Почну з того, що, продивившись усі роздані документи, хочу їх підтримати, проте зазначу, що усі вони мають невеличкий ґандж. Якщо ми беремо розпорядження Президента, Закон, що тут згадувався, то усі вони неконкретні. Усі проблеми, виписані в карті проблем, абсолютно справедливі, але всьому цьому бракує механізму запуску.
Ми обговорили багато проблем, особливо у виступі пані Галини Родіної пролунала проблема довіри-недовіри, але я абсолютно згоден з паном Капрановим щодо того, що ця проблема - довіри-недовіри - існує не тільки в нашій країні. Якщо Канада говорить, що в них останніми роками зріс рейтинг корумпованості, то що вже говорити про нас. Таким є світ, в якому ми живемо. Тому є 2-3 глобальні проблеми: фінансова немічність суб'єктів видавничої справи, проблема розповсюдження і проблема бібліотек.
Щодо бібліотек, то категорично не згоден, що вони не знають, що треба їхнім читачам, що вони знають це гірше, ніж експерти будь-якого рейтингу. По-перше будь який рейтинг формується добором експертів і кожному можна щось закинути. У кожній області, а я об'їздив майже всі хіба що за винятком Дніпропетровської області та ще кількох, книжки потрібні різні. Є певний блок, який потрібний всім, але є позиції, за якими книжки будуть принципово різнитися. Це і краєзнавча література, і смакові пріоритети, зрештою, це залежатиме від того, який викладач читає в якому містечку і користується він чи не користується популярністю. Тому, якщо буде можливість вирішити бодай одну проблему: чи то можливість брати кредити в банку для видання книжок, для проведення ярмарків, будь-яких рейтингових акцій, буде дуже добре.
Так само якщо є можливість видати будь-яку книжку, то я вважаю, що треба фінансувати половину. Тут досвід видавництва "Факт", мені здається, є ідеальним. Ще коли Віктор Андрійович не був Президентом, він запропонував видати у вибрані твори Василя Стуса за такою схемою, яка дозволила здешевити книжку: половину проплачує видавець, половину спонсор чи держава. І книжка, соціально важлива книжка, вийшла і непогано реалізується.
Втім, що таке соціально важлива книжка? Рильський - це соціально важлива книжка? Закони України - це соціально важлива книжка? Книжки про наших президентів - першого, другого, третього, які б вони не були - це соціально важлива книжка чи ні? Як їх визначати?
Вважаю, що варто погодитися із пропозицією Красовицького - створити бібліографічний збірник. Поки не буде створено бібліографії, в "Книжник-Рев'ю" це пробували зробити, у "Сучасності" щось пробували, але на сьогоднішній день я не думаю, що хтось може сказати, що знає всі видання, які виходять сьогодні в Україні. Повного списку таких видань не існує. Якщо буде створено таку бібліографію і вона потраплятиме бодай на рівень обласний, бо в кожній області є кваліфіковані бібліотекарі, це вже про район можна сперечатися, хоча там теж люди працюють дуже чесно навіть на 0,1 ставки, наприклад на Вінниччині.
Ще одна проблема, яка тут не зачеплена, - проблема з квотуванням. Якщо ми вводимо квоти, то давайте говорити чесно. В Україні п'ятнадцять років виживання, різке падіння наукової літератури, відтік кадрів, людей, які можуть якісно робити наукову книжку. Сьогодні в гуманітарній сфері є велика проблема - зробити таку книжку і так якісно її підготувати, як це робиться в Росії. Є два шляхи вирішення цього питання. Одне: ми кажемо, що нам така книжка не треба, і тоді можна вводити. Але якщо нам така книжка треба - в інституті літератури нещодавно на засіданні зазначалося, що за всю історію Україна не видала жодного класика і жодного академічного видання. Якщо нас це влаштовує, значить, державна підтримка нам не потрібна, буде ліберальний капіталізм, але навіщо тоді щось утримувати, навіщо про щось говорити? Але якщо такі видання робити, то для кого їх робити? Чи потрібні вони бібліотекам? Вважаю, що для наукових закладів, то очевидно, що Шевченко, Франко, мають бути видані, але я знаю проблеми з виданням Франка. Проте, щодо програми "Українська книга", то не мати повного Франка в рік ювілею - це досить соромно. Інша справа - як його видавати, як його готувати. Це знову наша проблема досвіду виживання і відсутності стратегічної програми, моделі розвитку, якої з першого року незалежності просто не існувало. Сьогодні ми пожинаємо плоди цього. Тому треба просто шукати шлях компромісів, шукати можливості порозуміння, напрацьовувати відповідні методи гравців цього поля, щоб принаймні зробити мінімальним емоційний бар'єр, тому що на емоційному рівні сьогодні вирішити вже нічого не вдасться. Сьогодні потрібний механізм, а там байдуже, з чого починати. Дякую за увагу.