрідний санітарний кордон, що ускладнює Росії реалізацію її інтересів, зокрема, у Закавказзі.

Для США Каспій пахне не тільки нафтою. Хоча і це вкрай важливо. Адже експерти прогнозують, що через 10 років Захід і США можуть цілком опинитись в енергетичній залежності від головної п'ятірки нафтовидобувних країн, серед яких давні американські "друзі" - Іран і Ірак. Безпосередній доступ до каспійської нафти таку загрозу нівелює. Реалізація як каспійських проектів, так і підтримка транспортних коридорів в обхід Росії дозволяє також відтіснити Росію як від Середньої Азії, так, утім, і від того ж Ірану. А шлях нафти через Туреччину лише посилює позиції американського партнера Вашингтона по НАТО в цьому регіоні - Анкари.

Не дивно, що саме в турецького Джейхана - шанси найбільші. Хоча до Джейхану ще потрібно протягнути трубу, що буде коштувати десь від 2 до 4 млрд. дол. Грузія, Азербайджан і Узбекистан 29 жовтня 1998 року вже підписали разом із Казахстаном і Туреччиною так звану "Анкарську декларацію" про постачання на світові ринки нафти Каспію і Середньої Азії за маршрутом Баку - Тбілісі - Джейхан. Але якщо каспійської нафти дійсно багато, те одним Джейханом справа не обмежитися.

На тлі такої невтішно-втішної перспективи у Києва виникла гостра потреба в діях і ініціативах, що, з одного боку, дозволяють мати міцний контакт насамперед з Азербайджаном і Грузією і забезпечують надійну прив'язку до справ у регіоні. З іншого боку - повинні однозначно трактуватися як такі, що спрямовані на гарантування безпеки в зонах транспортування нафти. Це має бути особливо приємно для США, де через протистояння в Нагірному Карабасі, періодичні заколоти у Грузії, і непередбачувану Чечню вкупі з Росією нервуються за цілісність перспективних нафтопроводів. А саме американський голос у розмітці реальних шляхів транспортування великої каспійської нафти - головний. І це прекрасно розуміють у Києві.

І тоді в битву за каспійську нафту пішли українські генерали.

ЯК ЗАХИЩАТИ КАСПІЙСЬКУ НАФТУ

Дружба добра, коли вона сильна. Для такої дружби з Азербайджаном і Грузією, саме в українських військових - базис надійний і давній. У той час, коли Азербайджан обвинувачував Росію в постачаннях зброї у Вірменію, Єреван "відігравався" на Україні.

Ще два роки тому МЗС Вірменії в офіційній заяві повідомило, що протягом 1993-1995 років Азербайджан закупив в Україні і відремонтував близько 150 танків. Таке придбання дозволило вдвічі збільшити кількість танків в азербайджанських збройних силах. Якихось тлумачень з української сторони щодо правдивості такої інформації оголошено не було - хоча військова допомога Києва Баку навряд чи порівняна з російськими послугами Єревану (танки, інша бронетехніка, системи залпового вогню, оперативно-тактичні ракети плюс інше - усього на один мільярд доларів.)

Під час офіційного візиту в Україну Гейдара Алієва в березні 1997, серед іншого, була укладена угода про військово-технічне співробітництво. Що було розцінено аналітиками як важлива, або навіть невід'ємна складового успішного військово-нафтового братерства. У січні цього року на першу зустріч міністрів оборони ГУАМ у Баку разом з керівником українського оборонного відомства Олександром Кузьмуком їде і його заступник з озброєння, і Генеральний директор держкомпанії "Укрспецекспорт", що торгує зброєю від імені України. Агентство УНІАН із посиланням на представника Центрального апарату Міністерства оборони України, повідомило, що мова йшла про можливість участі України у модернізації бронетехніки Азербайджану [1]. Азербайджан має 147 танків Т-72, 123 танки Т-55, що потребують ремонту і модернізації. Це, звичайно, не залишилося непоміченим у Вірменії. У травні на зустрічі міністрів оборони СНД Вірменія звинуватила Україну в продажі Азербайджану вже 300 танків [2]. Чи мались на увазі постачання, які згадувались Єреваном і раніше, чи мова йшла про реалізацю нових домовленостей - невідомо. Перший заступник міністра оборони генерал Іван Біжан, у свою чергу, відкинув ці закиди убік України, заявивши, що він не може коментувати того, чого просто не було.

Продуктивні і надійні військові контакти України і з Грузією. Особливо відтоді, як декілька років тому Москва з метою політичного тиску на Тбілісі згорнула військово-технічне співробітництво з Грузією. Сьогодні військові з Грузії навчаються в Києві, Україна готова надавати свої полігони для навчання розрахунків ППО Грузії, допомагає в становленні ВМС Грузії як теорією, так і практикою. Один із колишніх заступників командуючого ВМС України був навіть призначений радником грузинського міністра оборони з питань військово-морського флоту. Незважаючи на проблеми зі становленням національного флоту, Україна подарувала Грузії ракетний катер для її берегової оборони.

Але двостороння військова активність України стосовно каспійських учасників нафтового проекту дуже обмежена з економічної точки зору без реального доступу Києва до транзиту вуглеводнів. У кращому випадку, розбагатівши на нафті, Баку і Тбілісі будуть активніше купувати зброю в України в майбутньому. Але такі можливі прибутки Києва абсолютно незрівнянні з прибутками від нафтового бізнесу. Відтак, один із способів для України закріпитися в регіоні серйозно - миротворчі ініціативи. Для цього якнайкраще підходять як уже напрацьовані військові зв'язки, так і можливості ГУУАМ як регіональної організації.

Перша зустріч міністрів оборони ГУАМу тоді ще без Узбекистану на початку цього року повинна була завершитися реалізацією давно виношуваної ідеї про створення спільного миротворчого підрозділу. Як продовження ініціативи Києва, раніше оголошеної міністром оборони України під час візиту в Тбілісі - про створення спільного українсько-грузинського батальйону, що, серед іншого, мав би за завдання гарантувати безпеку транспортного коридору з Баку до Одеси через Грузію. Маленька армія ГУАМ повинна була б узяти на себе ту ж місію. Щоправда, після зустрічі про спільну миротворчу структуру ГУАМ міністри так і не оголосили, обмежившись нагадуванням у підсумковому комюніке про користь співробітництва в галузі миротворчої діяльності і спільних маневрів.

Втім, для Києва, чесно кажучи, не так вже й важливо чи буде реально існувати спільна миротворча структура чи ні. Більш значуще, щоб про цю ідею говорили як про реальне підтвердження миротворчих прагнень Києва в цьому регіоні. І говорили частіше. Принаймні, доти, доки існує непевність з остаточним визначенням маршрутів транспортування нафти.

За цю праву справу генерали при першій нагоді кидають у "бій" війська 16 квітня 1999 року на полігоні Ялгуджа, що поблизу Тбілісі, почалися спільні навчання військових з України, Грузії й Азербайджан з відпрацювання спільних дій при виникненні надзвичайних ситуацій на трасі нафтопроводу Баку - Супса. Головну скрипку грав саме український підрозділ трубопровідних військ [3]. Як виявляється, тільки Україна має у складі своєї армії сили, спроможні ліквідувати аварії на трубопроводах із високим тиском і проводити обвідні шляхи навколо ушкоджених ділянок. Маневри були приурочені до головної події - урочистого відкриття експортного нафтопроводу для перекачування ранньої азербайджанської нафти західним маршрутом. Його довжина від Сангачальського терміналу поблизу Баку до терміналу в грузинській Супсі - 830 км. Термінал через морську нафтоналивну систему спроможний опрацьовувати танкери вантажопідіймальністю до 150 тис. тонн. Пропускна спроможність 5,1 млн. тонн нафти в рік. А перший танкер - італійський "Аджип Пеймонт" - із ранньою каспійською нафтою із Супси пішов на нафтопереробний завод в Іспанії, а не убік України з незавершеним терміналом-довгобудом в Одесі.

Хоча офіційні представники Азербайджану і Грузії неодноразово заявляли, що західний маршрут не слід розглядати як альтернативний північному маршруту Баку - Новоросійськ, що проходить територією Чечні, на цю довгоочікувану церемонію президент Грузії і запросив Гейдара Алієва, і Леоніда Кучму. Всім трьом російський маршрут був не цікавий. Але якщо у Алієва і Шеварднадзе дійсно був привід для свята, Кучмі тільки можливості його армії давали хоч якусь впевненість у тому, щоб не почувати себе просто стороннім спостерігачем.

25 квітня на ювілейному самміті НАТО, де ГУАМ став ГУУАМом, лідери держав підписують угоду, де вирізняється миротворча складова, вкрай істотна для Києва. Країни домовилися "зміцнювати стосунки у галузі врегулювання конфліктів і криз, об'єднати зусилля у боротьбі з проявами міжнаціональних протиріч, сепаратизму, релігійного екстремізму і тероризму".

Через місяць - другий Україна знову намагається акцентувати увагу зацікавлених кіл на аспекті безпеки. У Севастополі 9 червня проходить міжнародна конференція "Україна і проблеми безпеки транспортних коридорів у Чорноморсько-Каспійському регіоні", ініційована Національним інститутом українсько-російських відносин. У підсумковій декларації відзначається, що "Україна може стати однією з ключових фігур у структурі комплексного забезпечення безпеки транспортних комунікацій і готова ініціювати створення міжнародної системи безпеки транспортних комунікацій у Чорноморсько-Каспійському регіоні". А також, що "функції формування механізмів безпеки транспортних комунікацій можуть взяти ОЧЭС, ГУУАМ, вектори розвитку яких можуть включати також політичне співробітництво у галузі міжнародної безпеки".

А які можливі форми і важелі реалізації "механізмів безпеки" у межах того ж ГУУАМа? Що стосується вже згадуваного "політичного співробітництва", то для його ефективності Київ пропонує створити в кожній із країн - членів організації інститут спеціальних уповноважених з координації спільної діяльності. Але коли не вистачає політичних ресурсів, черга, як відомо, за військовими.

Реалістично налаштовані аналітики, утім, відзначають, що ні технічна оснащеність збройних сил, ні ступінь вишколу армій не дозволять "гууамівцям" навіть у віддаленому майбутньому взяти за мету традиційний принцип військового блока : "один за усіх - усі за одного" [4]. Хоча б через віддаленість один від одного. Але є шанс претендувати на роль регіональної організації з правом на проведення миротворчих операцій.

Раніше офіційні особи в Києві вже заявляли про готовність направити українські миротворчі контингенти в зону грузинсько-абхазького протистояння й у Нагірний Карабах. Щоправда, за умови, що це буде миротворча операція під егідою ООН або ОБСЄ, а, відтак, і на гроші цих організацій. При іншому розкладі миротворчий тягар Києву не по силі і не по кишені - навіть якщо ГУУАМ і доб'ється такого регіонального права. Або раптом виникне спокуса діяти за прикладом Росії в СНД із її "чисто російським проектом" - Коаліційними миротворчими силами. Звичайно, у практичному плані це ніколи не буде реалізовано. Але на цій ідеї можна спекулювати так само вдало, як і на генеральських планах щодо створення спільних миротворчих підрозділів у ГУУАМі.

Є й інший варіант формування "механізмів безпеки транспортних комунікацій" на Каспії. Через появу натовських військових баз у Грузії або на Апшероні, в Азербайджані. У обох країнах є гарячі прихильники такого рішення. У Північноатлантичному альянсі на питання про серйозність таких намірів поки нічого відповідають. Але навряд чи така перспектива сподобається Києву - хоча б тому, що тоді вже точно не можна буде говорити про Україну як про "ключову фігуру в структурі комплексного забезпечення безпеки транспортних комунікацій". Яким би ефемерним не було це твердження навіть при нинішьому розкладі.

СТІЙ, НАЗАД!

Але нині генерали в Києві, здається, уже злякалися тих можливостей, що замайоріли перед ГУУАМом. Про військові перспективи регіонального об'єднання в українському оборонному відомстві говорять тепер надзвичайно скупо. Навіть про зустріч 6 серпня під Львовом міністрів оборони армій держав-учасниць цього об'єднання - до речі, першій, коли всі керівники оборонних відомств були в повному складі - спочатку повідомив Баку, а не Київ. А підсумки переговорів міністрів оборони ГУУАМу у Яворові оголошені лише в самих загальних рисах. Як повідомила прес-служба міністерства оборони України, зустріч носила консультативний характер, ніяких документів підписано не було. Глави військових відомств розглянули питання зміцнення військового співробітництва в рамках ГУУАМу, координації зусиль у міжнародних організаціях і форумах.

Зменшення військових обертів ГУУАМу, або прагнення їх не афішувати, утім, пояснюється досить просто. Військові вирішили не дуже задирати голову в умовах, коли офіційний Київ останнім часом демонструє лояльність до багатьох побажань Москви, де на ГУУАМ реагують, як бик на червону ганчірку. Лише один тому приклад - у липневому інтерв'ю "Комсомольській правді" міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов виказав невдоволення, що "держави-учасники СНД паралельно можуть створювати інші політичні угруповання типу ГУУАМу і робити вигляд, що нічого не відбувається". "Потрібно називати речі своїми іменами: ГУУАМ - це політична організація з планами на переростання у військово-політичну" - заявив Ігор Іванов [5].

Несподівані озирання Києва на Москву зрозумілі. Діючий Президент України в надії повторно завоювати цю посаду розраховує і на російську підтримку. На тлі такої передвиборної стратегії Верховного Головнокомандуючого генералам недалекоглядно забивати собі голови геополітичними категоріями.

Військові зробили відповідні висновки і після тих дебатів, що розгорілися серед політичного істеблішменту України щодо доцільності ГУУАМу. У одній впливовій українській газеті, популярної серед владних кіл, з'явилася велика стаття з назвою "Міфи української дипломатії" [6]. Стаття била скерована проти "прозахідного до непристойності" міністра закордонних справ України Борисова Тарасюка. Йому дісталося і за активність на каспійському напрямку вкупі з ГУУАМом, і за одеський термінал.

"Вже не знайти автора проекту транспортування каспійської нафти маршрутом Одеса-Броди. А хтось же закинув наживку, яку Україна заковтнула. І почала старанно копати. Вкопали в землю багато мільйонів. Побудували частину трубопроводу і почали думати: що ж робити далі? На завершення будівництва грошей немає. Нещодавно "з'ясували", що немає і танкерів для доставки нафти. Г. Алієв хотів було зробити подарунок, загрузити наш танкер позачергово, - так ми і танкер не знайшли. Немає і самої нафти. Не підтверджуються заявлені Азербайджаном запаси. Не вирішене питання про поділ родовищ Каспію. Під тиском США "велика" нафта, певне, піде не через Україну, а через Туреччину. Адже вона теж стратегічний партнер. Усе йде до того, що нам доведеться викопувати труби на побудованій ділянці, згадуючи "незлим тихим словом" прожектерів від зовнішньої політики", - стверджував автор. І далі - "Л. Кучмі вже прийшлося робити заяви, доводячи те, що неможливо довести: ніби-то ГУУАМ - це не в піку СНД. У ході останньої поїздки на Кавказ Б. Тарасюк запропонував Азербайджану і Грузії піти далі і створити організаційні основи для розвитку ГУУАМ. Процес йде по наростаючій. Незабаром Л. Кучмі прийдеться знову пояснювати колегам з СНД, що мав, а чого не мав на увазі його ініціативний міністр".

Спокушені в палацевих інтригах без тіні сумніву стверджували, що стаття - колективна праця проросійських представників Ради національної безпеки й оборони України. А їхні позиції - знову таки завдяки особливостям виборчої стратегії Президента-претендента - дуже сильні. Так що тепер люди при погонах з великими зірками вже точно не будуть поспішати. Спробі відстояти свої економічні інтереси військовими силами за межами власної території дали відбій. Принаймні, до закінчення виборних баталій ...

Я ВАМ НЕ СКАЖУ ЗА ВСЮ ОДЕСУ…

Всі зусилля дипломатів і військових України з пошуку надійних підходів до каспійської нафти втрачають усякий сенс, якщо і далі буде пробуксовувати добудова Одеського терміналу. Його запланована потужність - перекачка 40 млн. тонн нафти за рік. За технічними даними, термін спорудження термінала складав 22 місяці, необхідні кошти на будівництво з розрахунків 1993 року - 300 млн. дол. Якби для реалізації проекту було б достатньо техніко-економічного обгрунтування, то Одеський термінал уже два роки трудився б напружено [7].

Власне, термінал при повній потужності так і повинен працювати. На рейді на віддаленні від берега на 25 кілометрів - щонайменше три точкових причали для швартування танкерів. Одеське узбережжя дозволяє приймати танкери місткістю 150 тис. тонн. Нафта з танкерів перекачується в берегові ємності (18 резервуарів загальною ємністю 400 тис.куб.м.). Далі - у магістральні трубопроводи, що подають нафту на нафтопереробні заводи. Довжина ділянки від берегових резервуарів до магістральних трубопроводів - 52 кілометри.

На сьогодні через відсутність коштів виконана лише частина робіт (на різних ділянках - від 40 до 80 відсотків). Але це лише частина проблеми. Після того, як у 1993 році Кабінет Міністрів України видав постанову про будівництво Одеського терміналу, проект не раз ставав заручником у відносинах Одеси і Києва. За період 1993-1994 років принаймні тричі Одеська обласна рада під керівництвом Руслана Боделана приймала рішення, що блокували будівництво термінала: від відмов виділяти землі під будівництво термінала до видачі розпорядження на припинення будівництва. Мотив - екологічна загроза для Одеського узбережжя. Як наслідок - згортання курортного бізнесу, що є дуже прибутковою статтею поповнення місцевого бюджету. Справа доходила навіть до пікетування будівельних майданчиків, у тому числі і представниками російського екологічного товариства "Хранители радуги". У цей же час на повний хід йшло будівництво другої черги нафтового терміналу в Новоросійську з такою, як в Одесі, потужністю - 40 млн. тонн.

У серпні минулого року Руслан Боделан був обраний мером Одеси. Як і колись, в оцінці необхідності Одеського терміналу він вкрай категоричний: "Виступаючи у Верховної Раді з цього питання, я заявив, що будівництво нафтотерміналу - найбільша афера сторіччя. Але я ніколи не був противником цього будівництва. Я просто вимагав - надайте економічні розрахунки щодо доцільності будівництва. Запитував, відкіля прийде нафта для України. Проблема зависла в повітрі. І поки вона не буде вирішена на політичному рівні, я буду сумніватися в доцільності будівництва нафтотерміналу. Тобто доти, доки не буде підписаний договір між нами, з одного боку, і Казахстаном, Азербайджаном, Грузією - з іншого, про транспортування каспійської нафти через територію України, вкладати в будівництво терміналу більше мільярда доларів вважаю злочином.

Адже всім відомо, що розглядається декілька варіантів транспортування каспійської нафти на Захід. Чи то вона піде туди через Туреччину, чи то через Румунію і - як самий останній варіант - через Україну. Уявіть собі, що каспійська нафта піде повз нас. Що тоді накажете робити з цим терміналом? " [8].

На теперішньому етапі ситуація з добудовою терміналу нагадує пошук відповіді на питання "Що було раніше - курка або яйце". Якщо немає гарантії щодо транспортування нафти через Україну, то який зміст вкопувати термінальні гроші в землю? А з іншого боку - якщо термінал не буде побудований, не менше проблематично говорити про послідовність намірів Києва доступитись до каспійських вуглеводнів. Це в теорії. Що на практиці?

Міністр енергетики США Білл Ричардсон, виступаючи 17 серпня в Стамбулі, заявив про те, що "Туреччина є нашим важливим союзником, значним енергетичним ринком, важливою з'єднуючою ланкою з Каспійським регіоном. США є твердими прихильниками створення транспортного коридору Схід - Захід, нафтопроводу Баку-Джейхан і транскаспійського газопроводу. Уряд США вважає, що нафтодобувачі Східного Каспію будуть грати важливу роль у перетворенні нафтопроводу Баку-Джейхан у комерційно рентабельний проект." Водночас "… Ми усвідомимо, що постачання (нафти - авт.) через Босфор не можуть стати довгостроковим рішенням, оскільки їхні обсяги значно збільшуються" [9].

У Києві останні слова можуть бути потрактовані як збереження шансів України на участь у каспійському проекті. Адже США розуміють об'єктивну необхідність диверсифікації шляхів транспортування нафти з Каспію. Але Вашингтон все ж не має наміру безпосередньо лобіювати інтереси Києва в цьому сегменті. Посол США в Україні Стівен Пайфер, відповідаючи на питання щодо позиції США в проблемі "Каспійська нафта - Україна" сказав: "Дуже важливо створити умови для закордонних інвестицій. Зараз Україною залучено приблизно $2,8 млрд. іноземних грошей, із них приблизно $500 млн. - із Сполучених Штатів - її найбільшого іноземного інвестора. Але це дуже мало. У Польщі - $6 млрд. американських інвестицій. Потрібно, щоб у цьому показнику Україна наздогнала Польщу.

Що ж стосується питання нафтопроводу, з боку Сполучених Штатів, ця ідея одержала підтримку у формі гранта Агентства з розвитку торгівлі на суму в $750 тисяч для вивчення економічної доцільності проекту. Однією із завдань є вивчення попиту на каспійську нафту в центрі Європи у таких країнах, як Польща, Угорщина, Чехія. Це може бути тим елементом, що викличе інтерес приватного сектора до проекту. Це дуже важливо, тому що, наскільки я розумію, Україна потребує іноземних капіталів, щоб завершити будівництво нафтопроводу Одеса - Броди, а потім провести додаткову гілку в Польщу. Приватних інвесторів можна буде залучити тільки тоді, коли вони побачать, що проект є комерційно життєздатним, і що вони зможуть на ньому заробити" [10].

Що стосується економічної доцільності шляху каспійської нафти в Європу через Україну, то ситуація, загалом, не така вже і й погана. Наприклад, із Перської затоки нафту в Європу возять танкерам через Суецький канал і навколо Африки. Через Туреччину й Україну маршрут відповідно в 2 і 3 рази коротше. Але переконувати іноземних інвесторів, що в Україні можна дійсно робити великий бізнес, усе важче і важче. Навіть якщо новий Президент України почне реальні, а не декларативні зусилля для проведення в країні кардинальних економічних реформ і зміни податкової політики, у кращому випадку ці плоди дадуть позитивні сходи років через два. Як кажуть, обпікшись на молоці, будеш дмухати і на воду. Саме цим принципом будуть керуватися на Заході, розмірковуючи над тим, чи варто ще раз спробувати щастя на Україні.

1. УНІАН, 22 січня 1999 р.

2. ИНТЕРФАКС-МОСКВА, 15 травня 1999 р.

3. ІНТЕРФАКС-УКРАЇНА, 8 квітня 1999 р.

4. Независимая газета, 26 травня 1999 р.

5. Комсомольская правда, 19 липня 1999 р.

6. Зеркало недели, 17 липня 1999 р.

7. Фінансова Україна, 5 вересня 1995 р

8. Сегодня, 14 липня 1999 р.

9. USIS, Вашингтон, 19 серпня 1999 р.

10. День, 3 серпня 1999 р.