21 червня 2006 року у Національному інституті стратегічних досліджень відбувся "круглий стіл" з обговорення структури розділу щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України "Формування українського гуманітарного простору - шлях до національної консолідації".

З вступним словом виступила ЗЕРНІЙ Ю.О., заступник директора НІСД, керівник робочої групи з написання тексту розділу:

Процеси, що відбуваються у сучасній Україні зі всією очевидністю демонструють пріоритетність вирішення завдань досягнення стабільності у державі, утвердження національної єдності та суспільної консолідації. Не потребує надмірної аргументації твердження про те, що відповіді на ці виклики, перш за все, треба шукати у гуманітарній площині. Нам треба усвідомлювати сутність процесів, що впливають на свідомість громадян України, зумовлюють темпи нашого утвердження в якості зрілої політичної нації.

Вважаємо за необхідне включити до структури Послання окремого, новітнього за змістом у порівнянні з минулорічними Посланнями, розділу з проектною назвою "Формування українського гуманітарного простору - шлях до національної консолідації".

Гуманітарна сфера безмежна. Пропонуємо зробити інтелектуальну побудову, яка буде об'єднана певною логікою, дасть уяву про стан українського гуманітарного простору, проаналізує явища і процеси, які його характеризують. Маємо на меті на основі науково-аналітичних досліджень запропонувати Главі держави систему стратегем, спрямованих на подальший розвиток та гармонізацію українського гуманітарного простору.

Зміст розділу пропонується викласти у такій логічній послідовності:

Перший підрозділ: Феномен української ідентичності.

Текст буде містити аналіз причин та проявів недоформованості (кризи) національної ідентичності українців, стратегію державної політики щодо її формування на сучасному історичному етапі. У фокусі дослідження будуть шляхи подолання конфліктності між різними видами соціокультурної ідентичності, носіями якої є громадяни України. Наголос буде робитися на проблемах прискорення національної самоідентифікації, фундаментом якої є українська культура. Предметом аналізу стануть світоглядні, ціннісні, етичні виміри української культури як складової європейської культури.

Другий підрозділ: Цілісність і повнота мовно-культурного поля.

Зміст підрозділу буде містити аналіз причин і проявів розбалансованості української культури, порушення цілісності і повноти її структури. Особлива увага приділятиметься проблемам співіснування української та російської культур, діалогу та змагальності між ними. Автори підрозділу запропонують концепцію подальшого розвитку української культури, інструменти державної політики щодо підтримки культур національних меншин.

Третій підрозділ: Мова як дім буття.

Підрозділ дасть уяву про мовну ситуацію в Україні, проаналізує природу її загострення. Особливий наголос буде зроблений на законодавчих аспектах застосування мов в Україні, правових механізмах захисту державного статусу української мови, розширення сфер її застосування. Автори підрозділу запропонують концептуальні підходи здійснення державної мовної політики.

Четвертий підрозділ: Спільне минуле - спільне майбутнє.

Центральною темою дослідження буде проблема деформації історичної пам'яті українського народу, причини живучості радянських історичних міфів та небезпека закріплення у суспільній свідомості новітніх міфів. Авторський колектив сформує пропозиції щодо стратегії відновлення історичної свідомості як фактору національного примирення та консолідації.

П'ятий підрозділ: Духовна єдність поліконфесійної країни.

Авторський колектив сконцентрує увагу на процесах, що характеризують духовно-релігійне життя країни в умовах демократичних перетворень, світоглядного плюралізму. Предметом аналізу стануть чинники міжконфесійної напруги, шляхи оптимізації державно-церковних відносин. У підрозділі будуть окреслені механізми соціального партнерства держави і церкви на ниві утвердження моральних цінностей, духовної єдності Українського народу.

Шостий підрозділ: Вплив засобів масової інформації на формування національної свідомості.

Підрозділ буде містити аналіз структури та наповнення телевізійного і радіомовного простору України, ринку друкованих ЗМІ. Автори підрозділу оцінять небезпеки і ризики асиметричної структури вітчизняного медійного простору з точки зору його впливу на формування національної свідомості українців. З урахуванням світового досвіду просування національного інформаційного продукту, будуть запропоновані стратегеми формування української моделі "націоналізації" медіа-простору.

Сьомий підрозділ: Закордонне українство.

Зміст підрозділу буде присвячений аналізу сучасного стану та потреб українських громад, визначенню пріоритетів державної політики у сфері зв'язків з діаспорою, підтримки об'єднань світового українства. У центрі уваги будуть питання удосконалення нормативно-правової бази допомоги українцям за кордоном, координації діяльності органів влади та недержавних інституції у зв'язках із закордонним українством, залучення його ресурсів до просування національних інтересів України у світі.

В обговоренні взяли участь:

ЖУЛИНСЬКИЙ М. Г. , директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Голова Національної ради з культури і духовності при Президентові України, доктор філологічних наук, професор, академік НАН України.

Перед нами стоїть надзвичайно важливе завдання, оскільки Послання Президента - це, по суті, визначення державної стратегії. І дуже добре, що до цієї роботи залучені досвідчені і фахові люди. Події останнього часу свідчать, що відсутність цілеспрямованої системної державної політики в гуманітарній сфері призводить до надзвичайно негативних результатів. Зараз навіть важко передбачити, як вони вплинуть на майбутнє держави.

На мою думку видається доцільним доповнити текст Послання розділом, присвяченим стратегічним планам України у контексті інтеграції у світовий гуманітарний простір. Не секрет, що сьогодні людство стоїть на порозі вироблення глобального гуманітарного світогляду. І формування національного гуманітарного простору, яке ми визначаємо своїм завданням, має на меті крім консолідації українського суспільства, це ще й участь України в творенні нового духовно-морального клімату в Європі.

Які гуманітарні цінності ми хочемо запропонувати для культурного діалогу і взагалі для діалогу цивілізацій? Мені здається, що тут треба поставити ще й інші завдання, щоб не виходило, що ми обмежуємося лише внутрішніми проблемами. У нас мета значно більша. Ми повинні достойно представляти себе, і якщо навіть у нас немає зараз таких можливостей, то принаймні заявляти про те, що ми є активним партнером у великій глобальній грі. І ця гра вимагає від нас дуже серйозних мобілізаційних ресурсів, які ми повинні задіяти. Коли говоримо про інформаційний простір, треба говорити, що ми повинні не лише захищати свій простір від зовнішнього втручання, тиску, але й що ми можемо дати, з чим ми виходимо в світ. Якщо ми говоримо, що треба дати пріоритет для нашого інформаційного продукту, нашого виробника теле-, -кінопродукції, книжкової продукції, то це потрібно робити не лише для того, щоб забезпечити внутрішній ринок і мати тут свій пріоритет, а для того, щоб вийти на відповідний паритет, на відповідний потенціал. А той потенціал можливий тільки в тому випадку, якщо держава буде вести цілеспрямовану політику. Не потрібно акцентувати на тому, що ми захищаємось.

Ми ставимо перед собою велику мету. Якщо йдеться про мовну проблему, то це не тільки засіб консолідації суспільства і утвердження конституційних вимог, але це ще й бажання вивести українську мову, як активного носія нашої культури, яка повинна претендувати на своє місце у європейському контексті. Якщо ми називаємо російську мову - мовою міжнародного спілкування, то чому й ми не можемо ставити таку мету перед собою відносно української мови?

Необхідно розробити комплексну державну програму гуманітарного єднання, повсякчасного системного гуманітарного діалогу зі світом. Якщо ми будемо дотримуватися ідеї вступу до Євросоюзу, ми маємо показати, які наші інтереси, які наші цілі і які цінності української цивілізації можуть бути внесені до загальної скарбниці євроатлантичної цивілізації. Це дуже важливий фактор, оскільки ми тут все ще залишаємось дуже серйозно на узбіччі, хоч дуже багато говоримо про те, що ми європейська країна. Поки що ніяких активних дій ми не робимо. Я вже багато років говорю про те, що потрібна серйозна державна програма трансляції наших гуманітарних цінностей в світ. Для цього має бути передбачене відповідне бюджетне фінансування. Якщо ми хочемо про себе заявити, то давайте вважати це державною політикою. Це все - від гастролей, виставок до обміну телепрограмами, участі у престижних виставках і конкурсах. Ми повинні завойовувати культурно-інформаційний простір. Не буду говорити про Французький культурний центр, який має представництва у ста п'ятидесяти країнах світу, чи Інститут Гете. Ми маємо сьогодні Указ Президента про створення культурних представництв за кордоном, але при такому фінансуванні, як зараз, це буде програма на століття. Давайте хоч визначимо пріоритети, відкриємо такі центри у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, а не захопимо всю географію, де нічого не буде зроблено.

Особливий акцент треба зробити на проблемі включення України до світового глобального інформаційного простору. Скільки б ми не говорили про Суспільне мовлення, без конкретних дій в нас його не буде.

Маємо на світ дивитися нашими українськими очима. Треба розробити концепцію гуманітарного інформаційного суспільства. Для України сьогодні головне формувати інформаційне суспільство саме під гуманітарним кутом розвитку. Ми не встигаємо, відстаємо, тут повинен бути якийсь якісний стрибок.

Треба подумати про формування нової людини, нового світогляду, нового світобачення, яка здатна жити в глобальному суспільстві. Політики заганяють нас в нішу регіонального, обмеженого мислення. Це виховання нової людини повинно стати предметом основної уваги школи, це надзвичайно велика складова гуманітарної політики.

СТРІХА М. В., керівник наукових програм Інституту відкритої політики, доктор фізико-математичних наук, письменник:

Мені здається, що дуже знаменна ця спроба відійти від певного шаблону написання Послання Президента минулих років і вона вмотивована хоча б тим, що раніше ці послання в умовах жорсткої президентської республіки були прямими директивами для всіх і вся. Жанр того, чим мусить бути Послання сьогодні, як на мене, питання досить дискусійне і не до кінця всіма усвідомлене. Адже зрозуміло, що послання вже не має бути прямою вказівкою для уряду. Виходячи із своїх конституційних повноважень, Глава держави може виконувати роль, яку український Президент ще ніколи раніше не виконував - бути модератором основних суспільних дискусій, пропонувати свої варіанти вирішення проблем і переконувати суспільство в доцільності саме такого шляху. При цьому він може активніше працювати не лише з урядом чи парламентом, але й із структурами громадянського суспільства. І мені здається, що було б дуже добре, якби цьогорічне Послання відштовхувалося, зокрема, і від цієї нової ситуації.

Дуже добре сказано в тих методичних рекомендаціях, які ми отримали, про пошук альтернативних варіантів вирішення проблем. Мені здається, було б добре, якби ми не соромилися сказати, що в обранні стратегій є альтернативні варіанти і часто, на жаль, важко запропонувати єдино вірний з них. Тут було б чесно сказати про всі плюси і мінуси і про те, що це поле є предметом для досягнення певних консенсусів в експертному середовища, серед політичних еліт, а далі і в суспільстві. Звичайно, це є новиною, звичайно, я не готовий сказати чи підтримає такий саме підхід Секретаріат Президента. Але пропонувати таке, ми, як експерти, цілком могли б.

КУЛЬЧИЦЬКИЙ С. В., заступник директора Інституту історії НАН України, доктор історичних наук, професор:

Це послання за своїм форматом має істотно відрізнятися від попередніх. І зокрема від Послання 2004 року, де підводився підсумок часів президентства Л.Кучми. Гуманітарна складова там була присутня переважно в статистичному розрізі. Це й не випадково, оскільки гуманітарний блок ніколи раніше не був у центрі уваги влади і віддавався на відкуп всім хто бажав - громадським і благодійним структурам, комерційним ЗМІ і т.п.

Хочу погодитись з тезою про те, що якщо повноваження Президента дійсно зараз змінені конституційно, то можливості модератора суспільного діалогу у нього залишаються дуже широкими.. З огляду на це його Послання повинні передусім мати концептуальний характер. З іншого боку, якщо там повинні бути певні висновки, то вони мають бути, в першу чергу, звернені не лише до суспільства, але й до парламенту, оскільки мають трансформуватися у відповідні Закони.

Що стосується запропонованої концепції розділу, то вона мені здається цілком нормальною з точки зору послідовності і логіки, і з точки зору формулювання тих проблем, які повинні тут розглядатися.

Зупиняючись на близькій мені проблематиці історії, я хочу підкреслити деякі речі. Ми справді дуже недооцінювали історію всі ці 15 років. Цю країну якщо ви пам'ятаєте свого часу називали - "Країною з неочікуваним минулим", тому що минуле починаючи десь з 1987 року почало різко змінюватися - а вірніше почалось змінюватися наше уявлення про минуле. Тому, що в наших головах був "Короткий курс історії партії" і на наше нещастя цей "Короткий курс" продовжує залишатися в наших головах - в першу чергу, зрозуміло йдеться про старше покоління.

Я брав участь у складанні багатьох освітніх програм і підручників і треба сказати, що Міністерство освіти витримувало державницьку лінію аж до 2004 року, коли Верховна Рада проголосувала за Єдиний економічний простір. Існує, до речі, певна закономірність: чому Верховна Рада, коли була переважно комуністичною, проголосувала за спадщину Української Народної Республіки, просто для того, щоб у гуманітарному вимірі відокремитися від Росії. Але зараз ми бачимо, як в економічному і гуманітарному вимірі Росія поглинає нас. Це загрозлива тенденція в умовах, коли влада Росії мислить старими, імперськими категоріями.

Формування спільної історичної пам'яті - велике завдання для нас як нації. Наша історична наука зробила великий крок вперед за останні роки. Але ми видаємо свої праці тиражем у тисячу примірників, нас мало хто слухає. Ми мало виступаємо по радіо і телебаченню, мало друкуємось в газетах. Тому про здобутки української історичної науки більшість людей не знає.

Візьмемо, наприклад, проблему ОУН-УПА - навколо якої цілком очевидно існує протистояння в головах. Зараз, коли йде процес творення Інституту національної пам'яті, мені здається дехто з його організаторів, хоч і формулює цілком здорові думки, все ж не до кінця розуміє, що головне поле битви цього нового інституту повинно здійснюватися російською мовою і передусім на Сході і на Півдні.

Тому, думаю, що нам треба буде у президентському посланні сформулювати цілий ряд завдань, пов'язаних з Інститутом національної пам'яті. Його діяльність зараз спирається на урядові рішення. Цього замало, має бути Закон.

ЛЕБЕДЄВА Т. Я., член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення:

Я абсолютно згодна з паном М. Жулинським в тому, що ми не можемо замикатися виключно на проблемах становлення національної свідомості. Але, якщо говорити про рівний діалог у світовому інформаційному просторі, то треба, перш за все, погодитись на ті підвалини, на яких працює цей світовий простір. На сьогодні, ми ще не зовсім готові до цього діалогу. Ми чи не єдина країна в світі, яка продовжує триматися за державну власність у ЗМІ. Це рудимент радянської системи. І якщо казати про асиметричність нашої інформаційної політики, то одна з головних причин цієї асиметричності полягає в тому, що наша система дуальної власності дуже відрізняється від дуальної системи, яка існує у цивілізованому світі. Там, все чого не додає глядачам комерційний мовник, компенсується суспільним мовленням. І якщо існує система суспільного мовлення, то переважна більшість суспільних проблем: міжконфесійних, соціальних, міжнаціональних, знаходять свою відповідь в ефірі суспільних каналів. Хоч вони й не можуть бути рейтинговими, але більшість суспільних запитів має бути реалізована саме там.

Тому, я вважаю, нам треба домовитися щодо рівня деталізації нашого розділу. Бо якщо ми просто скажемо черговий раз, що нам потрібно створити суспільне мовлення, то вибачте, це буде вже загальним місцем і це не буде сприйнятим, бо ми говоримо про це вже більше як два роки. Якщо ми маємо сказати які конкретні кроки ми готові зробити, щоб позбавитися нерівних умов для комерційних, державних та муніципальних ЗМІ. Як ми будемо компенсувати різницю між комерційним телебаченням, яке у всьому світі працює на прибуток і головним замовником, яким є рекламодавець, і суспільним телебаченням, головним замовником якого є суспільство. Ми мусимо дати на ці запитання конкретні відповіді.

Щодо іномовлення. Ми програли свої можливості впливу на світове інформаційне середовище, але не тому, що ми не приділяли уваги цьому напряму роботи. У нас є спеціальний структури, які за це відповідають, і навіть спеціальний телеканал. Але поки чиновники будуть визначати, що і як робити, то та ж УТР - телекомпанія чудово обладнана, яка фінансується окремим рядком в бюджеті, буде працювати на пана Чижа - а не на Україну, її імідж у світі. Треба вводити іномовлення в систему суспільного телебачення, щоб наглядова рада визначала стратегію цього мовника, саме для того, щоб інтегруватися у світовий інформаційний простір. Україна, на жаль, стоїть на місці, в той час коли , та ж Росія дуже активно розвиває свою інформаційну сферу. Тому наш захист має носити наступальний характер.

ТИЩЕНКО Ю. А., керівник програм Українського незалежного центру політичних досліджень:

Ми хотіли б переслідувати в посланні амбітні цілі і пропонувати конкретні кроки, які міг би здійснити уряд в контексті формування національного інформаційного простору. Необхідно надати підтримку кращим виробникам національного культурного продукту на тому ж рівні, як це робиться у розвинутих державах, які дбають про цілісність і розвиток власного гуманітарного простору. Ми мусимо сформулювати такі стратегічні напрями розвитку, які можливо навіть не дадуть віддачі в ближчі рік-два, але забезпечили реальний поступ у довгостроковій перспективі. Система сприяння національній гуманітарній сфері має базуватися не лише на обмеженнях і квотах для іноземного культурного продукту, головне - створити ефективну систему підтримки вітчизняного виробника, яке б включало відповідні економічні і моральні стимули. Таке поєднання, на наш погляд, буде справді результативним.

КРИМСЬКИЙ С. Б., головний науковий співробітник Інституту філософії НАН України, доктор філософських наук, професор:

Справа не лише в тому, що у нас, на жаль, забули, що освіта входить до визначення самого поняття нації. Не тільки територія, мова, економіка, але й спосіб трансляції культури. Освіта - це одна з ознак нації, яка створює єдине культурне поле.

На мій, може дискусійний погляд, саме школа - це головна ланка гуманітарного прориву в майбутнє. Так було у всіх націях. Вища освіта - це вже запізно. Треба формувати людей,починаючи зі школи. Банальність - але справа от в чому. Я впевнений, що той вчительський склад, який ми маємо зараз не в змозі виконати ті завдання, які ставить сучасне життя. Чекати, поки у педагогічних вузах будуть оновлюватися навчальні програми, ми не можемо. Моя пропозиція полягає у наступному: наша інтелігенція має взяти шефство над школами. Мені часто доводилося виступати у наших школах і я побачив, наскільки жадібно сприймають школярі якусь свіжу інформацію, не ту, що вони знаходять у підручниках. Не таємниця, що у нас не знають української культури. Навіть класиків української культури вивчають не в повному обсязі, не усвідомлюючи їх істинний масштаб. Тому шефство над школами інтелігенції може принести величезну користь.

Для того, щоб ми пропагували себе, своє місце у Європі, ми маємо зрозуміти, що воно у нас вже було. Як ви знаєте, праці Прокоповича були видані німцями в свій час, що сто українських студентів слухали Канта в його семінарії, працями Києво-Могилянської професури дуже цікавилися у Німеччині.

При репрезентації української культури треба зрозуміти одну річ: що усі великі європейські культури мають великий латиномовний сектор. І це є ознакою належності до європейської культури. Свого часу мені довелось дискутувати з нашими мовознавцями і коли я казав про триста років барокової поезії в Україні, вони мені відповідали, що це, мовляв, не українська мова. Ні, саме наша! Я вже не кажу, як латина увійшла в українську мову і поезію. Це саме спілкування з Європою.

Майже не вивчені універсаліі української культури, тобто ті універсальні речі, які мають значення для світової культури, як такої. Скажімо, Україна створила свій варіант барокової свідомості.

Або концепція влади, яка історично була на Україні, починаючи від "Слова о полку Ігоревім" і закінчуючи Лесею Українкою, і в основі якої лежить моральний контроль за владою. Навіть перші православні святі Борис і Гліб, вони не робили якихось великих подвигів, їх святість визначалася саме ставленням до влади.

Ще одне важливе питання - проблема перекладів. Якщо ми поширимо зараз переклади кращих сучасних творів українською мовою, то ми стимулюємо бажання вивчати цю мову. Але важливий також переклад українських творів на основні європейські мови. Це потребує затрат, але воно варте того. Бо інтерес до української гуманітарної сфері у світі існує.

Не слід забувати і про національну ідею. Можливо є сенс розпочати активізацію уваги до цієї проблеми наприклад з того, щоб оголосити, скажімо, рік під назвою "Україна - рідний дім" і в його рамках аргументувати, пояснювати і пропагувати цю тему.

ДЗЮБА І. М., літературний критик, мистецтвознавець, академік НАН України:

Щодо самого проекту концепції, то мені здається, що це дуже вдалий документ, дуже вдалий план подальшої роботи. Сумно, лише, що ми з тим років на п'ятнадцять запізнилися.

Що мені здається можна ще запропонувати? Мабуть, доречним був би короткий вступ - аналіз реального стану, з чого ми виходимо. Дуже тверезо і суворо оцінити, те що ми маємо сьогодні. Це дозволило би потім вести більш обґрунтовану розмову.

Ще одна досить болюча тема і навряд чи Президент погодиться з такою постановкою. Ми по різному пояснюємо всі наші невдачі. Але, на жаль, ми не говоримо про найстрашніше - про те, що у нас немає нації. А ми хвалимося тим, яка ми є велика нація. Якби ми справді були великою нацією, то мали б те, що мають всі нормальні нації. А ми нею не є.

Те, що якісь керівники, вожді, гетьмани, генсеки щось не так зробили, не виправдали довіри - все це лише похідне від цієї головної страшної проблеми, про яку ми соромимося говорити і взагалі боїмося заглядати у цю прірву.

Я думаю, що цей документ доцільно робити в двох варіантах. Один ширший, який очевидно не буде доповіддю і до якого ми включимо все те, що ми напрацюємо. Оцей максимальний варіант ми повинні створити, щоб і Президент прочитав, і урядовці прочитали. А вже на його основі зробити той основний варіант, який і буде використаний Президентом. Це моя пропозиція.

Дуже важливо підкреслити ті загрози національній безпеці, які випливають із сьогоднішнього стану нашого інформаційного і культурного простору. Зокрема, ми по суті не маємо єдиного культурного простору. Те, що робилося і робиться на Галичині невідомо на Донеччині, і навпаки. Те, що робиться в Одесі, невідоме в Києві.

Ця інформаційна розірваність по всім напрямкам культурного життя - одна з головних причин нинішнього регіонального розколу України. А партії, які вважають, що виступають начебто від імені регіонів, насправді виступають від імені різних регіональних клік. Про інтереси і обличчя своїх регіонів вони найменше думають.

Парадоксально зростаюча небезпека - небезпека "галичанофобії". Зверніть увагу, як роздмухується оця ненависть до Галичини і галичан. Великою мірою з подачі Росії, де ця тема активно наголошується в літературі, публіцистиці. І знаходить своєрідний відгук у нас.

А "галичанофобія" - це прихована форма українофобії. У нас відповіді ця тема немає, відсічі не знаходить. А вона звучить не тільки в ЗМІ , але і в парламенті.

Я не знаю чи вдасться обійти такі гострі теми, як регіональна мова. Взагалі, це ганьба, коли велику російську мову називають регіональною мовою. Ганьба і посміховисько для тих, хто придумав таку назву.

Як розвиватиметься далі ця ситуація? Мені здається, що повернути справу назад не вдасться при цьому парламенті. Навпаки, рух за регіоналізацію буде ширитися. Тому, мабуть, як запасний варіант, якщо ситуацію не вдасться нормалізувати, слід поставити питання, так, як воно повинно стояти. Добре, у вас є регіональна мова, але є й державна мова. Отже, всі свої документи видавайте державною, потім перекладайте регіонально мовою. Офіційні ЗМІ також повинні працювати в режимі двомовності. Зараз же цього немає, вони все це роблять під виглядом збереження російської мови, а справжня мета - захистити себе від знання української мови. От на це повинна бути спрямована наша контрробота. Будь ласка, прекрасно, російська мова. Але це не значить, що ви не повинні знати державної мови і нею користуватися.

Хочете щоб вивіски були російською? Добре, але мають бути і вивіски українською. Так, принаймні, як було в радянські часи, коли в кожній області обком партії видавав одну газету українською мовою, а другу - російською.

Не оминути питання глобалізації і України в цьому процесі. Бо ми ще не звільнилися від проблем постколоніального статусу, а вже виникають проблеми глобалізації. Цей двосторонній процес необхідно проаналізувати і з боку можливостей і переваг, і з боку загроз.

Я також боюсь, щоб у питаннях стосунків з діаспорою ми знову не пішли по старому шляху - як чимось допомагати старій діаспорі, чи щось від неї брати. Можливо, зараз важливіше звернути увагу на східну діаспору, тих мільйонів співвітчизників у Росії, в інших країнах колишнього Радянського Союзу, які так свого часу тяглися до України, і ми бездарно загубили цей їх природній потяг.

Щодо західної діаспори треба думати, що робити з новою діаспорою, яка прийшла зовсім не в тому стані, в якому приходили їх попередники, але в якої об'єктивні причини - втрата Батьківщини, перебування далеко породжує ностальгію і багатьох навіть перероджує. Дехто, хто не відчував себе українцем вдома, там відчуває себе українцем.

РЯБЧУК М. Ю., критик, публіцист, відповідальний редактор редакції часопису "Критика":

Я боюся, що нам не вдасться зіскочити з цієї проблеми реальної двомовності і доведеться її вирішувати, тому що ця "страусята" позиція ховання голови в пісок, вона не продуктивна, як показує досвід. Не можна вдавати, що немає проблеми.

Мені здається, що Іван Михайлович дуже слушно зауважив, що потрібно, мабуть, погоджуватися із двомовністю в деяких регіонах, але потрібно наполягти, щоб вона була реальною. Це все має бути прийняте лише в одному пакеті з новим законом про мову, який би чітко встановлював правила атестації всіх державних службовців. Має бути відповідальність за відмову спілкуватися з клієнтом його мовою - чи це російська чи українська. Це не може робитися просто так, на рівні декларацій якоїсь обласної чи міської ради.

Мені здається, що добрий політик ніколи не каже "ні", а каже "так, але..". І в даній ситуації треба сказати саме "Так, але". Так, ми погоджуємось, що в даній ситуації, російська мова не є просто мовою меншини. Це справді одна з двох мов в Україні. Але як зробити, щоб не допустити в цій ситуації маргіналізації української мови, як захистити українську мову - відповіді на ці питання мають бути знайдені. Всі ці питання мають вирішуватися тільки в комплексі і у прив'язці одне до одного. Причому з пріоритетом на захист української мови, бо така реальність.

МАСЕНКО Л. Т., завідувач кафедри української мови Національного університету "Києво-Могилянська академія", доктор філологічних наук, професор:

На мій погляд, основна причина мовних проблем в Україні, це те, що протягом п'ятнадцяти років у нас просто була відсутня мовна політика. Що стосується нинішніх спроб ввести "регіональні мови", то, думаю, якби в нас був Конституційний суд, то ми могли б цю проблему зняти. Це по-перше.