Рубан Ю. Г.:

Шановні друзі! Хочу подякувати всім, хто знайшов час відгукнутися на наше запрошення, прийти на наш “круглий стіл”, незважаючи на усі погодні складнощі. Але я вважаю, що тема, яку ми сьогодні обговорюємо, варта наших зусиль і нашої праці. Це дуже важлива тема для нашої країни. Можливо, це одна з таких тем, в якій, як у краплині води, відбивається дуже багато інших проблем

Шановні колеги, я не впевнений, що мені доведеться розповідати вам, чому українське книговидання є дуже важливою проблемою, чому важливе видання книжок українською мовою. Усіх, хто сюди прийшов, турбує майбутнє української культури, культури в широкому розумінні, культури, нормальний розвиток якої у ХХІ столітті немислимий без конкуренції з іншими культурами, які пропонують свої смисли, свої символи, свої способи розуміння навколишнього світу. Для того, щоб конкурувати з цими культурами українській культурі вочевидь потрібно дуже багато усіляких речей. Але фундаментальною потребою, мені здається, є потреба української книжки.

Потрібна здатність і можливість людей, які належать до української культури, отримувати тексти, осмислювати нові тези, ідей, пропозиції та моделі поведінки. Саме це робить культуру живою, такою, що розвивається. Це розуміють наші сусіди, і східні, і західні – ви бачите, як у них бурхливим потоком розвивається книговидавництво. І Інтернет, й інші сучасні засоби комунікації, і телебачення все одно залишають нішу для книжки. Будь-якої – від енциклопедії (до речі, може, я неуважно відслідковував, але я давно не бачив згадок про видання українських енциклопедій) до українського детективу, української белетристики – усього, на що є попит людини.

Ці речі важливі дуже важливі і дуже актуальні саме сьогодні, коли має місце намагання перевести у площину політичного протистояння мовне питання в Україні. Ті рішення, які нині ухвалюються, всі дискусії навколо цього питання порушують дуже багато запитань, на які треба давати відповідь, як в інформаційному полі, так і в полі правовому, в полі рішень уряду, Верховної Ради, Президента України.

Дуже важливо, що сьогодні тут зібралася як академічна спільнота, так і практики книговидання України, люди, які цікавляться цими речами, для яких це справа цілого життя.

Я обіцяю вам, що всі наші наробки, всі конструктивні пропозиції, що з’являться сьогодні, ми будемо, не побоюся цього слова, лобіювати з тим, щоб забезпечити присутність української книжки на українському ринку, в українському інтелектуальному та інформаційному просторі.

Дякую за увагу. Бажаю всім успішної роботи.

ВЛАСЮК О. С.

У нас є кілька ключових повідомлень, навколо яких ми можемо розгорнути дискусію. Зараз я хочу надати слово пану Миколі Скибі, консультанту відділу політики нашого Інституту, який висвітлить позиції Національного інституту стратегічних досліджень щодо проблеми, яка обговорюється. Будь ласка.

СКИБА М.

Національний інститут стратегічних досліджень

Добрий день, шановні учасники! Я дуже вдячний всім, хто знайшов можливість сьогодні прийти на наш “круглий стіл”. Я почну своє повідомлення з обгрунтування тих тез, які ми винесли в кінець документу – аналітичний матеріал. Йдеться про принципи, на які має спиратися політика у галузі книжкової справи. Я свідомо загострюю вашу увагу на понятті “книжкова справа”, тому що, щоб вивести із кризи цю дуже важливу сферу суспільного, економічного і гуманітарного життя необхідно підійти ширше. Тобто не лише з точки зору книговидання як певного процесу, не лише з точки зору бібліотечної справи, але ширше, саме як книжкова сфера, книжкова справа і її унаочнює ця схема. Тобто звичайно не всі учасники цього процесу, але вони згруповані у кілька таких блоків, і засадничим до суспільства, є оця велика дуга між авторами, видавцями і читачами.

Наступний слайд – це три групи і для суспільства надзвичайно важливо, щоб оця велика дуга продуцієнти і реціпієнти була замкнена. Саме вона забезпечує циркуляцію смисла, осмисленість соціального буття, поширення інформації, цінностей, естетично забезпечує контініум повного суспільства. Зрозуміло, що у кожної з цих груп є свої інтереси, свої зацікавлення, свої мотивації до праці. І тому для того, щоб цей підхід дійсно був системним, узгодженим, щоб не створювати певні зони напруження, необхідно ці інтереси хоча б експлікувати. На жаль, одна з проблемних зон теперішньої політики у книжковій справі саме від того, що ми не маємо повного моніторингу цієї ситуації. На жаль, не проводились масштабні системні дослідження. І ми на цьому акцентуємо, тобто на необхідності таких досліджень.

Наступне, я акцентую тільки на одному аспекті налагодження комунікації у цьому великому циклі. Звичайно для суспільства важливо, щоб текст, смислове повідомлення, емоційне повідомлення від того, хто його продукує, дійшло до того, хто його потребує. Це власне і є те коло, в яке потрапляє фактично кожний громадянин України, це те, що стосується кожного. Тому що з книжкою на різних етапах життя зустрічаються всі: з народження, з дитячого садочка і до останніх моментів життя. Але для того, щоб це смислове повідомлення дійшло, потрібно, щоб працював середній цикл, який є своєрідним мотором цієї книжкової сфери, тобто який, образно кажучи, розганяє потоки інформаційні, які йдуть від тих, хто їх продукує, до тих, хто їх потребує. Тому, щоб були забезпечені два фундаментальних права людини – це право на творчий самовираз і право на доступ до культурних цінностей – потрібно, щоб працювала оця середня ланка, ланка медіаторів. І тут, на жаль, ми сьогодні маємо великий перекіс у бік адміністративних важелів, адміністративного керування. Дуже слабка ланка ринкового регулювання, інформаційного наповнення книжкового простору.

Наступне. Тут ми бачимо динаміку читацьких зацікавлень. Оскільки, як я вже сказав, на жаль, немає системних досліджень читацької аудиторії, читацьких запитів, маркетингу ринку, то вдалося отримати інформацію, яку надав Інститут соціології - це збірник “Українське суспільство. Моніторинг змін”. Вони взяли таку категорію, як художня література. Ми її розмістили в діаграму серед інших дозволєвих практик, найбільш поширених. Ми бачимо, що домінує над всім телебачення – йому віддають перевагу понад 80 % опитаних. Динаміка зацікавлених художньою літературою упродовж десятиліття, на жаль, є від’ємною – це той тривожний сигнал, на який варто звернути увагу. Про це ще буде сказано, яку роль заохоченню читанню надають сьогодні розвинуті країни, які програми здійснюють на підтримку читання. Тому що саме серед мотивацій читання, задоволення естетичних художніх потреб воно є надзвичайно важливим для людського розвитку.

Наступна діаграма пропонує книжковий ринок або книжкову індустрію. Сектор художньої літератури відносно невеликий, зате майже половину займає навчально-методична література, це власне підручники і спеціальна наукова література. На жаль, ми бачимо дуже маленький сектор науково-популярної літератури, тієї літератури, яка знову ж таки у розвинутих країнах займає набагато більше сегменту. Йдеться про популяризацію досягнень науки, яка розвивається надзвичайно динамічно і саме доходження такої літератури до реціпієнта забезпечує у підсумку якість людських ресурсів, якість кадрів, розширення світогляду і таке інше. На жаль, у нас цей сегмент є дуже маленьким.

Наступне. Сьогодні, сподіваюсь, буде багато сказано про те, що потрібно зробити для підтримки книговидання, бібліотек, для заохочення читання, сподіваюсь, буде сказано і про митне врегулювання. Я хочу зосередитись лише на одному аспекті, який стосується книжкової справи і який сьогодні також потребує спеціальних заходів. Йдеться про капіталізацію ринку. Книжкова сфера унікальна тим, що там відбувається трансформація капіталів. Тобто крім економічного капіталу, який всім зрозумілий, дослідники виділяють також символічний капітал, зокрема капітал культурний. Відомий французький соціолог П. Бердьє виділяє три типи культурного капіталу: інкорпорований, об’єктивований і інституалізований. Ось що відбувається у книжковій сфері. Інкорпорований культурний капітал – це стійкі диспозиції ? розуму і тіла. У розвинутому книжковому світі завжди є можливість поміняти їх на економічні дивіденти, тобто отримати з того економічний зиск. Інакше кажучи, є можливість жити творчою працею. Чому важливий власне ринок?

Далі бачимо такий ланцюжок перетворень – це такий вже об’єктивований культурний капітал. Це знову книга, яку може придбати людина, і процес рецепції цієї книги створює прирощення капіталів, тобто підвищується інституалізований капітал як освітня кваліфікація реціпієнта і створюється новий інкорпорований капітал, який потім може бути застосований в інших сферах творчої праці.

Що є умовою успішного капіталообігу? Для цього необхідна така сфера економічного і соціального життя як культурна індустрія. Це одна із сфер економіки, яка динамічно розвивається, зокрема в Великобританії, Франції, інших розвинутих країнах. На жаль, сьогодні у нас книжка не належить до культурної індустрії у повному розумінні. І створити умови для того, щоб книговидання було саме такою культурною індустрією – це одне із завдань сьогоднішньої державної політики.

Такий аспект як соціальний капітал впливає на розвиток міжособистісної довіри, тобто процес руху тексту від реціпієнта до реціпієнта дуже важливими є ? майданчики – а це різноманітні презентації, акції, ярмарки і це той сектор, який також у нас розвивається. Але, на жаль, завжди він зустрічає на своєму шляху всілякі перепони, особливо бюрократичні. І тут ми маємо, наприклад, таку ситуацію. Є акція “Книга року”, яку кілька років поспіль успішно проводить часопис ?. Натомість держава в особі Державного комітету телебачення і радіомовлення замість того, щоб підтримати цю ініціативу, створює якусь альтернативну програму “Краща книга України”, яка дублює існуючу, але в гіршому вигляді. Те саме ми бачимо з Другим міжнародним книжковим ярмарком, який в принципі також не створив нічого нового, але дублює форум видавців і Київський книжковий міжнародний ярмарок, який проводить Медвин. Усунути ці недоречності, м’яко кажучи, - це одне з найперших завдань.

Необхідно синхронізувати зусилля у п’ятьох основних напрямах – це підтримка авторів, підтримка видавців, підтримка книгорозповсюджувачів, дистрибюторів, підтримка бібліотек і, звичайно, заохочення читання. Пропонується напрям для капіталізації книжкової сфери – це дасть змогу унезалежнити позицію автора, який нині залежить від багатьох моментів: і від складної кон’юнктури ринку, який не розвивається нормальним чином. Від політичної кон’юнктури тут також багато що залежить. Варто згадати програму і соціально значущих видань, трансформованих потім у Книгу України і залежність багатьох інтелектуальних напрямів від донорських організацій, яких є небагато, і не завжди є можливість реалізувати авторський потенціал і авторські права. Тому пропонуються такі заходи, звичайно, це є якісь окремі штрихи, контури, які, сподіваюсь, ми зможемо наповнити більш практичними порадами. Йдеться про кредитні лінії для видавництв.

Для книгорозповсюджувачів також передбачаються подібні заходи, саме мають бути цільові заходи, які сплановані саме на досягнення конкретних цілей. Для авторів заходи протекціонізму підтримки мають дещо відрізнятися від тих, які пропонуються для видавців.

Ви маєте перед собою матеріали, які видрукувані. Тут використані набутки більшості наших учасників – Олександра Афоніна, Олександри Коваль, статті Костянтина Родика, Ірини Кучми інші публікації. Ми це спробували узагальнити, систематизувати і звичайно вислухати ваші пропозиції для того, щоб запропонувати такі стратегічні точки опертя для подальшого плану дій. Є Указ Президента України про деякі заходи щодо розвитку книжкової справи в Україні. Буде також створена робоча група при гуманітарному віце-прем’єр-міністру Вячеславу Кириленку. Цим будуть займатися безпосередньо практики. І щоб ця робота була плідною, вона має спиратися на цілісне бачення. Тому ми сподіваємося вислухати ваші зауваження, пропозиції. Також пропонується розглянути три документа: два проекти розпорядження Президента і проект закону України, як перші кроки заповнення цих проблемних вакуумів конкретним матеріалом. Дякую.

Крисаченко В. С.:

Дякую, пане Олександре. Продовжуємо нашу роботу. Дозвольте мені звернути увагу на обставини, що мають технічний характер.

Насамперед хочу сказати, що в інституті існує традиція видавати матеріали “круглих столів”, включаючи стенограму засідання. І матеріали, які учасники, можливо, захочуть дати додатково: тези, невеликі роздуми. Тому, щоб було простіше розшифровувати, прошу, запитуючи чи виступаючи, називати своє прізвище.

Друге. Коли ми перейдемо власне до виступів учасників, щоб не було в нас непорозумінь чи метушні, той, хто готовий, хай ??????????ЯКУСЬ ДІЮ. Це теж одна з традицій нашого інституту.

А тепер прошу, якщо є запитання до доповідачів. Якщо немає, тоді переходимо до дискусії. Готова до виступу пані Олександра Коваль. Прошу вас.

Афонін О.:

Дякую. Доброго дня, шановні колеги, учасники нинішнього “круглого столу”. Я не думаю, що буду претендувати на співдоповідь, настільки ґрунтовно пан Скиба розповів з використанням наукових термінів, як виглядає нинішній ринок і які ми маємо перспективи. Але хочу сказати декілька слів про те, що ми маємо і чому ми це маємо.

Сьогодні питання стану галузі – це, скоріше, не питання видавців, не питання книжкової торгівлі й навіть не поліграфістів. Це питання політиків і ставлення влади до книги. Нещодавно мені надійшов один документ, який готувався у Державному комітеті телебачення і радіомовлення на підставі тих документів, які були надані Українською асоціацією українських книговидавців, пані Лесею Коваль за її програмою “Українська книга”, ще кількох документів, які готувалися протягом останніх одного-двох років. Висновок, на жаль, був такий: результатом нинішнього стану української книги є погана поліграфічна база, недоліки мереж тощо. Подивившись, я відправив факсом дуже коротеньке зауваження: на жаль, причиною нинішнього стану української книги є відсутність розуміння у політиків і у влади стратегічної ролі книги у формуванні української держави і українського суспільства, у формуванні ментальної основи єдиної політичної української нації.

Тобто ще з початку формування нашої держави, після 1991 року, книга була відкинута як націєтворчий елемент і як елемент, який формує державу. Хоча кожному, мабуть, відомо, як кажуть, з младих ногтей, що книга є тим елементом, який покидає людину разом з її душею. Тобто те, що закладено книгою в людину, воно залишається з людиною до останньої хвилини її життя.

Нещодавно в Одесі закінчилися дні української книги на Одещині. Там теж був “круглий стіл” за участю бібліотекарів, видавців, книгорозповсюджувачів. Там я поставив таке запитання: хто з присутніх пам’ятає найкращу передачу чи найкращу публікацію за 3 квітня нинішнього року? Спитали: чому 3 квітня? Я сказав: просто 3 квітня. Перезираючись, аудиторія намагалася щось згадати, що було 3 квітня взагалі, де вони знаходилися в цей час. Я сказав: добре, припиняємо екзекуцію з 3 квітня, хто з вас згадає свою першу книжку, підніміть, будь ласка, руки. Уся аудиторія підняла руки. Це елементарний психологічний експеримент, бо з точки зору психології, людина, яка працює над цілісним логічним текстом, мається на увазі книга, вона заповнює конкретну частку свого мозку, своїх нейронних клітин, які зберігають цю інформацію усе життя. Ця інформація, власне, і є тією основою, тим фундаментом, від якого відштовхується людина, оцінюючи свій стан, своє сприйняття суспільства і сприйняття суспільством його як особи, як людини, як індивідуума.

Тобто сьогодні питання залишається на часі таким, яким воно було у 1990-1993 роках: чи готові сьогодні політики зрозуміти, що книга, а, власне, українська книга, є стратегічним продуктом, який більше, ніж інший продукт, зокрема засоби масової інформації, впливає на свідомість людей, на формування української нації, на освітній, інтелектуальний і культурний її розвиток?

Останні кроки, які робляться з боку влади, Президента України, уряду України, вони вселяють певну надію, хоча ми вже маємо досвід, я вважаю, що і присутні тут Олександра Коваль, і брати Капранови, і Олександр Поляков, вони підтвердять, що протягом п’ятнадцяти років незалежності України було чимало підходів, коли уряд починав працювати і одразу закінчував роботу у зв’язку зі зміною уряду, а новий склад, який приходив, заявляв про те, що йому це нецікаво і взагалі хай видавці не докучають зі своїми проблемами.

Подібну ситуацію ми мали 2002 року, коли 18 листопада Верховною Радою вперше за всі часи існування незалежної України було проголосовано Закон про державну підтримку книговидавничої галузі 406 голосами народних депутатів при цьому утримався один. Але буквально наступного дня перший віце-прем’єр-міністр, міністр фінансів пан Азаров подав протест на ім’я Президента з вимогою накласти вето на цей Закон, тому що він завдасть великих збитків державі. Хоча й на сьогодні ніхто не аргументував, звідки ці збитки були і, на щастя, цих збитків для державної казни ніхто не бачить, ніхто не назвав реальної суми збитків, яких має зазнати держава в результаті впровадження Закону з 1 липня 2004 року.

Питання існування книги сьогодні – це питання насичення галузі грошима, яка залишається з точки зору інвестицій нецікавою для вітчизняних та закордонних інвесторів. І розвивається вона, на жаль, за тими напрямами, за якими вона розвивалася, починаючи з 1994-1995 років: за рахунок російських коштів і власності росіян на території України.

Сьогодні більшість видавництв на зразок “Махаон-Україна”, “АСТА-прес Україна” – це структури, які мають у своїй основі російський капітал і які зорієнтовані на просування російського культурного, мистецького продукту, яким є російська книга, на території України.

Сьогодні протидія з боку влади практично відсутня. Сьогодні кажуть, що у нас дуже багато адміністративного ресурсу в питаннях, що стосуються книговидання. На жаль, це так. Хоча адміністративний ресурс потрібний, але не в тому вимірі, в якому він існує, бо у нас адміністративний ресурс поширюється на розподіл бюджетних грошей, які виділяються на видання підручників і посібників для середньої загальноосвітньої школи, а також на видання так званих соціально значущих видань через Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Більше їх проблеми книговидання – незалежно від того, чи освітні це видання, чи книговидання взагалі – мало цікавить. Там, де припиняється фінансування, припиняється інтерес державних службовців до книги.

Хочу, до речі, повідомити, що вчора Апеляційний суд міста Києва прийняв ухвалу за позовом Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів про призупинення всіх дій, пов’язаних з виданням підручників для 6 класу нинішнього року у зв’язку з великими порушеннями і маніпуляціями, до яких вдалося Міністерство освіти при проведенні конкурсу кращих рукописів підручників для 6 класу, і всіма наступними діями міністерства.

Тому сьогодні всі дії, до яких вдаються Кабінетом Міністрів, зокрема віце-прем’єр-міністром Кириленком (сьогодні вперше збирається Міжвідомча група, яка має розробити комплекс заходів щодо сприяння розвитку книговидання і книгорозповсюдження в Україні, саме сприяння, а не керівництво). Маємо надію, що будуть враховані всі пропозиції, що висловлювалися і на попередніх зустрічах, що є і у тих документах, що лежать у вас на столі, зокрема і карті проблем, і документах Форуму видавців, пропозиції Братів Капранових, пропозиції інших видавців, інших структур і громадських організацій, які пропонували свої варіанти виходу з проблеми.

Сьогодні, безперечно, головним питанням є насичення галузі грошима, зміни вектору використання бюджетних грошей, які надходять для видання підручників і соціально значущої літератури, з фінансування видавця, виробника до фінансування споживача – в даному випадку шкіл і бібліотек, і, безперечно, розвиток системи книжкової торгівлі, тобто сприяння створенню, зокрема за рахунок адміністративного ресурсу, тих преференцій, які б дозволили відродити, відновити в населених пунктах України систему книжкової торгівлі.

Ви знаєте, що за радянських часів існувала державна книжкова торгівля у прямому розумінні – Укркнига, існувала система Укоопспілки, яка мала у населених пунктах свої точки, існувала система місцевої комунальної книжкової торгівлі, існували Військова книга, Медична книга тощо, які були підзвітні своїм відомствам. Сьогодні ця система фактично зруйнована. І відновлення принаймні на комунальному рівні мереж системної книжкової торгівлі, хоча я вважаю, що відродити, як каже дехто із службовців, колишню Укркнигу сьогодні не вдасться нікому – ані державі, ані якимсь іншим структурам, але сприяти розвитку декількох книготорговельних мереж і дистрибуційних компаній з боку держави через створення умов для нормального кредитування, створення умов для надання приміщень під бази, під книжкові магазини – це усе в силах влади. Тому сьогодні постає питання сформувати чітку програму послідовних дій, початку цих дій. Безперечно, я думаю, мої колеги зі мною погодяться, вже сьогодні треба робити кроки, щоб зробити аналіз крові нашої галузі. Бо ми знаємо, що вона як людина хвора, в неї не піднімаються руки, в неї не йдуть ноги, але склад її крові ми не знаємо, ані влада, ані ми. Потрібний моніторинг ринку, потрібне нормальне вивчення ситуації, що в нас є, як наповнені сектори, куди йде українська книга, російська книга, провести широкі соціологічні дослідження на рівні інституту соціології і для цього не треба якихось особливих розпоряджень. Частина грошей, яка виділена в рамках бюджетного року, вона може бути зорієнтована саме на такі дослідження, які мають стратегічний характер для майбутнього України, особливо з точки зору нинішньої ситуації з мовами.

Я думаю, що бажаючих висловитися на сьогоднішньому “круглому столі” буде дуже багато. Ми вже стільки наговорилися, принаймні основні “гравці”, що слів нема повторювати одне й те ж саме. Дякую.

06. КРИСАЧЕНКО

Дякую. Але дозвольте мені звернути вашу увагу на деякі обставини, які мають технічний характер. Насамперед хочу сказати, що в Інституті існує традиція видавати матеріали “круглого столу” включаючи і стенограму засідання і матеріали, які учасники можливо захочуть дати додатково: тези, виступи, роздуми. Тому, для того, щоб легше було їх розшифрувати, прошу виступаючих називати своє прізвище. Це полегшить розшифрування матеріалу. Друге. Коли ми перейдемо до виступів учасників, щоб не було в нас непорозумінь чи метушні, той хто готовий взяти слово, нехай зробить ?. А тепер, у кого є запитання до доповідачів – прошу вас.

Якщо немає запитань, переходимо до дискусії. Пан Микола Скиба звертає увагу, що готова до виступу пані Олександра Коваль. Прошу вас.

07. КАПРАНОВ Віталій

Дякую за медичну аналогію. Наші батьки були медиками і ми з дитинства знаємо, що лікувати всі хвороби одночасно не можна. А якщо людина потрапила до реанімації – а наша видавнича галузь сьогодні в реанімації – то передусім потрібно запустити серце, легені, а потім уже починається лікування, коли людина починає ходити і дихати самостійно. І наше завдання сьогодні власне кажучи визначитися з цими головними проблемами. Що є серце, що є легені, без чого наша бідолашна галузь не може розвиватися. Мені здається, що наш Президент у своєму указі дуже чітко визначив оці головні проблеми ринку, без яких решта просто не мають ніякого сенсу. Це передусім проблема захисту ринку, тому що ринок сьогодні ніяк не захищений. І ринок автомобілів ми захищаємо, і ринок пива, а книжки у нас ніяк не захищені від іноземного виробника.

І друга проблема – це проблема роздрібної торгівлі, а саме площ під магазини. Ми більше зосереджуємося на першій проблемі, оскільки ми у першу чергу все-таки видавці, тому я хотів би в академічному стилі визначитися, які бувають механізми захисту ринку. Про захист книжкового ринку говорять багато і весь час. І весь час існують якісь версії, фантазії на зразок “а от як би так зробить, щоб, а потім інакше”. Пропоную огляд можливих з законної точки зору методів захисту ринку. Спробуємо розібратися, який з цих методів можливо застосувати до книжок.

Нам вдалося за аналогіями визначити чотири основні методи захисту ринку. Перший – це повна заборона ввезення із закордону товару. Другий - акцизи, про які останнім часом дуже багато говорять. Третій – ввізне мито і четвертий – кількісне обмеження (квоти та інше). Росія, наприклад, захищає свій ринок від грузинського вина іншими, партизанськими методами. Але для того, щоб захищатися партизанськими методами, потрібна дуже сильна вертикальна влада – з Кремля подзвонили і санстанція стає “струнко”. В нас такого немає і, сподіваюся, не буде. Тому ми з вами розглядатимемо тільки законні способи захисту ринку.

Повна заборона ввезення продукції. Такий метод захисту може діяти тільки на ті товари, яких не повинно бути в країні – наркотики, порнографію. Російські книжки не всі порнографія, тому заборонити їх ввезення не можна. І взагалі до книжок цей метод застосувати не можна, нас просто ніхто не зрозуміє.

Акциз. Про цей метод останнім часом багато говорять. Він описаний в Декреті Кабінету Міністрів “Про акцизний збір”. Там визначено чітко, що акцизний збір – це непрямий податок на окремі товари, визначений законом як підакцизний і включається до ціни цих товарів. Декрет Кабміну про акциз не робить ніякої різниці між товарами ввезеними і товарами виробленими на території України. Тобто це універсальний податок: якщо ми горілку виробляємо в Україні, ми платимо акцизний податок при виробництві, якщо ми горілку виробляємо в Молдові, ми платимо акциз при перетині кордону. Тому акцизний збір по суті як такий не може бути використаний для захисту ринку від іноземного виробника. Тому нам доведеться користуватися якимись іншими способами.

Ввізне мито. Дуже популярна сьогодні тема для обговорення. Ввізне мито встановлюється законами України. Тобто Верховна Рада повинна проголосувати, щоб встановити мито на якийсь товар. Але крім того, ввізне мито регулюється міждержавними угодами. Нас цікавлять, передусім Угода “Про створення зони вільної торгівлі СНД”, яку підписали всі члени СНД, та окрема угода між урядами України та Республіки Білорусь про вільну торгівлю, оскільки основний книжковий потіку нас іде саме з Росії та Білорусі. Якщо ми почитаємо Угоду “Про створення зони вільної торгівлі між країнами СНД”, то там написано, що країни не застосовують одна до одної мита та інших податків, які мають таку саму дію, а також не обмежують кількісно ввезення, за винятком окремого додатку, який повинен бути ратифікований. Хоча угода ця ратифікована, але стосовно всіх додатків, то Угода про вільну торгівлю між країнами СНД – це найбільш нечіткий і незрозумілий документ. Там мільйон додатків, є окремий документ, у якому відстежується, яка країна, який додаток ратифікувала, тобто там темний ліс. Цей документ всі порушують і нікому нічого за це не буває.

Найбільш конкретно прописана угода між урядом України і урядом Республіки Білорусь. Це стара угода і там ратифіковано не тільки сама угода, але і додаток до неї, у якому зазначено, які товари не підлягають обмеженню, а які підлягають. Угода між урядом України і урядом Республіки Білорусь говорить, що “сторони не застосовують мито, податки, і збори, що мають еквівалентну дію, на експорт або імпорт товарів, які виходять з митної території і для іншого. Окремим протоколом оформлено номенклатуру товару, яка є винятком у режимі вільної торгівлі. Протокол теж ратифіковано Українською Верховною Радою. Книжок у протоколі немає, там є шкіра, свинина і таке інше. Тобто реально застосувати мито на книжки з Білорусі дуже проблематично.

Кількісні обмеження і квоти. Квоти сьогодні дуже модний механізм регулювання ввезення. Його застосовують усі проти всіх. Європа “квотує” американські книжки, позаторік навіть санкції на Америку були накладені за те, що вона перебільшила квоту. Росія нам “квотує” залюбки взагалі всі наші товари, особливо останнім часом. Квоти в Україні встановлюються спеціальними законами України. Тобто, якщо ми хочемо встановити квоту на якийсь товар, нам потрібно у Верховній Раді набрати 226 голосів і ще щоб Президент цей документ підписав. Але є можливість встановлювати обмеження на ввезення у Кабінету Міністрів. Є три закони, які дають Кабінету Міністрів таку можливість. Перший – це захист вітчизняного виробника від субсидованого імпорту. Субсидія – це коли в країні виробництва субсидують товар. Книжки у нас субсидують, а не в Росії і не в Білорусі. Є закон про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту. Але книжки з Росії та Білорусі, при всьому тому, що ми називаємо їх демпінгом, по суті своїй демпінгом не є. Тому що головна ознака демпінгу – це різниця в ціні між відвантаженням з-за кордону і відвантаженням всередині ринку. Тому, на жаль, захист від іноземних книжок завдяки демпінгу товару також не проходить.

Але є Закон “Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну”. Цей Закон дає повноваження Кабінету Міністрів на введення тимчасового обмеження ввозу товарів, зростання імпорту яких загрожує національному виробнику. Останній приклад – це Мінекономіки своїм наказом – не треба ні Президента, ні Верховної Ради – обмежило ввезення в Україну нових легкових автомобілів, вироблених у Російській Федерації. Процедура непроста. Процедурі передує розслідування. Під час розслідування, потрібно довести, що зростання імпорту завдає шкоди національному виробнику. Але щодо легкових автомобілів, то ви знаєте, чим це все закінчилося. Це наказ досить жорсткий – акредитування разом з ліцензуванням там таку катівню придумали для імпортерів, що не дай Боже. Звичайно, що почали вести запасні частини і Жигулі зараз збирають тут і ми на них всі із задоволенням їздимо. Але є одна невеличка особливість. Йдеться тільки про зростання імпорту. Якщо керуватися буквою закону, то спочатку треба довести, що за певний період відбулося зростання імпорту і воно загрожує національному виробнику. І тоді це розв’язує руки Мінекономіки.

Наші угоди з нашими дорогими сусідами про вільну торгівлю можуть бути піддані тимчасовому обрізанню. Наприклад, коли в нас склалася складна ситуація з цукром, то була прийнята постанова Верховної Ради щодо захисту внутрішнього ринку від імпорту білого цукру та цукрового сиропу з цукрових буряків. Було дане розпорядження Кабміну вилучити цукор, сироп і таке інше з домовленості про вільну торгівлю з Молдовою, Грузією, Росією і застосувати проти них санкції при ввезенні. Тобто, якщо на те буде політична воля Верховної Ради, то можна обійтися навіть і без Кабміну. Тобто механізм для того, щоб застосувати якісь санкції тимчасового обмеження у нас все-таки є.

Я хотів би звернути вашу увагу на найбільш прописану угоду з усіх наших міжнародних і СНД, це угода з Республікою Білорусь “Про вільну торгівлю”. Там є така стаття 3 і там написано дуже м’яке формулювання: “Сторони будуть утримуватися від застосування кількісних обмежень”. А другий пункт говорить, що “кількісні обмеження можуть встановлюватися в односторонньому порядку в розумних межах і на суворо визначений термін з метою здійснення заходів, передбачених статтею 4” – йдеться про натуральні розрахунки. І головне: “Якщо який-небудь товар імпортується на територію однієї з країн у такій зрослій кількості або на таких умовах, які завдають або загрожують завдати збитків вітчизняним виробникам подібних або безпосередньо конкуруючих товарів”. Тобто бачите, навіть міжнародні угоди нам дають змогу абсолютно законно, без будь-якої партизанщини, без санстанції обмежити, тимчасово безперечно, ввезення певних товарів навіть з певних країн, а не всі огульно, для того, щоб підтримати вітчизняного виробника.

Всі ці чотири методи мають бути нами проаналізовані на наслідки. Давайте поміркуємо, що для економіки дасть кожний з цих методів. Одразу зазначу, що будь-який захід по захисту ринку одразу призведе до зростання контрабанди. Не можна сказати, якщо ми введемо мито, то контрабанди не буде. Контрабанда буде завжди. Це питання каральних органів. Але крім контрабанди я спробував намалювати табличку, де зліва - механізми, а справа – наслідки і чия компетенція.

Із заборонами ми розібралися. З 23 причин акциз призводить до подорожчання усіх книжок, незалежно від їхнього походження, тому що він застосовується на всі книжки. Мито, якщо воно буде прийняте Верховною Радою, призведе до подорожчання тільки імпортних книжок. Квоти, за аналогією з новими автомобілями з Російської Федерації, призведуть до того, що в Україну будуть завозити запчастини до книжок, інакше кажучи тексти, папір, який і так сюди возять, і збирати книжки будуть власне кажучи тут. Це буде вигідно не тільки видавцям, але і друкарям. Сьогодні наші друкарі слабенькі, тому що в них немає замовлень.

Я взагалі дивуюся, як наші друкарі досі цього не зрозуміли, вони всі зосереджені на тому, щоб друкувати виборчі бюлетені і етикетки. А тут величезний ринок і вони пробивають за величезні гроші якісь тимчасові пільги на ввезення фарби. А тут у них під ногами величезний ринок, і вони на нього дивляться якось зверхньо. А певне тимчасове обмеження дало б можливість і їм розвинути свою виробничу базу, і нам цією базою скористатися. От власне кажучи, огляд того, які бувають способи захисту. Президент сказав “захищати”, тому будемо захищати. Але захищати потрібно так, щоб, по-перше, це було законно, а, по-друге, потрібно чітко уявляти собі наслідки.

До того, що ми записали собі проект закону про квотування, зазначу тільки один нюанс. Ми пропонуємо квоти вводити поступово. Не одразу перекрити кран, а поступово, щоб наша галузь могла розвиватися. У мене все. Дякую.

Крисаченко В. С.:

Дякую, пане Дмитрію. Чи є запитання чи зауваження до цього дуже цікавого виступу пана Капранова? Продовжуємо роботу далі. Будь ласка, пані Ірино.

Кучма І.:

Дякую. Доброго дня. У мене значно коротший виступ, ніж два попередні. Хотілося б прокоментувати ті кілька тез, що пропонувалися в запрошенні для обговорення і участі у “круглому столі”. Насамперед щодо стану взаємин між суб’єктами книговидавничого процесу і держави. Мені здається, що ?????

, але в жодному випадку не управлінцем і не менеджером. Тому що мені здається, що досвід державного управління і поліграфічними, і книготорговельними, і навіть значною кількістю видавничих підприємств досить негативний. Отже, від цього зрештою треба відмовитися і не будувати ілюзій, що можна виростити доброго державного менеджера тощо.

Можливо, для того, щоб самі учасники, гравці на книжковому ринку, і державні чиновники зрештою змогли визначилися зі сферою своєї компетенції, треба говорити про створення певної державної стратегії національного розвитку книжкової справи в Україні. Можливо, це трошки гучно. Можливо, варто почати з плану заходів, але розраховувати, щоб цей план заходів має оформитися в певний більш-менш цілісний документ.

Міжнародний фонд “Відродження” може взяти участь в організації роботи робочих груп щодо створення цієї стратегії або іншого програмного документа щодо розвитку книжкового ринку в Україні.

Так само це стосується теми, що цікавить Міжнародний фонд “Відродження”, – розвиток промоції української літератури за кордоном. Ми готові співпрацювати з вами щодо розробки національної політики промоції української літератури за кордоном.

Так само, якщо потрібна якась наша допомога у розробці індикаторів ефективності державних програм. Це важлива тема і, здається, раніше вона не поставала так чітко.

Нарешті, оновлення законодавчої бази. Ми найбільше стикаємося з перекладною літературою. Внутрішні процедури Нацбанку ніяк не корелюють з процедурами Світового банку, отже проблеми офіційної сплати за придбання авторських прав в Україні, на жаль, дуже ускладнені.

На завершення хочу наголосити, що 6 червня ми організовуємо семінар, на якому фактично в продовження нашої сьогоднішньої розмови, виступатиме голландський книжковий експерт, який говоритиме про те, як у Голландії організована співпраця учасників книжкового ринку щодо торгівлі книжками і книгорозповсюдження. Інформацію про це ви можете отримати у мене. Дякую.

КРИСАЧЕНКО В. С.:

Дякую, пані Ірино. Хочу звернути вашу увагу, що у матеріалах, які вам роздані, є декілька проектів документів. Нагадаю, що Національний інститут стратегічних досліджень підпорядкований безпосередньо Президенту, і у нас є завжди можливість подати йому на розгляд ті чи інші пропозиції. Тому якщо хтось не встиг ознайомитись, хай візьме матеріали і, можливо, висловить своє бачення щодо тих пропозицій, які там викладені, чи внесе якісь свої. Дякую. Хто наступний бажає взяти слово?

СКИБА:

Документи, які вам запропоновано, - це розробка Олександра Афоніна. Йдеться про Розпорядження Президента “Про першочергові заходи щодо визначення реального стану торгівлі вітчизняною книгою”, а також інший документ – Програму забезпечення престижу української книги та заохочення читання, підґрунтям якої стали пропозиції президента Форуму видавців Олександри Коваль. Ми винесли саме ці два документи, хоча у нас були й інші пропозиції, тому що тут є спроба зустрічного руху, тобто з двох сегментів книжкової сфери. Проект закону подали брати Капранови. Тому нам дуже важливо почути від вас пропозиції і зауваження для того, щоб доопрацьовувати ці документи.

АФОНІН:

Я єдине хочу сказати, що цей Проект розпорядження – це перший варіант грудня минулого року, і на підставі цього Розпорядження виник Указ Президента, підписаний 21 березня нинішнього року.

КРИСАЧЕНКО В. С.:

Дякую.

КУЧМА І.:

У мене запитання до Олександри Коваль. Чи варто в одному програмному документі об’єднувати пропаганду читання в Україні і промоцію української літератури за кордоном? Може варто говорити про два різні документи, тому що, мені здається, це мали б бути різні організації, що опікувалися б цими речами.

КОВАЛЬ О.:

Дякую, пані Ірино, за запитання. Ні, не варто. І я цього не робила. Я теж вважаю, що це зовсім дві окремі проблеми. Проблема підтримки читання і заохочення читання – це є спільна європейська і світова проблема, але кожна країна її вирішує в себе.

Як ви знаєте, я вже тривалий час намагаюся цієї проблемою займатися, привернути увагу і громадськості, і урядових установ, і відповідних інституцій до цієї проблеми. Мені здається, що цей процес нарешті трошки зрушився, і я бачу, що ці слова “пропаганда читання”, “популяризація читання” дедалі частіше з’являються в різних документах різних установ і, звичайно, мене це дуже тішить. Але чому я не поспішала виступати тут на “круглому столі” і навіть зараз я ще не впевнена, чи справді це варто робити. Справа в тому, що я як і раніше не бачила, так і зараз не бачу людей, до яких, власне, і звернена ця акція, ця пропаганда і волання про те, що це необхідно. Це передусім ті, хто стоять дуже близько між видавцями, авторами і читачами, це вчителі і бібліотекарі.

На жаль, жодного разу, в жодній аудиторії я не чула їх відкритого, чесного виступу про те, що справді це потрібно. І тому, чесно кажучи, я маю деякий сумнів, чи дійсно ця проблема існує. Коли я читаю звіти різних організаторів подібних програм в цілому світі, а їх є безліч (немає, мабуть, жодної країни, де б не існувало хоча б 5 подібних програм), то я бачу, що там цим займаються і є відгук громадськості. Коли я починаю розповідати про ці програми у нас в бібліотеках, мені говорять, що діти дуже добре читають і бібліотеки дуже доборе займаються популяризацією читання. Коли я говорю з освітянами, вчителями про те, що проблема дитячого нечитання закладена як в погано збудованої програмі з української і світової літератури, так і в загальному неприйнятному способі викладання і навчання дітей різним предметам, вони мені говорять, що ця проблема не існує і надумана, а програма з української літератури є просто досконалою і жодній заміні не підлягає. Десь в приватних бесідах можна почути щось інше, але офіційно про це ніхто не говорить.

Понад те, ми без державного фінансування, без жодної підтримки за кошти нашої маленької громадської організації і за сприяння наших партнерів – українських видавців почали перші кроки програми популяризації читання “Книгоманія”, першим заходом якої став конкурс читання, що ми проводимо ще з 2002 року. Він сам собою розширювався, почавшись у Львові, а зараз вже відбувається по всій України.

Звичайно, координувати такий процес власними зусиллями (у нас в офісі працюють тільки 4 особи) ми не можемо. Тому ми звернулися за допомогою і до Міністерства освіти, і Міністерства культури. Ми надрукували 200 тис. анкет, які діти мали заповнити, щоб брати участь у конкурсі. Ми надрукували 200 тис. посвідчень учасників, повірте, що це досить значні кошти. Ми самостійно розвезли це все по кожному обласному центру України. Завдання Міністерства освіти і Міністерства культури, а саме міських і районних управлінь освіти і дитячих бібліотек полягала в тому, щоб розповсюдити ці матеріали і залучити дітей до читання. З аналізу ситуації, яка є на сьогодні, випливає, що понад половина цих матеріалів досі лежить в кабінетах начальників управлінь освіти, тому що їм просто не хочеться цього робити. Адже це не стосується їхніх прямих обов’язків і взагалі вони вважають, що ми їм заважаємо жити і працювати.

Програма у мене є, в ній дуже багато цікавих заходів. Програма побудована передусім на те, щоб показати дітям, що читання може бути і корисним, допоможе їм здобути якісь наступні щаблі в житті, допоможе їм виграти, і що читання може бути приємним, тому що читання – це є основа для спілкування, що завдяки читанню вони перестають бути самотніми.

Проте я би хотіла почути якісь критичні зауваження і побачити партнерів, з якими ми будемо цю програму виконувати. Я не покладаю в цьому жодних надій на державні структури, тому що вони, очевидно, не в змозі забезпечити будь-яку підтримку, за винятком, можливо, фінансової. Але у цьому проекті фінансова підтримка – далеко не головне.

Є ще дуже цікавий аспект співпраці з засобами масової інформації, які до останнього моменту ігнорували наші проекти. Але потроху справа почала зрушуватися після того, як я їм розповіла, що люди, які перестають читати книжки, згодом перестають читати і газети, рекламу, і вони, здається, злякалися.

Кого цікавлять мої матеріали, я їх охоче надішлю. При нагоді хочу вас запросити з вашими дітьми, родинами, знайомими, друзями знайомих і дітьми знайомих. Приходьте, будь ласка, з 31 травня до 3 червня в Українському домі проводимо Перший благодійний дитячий книжковий ярмарок. Це справді перший спеціалізований ярмарок дитячої літератури в Україні. Благодійність його полягатиме в тому, що ми там будемо збирати книжки на потреби сільських бібліотек і дитячих будинків. Так що приносьте книжки, приходьте, у нас багато цікавих акцій, ми зможемо продовжити там спілкування про популяризацію читання. Дякую.

КРИСАЧЕНКО В. С.:

Дякую. Прошу, пані Галино.

ГАЛИНА:

Пані Олександро, я і продовжу, і дещо заперечу ваші вислови. По-перше, про те, що не знаю, до кого звертатися. Вчителі і бібліотекарі – це дуже специфічна категорія людей. Я думаю, що ми зможемо зрушити справу власними силами: ви – своїми, ми – своїми, і таких громадських організацій, які це роблять, чимало: це і “Книжка року”, і Форум, і Асоціація тощо. Якщо ми будемо об’єднуватися довкола нашої ідеї, то вона потроху зрушиться. Сподіватися на державу ми можемо тільки в двох моментах, а, може, не сподіватися, а на неї тиснути: це створення нормального інформаційного обслуговування книжкового ринку, а саме створення телевізійних програм на кількох провідних каналах, де інформація про стан книжкового ринку, нові книжки і зустрічі з провідними літераторами будуть постійними і в прайм-тайм.

По-друге, реклама книжки, підкреслюю української книжки, і читання, вони мусять йти в парі, на законодавчому рівні затвердитися як соціальна реклама. Це моя така моя думка.

КРИСАЧЕНКО В. С.:

Дякую. Прошу далі.

ШЕВЧЕНКО І.:

Шевченко Ірина, начальник відділу бібліотек Міністерства культури і туризму України. Мені дуже приємно бути сьогодні учасником такого поважного зібрання, дякую за запорошення.

Хотілося б спочатку прокоментувати першу презентацію пана Скиби. Якщо ви пам’ятаєте, перший слайд був відносно акторів книжкового ринку і хто пам’ятає там бібліотеки десь внизу по окремому віконцю. Мені хотілося б, щоб у свідомості не лише учасників “круглого столу”, а й всіх, долучених до тих проблем, які обговорюються сьогодні, бібліотека посіла те центральне місце, де у вас були літературні критики, оскільки автори, видавці і читачі, а посередині – бібліотека. Бібліотека – це, власне, по-перше, той комунікатор і медіатор, де відбувається популяризація книжки. По-друге, виконує в суспільстві функцію кумулятивну і функцію збереження, власне, через бібліотеку книжка може бути донесена до наступних поколінь, бібліотека – місце, той меморіал, де будуть зберігатися книжки на довгі роки, якщо не на віки.

Мені дуже приємно було прочитати карту, яку було складено паном Афонічним: проблеми бібліотек якнайкраще описані і повністю відповідають реальності тій ситуації, яка зараз є у бібліотечній сфері. Найголовніша проблема, яка стосується нас усіх і має бути вирішена передусім – це проблема придбання і поповнення бібліотечних фондів українськими книгами і подолання тих перешкод, які нині ставить Закон “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”. Бібліотеки формують свої фонди саме за державні кошти і вони не можуть прямо купити книжку, оскільки Закон прирівнює книжки до шафи, стільця і дозволяє її вимірювати в кілограмах чи в штуках, не звертаючи уваги на те, що книга є, власне, продуктом інтелектуальної праці і не визначена в Законі як предмет специфічних закупівель. Тому бібліотеки проходять тендерні процедури, які є дуже важкими, дорогими. Поки ці процедури тривають, книга зникає з книжкового ринку, і таким чином немає жодних шансів даній книги потрапити до книжкових фондів. Вона втрачається для читачів, майбутніх поколінь назавжди.

Друга проблема, яка є в бібліотеках і має вирішуватися спільно, – це проблема книгорозповсюдження. За радянських часів існували такі структури, як бібліотечні колектори, через які відбувалося замовлення книжок і далі їх розповсюдження через бібліотеки. Ця структура була поза бібліотечних мереж, це окремі самостійні одиниці. Бібліотечні колектори займалися технічними питаннями розміщення замовлень у видавництвах за попередніми та тематичними планами видавництв, формували, власне, кількісний і якісний репертуар того, що видають видавництва, і займалися проблемами доведення, суто технологічними і технічними питаннями. Таким чином, бібліотекам було легко вирішувати за допомогою бібліотечних колекторів.

Зараз бібліотечні колектори майже не збереглися, їх залишилося одиниці в областях і фактично, на думку фахівців і з огляду на ті економічні умови, які є в державі, реанімувати цю систему бібліотечних колекторів майже неможливо. Хіба що долучиться Інститут стратегічних досліджень або окремо будуть визначено в цих положеннях чи документах, які нині нам представлено як проекти, окремим пунктом реанімація саме чіткої мережі бібліотечних колекторів.

Ще одне питання мені хотілося б зачепити. Це те, що бібліотеки дійсно займаються популяризацією книги. Це є однією з їхніх функцій: виховна, освітня і комунікативна. Бібліотеки реалізують ті книги, які є в їхніх фондах. Ми не можемо сказати, що бібліотеки не популяризують, вони не популяризують сучасної нової української книги не через те, що не хочуть популяризувати, а через те, що вони їх здебільшого не мають у своїх фондах. Остання стаття в “Урядовому кур’єрі” наводить приклад бібліотек Вінниччини, говориться, що бібліотеки змушені популяризувати ті книги, які в них є. Наприклад, книга про життя Володі Ульянова. Є така книга, то вони її популяризують.

Звичайно, можна дорікати: фаховим чи не фаховим є такий підхід, але бібліотекарі-освітяни, як сказала пані Галина, це такі особливі люди (і доволі інертні. – Галина). Тому ми можемо сказати, що це не завжди професійний підхід, але з точки зору своїх професійних орієнтацій бібліотекарі роблять те, до чого вони покликані. Я вважаю, що ми спільно будемо вирішувати цю проблему.

Мені дуже приємно зазначити, що наша бібліотечна громадськість є дуже активною. У нас є Українська бібліотечна асоціація активно співпрацює з Асоціацією книговидавців на рівні особистих взаємин наших президентів. Ми здійснюємо багато заходів. Не можу вам сказати, що бібліотечна громадськість повністю усувається від того, щоб активізувати себе і навколишнє оточення на вирішення цих проблем. Проводяться “кругли столи”, семінари всередині окремих заходів, конференцій, де є можливість приділити увагу цим питанням. Співпрацюємо ми з видавцями і авторами, але, звичайно, треба виходити на ті конкретні документи законодавчого рівня, які дозволять проблему вирішити. Дякую.

Крисаченко В. С.:

Дякую, пані Ірино. Прошу, пані Галино.

Галина:

Я перепрошую, може, я нечітко висловила свою думку. Я сказала, що до держави нам сильно звертатися не можна, але я вважаю, що у державних установ, які порядкують бюджетними грошима щодо наповнення бібліотек і, особливо, обслуговування міжнародних ярмарків, треба відібрати ці гроші і віддати їх громадським організаціям. Адже корупційний механізм в цих державних установах настільки зашкарублий і пророслий і вниз і вгору, що його зворушити неможливо.

От, скажімо, організація ярмарків. Йшлося про те, що ці ярмарки будуть робитися на тендерній основі. Це шалені гроші, і ними мусять порядкувати професіонали. Професіонали є, можна їх не показувати – всі їх знають і бачать навіть зараз. Але здіймається галас навколо другого міжнародного київського ярмарку, на який соромно дивитися.

І друге – система наповнення бібліотек. Кошти на це даються і чималі. Якби бодай до міських бібліотек потрапила найкраща сучасна література, яка визначається, як ви знаєте, всеукраїнським рейтингом “Найкраща книжка року”! Це не дві-три людини і не десять чи п’ятнадцять експертів, це понад сто фахівців в різних напрямах, які визначають кращі книжки. Саме ці книжки бодай для міських бібліотек могли б закуповуватися на державному рівні. Перепон у цьому ставлять чиновники. Якщо потрібно, назву імена. Чому? Напевно, не треба розказувати, що це доволі зручне місце і зручний спосіб “дерібанок”, як сказав пан Чиж, державних грошей. Я користуюся мовою державних чиновників.

Так от. Якщо забрати ці дві торби з грошима у державних чиновників і поставити це на тендерну чи конкурсну основу для громадських організацій, то напевно доволі багато чого зрушиться. Таким є моє бачення.

Скиба:

Кілька реплік, щоб прокоментувати. Щодо грошей. На закупівлю книжок Міністерство культури витрачає близько 20 млн грн щорічно. Є перелік книжок. Сказано, що бібліотекарі не можуть популяризувати сучасну українську книгу, але у той же час є питання щодо критеріїв відбору. Ось я продивився перелік книг, для дорослих та юнацтва, придбаних для публічних бібліотек України у 2005 році. На жаль, дійсно жодної книги, яка, наприклад, була відзначена Форумі видавців, на “Книжці року”. Тобто тут дійсно є проблема, є необхідність діалогу державної структури з громадськістю для використання потужного експертного потенціалу, зібраного на “Книжці року”. Це і викладачі, і автори, які є популярними не лише в Україні, а й за кордоном.

Звернуся до соціологічних даних. Відвідування бібліотек. Ці цифри, власне, й можуть бути тими індикаторами, що їх, сподіваюсь, ми зрештою виробимо щодо асортименту продукції тощо. На жаль, з 1994 до 2005 року спостерігається від’ємна динаміка відвідування бібліотек – від 7,2 у 1994 році до 5,5 у 2005 році. Тобто тут є багато питань щодо якості тих акцій, які проводяться бібліотеками самотужки.

З психологічної точки зору їх можна зрозуміти – ці люди дуже великі ентузіасти, віддані, їх треба підтримати, вони соціально незахищені (і дуже великою є проблема, щоб вони почували себе впевненіше). Але є інші речі, які стосуються, скажімо, залучення креативу і налагодження того експертного діалогу, тобто використання потенціалу експертної спільноти, яка в нас є в Україні. Тут якраз бібліотеки могли б якраз виконувати зовсім іншу роль, особливо у віддалених від центру містах та містечках. Вони могли б стати потужними центрами культури в широкому розумінні цього слова.

Крисаченко В. C.:

Дякую, пане Миколо. Прошу, пане Костянтине.

Микола:

Насправді бібліотеки – це один з основних китів, на якому стоїть книговидання. Західні видавці кажуть, що якщо бібліотеки припинять закуповувати книжки, то фактично галузь припинить існування. Це зрозуміло – для них принаймні. Але як обстоять справи в нас? Ось пані Ірина каже, що бібліотека – це є комунікатор і медіатор. Але комунікатор і медіатор серед кого? Кілька місяців тому парламентська бібліотека проводила, назвемо їх квазісоціологічні, дослідження. Цифри там такі: серед відвідувачів сьогоднішніх бібліотек переважно школярі, незначна частина студентів, вчителі і викладачі. Інші прошарки соціально активного населення до бібліотек не ходять. Чому? Причина дуже проста. Річ навіть не у тім, що люди сьогодні живуть у перехідних економічних умовах, в жорсткому ритмі, а в тім, що немає сенсу йти туди, де ти не знайдеш того, що хочеш знайти. Тобто жодної гарантії, в жодній бібліотеці, навіть в обласних, що ти знайдеш те, що ти знайдеш новинку, про яку десь ти чув, бачив, читав, немає.

Тому для бібліотеки головне не кількісні параметри фонду, а якісні параметри. Все те, про що говориться сьогодні в пресі, між читачами-комунікаторами – воно мусить бути в бібліотеках. Тільки тоді людина туди прийде. Звичайно, щоб такий асортимент створити, бібліотекарі мусять мати право це вибрати.

Тендер – це якесь химерне утворення в механізмі закупівлі книжок. Далеко не треба ходити. За нашим західним кордоном – у Польщі – бібліотекар приходить на ярмарок і може за живі гроші купити ці книжки, які потрібні його бібліотеці. Тільки потрібний виправдальний документ, що ти її купив легально. Але тут постає інше питання: наші бібліотекарі, якщо вони навіть матимуть гроші на закупівлю, - чи куплять вони на тому самому Форумі чи на іншій виставці ті книжки, які потрібні були б читачам їхніх бібліотек? Вони ж вважають своїми читачами тих самих школярів, частково студентів, решта – це не їхні читачі, вони на них не орієнтуються.

Три дні тому я був в одній райцентрівській бібліотеці. Вони не закуповують книжки з 1994 року, але гроші на передплату є. Що вони передплачують? Газети – це ясно і...1,5 десятки журналів - “Наталі”, “Академія”, тобто весь набір глянцевих журналів там є. Я не проти них – вони потрібні. Але потім бібліотекарка показала мені журнал “Бібліотечна планета”, який вони передплачували півроку. Цей журнал видає парламентська бібліотека і не тільки він є бібліотечним журналом. Але мні повідомили, що через півроку бібліотека відмовилася від передплати навіть цього журналу – бо дорого. Але ж що таке “Бібліотечна планета” порівняно з “Наталі”? Це неспівставні речі.

Тобто навіть якщо тендер скасувати, і бібліотекарі з відносно повними гаманцями підуть на форум, то я маю сумнів, що вони куплять там те, що потрібно.

Тоді постає ще більше питання. Бібліотеки – це міністерство культури, але ми, люди, які причетні до книжкового ринку, чомусь дуже рідко говоримо про Міністерство освіти. Тільки коли стосується підручників. Але що таке видання класики? Це ж, власне, парафія Міністерства освіти. Класика – це основний інструмент виховання дітей. Ми мусили б впорядкувати принаймні це Міністерству освіти.

А у нас виходить так, що 20 млн витрачає Міністерство культури – вже йшлося про те, на що вони їх витрачають – чищення складів і заповнення бібліотек непотребом, неліквідами, які, ясна річ, нікому не потрібні. Приблизно стільки є витрачає держтелерадіо, фінансуючи проекти, які не пройшли перевірку, апробацію ринком. Дві третини тих книжок, які продаються, не витребувані читачем. А Міністерство освіти вичленило лінійку грифованих підручників і якось відпустило всю іншу лінійку навчальну включно із класикою. Отже, гроші витрачаються в трьох джерелах, за яким важче стежити, ніж за одним джерелом, і оперують ними втричі більше людей. То, може, вже давно постало питання якось звести всю книжкову галузь до одного підпорядкування – державного. Це уможливило б відстеження колообігу цих державних коштів в усіх причетних до книжки прошарках населення.

Я, наприклад, не бачу сьогодні, доцільності збереження Державного комітету телебачення та радіомовлення в тому вигляді, в якому він на сьогодні існує, і так, як він нібито курирує книжки. Жодної допомоги книжковому ринку з того немає. А якщо немає, а гроші бюджетні при цьому витрачаються, то тільки шкода.

Ще одне. В одному з у цих проектів виписана така річ: вивчити та узагальнити досвід розвинених країн, і не тільки стосовно програм підтримки читання. Кожен з нас знає якісь досвіди, але нам здається, що ми знаємо їх покроково, похвилинно. А це не так. І такі речі перед тим, як створювати такі проекти і подавати, просувати їх у секретаріат, треба із секундомером з’ясувати, як саме це відбувалося у тих же країнах Балтії або у тій же Польщі, чи навіть у тій же Росії. Бо ми загалі стикаємося з дивовижними речами, коли держтелерадіо подає у вищі органи, у кабінет Міністрів дані, які просто не відповідають дійсності, говорячи, що росіяни досить не звільнені від податків, хоча вони вже три роки сплачують 10 відсотків, а перед тим рік сплачували 18 відсотків. Тобто власну некомпетентність і необізнаність, нав’язуються у вигляді якихось своїх цілей тому самому Кабінету Міністрів, а реального стан ми, на жаль, не знаємо.

Звичайно, приїде голландець, він багато чого скаже, але це ніколи не замінить перебування у тому середовищі. Коли ми знатимемо не тільки погляди цього голландця, адже там є й інші погляди на цю проблему. Це зрештою для отих 20 млн через Міністерство культури чи Держтелерадіо - це копійки – послати невеличку групу експертів, аби вони вивчили, скажімо, ту саму систему квотування, акцизування чи митних тарифів не тільки за документами, а навіть на стадії проходження, лобіювання цих законів. Спочатку треба робити такі речі, а вже потім виписувати якість проекти.

Нарешті ми досі не маємо, хоча й декларуємо це, справжньої соціології книжкового ринку і ринку читання, зокрема. Не проводилися у нас ніколи спеціальні соціологічні дослідження. Так, це гроші, але порівняно з 20 млн - це копійки.

От тоді, коли відбудеться вивчення досвіду і будуть проведені соціологічні дослідження, щоб ми знали, хто купуватиме і що купуватимуть, тоді ми зможемо працювати з більш відкритими очима. Дякую.

КРИСАЧЕНКО В. С.:

Дякую, пане Костянтине. Прошу, пане ??????

КАПРАНОВ ВІТАЛІЙ:

Справа в тому, що нещодавно святкували 140 років Парламентській бібліотеці, ми мали честь бути там присутніми, спілкуватися з бібліотекарями. І зовсім вони на нас не справили того жахливого враження, яке складається у нас за “круглим столом”. Здебільшого люди освічені й обізнані з новинками сучасних книжок і навіть знають в обличчя багатьох сучасних письменників. Марія Матьос прийшла і порвала на запчастини. Так що не такі вони вже й темні, наші бібліотекарі, щоб їм не можна було довіряти, що купити. А історія із закупівлею завжди буде конфліктною, тому що сьогоднішня розмова: “не дайте хазарам, нам дайте, Міністерство культури погано відбирає, а ми будемо добре чи навпаки”, – вона ніколи не закінчиться. Будь-який конкурс, в Україні принаймні, це завжди підозра в корупції. Міністерство культури, всі говорять, погане, значить – погане. Але будь-який книжковий рейтинг сьогодні має стільки пліток за собою, я жодного разу не чув, що такий-то книжковий рейтинг об’єктивний. Завжди знайдуться недоброзичливці, які скажуть, що все вже куплено і порядним людям не дадуть.

Тому якщо говорити про реформу закупівлі, яка, безперечно, потрібна, можна йти двома шляхами. Один шлях озвучив пан Крисовицький, якого, на жаль, тут немає. Це створення міжбібліотечного каталогу коштом видавців, які хочуть продавати книжки у бібліотеки. Каталог розсилається по бібліотекам, бібліотекар ставить галочку, чого і скільки йому потрібно. Потім все це множиться, набіжало цих 20 мільйонів чи скілько, ставимо крапку і даємо людям ті книжки, які потрібно: не 17300 якихось книжок в кожну бібліотеку, а те, що хоче бібліотека.

Якщо ми дійсно вважаємо бібліотекарів темними людьми, то можна піти іншим шляхом. Наприклад, у Швеції видана кожна книжка купується для бібліотек, хоча не для всіх, є визначені бібліотеки, в яких є кожна книжка. В нас їх не так багато, оці “вузлові”, “кущові” бібліотеки (півтисячі сімсот). Добре, хай обласні, але щоб я знав, що мою будь-яку книжку в 25 обласних бібліотек держава закупить. Це не бізнес – видати 25 книжок. Але я знаю, що моя книжка є в будь-якій бібліотеці. І соціальна роль бібліотеки має на чомусь виконуватись, тобто ця книжка фізично присутня в руках. І тому нам потрібно відійти від звинувачень один одного щодо непрофесійної роботи, а спробувати разом створити таку систему, до якої б претензій не було. Претензії можуть бути до засобів масової інформації: мою книжку не рекламують, тому бібліотекарі її не купують.

Давайте звинувачення у корупції “покладемо в кишеню”, вони завжди будуть, а спробуємо створити таку систему, яка уникатиме будь-якого волюнтаризму.

Крисаченко В. С.:

Дякую. Я теж хотів би виголосити маленьку репліку. Навіть дві.

Спочатку відносно бібліотек і бібліотекарів. Як у класичному фільмі писав Сталін своєму лондонському колезі, а что касается наших информаторов, то они проверены нами неоднократно. У нас, в інституті, невелика бібліотека, але прекрасна. Наші бібліотечні працівники відстежують через різні джерела цікаву інформацію і нагадують нам, що треба виписати і купити. Це маленький приклад, але він свідчить про те, що не лише у парламентській бібліотеці може бути все гаразд.

Друге. Відносно вивчення передового досвіду. Звичайно, передовий досвід треба вивчати у тих країнах, які просунулися і які можуть бути прикладом. Але ж є блискучий передовий досвід і у нас в Україні.

Свого часу я вів магістерські групи в Києво-Могилянській Академії. І спочатку із здивуванням, а потім із непорозумінням почав фіксувати, що магістри не вміють працювати з книгою. Потім дійшов висновку, що вони не просто не вміють працювати, а тому, що їм часто-густо немає з чим працювати. От, скажімо, біологи. Якщо гуманітарна література ще виходить, то природнича... Скажімо так, як було за Радянських часів, коли видавництво “Мир” російської мовою фактично синхронно друкувало переклади хімічних класиків, біологічних, геологічних тощо. Але моментально з’являвся зворотній ефект, коли в Україні з’являлися книжки європейського рівня.

Я свого часу брав участь у програмі “Трансформація сучасної гуманітарної науки в Україні” – це друга половина 90-х років. Це було кілька сотень підручників, але я пам’ятаю, як вчителі хапалися за ці книжки, як чекали на них. Так, як зараз чекають, наприклад, філософи, чергових перекладів класики світової філософської думки.

Отже, ми самі маємо величезні здобутки, які можуть слугувати для нас і уроком, і підвалиною для подальших наших кроків.

Стус Дмитро:

Почну з того, що, продивившись усі роздані документи, хочу їх підтримати, проте зазначу, що усі вони мають невеличкий ґандж. Якщо ми беремо розпорядження Президента, Закон, що тут згадувався, то усі вони неконкретні. Усі проблеми, виписані в карті проблем, абсолютно справедливі, але всьому цьому бракує механізму запуску.

Ми обговорили багато проблем, особливо у виступі пані Галини Родіної пролунала проблема довіри-недовіри, але я абсолютно згоден з паном Капрановим щодо того, що ця проблема – довіри-недовіри – існує не тільки в нашій країні. Якщо Канада говорить, що в них останніми роками зріс рейтинг корумпованості, то що вже говорити про нас. Таким є світ, в якому ми живемо. Тому є 2-3 глобальні проблеми.

Фінансова немічність суб’єктів видавничої справи, проблема розповсюдження і проблема бібліотек.

Щодо бібліотек, то категорично не згоден, що вони не знають, що треба їхнім читачам, що вони знають це гірше, ніж експерти будь-якого рейтингу. По-перше будь який рейтинг формується добором експертів і кожному можна щось закинути. У кожній області, а я об’їздив майже всі хіба що за винятком Дніпропетровської області та ще кількох, книжки потрібні різні. Є певний блок, який потрібний всім, але є позиції, за якими книжки будуть принципово різнитися. Це і краєзнавча література, і смакові пріоритети, зрештою, це залежатиме від того, який викладач читає в якому містечку і користується він чи не користується популярністю. Тому, якщо буде можливість вирішити бодай одну проблему: чи можливість брати кредити в банку для видання книжок, для проведення ярмарків, будь-яких рейтингових акцій, (якщо видавці будуть реально знати, що будуть книжки закуповуватися, то рейтинг таких акцій ?????, якщо цього не буде, це стає малоцікавим). Так само якщо є можливість видати будь-яку книжку, то я вважаю, що треба фінансувати половину. Тут досвід видавництва “Факт”, мені здається, є ідеальним. Ще коли Віктор Андрійович не був Президентом, вони пробували видати Стуса, щоб здешевіти. Половину проплачує видавець, половину - скажімо, спонсор чи держава. І книжка, соціально важлива книжка вийшла. Хоча що таке соціально важлива книжка? Рильський – це соціально важлива книжка? Закони України – це соціально важлива книжка? Книжки про наших президентів – першого, другого, третього, які б вони не були - це соціально важлива книжка чи ні? Як їх визначати?

Вважаю, що варто погодитися із пропозицією Красавицького – створити бібліографічний збірник. Поки не буде створено бібліографії, в “Книжник-Рев’ю” це пробували зробити, у “Сучасності” щось пробували, але на сьогоднішній день я не думаю, що хтось може сказати, що знає всі видання, які виходять сьогодні в Україні. Повного списку таких видань не існує. Якщо буде створено таку бібліографію і вона потраплятиме бодай на рівень обласний, бо в кожній області є кваліфіковані бібліотекарі, це вже про район можна сперечатися, хоча там теж люди працюють дуже чесно навіть на 0,1 ставки, наприклад на Вінниччині, ?????.

Ще одна проблема, яка тут не зачеплена, – проблема з квотуванням. Якщо ми вводимо квоти, то давайте говорити чесно. В Україні п’ятнадцять років виживання, різке падіння наукової літератури, відтік кадрів, людей, які можуть якісно робити наукову книжку. Сьогодні в гуманітарній сфері є велика проблема – зробити таку книжку і так якісно її підготувати, як це робиться в Росії. Є два шляхи вирішення цього питання. Одне: ми кажемо, що нам така книжка не треба, і тоді можна вводити ?????. Але якщо нам така книжка треба - в інституті літератури нещодавно на засіданні зазначалося, що за всю історію Україна не видала жодного класика і жодного академічного видання. Якщо нас це влаштовує, значить, державна підтримка нам не потрібна, буде ліберальний капіталізм, але навіщо тоді щось утримувати, навіщо про щось говорити? Але якщо такі видання робити, то для кого їх робити? Чи потрібні вони бібліотекам? Вважаю, що для наукових закладів, то очевидно, що Шевченко, Франко, мають бути видані, але я знаю проблеми з виданням Франка. Проте щодо програми “Українська книга”, то не мати повного Франка в рік ювілею – це досить соромно. Інша справа – як його видавати, як його готувати. Це знову наша проблема досвіду виживання і відсутності стратегічної програми, моделі розвитку, якої з першого року незалежності просто не існувало. Сьогодні ми пожинаємо плоди цього. Тому треба просто шукати шлях компромісів, шукати можливості порозуміння, напрацьовувати відповідні методи гравців цього поля, щоб принаймні зробити мінімальним емоційний бар’єр, тому що на емоційному рівні сьогодні вирішити вже нічого не вдасться. Сьогодні потрібний механізм, а там байдуже, з чого починати. Дякую за увагу.

28. КРИСАЧЕНКО

Дякую, пане Дмитре.

30. АФОНІН Олександр

Короткий коментар. Я не торкався докладно механізмів квот у законі, я бачу, що дарма, тому що існує момент нерозуміння. Квота не є заборона. Квота – це дозвіл. Дозвіл на ввезення. І механізм квоти передбачає, що ті книжки, які вигідно друкувати тут - Донцову, Полякову, Устинову та інші – будуть друкувати тут. А ввозити будуть те, що невигідно друкувати тут. Передусім дорогі видання, наукові видання, які тут друкувати невигідно. Тобто, коли ми говоримо про квоту, на перший рік ми пропонуємо на одну книжку, надруковану в Україні, шість завести. Скажіть, будь ласка, це дефіцит книжковий? Ми не зможемо завозити ненаукову книжку? Ми говоримо, що в результаті в ідеалі ми можемо встановити пропорцію: скільки в країні треба друкувати книжок, а скільки завозити. Наприклад, вісім друкуємо, а дві завозимо. З оцих двох – це не буде Устинова. Устинову тут друкувати вигідно. А дві будуть завозити ті, що тут продаються сотнями, десятками, одиницями. Механізм квоти – хитра штука, він саморегулюється. І коли ми говоримо про квоти, давайте ми зразу будемо говорити, що це дозвіл, а не заборона. Дякую.

? ГАЛИНА

Я розумію заперечення багатьох, хто таким чи іншим чином доторкався до рейтингів з їхніми експертними радами, але хочу сказати наступне. Якщо йдеться про “Книжку року”, то на кожному ярмарку проводяться свої рейтинги. ? 30 чи 50 % книжок найкращих, які обираються на цих ярмарках, це переможці “Книжки року”. Це перше. А по-друге, інший механізм, це що вирішує Міністерство культури, що закупати по бібліотеках. А там що закупають бібліотеки ви знаєте.

Про довіру й недовіру. Вас влаштовує це становище в державі, яке в нас сьогодні є? Тоді для чого ми отут збираємося? Злодій для того, щоб вартовий не спав. Корупція в нас не така, як в Європі, а значно серйозніша. А в цій справі потрібно ставити просто законні перепони. У рейтингів, принаймні “Книзі року” механізм прозорий. Принаймні ви можете закинути будь-якому експерту, і спитати: “А де прозорість механізму розподілу грошей на закупівлю бібліотек у державних установах? Де він? Ви його бачите?” Ото й яка можливість постійно звідти брати тому, хто ближче до торби сидить. От і все.

КАПРАНОВ Дмитро

Я хочу нагадати, що цього року книжкою року стала книжка “Україна – козацька держава”, яка коштує 2000 гривень і яку, очевидно, треба закупити в кожну бібліотеку.

ГАЛИНА

Про кожну бібліотеку взагалі на йдеться. Йдеться про центральні бібліотеки. І така книжка в бібліотеках мусить бути. І знаєте чого, пане Дмитре. Для того, щоб українці, які прийдуть у свою рідну бібліотеку, поруч з російськими красивими книжками бачили бодай одну отаку книгу, яка є прикладом мистецтва книжки. До речі, там є і науковий апарат. Сперечатися про це можна багато.

(Репліка)- невідомо чия?

Тоді і шведська модель не підходить. Тому що кожний видавець вважає, що його книжка є ідеалом. Тоді давайте визначимо 50 чи 100 бібліотек, якими закуповуються всі книжки і закриємо лавочку. Є провідні бібліотеки. Ви всі згодні, що у нас є закон про обов’язкові примірники, до речі. І відповідно до цього закону всі ми повинні обов’язкові примірники надсилати до парламентської бібліотеки, Адміністрацію Президента та інші. Тобто у нас уже є такі бібліотеки, тільки це ми робимо своїм коштом. Давайте держава з оцих 20 мільйонів виділить 10 мільйонів на закупівлю кожної книжки для обласних бібліотек. Це буде аж цілих 25 книжок. Тобто спеціально для цього я цю книжку видавати не буду. Але я знаю, що моя книжка буде в кожній області. Таким чином ми 10 мільйонів пристроїли, а ще 10 мільйонів нехай уже буде корупції.

ГАЛИНА

Я хочу втрутитися в розмову і перевести її в інше русло і допомогти таким чином ведучим нашого “круглого столу”. Питання, які зараз деталізуються, не є предметом обговорення нашого “круглого столу”, який має назву “Стратегія розвитку книжкової справи”. Я вважаю, що ментальність, чи свідомість бібліотекарів, окремі державні програми закупівель – це не ті визначальні чинники, які є стратегічними для розвитку книжкової справи в Україні взагалі. І бібліотека, і ті державні програми, які фінансуються з державного бюджету, можуть бути змінені. І вони мають звичайно змінюватися. Відпрацьовуються свої процедури і технології, яким чином ту чи іншу програму реалізувати, фінансувати, як змінювати її, але це вже буде потім, коли буде книжкова справа й книговидавництво в Україні, видання української книжки таким чином побудовані, які будуть відповідати національним інтересам, національній стратегії. А та чи інша програма буде користуватися тим книжковим продуктом, який книжковий ринок видасть.

КРИСАЧЕНКО

Дякую. Ведучий просто хоче нагадати, що ми працюємо вже майже дві години, працюємо без перерви, тому виникає питання: “Чи будемо завершувати без перерви?”

СТУС

Пані Ірино, я тільки хотів вам заперечити. Ми тут багато говорили: “Є чи не є”. Але ті видавництва, які видають підручники – це найкрупніші гравці й цей ринок найбільше закритий і пробитися туди взагалі нікому збоку неможливо. А якість підручників, перепрошую, залишає бажати кращого, тут навіть експертів брати не треба. І це впливає на основних гравці дуже серйозно. Я вважаю, що то основні опоненти. Не ті що тут зібралися з приводу того, щоб якусь систему змінювати. Тому зовсім про це говорити неможливо.

КРИСАЧЕНКО

Отже, працюємо без перерви. Хто ще має бажання? Прошу вас.

ПЕТРОВА Наталія

З того, що ви знаєте, у 2005 році, коли видано 15 720 книжок тиражем 54 млн ще кілька там тисяч. Вже ми працювали 5 місяців у 2006 року і якщо порівняти цей період з першим кварталом 2005 року, за назвами виконано на 64 % ? 92,5 % українською мовою 61 % за тиражем і 70 % за назвами; російською мовою 76 % за назвами і 129 % за тиражем. Тобто російськомовна література сьогодні вже сягнула за 100 % порівняно з таким самим періодом 2005 роком. Тому безумовно, проблема в книговиданні є, і на початку року прогнозували збільшення випуску у 2006 році десь на 3-5 %, але сьогодні я дуже сумніваюся, що це зростання буде. Держава має залишити за собою право втручатися у виникнення у таких небезпечних деформацій у деяких секторах книжкової справи. У теперішній час безумовно повинна стати така важлива справа як книгорозповсюдження. І безумовно ми над цим питанням працюємо вже не один рік. Книжкова палата намагалася випускати інформаційно поліграфічну інформацію каталоги України, якщо ви пам’ятаєте. Сьогодні Комітет телебачення і радіомовлення і Кабінет Міністрів повернулися до цієї справи, Кириленко керує цим питання, Книжкова палата подала свої пропозиції щодо створення інформаційно-поліграфічної системи, яка може бути створена на базі Книжкової палати, тому що вона має такий архів, який налічує близько 13 млн примірників видань – це ретроспекція і поточна бібліографія. Безумовно, це основа створення цієї інформаційної системи. Безумовно ця система не може бути створена на порожньому місці. Треба тут продумати і державну підтримку - не тільки гроші, а й реалізаційно як це зробити. Тому всі ці пропозиції, як від видавців, так і від книгорозповсюджувачів і бібліотек – вони зараз на розгляді. Крім універсального каталогу типу “буксанпрінт” мають бути видані такі рекламно-інформаційні видання попередньої, тематичної спрямованості, які допомогли б збирати тиражі, замовляти бібліотекам ці тиражі. Це на підставі тематичних планів видавництв. Треба розкрутити оці напрями інформаційної роботи. І безумовно в системі книгорозповсюдження все, про що ви знаєте, все що було позитивного за радянських часів має бути відтворене у теперішній час, наприклад, книга поштою. Я вам скажу, що безумовно, без дослідження не епізодичного, не разового, а постійного дослідження книжкового ринку ми не обійдемося. А дослідження робити читацького попиту дуже важко, якщо ми не маємо статистики продажу. Статистика друку в нас є, але це ще не показово скільки ми видаємо. Але скільки ми продаємо ніхто не знає. І хоча в Законі “Про видавничу справу” розписано і про Книжкову палату, що вона виконує такі функції, то безумовно їх не можна виконати і дослідити, якщо немає статистики. Я погоджуюся з паном Родиком, що потрібно об’єднати сферу книговидання в єдине ціле, тому що торгівля книжкою, на мій погляд, має відноситися до культури. Я можливо говорю неприпустимі речі. Але взагалі як товар яка статистика, яка стала комерційною таємницею, яку ми не можемо ніяк дістати, і книжка невідомо як вона проходить, безумовно, має бути відокремлена від інших товарів торгівлі.

І що стосується центр інформаційної системи запрацює, якщо це дослідження, бібліографічна інформація разом вони мають працювати безумовно. Ще кілька тез. Робота з читачами, це робота, яка в нас належним чином не ведеться. Я не фахівець у цій галузі. За інформаційними матеріалами дуже розвинена ця галузь у західних країнах. Тому нам, можливо, слід брати активну участь у програмах і проектах по лінії ЮНЕСКО для міжнародної асоціації читання. Там, наскільки я знаю, можна дістати багато практичних порад щодо організації реклами і пропаганди читання. Потрібно використовувати мабуть і економічні якісь важелі у питанні залучення читача до книжки. Економічні важелі – це ціноутворення. Про ціноутворення теж треба говорити, а може повернутися до фіксованої ціни на книжку, як це було за радянських часів. Фіксована ціна – це мабуть той фактор, що може сприяти як розповсюдженню видань по Україні, так і залучення читачів до книжки, якщо передбачено якісь пільгові ціни, якийсь є механізм пільгових цін. Фіксована ціна дає право видавцям, як ви знаєте, керувати цим процесом. Бо сьогодні збагачується той, хто продає книжки. А видавці мають свої ціни і вони мають диктувати ціни. І ці відсотки 25 чи 30 мають бути відправлені на розвиток книжкової торгівлі по кожному виданню. Але проблема фіксованих цін вона залишається. Тому що бариші залишаються у книготорговця, у продавця, а не у видавця.

Наступне – це якість видавничої продукції. Багато книжок розважальних розходяться швидко. День – і тиражу немає. Тиражі великі, прибутки великі. А як пізнавальна, інтелектуальна книжка, яка як правило виходить невеликим тиражем, то часто видавець не хоче видавати цю книжку. І часто автор сам шукає спонсорів і видає книжку без видавництва, без редактури, без коректури. В результаті книжка виходить дуже поганою і в змістовному, і в художньому плані, і поліграфічно. Вона може бути й дешевою, але й неякісною. Можливо варто ввести сертифікати якості книжкову продукцію. Можливо, не на всю, а на соціально-значущу – наукову книжку, підручники, художню класичну літературу, національну книжку, книжки мовами національних меншин. Сертифікат видання – це не тільки якість змістовна, це також вихідні відомості, бібліографічна інформація, які часто забувають видавці. Ми знаємо, що підручники готуються непрофесіоналами, санітарно-гігієнічні норми не виконуються. Це саме стосується і дитячої книжки. Сертифікація – це добровільна справа. Однак треба вимагати від того виду літератури, яка фінансується з державного бюджету, на яку розповсюджуються пільги. Це те. що стосується якості видань.

І останнє, про що б я хотіла сказати. Тут представлено проект закону. Мабуть потрібне також закон про книжкову справу. Окремий закон або розділ у законі про видавничу справу. Потрібно надати книжці статусу предмета першої необхідності, це духовна їжа. І в цьому законі прописати і політику держави щодо книговидання, і ціноутворення і таке інше. Не кожного року видавати якісь закони чи розпорядження, а сконцентрувати нашу увагу на підготовці такого документу чи розділу в законі про видання, зокрема про книжкову справу. От і все.

КРИСАЧЕНКО В. С.:

Дякую, пані Наталя. Прошу, пані Олександро.

КОВАЛЬ О.:

У цій аудиторії так само, як і у всіх інших, де ми проводили обговорення своїх проблем вже неодноразово, дуже чітко видно, що частина дискутантів хочуть жити у Західній Європі, тобто в ринковій економіці, а частина – в Радянському Союзі. Але ми живемо в Україні і так, напевно, це і залишиться. Як на мене, не може бути скомпільований з цих думок жодний документ, який був би логічним і послідовним. Тому передусім прийняття цих документів залежатиме від політичної волі й від того, як документи проходитимуть: через Верховну Раду чи Кабінет Міністрів. Адже розраховувати на Верховну Раду щодо прийняття для нас позитивних документів ми не можемо, ми можемо розраховувати тільки на ті документи, які йдуть через Кабінет Міністрів, і тому, можливо, саме на їх розробці варто було б зосередитися, щоб отримати який-небудь результат.

Ми зараз закінчуємо тим, з чого треба було починати, і я вдячна пані Петровій за те, що вона звернула увагу всіх на кількісні показники. Тому варто було б у цих документах зазначити, чого, власне, ми хочемо досягти, якого рівня. Є такі типові показники - кількість виданих книжок на душу населення, кількість виданих назв на 100 тис. мешканців, кількість книгарень на певну кількість мешканців. Ці показники є більш-менш однаковими для всіх країн Європи. Можливо, нам варто поставити собі за мету досягнення таких показників і визначити час, за який це можна зробити. Для бібліотек є теж хороший показник – поповнення бібліотечних фондів. У Польщі, наприклад, він становить 200 примірників на 1 тис. населення. Це досить багато, щорічне поповнення. Можливо, нам треба поставити ці показники за мету і тоді розробити кроки, за допомогою яких ми їх досягнемо.

Що стосується того, які кроки мають бути першими, які – останніми, а яких не робити взагалі. На мою думку, наша видавнича галузь схожа на складно переплетений клубок, і починаючи тягнути (вирішувати) одну проблему, ми неминуче витягуємо на поверхню й іншу. Наприклад, я бачу проблему, коли буде введено квотування і, справді, тут будуть видавати і друкувати більше російських видань. Це добре, очевидно, для тих, хто любить російську літературу і багато її купує. Але моя націоналістична душа протестує проти того, щоб ми збільшували кількість видань в Україні за рахунок російськомовної літератури. От якщо за рахунок квотування мало би збільшення видання українськими видавцями, але у них недостатньо коштів для цього. Тому ми повинні думати про збалансоване та практично одночасне вирішення всіх цих питань, інакше через рік-два ми будемо збиратися знову і вирішувати новопосталі проблеми. Дякую.

Крисаченко В. C.:

Дякую, пані Олександро.

Хтось:

Короткий коментар. Якщо вже згадали цей Закон. Є стаття 4 спеціально для цього в ньому, в якому передбачено, що не менше 40  % має бути видано державною мовою, якщо ця книжка призначена для розповсюдження на всій території України. Винятки робляться тільки для книжок, які задовольняють потреби громад місцевих, відповідно до Хартії – меншин, до підручників, білінгв, словників і таке інше. Тобто це не буде націоналістична душа, при цьому не образиться у тому числі і моя. Ми спеціально цей пункт ввели, коли робили цей проект. Тобто ми хочемо, щоб в нашій державі циркуляція інформації відбувалася державною мовою, як на офіційному, так, бажано, й на книжковому рівні. Але заборонити видавати Устінову ми не можемо, навіть якщо дуже захочемо. Ми можемо сказати так: якщо я хочу читати Устінову, то я можу її читати українською мовою. Оце завдання держави. Дати мені можливість читати того самого Дена Брауна, ту саму Устінову державною мовою. Тому що мова державна, і задача держави створити людині, яка знає тільки державну мову, всі умови для культурного та іншого розвитку. Отже читайте ст.. 4, там все написано.

Крисаченко В. C.:

Дякую. Наближаємося до логічного завершення.

Хтось:

Щоб завершення наше було більш плідним, хочу висловити кілька узагальнень. Вважаю, що те, що сказала пані Олександра Коваль в останньому виступі, воно є дуже важливим і я би пропонував учасникам “круглого столу” дійсно подумати над тими речами, які можуть бути сформульовані як стратегічні цілі. Їх не може бути багато. Безперечно основні показники це обсяг накладів, кількість найменувань, рівень читання, тобто скільки людей у вибірці надають перевагу читанню серед інших форм проведення вільного часу. Це і ніші – чи відбувається звуження ніш, чи, навпаки, розширення. Я забув літературу, яка сприяє процесам осмислення біжучого часу, це модерна історія або новітня історія, це науково-популярна література, яка сприяє засвоєнню сучасної країни світу. То якщо є розширення цієї ніші, то це є позитивна ознака і під це можна обирати інструменти. Якщо немає категоричних заперечень висновків, наведених в аналітичному матеріалі, то наступним кроком має бути їх доопрацювання, оптимізація і переведення в інструментальну площину. Якщо є якісь конкретні заперечення, то їх також треба розглянути, щоб зробити цей текст максимально дієздатним. Дякую.

Крисаченко В. С.:

Пане Олександре, прошу Вас.

Олександр:

Хочу сказати, що нам треба зробити ось які три речі.

Передусім розробка якихось механізмів кредитування наших видавців, бо ті, хто вже прийшов в Україну, наприклад, з Росії, ті таких проблем не мають. В них є такі кошти, що нам й не снилося. Механізми під заставу авторських прав чи в обігу якихось книжок.

Друге. Я підтримую ліквідацію тендерів на закупівлю книжок для бібліотек для вітчизняного виробника, бо це дуже важливо.

І третє. Тарифи на пересилку мають бути підвищені. І з цим нам треба не згоджуватися. Дякую.

КРИСАЧЕНКО В. С.:

Дякую. Отже, завершуємо. Від імені Інституту я хочу щиро подякувати всім учасникам нашого “круглого столу” за те, що ми зібралися тут разом. Зібрала нас тут турбота про українську книжку, навіть біль за цей світ нашого життя. Зайвим нам самим собі нагадувати, що книжка була чи не найбільшим винаходом в історії людства. Якщо, скажімо, до книжки назвемо такий період, як форми культури, феномен культури, досвід передавався від покоління до покоління, від батька до дітей, чужі надбання інколи свідомо, інколи випадково засвоювали, то книжка у широкому розумінні як форма культури зробила потенційно досту